Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права

Поняття і види правотворчої діяльності

В юридичній літературі існує кілька визначень поняття правотворчості. Як правило,\під правотворчістю розуміють таку форму організованої державної діяльності, котра виражається в установленні або санкціонуванні компетентними органами (або народом через референдум) правових норм. \

Правотворчість завершує процес правоутворення. Останнє виступає більш широким поняттям і охоплює як власне правотворчість, так і сукупність факторів, які викликають їїГСеред ознак правотворчої діяльності виділимо такі: а) це саме діяльність і одночасно наслідок такої діяльності; б) ця діяльність має організований характер, базується на правовій процедурі; в) цю діяльність здійснюють переважно державні органи_;\

Найбільш сутнісні характеристики правотворчої діяльності проявляються в законотворчості. У законодавчому процесі, як правило, виділяють чотири стадії у такій послідовності: а) здійснення права законодавчої ініціативи; б) обговорення законопроекту; в) прийняття закону; г) його обнародування.

У процесі ж правотворчості стадій дещо більше:

1) прийняття рішення щодо підготовки проекту;

2) попередні роботи перед складанням тексту проекту;

3) підготовка первісного тексту проекту;

4) попереднє обговорення проекту;

5) внесення проекту в офіційному порядку до відповідного правотворчого органу;

6) внесення питання про розгляд проекту до порядку дня засідання;

7) обговорення і офіційне прийняття проекту;

8) обнародування прийнятого нормативного акта.

З іншого боку, в Україні можна визначити такі види правотворчої діяльності:

1) прийняття нормативних актів державними органами влади (Верховною Радою, Президентом, Урядом, міністерствами і відомствами, головами місцевих держадміністрацій);

2) прийняття нормативних актів органами місцевого самоврядування (наприклад, місцевими радами);

3) безпосередня участь народу у правотворчому процесі через референдум;

4) укладення між різними суб'єктами права нормативних угод, які містять обов'язкові до виконання правові приписи (наприклад, укладення Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом 8 червня 1995 року, колективних договорів тощо).

166

Загальна теорія держави і права

Останнім часом виробляються абсолютно нові види правотворчості. На думку вітчизняної дослідниці Раданович Н. М., в результаті дослідження процесу "стикування" міжнародно-правових і національно-правових приписів можна виділити наступні специфічні риси національної правотворчості:

1) можливість створення нового джерела національного права шляхом санкціонування дії норм іншої - міжнародної - правової системи;

2) забезпечення, у разі потреби, дії норм санкціонованого джерела права. І Іри цьому така правотворчість: а) зумовлюється укладеним міжнародним договором, а тому є похідною від його положень; б) не може виходити за межі змісту міжнародного договору і повинна відповідати певним вимогам тлумачення норм міжнародного права; в) передбачає "процедуризацію" застосування міжнародно-правових норм, тобто встановлення порядку їхнього впровадження (імплементації); г) часто-густо пов'язана з переглядом національного законодавства, із приведенням його у відповідність до міжнародного договору (така правотворчість буде мати місце й у зв'язку з виконанням положень міжнародного договору, який хоча і не став частиною національного законодавства, однак має добросовісно виконуватися державою).

Сказане дозволяє зробити висновок про існування специфічного різновиду національної правотворчості, а саме: імплементаційної правотворчості.

Для України розробка механізму імплементаційної правотворчості виступає справою важливою і актуальною з огляду на процес її поступового входження до правового простору Європейського Союзу.

Поняття форми (джерела) права

Відповідь на питання "що є джерело права?" (в першу чергу, об'єктивного права) залежить від того, як розуміється саме право в тій чи іншій юридичній теорії. Соціологічна школа шукає джерело права в самому суспільстві і суспільних відносинах. Природно-правова теорія бачить його в людській природі, а раціональний напрям - в конституції і законах.

Точка зору щодо розуміння джерел права, мова йде про поняття джерел права, їх Види та значення, є занадто різною в юридичній літературі. Про це свідчить лише перелік поглядів на поняття джерело права. На думку різних авторів джерело права полягає у:

а) соціальних, економічних, моральних і політичних умовах і обставинах, які
впливають на чинні правові норми;

б) волі суверена, пануючого класу;

в) органі чи державних органах, які мають нормотворчі повноваження;

г) нормативно-правових актах, виданих правотворчими органами;

д) нормі, що встановлює нормотворче повноваження;
є) офіційній збірці правових приписів держави.

