Концепт європеїзації: маркерні риси, контексти та механізми.

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 15Следующая ⇒

На відміну від концепту європейської інтеграції, концепт європеїзації відображає, як інтеграційні процеси впливають на національних акторів – країн-учасниць, їх структури та процеси; які зміни на національному рівня тягнуть за собою загальнонаціональні зміни. Інакше кажучи, як Європейський Союз впливає на країни-члени та якими є наслідки такого впливу.

Співвідношення концептів європейської інтеграції та європеїзації можна розкрити за допомогою наступних тез: 1) процеси ущільнення й посилення зв’язків, передбачені концептом євроінтеграції, не є необхідною складовою концепту європеїзації; 2) європейська інтеграція не повинна обов’язково посилювати структурні зв’язки та взаємозалежності між рівнем Європейських спільнот та політичними системами національних акторів чи переробляти політичні системи країн-учасниць для узгодженості з наднаціональним рівнем Європейського Союзу.

У своєму абстрактному витлумаченні концепт європеїзації пов’язаний із довготривалими і спільними лініями розвитку в історії європейських країн. До загальноєвропейських впливів, які сприяли формуванню національної політичної організації, культури та ідентичності європейських країн традиційно відносять розпад Римської імперії, розділення Німецької імперії та римо-католицької церкви, а також розмежування, що виникло внаслідок протистояння християнства й ісламу.

Однак, зазвичайконцепт європеїзації застосовують під час дослідження Європейського Союзу (а не Європи загалом), розшифровуючи його як “усоюзнення” та європеїзування держав-членів Європейського Союзу, усталення та поширення спільних для них політичних правил, норм і практик. В цьому контексті маркерними рисами європеїзації прийнято вважати: 1) зміну зовнішніх територіальних кордонів Європейського Союзу; 2) розвиток інститутів управління на рівні Європейських спільнот; 3) втручання центру в національні та субнаціональні системи управління; 4) експорт форм власне європейської політичної організації і управління за межі території Європейського Союзу; 5) політичний проект, що націлений на об’єднання та політичне зміцнення Європейського Союзу.

Процеси європеїзації досліджується нині на трьох рівнях. На першому -до уваги беруться процеси на рівні Європейських спільнот. Відповідно - європеїзація розуміється як поява та розвиток на загальноєвропейському рівні різних структур урядування, тобто політичних, юридичних і соціальних інституцій, що формалізують взаємодію акторі під час політичного розв’язання питань; як становлення політичних систем, що спеціалізуються на створенні обов’язкових європейських правил (Томас Ріссе, Марія Грін Ковлес, Джеймс Капорасо). Тут європеїзація фактично є синонімом європейської інтеграції як розвитку структури колективного прийняття рішень між країнами-членами Європейського Союзу.

На другому рівні –наголошується на впливах європейської інтеграції на національних акторів, процеси і структури. Відповідно європеїзація розуміється тут як похідна від європейської інтеграції й тлумачиться як процес перетворення політичної та економічної динаміки Європейської Спільноти на частину організаційної логіки національної політики та її творення (Роберт Ладрех). Таке розуміння європеїзації звертає увагу на те, що дії Європейської Спільноти можуть мати різні наслідки й результати в країнах-членах, уможливлюючи повну розбіжність їх організаційних логік. Ладрех визнає, що “широкосяжна узгодженість і гомогенізація видається нереалістичним очікуванням”. Виходячи з цього, робиться висновок, що вплив Європейської Спільноти на національному рівні залежить не лише від ефективності функціонування її органів, а й від конкретних національних факторів. Взаємодія цих факторів відіграє важливу роль у впливі європейської інтеграції на національному рівні країн-членів.

