Розширення європейської інтеграції: інструменти та дилеми.

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 15Следующая ⇒

Другою тенденцією сучасних євроінтеграційних процесів є розширення, під яким розуміють вступ нових держав до Європейського Союзу. Відповідно до угоди про вступ, старі й нові країни-члени зобов’язуються підтримувати “безперервний, відкритий і необоротний процес розширення”. Згідно із Договором про Європейський Союз, заявку на втсуп до Європейського Союзу (та Європейських спільнот) може подати будь-яка європейська держава, яка визнає і поважає засадничі принципи Європейського Союзу.

Тенденція розширення була прийнята до уваги в “Програмі 2000”(1999) – програмі дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головною метою якої є реформування політик Союзу (передусім сільськогосподарської та структурної) та визначення фінансової перспективи на період 2000-2006 рр.

У червні 1993 року Європейська Рада на своєму засіданні у Копенгагені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до ЄС після виконання низки вимог за наступними критеріями: 1) політичного – стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин; 2) економічного – дієва ринкова економіка і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах внутрішнього ринку ЄС; 3) правового – готовність взяти на себе зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей, та готовність прийняти Доробок Спільноти. Критерії вступу, або так звані “копенгагенські критерії” були підтверджені в грудні 1995 року на Мадридському засідання Європейської Ради, де, крім того, було наголошено на значенні перебудови адміністративних структур країни-заявника та створенні умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС. Четвертим “копенгагенським критерієм” вважається вимога до здатності самого Союзу абсорбувати нові держави-члени, не піддаючи загрозі власні цілісність і стабільність, а також позиції та інтереси окремих держав-членів Європейського Союзу. Цей критерій передбачає, що ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів, а кожна держава-член має право “заветувати” вступ нової держави-члена або принаймні ефективно блокувати проходження різних етапів вступної процедури.

Програма підготовки країн-кандидатів до вступу в ЄС включає наступні етапи. Перший етап пов’язаний із розробкою “стратегії приєднання або інтеграції” (прийнята на засіданні Європейської Ради у 1994 році), суть якої полягає у поступовому розширенні та поглибленні двосторонніх Європейських угод із країнами Центральної і Східної Європи. Стратегія приєднання включає – інтеграцію у внутрішній ринок; інтеграцію у транс’європейську інфраструктуру; регіональне співробітництво; співробітництво у сфері зовнішніх відносин і безпеки; співробітництво у сфері правосуддя і внутрішніх справ. Стратегія покликана вирівняти розвиток політичних, економічних і правових систем країн-кандидатів до рівня ЄС.

Основними елементами стратегії приєднання є Європейські угоди та структурний діалог. Європейські угоди– це особливий тип угод про асоціацію, що їх ЄС уклав, зокрема, у 90-х роках з десятьма країна Центральної та Східної Європи: Болгарією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною та Чехією. Угоди ґрунтуються на дотриманні прав людини, демократії, верховенства права та ринковій економіці й мають за мету підготувати асоційовані країни до вступу в ЄС. Першочерговою метою Європейських угод є наблизити договірні сторони на їх теперішньому етапі політичних і економічних перетворень до основних структурних принципів правопорядку Європейської Спільноти.

Фактично Європейські угоди є способом надання торговельних поступок і переваг асоційованим державам, які зазвичай надаються членам ЄС. Їх метою є утворення зони вільної торгівлі протягом поступового перехідного періоду шляхом лібералізації торгівлі промисловими товарами та забезпечення базису для економічного співробітництва. Угоди зобов’язують країни-кандидати наблизити свої національні законодавства до законодавства Європейської Спільноти, зокрема у сфері внутрішнього ринку.

Головними інструментами Європейських угод є: Рада Асоціації (двосторонні зустрічі міністрів країн ЄС і асоційованої держави, на яких обговорюється імплементація права ЄС у різних сферах); Комітет Асоціації (зустрічі на рівні вищих посадових осіб з метою більш детального розгляду напрямків діяльності, передбачених Європейськими угодами); Міжпарламентські Комітети (об’єднують членів національних парламентів асоційованих країн і членів Європейського парламенту).

Структурний діалог існує у вигляді регулярних зустрічей між представниками інститутів ЄС (з 1994 року – на рівні міністрів) і країн-кандидатів, на яких обговорюються питання, що становлять загальний інтерес й вимагають вжиття заходів на європейському рівні. А саме: питання співробітництва у сфері енергетики, охорони довкілля, транспорту, науки, технології, правосуддя, внутрішніх справ, зовнішньої і безпекової політики.

Прискорена стратегія приєднання передбачає відмову від структурного діалогу на користь партнерства при приєднанні. Останнє поєднує всі форми підтримки країни-кандидатів з боку ЄС, зокрема адаптацію правового доробку до національного законодавства країни-кандидата та допомогу ЄС. Партнерство при приєднанні включає: а) чіткі зобов’язання з боку держави-заявника щодо демократії, макроекономічної стабільності і ядерної безпеки, а також національні програми адаптації правого доробку Спільноти у визначений термін, зосереджуючи увагу на пріоритетних сферах, визначених Комісією (сільське господарство, охорона довкілля, фінанси, правосуддя і внутрішні справи); б) мобілізацію ресурсів Спільноти для підготовки країн-заявників до приєднання.

Другий етап програми підготовки країн-кандидатів до вступу в ЄС – це початок офіційних переговорів. Їх головним елементом є питання про те, як і в яких часових рамках буде імплементований Доробок Спільноти у національне законодавство країн-кандидатів, - так званий скринінг законодавства. Останній складається з двох етапів. На першому – чиновники з Єврокомісії роблять загальний огляд більш як 80 тисяч сторінок Доробку Спільноти для представників держав-кандидатів, що збираються з цієї нагоди у багатосторонньому форматі. На другому – у рамках двосторонніх зустрічей представники Єврокомісії та держав-кандидатів разом аналізують відповідність законодавству Спільноти окремих галузей національного законодавства та розглядають засоби дієвої імплементації Доробку у правову систему держав-кандидатів.