\ Усі вищенаведені джерела права юридична наука класифікує на два види: 1)
джерела права в матеріальному смислі (матеріальні джерела права); 2) джерела
права в формальному смислі, які називаються "форми права".
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права ^67

Під матеріальними джерелами права слід розуміти те, що виражає перша точка зору з вищенаведеного переліку поглядів на поняття джерел права, а саме природні, географічні, демографічні, соціальні, економічні, моральні, політичні технологічні, міжнародні та інші умови життя організованого суспільства, котрі впливають на процес творення права і на яких правотворчість власне базується.

Джерелами права у формальному смислі є визначені форми права, де сформульовано його зміст, який можна там віднайти й ідентифікувати як такий, що встановлений державою. Саме завдяки своїй формі юридичні норми мають можливість бути чинними, а значить — реалізованими.

Філософська категорія "форми" означає спосіб існування та виразу того чи іншого об'єкту, його організацію. 'Лід формою права треба розуміти організацію, улаштування змісту права, способи існування, прояву, впорядкування та функціонування такого змісту.

Існує й кілька інших визначень "форми права": а) явища і факти, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів; б) державно-офіційні способи виразу і закріплення норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення; в) спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

Відзначимо також, що форма^права є важливою ознакою права, завдяки якій правові норми: а) відрізняються і відокремлюються від інших соціальних норм; б) діють, бо мають дану або санкціоновану державою форму і внаслідок цього є загальнообов'язковими. У самій формі права засвідчується також його приналежність до певної держави.

В свою чергу, форми права можна розглядати в широкому і вузькому смислі. Поняття форми права в широкому смислі означає:

а) процедуру, процес прийняття чи виникнення конкретного джерела права;

б) наслідок, який мас місце відповідно з установленою процедурою, напри
клад Закон "Про адвокатуру", котрий є нормативним актом, прийнятим внаслідок
правотворчої діяльності Верховної Ради України.

^^зькому розумінні слова форми права - це лише наслідки правотворчої діяльності компетентного органу. Саме з цієї точки зору виділяють такі основні види джерел права як нормативно-правові акти, нормативні договори, правові прецеденти, правові звичаї.

Закон: поняття і ознаки

У більшості сучасних демократичних державах основним джерелом права є закон. Під останнім слід розуміти нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом державної влади або безпосередньо народом, який регулює найважливіші ділянки суспільних відносин. Тут і далі маємо на увазі закон саме як парламентський акт або рішення, схвалене в ході всенародного голосування, а не як нормативні акти, прийняті іншими органами, котрі за силою прирівнюються до закону (делеговане законодавство).

У країнах, де права людини поважаються, ставляться підвищені вимоги до змісту закону, який має бути правовим. Останнє зараз означає, в першу чергу, те, що закон своїми положеннями не порушує міжнародно-правових стандартів в галузі прав людини.

Закон відрізняється від інших джерел права такими специфічними ознаками:

1) цей правовий акт завжди є нормативним, тобто містить норми права, тоді як, наприклад, підзаконні акти можуть бути і нормативними, і індивідуальними. Закон в силу своєї природи поширюється на невизначену кількість суб'єктів та підлягає застосуванню невизначену кількість разів. Разом з тим, закон може поширюватися не на всю територію країни, а лише на окрему частину. Наприклад, законом може бути створено спеціальну економічну зону в межах певної адміністративно-територіальній одиниці.

2) закон є наслідком правотворчої діяльності парламенту або приймається через референдум. У монархічних формах правління такі повноваження може мати й глава держави-монарх. Навіть демократичні держави передбачають можливість так званого "делегованого законодавства", тобто права для урядів приймати акти із силою закону;

3) закон приймається лише в особливому порядку, який називається законодавчим процесом (процедурою). Сама така процедура закріплюється на рівні закону, її порушення є підставою для нечинності даного закону. В Україні, правда процес законотворення на рівні закону врегульований лише частково - положеннями Конституції України;

4) закон регулює не будь-які, а лише найважливіші суспільні відносини з танки зору, звичайно, самого суспільства і держави. Такий стан речей має місце у більшості країн. Разом з тим, не можна не погодитися з українським дослідником Г.Дуткою, котрий стверджує, що сама категорія "найбільш важливі суспільні відносини" має оціночний характер, оскільки до цього часу критеріїв "найбільш важливих суспільних відносин" не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, на думку вказаного вченого, що суспільні відносини дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні і ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду і указами Президента, чи навпаки - закон і постанова уряду регулювали суміжні суспільні відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України "Про насіння", "Про карантин рослин", "Про племінне тваринництво", "Про пестициди і агрохімікати" і Указ Президента "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України". Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспільних відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем, за яким останнє слово.