Другий рівень дозволяє вести мову про два типи європеїзації – “згори” та “знизу”.Європеїзація “згори” відбувається, наприклад, завдяки Європейському Центральному Банку шляхом надання показників загальноєвропейської цінової стабільності. Європеїзація “знизу” здійснюється через структурні економічні реформи у сфері ринкової робочої сили, тарифних угод і соціальних витрат. Проводячи ці реформи, країни-учасниці фактично конкурують за найкращу політичну програму. При цьому держави можуть посилювати власний статус і вплив у ЄС, якщо вони сприяють тому, що інші держави-учасниці запозичують їхню програму. З огляду на це, держави-учасниці у своїх стратегіях реформ намагаються бути оригінальними і надавати характер моделей власним способам рішень з тим, щоб забезпечити перенесення специфічних елементів локальної політичної системи на загальнонаціональний рівень задля мінімізації витрат на узгодження цих систем і здобуття переваг у конкуренції. Тому європеїзація “знизу” вивчається у межах концепція “кількох Європ”, згідно з якою кожна держава-учасниця претендує і намагається отримати концептуальну провідну роль у сфері політики економічного зростання та зайнятості.

Третій рівеньдослідження концепту європеїзації фактично поєднує попередні два – розвиток та консолідування певних інститутів і практик на рівні Європейської Спільноти, з одного боку, та переймання їх національними політичними системами, - з іншого. Причому таке переймання стосується не політичної системи як деякої конфігурації акторів та інституцій, а окремих елементів політичної системи, зокрема правил, парадигм політики, світогляду, політичних програм країн-членів тощо. Відповідно європеїзація визначається як процес конструювання, поширення та інституалізації формальних і неформальних правил, процедур, парадигм політики, стилів, “способів дії”, та переконань і норм, які спершу визначаються і консолідуються у процесі розробки спільних для Європейської Спільноти рішень, а потім інкорпоруються в логіку локального дискурсу, ідентичностей, політичних структур і публічних політик (Клаудіо Радаеллі).

Зближення концептів європейської інтеграції та європеїзації, яке засвідчується третім рівнем витлумачення концепту європеїзації, дозволяє вести мову про широке розуміння європейської інтеграції. Це розуміння охоплює дослідження як загальноєвропейського рівня, так і впливів інтеграційних процесів на національних акторів. Тобто у вузькому розуміння європейська інтеграція пов’язана власне з формуванням та розвитком європейських інститутів і політики, а у широкому – охоплює також і європеїзацію, - вплив цих інститутів і політик на країн-учасниць.

Водночас прийнято вважати, що між концептами європейської інтеграції та європеїзації існує принципова відмінність, а саме: зв’язки між елементами в концепті європеїзації є більш відкритими, ніж в концепті євроінтеграції. Тобто дослідження європеїзації може скеровуватися також і на не-членів Європейського Союзу – на країни-кандидати до вступу чи на країни-сусіди. За визнанням Мілани Вахудової, прийняття спільних правил чинними членами Європейського Союзу часто випливає з інших механізмів, аніж “покірність потенційних членів ЄС”. В цьому сенсі термін “європеїзація” останнім часом використовується для позначення процесів трансформації у Європі, обумовлених як контекстом інтеграції усередині Європейського Союзу, так і вступом до нього нових членів.

З огляду на це, науковці розрізняють європеїзацію виключно у контексті Європейського Союзу та європеїзацію у контексті периферії Європейського Союзу. Різниця полягає у тому, що в першому випадку Європейський Союз розглядається як структура, в рамках якої і відбувається процес європеїзації, пов’язаний із прийняттям наднаціональних норм і правил нинішніми його державами-членами. В другому випадку Європейський Союз постає як самостійний актор.

Відповідно, європеїзація у контексті Європейського Союзу– це інтерактивний процес, де країни-члени, на яких впливає процес інтеграції в ЄС, водночас є акторами, що ініціюють цей процес та формують його. Прикладом такого двостороннього зв’язку може бутикомітологія.Процедура, суть якої полягає в тому, що держави-члени обмежують і контролюють виконавчу владу Європейської Комісії за допомогою спеціальних комітетів у складі представників держав-членів під головуванням представника від Комісії. Феномен комітології, за Сандро Гоці, означає масове зростання комітетів різного типу, що діють за дорученням на етапі виконання союзної політики як інструмент контролю Ради за діяльністю Комісії. Ці комітети, за визнанням Гоці, утворюють “тіньовий уряд Спільноти”.