Оскільки імплементація Доробку країнами-кандидатами на момент їх вступу визнається мало вірогідною, ЄС визнає потребу в численних перехідних періодах у царинах, де кандидати не мають достатніх ресурсів або ж не можуть впоратися із виконанням стандартів ЄС в обумовлені терміни. Відповідно на цьому етапі приєднання до ЄС визначаються ті положення Доробку, прийняття яких країнами-кандидатами є суто технічною справою, й ті, на імплементацію яких відводиться певний перехідний період. Прогрес країн-кандидатів у адаптації правового доробку Спільноти регулярно перевіряється на основі регулярних звітів Комісії.

Той факт, що Доробок Спільноти Доробок охоплює на лише закони Спільноти у вузькому розумінні (“перший стовп”), але й усі акти, прийняті в рамках “другого” та “третього стовпів” Європейського Союзу, і визначені в договорах спільні цілі, має особливе значення для нових членів Європейського Союзу. Останні не можуть “ухилитися” від поточних політичних курсів Євросоюзу, навіть якщо чинні члени ЄС змогли це зробити. Наприклад, деякі чинні члени ЄС ухилилися від прийняття спільної валюти ЄС – євро. Держав-вступників можуть залишити з межами зони євро, вважаючи їх не готовими до цього, але в принципі самі нові члени не можуть вибрати неприєднання до цієї царини європейської інтеграції.

З метою полегшення поступальної інтеграції країн-кандидатів у внутрішній ринок Європейського Союзу через поетапне прийняття ними правового доробку Спільноти в 1995 році була видана “біла книга”. Описана в ній усебічна стратегія підготовки країн-кандидатів до участі в єдиному ринку фактично уявляла собою детальний перелік інструкцій для підготовки до приєднання до ЄС. Зокрема, “біла книга” вказувала, які частини доробку внутрішнього ринку важливі на ранніх стадіях підготовки до вступу. По-друге, - підказувала послідовність виконання заходів, пов’язаних із входженням до внутрішнього ринку, перераховуючи першочергові й другорядні заходи. По-третє, - порушувала питання, чи зможуть кандидати імплементувати Доробок щодо внутрішнього ринку, а не просто перенести його в національне законодавство.

Третій етап програми підготовки країн-кандидатів до вступу в ЄС передбачає створення паралельно із механізмами Європейських угод так званих “Партнерств в цілях приєднання”. Останні пропонують країнам-кандидатам чіткий “робочий план” їхнього подальшого підготування до членства в ЄС. Їх матеріальною основою є фонди фінансових інструментів приєднання, а головне завдання полягає у виявленні та усуненні “вузьких місць”, які є перешкодою для інтеграції країн-кандидатів в систему Спільного внутрішнього ринку ЄС.

Головними інструментами надання фінансової і технічної допомоги країнам-кандидатами є наступні Програми, які вкупі мають за мету соціально-економічне гуртування країн ЄС. ФАРЕ – започаткована у 1989 році і початково стосувалася Польщі та Угорщини. Головні напрями програми: 1) надання допомоги урядам країн-кандидатів в освоєнні доробку Спільноти; 2) забезпечення відповідності країн-кандидатів стандартам ЄС у таких сферах, як транспорт, охорона довкілля, якість промислових товарів тощо, що сприятиме економічному і соціальному зближенню; 3) інституційна розбудова, тобто поліпшення державного керування та інституцій, щоб вони могли ефективно працювати в ЄС.

Головним інструментом інституційної розбудови виступає twinning (“здвоєння”) – налагодження зв’язку між країною-кандидатом, яка потребує підтримки, і державою-членом, яка може її надати. Twinning означає розвиток структур, людських ресурсів і навиків управління, необхідних для імплементації доробку Спільноти. Він допомагає країнам-кандидатам зміцнити свій інституційний і адміністративний механізм для того, щоб країна була готова взяти на себе обов’язки з членства у ЄС. Його формами можуть бути технічна допомога, навчальні програми та обмін експертами.

Twinning стосується передусім чотирьох головних напрямів політики ЄС – сільського господарства, охорони довкілля, фінансів, правосуддя і внутрішніх справ. Решта напрямів додаються з урахуванням специфічних потреб країни. В кінцевому рахунку twinning може поширюватися на всі сфери імплементації правового доробку Спільноти.

САПАРД (“Спеціальна передвступна програма для сільського господарства та розвитку села”) –програма, призначена виключно для надання сприяння у розвитку сільського господарства та облаштування сільської місцевості. Має на меті структурні перебудови в аграрному секторі країн-вступників та запровадження тієї частини доробку Спільноти, який стосується його спільної сільськогосподарської політики.

ІСПА (“Інструмент структурної політики в процесі підготовки до приєднання”) – програма, основним завданням якої є фінансування модернізації транспортної інфраструктури та розвитку охорони довкілля країн-кандидатів.

Загалом період підготовки країн-кандидатів до вступу в ЄС характеризується асиметричною взаємозалежністю, змушуванням та меритократією. Асиметрична взаємозалежність означає, що Євросоюз майже не залежить від економічних або політичних зв’язків із кандидатами на вступ, а економічне виживання та подальше процвітання останніх перебуває у залежності від інтеграції з Євросоюзом. Змушування передбачає добровільне відкриття країною-кандидатом свого внутрішньополітичного процесу для обстеження й оцінки з боку представників ЄС. Інакше кажучи, країна-кандидат на уступ має продемонструвати свою відданість політичному курсу ЄС задовго до приєднання. Меритократія пов’язана із однаковими вимогами, що висуваються до країн-кандидатів, та із оцінюванням їх готовності до вступу в ЄС з огляду на досягнуті успіхи на шляху виконання вимог Євросоюзу. Зважаючи на існування четвертого “копенгагенського критерію”, таке оцінювання, попри наявність чітко визначених критеріїв (перший, другий та третій “копенгагенські критерії”) та етапів процесу приєднання, лишається політично вмотивованим.

