Головні позиції дослідження євроінтеграційних процесів: причини, мотиви та результат

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 15Следующая ⇒

Політична європейська інтеграція в її широкому розумінні аналізується сьогодні з трьох позицій, а саме: причини, мотиви та результат.

Прийнято вирізняти чотири підходи до пояснення причин євроінтеграції (Р. Гріффтіс).Перший підхід презентований школою “американської гегемонії”, яка виходить з того, що у післявоєнний період США уявляли собою “гегемона”, який бажав і був здатний нав’язати свою модель решті Західного світу. Цей підхід можна звести до наступної тези: оскільки США хотіли поглиблення європейської інтеграції і заохочували її (керівник програми зі здійснення плану Маршалла П. Хофман, наприклад, зауважував, що допомога європейським країнам з боку США прямо залежить від рівня їх інтеграції), остільки саме таким виявився результат.

Другий підхідпрезентує федералістський напрям й відштовхується від постулату про те, що базою європейської інтеграції є властива європейській суспільно-політичній думці традиція наднаціональності, добровільної відмови націй-держав від частини свого суверенітету.

Третій підхідпрезентований історико-дипломатичним напрямом, який концентрує увагу на тій обставині, що ініціативи з посилення інтеграції виходили від провідних європейських державних діячів того часу – Моне, Шумана і Аденауера. (За перебування Аденауера на посаді міністра закордонних справ ФРН стала країною-засновницею Європейських Спільнот.)

Четвертий підхід презентований школою “національного інтересу”, яка виходить з того, що держави вступають у певні домовленості лише за умови отримання від цього певних вигод.

Мотиви євроінтеграції досліджуються в межах геоекономічного та геополітичного підходів (Мішель Фуше). Перший підхід виходить з необхідності включення післявоєнної Європи до світового економічного простору. Другий – пов’язаний із діалектикою відносин Європи з рештою світу, передусім із США.

Результатом політичної євроінтеграції є політична система Європейського Союзу, що, за визнанням дослідників, має гібридний характер. Останній зумовлений, з одного боку, поєднанням наднаціональних засад (“перший стовп”) та міжурядового співробітництва (“другий” і “третій стовпи”). А, з іншого, - притаманним ЄС переплетенням між різними його рівнями. Багаторівневе переплетення існує у вигляді переговорних систем, які можуть об’єднувати 1) акторів з окремих центральних, загальноєвропейських, установ та певних акторів з децентралізованого (національного, регіонального, місцевого) органу або установи; 2) тих децентралізованих акторів, яких стосується це рішення або які сприятимуть його виконанню.

На думку Гелена Волеса, дослідження самого Європейського Союзу сьогодні є елементом “магістрального напряму політології”. Як таке, воно “колонізоване” чотирма напрямами теорії. Перший напрям бере початок з праць у сфері міжнародної політичної економіки й розглядає питання ЄС як приклад регіональної інтеграції. Провідною тут є ідея, згідно з якою інтеграцію в межах ЄС можна і треба порівнювати з іншими способами співробітництва між групами країн та іншими міжнародними форумами.

Другий напрям стосується реабілітації досліджень політичних та соціальних інституцій і виходить із припущення про те, що інституції слід розглядати не лише як організації, але й як правила, норми та зразки звичної практики, і що вони можуть формувати свою поведінку у різний спосіб.

Третій напрям представлений дослідженнями раціонального вибору, які орієнтовані на вивчення причин, що визначають дії агента або учасника політичного процесу, та шляхів здійснення вибору з-поміж різних можливих варіантів дій. Цей напрям змушує дослідника до більш систематичного осмислення мотивів та моделей поведінки учасників європейського процесу.

Четвертий напрям становлять дослідження у сфері соціального конструктивізму, які виходять з припущення про те, що політичний світ є соціально структурованим. Прихильники цього напряму не вважають, що структури визначають дії, як і не вважають, що дії визначають структури. Увага зосереджується на процесах соціальної взаємодії та соціальної комунікації, на ролі переконань та ідей у процесі формування поведінки та визначення способу розвитку інституцій.

Результат євроінтеграції – політична система Європейського Союзу - вивчається в межах декількох підходів.