Крім того, як уже зазначалося вище, Європейські спільноти діють лише в межах компетенції, що надана їм державами-членами на основі основоположних Договорів. Самостійно, без договірної згоди держав-членів Європейські спільноти не можуть перебирати на себе жодних нових повноважень. Тобто Європейські спільноти у своїй діяльності виходять з принципу “обмежених окремих повноважень”, який передбачає предметне обмеження їх компетенції правовим полем Договорів. Інакше кажучи, ця компетенція не може бути розширена Європейськими спільнотами самостійно без отримання необхідного на це договірного уповноваження. А тому Європейські спільноти не мають “компетенції-компетенції”.

Сьогодні існує декілька методологічних проблем вивчення європеїзації в контексті Європейського Союзу. Перша проблема зумовлена тим, що європеїзацію важко осягнути як концепт співвідношення, тобто вивчення європеїзації не можна звести до встановлення співвідношення між національним та загальнонаціональним станами. Рівень європеїзації як ступінь відповідності національного стану директивам ЄС залежить від змін як національної, так й загальнонаціональної ситуації. Тому встановлення рівня європеїзації потребує відповіді на питання, чому сталися ті чи інші зміни. Відповідно дослідження європеїзації певних політик має спиратися не лише на аналізі рівня узгодженості між загальноєвропейським та національними рівнями, а й брати до уваги фактори контексту на обох рівнях, а саме: історію, провідні ідеї, кон’юнктуру акторів і практику передачі та узгодження інтересів, структуру проблем і конфліктів, економічний, політичний та адміністративний потенціал. Це, зокрема, дозволить не лише виділити вимоги загальноєвропейського центру, а й з’ясувати, що зумовило створення цих вимог, тобто прослідкувати зворотні впливи національних і загальноєвропейських політик.

Крім цього фактори контексту пояснюють той парадокс, що країни, в яких загальноєвропейські регуляторні акти не призвели до жодних змін, можуть бути настільки ж європеїзованими, як і країни, в яких завдяки цим актам здійснено багато суттєвих змін. Цьому існує, принаймні, дві причини. По-перше, сумісність політичних інститутів ЄС з політичними системами країн-членів є основоположною передумовою євроінтеграції. Гаас з цього приводу зазначав, що відкритість прийняття рішень на національному рівні обов’язково буде відтворена у відповідних процесах на загальнонаціональному рівні. По-друге, як зазначалося, європеїзація “знизу” передбачає перенесення специфічних елементів локальної політичної системи на загальнонаціональний рівень задля мінімізації витрат на узгодження цих систем і здобуття переваг у конкуренції. Той же Гаас зауважував, що ідеології, які захищають національні групи, впливатимуть і формуватимуть цінності та ідеології співробітників нових спільних інституцій.

Друга методологічна проблема дослідження європеїзації пов’язана з вивченням пристосування національних систем до євроінтеграції. Прийнято вирізняти дві моделі такого пристосування. Модель сумісності (конгруентності) виходить з припущення про необхідність якомога ширшої сумісності стану речей на національному рівні із загальноєвропейським рівнем. При цьому рівень несумісності визначає масштаби змін, що їх мають здійснити інститути національних акторів для відповідності загальнонаціональним правилам і політикам.

Модель сумісності зазвичай використовується під час дослідження імплементації загальноєвропейських політик та дозволяє дати відповідь на наступні запитання: 1) що відбувається з національними акторами, структурами і процесами після впровадження постанов та директив ЄС; 2) які це матиме наслідки у майбутньому. При цьому вчені називають два види внутрішніх змін у відповідь на європеїзацію, а саме: 1) внутрішній перерозподіл влади між політичними і соціальними акторами внаслідок нових можливостей та обмежень, що випливають з політичної стратегії та інститутів європейського рівня; 2) соціалізація та соціальне навчання.