Відзначимо, що в Україні відповідно до ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються, наприклад, засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної

168

Загальна теорія держави і права

Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права

169

відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами.

5)^9ШШ!^лає вищу юридичну силу порівняно з іншими джерелами права. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть визнаватися недійсними. В Україні механізм забезпечення верховенства закону має складається з двох складових: а) конституційного правосуддя, котре передбачає, що Конституційний суд вправі розглянути закони та інші нормативно-правові акти вищого рівня на предмет їх відповідності повністю чи в частині Конституції України; б) суди загальної юрисдикції та господарські суди, які вправі розглянути справу про невідповідність нормативно-правових актів закону. В разі визнання таких актів неконституційними чи незаконними, вони визнаються нечинними.

6) закон є базовим елементом правової системи, дороговказом для інших суб^єктів правотворчої діяльності. На основі законів здійснюється правотворча діяльність органів управління, на основі них здійснюється діяльність усіх юридичних установ.

Визначити місце закону в системі джерел права тої чи іншої країни інколи буває складно, бо декларативне проголошення "верховенства закону" може бути далеким від реалій. У такому випадку, на думку французького компаративіста Р. Давида, необхідно відповісти на такі три запитання:

1) хто є законодавцем і хто ще вправі видавати закони?

2) які закони приймаються суб'єктами законотворчості і в яких сферах?

3) в якій мірі верховенство закону здійснюється насправді? Чи не викривляються наміри законодавця внаслідок тлумачення закону?

Розрізняють кілька видів законів: конституції (основні закони), конституційні^ закони (вносять зміни до конституцій, приймаються за ускладненою процедурою) і звичайні закони.

Підзаконні акти

Підзаконними актами виступають такі правові акти, які видаються компетентними органами на підставі закону, відповідно до його змісту і на його виконання. Підзаконні акти покликані деталізувати, конкретизувати положення закону. Тому й кількісно їх набагато більше.

До характерних ознак підзаконного акту належать:

а) вони засновані на законі. Підзаконний характер правового акта відобража
ється, "в*"першу чергу, в тол'у, що він видається внаслідок повноважень суб'єкта
правотворчості, визначених законом;

б) підзаконні акти мають меншу юридичну силу порівняно з законами. У разі
розходження в їх змісті правореалізаційний суб'єкт чи правозастосовний орган бе
зумовно повинні керуватися законом;

в) вони регламентують набагато ширше коло суспільних відносин порівняно з
законами. У цьому плані можна сказати, що підзаконні акти конкретизують, дета
лізують закон;

170

Загальна теорія держави і права

г) іґідзаконні акти спрямовані за виконання закону та інших нормативних акин, які мають силу закону.

Критерії для класифікації підзаконних актів є різноманітними. З точки зору наявності в них норм права вони поділяються на нормативні та індивідуальні. Індивідуальні акти діють одноразово і торкаються конкретного життєвого випадку чи окремого індивіда чи групи конкретно визначених індивідів. Наприклад, указ президента про призначення на посаду прем'єр-міністра. Підкреслимо це, бо, на-і адасмо, закони завжди є нормативними актами.

За суб'єктами видання і належною їм юрисдикцією підзаконні акти поділяються на чотири групи:

1) загальні підзаконні акти - це підзаконні акти, котрі діють на всій території країни й видаються главою держави та урядом. Наприклад, Президент України видає укази і розпорядження, Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження;

2) відомчі підзаконні акти - це такі акти, які діють на обмежену сферу суспільних відносин й видаються міністерствами і відомствами (наприклад, наказ міністра, наказ голови Державного комітету);

3) місцеві підзаконні акти - це акти, юридична сила яких поширюється на певну ділянку території країни, наприклад, певну адміністративно-територіальну одиницю. До них належать акти безпоседнього волевияву територіальної громади, акти місцевих органів державного управління і органів місцевого самоврядування. Наприклад, голова місцевої державної адміністрації видає розпорядження, місцева рада, як і її виконавчий комітет, приймає рішення, керівники структурних підрозділів місцевих держадміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад видають накази, сільські, селищні, міські голови видають розпорядження.

