СИМВОЛІКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Та основні концепти його дослідження.

Концепт інтеграції: визначення, принципи та аспекти.

Концепт європеїзації: маркерні риси, контексти та механізми.

Концепт інтеграції: визначення, принципи та аспекти.

Європейський Союз – це унікальне (таке, що поєднує федеративні, конфедеративні та міжурядові елементи; виконує функції держави, але не має повноважень суверенної державної влади) об’єднання країн Європи, які завдяки створенню спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також реалізовуючи спільну політику й діяльність мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць.

Поняття “Європейський Союз” запроваджено в Маастрихтському договорі (1992 рік) як своєрідний спільний “дах” над наднаціональною (Європейські Спільноти) та міжурядовою (співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ і спільна зовнішня та безпекова політика) засадами, або так званими “стовпами Європейського Союзу”. Відповідно Європейський Союз ґрунтується на Європейських Спільнотах (“перший стовп”) як міжнародних організаціях, які на основі суверенних прав, делегованих їм державами-членами, самостійно здійснюють надані їм повноваження щодо держав-членів та їхніх громадян. Європейські Спільноти доповнюють започатковані Маастрихтським договором форми міжурядової (такої, що не пов’язана з делегуванням суверенних прав) співпраці у сферах спільної зовнішньої та безпекової політики (“другий стовп”), а також співпраці поліцій та судів у кримінальній сфері (“третій стовп”). В межах зазначених форм зовнішньою компетенцією наділені держави-члени. Ухвалені при цьому рішення не мають у внутрішньодержавному праві держав-членів безпосередньої юридичної сили, а повинні бути імплементовані в систему внутрішньодержавного права відповідними правовими актами держав-членів. В цьому полягає ключова різниця введенням відповідних сфер у рамки Спільноти, з одного боку, та звичайною “міжурядовою” співпрацею – з іншого.    

Договір про запровадження Конституції для Європи (2004 рік) має на меті ліквідувати громіздку модель Європейського Союзу, що складається з трьох “стовпів”. Договір закладає основи ЄС як самостійної міжнародної організації з делегованою компетенцією та власною правосуб’єктністю, яка повинна зайняти місце обох Європейських Спільнот. Однак, попри таке “розчинення” трьох “стовпів” ЄС в єдиних організаційних рамках, ключові відмінності у здійсненні делегованої державами-членами компетенції, з одного боку, та здійснення міжурядової співпраці, - з іншого, будуть збережені.     

В сучасних європейських розвідках для дослідження Європейського Союзу прийнято використовувати два концепти – “інтеграція” та “європеїзація”. Перший концепт відіграє головну роль у теоретичному аналізі ЄС і за своїм конкретно-історичним наповненням відображає розвиток Європейської спільноти з вугілля і сталі до Європейського Союзу.

Термінологічно концепт “інтеграція” традиційно визначається як: 1) “зближення”, тобто мірило щільності, інтенсивності, або ж як характеристика зв’язків між різними елементами; 2) “посилення взаємозв’язку”, тобто процес ущільнення, інтенсифікації чи посилення характеристик якогось зв’язку; 3) “усуспільнення суверенітетів”. Узагальнюючи ці значення, інтеграцію можна визначити як зближення на добровільній і мирній основі суспільств, держав і економік, яке виходить за межі існуючих до цього часу національних, політичних та економічних кордонів.

Відповідно термін “європейська інтеграція” позначає створення європейських інститутів та політик, що еволюціонують у напрямі формування деякого наднаціонального центру, навколо якого має конституюватися спільний європейський простір. Оскільки держави Європейського Союзу створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можливо ухвалювати демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні, термін “європейська інтеграція” коротко розшифровують як “усуспільнення суверенітетів”.  

Європейська інтеграція базується на чотирьох “основоположних (установчих) договорах”.  Перший -  це Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля і сталі (Паризький договір, 1951), який передбачав інтеграцію ринків Німеччини і Франції в галузі виробництва вугілля і сталі та відкриття доступу інших європейських держав до утвореного союзу. Функцію нагляду за ключовими секторами цього об’єднання – економічним та військовим – держави члени Спільноти повинні були передати незалежному наднаціональному органу.

Другим та третім “основоположними договорами”, відповідно, є Договір про заснування Європейської економічної спільноти та Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (“Римські договори”, 1957). Ці Договори, підписані тими ж європейськими державами, що заснували Європейську спільноту з вугілля і сталі, засвідчили розуміння держав-учасниць останньої необхідності просувати крок за кроком інтеграційний процес насамперед в економічній сфері.

Четвертий “основоположний договір” – це Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір, 1992), який відкрив новий вимір європейського інтеграційного процесу, позначивши “новий етап процесу утворення дедалі міцнішого союзу народів Європи”. Договір про Європейський Союз відкрив у взаємодії держав-членів нові сфери співпраці, не обмежені рамками системи трьох Спільнот і заснував нове утворення – “Європейський Союз” як своєрідний “дах” над Європейськими Спільнотами.

В останньому договорі, а також в Амстердамському і Ніццькому договорах, низці документів ЄС та Ради ЄС, які стосуються розширення ЄС на схід відображена нова стратегія поглиблення та розширення європейської інтеграції. В цих документах були зафіксовані конкретні цілі, які поставили перед собою держави-члени ЄС на новому етапі руху до інтегрованої Європи. А саме: 1)створення у межах ЄС економічного і валютного союзу і заміна національних валют єдиною валютою; 2) запровадження спільної зовнішньої і безпекової політики, а у перспективі – спільної оборонної політики; 3)запровадження системи міждержавного співробітництва в області внутрішніх справ і юстиції за організуючої ролі та прямої участі інститутів ЄС; 4) створення “Європи громадян”, яка передбачає прийняття спільного кодексу прав і свобод особистості, що діє на всій території ЄС; 5) здійснення фундаментальної реформи інститутів ЄС і, передусім, механізму прийняття рішень; 6) прийняття до ЄС групи країн Центральної і Східної Європи; 7)оновлення і розширення системи угод ЄС з державами та їх об’єднаннями у різних регіонах світу.

Концепція і практика інтеграційної розбудови ЄС базується на трьох принципах. Перший принцип – інтеграція є засобом, а не метою. Це означає, що інтеграція передбачає взаємну вигоду і є не панацеєю, а ще одним інструментом для вирішення суспільних проблем.

Другий принцип – інтеграція потребує поступовості і руху “крок за кроком”: зона вільної торгівлі – митний союз – спільний ринок – валютний союз з єдиною грошовою одиницею та спільною економічною, грошово-кредитною та валютною політикою.

Третій принцип –інтеграція потребує адекватного механізму, який дозволяв би, з одного боку, сприймати існуючі протиріччя як джерело подальшого розвитку інтеграційних процесів, а, з іншого, приймати збалансовані стосовно інтересів різних сторін рішення та доводити їх до виконання.

Залежно від підстав конституювання спільного європейського простору, які свого часу були визначені Фернаном Броделем у праці “Граматика цивілізацій”(1963 рік), прийнято розрізняти духовний, економічний та політичний аспекти європейської інтеграції. Згідно із сучасним дослідником євроінтеграційних процесів Олсеном, у першому випадку євроінтеграція є свідченням формування певної соціокультурної спільноти, яка має колективну ідентичність; у другому - результатом розрахованої вигоди, коли актори стають частиною більш широкої системи, за якої корисність їх спільної діяльності перевершує їх індивідуальні зусилля; у третьому – наслідком прихильності певним політичним принципам, інститутам і правилам політичного співжиття.

Сам Бродель виокремлював три підстави та три складові європейської єдності. До підстав від відносив: у духовному плані – християнство, гуманізм та наукову думку, яка впритул до ХІХ століття була синонімом світової; в економічному плані – індустріальну революцію, яка охопила згодом увесь світ; у політичному – еволюція від поняття свобод в сенсі привілей тих чи інших общин, до поняття свободи в сенсі античної формули “будь-яка людська істота є священною”, яка й стала наріжним каменем лібералізму та ідеалом європейської цивілізації.  

Відповідно до означених підстав європейської єдності Бродельвизначив й три її складові. “Блискучі” складові - це згода і гармонія, які в плані культури, смаків та розуму надають європейській цивілізації “братський, майже одноманітний вигляд”, створюючи враження, що вона вся осяяна одним і тим же світлом. Завдяки цим складовим – мистецтву та розуму (науці) – частини європейського культурного простору пов’язані між собою й рештою світу сприймаються як єдине ціле.  “Надійні” складові – це економіка, а точніше зосередженість матеріального життя Європи навколо низки основних центрів, які є різними для різних історичних епох. І, нарешті,  “проблематичні” складові, які пов’язані з інституційними труднощами під час формування політично єдиної Європи. Зокрема із сумнівною ефективністю кваліфікованої більшості, яка може бути результатом “закулісних переговорів”, порівняно із правом вето. Бродель вважає, що “проблематичні” складові можна усунути лише шляхом вільних дискусій європейських держав з приводу вирішення нагальних проблем світового розвитку.  

Розглянемо більш детально духовний, економічний та політичний аспекти сучасних євроінтеграційних процесів. Духовний аспект - стосується сьогодні конструювання духовного, передусім релігійного, європейського простору. Християнство, писав свого часу Ф. Бродель, було і лишається важливою складовою європейської думки і, навіть, раціоналізму, який виник із християнства й, водночас, проти нього. Більш того, нинішній європеєць, зауважував цей дослідник, будучи в своїй масі атеїстом, все ж таки лишається вірним християнській етиці, адже фундамент його поведінки закладений в християнській традиції.  

