Проблема суверенітету” країн-членів Європейського Союзу.
Брак демократії” у Європейському Союзі.
Проблема суверенітету” країн-членів Європейського Союзу.
Тенденція поглиблення європейської інтеграції та пов’язаний з нею феномен наднаціональності тягнуть за собою низку проблем, чільними серед яких, сучасні європейські науковці зазвичай називають “проблему суверенітету” та “проблему браку демократії”. Крім цього, деякі європейські дослідники, зокрема англієць Кріс Шор, вбачають у формуванні наднаціональних інститутів ЄС причини загострення національних почуттів європейців. Останні, зазначає Шор, повертаються до своїх релігійних та етнічних витоків, намагаючись у такий спосіб віднайти нову ідентичність з огляду на реалії нової – об’єднаної Європи, яка, багато у чому керована “із Брюсселя”. Як бачимо, проблема європейської ідентичності частково пов’язана також й із тенденцією поглиблення європейської інтеграції.
“Проблема суверенітету” в контексті поглиблення євроінтеграції означає, що створення країнами-членами наднаціональних органів та делегування їм повноважень у вирішенні певних завдань (що передбачені “першим стовпом”) призводить до певних обмежень суверенітету країн-членів, адже ними більш не здійснюється повний контроль за результатами діяльності національних інститутів.
Осмислення цієї проблеми спричинило посилення інтересу до самого поняття “суверенітет”, під яким традиційно розуміють незалежне від будь-яких обставин і осіб верховенство влади держави у внутрішніх і зовнішніх справах. Тобто, держава є суверенною, якщо вона має остаточну владу у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем. Інакше кажучи, суверенною є лише така держава, яка може всередині себе підтримувати спокій і порядок, а зовні de facto захищати свої кордони (Габермас). В цьому розумінні ідея суверенітету вперше відображена у Вестфальському мирі 1648 року, після підписання якого просторова організація західноєвропейських країн полягала в оформленні окремих, незалежних територіальних одиниць. Той, хто контролював ці одиниці, і мав у їх межах остаточну владу під час вирішення соціальних, економічних та політичних. Вестфальський мир став першим кроком у напрямі оформлення системи суверенних держав, оскільки передбачав згоду щодо визнання політичної автономії багатьох територіальних одиниць Священної Римської імперії.
|
|
|
Увага дослідників зосереджується нині на трьох аспектах суверенітету: 1) “місці розташування”, а саме: належить суверенітет населенню чи державі як територіальному утворенню; 2) якими є критерії суверенної держави; 3) якими є виклики традиційній ідеї суверенітету. Саме ж “розмивання” суверенітету держави прийнято пояснювати її існуванням у складній взаємній залежності з транснаціональними акторами та міжнародними організаціями.
|
|
|
Оскільки ЄС уявляє собою не наддержаву, яка формується, а новий тип політії, - за виразом Сандро Гоці, це “конституційна система без конституції”, - то традиційна концепція суверенітету як деякої остаточної (абсолютної) влади над певною територією та її ресурсами не може бути використана стосовно цієї політичної системи. Євросоюз у повній мірі не володіє жодною із ознак традиційного суверенітету. Так, певні функціональні області віднесені до компетенції ЄС (“перший стовп”), але в інших областях рішення приймаються міждержавним методом і вирішальне слово лишається за державами-членами ЄС. До того ж у Маастрихтському договорі зазначається, що Союз бере до уваги незалежність і суверенітет держав-членів та зобов’язується їх національну ідентичність.
Крім цього, держави-члени продовжують утримувати в своїх руках одну з найголовніших своїх функцій – забезпечення консолідації та єдності своїх суспільств. Німецький вчений Манн з цього приводу зазначає, що коли ми слідкуємо за Олімпійськими іграми чи іншими подіями та видовищами, які пробуджують в нас націоналістичні емоції, нам важко повірити в те, національній державі прийшов кінець.
|
|
|
Зовнішня політика, яка також є суттєвим виміром суверенітету, знаходиться у віданні країн ЄС. Навіть територія – найбільш очевидна ознака суверенітету, не є для ЄС безумовною, адже територія дії Економічного та монетарного союзу (зона євро) менша від сукупної території країн-членів. Європейський Союз передбачає тому гнучкі територіальні об’єднання усередині себе, що, скажімо, засвідчує концепція “Європа на вибір” (“Європа змінної геометрії”).
З огляду на цепоняття суверенітету в його традиційному визначенні (як остаточна влада над певною територією) пропонується використовувати для аналізу трьох вимірів ЄС. Перший – пов’язаний із можливістю говорити про передачу чи поступку частини суверенітету з боку національної держави на користь наднаціональної системи. Тут суверенітет розуміється не як остаточна і неподільна влада, а функціонально, тобто фактична передача суверенітету ототожнюється з передачею якоїсь частини політичної влади (у галузі аграрної, торговельної, економічної та монетарної політик).
|
|
|
Цікавим є те, що інколи одна і та ж галузь політика – зовнішня та безпекова – передбачає і збереження суверенітету, і його обмеження. Скажімо, принципи й загальні напрямки СЗБП, а також спільні стратегії, що окреслюють завдання, терміни і ресурси, які потрібно задіяти у сферах важливих спільних інтересів, визначає Європейська Рада одностайним рішенням. Тобто СЗБП має міжурядовий характер – суверенітет лишається на національному рівні, а ЄС не може вважати консолідованим актором у міжнародних відносинах.