4) внутрішньоорганізаційні підзаконні акти - це акти, регламентація яких поширюється лише в рамках кадрового складу певної установи, підприємства, організації Вони видаються керівниками чи керівними органами цих організацій. Наприклад, наказ ректора університету про зарахування студентами першого курсу таких-то осіб.

Відзначимо, що виклад підзаконних актів у такій послідовності не означає їх такої ж ієрархії за юридичною силою. Наприклад, рішення сільської ради, прийняте на основі закону і в межах своєї компетенції не є "нижчим" за юридичною силою від будь-якого іншого підзаконного акту. Проте, наприклад, розпорядження голови місцевої держадміністрації обов'язково повинно відповідати постанові Уряду України, воно справді має меншу юридичну силу, бо це прямо визначено законом.

Окремо розглянемо зміст таких підзаконних нормативних актів як статути,
положення, інструкції, регламенти, правила, які затверджуються органами держа
вної влади і місцевого самоврядування їх нормативними актами іншого виду, і
юридична сила яких визначається правовим статусом того суб'єкта, що їх затвер
див. Статут, положення - звід правових норм, які регулюють організацію та дія
льність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств,
об'єднань, організацій і установ, службовців та інших осіб у певних сферах еко
номічної, соціальної і культурної діяльності. Інструкція - нормативний акт, який
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права 171

визначає зміст регулювання в найбільш детальній формі певної сфери суспільних відносин. Регламент - нормативний акт колегіальних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, який містить сукупність правил, що визначають процедуру діяльності цих органів. Правила - нормативний акт, який конкретизує норми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів суспільних правовідносин у певних галузях та процедурних питаннях.

Правовий звичай

І Правовий звичай - це правило поведінки, яке сформувалося внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу і яке визнається державою. Якщо коротко, то це не всякий звичай а лише такий, що санкціонується державою.)

Правовий звичай визнається за джерело права у багатьох країнах. Його визнання відображає розуміння права як такого, що може існувати поза межами "позитивного права", тобто права, творцем якого виступає держава. Проте якщо в європейських країн він діє у доволі вузькій сфері - переважно в галузі торгового права, то у Великобританії правовий звичай є одним із джерел конституційного права. Джерелом права звичай визнаний Конвекцією ООН про договори міжнародної куплі-продажі товарів 1980 р. Особливе велике значення правового звичаю в нормативних системах країн, що розвиваються. У сусідніх з нашою країною країнах звичаєве цивільне право діяло донедавна: у Словаччині до 1950 р., в Угорщині до 1954 р., до повоєнного часу діяло й чеське земельне звичаєве право.

Можна виділити такі особливості правового звичаю серед інших_,джерел права:

1) правовий звичай історично функціонував раніше будь-якого іншого виду джерела права, виданого державою. Наприклад, в Англії перший закон з'явився у 1265 р., а правовий звичай відомий з 1189 р. У багатьох країнах перші пам'ятки писаного права виступали здебільшого нічим іншим, як описом звичаєвого права, фактом їх санкціонування з боку держави (наприклад "Руська правда" в Київській Русі);

2) правовий звичай, на відміну від інших джерел права, не є наслідком пра-вотвогзчої-діяльності держави;

3) правовий звичай не є формально визначеним, тобто закріпленим в офіцій-ному тексті, проте це не означає, що його зміст не сформульовано взагалі. Правові звичаї можуть бути сформульовані у працях відомих вчених-правознавців, які систематизують їх, складають збірки;

4) правовий звичай для чинності повинен мати певний "вік" (в Англії для місцевих звичаїв - дія "з незапам'ятних часів" або не менше 40 років;)

5) правовий звичай, звичайно, не має суперечити чинному правовому порядку, тобто "позитивному праву", а також вимогам моральності.

Уже згадуваний Р.Давід розрізняє три види звичаїв залежно від їх ролі в правовій системі: а) звичаї на доповнення закону; б) звичаї крім закону (в разі прогалин у законодавстві); в) звичаї проти закону, коли в разі колізії між ними перевага надається останньому.

Правовий прецедент

Якщо в континентальних державах Європи основними джерелами права є нормативно-правовий акт й нормативна угода, то в англо-американській правовій системі ситуація інша. Важливим джерелом права там виступає прецедент, тобто право, створене суддями.