Перший підхід –це теорії інтеграції, які з’ясовують рушійні сили інтеграційних процесів та намагаються пояснити делегування країнами-членами певних повноважень Європейській Спільноті. Теорії інтеграції своєрідно обертаються навколо чотирьох альтернативних розумінь Європейського Союзу, а саме: 1) ЄС – це одна з багатьох міжнародних організацій; 2) виникнення ЄС є одним із випадків регіональної інтеграції; 3) ЄС презентує вищий рівень національних політичних систем і процесів; 4) ЄС – унікальне явище, що не має аналогів в світовій практиці –“ невпізнаний політичний об’єкт” (Жан Делор).

Загальнотеоретичними підвалинами теорій інтеграції прийнято вважати:

- класичний раціоналізм, який тлумачив історичний процес як рух по шляху прогресу;

- механістичну концепцію рівноваги, суть якої полягає в тому, що фізична реальність світу наперед визначена та підпорядкована природним законам. Звідси – можливість і необхідність забезпечення стабільності, збалансованості та рівноваги у державі та суспільстві;

- ідеологію універсалізму, відповідно до якої суспільний розвиток відбувається у напрямі створення загальної системи господарства та універсальної політичної моделі суспільства не залежно від обставин місця та часу;

- економічний лібералізм Адама Сміта, яка стверджує універсальність ринкового господарства, основним законом якого є конкуренція;

- ідеологію гуманізму або так званий “людський вимір” інтеграційних процесів;

- теорію “нерівноваги систем”, згідно з якою розвиток відбувається у вигляді альтернатив і можливостей не завжди усвідомленого вибору.

Існуючі сьогодні теорії інтеграції можна умовно поділити на дві групи. А саме: класичні, які зосереджувалися на видах політичного устрою об’єднаної Європи, та сучасні, які займаються буденним функціонуванням об’єднаної Європи як політичної системи.

До класичних теорій інтеграції прийнято відносити наступні. Федералізм,представники якого вважали, що федеративна система є ідеальною для конгломерату західноєвропейських держав, оскільки забезпечує: 1) “економію масштабу”, тобто можливість вирішення більш крупних проблем з меншими витратами, аніж в умовах децентралізації; 2) неможливість захоплення влади в конституційно оформленій федерації якоюсь однією групою; 3) той факт, що у контексті міжнародних відносин федерація завжди є більшою величиною, ніж проста сукупність її складових.

Федералісти розглядали пан’європейську федерацію як безпосередню політичну мету, а її створення – як одноразовий всеохоплюючий конституційний акт. В межах цього підходу була висунена концепція “Європа регіонів” (Дені де Ружемон), яка пропонувала обійти національні держави, не руйнуючи їх: зверху – через створення континентальної федерації, знизу – шляхом розвитку регіонів та їх активної участі у владних функціях наднаціональних органів.

Функціоналізм(Давид Мітрані) виходив з того, що існуюча вже кооперація між країнами та її розповсюдження на нові галузі здатна з часом призвести до тісної співпраці між цими країнами, що, у свою чергу, зменшить загрозу війни між партнерами та викличе до життя працездатну мирну систему.

Теорія комунікації (К. Дейч) ставила за мету стабілізацію, а не руйнування, існуючої системи держав-націй. Першочерговим засобом такої стабілізації мали стати соціальні комунікації, які забезпечують зближення як держав, так й суспільств та народів, формуючи в них “почуття спільноти в межах певної території”.

Неофункціоналізм(Ернст Гаас, Леон Ліндберг) тлумачив інтеграцію як результат спонтанноїполітичної взаємодії, результат спроб і помилок тих, хто бажав інтеграції. Центральним пунктом неофункціоналізму є положення про ефект “перепліскування”, який виникає тоді, коли дія, що до неї вдаються з певною метою, створює ситуацію, за якої досягнення початково поставленої мети потребує подальших дій, що, у свою чергу, створюють необхідність додаткових дій і так далі (Л. Ліндберг). Це положення використовувалося для доказу неминучості не лише розповсюдження інтеграції на дедалі нові області (як це передбачено функціоналізмом), а й її якісного розвитку, її “поглиблення”, тобто переходу від менш до більш складних форм інтеграційної розбудови за рахунок ефекту залучення.