Поява різного роду теологічних проектів розбудови духовного європейського простору пояснюється сучасними європейськими дослідниками як загальною тенденцією до звуження меж раціональної науки та отримання релігією власної раціональності, так і спробами європейських богословів протистояти, з одного боку, посиленню впливу ісламського чинника, а, з іншого, - тенденції “Європа у відступництві”. Змістом цієї тенденції є, по-перше, посилення дехристиянізації Європи, що розглядається як одна із причин активізації на європейській арені вкрай правих політичних рухів. По-друге, - феномен язичницької десакралізації, виразом якого є поява різних сект, що сповідують ідеологію фаталізму і кінця світу. Важливість богословського осмислення євроінтеграційних процесів засвідчується, наприклад, тим фактом, що провал Євроконституції у травні 2005 року пов’язують, поміж іншим, й з тим, що до преамбули Євроконституції не була включена теза про християнські витоки Європи. Натомість в преамбулі містилося посилання на “культурне, релігійне та гуманістичне надбання Європи”.

Сьогодні існує декілька проектів теологічно єдиної Європи. Католицький проект виходить з того, що кордони Європи співпадають із кордонами розповсюдження християнства, а тому “християнська Європа” має стати духовною основою інтеграційних процесів. Християнство з його вірою, морально-етичними цінностями та ідеями солідарності, рівності і братства народів і культур – це засіб вирішення проблем, які стоять перед Європою.

Католицька концепція “християнської Європи” може бути зведена до наступної тези : “Сьогодні віра у Христа є єдиним засобом зближення усіх народів”. Це означає, що “транснаціональна європейська держава” має базуватися на християнстві, що є спільним історичним спадком європейських націй, джерелом їх духовної єдності та культурного синтезу.

Католицьке концепція єдиної Європи відстоює позицію так званого християнського лібералізму, основними принципами якого є: єдність свободи та істини, між якими немає пріоритетів; зв’язок людини з вірою та церквою; єдина культура у Європейському Союзі; формування Європи-Нації на основі асоціації. При цьому Нова Європа має формувати людину як універсальну, незалежну індивідуальність, що водночас є представником і національного колективу, і Європейської спільноти. З огляду на розширення останнього вводиться поняття “всезагального європейського блага”, яке має забезпечити створення Європи більш високої релігійної духовності та соціальної справедливості шляхом подолання розколу між Західною і Східною Європою.

На забезпечення такого подолання націлена східна стратегія Ватикану, основні положення якої викладені у чисельних промовах та посланнях Івана Павла ІІ. В 1979 році у своїй промові тодішній Папа Римський висловив переконаність, що своєю персоною він уособлює духовну спільність християнської Європи, що є спадкоємицею двох великих традицій – “двох крил, або ж двох легенів Європи”. Іван Павло ІІ вважав, що Бог вибрав його “для того, щоб він залучив до церковної спільноти слова та мови, які ще ріжуть слух звичній до звуків романської, германської, англосаксонської, кельтської мові”. Тим самим офіційний Ватикан закликав до перегляду зверхності Заходу по відношенню до слов’янських культурних традицій та мов й до нового розуміння Європи, яке не може більше ідентифікуватися виключно лише з західною її частиною.

Визнання єдності Європи офіційним Ватиканом було засвідчене проголошенням святих Кирила та Мефодія разом зі святим Бенуа покровителями Європи. Завдяки спадку Кирила та Мефодія, зазначав Іван Павло ІІ, відбулася зустріч між Заходом і Сходом. Європейська ідентичність, наголошує офіційний Ватикан, базується на християнських принципах, які не можуть бути маргіналізовані й використані в якості деякої етнічної сили. Європа в її географічній єдності, підкреслював папа Іван Павло ІІ, - це плід злиття двох течій християнства, до яких додаються ще й два різних, але взаємодоповнюючих один одного типів культури. У промові, виголошеній перед Європейським парламентом 11 жовтня 1988 року Іван Павло ІІ висловив побажання, щоб Європа поширилася до масштабів, відведених їй географією, але ще більше історією, тому що її культура, яку надихала християнська віра, справила величезний вплив на історію всіх народів єдиної Європи. Без цієї віри, єдиної по своїй суті, ставиться під сумнів не лише минуле Європи, а й майбутнє кожного європейця - як віруючого, так й невіруючого.

Загалом позиція Ватикану стосовно майбутньої Конституції ЄС викладена у наступних вимогах: 1) Конституція має забезпечити право громадян ЄС як на політичні професійні, так і на релігійні об’єднання; 2) Конституція має включати Положення № 11 Амстердамського договору про визнання Євросоюзом статусу церков і релігійних організацій у різних країнах; вона також має узаконити “структурний діалог” між церквами і Євросоюзом по питанням різних конфесій; 3) Конституція має враховувати релігійну складову інтеграційного процесу, зокрема християнську; 4) Конституційний договір у своїй преамбулі повинен “у тій чи іншій формі посилатися на Трансцендентність”.  

Протестантське бачення євроінтеграційних процесів відображене у концепціях “плюралістичної Європи” та “постхристиянської модернізації”. Обидві концепції класифікують Європу як “множинний християнізм”, тобто як широкий спектр церков, конфесій, плюралізм релігійних переконань та ідеологій, який розглядається в якості позитивного вкладу в політичну культуру Європи. Загалом уявити майбутню Європу з точки зору протестантизму означає визнати різницю віри, відмовитися від претензії християнської монополії на організацію загальноєвропейського дому.

 Економічний аспектєвроінтеграції пов’язаний із формуванням однорідного європейського господарського простору з усталеною економічною системою та єдиною валютою. Початково він був він презентований Європейськими спільнотами (Європейськими співтовариствами), або так званим “першим стовпом” ЄС. Складовими останнього є Європейська спільнота (Європейське співтовариство) вугілля і сталі, заснована у 1951 році відповідно до Паризького договору з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць (Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція) і запобігання у такий спосіб новій війні в Європі. Згідно із преамбулою Договору про заснування Європейської спільноти вугілля і сталі, ця Спільнота була покликана змінити багатовікове суперництво своїх держав-членів на злиття їх корінних інтересів, створити, заснувавши економічну спільноту, основу для ширшого і глибшого об’єднання народів, тривалий час розділених кривавими конфліктами, та закласти основи для інститутів, що окреслять напрямок на шляху до спільної для них долі.  

Ідея створення наднаціонального органу керування життєво важливими на той час галузями промисловості, який зв’язав би потенційних суперників економічно, належала Жанові Моне (1943), а вперше її офіційно озвучив міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман (1950). Згідно із Ж. Моне, справжнім оплотом цивілізації мають стати наднаціональні інститути, які концентрують у собі накопичений політичний досвід, втілюють усе спільне, властиве інтересам західноєвропейських держав, чим і забезпечується їх згуртованість.

На думку Р. Шумана, створення Європейської Спільноти вугілля і сталі мало забезпечити усунення “вікового протистояння Франції та Німеччини”, оскільки передбачало передачу франко-німецького виробництва вугілля і сталі під управління єдиної Вищої адміністрації в рамках організації, відкритої для інших європейських країн. Тим самим Спільнота створювала фундамент для економічного об’єднання Європи та, за визнанням Р. Шумана, була першим кроком на шляху заснування Європейської федерації.

Загалом же основними положеннями концепції європейського будування, що розроблена Жаном Моне і викладена у декларації Шумана, є:

- замість Європи, що потерпає від націоналістичних зіткнень, соціальних конфліктів та тоталітарних ідеологій, має бути створена єдина демократична і миролюбна Європа. Ініціаторами створення нової Європи мають стати західноєвропейські держави, що керуються принципами демократії, економічного добробуту і соціального консенсусу, принципами миру та рівноправного співробітництва;

- Європа не може бути створена зразу чи за єдиним планом. Вона буде будуватися на основі конкретних досягнень, завдяки яким спочатку виникне “фактична солідарність”. Європейські народи-учасники будуть послідовно розповсюджувати цю солідарність на дедалі нові області спільної діяльності;

- будівництво нової Європи має розпочатися у царині економіки. Економічне співробітництво не є самоціллю, однак саме вона найбільш відповідає повсякденним практичним потребам учасників, сприяє зростанню добробуту народів і, водночас, менше торкається таких чутливих царин, як – державний суверенітет, національна безпека, оборонна і зовнішня політика;

- рух до єдиної Європи може бути лише поетапним – від початкових і обмежених форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабних; від митного союзу і спільного ринку товарів – до єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, послуг, капіталів і осіб, а потім – до економічного і валютного союзу й, нарешті, - до політичного союзу. Еволюційну модель поступової, не обмеженої певними рамками чіткої і загальної концепції інтеграції на шляху до європейської єдності прийнято називати “методом Моне”;

- важливою умовою успішного просування до єдиної Європи є формування правової бази інтеграції та системи спільних інституцій, що мають частково міждержавний, частково наднаціональний характер, тобто мають право прийняття обов’язкових рішень і право контролю за їх виконанням державами-учасницями інтеграційного процесу. Інститути, яким делегується низка повноважень, що є частиною суверенних прав держав—членів об’єднання, принципово відрізняють Європейську Спільноту від решти об’єднань інтеграційного типу, які створені в різних регіонах світу.        

Другою Європейською спільнотою (Європейським співтовариством) є Європейська економічна спільнота, заснована у 1957 році згідно із Римським договором. (Маастрихтський договір закріпив нову назву “Європейської економічної спільноти”: відтепер вона називається просто “Європейська Спільнота”). Відповідно до Договору про заснування Європейської (Економічної) Спільноти основою останньої є митний союз, який охоплює всю торгівлю товарами і передбачає заборону ввізного та вивізного мита, а також інших зборів еквівалентної дії між державами-членами. (Під еквівалентними діями у Європейському Союзі розуміються будь-які заходи держави-члена, які обмежують торгівлю в межах Спільноти). Іншою суттєвою ознакою митного союзу є запровадження спільного митного тарифу у відносинах з третіми країнами. 