Модель узгоджуваностіприпускає, що стан речей на національному рівні може відрізнятися від відповідного на загальнонаціональному рівні, але ці стани мусять узгоджуватися так, щоб у різних національних умовах могла існувати велика низка альтернативних рішень. Інакше кажучи, “узгоджуваність” передбачає, що більшість суспільних акторів реагує на європейську політику та інституції ЄС відповідно до звичок та досвіду, набутого у своїх національних політичних системах. В якості прикладу “узгоджуваності ” вчені наводять той факт, що ЄС сьогодні має слабкий зворотний вплив на національні моделі представництва інтересів. Так, на рівні ЄС утворилася мережеподібна форма представництва інтересів, яка характеризує передусім політичні відносини поза існуючими інститутами. На національних же рівнях продовжують існувати моделі корпоративізму, плюралізму, етатизму. Це означає, що національні актори пристосовуються до ЄС за допомогою своїх традиційних практик.

Нарешті третьою методологічною проблемою дослідження європеїзації є проблема часового порівняння. Так, Клаус Готц зазначає, що для кращого розуміння європеїзації треба брати до уваги її: 1) момент часу, 2) послідовність та 3) швидкість. Момент часу ілюструє часову перспективу змін на національному рівні та їх кон’юнктуру. Послідовність дозволяє встановити співвідношення між європейською інтеграцією та європеїзацією. А саме: перша має передувати змінам на національному рівні, або принаймні відбуватися паралельно, для того, щоб ці зміна можна було вважати проявом європеїзації. Швидкість дозволяє 1) виявляти здатність країн-членів здійснювати ті чи інші реформи, 2) показувати наскільки сильними є коаліції прихильників чи противників цих реформ та 3) з’ясовувати, якими механізмами гальмування реформ володіють національні інститути.

Особливістю європеїзації у контексті периферії ЄС є те, що держави, на які цей процес впливає, не мають інституційних засобів участі у прийнятті ЄС рішень, які зачіпають їх інтереси. Скажімо, торговельні партнери Європейського Союзу мають коритися правилам, які регулюють доступ до його ринків, не беручи при цьому участі в укладанні цих правил і не маючи ніякого контролю над процедурними змінами цих правил.

У контексті периферії європеїзація отримує зовнішньополітичний вимір і може розглядатися як своєрідний інструмент зовнішньої політики Європейського Союзу, зокрема як форма участі останнього у вирішенні так званих сецесійних конфліктів.

Попередньо слід зазначити, що самтермін “периферія” в сучасних європейських розвідках використовується для: 1) позначення маргінальних подій, які не мають якогось важливого значення для європейського центру; 2) опису центрально-периферійної моделі європейської інтеграції, за логікою якої центр асимілює периферію за допомогою поетапного розширення Європейського Союзу, внаслідок чого всі держави Європи в перспективі стануть його країнами-членами; 3) визначення розділових ліній Європи, тих кордонів, де має місце конфронтація або ж де Європа стикається із зовнішніми загрозами; 4) акцентування нерівності матеріальних і нормативних ресурсів центру та периферії. Ґрунтовне дослідження периферії належить норвезькому вченому Стейну Роккану, згідно з яким поляризація відносин між центром (локусом, де приймаються найбільш важливі рішення та взаємодіють основні актори та їх союзники) та периферією (територіями, які так чи інакше залежать від рішень, що приймаються у центрі) є вихідним пунктом в осмисленні загальноєвропейської історії.

Поняття сецесії стосується виходу території з-під влади держави шляхом створення на цій території нової суверенної держави. Акції, спрямовані на виведення якоїсь території з-під влади центральної держави можуть породжувати сецесійні конфлікти. Держави, на території яких мають місце сецесійні конфлікти називають розділеними державами.

Відповідно у контексті периферії європеїзація є процесом, який приводиться у дію й стимулюється європейськими інститутами шляхом прив’язки остаточного вирішення сецесійного конфлікту до певного ступеня інтеграції зацікавлених сторін у європейські структури. Тобто передбачається, що перспектива членства у європейських структурах трансформує поведінку і позиції політичних акторів, які втягнуті у сецесійних конфлікт, таким чином, що урегулювання цього конфлікту зрештою стане здійсненним. Європейський Союз домагається вирішення сецесійного конфлікту фактично за рахунок обіцянки надання розділеній державі доступу до ЄС.