Зокрема, ефект “перепліскування” був використаний для теоретичного обґрунтування “моделі Моне” та теоретичного витлумачення всього ланцюга економічної інтеграції. Згідно із “моделлю Моне”, політична стабілізація та економічна розбудова країн-засновників Європейської Спільноти попередньо передбачала підписання спільних постанов та виробництва у деяких галузях спільних європейських товарів і послуг. При цьому товари та послуги мали вироблятися спільними інституціями Європейської Спільноти. Ці спільні інституції мали існувати паралельно з інституціями країн-членів та стати місцем взаємодії економічних і політичних еліт країн-учасниць Європейської Спільноти. З часом же мала утворитися нова еліта, яка б діяла з огляду на пріоритетність інтересів Спільноти. Сам Ж. Моне так описав метод діяльності Спільноти: “Він полягає у підтримці постійного діалогу між європейським органом, що відповідає за пошук рішення спільних проблем, і національними урядами. Він не передбачає створення центрального уряду. Однак він дозволяє приймати рішення на рівні спільноти … тому, що пропонування рішень спільних проблем незалежним європейським органом дозволить безболісно обійти вимогу одноголосного прийняття рішень. Цей метод є справжнім “федералізатором Європи”.

Економічна інтеграція, у відповідності до ефекту “перепліскування”, передбачала перехід від зони вільної торгівлі до митного союзу, потім – до спільного ринку, а потім – до економічного і валютного союзу.

Ще одним важливим положенням неофункціоналізму є положення про фундаментальну перевагу наднаціонального характеру інтеграційних інститутів.Принцип наднаціональності розглядається неофукціоналізмом як головна гарантія міцності і незворотності європейської інтеграції. Створені одного разу інтеграційні інститути набувають здатності до самостійного розвитку і мають певний “запас стійкості” у стосунках із державами-членами.

Міжурядовий підхід(Стенлі Хофман) виходить з того, що європейська інтеграція заслуговує на схвалення з боку національних урядів, якщо вона відповідає їх інтересам. Тим самим міжурядовий підхід відводить національним урядам роль центрального елементу в множині тих факторів, які впливають на перебіг інтеграційних процесів. Співпраця між національними урядами починається лише тоді, коли інтереси всіх учасників перекриваються, або ж урівноважуються завдяки низці переговорів. Якщо ж інтереси держав не збігаються, інтеграційний процес заходить у глухий кут.

“Історичний компроміс” між неофукціоналізмом та міжурядовим підходом наприкінці ХХ століття викликав до життя наступні сучасні теорії інтеграції.

Неофедералізм(Джон Пайндер, Альберт Сбрадж) орієнтується на пошук федералістських рішень для конкретних проблем, намагаючись поєднати теоретичний аналіз євроінтеграції та підготовку політичних рекомендацій. .

Теорія багаторівневого управління(Ален Стоун Суіт, Уейн Сандхольц) відштовхується не стільки від факту простого розділення владних повноважень на різних рівнях, скільки від факту перехрещення компетенцій багатьох рівнів уряду та взаємодії політичних акторів, які ці рівні пронизують. Посадові особи держав-членів, за всієї їх могутності, виявляються лише однією із груп, яка діє усередині європейської політичної системи. Поряд з ними діють національні групи інтересів, що вже зорієнтувалися на загальноєвропейському рівні; європейські корпорації та великі підприємства, що намагаються знайти вихід на ті структури, де ухвалюються відповідні рішення на загальноєвропейському рівні та на рівні країн-членів. Тим самим держава не є виключною ланкою ані між внутрішньою політикою та міжурядовим торгом у ЄС, ані між наднаціональним та міжурядовим рівнями ЄС.

Таким чином у межах теорії багаторівневого управління, Європейський Союз розглядається як політичне утворення, в якому влада розподілена між різними рівнями управління та поміж різних акторів. Інтереси різних держав перетинаються тут з галузевими інтересами, що вбачають в інституційному порядку ЄС нову систему влади, на яку національні уряди й окремі міністерства чинять великий вплив. Внаслідок цього політична система ЄС характеризується не ієрархічним чи мажоритарним процесами прийняття рішень, а домінуванням переговорної системи прийняття рішень, за якої незалежні і водночас взаємозалежні актори досягають взаємовигідного консенсусу.

Теорія “нового інституціоналізму”акцентує увагу на важливості для інститутів у процесі прийняття рішень в ЄС. Ця теорія представлена декількома варіантами, а саме: інституціоналізм, що базується на раціональному виборі; історичний інституціоналізм; соціологічний інституціоналізм.