Початком концептуального оформленням економічного аспекту євроінтеграції можна вважати доктрину “ліберальної Європи без кордонів”, яка орієнтувалася на так зване “митне роззброєння”, завершенням якого і  стало створення Митного союзу (1968).  “Митне роззброєння” передбачало: 1) скасування усіх митних зборів та обмежень між країнами-членами; 2) запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо товарів третіх країн, однакового для всієї Європейської Спільноти. Прибуток від його стягнення став одним із джерел формування власних ресурсів Спільноти; 3) спільну торговельну політику як зовнішній аспект митного союзу. Тобто на міжнародному рівні Спільнота виражає спільну позицію всіх держав-членів. Відколи 1993 року офіційно почав діяти спільний ринок, запровадження якого проголошувалося Договором про заснування Європейської (Економічної) Спільноти однією з ключових цілей Спільноти, усі традиційні перевірки на внутрішніх кордонах було скасовано разом з митними формальностями. Тим самим митні служби країн-членів втратили функції стягування акцизного збору, ПДВ та накопичення статистичної інформації.

Запроваджений спільний митний тариф у відносинах з третіми державами є тим ключовим елементом, який відмежовує митний союз від звичайної зони вільної торгівлі. Встановлення зборів на імпортовану продукцію та визначення їх розміру, будучи предметом “митно-тарифного суверенітету”, належить до виняткової компетенції Європейської Спільноти. Загальне митне право, яке регулює умови стягнення митних зборів, зібране в рамках “Митного кодексу”, який кодифікує важливу сферу адміністративно-процесуального права Європейської Спільноти.    

Як вже зазначалося, метою заснування Європейської (Економічної) Спільноти було створення спільного ринку, суть якого полягає в усуненні перешкод у торгівлі між державами-членами, що, в свою чергу, є основою для створення єдиного внутрішнього ринку, який функціонує як ринок єдиної держави. Спільний ринок характеризується Судом Європейських Спільнот, як усунення всіх перешкод у торгівлі в межах Спільноти з метою злиття національних ринків у єдиний ринок, умови якого будуть максимально наближеними до умов справжнього внутрішнього ринку. В свою чергу, внутрішній ринок тлумачиться Договором про заснування Європейської Спільноти як простір без внутрішніх кордонів, де забезпечено вільний рух людей, товарів, капіталів та послуг. Зазначені свободизавдяки їх основоположному значенню для безперешкодного руху в межах ринку Спільноти транспортних потоків, особливо економічних оборотів, прийнято називати чотирма фундаментальними або основними свободами. З останніми безпосередньо пов’язаний вільний рух платежів, через що його інколи називають п’ятою основною свободою.

Ключовим завданням для запровадження внутрішнього ринку Договором про заснування Європейської Спільноти визнано усунення обумовлених відмінностями національних законодавств держав-членів бар’єрів на шляху до поглиблення європейської економічної інтеграції. Інструментами такого усунення цим же Договором визначені спрощення процедури зближення законодавчих, підзаконних та адміністративних норм держав-членів, які безпосередньо пов’язані із запровадженням та функціонуванням внутрішнього ринку, а також взаємне визнання національних стандартів, які діють на території інших держав-членів. Рамковими умовами функціонування внутрішнього ринку також визнані: 1) спільна політика щодо в’їзду на територію держав-членів та проживання на ній громадян третіх держав; 2) політика щодо вільного руху осіб на території Європейського Союзу, зважаючи на скасування контролю осіб при перетині внутрішніх кордонів; 3) співпраця держав-членів у площині цивільного права та в боротьбі із транскордонною злочинністю; 4) курс на створення “європейського правового простору” (проголошений 1999 року), який передбачає забезпечення мінімальних стандартів доступу до судових засобів правового захисту, вдосконалення порядку взаємного визнання судових рішень, а також здійснення подальших кроків з гармонізації національних приписів у сфері цивільного права; 5) вдосконалення методів боротьби зі злочинністю на всій території Європейського Союзу.   

За визнанням сучасних європейських дослідників співвідношення понять “спільний ринок” та “внутрішній ринок” є доволі суперечливим. Так, німецький професор Матіас Гердеген констатує існування двох підходів до витлумачення цього співвідношення. Прихильники першого розглядають спільний ринок як попередню або підготовчу стадію для запровадження внутрішнього ринку. Представники другого – трактують спільний ринок як вищий рівень економічної інтеграції, що, окрім забезпечення чотирьох фундаментальних ринкових свобод, передбачає також заведення в рамки Спільноти цілої низки секторальних політики (конкурентної, аграрної, природоохоронної, спільної торгівельної політики). В будь-якому разі передумовою створення єдиного внутрішнього ринку Судом Європейських Спільнот визнається забезпечення ефективної системи конкуренції в межах Спільноти. Тому дороговказом у здійсненні державами-членами Спільноти економічних політик служить “принцип економіки відкритого ринку з вільною конкуренцією”, що сприяє “ефективному використанню ресурсів”.     

Відповідно Європейська економічна спільнота встановлює для країн-членів ЄС “всеосяжний конкурентний порядок”, спрямований на унеможливлення створення будь-яких перешкод чи втручань у ринкові процеси через вплив з боку певних органів державної влади або приватних підприємств. Такий порядок зобов’язує держав-членів здійснювати свою діяльність “згідно з принципом економіки відкритого ринку з вільною конкуренцією” й існує у вигляді спільних для них правил конкуренції. А саме: 1) заборона узгоджених дій, угод та об’єднань між підприємствами, що можуть негативно вплинути на торгівлю між країнами-членами, завадити конкуренції в межах спільного ринку, обмежити чи спотворити її; 2) контроль за державною допомогою в країнах-членах у будь-якій формі, що загрожує вільній конкуренції, бо дає переваги окремим підприємствам чи виробництву окремих товарів; 3) плани злиття в масштабах Європи мають оцінюватися з позиції потенційних наслідків для конкуренції і можуть бути заборонені; 4) заборона користуватися перевагами панівного становища на ринку, коли це може негативно вплинути на торгівлю між країнами-членами; 5) лібералізація деяких секторів, у яких донині панувала монополія певних державних чи приватних підприємств (телекомунікації, транспорт, енергетика).  

Третьою Європейською спільнотою є Європейська спільнота з атомної енергії (Євроатом), створена теж у 1957 році згідно з іншим Римським договором. Євроатом сприяє розвиткові та дослідженням з атомної енергетики, створенню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях у рамках єдиних стандартів безпеки. Організаційна структура Європейської Спільноти та Європейської спільноти з атомної енергії багато в чому збігається.  

Від 1965 року, внаслідок злиття (так званий Договір про злиття, 1965 рік), всіма трьома спільнотами управляють єдині інституції, тому часто їх узагальнено називають “Європейська Спільнота”. Відколи 2002 року Європейська спільнота вугілля і сталі припинила своє існування (внаслідок втрати чинності Паризьким договором), фактично залишилось дві Європейських Спільноти.

Ще одним свідчення економічної євроінтеграції є Європейський економічний простір, який охоплює країни Європейської Спільноти та країни Європейської асоціації вільної торгівлі, крім Швейцарії. (Європейська асоціація вільної торгівлі була створена 1960 року за ініціативою Британії як альтернатива Європейській Спільноті. Нині вона включає Ісландію, Ліхтенштейн, Норвегію та Швейцарію.) Договір про Європейський економічний простір від 1992 року наблизив решту країн Європейської асоціації вільної торгівлі (за винятком Швейцарії) до системи Спільноти через створення відносин, подібних до тих, які існують в рамках внутрішнього ринку, і заклав основи для виникнення широкої зони вільної торгівлі з вільним рухом осіб, товарів, капіталу і послуг. Країни ЄАВТ, що є членами Європейської економічної зони запроваджують до національних законодавств правовий доробок Європейської Спільноти в усіх галузях, на які поширюється Європейська економічна зона. Швейцарія уклала низку “секторальних” угод (зокрема, стосовно сфери пасажирських перевезень, наземного та повітряного сполучення) з Європейської Спільнотою та державами-членами.

Про економічну європейську інтеграцію свідчить й скоординована інвестиційна політика, що її проводить Європейська Спільнота за допомогою Європейського інвестиційного банку. Європейський інвестиційний банк – це фінансово та організаційно незалежний фінансовий орган з власною правосуб’єктністю. Його завдання, діючи в інтересах Спільноти, - забезпечити фінансову підтримку розвитку слабко розвинутих регіонів, а також через надання позик та гарантій сприяти здійсненню проектів з модернізації чи перетворення підприємств держав-членів або проектів Спільноти. Банк також здійснює фінансове сприяння економічному розвитку країн з асоціативним статусом, а також країн Середземномор’я, Африки, Карибського й Тихоокеанського басейнів, Латинської Америки й Азії.

Проекти, в які Банк владає кошти, мають відповідати наступним критеріям, а саме: сприяти виконанню завдань Євросоюзу, зокрема підвищувати конкурентність європейської промисловості та дрібних підприємств, стимулювати розвиток інформаційних технологій, захищати довкілля, поліпшувати освіту й охорону здоров’я; здійснюватись переважно на користь найбільш відсталих регіонів; залучати інші джерела фінансування.      

Економічний аспект європейської інтеграції сьогодні презентований також Економічним і валютним союзом, що уособлює тісне переплетіння грошово-кредитної політики з економічною (передусім бюджетною) політикою й передбачає гармонізацію (конвергенцію) економічної та монетарної політики країн-членів Союзу з метою запровадження єдиної валюти – євро. Економічний і валютний союз базується на двох опорах. Перша – це координація економічної політики (Радою та міністрами держав-членів у сфері економіки і фінансів). Друга – це здійснення суверенних валютних повноважень Європейським центральним банком за взаємодії з національними центральними банками (Європейська система центральних банків).