Судовии_прецедент - це рішення суду в конкретній юридичній справі, котре містить загальнообов'язкове правило поведінки, яке реалізовується (враховується) судом під час розгляду аналогічної справи в майбутньому^ Ще раз підкреслимо, якщо в континентальній Європі суди лише застосовують право, то а англосаксонській правовій системі вони створюють нове правило поведінки, тобто творять право. Окрім Англії і США судовий прецедент визнається обов'язковим у кількох десятках країн, які раніше мали зв'язок з Британською імперією.

Специфіка англійського права полягає не в самому прецеденті як такому. Сьогодні мова йде про дію доктрини прецеденту, суть якої в обов'язку судів слідувати рішенням судів вищого рівня, а також в пов'язаності апеляційних судів своїми попередніми рішеннями (крім палати лордів). Умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів. Про їх важливість свідчить і той факт, що доктрина обов'язковості прецеденту сформувалась у сучасному вигляді лише в середині XIX ст., коли запис судових звітів став цілісною системою.

За своїм юридичним змістом судові прецеденти поділяються на два види;

а) деклараторні, які повторяють уже існуючі правові норми і дають їх тлума
чення;

б) креативні, які заповнюють прогалини в законодавстві і створюють таким
чином нову правову норму.

У будь-якому випадку прецедент обов'язковий для нижчестоящих судів і, як правило, для судів того ж рівня. Треба мати на увазі, що обов'язковою є лише частина прецеденту, яка має назву гагіо сіесісіепа'і. Інша його частина, - оЬіІег дісіит (попутно сказане), - має відносну обов'язковість.

Прецеденти, які на думку судді не відносяться до справи, він не повинен застосовувати. Однак, якщо суддя вже встановить, що прецедент має обов'язкову силу, він повинен його застосувати, навіть якщо це протирічить особистій думці судді. Правда, у судді є можливість визнати, що дана справа і прецедент мають відмінності між собою. Для цього досить оголосити суттєвим будь-який факт, який не є для них спільним.

Одночасно є винятки, коли дозволяється судді відійти від принципу "обов'язковості прецеденту", які зводяться до такого:

а) суд вправі і зобов'язаний вирішити, якому з двох конфліктуючих прецеде
нтів надати перевагу;

б) суд повинен відмовитися слідувати власному прецеденту, який хоча і не
був повністю відкинутий, але, на думку суду, не може бути узгодженим з преце
дентом палати лордів;

172

Загальна теорія держави і права

Глава 20 Правотворчість і форми (джерела) права

173

в) суд не зобов'язаний слідувати власному прецеденту, якщо вважає, що рішення було винесене при незнанні чи неврахуванні деяких статутних норм, які протирічать йому, або обов'язкових для даного суду прецедентів.

У США відмовилися від принципу "жорсткого прецеденту", надавши судовим органам свободу в установленні й зміні прецедентів. В інших же країнах "загального права" судовий прецедент обмежений часом. Варто також підкреслити, що в усіх країнах судовий прецедент може бути змінений чи скасований парламентським актом.

Нормативно-правовий договір

Ще одним важливим джерелом права є нормативний договір, під яким розуміється угода двох і більше суб'єктів права про встановлення прав і обов'язків. На думку вітчизняного вченого Пархоменко Н.М., нормативно-правовий договір - це угода, змістом якої є нормидправа, між суб'єктами публічно-правових відносин, що може бути підставою для виникнення, зміни та припинення цих відносин, з іншого боку, індивідуально-правовий договір - це угода, що може бути, укладена між суб'єктами суспільних відносин з метою регулювання конкретних, індивідуальних відносин.

Т'їїормативний договір відрізняється від ненормативного цілим рядом особливостей, в першу чергу тим, що санкціонується державою, складений у формі, передбаченій законом і його чинність поширюється на невизначене коло суб'єктів, а не лише тих, хто взяв участь в укладенні!

Вже згаданим автором дисертаційного дослідження на тему місця договору в правовій системі Пархоменко Н. М. робиться висновок, що вивчаючи поняття договору, необхідно відрізняти договір як норму права - в розумінні загальної правової категорії, і договір як реалізацію норм права - в значенні правового інституту деяких галузей права. Ним наводяться такі ознаки договору:

1) встановлення юридичного зв'язку~мїж суб'єктами (сторонами) договору, змістом якого є виконання дій, що приводять до досягнення мети учасників договору, задоволення інтересів;

2) визначення правового режиму вимог щодо порядку і послідовності здійснення необхідних дій суб'єктами договору в рамках зазначеного вище зв'язку;