Перший варіантінтерпретує інститути як суто формально-юридичні конструкції та набір правил прийняття рішень, які накладають на акторів, що керуються власними інтересами, певні зобов’язання. Інститути є корисними для національних держав з двох причин. По-перше, встановлюючи спільні правила, вони полегшують вироблення та здійснення раціональної стратегії, спрямованої на реалізацію власних інтересів. По-друге, - інститути зменшують ризики міжурядової взаємодії, оскільки роблять її більш-менш передбачуваною. Адже саме правила змушують вступати акторів у стратегічні коаліційні ігри, які і становлять суть процесу прийняття рішень.

Історичний інституціоналізм(Дж. Марч і Дж. Олсен) визначає інститути як сукупність норм і символів, які втілені у формальні інститути, неформальні інститути та різного роду конвенції, а також як сукупність інструментів політики та політичних процедур. Історичний інституціоналізм наголошує на відносно самостійній та активній політичній ролі інститутів, які мають здатність впливати на цілі авторів й у такий спосіб структурувати політичні ситуації та політичні рішення. Так, виникнення Єдиного внутрішнього ринку є не результатом стихійного розвитку економіки, а продуктом цілеспрямованої політики інтеграційних інститутів. Згідно з цим підходом, національні уряди несуть відповідальність за основні рішення Євросоюзу. Але під час прийняття цих рішень обов’язково враховується попередній досвід – так званий “досвід участі” їх країн у Спільноті.

Соціологічний інституціоналізмнаголошує на тому, що актори не вступають у процес взаємодії з готовими інтересами. Навпаки, ці інтереси остаточно формуються усередині інституційної системи. Тим самим інститути не просто обмежують поведінку акторів, а й формують її.

Теорія політичних мереж звертає увагу на “внутрішньо-елітний процес перемовин”, уникаючи розгляду лише національного або лише наднаціонального рівня прийняття рішень у системі ЄС. З точки зору цієї концепції об’єднання інтересів має місце “як вдома, так і у Брюсселі”. Смисл терміну “мережа” полягає у тому, що маси акторів, які представляють різні організації, взаємодіють між собою та діляться один з одним інформацією та ресурсами. Погодження їх інтересів передбачає, що мережі є засобами гри з позитивною сумою, тобто вони полегшують примирення, врегулювання чи досягнення компромісу між різними інтересами, яких стосується рішення в певній області політики. Політична мережа уявляє собою рамку для співпраці, від якого виграють всі учасники незалежно від співвідношення їх силових потенціалів. Причиною обопільного виграшу є взаємозалежність держав та інших учасників політичного процесу. З цієї точки зору ЄС та його інститути уявляють собою сукупність політичних мереж. Ті виграші, що їх отримують учасники політичних мереж, і роблять їх зацікавленими у розвитку інтеграції.

Ліберальний міжурядовий підхід(Ендрю Моравчик, Алан Мілуорд) базується на трьох засновках: 1) головними акторами у політиці є раціональні, самостійні індивіди та групи, які взаємодіють між собою на основі принципів власного інтересу та уникнення ризику; 2) уряди - це “підвид” вітчизняних акторів, інтереси якого відіграють роль стримуючого чинника стосовно само ідентифікації та інтересів інших держав, що діють на міжнародній арені; 3) поведінка держав, характер їх конфліктів і співробітництва відображає природу і конфігурацію державних інтересів.

Відповідно до цих засновків процес інтеграції є грою на двох рівнях. На рівні формування національних інтересів діють соціологічні закономірності узгодження інтересів різних політичних і соціальних груп та взаємодії держави і суспільства. Результатом цього процесу є певні цілі та переваги – так званий “попит на інтеграцію”, з яким держава виходить на другий рівень гри – торг на міжурядовому рівні. Успішне просування інтересів впливових національних соціальних і політичних груп на європейському рівні посилює внутрішньополітичні позиції уряду. Таким чином, європейська інтеграція не послаблює, а, навпаки, посилює європейські держави-нації.