Ключовим завданням Економічного і валютного союзу є забезпечення валютної стабільності при здорових фінансах держав-членів. Договірна концепція союзу складається з наступних нормативних моментів: 1) створення Європейського центрального банку як абсолютно незалежного інституту; 2) забезпечення стабільності цін як пріоритетне завдання Спільноти; 3) стабільна конвергенція як передумова приєднання до валютного союзу; 4) дотримання бюджетної дисципліни протягом тривалого часу; 5) одноосібна відповідальність держав-членів за свої зобов’язання. Останній момент пов’язаний із принципом “без виручки”, який передбачає, що Спільнота і держави-члени не відповідають і не перебирають на себе зобов’язання центральних урядів, регіональних, місцевих або інших державних органів та органів – суб’єктів публічного права, чи державних підприємств будь-якої держави-члена.

Вирішальне значення для провадження узгодженої економічної політики має обов’язок держав-членів уникати надмірного державного дефіциту, а також дотримуватися стандартів бюджетної дисципліни. Дотримання бюджетної дисципліни є основою впровадження валютного союзу, в якому суверенні повноваження держав-членів у сфері валютної політики заводять в рамки орієнтованої на цінову стабільність Спільноти. Основними критеріями, за якими оцінюють дотримання державами-членами бюджетної дисципліни, є відношення державного дефіциту та державного боргу до валового внутрішнього продукту держави-члена. Контрольні значення цих співвідношень визначені у доданому до Маастрихтського договору Протоколі про процедуру щодо надмірного дефіциту. Зокрема, а Протоколі передбачено, що контрольне значення для відношення державного дефіциту до внутрішнього валового продукту становить до 3%, контрольне значення для відношення державного боргу до внутрішнього валового продукту – 60%. На випадок виникнення надмірного дефіциту передбачено низку заходів Ради, аж до запровадження відчутних санкцій проти держави-члена, яка не виконує своїх зобов’язань (інформативно-попереджувальні зауваги Комісії; вимога про внесення до Спільноти безвідсоткового депозиту визначеного розміру, доки надмірний дефіцит не буде належно відкоригований; стягування штрафів відповідних розмірів тощо). При цьому ключове значення в плані настання правових наслідків для держави-члена має ухвалення Радою офіційного рішення про підтвердження або заперечення наявності надмірного дефіциту в державі.      

У Маастрихтському договорі визначено три етапи формування Економічного і валютного союзу. Перший етап розпочався в 1990 році і був пов’язаний з повною лібералізацією руху капіталу між країнами ЄС, тіснішою координацією їх економічних політик та співпрацею їх центральних банків.

Вступ у другий етап відбувся в 1994 році. На цьому етапі відбувалося зближення економічної та монетарної політики країн-членів з метою забезпечення стабільності цін і систем державних фінансів. Також був створений Європейський валютний інститут – попередник Європейського центрального банку. Його завданням було зміцнювати співпрацю національних центральних банків, посилювати координацію грошово-кредитної політики держав-членів в інтересах забезпечення цінової стабільності, здійснювати нагляд над функціонуванням європейської валютної системи та сприяти використанню екю. Крім того, Європейський валютний інститут брав активну участь в підготовці третього етапу створення Економічного і валютного союзу. 

Ще до вступу в третій етап створення Економічного і валютного союзу на основі Європейського валютного інституту були створені Європейський центральний банк та Європейська система центральних банків, що складається з Європейського центрального банку та центральних банків держав ЄС. Європейський центральний банк та Європейська система центральних банків почали діяти з 1999 року. Їх головним завданням є здійснення повноважень Спільноти у сфері валютного суверенітету, зокрема забезпечення цінової стабільності у зоні євро. Європейський центральний банк, національні центральні банки, а також будь-які члени їхніх органів, що уповноважені ухвалювати рішення, у своїх діях є повністю незалежними від будь-якого впливу з боку інших інституцій або органів Спільноти, а також урядів держав-членів.  

Третій етап створення Економічного і валютного союзу передбачає остаточне визначення обмінних курсів та запровадження єдиної валюти на валютних ринках і в безготівкових розрахунках, а з 1 січня 2002 року введення готівкового євро. Запровадження єдиної валюти стало можливим на основі чинної європейської валютної системи, яка була створена 1979 року. Її ядром була європейська валютна одиниця екю – валютний кошик, який складався з певної кількості валют держав-членів, кожна з яких мала відповідну вагу у валютному кошику. Останній, у свою чергу, становив відносну величину для механізму обмінних курсів європейської валютної системи. Наприклад, один екю відповідав двом німецьким маркам.    

Для участі в третьому етапі держави-члени ЄС мають відповідати критеріям конвергенції (зближення). Такими критеріями є: 1) досягнення високого рівня цінової стабільності (оцінюють за показниками рівня інфляції); 2) стабільність державного фінансового становища (досягнення стану державного бюджету без надмірного дефіциту); 3) стабільність курсу валюти (дотримання допустимих меж коливань, відповідно до механізму обмінних курсів європейської валютної системи, протягом щонайменше трьох років без девальвації відносно валюти іншої держави-члена); 4) відповідний рівень довгострокової відсоткової ставки як відображення тривалої і стабільної конвергенції, досягнутої відповідною державою-членом.

Критерії конвергенції, виконання яких є необхідною передумовою для прийняття до Економічного та валютного союзу, забезпечують суттєві параметри для розроблення надійних прогнозів щодо дотримання стабільності. І це попри те, що процес їх конкретизації супроводжується певними специфічними проблемами. Так, виконання критерію цінової стабільності оцінюють не за встановленим конкретно для євро зони контрольним показником середнього рівня інфляції, а за рівнем інфляції в трьох найуспішніших за показником цінової стабільності державах членах. Інакше при подальшому розширенні зони євро перевищення допустимого рівня інфляції загрожувало б щораз стрімкішим розмиванням інформативності критерію цінової стабільності.  

Прийнято розрізняти участь у Європейському економічному та валютному союзі, яка є обов’язковою для усіх членів ЄС, і прийняття євро як єдиної валюти. Тобто: від нових членів не вимагається прийняття євро на момент приєднання, навіть якщо вони беруть участь у Європейському економічному і валютному союзі. Договір про Конституцію для Європи (2004 рік) помітно зміцнює координацію економічної та бюджетної політики держав-членів, які входять до зони євро. Так, право участі в голосуванні щодо заходів, спрямованих на забезпечення функціонування економічного і валютного союзу, за цим Договором, мають лише ті держави, які увійшли до зони євро.

Але навіть зараз введення в рамки Спільноти валютної політики європейські дослідники розглядають як “великий прорив” (Матіас Гердеген) в удосконаленні системи Європейського Союзу. Це пояснюється тим, що делегування валютного суверенітету Спільноті зачіпає сильніше державне життя її членів, аніж будь-яка інша компетенція Спільноти. Тому від самого початку переходу валютного суверенітету держав членів до Європейської Спільноти разом зі вступом у третій етап створення валютного союзу Європейська Спільнота, зважаючи на той вплив, який мають рішення, ухвалені в рамках валютної політики, відіграє вирішальну роль не лише у формуванні економічної політики, але й в інших політичних сферах, зокрема, в соціальній політиці.    

Політичний аспектєвроінтеграції стосується створення спільного політичного простору Євросоюзу, основою якого є розбудова колективної системи прийняття рішень (Ліндберг). Вже Жан Моне зазначав, що заснування Європейської спільноти вугілля і сталі має привести до політичного союзу і виникнення Сполучених Штатів Європи як вагомої “політичної сили”, оскільки Європейська спільнота вугілля і сталі – це не лише організм, здатний вирішити економічні проблеми, а й зародок федерації. Моне належить доктрина “Нація Європа”, провідною для якої є ідея делегування суверенітету національних держав наднаціональній владі і створення спільних європейських інституцій. Останні мали замінити інституції країн-членів, принаймні у політиці, та стати не лише місцем взаємодії економічних та політичних еліт Європейської Спільноти, а й підставою для створення нової еліти, для якої Спільнота була б пріоритетним полем дії.

Новітній варіант доктрини Моне представлений доктриною “Європа - держава”, основними поняттями якої є: 1) європейський народ, що формує суспільний і політичний простір; 2) європейське громадянство, яке розглядається у якості не лише правової категорії, а й елементу політичного простору, фактору самосвідомості; 3) європейська ідентичність, що осмислюється як належність до певної цивілізації з її культурою, релігією та історично усталеними традиціями. 

Початком же концептуалізації політичних аспектів євроінтеграції можна вважати доктрину “солідарної Європи”, яка передбачала інтеграцію економічних політик, а не лише ринку, координацію національних політик та передачу частини функцій національних держав інститутам Спільноти.

Сьогодні ця доктрина еволюціонувала у напрямі тези про ЄС як про регуляторну державу.Регуляторною є держава, до компетенції якої входить відповідальність не стільки за надання суспільних благ, скільки за надання цих послуг приватними особами. Теза про регуляторну державу містить функціональний і територіальний аспекти. З точки зору функціональності, ця теза стверджує, що контроль економіки за допомогою регулювання, тобто довготривалого і вибіркового нагляду за ринковими процесами і приватними підприємствами з боку державних службовців, є обов’язком держави. Інакше кажучи, держава зобов’язана не лише створити реально конкурентноспроможні ринки і забезпечити їх збереження, а й керувати ними шляхом коригування ринковими прорахунками, з одного боку, та наслідками ринкової діяльності, - з іншого.

Територіальнийаспект регуляторної держави включає наступні питання: 1) яким чином і наскільки жорстким має бути регулювання ринкових процесів; 2) на якому територіальному рівні має здійснюватися державне регулювання та яким чином мають бути організовані головні завдання політики регулювання. 

Центральним питанням політичної євроінтеграції є питання щодо форми організації європейського політичного простору – федерації, конфедерації чи якоїсь альтернативної форми. Попри те, що делегування валютного суверенітету в історії міжнародного права дотепер завжди пов’язувалося зі створенням федеративної держави, системі Європейського Союзу, за визнанням європейських дослідників, і сьогодні бракує головних ознак державності. Скажімо, запроваджене Маастрихтським договором “громадянство Союзу” не є тотожним державному громадянству. Оскільки навіть представництво громадян Союзу через Європейський Парламент як орган, утворений з народів держав-членів, здійснюється “опосередковано”, залежно від встановленої для кожної конкретної держави-члена кількості представників, яких від неї обирають. Крім того, право Спільноти не містить навіть мінімального стандарту для набуття державної належності, яка, в свою чергу, означає набуття громадянства ЄС.