Беручи участь у врегулюванні сецесійних конфліктів, Європейський Союз застосовує так звані пасивні важелі свого впливу, тобто привабливість членства у ЄС. Пасивний вплив є тією “тягою”, що її ЄС справляє на внутрішню політику вірогідних кандидатів на вступ до нього виключно завдяки факту свого існування “як цивілізаційного вибору, як демократичної громади, як гаранта безпеки і як шансу для економічного процвітання” (Мілада Вахудова).

Важелями пасивного впливу є: 1) політичні вигоди від членства в ЄС (захист з боку правил ЄС, яке, зокрема дозволить регулювати відносини з могутніми сусідами, та голос в ухваленні рішень ЄС; 2) економічні вигоди від членства в ЄС (доступ до ринку ЄС, надходження з бюджету ЄС, зростання інвестицій, що має забезпечити економічне зростання, та зростання підприємництва, що тягне за собою зростання вмінь); 3) уникнення витрат від недопущення, особливо у випадку приєднання сусідніх країн, до яких починає вливатися постійний потік допомоги, експертної підтримки та прямих іноземних інвестицій. В останньому випадку Марк Леонард вживає термін “пасивна агресія”, смисл якої полягає в тому, щоб “забрати протягнуту руку дружби” та позбавити деякі країни перспектив вступу до Європейського Союзу.

Зрозуміло, що пасивні важелі впливу можуть використовуватися як стосовно розділених держав, так і по відношенню до держав, які не потерпають від сецесійних конфліктів.

Вплив інститутів та заходів ЄС на розділені держави на периферії ЄС стосується трьох рівнів: 1) правові та адміністративні структури внутрішніх інститутів; 2) внутрішня економічна політика, соціальна політика та політика у сфері безпеки; 3) соціальні зміни у цілому, в тому числі й зміни, які стосуються політичного представництва, партійної системи, груп інтересів, внутрішніх дискурсів, ідентичностей та інших суб’єктивних аспектів політичного життя.

Європейські дослідники називають наступні механізми європеїзації. По-перше, - кондиціональність. Це примусовий механізм європеїзації, що покликаний змінити поведінку акторів за допомогою винагород та санкцій у випадку, відповідно, прийняття чи відкинення пропозицій ЄС. Кондиціональність базується на порівнянні витрат і вигод, де внутрішні зміни є відповіддю вірогідних кандидатів на матеріальні і соціальні блага, які пропонуються ЄС у вигляді фінансової і технічної допомоги, інституційних зв’язків, доступу до ринку та запрошення почати переговори про вступ до ЄС.

Завдяки кондиціональності європеїзація у контексті периферії фактично відіграє стосовно розділених держав роль мотивуючого чинника. Самий сильний стимул, що його ЄС може викласти на стіл переговорів, щоб підштовхнути сторони до врегулювання конфлікту – це перспектива членства у ЄС. Але й поступове підключення до спільної політики ЄС у таких областях, як єдиний ринок, юстиція, внутрішні справи без формального інституційного вступу у структури ЄС також може бути сильним мотивом. Фактично завдяки кондиціональності ЄС спроможний втручатися у конфліктну динаміку.

Дієвість кондиціональності залежить 1) від того, наскільки вступ до ЄС сприймається різними групами суспільства як благо; 2) від ступеня прихильності проекту інтеграції до ЄС з боку різних внутрішніх гравців.

По-друге, - соціалізація та соціальне навчання,якізабезпечують засвоєння внутрішніми елітами європейських норм, цінностей та розвиток нових ідентичностей. Соціалізаціязадає внутрішнім гравцям певні орієнтири - у вигляді ліберальних ринкових принципів та стандартів демократичного управління - для визначення ними своїх інтересів та ідентичності. Соціальне навчання –це процес, що базується на тісних контактах між ЄС та країнами – не членами й має за мету формування щільного інституційного оточення навколо ЄС шляхом створення в країнах-не членах політичних інститутів за європейським взірцем.