Перераховані характеристики підготовчого періоду в своїй сукупності посилюють дію активних важелів, що їх застосовує ЄС по відношенню до країн-кандидатів. Активні важелі впливу – це “умисні умови” (Мілана Вахудова), що їх ЄС висуває в ході процесу приєднання. Інструментами реалізації дії цих важелів є 1) загроза недопущення до наступної стадії процесу приєднання тих кандидатів, які не впроваджують обов’язкових реформ, та 2) винагорода держав за їхній поступ у впровадженні реформ та прийняття правового доробку Спільноти. Обидва інструменти передбачають втручання ЄС у внутрішньополітичне життя держав, які подали заяви на приєднання до нього.

Соціалізація та соціальне навчання, які є інструменти європеїзації у контексті периферії ЄС, дозволяють вести мову про своєрідний гуманітарний вимір розширення ЄС. Сенс цього виміру полягає в прагненні Євросоюзу зробити своїх сусідів схожими на себе, не роблячи їх при цьому своїми членами. Саме ж це прагнення викликане наступною дилемою: якщо ЄС пообіцяє подальшого розширення за межами Південно-Східної Європи, його вплив за цими межами може ослабнути, але якщо пообіцяє, обіцянка може вдатися ненадійною. Прийнято вважати, що Європейський Союз може справитися зі своїми глобальними зобов’язаннями і внести свій посильний вклад у формування багатостороннього світового порядку лишу за умови застосування довкола своїх кордонів тієї ж концепції інтеграції, що передбачила його власний успіх. В цьому випадку може виникнути новий регіональний блок, згуртований навколо ЄС.

Марк Леонард позначає гуманітарний вимір розширення ЄС словосполученням “превентивне втручання”. Мета останнього - здійснити перетворення в країні й, якщо вона знаходиться у Європі, поставити її на шлях, який врешті-решт приведе її до вступу в Європейський Союз. “Превентивне втручання”, на думку цього дослідника, є дієвим засобом попередження загрози європейського аутизму. Його необхідність викликана наближенням розширеного Євросоюзу до “дуги нестабільності”, яка тягнеться вздовж його південних та східних кордонів. “Превентивне втручання” націлене на створення політичних та інституційних засад стабільності країн-сусідів. А тому воно базується на стратегії довгочасної присутності Євросоюзу в їх житті, за якої військова складова є лише частиною такої присутності поряд з економічним та правовим втручанням випереджаючого характеру.

Гуманітарний вимір розширення ЄС врахований у двох програмних документах Євросоюзу, а саме: “Ширша Європа – сусідство: новий вимір відносин з нашими східними та південними сусідами” (2003 рік) та “Європейська політика сусідства. Стратегія” (2004 рік). В обох програмах викладені основні тези “європейської політики сусідства” або “політики схожості” (Карен Сміт). Запроваджуючи цю політику, ЄС прагне відкласти або викреслити перспективу членства ЄС для сусідніх держав, а також стати потужною силою тяжіння у національному політичному житті останніх та регіональній стабільності загалом.

Так, документ “Ширша Європа - сусідство” передбачав, що зближення Союзу зі своїми сусідами відбуватиметься через реалізацію індивідуальних Планів дій з наступним імовірним укладанням Угод про сусідство. “Стратегія” закріпила два фундаментальні принципи Європейської політики сусідства. Перший - принцип спільної участи, згідно з яким пріоритети співпраці визначатимуться за спільним погодженням сторін з урахуванням спільних цінностей та інтересів. Другий – принцип диференціації, який передбачає, що Плани дій будуть різнитися відповідно до географічного положення, політичної та економічної ситуації, стану відносин з ЄС, програми реформ, потреб, можливостей та інтересів кожної сусідньої держави.

Європейська політика сусідства була започаткована на хвилі розширення Євросоюзу в 2004 році як загальна стратегія стабілізації простору, що оточує Євросоюз по периметру його кордонів. Відтак ця політика має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного ЄС “коло друзів” - зону стабільності, миру та добробуту завдяки налагодженню тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. Європейська політика сусідства спрямована на те, щоб не допустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами і дати їм змогу брати участь у різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки.

Програма “Ширша Європа”охоплює такі країни, як: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Молдову, Марокко, Сирію, Туніс, Палестину, а також Україну. Романо Проді так охарактеризував “європейську політику сусідства”: “Я хочу бачити “коло друзів” довкола Союзу та його найближчих європейських сусідів від Марокко до Росії та Чорного моря. Якість наших стосунків з ними великою мірою залежатиме від їхніх успіхів та політичної волі з обох боків”.

Головним засобом досягнення цієї мети обрана європеїзація сусідніх країн шляхом передачі їм системи європейських цінностей і стандартів. Зокрема, мова йде про те, щоб 1) працювати разом із партнерами, щоб зменшити бідність і створити зону добробуту та спільних цінностей, спираючись на глибшу економічну інтеграцію, інтенсивніші політичні й культурні відносини, ширшу транскордонну співпрацю та спільну відповідальність щодо запобігання конфліктів між ЄС та його сусідами; 2) зосередитися на пропозиції з боку ЄС конкретних переваг та пільгових відносин в певних диференційованих рамках у відповідь на прогрес країни-партнера в галузі політичних та економічних реформ.

Разом з цим, європейська політика сусідства не передбачає здобуття країнами-партнерами формального членства у Євросоюзі. Скоріше, навпаки, вона розроблялась як альтернатива членству, внаслідок чого здобула назву “політика напіввідкритих дверей”. Її особливість полягає у спробі знайти механізм, який би дозволив попередити вимоги щодо здобуття членства та мінімізувати для розширеного Європейського Союзу негативні наслідки сусідства з низкою держав, насамперед у контексті загроз нелегальної міграції, контрабанди, організованої злочинності, міжетнічних конфліктів та розповсюдження зброї масового знищення.