Однак найістотніша різниця між Євросоюзом як об’єднанням держав та власне державою полягає у тому, що відносини між державами-членами і Спільнотами, що належать до Європейського Союзу, не регулюються лише правом Європейської Спільноти і не конкретизуються лише органами Європейської Спільноти. Для держав-членів визначальними залишаються також і норми національного конституційного права. Європейські ж Спільноти володіють тільки компетенцією, що делегована їм на підставі Договору. Ця компетенція не може бути розширена Спільнотами самостійно без отримання необхідного договірного уповноваження. Європейські Спільноти (діючи через Суд Європейських Спільнот) користуються верховенством права Спільноти перед правом національним, однак, що стосується сфери застосування конституційного права держав-членів, тут абсолютність верховенства права Спільноти не визнається. Лише тоді, зауважує Матіас Гердеген, коли принцип “право Спільноти скасовує право національне” без будь-яких застережень почне діяти і в сфері конституційного права держав-членів, правопорядок Спільноти під “дахом” Європейського Союзу перетвориться на утворення подібне до федеративної держави. Але, зазначає Матіас Гердеген, це можливо лише тоді, коли держави-члени, внісши зміни у Договір, однозначно засвідчать свою готовність передати Суду Європейських Спільнот або ж іншому новоутвореному органу Спільноти повноваження визначати межі компетенції Європейської Спільноти остаточно і з юридичними наслідками для держав-членів. Тому характерною рисою співвідношення компетенції Європейського Союзу та його держав-членів є право останніх змінювати правові засади Євросоюзу шляхом внесення необхідних змін у Договори, а за взаємною згодою взагалі скасувати всю систему ЄС як таку.       

Не випадково визначення нової форми організації європейського політичного простору дедалі більше бере до уваги міжурядові методи прийняття політичних рішень, зокрема так зване “багаторівневе правління” та “управління в мережі”.Перше- передбачає пряме залучення регіональних і локальних органів влади до формування і зміни союзної політики. Необхідність такого залучення диктується тим, що характерною рисою європейської політики є феномен “багаторівневого переплетіння”, тобто розподіл політичних компетенцій щодо однієї галузі політики між різними рівнями. Якщо заради чіткішого розуміння урядування в ЄС спробувати розділити прошарки багаторівневої системи ЄС, можна, хоч як це дивно, взагалі заплутатися (Маркус Яхтенфукс, Беата Колєр-Кох). Інколи процес прийняття рішень у ЄС порівнюють із лабіринтом (Норріс).

Таке порівняння можна вважати виправданим з огляду на те, що узгоджена діяльність структурних елементів Європейського Союзу та його дія як “єдиної інституційної структури” загалом (що передбачено Маастрихтським договором) фактично забезпечуються розмитістю кордонів між елементами структури Євросоюзу, утвореної з трьох “стовпів”. Ця розмитість проявляється, зокрема в тому, що органи Європейських Спільнот (насамперед Рада та Комісія) залучаються до співпраці в рамках спільної зовнішньої та безпекової політики та співпраці поліцій та судів у кримінальній сфері. На Раду і Комісію покладено відповідальність за узгодженість всіх заходів за узгодженість всіх заходів Євросоюзу в рамках його зовнішньополітичної діяльності: у сфері міжнародних відносин, політики безпеки, економічної політики та політики соціально-економічного розвитку.     

В свою чергу “управління в мережі” відштовхується від неформальних відносин між національними та наднаціональними елітами й враховує підготовку рішень у переговорах між представниками всіх рівнів – загальноєвропейського, національного, регіонального та локального - і груп інтересів. Британський політолог Марк Леонард з цього приводу вживає термін “мережева” Європа, зауважуючи, що Європейський Союз нині більше схожий на організаційну структуру “Visa”, аніж на державу. Подібно до системи “Visa”, Європейський Союз є децентралізованою мережею, що належить державам-членам. А тому переговори в ньому займають не просто частину робочого часу – вони здійснюються цілодобово і кожного дня без виключення.

В будь-якому разі європейські дослідники визнають, що Європейський Союз є утворенням, зрозуміти політико-правову природу якого доволі складно. Принаймні чотири характерні риси відрізняють нині його політичну систему від традиційної організації державної влади. А саме: 1) відсутність поділу на незалежну законодавчу і виконавчу гілки влади; 2) відсутність чіткої ієрархії між нормативними актами вторинного законодавства ЄС; 3) відсутність центрального уряду; 4) відсутність політичного поділу на більшість і опозицію. Зазначені характеристики пояснюються тим, що, з одного боку, Маастрихтський договір визначає завдання Союзу, цілі Союзу та встановлює єдині інституційні рамки Союзу. З іншого боку, жодне положення цього Договору не наділяє Євросоюз власною компетенцією – чи то внутрішньою, чи то зовнішньою. Так, в Договорі про Європейський Союз немає згадки про його власні права і обов’язки. Фактично відсутні будь-які правові підстави для визнання за Євросоюзом повноваження самостійно укладати міжнародні договори. Це означає, що ЄС не має власних органів, здатних формувати відмінну і незалежну від держав-членів волю. А тому, констатує Матіас Гердеген, по суті Європейський Союз є форумом, мета якого полягає в об’єднанні воль і вольової діяльності його держав-членів в рамках тісних взаємних зобов’язань. Форумом, який, однак, не є незалежним від його держав-членів суб’єктом права, оскільки не має власної компетенції. Ця теза багато в чому корелює із терміном “мережева” Європа, що його вживає Марк Леонард.

З набранням чинності Конституційного договору Європейський Союз мав би замінити Європейські Спільноти і перетворитися на суб’єкт міжнародного права.          

Стратегія політичної інтеграції відображена у низці документів та практичних інституціональних заходів. Так, документ “Обличчя Європи” (1973) передбачав свого часу перетворення міждержавних відносин на наддержавні. Єдиний європейський акт (1986) ввів поняття про Європейську політичну співпрацю (з часом це поняття трансформувалося у поняття Спільної зовнішньої та безпекової політики) та поняття про гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти). Це сприяло прискореному розвитку європейської інтеграції.

Політична інтеграція засвідчується існуванням спільних органів Європейських спільнот, яким держави-члени делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можливо ухвалювати демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. Попри те, що органи є спільними, вони здійснюють визначені для них повноваження залежно від сфери діяльності та в рамках правового поля відповідної договірної системи (Договору про заснування Європейської Спільноти, Договору про заснування Європейської спільноти з атомної енергії, раніше також Договору про заснування Європейської спільноти з вугілля і сталі). Особливість інституційного порядку Спільнот полягає в тому, що його фундаментом досі служать окремі держави-члени як основні елементи системи. Національні потреби виражаються через представників держав-членів, які, діючи від імені своїх держав, прагнуть реалізувати ці потреби через Раду Спільноти. Тобто здійснення представництва інтересів конкретних народів відбувається опосередковано. Водночас немає європейського народу ані як національної основи для здійснення наднаціональної суверенної влади, ані як прив’язки до уможливлення демократичної легітимації ЄС.   

Система органів Європейських спільнот базується на п’яти основних принципах. Перший принцип– це поєднання інституцій двох типів – міждержавного і наднаціонального. Це означає, що особи, які входять в органи першого типу діють від імені і по дорученню держав-членів. А в органах другого типу їх члени діють незалежно, хоча й висуваються державами-членами. Такий подвійний принцип дозволяє зберегти баланс між інтересами окремих держав та інтересами Союзу у цілому.

Другий принцип, на якому базується система органів Європейських спільнот, –це гнучкий розподіл повноважень між інституціями ЄС та національними урядами. Стосовно одних напрямків інтеграції все визначають наднаціональні органи (сільськогосподарська, торговельна, грошово-кредитна політика). Інакше кажучи, у тих сферах діяльності, які введені в рамки Спільноти, компетенція Спільноти має винятковий характер. Специфікою виняткової компетенції є те, що держави-члени відмовилися від усіх повноважень в цих сферах, делегувавши в них здійснення суверенної влади в повному обсязі Європейській Спільноті.

Інші напрямки інтеграції віднесені до сфери змішаної компетенції, а саме: частина питань вирішується на рівні Спільноти, частина - на рівні національних урядів (регіональна, науково-технічна, соціальна політика). У решті випадків (екологічна, культурна політика) – Спільнота лише координує дії держав-членів. Є сфери, де Європейські спільноти та держави члени наділені так званою “конкурентною” компетенцією. До таких сфер належить передусім уніфікація права, де свобода держав-членів з видання правових актів може бути обмежена до особливих національних захисних стандартів лише в рамках передбачених винятків та за дотримання договірних положень. Крім того, певні сфери регулювання, які за своєю природою є сферами внутрішньодержавного інтересу або значення, держави-члени все ж захистили від втручання внаслідок застосування права Спільноти, зберігши відповідну компетенцію за собою (наприклад, у розв’язанні питань щодо громадянства або кордонів суверенної державної території).    

Більш чіткий і юридично оформлений розподіл функцій між різними рівнями прийняття рішень у Європейському Союзі досягнуто за рахунок принципу субсидіарності(Маастрихтський договір). Згідно з цим принципом, Спільнота вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях. Виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти. У сферах, що не належать до її виняткової компетенції, Спільнота, згідно з принципом субсидіарності, діє лише тоді й у такому обсязі, коли держави-члени не можуть належним чином досягти мети запланованого заходу, натомість це краще здійснити на рівні Спільноти, з огляду на масштаби чи результати запланованих заходів. 