Третім механізмом європеїзації є “осмислення уроків”.Цей механізм визначається як модель ситуації, коли пізнання у сфері політичних реалій, способів адміністративного устрою, інтересі і т.п., що діють у певний час та за певних обставин, використовуються для розвитку політичного життя, способів адміністративного устрою і т.п. за інших обставин та в інший час. Держави намагаються “осмислити уроки” у випадку розчарування в статусі кво. Складовими “осмислення уроків” є: 1) “м’які” трансфери, тобто передача ідей, концепцій і підходів; 2) “жорсткі” трансфери, тобто передача програм і способів їх застосування. На відміну від соціального навчання “осмислення уроків” має раціональний вимір, оскільки не передбачає зміну ідентичності.

Європеїзація розділених держав є асиметричним процесом, оскільки, по-перше, не існує ніяких інституційних каналів взаємодії між ЄС та невизнаними владою сецесійними утвореннями. По-друге, - інтеграція та політика ЄС по-різному сприймаються ворогуючими сторонами. По-третє, - ЄС може пропонувати ресурси і легітимацію одній стороні, значно обмежуючи можливості іншої у досягненні своєї мети.

Європеїзація нерозділених держав теж помічена фактом асиметрії або “дисбалансу влади”(Мілана Вахудова). Адже, граючи за правилами ЄС, намагаючись повністю переорієнтувати свою торгівлю на ринки ЄС, еліти країн, які підпадають під європеїзацію, фактично реалізують стратегію максимізації своєї залежності від ЄС. Ллойд Грубер з цього приводу зауважує, що регіональні організації на кшталт ЄС завжди обслуговуватимуть інтереси держав, що їх заснували, а не інтереси пізніших прибульців, які би радше воліли, щоб цих організацій взагалі не існувало.

Європеїзація може сприяти вирішенню сецесійних конфліктів за наступних умов. По-перше,- потенційні переваги європеїзації мають перевищувати переваги збереження статусу кво для пануючих еліт обох сторін конфлікту. По-друге, - європеїзація має бути привабливою для обох, а не лише для однієї сторони сецесійного конфлікту. Це можливе за умови, якщо владні еліти обох сторін останнього є ліберальними, такими, що не розвивають свою внутрішньополітичну базу за допомогою обмеженого політичного змагання, часткових економічних реформ та етнічного націоналізму. Адже саме на ці механізми вимоги ЄС накладає табу.

По-третє, - європеїзація має бути привабливою і для держави-покровителя сецесійного утворення. Скажімо, той факт, що Росія не прагне до ЄС, робить менш імовірним розрахунок на позитивний вплив європеїзації на вирішення конфліктів у Молдові та Південному Кавказі. По-четверте, - блага європеїзації мають викликати довіру і бути відчутними у передбачуваний термін. Чим більшою є часова дистанція до отримання винагород за прийняття парадигми європеїзації, тим менш дієвими будуть стимули для зміни традиційних моделей поведінки учасників конфлікту. По-п’яте, - європеїзація повинна мати сприятливі наслідки для тих акторів, які наміряються сприяти урегулюванню конфлікту. Тобто європеїзація має посилити їх позиції. Наприклад, певні кола у політичному керівництві та бізнес-спільноті можуть отримати преференції від розширення можливостей торгівлі та регіональної стабільності.

Існує низка ситуацій, за яких європеїзація може сприяти збереженню сецесійного конфлікту і, навіть, його загостренню. По-перше, - це ситуація, коли матеріальний виграш від збереження і розширення конфлікту з точки зору зацікавлених акторів перевершує вигоди від інтеграції, що забезпечуються шляхом європеїзації. Під цим виграшем може матися на увазі контроль над політичними процесами, або ж над певними видами економічної діяльності – контрабанда, незаконна торгівля тощо.

По-друге, - ситуація, коли вирішення конфлікту розглядається як фактор, що протидіє європеїзації однієї зі сторін конфлікту. Тобто, якщо одна із сторін конфлікту вважає, що її просування у напрямі європеїзації буде ускладнено чи зупинено у випадку передачі частини свого суверенітету іншій стороні конфлікту, вона може вирішити, що урегулювання конфлікту на основі федералізму є результатом менш цінним, аніж ті переваги, які вона отримає завдяки європеїзації.