Зокрема, європейська політика сусідства спрямована на розв’язання практичних завдань, які постають у зв’язку з наближенням кордонів та новим оточенням й які мають розглядатися окремо від питань вступу до ЄС. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, передусім у сфері верховенства права, справедливого управління, дотримання прав людини, зокрема прав меншин, принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно в країнах-сусідах втілюватимуться спільні європейські цінності. З огляду на це, європейську політику сусідства інколи оцінюють як оновлену стратегію “навмисної невизначеності” Європейського Союзу, що покликана забезпечити політичну та економічну стабілізацію його східної периферії за одночасного уникнення інституційних та бюджетних пристосувань, які випливали б з нового розширення на схід

Європейська політика сусідства, за словами Сандро Гоці, будується на новому розумінні “близькості” та кордонів. Близькість розглядається як фактор, що має попередити будь-які перешкоди на шляху до таких відносин, які мають за мету “поділяти все, окрім інституцій” (Романо Проді). Близькість покликана допомогти сусідам ЄС зрушити з місця важкий процес внутрішніх реформ. При цьому привабливість ЄС та членства у ньому має відіграти роль “зовнішнього тиску” – щоб наблизитися до ЄС, треба здійснювати реформи. Таким чином, європейська перспектива може доповнити й посилити мотивацію до здійснення внутрішніх перетворень. Головне завдання тут - створити відкритий інтегрований ринок на пан’європейському рівні з чітко визначеною політичною, регулятивною і торговельною структурою. Сандро Гоці вважає, що пан’європейський єдиний ринок, правовий доробок Спільноти та чотири свободи (руху людей, капіталів, товарі і послуг) дозволять ЄС сповна використати “зовнішній потенціал” всіх галузей своєї спільної політики у стосунках зі своїми сусідами, наблизити їх до себе без членства в ньому.

Гоці, посилаючись на пропозиції Комісії щодо заснування Фундації для діалогу між культурами в Середземномор’ї та Євро-середземноморського банку, припускає навіть можливість заснування нових спільних інституцій, які б ґрунтувалися на принципі “спів-власності” та рівності між ЄС та його партнерами й слугували прискоренню започаткованих процесів, таких наприклад, як євро-середземноморська кооперація. Подібна думка належить і

Нове розуміння кордонів, що передбачене європейською політикою сусідства, передбачає таку трансформацію кордонів ЄС, за якої вони з ліній роз’єднання перетворюються на зону справжньої співпраці. Тим самим долається дилема між “в” та “поза”, коли країна або “в” Союзі, як член чи визнаний кандидат, що має законні стимули для запровадження необхідних реформ, або “поза” Союзом і не має можливості скористатися з його політичних та економічних переваг. Нове розуміння кордонів передбачає: 1) спрощення режиму перетину зовнішніх кордонів ЄС для законослухняних громадян третіх країн, які мешкають у прикордонних районах; 2) полегшення пересування громадян сусідніх країн, які беруть участь у програмах та заходах ЄС; 3) надання безвізового доступу власникам дипломатичних та службових паспортів; 4) співпрацю у боротьбі за незаконною міграцією; 5) заохочення транскордонної співпраці.

Суть Європейської політики сусідства сформулював Роман Проді: “Ми повинні бути готовими запропонувати більше, ніж партнерство, і менше, ніж членство, не виключаючи останнього”. Головна мета європейської політики сусідства - забезпечення стабільності в зоні, що оточує ЄС по периметру його кордонів – розкриває чітко виражену її безпекову природу. Попри це, європейська політика сусідства має досить потужний потенціал, який значною мірою може відповісти на очікування країн-сусідів щодо їх глибшої інтеграції в європейський економічний, політичний та безпековий простір. Такий потенціал передусім полягає у наступному. По-перше, - це відкриття для країн-сусідів перспективи глибокої економічної інтеграції з ЄС та використання переваг цієї інтеграції для стимулювання їх сталого економічного розвитку, зокрема, шляхом запровадження поглиблених зон вільної торгівлі між ЄС та його сусідами. По-друге, - розширення формату діалогу з питань зміцнення демократичних інститутів, дотримання прав людини, забезпечення верховенства права, а також більш систематичне залучення країн-сусідів до різних аспектів Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС.

Інструментами Європейської політики сусідства є програми технічної допомоги – “ТАСІС” і “МЕДА” (з 2007 року замінені на новий “Європейський інструмент сусідства і партнерства”, який передбачає підтримку транскордонної співпраці на кордонах ЄС).

Програма “ТАСІС” розпочалася у 1991 році і була спрямована на допомогу новим незалежним державам Східної Європи та Центральної Азії (колишні республіки СРСР, крім країн Балтії) в перехідний період. Сприяє передаванню знань і вмінь; фінансує різноманітні проекти з надання консультативної допомоги, професійного навчання, допомоги щодо створення правової та нормативної баз, налагодження партнерських стосунків, створення нових і реорганізації наявних інститутів. Програма “ТАСІС” фінансує проекти у таких сферах, як: інституційна, правова й адміністративна реформи; розвиток приватного сектора та підтримка економічного розвитку; пом’якшення соціальних наслідків перехідного періоду; охорона довкілля та керування природними ресурсами: розвиток села та ядерна безпека. До 2003 року “ТАСІС” охоплювала Монголію.