Субсидіарність надає кожному більшу свободу дій, аніж централізована адміністрація і означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, регіональному та місцевому рівнях. Принцип субсидіарності був запроваджений як важіль противаги неконтрольованому використанню Спільнотою регуляторних повноважень. Практичне значення цього принципу полягає втому, що він обумовлює необхідність наведення особливих, переконливих і вагомих підстав для виправдання та обґрунтування будь-якого втручання з боку Спільноти. Застосування принципу субсидіарності підсилюють принципом необхідності (мінімуму втручання) під час застосування влади Спільнотою стосовно держав-членів.   

Третій принцип, на якому базується система органів Європейських спільнот, - це розмаїття типів прийнятих ними нормативних актів, які в своїй сукупності утворюють вторинне право Спільноти. Так, регламент за своїми правовими наслідками як регуляторний акт Європейської Спільноти є найбільш подібним до внутрішньодержавного закону. Він має пряму дію стосовно кожної фізичної та юридичної особи і набуває сили закону від моменту видання на всій території ЄС. Специфічною рисою регламенту є загальна чинність і обов’язковість в усіх своїх частинах. Регламент визначає як мету, так і засоби її досягнення; його перенесення до національних законодавств відбувається автоматично. В регламентах Європейських спільнот зазначаються мотиви для їх схвалення.  

Зазвичай регламент “формує” ринок, тобто усуває перешкоди на шляху створення загального внутрішнього ринку і тим самим гарантує вільну торгівлю і конкуренцію на європейському ринку, встановлюючи для його учасників загальні умови. А саме: право на конкуренцію, свободу на внутрішньому ринку як заборону дискримінації, свободу пересування робітників і свободу вибору місця проживання, норми охорони навколишнього середовища, захисту прав споживачів, охорони праці тощо.  

 Директиви також є обов’язковими на всій території ЄС, але засоби щодо їх реалізації обираються державами-членами. Директива припускає, що національні актори, впроваджуючи загальноєвропейські ініціативи, мають суттєве поле для дії. Тим самим директива є класичним інструментом гармонізації національних законодавств за рахунок їх змістовного зближення.

Директива запроваджується через національне законодавство, тобто зобов’язує державу-члена у визначений термін вжити заходів, необхідних для імплементації змісту директиви у систему внутрішньодержавного права й, у такий спосіб, забезпечити досягнення визначених у ній цілей. Це означає, що держава-член повинна забезпечити дію положень директиви у внутрішньодержавному праві стосовно кожної особи, а також стосовно національних органів влади. Через це національні імплементаційні акти мають видаватися у формі актів, які мають загальнообов’язкову нормативність (закони, урядові розпорядження тощо).  

Отже в основі директиви лежить концепція двох етапів правотворчого процесу. А саме: спочатку відповідним органом Європейської Спільноти видається обов’язкова для держав членів “регуляторна програма” (директива). Наступним етапом є забезпечення державами-членами належної імплементації змісту директиви у власні національні правові системи через видання відповідних внутрішньодержавних правових актів.

Головна відмінність між директивою та регламентом Європейської Спільноти полягає у тому, що перша не має прямої дії у внутрішньодержавному праві адресата і не може безпосередньо створювати права та обов’язки особи. Водночас, згідно із практикою Суду, директива Європейської Спільноти, як виняток може бути безпосередньо застосованою у правовій системі адресата в наступних випадках. А саме: 1) якщо всупереч закінченню встановленого періоду, директива не була імплементована в систему внутрішньодержавного права адресата та 2) якщо директива є обов’язковою за своїм змістом і сформульована достатньо чітко, щоб бути застосованою державою членом в конкретному випадку. Також, згідно з останніми рішеннями Суду Європейських спільнот, директива, яка конкретизує загальний принцип права Спільноти, наприклад, принцип заборони дискримінації, набуває безпосередньої чинності в національному права адресата й стосовно приватних осіб (до цього моменту безпосередня дія директиви обмежувалася рамками правовідносин громадянина-держави, не створюючи жодних безпосередніх зобов’язань для приватних осіб), при цьому витісняючи норми національного права, які суперечать їй.       

Директива, порівняно з регламентом, є м’якшим регуляторним заходом, оскільки залишає за адресатом право на власний розсуд обирати форми й методи імплементації її положень у власну правову систему. Однак, визнає Матіас Гердеген, для правотворчої практики інституції Європейської Спільноти властиво формулювати директиви настільки детально і точно, що свобода вибору, якою наділений компетентний національний орган влади при впровадженні директиви, насправді є досить обмеженою. В цьому виражається повага до принципу субсидіарності з боку Спільноти та її інституцій.

Директива має верховенство над національним правом. Це означає, що якщо якась країна не запровадила вчасно відповідну директиву до національного законодавства, вона однаково має силу закону в цій країні і порушення її може бути оскаржено в Суді Європейських спільнот. До того ж специфіка директиви полягає в тому, що вона ще до завершення імплементаційного періоду здійснює попередній вплив на адресата. Як постановив Суд Європейський спільнот, під час імплементаційного періоду держава-член не може видавати будь-яких норм, які могли б ставити під загрозу досягнення мети директиви. Після сплину терміну, визначеного для здійснення імплементації відповідної директиви у національне право, положення останнього мають тлумачитися у відповідності до змісту директиви.

Обов’язок узгодженого з директивами тлумачення національних приписів Суд Європейських спільнот виводить з принципу солідарності, який зобов’язує держав-членів до виконання договірних зобов’язань в дусі взаємної лояльності. Мається на увазі одностайне і беззастережне виконання права Спільноти, насамперед, що стосується їх відбиття у внутрішньодержавних правопорядках. Виконання та імплементація національними органами норм права Європейської Спільноти належить здійснювати так, щоб жодним чином не ставити під загрозу цільову спрямованість відповідних норм або засобів їх досягнення.

Обов’язок узгодженого з директивами тлумачення національного права однаковою мірою поширюється на всі національні правові акти, незалежно від того, чи були вони видані до ознайомлення зі змістом відповідної директиви, чи після.         

Як приклад директив Європейської Спільноти, можна навести директиву “Телебачення без кордонів” (1989, 1997), яка визначає правила телемовлення у масштабах європейського єдиного ринку. Крім цього, Європейське харчове право, Право товариств, Соціальне право також будуються за допомогою директив, гнучко поєднуючи волю Спільноти з національними формами її втілення. 

Рішення як тип нормативного документу є правовими актами індивідуального характеру, тобто обов’язковими для тих, кому вони адресовані (державам-членам, комерційним підприємствам, окремим особам). Як виняток, рішення, адресовані державам-членам, можуть (подібно до директив) застосовуватися у “горизонтальних” правовідносинах (правовідносинах приватних осіб). А саме: якщо вони встановлюють безумовні і достатньо чіткі зобов’язання держави-члена, спрямовані на користь фізичних або юридичних осіб.  

Прикладом рішень Європейської Спільноти може слугувати рішення Ради ЄС стосовно створення Європейського банку реконструкції і розвитку (1990 рік) з метою надання фінансової допомоги країнам Центральної і Східної Європи, які встановили демократичні форми правління та прийняли стратегію переходу до ринкової економіки.

Рекомендації і висновки є правовими актами Європейської Спільноти, які не мають обов’язкової юридичної сили й відображають лише погляд інституції (Ради чи Комісії). Таким чином, вони слугують не джерелом права, а скоріше корисним інструментом орієнтації поведінки та законодавства держав. Однак, національні суди повинні брати до уваги рекомендації, зокрема, якщо ті можуть допомогти розтлумачити права Спільноти загалом або зміст окремих положень

Прикладом рекомендації Європейської Спільноти може бути рекомендація Комісії стосовно прийняття “європейського переліку” професійних захворювань.

Четвертий принцип, що на ньому базується система органів Європейських спільнот, -це примат права Європейської Спільноти над національним правом держав-членів у межах, що визначаються “основоположними договорами”. В системі права Спільноти прийнято розрізняти первинне та вторинне право Спільноти, які разом з політичними цілями Європейських спільнот утворює так званий “asquis communautairte” – правовий доробок Спільноти, готовність прийняти який є основною передумовою прийняття до складу ЄС нових членів.

Первинне право утворюють основоположні Договори (з долученими до них протоколами та додатками), а також неписані норми права або загальні принципи права Спільноти. В останньому випадку йдеться про принципи, які гарантують захист фізичних та юридичних осіб від дій органів Європейської Спільноти, а також принципи здійснення позадоговірної відповідальності Європейських спільнот. Це, зокрема: принцип заборони свавілля, принцип пропорційності, який передбачає, що втручання у права або свободи особи пропорційне поставленій меті цього втручання; принцип захисту довіру та принцип правової певності. Існування неписаних норм права Матіас Гердеген пояснює тим, що дотепер в договірній системі Європейських Спільнот немає “каталогу” прав людини і основних свобод. Хартія основних прав Європейського Союзу (2000 рік) також не є юридично обов’язковим документом, слугуючи, однак, джерелом натхнення для Суду Європейських спільнот та Суду першої інстанції Європейських спільнот в здійсненні ними правового контролю над діяльністю органів Спільноти та в процесі розвитку права Спільноти. Відтак Хартія основних прав Європейського Союзу відіграє неабияку роль у відшліфування все ще неписаного стандарту прав людини та основних свобод. Таке велике значення Хартії Гердеген знову ж пов’язує із відсутністю “злагодженої доктрини основних прав європейців”.

До вторинного права Спільноти належать правові акти, видані органами Європейських спільнот на основі договірних положень або на основі повноважень, які випливають з іншого правового акта Європейських спільнот. Проміжне місце між первинним та вторинним правом Спільноти займають укладені Європейськими спільнотами міжнародні договори з третіми державами та іншими міжнародними організаціями. Невід’ємною складовою Доробку є також спільні дії, позиції, підписані конвенції, ухвали та інші акти, прийняті як частина співпраці у сфері правосуддя та внутрішніх справ, а також спільної зовнішньої і безпекової політики. Крім того, в правовій системі Європейських спільнот діє низка універсальних норм міжнародного права, застосування яких у правопорядку Спільноти, однак, є можливим лише настільки, наскільки норми Договорів їх не витісняють. Окреме місце в праві Спільноти займають норми, які випливають зі Статуту ООН. В рамках делегування суверенних прав Європейські спільноти перебрали на себе зобов’язання держав-членів, визначені в Статуті ООН. Відповідно заходи органів Європейських спільнот з імплементації обов’язкових резолюцій Ради Безпеки ООН не підлягають контролю на відповідність праву Європейських спільнот вищого рівня.   