Питання для контролю:

1. Що таке Європейський Союз та якою є його структура? Як співвідносяться між собою терміни “Європейський Союз” та “Європейські спільноти (Європейська Спільнота)”?

2. В чому полягає специфіка політичної системи Європейського Союзу та до яких термінів зазвичай вдаються, щоб позначити цю специфіку? Які реальні тенденції сучасної еволюції політичної системи Європейського Союзу ці терміни відображають?

3. В чому полягає основна різниця між концептами євроінтеграції та європеїзації? Що між ними спільного? Які тенденції в розбудові Європейського Союзу акцентовані в межах цих концептів? У якому випадку вони виявляються наближеними за своїм змістом одне до одного?

Завдання для самостійної роботи:

1. Назвіть основоположні Договори Європейського Союзу та охарактеризуйте ті етапи еволюції Європейського Союзу, що їх ці Договори відображають.

2. Ознайомтеся з монографією українського дослідника Андрія Тюшка “Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність” (Київ, 2007 рік) та книгою німецького вченого Матіаса Гердегена “Європейське право” (Київ, 2008. – С. 488-493). Якими були ключові питання полеміки, що точилася навколо Конституційного договору? Якими є зміни договірно-правової бази Європейського Союзу та інституційні нововведення, що передбачені цим Договором? В чому полягають переваги та недоліки цих змін та нововведень? Якими, на Вашу думку, є причини невизначеного майбутнього Конституційного договору? А якими - перспективи запровадження Договору про Конституцію для Європи?

3. Порівняйте основні положення Договору про Конституцію для Європи та Лісабонського договору. В чому полягає спільне та відмінне між ними? Чому, на Вашу думку, Лісабонський договір був ратифікований країнами-членами ЄС, а Договір про Конституцію - ні?

4. Ознайомтеся із характеристикою складових Європи, що міститься у книзі Фернана Броделя “Граматика цивілізацій”. Чому Бродель називає “мистецтво та науки” блискучими, але недостатніми складовими Європи, “економіку” – надійними, але обмеженими складовими Європи, а “політику” – такими складовими Європи, які водночас є і проблематичними, і вкрай необхідними для забезпечення життєздатності європейської цивілізації? Чи зберігають ці тези Броделя свою актуальність сьогодні? Якщо так, як Ви можете це підтвердити?

5. Прокоментуйте слова Арнольда Тойнбі: “В Західній Європі особливо (а Західна Європа – це серце Європи) традиції національної індивідуальності є настільки сильними, що будь-який практично можливий європейський союз буде надто слабко зв’язаним і стане всього лише пішаком у партії силової гри, навіть якщо ця об’єднана Європа буде включати в себе і Британську Співдружність на Заході, і країни, які знаходяться під російським впливом на Сході, та й у тому випадку, якби народи Європи спробували стерпіти неприємну гітлерівську доктрину” [Див.: Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. – М., СПб., 1995. – С. 92]. Чи зберігають ці слова актуальність сьогодні? Яку “силову гру” має на увазі Тойнбі?

6. Ознайомтесь із пасивними важелями впливу Європейського Союзу на імовірних кандидатів вступу до ЄС, як вони охарактеризовані у книзі Мілани Вахудової “Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму” (Київ, 2009 рік) та прокоментуйте думку авторки: “Відносини між ЄС та східними претендентами на вступ до нього справді-таки побудовані на владі, але це комфортніша, розсіяніша влада, яка погоджує особливі інтереси певних держав-членів у політичній сфері, а згодом і в економічній теж” [с. 90]. Про яку особливість європеїзації тут йдеться? Як пасивні важелі впливу, попри свою пасивність, дозволяють ЄС усталювати владні відносини по відношенню до представників своєї периферії навіть у випадках, якщо ті не потерпають від сецесійних конфліктів? Від чого, на думку Вахудової, залежить ефективність цих важелів?