Однією з програм, що діє в межах “ТАСІС”, є програма “ІНОГЕЙТ”. В перекладі з англійської (Interstate Oil and Gas Transport to Europe) означає “міждержавне транспортування нафти й газу до Європи”. Головна мета програми “ІНОГЕЙТ” – поліпшення безпеки постачання енергоресурсів до Європейського Союзу шляхом сприяння регіональній інтеграції нафто- і газогінних систем та спрощення транспортування енергоносіїв як у межах колишнього СРСР, так і на експортні ринки Європи. “ІНОГЕЙТ” не замінює приватного фінансування нафтогазових мереж, вона лише сприяє залученню інвесторів. Попри те, що “ІНОГЕЙТ” спрямована передусім на “нові незалежні держави”, так звана “Рамкова угода про інституційні основи створення міждержавної системи транспортування нафти й газу” відкрита іншим країнам, зокрема Центральної, Східної та Південної Європи.

Програма “МЕДА” є головним фінансовим інструментом ЄС в реалізації так званого “європейсько-середземноморського партнерства”. Охоплює, окрім Туреччини, деякі країни, на які розповсюджується європейська політика сусідства, а саме: Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Сирію, Туніс, Палестину. Метою Програми є економічні перетворення у цих країнах та створення зони вільної торгівлі. Марк Леонард вважає, що в середньостроковій перспективі Євросоюз варто обдумати питання про створення нової політичної спільноти, в управлінні якої ці країни будуть мати право голосу, - Євро-Середземноморської зони вільної торгівлі.

Східний вимір Європейської політики сусідства уособлений програмою Східного партнерства, яка націлена на форсування стратегічного співробітництва із шістьма республіками колишнього СРСР (Україною, Молдовою, Грузією, Вірменією та Азербайджаном). Головне завдання програми– залучення шістки в економічну, політичну та стратегічну сфери впливу ЄС з метою зміцнення стабільності, ефективного управління та економічного розвитку країн на Схід від Союзу, що мають стратегічну важливість для ЄС. Програма Східного партнерства передбачає наступні заходи по відношенню до держав-учасниць з боку ЄС: режим вільної торгівлі; економічну допомогу; регулярні консультації з питань оборони і безпеки; вироблення та підписання відповідних угод про стратегічне партнерство в сфері енергетики; послаблення візового режиму для громадян країн “Східноєвропейського партнерства”; направлення ЄС в державні та адміністративні структури цих країн своїх експертів.

Європейська політика сусідства в своїй методології багато у чому запозичила елементи стратегії розширення Євросоюзу. Подібно до інструментів, які мали на меті підготувати країни-кандидати до вступу в ЄС, в двосторонніх планах дій в рамках політики сусідства визначаються ключові політичні та економічні пріоритети розвитку країн-сусідів. Плани дій містять своєрідну дорожню карту з відповідними індикаторами для впровадження необхідних реформ. Їх виконання є предметом постійного моніторингу з боку ЄС. Досягнення цих пріоритетів є умовою для подальшого наближення країн-сусідів до Євросоюзу.

Іншою характерною рисою європейської політики сусідства, яка була запозичена зі стратегії розширення, є обумовленість подальшого поглиблення відносин та надання фінансової допомоги з боку ЄС повним виконанням країною-сусідом всіх зобов’язань згідно із Планом дій. Подібно до стратегії розширення та незважаючи на відсутність юридично зобов’язуючого характеру, Плани дій методично запроваджують принцип обумовленості в існуючі моделі відносин між ЄС та країнами-сусідами, дозволяючи вписувати ці моделі у нові, більш широкі політичні рамки, через які Євросоюз просуває свої торговельні, економічні, соціальні та політичні стандарти та інтереси.

У той же час перенесення механізмів стратегії розширення у політику, що розроблялася як альтернатива членству, спричиняє низку системних обмежень цієї політики. Крім того, безпекове підґрунтя європейської політики сусідства зумовлює сприйняття Брюсселем країн-сусідів передусім як джерела потенційних загроз, що їх необхідно мінімізувати. Це, в свою чергу, заважає Брюсселю дивитися ширше на потенціал цих країн та усвідомлювати переваги для самого ЄЄ від глибшої інтеграції з ними. А також спонукає ЄС до вибору тих інструментів співробітництва, які спрямовані передусім на стабілізацію свого оточення, ніж на його повноцінну інтеграцію.

До системних обмежень європейської політики сусідства прийнято відносити наступні. По-перше, - широке географічне охоплення, внаслідок чого європейська політика сусідства не містить єдиної взаємно погодженої мети по відношенню до всіх країн-сусідів. Більш того, у своїй нинішній формі політика сусідства виявляється найбільш ефективною по відношенню до тих країн, які не прагнуть до членства в ЄС або майже не мають перспективи його отримання.

По-друге, - невідповідність використання в політиці сусідства елементів політики розширення проголошеним кінцевим цілям, які розширення не передбачають. Широке запозичення інструментів стратегії розширення закладає об’єктивне протиріччя в сутність Європейської політики сусідства. Оскільки, з одного боку, відповідає прагненням країн-сусідів сприйматися скоріше в парадигмі процесу розширення, аніж простого співробітництва та відкриває для них можливості освоєння досвіду європейської інтеграції, спонукуючи їх до більш затратних зусиль в плані досягнення відповідності стандартам ЄС. З іншого боку, - позбавляє їх перспективи членства. Якщо ж Європейська політика сусідства не відкриває перспективу членства в Європейському Союзі, то сумнівною видається доцільність вимагати від країн-сусідів передбаченого нею високого ступеню адаптації їх законодавства до норм та стандартів Євросоюзу.