Як уже зазначалося вище, право Спільноти в правозастосовному процесі держав-членів є пріоритетним над будь-якими положеннями національного права, в тому числі й конституційного. Верховенство права Європейських спільнот означає, що жоден припис внутрішньодержавного права, в якій би формі він не був виданий, не можна вважати вищим від права, створеного на основі Договору. Тобто права, що випливає із незалежного його джерела, з огляду на саме цю його самостійність, доки не скасовано особливу природу права Спільноти і доки не поставлено під питання саму правову основу Спільноти.

Однаковість застосування права Спільноти в усіх державах-членах не допускає, що держави-члени, вдаючись до певних самостійних рішень без необхідних договірних повноважень на це, виправдовували б свої дії посиланням на відповідне положення національного права, навіть якщо йдеться про положення конституційного права. Верховенство права Спільноти також означає, що національні суди зобов’язані забезпечити ефективний правовий захист особи від національного права, яке суперечить праву Спільноти. Тому несумісним з обов’язком лояльного виконання права Спільноти вважається застосування національного процесуального права у спосіб, що зумовлює виникнення перешкод в досягненні мети, яку переслідує виконуване положення Європейської Спільноти. В будь-якому разі принцип верховенства права Спільноти передбачає закріплення в законодавстві держав-членів так званої “інтеграційної компетенції” держави, яка уможливлює поступове делегування її суверенних прав певному міждержавному утворенню з метою інтеграції.

П’ятим принципом, на якому базується система органів Європейських спільнот, є забезпечення участі суспільства і підтримки з його боку курсу на розвиток європейської інтеграції. В рамках інституційної структури Європейської Спільноти це завдання вирішують передусім такі органи, як Європейський економічний і соціальний комітет та Комітет регіонів. Останні є допоміжними органами Європейських спільнот, що мають право дорадчого голосу в законодавчому процесі.

Європейський економічний і соціальний комітет є допоміжним органом Європейських Спільнот з дорадчим статусом, що забезпечує представництво інтересів різних економічних і соціальних груп. За Ніццьким договором (2000) члени Комітету мають бути представниками “різних економічних і соціальних груп організованого громадянського суспільства”. Це: роботодавці, профспілкові діячі та представники різних груп інтересів (професійний об’єднань, фермерів, захисників довкілля, споживачів тощо). Комітет представляє їх позицію та обстоює їх інтереси в діалозі з Комісією, Радою та Європейським Парламентом. Завдання Комітету полягає в тому, щоб давати поради Комісії й Раді, які зобов’язані консультуватися з ним щодо соціальних та економічних питань. Висновки Економічного і соціального комітету щодо проектів нормативно-правових актів Європейської Спільноти є своєрідним мостом між правотворчим процесом на рівні Спільноти та національними економічними інтересами.

Комітет регіонів – це консультативний орган Європейської Спільноти, що висловлює думку місцевих і регіональних органів влади. Комітет регіонів створено згідно з Договором про Європейський Союз. Він уособлює основну ідею концепції “Європи регіонів” щодо активної участі регіонів країн Європи у владних функціях Євросоюзу. Комітет регіонів складається з представників місцевих і регіональних органів управління, яких призначає Рада за пропозиціями країн-членів на чотирирічний термін. Членом Комітету може бути лише представник виборних органів регіональної чи місцевої влади або особа, політично підзвітна виборному органові.

Консультації з Комітетом є обов’язковими у процесі ухвалення рішень з питань, що зачіпають місцеві та регіональні інтереси – освіта, справи молоді, культура, охорона здоров’я, соціальне і економічне гуртування, охорона довкілля, розпорядження коштами з Європейського соціального фонду, професійно-технічна освіта, транскордонна співпраця і транспорт. Комітет регіонів може готувати висновки із власної ініціативи. Водночас вплив Комітету на діяльність органів Спільноти є доволі обмеженим. Це пояснюється не лише винятково дорадчим статусом Комітету, але й тим, що представлені в ньому регіональні та місцеві органи влади як правило займають різне місце в ієрархії державних органів окремих держав-членів.

Індикатором рівня підтримки населенням планів і діяльності інституцій Європейської Спільноти є регулярні опитування, які проводяться спеціальною службою “Євробарометр”. Залучення громадськості до євроінтеграційних процесів передбачено “Зеленими книгами” - документами Європейської Комісії, що мають на меті ініціювати громадське обговорення та розпочати процес консультацій на європейському рівні з певної тематики. Наприклад, у відповідь на виклики енергобезпеці ЄС ухвалив Зелену книгу “Європейська стратегія щодо сталої, конкурентноздатної та безпечної енергетики”, спрямовану на підвищення координованості дій у спільній зовнішній енергетичній політиці країн ЄС.

У деяких випадках Зелені книги передують появі Білих книг, які  містять практичні пропозиції Європейської Комісії щодо діяльності Спільноти. Білі книги – це конкретні напрями політики, що їх розробили експерти та офіційні служби. Прикладом можуть слугувати такі білі книги Комісії, як: про завершення формування спільного ринку; “Зростання, конкурентність і зайнятість”, про зближення законодавства асоційованих держав Центральної та Східної Європи в сферах, що стосуються спільного ринку тощо.

Якщо Рада підтримує білу книгу, вона може стати програмою дій Союзу у відповідній сфері. Так, у Білій книзі, що стосується проблем “належного врядування” у Європейському Союзі визначені п’ять його принципів, а саме: відкритість, співучасть, відповідальність, ефективність та когерентність. Застосування цих принципів має за мету зміцнення принципу субсидіарності та пропорційного розподілу спільних дій.  

Розглянемо детальніше основні інституції Європейського Союзу. Наразі їх п’ять. Європейський Парламент – це демократичний репрезентативний орган, який представляє народи держав, об’єднаних в Європейські спільноти.

До основних повноважень Європейського Парламенту належать: 1)  бюджетні повноваження, що є особливо значними у питаннях, пов’язаних з необов’язковими витратами; 2) участь у правотворчому процесі, починаючи від консультативних функцій (згідно із правовою практикою Суду Європейських спільнот, ухвалення правового акта Спільноти без попереднього проведення відповідних консультацій з Європарламентом матиме наслідком визнання такого правового акта недійсним у зв’язку із суттєвим порушенням встановлених процедурних вимог) й закінчуючи участю в процедурі співпраці та процедурі спільного з Радою прийняття рішень (так само, як Рада, Європейський Парламент має право вимагати від Комісії прояву законодавчої ініціативи у справах, що потребують, на його думку, прийняття відповідного правового акта Європейської Спільноти); 3) надання згоди на укладання міжнародних угод з третіми державами або міжнародними організаціями (наприклад, передбачено випадки, коли укладання певних угод відбувається лише за згодою Європейського Парламенту); 4) надання згоди на прийняття нових держав-членів; 5) затвердження призначених членів Комісії; 5) здійснення функцій політичного контролю, насамперед висловлення вотуму недовіри Комісії та створення тимчасових комітетів з метою розслідування можливих порушень чи недоліків у застосуванні права Спільноти. Крім цього, Європейський Парламент призначає омбудсмана, якому надають повноваження отримувати скарги від будь-якого громадянина Спільноти або фізичної чи юридичної особи за місцем проживання чи зареєстрованим офісом на території будь-якої держави члена про ймовірні порушення, що були допущені будь-яким органом Спільноти, а також проводити необхідні розслідування на підставі отриманих скарг.

Рада Європейських спільнот (Рада Європейського Союзу, Рада або Рада міністрів) представляє уряди держав-членів і є головним органом ухвалення рішень в Європейському Союзі. Кожна держава-член делегує до Ради по одному представнику на міністерському рівні, який має повноваження брати зобов’язання та голосувати від імені держави-члена, яку він представляє. В інституційній системі Європейських Спільнот Рада є органом Спільноти з найширшими повноваженнями. Так, попри істотне розширення повноважень Європейського Парламенту, Рада все ще залишається основним законодавчим органом Європейських спільнот. В рамках другого і третього “стовпів” Європейського Союзу Раді належить ухвалювати рішення щодо проведення спільних заходів у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики та співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері. Водночас Рада має правовий статус органа винятково в рамках трьох Європейських спільнот.  

У взаємовідносинах між Європейськими спільнотами та державами-членами Рада виконує функцію своєрідної сполучної ланки або посередника. В цьому контексті Раді притаманна певна двоїстість. З одного боку, вона виконує функції органа Спільноти, з іншого – діючи через своїх членів, представників від кожної держави-члена на міністерському рівні, виступає своєрідним “проектором” впливу національних інтересів держав-членів на формування політичної волі Європейських спільнот.

До головних повноважень Ради належать: правотворчість; бюджетні повноваження (схвалення бюджету); здійснення зовнішньої політики, зокрема укладання міжнародних договорів; виконавчі повноваження, наприклад встановлення винятків із заборони на надання державної допомоги, здійснення заходів у разі виникнення надмірного бюджетного дефіциту у будь-якій з держав-членів; повноваження призначати членів Рахункової палати, членів економічного і соціального комітету, а також членів Комітету регіонів. Зрештою, Рада врегульовує питання правового статусу службовців та інших посадовців органів Європейських спільнот.     