Своєрідний синтез класичних і сучасних теорій інтеграції здійснив Джон Пітерсон.Згідно з цим дослідником існують три рівні прийняття рішень у Європейському Союзі, кожний з яких має свою логіку та теоретичний аналог. “Суперсистемний рівень” є рівнем “історичних рішень”, що змінюють політичну систему ЄС. Це і є рівень інтеграції у власному сенсі цього слова, який досліджують традиційні теорії інтеграції. “Системний рівень”або “рівень здійснення політики” забезпечує практичну трансформацію інтеграційних інститутів. Він вивчається “новим інституціоналізмом”. “Мезосистемний рівень” або рівень “формування політики” є предметом дослідження теорії політичних мереж.

На думку Ніколаса Мусиса, усі інтеграційні теорії ігнорують головний елемент європейської інтеграції – поступове формування, розвиток та посилення спільних політик. Мусис пропонує свій підхід до вивчення євроінтеграції, який він називає “емпіричним підходом, основаним на розвитку спільних політик”.Сама європейська інтеграція, згідно із Мусисом, є різновидом багатонаціонального інтеграційного процесу, тобто добровільного заснування (через договір, укладений між незалежними державами) спільних інституцій та поступового вироблення їхніх спільних політик, що керуються спільними цілями та інтересами.

Спільна політика – це набір рішень, правил, заходів і кодексів поведінки, ухвалених спільними інституціями, що були засновані групою держав, і впроваджуються спільними інституціями і державами-членами. Справжню спільну політику повинні запроваджувати всі учасники, а тому потрібні наднаціональні виконавчі й судові органи для нагляду та контролю за її впровадженням. Це означає, що ухваленням спільної політики учасники погоджуються делегувати частину своїх суверенних національних повноважень наднаціональним інституціям. Таке делегування суверенних прав у рамках спільних політик є головною проблемою, але водночас й фундаментальною характеристикою багатонаціональної інтеграції.

Спільні політики з’являються там, де уряди, які представляють сторони інтеграційного договору, починають вважати, що такі політики краще відповідають індивідуальним інтересам їхніх держав, ніж політики суто національні. Головним елементом у спільній політиці є визначення спільного інтересу в завданнях, які вона перед собою ставить, і заходах, які для цього застосовує. Таке визначення має відбуватися внаслідок дискусій й задовольняти усі держав-члени, якщо йдеться про фундаментальну спільну політику (багатонаціональна інтеграція – найважливіша спільна політика, яка зачіпає національні інтереси й ухвалюється урядами держав-учасниць), і більшість держав-членів – у разі вторинної спільної політики (ухвалюється спільними інституціями – охорона довкілля, політика в галузі конкуренції тощо). У контексті Європейської Спільноти та Європейського Союзу “спільні політики” – це політики, які заміщують головні елементи національних політик. Політика ж, яка підтримує або доповнює національну, називається “політикою Спільноти”.

Наступним підходом, у межах якого вивчається Європейський Союз, є аналіз політики (Гелен Воллес, Десмонд Дайнен), який прагне пояснити, яким чином і за допомогою яких процесів можна вирішити певні політичні проблеми та сформувати спільні політики Європейського Союзу в заданому інституційному контексті. Цей підхід допомагає зрозуміти функціонування ЄС, приймаючи його інститути в якості незалежних змінних. Зокрема, представники цього підходу констатують появу нових форм вироблення політики, які не ставлять під сумнів існуючі структури інституцій ЄС. Мова йде про так звані форми “м’якого” управління політикою. Ці форма передбачають, по-перше, об’єднання урядів держав-членів задля досягнення певної мети, якої кожна держава-член може досягти у власний спосіб. По-друге, - обмін державами-членами Спільноти досвідом певних політичних стратегій, які виправдали себе в окремих державах-членах, систематична розробка цього досвіду та його поширення у Союзі.

Третій підхід до вивчення Європейського Союзу презентований “дебатами щодо конституції”.Цей підхід орієнтується на вивчення устрою ЄС, процесу оформлення його структури, яка була б легітимною і спроможною організовувати політичні та суспільні взаємодії. Головним є питання, який вплив матиме структурне оформлення Європейського Союзу на його членів.