По-третє, - односторонній характер Європейської політики сусідства. Попри всі заяви з боку ЄС про Європейську політику сусідства як спільний інструмент взаємодії між ним та країнами-сусідами, ця політика переважно має односторонній характер та спрямована на трансформацію оточення Євросоюзу за власним зразком. Фактично Європейська політика сусідства є чітко вираженою цілеспрямованою політикою ЄС з конкретними об’єктами для впливу, а не спільними намаганнями двох суб’єктів створити щось спільне між ними, як, наприклад, чотири спільні простори між Російською Федерацією та Євросоюзом. Хоча Плани дій формально погоджуються з країнами-сусідами, вони є передусім інструментом ЄС для поширення тих власних норм і стандартів, які він вважає доцільними для проведення політичних та економічних реформ в країнах-сусідах. Односторонній характер Європейської політики сусідства та Планів дій засвідчує й високий ступінь обумовленості подальших корків Євросоюзу по виконанню своїх зобов’язань, що містяться в них. Обумовленість, якою проникнута Європейська політика сусідства, носить скоріше “твердий”, ніж “м’який” характер, оскільки досягнення відповідності нормам ЄС не компенсується здобуттям права членства в ньому. Тому як повноцінній альтернативі членству Європейській політиці сусідства не вистачає ясності відносно її кінцевих цілей та меж, до яких ЄС готовий йти на шляху зближення зі своїми сусідами.

Європейські дослідники називають наступні фактори, які зменшують ефективність Європейської політики сусідства. По-перше, -це недостатня наочність винагороди, оскільки користування потенційними перевагами ЄПС попри їх привабливість є надто віддаленим у часі, щоб слугувати інструментом проведення реформ. Наприклад, збільшення економічної інтеграції та тісніша політична співпраця не є достатніми для стимулювання реформ – деякі країни-члени Європейської асоціації вільної торгівлі (Британія, Данія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Швеція), зрештою вирішили, що краще бути включеними у ЄС та ухвалювати рішення, аніж просто входи в Європейську економічну зону (зону вільної торгівлі) і втілювати їх у життя. (Нинішні члени Європейської асоціації вільної торгівлі, які входять у Європейську економічну зону – Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн – в органах ухвалення рішень ЄС мають лише дорадчий голос, при цьому до їх національних законодавств запроваджується правовий доробок Спільноти в усіх галузях, - крім риболовства та сільського господарства - на які поширюється Європейська економічна зона).

По-друге, -це відсутність у ЄС сильних важелів впливу порівняно з тими важелями, які використовуються відносно країн-кандидатів. Скажімо, дружні зв’язки з колишніми радянськими республіками і деякими середземноморськими країнами можуть бути недостатніми для того, щоб ЄС міг вплинути, оскільки цим країнам він не обіцяв членство – що було дуже потужним інструментом у випадку зі Східною Європою. Загалом скасування можливості приєднання до Європейського Союзу якої-небудь держави в передбачуваному майбутньому унеможливлює використання активних важелів ЄС для впливу внутрішньополітичне життя цієї держави.

І, по-третє, -ЄС не є єдиним гравцем на просторі, що окреслений Європейською політикою сусідства.

Окрім Європейської політики сусідства, гуманітарний вимір розширення ЄС відображений у спільній політиці розвитку, основні положення якої викладені у “Європейському консенсусі з політики розвитку” (Спільна заява Європейської Ради та представників держав, що входять до ЄС, грудень 2005 рік). В документі, зокрема, зазначається, що партнерство і діалог ЄС з третіми країнами, в тому числі і надання їм фінансової допомоги (зокрема, для боротьби з бідністю через списання боргів, для попередження стихійних лих тощо), повинні сприяти визнанню спільних цілей, якими є: повага прав людини, дотримання основних свобод, мир, демократія, добре правління, рівноправність чоловіка і жінки, верховенство закону, солідарність і справедливість. Для побудови політичного, економічного і соціального діалогу ЄС буде посилювати свою підтримку діяльності недержавних організацій та регулярно оцінювати виконання зобов’язань, які стосуються доброго правління, дотримання прав людини, демократичних принципів, верховенства закону з тим, щоб визначити форми підтримки.

Розширення європейської інтеграції спричиняє наступну дилему Європейського Союзу, а саме: як зберегти наднаціональну та універсальну природу у повному обсязі і, водночас, підвищити гнучкість Союзу з огляду на вступ у нього нових країн. Ця дилема вирішується у руслі наступних рамкових формул.

“Європа концентричних кіл”–концепція поділу Європи на групи країн за ступенем інтегрованості. Такий підхід застосовується не тільки до інтеграційної структури самого Європейського Союзу. Зокрема, пропонується такий поділ: “коло єдиного законодавства” (країни-члени ЄС); “суміжне коло” (країни, що очікують вступу в ЄС); “особливі кола” – країни, з якими планується поглиблення співпраці в тій чи іншій сфері (валютне коло, коло спільної безпеки тощо).

У 2002 році міністр закордонних справ Франції де Вільпен висловився за формування наступних концентричних кіл. Перше коло – держави-члени ЄС, Болгарія, Румунія, Туреччина та країни Західних Балкан. Друге коло – країни-партнери, безпосередні сусіди розширеної Європи, з якими вона розвине привілейовані відносини (країни Середземномор’я, Росія). Третє коло – асоційовані країни, з якими Союз розвине специфічну співпрацю (країни Африки, Латинської Америки, Азії).

Ніколас Мусисвиокремлює такі кола європейської співпраці і/або інтеграції: 1) широка зона вільної торгівлі, що функціонує на основі Договору про Європейську економічну зону й охоплює всі європейські країни, що віддають перевагу вільній торгівлі та відкритій ринковій економіці, із залученням Росії та інших незалежних держав колишнього СРСР; 2) економічний та політичний союз, оснований на Договорі про Європейський Союз і/або на Конституції Європейського Союзу, до складу якого входять нинішні та майбутні держави-члени, які схочуть досягти цього етапу інтеграції; 3) Федерація сполучених європейських націй, або “політична та військова наддержава”, яка побудована на основі федеральної конституції, має власну дієву спільну зовнішню і безпекову політику, здатна на рівних розмовляти і співпрацювати зі США, Японією, Китаєм та Росією, а також заохочує нації-учасниці до збереження розмаїття мов, традицій та способів життя народів Європи. .