З 1993 року Рада сама називає себе “Радою Європейського Союзу”, що вносить деяку плутанину в розуміння її правового статусу як органа Європейської Спільноти. З іншого боку, це засвідчує не лише стирання меж між суттєво різними структурними елементами Європейського Союзу, а й той факт, що між цими елементами – трьома “стовпами” ЄС – немає абсолютно чітких меж. Тобто органи Спільноти беруть участь у формуванні політичної волі держав-членів Європейського Союзу в рамках другої і третьої його “опор”. Так, у рамках Європейського Союзу Рада (спільно з Комісією) відповідає за забезпечення узгодженості заходів зовнішньополітичної діяльності ЄС та забезпечує її здійснення, відповідно до визначених повноважень. У рамках реалізації спільної зовнішньої та безпекової політики Рада відповідає за здійснення спільних дій та спільних позицій Спільноти. У рамках співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері Рада діє, виробляючи спільні позиції і спільні заходи (рамкові рішення), а також готуючи і подаючи на розгляд Сторін міжнародні угоди між державами-членами.  

Поза межами своїх функцій як органа Європейської Спільноти Рада також діє як форум у складі голів держав та урядів для ухвалення рішень державами-членами. Глави держав та урядів держав-членів, що збираються для ухвалення рішень, при цьому діють не для формування волі Ради як органа Спільноти, а в інтересах держав-членів та в рамках спільних зобов’язань. Рішення, ухвалені цими представниками на такого роду міжурядових конференціях, кваліфікують як “несправжні рішення ради”, що стосуються винятково держав-членів (не маючи стосунку до Спільноти). Такі рішення не є актами вторинного права Спільноти.

Раду Європейських спільнот слід відрізняти від Європейської Ради, яка виконує роль провідного політичного органу Євросоюзу. Згідно із заувагою Матіаса Гердегена таке означення “Європейської Ради” вимагає з’ясування деяких моментів. У термінології міжнародного права термін “орган” застосовують лише для позначення організації із власною правосуб’єктністю. Що ж стосується Європейського Союзу, переважає думка, що в Договорі про Європейський Союз нема для цього необхідних правових підстав. Тому Європейська Рада утворює лише сукупність політичних воль держав-членів, діючи як спільний форум. Вона перебуває поза наднаціональною процедурою ухвалення рішень, діє на базі консенсусу на зразок класичної дипломатичної конференції.

До складу Європейської Ради входять голови держав або урядів держав-членів та голова Комісії. Згідно із Договором про Європейський Союз, Європейська Рада “надає імпульсів, що стимулюють розвиток Союзу, та визначає загальні політичні настанови”. Першочерговим завданням Європейської Ради є визначення стратегічного напряму, ґрунтуючись на баченні політики та пріоритетів Європейського Союзу і держав-членів як єдиного цілого, а не відокремлених елементів, що конкурують між собою.

До інших функцій Європейської Ради, які є її абсолютним привілеєм, належить: 1) знайомство глав держав та урядів один з одним та з поглядами кожного щодо економічних, соціальних і політичних питань; 2) обговорення останніх міжнародних подій та проголошення важливих заяв і декларацій в галузі зовнішньої політики; 3) улагодження суперечностей між зовнішніми економічними відносинами ЄС та зовнішньою політикою держав-членів; 4) розв’язання надзвичайних бюджетних проблем і ухвалення багаторічної фінансової перспективи; 5) планування подальшої інтеграції; 6) обговорення ключових змін в Договорі на міжурядових конференціях.

Хоч Європейська Рада формально і не належить до інституцій Союзу, вона лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень. Наприклад, Ніццька Європейська Рада відклала питання про внесення Хартії основних свобод в Договір про Європейський Союз, попри те, що Європейський Парламент проголосував за таке внесення.       

Європейська Комісія є політичним органом Європейських спільнот, де членство та формування волі не залежить від впливу національних інтересів держав-членів. Разом із Судом Європейських спільнот Комісія втілює ідею наднаціонального органа у найповнішому смислі цього поняття. Попри те, що на Комісію покладено передусім виконання функцій “виконавчого органа” Європейських спільнот, поле її діяльності не обмежується лише виконавчими повноваженнями, а охоплює також участь в законодавчому процесі Спільноти.

За незалежність від будь-яких національних впливів та покладені на неї завдання Комісію часто називають “гарантом” Договорів та “двигуном” європейського інтеграційного процесу. Починаючи з 1993 року, вона має назву “Європейська Комісія”. Однак у текстах правових актів Європейських спільнот вона й надалі залишається “Комісією Європейських спільнот”.

Основними завданнями Комісії є: 1) законодавча ініціатива (значна більшість правових актів приймається тільки за ініціативою Комісії); 2) здійснення виконавчих повноважень (наприклад, в руках Комісії зосереджений контроль за дотриманням конкурентного права, а також Комісія відповідає за дозвіл на здійснення державою-членом запобіжних або захисних заходів, які та вважає необхідними для подолання кризових економічно-політичних ситуацій); 3) представництво Спільнот на міжнародному рівні (Комісія веде від імені Спільнот необхідні переговори стосовно міжнародних договорів, які мають бути укладені між Спільнотою та державою чи державами або міжнародними організаціями, а також Комісія відповідає за підтримання зв’язків з органами ООН та іншими міжнародними організаціями); 4) здійснення функцій контролю та виконання ролі гаранту правопорядку Спільноти, зокрема ініціювання судових проваджень проти держави-члена, що порушила судові зобов’язання, та надання дозволу на відступ національних положень від права Спільноти.

Суд Європейських спільнот (Європейської Спільноти) в інституційній системі Європейських спільнот виконує функції спільного органу правосуддя. Повноваження Суду остаточно врегульовані положеннями установчих Договорів Європейських спільнот. Він здійснює низку повноважень, які в національних правопорядках зазвичай чітко розмежовані між різними ланками правосуддя.

До компетенцій Суду Європейських спільнот належить тлумачення Договорів та права Спільноти загалом; розвиток права Спільноти; контроль нормативно-правових актів Європейських спільнот на сумісність з правом Спільноти вищого рівня; контроль відповідності поведінки держав-членів встановленим нормам і принципам права Спільноти. Рішення Суду Європейських спільнот не підлягають оскарженню.

На допомогу Суду Європейських спільнот у 1989 році було створено Суд першої інстанції. Критерій різниці між цими судами наступний – Суд першої інстанції вивчає факти, тобто слухає справи, що потребують “вивчення численних фактів”, а Суд Європейських спільнот тлумачить закони. За Ніццьким договором до компетенції Суду першої інстанції також віднесено розгляд усіх прямих позовів фізичних та юридичних осіб (позови про невжиття необхідних законів, позови про відшкодування шкоди, що підпадають під дію права Європейської Спільноти, а також на трудові спори, позови на підставі арбітражних застережень.)

Європейський Суд аудиторів (Рахункова палата) – орган Європейських спільнот який займається питаннями зовнішнього аудиту. У виконанні своїх обов’язків члени Рахункової палати є повністю незалежними. На Рахункову палату покладено вивчення законності і правильності способу отримання усіх доходів та здійснення усіх витрат Спільноти, а також перевірка економічності (доцільності) усіх здійснюваних Спільнотою фінансових операцій.

Робота органів Європейських спільнот організовується у відповідності до принципу “інституційної рівноваги”, який вимагає, щоб кожен орган Спільноти виконував покладенні на нього повноваження з повагою до інших органів. Забезпечення інституційної рівноваги передбачає конкретну юридичну відповідальність за будь-яке порушення цього принципу.   

Загалом терміном “політична інтеграція” європейські дослідники позначаютьструктурні зв’язки, причинно-наслідкові взаємозалежності і ступінь щільності елементів політичної системи або ж декількох політичних систем. Класичними вважаються визначення політичної інтеграції, що належать Ернсту Гаасу та Леону Ліндбергу.

У першому визначенні політична інтеграція – це процес, під час якого політичні актори в кількох окремих національних одиницях спрямовують свою лояльність, очікування і політичну діяльність до нового центру, або ж вимагають вищих повноважень, аніж існуючі національні держави. Кінцевим результатом політичної інтеграції, згідно із Гаасом, має стати нова політична спільнота, вища за національні держави.

У визначенні Ліндбергаполітична інтеграція є, по-перше, процесом, в якому нації відходять від прагнення та здатності здійснювати зовнішню та основну внутрішню політику незалежно одна від одної і прагнуть ухвалювати спільні рішення чи делегувати прийняття рішень новим центральним органам. По-друге, - процесом, у якому політичні актори в окремих одиницях змушені перевести свої очікування та політичну діяльність до нового центру. Узагальнюючи ці тези, Ліндберг визначив політичну інтеграцію як еволюцію в часі системи колективного прийняття рішень між націями.

В обох випадках існування політичних інститутів на наднаціональному рівні розглядається як наріжна передумова політичної інтеграції. При цьому, згідно із Гаасом, перенесення лояльностей до загальноєвропейських інститутів, по-перше, не тягне за собою відкидання лояльності до національних держав та урядів. По-друге, - уможливлює асиметричний розподіл влади країн-учасниць між різними центрами, серед яких жоден не зможе домінувати. Це означає, що політична інтеграція як створення системи колективного прийняття рішень між націями передбачає не лише формування наднаціональних органів прийняття рішень, а й розвиток співробітництва між національними урядами. ЄС, як відомо, базується на наднаціональній та міжурядовій засадах.

Друге зауваження Гааса – про відсутність одного домінуючого європейського центру влади – нині “матеріалізоване” ЄС у вигляді “багаторівневого правління”, за якого права, повноваження і компетенції розподіляються між багатьма рівнями - від загальноєвропейських до локальних в окремих країнах-членах. Ці рівні пов’язані один з одним у політичному процесі прийняття і впровадження рішень, причому жоден рівень не може бути в односторонньому порядку усунений з даного процесу.

Отже, концепт європейської інтеграції позначає створення та розвиток загальноєвропейських інститутів і політик, а також характеризує тенденцію посилення щільності, інтенсивності та інших показників співпраці держав-членів Європейського Союзу.

Мы поможем в написании ваших работ!