На думку сучасних європейських науковців сьогодні для дослідження політичної системи Європейського Союзу варто застосовувати концепт урядуванняяк своєрідний інтегрований підхід, що, по-перше, поєднує попередні три підходи. А, по-друге, дозволяє вийти за їх межі й висвітлити сфери, яким мало приділяють уваги в їх царині, але які є вкрай важливими для розуміння як функціонування Європейського Союзу, так і його впливу на громадян, групи інтересів та країн-членів. Це, зокрема, 1) питання демократії, легітимності, відповідальності та нормативного оцінювання політичного устрою; 2) дослідження системи ЄС в її цілісності, а не ізольований розгляд певних галузей політики чи аналіз якогось одного рівня загальноєвропейської багаторівневої системи; 3) інтеграційні дослідження політичної влади – партійні змагання за владу є цікавими не лише для розуміння внутрішньої політичної боротьби усередині країн-членів, а й мають суттєві політичні наслідки для всієї загальноєвропейської системи.

Під урядуванням пропонують розуміти процес свідомого політичного цілепокладання і втручання в оформлення суспільного устрою та його складових, що постійно триває. Урядування передбачає цілепокладання та прийняття рішень щодо відповідних заходів, обов’язкових для виконання як суспільними групами, так і окремими індивідами.

Концепт урядування дозволяє акцентувати увагу на декількох особливостях ЄС. Перша особливість полягає в тому, що інституційну структуру ЄС творять не лише система договорів, а й неформальні правила, принципи, норми і практики, якими керуються відповідні актори в межах ЄС. Саме вони багато у чому впливають на запровадження формальних договорів та інших документів, уточнюючи та змінюючи їх.

Друга особливістьстосується Європейського Союзу як “комунікативного союзу”, що виникає не внаслідок “передачі компетенцій”, а в результаті неформальних змін у співпраці між країнами-членами ЄС та його інститутами. У Європейському Союзі країни-члени пов’язані складною системою комунікацій та спостереження один за одним – обов’язки регулярного звітування, система встановлення контрольних точок і моніторингу тощо. Ця система фактично є новою формою політичної координації країн-членів ЄС, оскільки виступає постійним нагадуванням про їх обов’язки як його членів.

“Комунікативний союз” зумовлює третю особливість ЄС - ущільнення мережі взаємозв’язків між акторами ЄС: країнами-членами, регіональними спільнотами та недержавними організаціями. Ці політичні мережі допомагають долати актуальні конфлікти шляхом їх ретельного вивчення, розкладання на складові й роботу з кожним його чинником, що дозволяє вирішити конфлікт у найсприятливіший для суспільства спосіб.

Крім цього, ЄС не володіє двома найважливішими ресурсами класичної держави: легітимною монополією на застосування фізичного примусу та правом на стягнення податків. Країну, що не хоче брати на себе певних зобов’язань чи впроваджувати певні зміни, не можуть до цього примусити ані інститути ЄС, ані інші держави-члени. Тому рішення ЄС мають бути дуже уважними щодо автономності певної країни –члена. Оскільки уважне ставлення до автономності країн-членів та їх співпраця у мовах тісного переплетення в рамках Союзу є нормативними принципами конфігурації інституційної структури ЄС, урядування в Європейському Союзі набуває вигляду “урядування в мережі”(Беата Колєр-Кох). Мережа, з одного боку, охоплює широке поле політичних питань та орієнтує країни-члени на вироблення спільного колективного рішення. А, з іншого боку, - “притримує” власні країн-членів, водночас дозволяючи останнім дбати про їх реалізацію.

Вузловими моментами європейської мережі є різноманітні комітети та агентства, що виконують роль рушійних сил взаємодії, а також забезпечують і підтримують культуру діалогу та порозуміння. Наприклад: 1) Комітет зайнятості, який моніторить політику держав-членів у сфері зайнятості та ринку праці, сприяє її координації та висловлює свою думку; 2) Комітет постійних представників – впливове об’єднання глав (послів) і членів постійних представництв країн ЄС у Брюсселі, яке водночас є і форумом для діалогу (між самими представниками та між ними й національними урядами їхніх країн), і органом політичного контролю (керує роботою експертних груп і наглядає за їх діяльністю). Комітет попередньо розглядає питання, чимало з яких Рада ЄС ухвалює лише формально; 3) Науково-технічний комітет Євроатому, головним завданням якого є надання порад Європейській Комісії перед засіданнями Центру об’єднаних ядерних досліджень і за стандартами для захисту робітників та громадськості від іонізуючої радіації; 4) Економічний і фінансовий комітет, який має подавати висновки на запит Ради або Комісії чи за своєю власною ініціативою, підтримувати перегляд економічної й фінансової ситуації держав-членів і Спільноти та сприяти досягненню цілей Економічного і валютного союзу; 5) Комітет митного кодексу, який наглядає за проявом у різних аспектах митного закону в процесі його впровадження; 6) Транспортний комітет, з яким Комісія може відкрито консультуватися з транспортних питань.