“Європа різних швидкостей” містить ідею щодо можливості різних темпів інтеграції для різних країн. Це означає, що ті держави-члени, які мають бажання і можливості, за згоди всіх інших, можуть швидше просуватися в інтеграційному процесі у певній сфері, зокрема сфері зовнішньої, оборонної та безпекової політики. Передбачається, що решта країн згодом приєднається до “авангардного ядра Європи”. Юрген Габермас зазначає, що це ядро, до якого він відносить Францію, Німеччину, країни Бенілюксу, а також Італію та Іспанію, може стати “локомотивом євроінтеграції” за умови здатності діяти на зовнішніх напрямках за допомогою “м’якої сили переговорів, взаємостосунків та економічних вигод”. Саме “Європа різних швидкостей”, вважає Габермас, дозволить ЄС не лише залишитися зоною вільної торгівлі, а й стати впливовим актором зовнішньополітичних дій.

“Європа, що включає тверде ядро та периферію” або “Європейський авангард” вміщує ідею створення усередині розширеного Союзу вузького “твердого ядра”, “центру ваги”, члени якого, на відміну від решти держав-членів ЄС, зберегли б у повному обсязі та примножили спадок “батьків-засновників” ЄС (“перший стовп” ЄС), заснувавши “Федерацію національних держав”, яка мала б потягти за собою решту країн-членів.

Своєрідний синтез “Європи концентричних кіл” та “Європейського авангарду”пропонує бельгійський прем’єр-міністр Гі Ферхофштадт. На його думку, ЄС може стати серйозним світовим гравцем лише за умови ще тіснішої інтеграції – переходу від Європи, що є просто зоною вільної торгівлі, до політичної Європи, до “Сполучених Штатів Європи”, або нової Європи.

Для цього необхідний якісний прорив, тобто зосередження зусиль на таких проблемах, як: вироблення цілісної, логічної соціально-економічної стратегії; зосередження на інноваціях (екологічного та інформаційно-комунікаційного плану); формування “Європейської зони правосуддя і безпеки”; створення посади єдиного міністра зовнішніх справ, єдиної дипломатичної служби ЄС та отримання ЄС голосу в Раді Безпеки ООН; створення європейського оборонного механізму, зокрема спільних збройних сил.

Лише тоді, коли Європа почне дотримуватися спільного підходу до зазначених вище питань, вона стане потужним світовим гравцем. “Потрібна нова програма, за якою, замість сповзання до режиму покровительства, Європа зосереджуватиметься на виконанні своїх головних завдань, Європа, яка визнаватиме ідентичність і культурну самобутність країн-членів, Європа, яка має потужні інституції та бюджетну автономію”.

В ідеалі такий якісний прорив має бути здійснений усіма членами-державами. Однак, у першу чергу потрібно мобілізувати “головну групу ЄС” - країни “зони євро”, а також країни, які увійдуть до неї в найближчому майбутньому. В цьому випадку Європа набуде виглядудвох концентричних кіл. А саме: перше коло – політичне ядро, або “Сполучені Штати Європи”, створені в кордонах “зони євро”. Друге коло – конфедерація країн, що їх оточує, або “Організація Європейських Держав”. Співвідношення між цими колами виражено наступною формулою: кожна держава залишається повноправною частиною ширшого процесу інтеграції, а кінцевою метою є об’єднання всіх держав-членів у новій Європі.

Така формула нової Європи дозволить усунути проблему проміжного етапу між часом, коли держава стукає у двері Європи, і часом, коли вона стає повноправною країною-членом. Інакше кажучи, за умови, що країна-заявник відповідає визначеним критеріям, вона завжди може приєднатися до Союзу без необхідності негайного приєднання до вимогливої головної групи.

Підставу ж для подолання дилеми, пов’язаної із розширенням ЄС, вбачають у досягненні його економічної та соціальної згуртованості шляхом зменшення розриву між різними регіонами та країнами Європейського Союзу. Фінансовими інструментами такого подолання можна вважати Структурні фонди та Фонд гуртування. Перші - спрямовані на: розвиток регіонів з відсталою економікою; економічні та соціальні перетворення в регіонах зі структурними проблемами; модернізацію освіти, професійного навчання та працевлаштування. Другий – на фінансування розвитку транспортної інфраструктури та екологічних проектів.

Питання для контролю:

1. В чому виражається наднаціональність Європейських спільнот?

2. Що таке “Люксембурзький компроміс” та чому він вважається вагомими чинником легітимації Спільноти?

3. Якими є критерії вступу до Європейського Союзу?

4. Що таке “скринінг” та як він пов’язаний із так званими “перехідними періодами”?

5. Якими є інструменти Європейської політики сусідства та від чого залежить їхня ефективність?

Завдання для самостійної роботи:

1. Прокоментуйте рішення Федерального конституційного суду Німеччини про те, що ФРН у разі невдачі Європейського валютного союзу вправі вийти з домовленостей про делегування на договірній основі валютного суверенітету держави на користь Спільноти [Див.: Гердеген М. Європейське право / Пер. з нім. – К., 2008. – С. 111]. З якою колізією Доробку Спільноти воно пов’язане? Та, чому Гердеген вважає жорстку критику цього рішення “абсолютно справедливою”?

2. Ознайомтеся із активними важелями впливу ЄС, як вони охарактеризовані у книзі Мілани Вахудової “Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму” (Київ, 2009 рік). В чому авторка книги вбачає негативні для внутрішньополітичного життя країн-кандидатів наслідки використання цих важелів? Якими, на її думку, є особливості та труднощі європеїзації нових членів Європейського Союзу? Як ці особливості та труднощі пов’язані із дією активних важелів впливу на етапі їх приєднання до ЄС?

3. Прокоментуйте тезу Марка Леонарда про те, що “превентивне втручання” – це європейська версія американської доктрини “превентивного удару” [Див.: Леонард Марк ХХІ – век Европы. – М., 2006. – С. 97]. В чому Леонард вбачає переваги цієї версії? Якими, на його думку, є підстави її ефективності? Та що покладає межі цій ефективності?