Теми рефератів:

1. Розвиток Європейських спільнот та Європейського Союзу.

2. Джерела права Європейської Спільноти.

3. Цілі та компетенції Європейської економічної спільноти.

4. Європейський Союз за Договором про запровадження Конституції для Європи.

5. Європейська Рада – провідний політичний орган Європейського Союзу.

6. Комітологія як тіньовий уряд Спільноти.

7. Пасивні важелі Європейського Союзу та їх вплив на країни Східної Європи (1989-1994 роки).

Література:

1. Бродель Ф. Грамматика цивилизаций / Фернан Бродель; предисл. М. Эмара; пер. с фр. – М.: Издательство “Весь мир”, 2008. – 552 с.

2. Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Анна Мілада Вахудова. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 379 с.

3. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / Вільям Волес, Гелен Волес. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 871 с.

4. Гердеген М. Європейське право / Матіас Гердеген; пер. з нім. – К.: “К.І.С.”, 2008. –528 с.

5. Гоці С. Європейська Комісія. Процеси ухвалення рішень і виконавчі повноваження / Сандро Гоці; пер. з італійської. – К.: К.І.С., 2007. – 208 с.

6. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / Ігор Грицяк. – К.: К.І.С., 2006. – 300 с.

7. Грицяк І.А. Управління в Європейському Союзі: теоретичні засади / Ігор Грицяк; Національна академія державного управління при Президентові України. – К.: Видавництво НАДУ, 2005. – 235 с.

8. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / Десмонд Дайнен; пер. з англ. – К., 2006. - 696 с.

9. Договор шести европейских государств (Бельгии, ФРГ, Франции, Италии, Люксембурга, Нидерландов) о создании Европейского экономического сообщества // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т. 5. Политические документы / Ю.В. Ирхин и др. (ред.-сост); И.Г. Усачёв (отв. ред). – М.: Мысль, 1997. – С. 453-459.

10. Европеизация и разрешение конфликтов: конкретные исследования европейской периферии / Пер. с англ. – М.: Издательство “Весь мир”, 2005. – 312 с.

11. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

12. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

13. Европейский Союз на пороге ХХІ века: выбор стратегии развития / Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 472 с.

14. Европейский Союз: основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями / А.О. Четвериков (пер.); С.Ю. Кашкин (отв. ред., предисл.); ЛИД Консалтинг, Банк “Образование”. – М.: ИНФР-М, 2008. – 696 с.

15. Конституция Европейского Союза: договор, устанавливающий Конституцию для Европы: С комментариями / А.О. Четвериков (пер.); С.Ю. Кашкин (отв. ред.); С.Ю. Кашкин, А.О. Четвериков (авт. коммент.). – М.: Инфра-М, 2005. – 619 с.

16. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Валерій Копійка, Тетяна Шинкаренко; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту імені Тараса Шевченка. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 447 с.

17. Кресін О.В. Конституція об’єднаної Європи / Олексій Кресін; Ю.С. Шемшученко (ред.); Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К.: Юридична думка, 2005. – 116 с.

18. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу / Ніколас Мусис; пер. з англ. – К.: “К.І.С.”, 2005. – 466 с.

19. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / В.Г. Воронкова, О.М. Кіндратець, В.А. Жадько та ін.; В.Г. Воронкова (ред.); МОН України. – К.: Професіонал, 2007. – 512 с.

20. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу: Навч. посібник / Володимир Посельський. – К., “Таксон”, 2005. – 280 с.

21. Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу / Філіп Тоді; М. Марченко (пер. з англ.) . – К.: Аналітично-дослідницький центр “АНОД”: К.І.С., 2001. – 136 с.

22. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории / Арнольд Тойнби; пер. с англ. И.Е. Киселёвой, М.Ф. Носовой. – М.: “Прогресс-культура”, СПб: “Ювента”, 1995. – 478 с.

23. Тюшка А. Договір про конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / Андрій Тюшка. – К.: К.І.С., 2007. – 228 с.



Тема 2. Політична європейська інтеграція: сутність та концептуальне оформлення.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 444; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!