3) формальна рівність сторін договору як у виборі партнерів, так і рівність сторін як партнерів;

4) еквівалентний характер взаємовідносин між сторонами договору;

згода між всіма сторонами договору по всіх суттєвих його умовах, вільне волевиявлення його сторін;

5) відносна автономність регулювання взаємовідносин між сторонами, що домовляються в рамках закону;

6) взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

Крім того, на нашу думку, нормативний договір характеризується такими ознаками:

174

Загальна теорія держави і права

а) стропи можуть укладати договір як передбачений, так і не передбачений іакоиодансіном;

П) умови договору, його предмет і форма не мають протирічити чинному за-мніодансіву. Наприклад, предметом договору куплі-продажі може стати будь-яке майно, крім іого, на яке прямо вказано в законі (вогнепальна зброя, вибухівка, Сни припаси іощо).

и) в разі колізії договору і закону перевага надається останньому. В цьому плані договір безумовно має підзаконний характер. Проте якщо договір був укладений раніше від моменту набуття законом чинності, пріоритет зберігається за доктором.

І Іе можна також не погодитися з Пархоменко Н. М. в тому, що правові відносини, котрі виникають на підставі договору, можуть вважатися дійсними лише в тму випадку, коли сторонами були дотримані всі у_мови, а саме: дотримання процедури і а послідовності при укладанні та виконанні договору, єдність волі і волевиявлення суб'єктів при укладанні договору; законність змісту, що визначається видовою характеристикою, основою домовленості сторін, метою договору; вираження волі сторін в певній формі (усно, письмово, мовчазно, з нотаріальним посвідченням).

Договірний метод правового регулювання є характерним передусім для галузі цивільного права й суміжних з нею галузей (трудового, шлюбно-сімейного права). Тому цивільно-правові договори є найпоширенішими. До трудової угоди в середині XX сг. додалося поняття колективного договору. Давно відомий на Заході шлюбний контракт уже отримав закріплення в більшості постсоціалістичних країн.

Важливу роль нормативний договір грає в галузі конституційного права. В Ліплії угодами за юридичною природою виступають деякі документи (наприклад, Велика Хартія вільностей 1215 р.), які нині становлять основу конституційного ладу.

У міжнародному праві договір є основним джерелом права. Його сторонами на публічному рівні можуть виступати лише суб'єкти міжнародного права, якими (. держави, міжнародні організації, державоподібні утворення, організації народів, які борються за визволення. Дія міжнародного договору поширюється на територію іої чи іншої держави через процедуру надання йому обов'язковості (ратифікацію), рішення про що приймає, як правило, парламент.

Література

1. Зивс С. А. Источники права. - М, 1981.

2. Керимов Д. А. Законодательная техника : Науч.-метод, и учеб. пособие / Инс-титут социально- политических иселедований РАН; Институт государства и права РАН. - М. : Норма - Инфра-М, 1998. - 127с.

1. Лукьянова Е. А. Закон как источник советского государственного права / Е. А. Лукьянова. - М. : Изд-во МГУ, 1988.-150 с.

175

Гпава 20. Правотворчість і форми (джерела) права

4 Мурашин О Г Акти прямого народовладдя у правовій системі Автореф дис
д-ра юрид наук (12 00 01) / Київський національний ун т їм Тараса Шевченка
-К,200І -34с

5 Нерсесянц В С Право и закон -М, 1983

6 Нормотворча діяльність 36 нормат - правових актів та метод рек / Центр правової реформи і законопроектних робіт / Сюзанна Романівна Станік (голова ред ради), Ольга Вікторівна Барилюк (уклад) - К Видавничий Дім "Ін Юре", 2001 -288с

7 Пархоменко Н М Методологічне та практичне значення поняття "джерело права"//Правова держава, 1998 Випуск дев'ятий

8 Пархоменко Н М Договір у системі права України Автореф дис канд юрид наук (12 00 01) / НАН України, Інститут держави і права їм В М Корецького - К , 1998 - 16с

9 Пашутін В В Правова природа розпорядчих актів Автореф дис канд юрид наук (12 00 01)/Університет внутрішніх справ -X, 1998 -18с

10 Седутин П И Рождение закона - М , 1991

11 Судебная практика как источник права [Сборник Отв ред Б Н Топорнин] -М ИГПАН, 1997 -46 с

12 Шебанов А Ф Форма советского права - М , 1968

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 277; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 37 38 39 40 414243 44 45 46 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!