Теми рефератів:

1. Засадничі принципи відносин між Європейськими спільнотами та державами-членами.

2. Європейська політика сприяння розвиткові.

3. Європейсько-середземноморське партнерство: стан та перспективи.

4. “Російський чинник” української євроінтеграції.

5. Європейська політика сусідства та євроінтеграційні перспективи України.

6. Енергетичний вимір співробітництва ЄС з Україною.

Література:

1. Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України. Матеріали 3-ї регіональної науково-практ. конференції, 18 травня 2006 року, м. Дніпропетровськ / Л.Л. Прокопенко (гол. ред.); Національна академія державного управління при Президентові України; Дніпропетровський регіональний ін-т державного управління. – Дніпропетровськ, 2006. – 284 с.

2. Актуальные проблемы Европы. Две Европы: процессы интеграции / Ю. Гусаров (сост.). – М.: РАН ИНИОН, 2007. – 176 с.

3. Актуальные проблемы Европы. Европа и развивающиеся страны / О. Жирнов (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2007. – 204 с.

4. Актуальные проблемы Европы. Европейский Союз после расширения / Ю. Гусаров (сост.). – М.: РАН ИНИОН, 2005. – 212 с.

5. Барановський Ф.В. Європейська інтеграція та демократичний розвиток України: концептуальний аналіз взаємовпливу: монографія / Фелікс Барановський; НАН України, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім.. І.Ф. Кураса . – Луганськ: Елтон-2, 2007. – 407 с.

6. Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Анна Мілада Вахудова. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 379 с.

7. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / Вільям Волес, Гелен Волес. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 871 с.

8. Гердеген М. Європейське право / Матіас Гердеген; пер. з нім. – К.: “К.І.С.”, 2008. –528 с.

9. Гоці С. Урядування в об’єднаній Європі / Сандро Гоці; пер. з італійської. – К.: К.І.С., 2003. – 286 с.

10. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / Десмонд Дайнен; пер. з англ. – К., 2006. - 696 с.

11. Європейська і євроатлантична інтеграція України: стан і перспективи: Зб. наук. праць / І.В. Артьомов (упоряд., відп. ред.); Ф.Г. Ващук (голова редкол.); Закарпатський державний ун-т, Навчально-науковий ін-тфілософії та євроінтеграційних досліджень. – Ужгород: Ліра, 2008. – 374 с.

12. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

13. Європейська інтеграція України: Політико-правові проблеми / В.П. Горбатенко, Л.А. Луць, В.С. Бігун та ін.; В.П. Горбатенко (ред.); Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України. – К.: Юридична думка, 2005. – 329 с.

14. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

15. Европейские страны СНГ: Место в “Большой Европе” / Под ред. В. Грабовски, А.В. Мальгина, М.М. Наринского (отв. ред.). – М.: Международные отношения, 2005. – 308 с.

16. Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна / Валерій Копійка. – К.: Юридична думка, 2005. – 448 с.

17. Леонард М. ХХІ век – век Европы / Марк Леонард; пер. с англ. Т. Банкетовой. – М.: АСТ Москва: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 250 с.

18. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу / Ніколас Мусис; пер. з англ. – К.: “К.І.С.”, 2005. – 466 с.

19. Ніццький договір та розширення ЄС / А. Пендак та ін. (пер.); С. Шевчук (наук. ред.); Міністерство юстиції України, Центр порівняльного права. – К., 2001. – 195 с.

20. Поглиблення інтеграції між Україною та ЄС: економічний та гендерний аспекти співпраці. Матеріали конференції “Поглиблення інтеграції між Україною та ЄС: зона вільної торгівлі та захист прав людини” (16 жовтня 2008 року, м. Київ). – К.: Представництво Фонду імені Генріха Бьолля в Україні, 2008. – 62 с.

21. По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції: За матеріалами міжнар. наук. семінару “Перед визнанням: Україна та Європа після Помаранчевої революції”, Київ, НаУКМА, 30 вересня 2005 р.: Зб. наук. ст. / Г. Флікке, С. Кисельов (заг. ред.) – К.: АТІКА, 2006. – 227 с.

22. Политическая наука. Формирование новой системы международных отношений на Востоке Европы / А.И. Миллер (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2006. – 175 с.

23. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу: Навч. посібник / Володимир Посельський. – К., “Таксон”, 2005. – 280 с.

24. Свобода П. Вступ до європейського права: Укр.. вид. у співпраці з Олесем Андрійчуком / Павел Свобода; О. Андрійчук (пер. з чеш. та ред.). – К.: К.І.С., 2006. – 280 с.

25. Тюшка А. Договір про конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / Андрій Тюшка. – К.: К.І.С., 2007. – 228 с.

26. Україна - Європейський Союз: економіка, політика, право / О.І. Шнирков, В.В. Копійка, В.І. Муравйов. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2006. – 268 с.

27. Україна на шляху до Європи / Упоряд. В.І. Шкляр, А.В. Юричко. – К.: Етнос, 2006. – 496 с.

28. Ферхофштадт Г. Сполучені Штати Європи: Маніфест для нової Європи / Гі Ферхофштадт; С. Кокізюк (пер. з англ.). – К.: К.І.С., 2007. – 68 с.

29. Хохлов И. И. Наднациональность в политике Европейского Союза / Игорь Хохлов. – М.: Междунар. отношения, 2007. – 160 с.

30. Этциони А. От империи к сообществу: новый подход к международным отношениям / Амитаи Этциони; В.Л. Иноземцев (ред. пер. с англ.); Центр исследований постиндустриального общества; Журнал “Свободная мысль-ХХІ”. – М.: Ладомир, 2004. – С. 243-264.

Тема 4. Розширення євроінтеграції та європейська ідентичність.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 680; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!