Попри те, що висновки перерахованих консультативних комітетів не є обов’язковими, вони мають свій вплив. Вироблені цими комітетами пропозиції впливовіші, аніж висновки Європейського парламенту, оскільки вони отримують відомості, які стосуються імовірної діяльності, що впливає на політику Спільноти.

Залежно від повноважень і партнерів або клієнтів усі існуючі сьогодні європейські агентства (всього 17) за видом діяльності ділять на чотири групи: 1) агентства, що сприяють функціонуванню внутрішнього ринку (Бюро гармонізації внутрішнього ринку, Європейське агентство з безпеки харчових продуктів, Європейське агентство з мережевої та інформаційної безпеки); 2) моніторингові центри (Європейське агентство з охорони довкілля, Європейський моніторинговий центр з расизму та ксенофобії); 3) агентства, що підтримують соціальний діалог на європейському рівні (Європейський центр розвитку професійної освіти, Європейська фундація з поліпшення умов життя та праці); 4) агентства, що реалізують у своїх галузях програми й завдання від імені Європейського Союзу (Європейська освітня фундація, Центр перекладів для органів ЄС, Європейське агентство з відбудови, Європейський консорціум політичних досліджень, Транс’європейська асоціація політичних досліджень).

Діапазон функцій і завдань агентств Європейського Союзу простягається від “мозкових центрів” (Європейський центр розвитку професійної освіти) до інформаційного центра з охорони здоров’я (Європейський моніторинговий центр з наркотиків і наркотичної залежності) і постачальника послуг (Центр перекладів для органів ЄС).

Переважання мережевого характеру урядування у Європейському Союзу європейські дослідники зазвичай пояснюють двома причинами. По-перше, на відміну від національних парламентських демократій багатоманітність точок зору та відповідних практичних позицій на європейському рівні не можна тлумачити як вираз конкуруючих інтересів. А тому у випадку ЄС вираження інтересів, постановка проблем і їх спільне вирішення не може відбуватися за зразком партійних змагань, а потребує звернення до експертного знання. Це є першопричиною створення численних комітетів, консультативних і робочих груп у Брюсселі, які складаються із союзних і національних чиновників та приватних експертів, що співпрацюють для надання відомостей про специфічні технічні знання Європейській Комісії та для готування переговорів і законодавчих ініціатив.

По-друге, в умовах розширення Європейського Союзу залучення експертів до обговорення і визначення проблеми є неминучим, адже за появи нової проблеми і в дуже різних умовах країн-членів чітко окреслити проблему – це вже мистецтво. Тому в усіх сучасних політичних системах незалежність експертів має тенденцію перевищувати суверенність народу й суверенність парламенту. Євросоюз, визнає Сандро Гоці, не становить тут винятку.

Отже, концепт урядування фіксує одночасність елементів міждержавної співпраці та загальноєвропейської внутрішньої політики, а тому робить розрізнення між наднаціональним (“перший стовп”) та міждержавним (“другий” і “третій стовпи”) суто аналітичним. Адже у випадку такого вирішення спільних проблем, яке є прийнятним для усіх країн-членів, на перший план виступає не Європейська Комісія, що має майже виняткове право на законодавчу ініціативу в рамках повноважень “першого стовпа”, а представники урядів, які набагато краще можуть оцінити узгодження запропонованого вирішення із суспільними реаліями країн.

Завдяки концепту урядування сучасний Європейський Союз постає як щось проміжне між виключною компетенцією Європейської Спільноти та чистим контролем з боку країн-членів. Це пояснюється домінуючою тут переговорною (мережевою) системою прийняття рішень, яка дозволяє узгоджувати автономність країн-членів із їх спільним зацікавленням у ефективному вирішенні загальних проблем.

Перевагу концепту урядування вбачають у тому, що він зосереджує увагу дослідника не на Європейському Союзі як деякому нормативному політичному устрої, що оформлюється на урядових конференціях та у договорах, а на ЄС як він формується “у тісних кулуарах певних кіл, так би мовити, за нашими спинами”. За визнанням європейських вчених, саме дифузна структура європейських інституцій пропонує більше простору для пристосування та інновацій, сприяючи тим самим динаміці політичного процесу. Вона є тим шляхом, завдяки якому Європейський Союз досяг значних успіхів.

Питання для контролю:

1. Якими є особливості вузького та широкого витлумачення політичної євроінтеграції?

2. На яких особливостях та нюансах політичної європейської інтеграції акцентує увагу кожний з трьох підходів до її вивчення?

3. В чому полягає різниця між класичними та сучасними теоріями інтеграції?

4. Що таке ефект “перепліскування” та як він був використаний для теоретичного обґрунтування “моделі Моне”?

5. Чим, на думку європейський дослідників, зумовлений мережевий характер урядування у Європейському Союзі ? В чому, на Вашу думку, полягають його переваги та обмеження ? Якими є вузлові моменти європейської урядової мережі та які функції вони виконують ?

Завдання для самостійної роботи:

1. Ознайомтеся із працями Стейна Роккана. Як, на Вашу думку, може бути використана розроблена ним “концептуальна карта Європи” для пояснення сучасних тенденцій політичної євроінтеграції, зокрема переважання мережевого характеру урядування у Європейському Союзу?

2. Прокоментуйте тезу Марка Леонарда про те, що Європейський Союз уявляє собою децентралізовану мережу, яка належить державам-членам Союзу [Див.: Леонард М. ХХІ век – век Европы. – М., 2006. – С. 38]. До якого концепту дослідження політичної системи Європейського Союзу тяжіє ця теза? Чому, на думку Леонарда, виникнення “мережевої Європи” докорінно змінило характер світової політики?

3. Якими, на Ваш погляд, є переваги дослідження політичної європейської інтеграції з позицій “розвитку спільних політик” (Ніколас Мусис).Який цей підхід корелює з концептом “урядування в мережі”?

Теми рефератів:

1. Рокканівська традиція в контексті політичної європейської інтеграції.

2. План Маршалла та європейська інтеграція.

3. “Новий інституціоналізм” в дослідженні політичної європейської інтеграції.

4. “Дебати щодо Конституції” та майбутнє політичної системи Європейського Союзу.

5. Європейська політична мережа та її складові.

Література:

1. Борко Ю.А. От европейской идеи - к единой Европе / Юрий Борко. - М.: Издательский Дом «Деловая литература», 2003. - 464 с.

2. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / Вільям Волес, Гелен Волес. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 871 с.

3. Грицяк І.А. Управління в Європейському Союзі: теоретичні засади / Ігор Грицяк; Національна академія державного управління при Президентові України. – К.: Видавництво НАДУ, 2005. – 235 с.

4. Грицяк І. Європейське управління: теоретико-методологічні засади / Ігор Грицяк. – К.: К.І.С., 2006. – 398 с.

5. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / Десмонд Дайнен; пер. з англ. – К., 2006. - 696 с.

6. Європа перемен: концепции и стартегии интеграционных процессов: Монография [Н.П. Шмелёв и др.] / Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, Учебно-научный центр проблем интеграции и системного анализа ЕС. Кафедра политичской экономии экономического факультета. – М.: Крафт, 2006. – 350 с.

7. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

8. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

9. Ковальова О. О. Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України: Монографія / Олена Ковальова; Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. - К., 2003. - 340 с.

10. Леонард М. ХХІ век – век Европы / Марк Леонард; пер. с англ. Т. Банкетовой. – М.: АСТ Москва: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 250 с.

11. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу / Ніколас Мусис; пер. з англ. – К.: “К.І.С.”, 2005. – 466 с.

12. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / В.Г. Воронкова, О.М. Кіндратець, В.А. Жадько та ін.; В.Г. Воронкова (ред.); МОН України. – К.: Професіонал, 2007. – 512 с.

13. Политическая наука: Научное наследие Стейна Роккана: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Центр социал. науч-информ. исслед., Отд. полит науки, Рос.. ассоц. полит. науки; Ред. и сост. Ильин М.В., Мелешкина Е.Ю. – М. ИНИОН РАН, 2006. – 204 с.

14. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу: Навч. посібник / Володимир Посельський. – К., “Таксон”, 2005. – 280 с.

15. Шемятенков В.Г. Европейская интеграция. Учебное пособие / Владимир Шемятенков. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 400 с.

Тема 3. Основні тенденції сучасної європейської інтеграції.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 511; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!