В той же час Рада ЄС кваліфікованою більшістю приймає: 1) рішення стосовно спільних позицій, які мають забезпечити координацію СЗБП й які полягають у тематичних та географічних особливих підходах; 2) рішення стосовно спільних дій, що є відповіддю на специфічні ситуації; 3) інші рішення на основі спільних стратегій. Це означає, що держави-члени мусять провадити свою національну політику, відповідно до спільної позиції, вони пов’язані спільними діями при зайнятті власної позиції й у проведенні своїх дій. При цьому одна або декілька держав, за умови, що вони становлять менше третини всіх держав-членів, відповідно до права на неучасть не зобов’язані брати участь у спільній дії. Проте вони не можуть ані перешкоджати іншим державам діяти, ані самі вдаватися до дій, які б суперечили діям Євросоюзу. Якщо ж одна держава виступає проти певного рішення з важливих і очевидних причин своєї національної політики, Європарламент кваліфікованою більшістю може передати це питання до Європейської Ради, для того щоб вона провела одностайне голосування.
Таким чином, під час розробки СЗБК кваліфікована більшість як інструмент наднаціональності використовується під час голосування по другорядним рішенням (імплементації), а контроль над першочерговими рішеннями щодо стратегій лишається за країнами ЄС через процедуру одностайного голосування. При цьому рішення, ухвалені в обох форматах, мають бути узгодженими, тобто не повинні скасовувати одне одного або мати несумісні цілі. Така узгодженість може бути розглянута як двоступеневий процес, а саме: спочатку в рамках СЗБП встановлюється зовнішня політика, а потім для її здійснення використовуються економічні інструменти Спільноти.
Другий вимір ЄС, під час аналізу якого пропонується використання поняття суверенітету, пов’язаний із гібридним характером ЄС, тобто наявністю в його конструкції як федеративних, так і конфедеративних елементів. Так, європейська федеративна традиція передбачає, що ЄС має бути союзом держав і громадян з чітко ідентифікованими межами повноважень центральних органів. Водночас подальший розвиток структур ЄС потребує необхідності узгодження інтересів держав-членів. При цьому шість держав-засновників ЄС в якості перспективи бачать європейську федеративну державу із власною конституцією, потужним парламентом та загальноєвропейським урядом. А на думку Великобританії та Скандинавський держав, майбутнє ЄС – це створення союзу держав з одночасним збереженням їх суверенітету та опорою на міжурядовий, а не наднаціональний підхід.
Подальша еволюція ЄС, за висновками науковців, буде відбуватися у так званому “конфедеративно-федеративному континуумі”, свідченням чого є не лише вертикальний розподіл влади у ЄС (між країнами-членами та Брюсселем), а й горизонтальний її розподіл – між Європейською радою, Радою ЄС, Європейською Комісією та Європарламентом. Крім цього, певні функції чи ділянки якоїсь однієї галузі розподіляються між Спільнотою (“перший стовп”, що уособлює наднаціональну політичну співпрацю) та міжурядовим співробітництвом (“другий і третій стовпи”). Наприклад, за Амстердамським договором (1997) певні ділянки в галузі правосуддя та внутрішніх справ (“третій стовп”), співпраця у яких мала забезпечити створення зони свободи, безпеки і справедливості, було передано до повноважень Спільноти (до “першого стовпа”). Всі ж питання, що лишилися у віданні “третього стовпа”, потребують одностайного ухвалення рішень.
Тенденція “конфедеративно-федеративної” еволюції ЄС є свідченням того, що жорстка система територіальних держав, в якій кордони грають роль своєрідних маркерів, що окреслюють суверенітет, поступово трансформується у більш гнучку, багаторівневу систему, яка має не ієрархічний, а, скоріше, мережевий характер. Відображенням цієї тенденції сьогодні є концепти “багаторівневого правління”, “багаторівневого переплетіння”, “урядування в мережах”, “Європи на вибір” тощо. Усі перераховані концепти відображають той факт, що часто союзний інтерес є результатом співпраці та переговорів з різними національними адміністраціями протягом всього часу процедури прийняття рішення.
Третім виміром дослідження ЄС, де може бути застосоване поняття суверенітету, вважається зміна ролі національних парламентів та трансформація парламентського суверенітету внаслідок поглиблення інтеграційних процесів. Парламентський суверенітет по суті означає, що акти парламенту мають абсолютне верховенство і жоден інший інститут – ані монарх, ані суди, - не мають верховенства над рішеннями парламенту.
Трансформація парламентського суверенітету зумовлена “авторитарним зовнішнім втручанням європейського права в суверенну сферу національних парламентів”. Європейське право (правовий доробок Спільноти) є зовнішнім, стосовно суверенних держав, які утворюють ЄС, джерелом влади, що має пряму дію. Прийняття доробку Спільноти є обов’язковою умовою набуття членства у ЄС. Відтак - європейське право має перевагу над національними нормами права й безумовно реалізується в державах-членах, а тому можна стверджувати, що договори Євросоюзу вже становлять “конституцію” (Габермас).
Крім цього, важливу роль у трансформації парламентського суверенітету відіграє судова система ЄС – виключною компетенцією Суду Європейських Спільнот є: 1) тлумачення права Спільноти на запит національних судів та 2) перевірка на відповідність договорам документів, що видані європейськими інституціями та урядами. Рішення, прийняті Судом ЄС не підлягають оскарженню.
Петер Кільманзегг характеризує обмеження парламентського суверенітету за допомогою наступною колізії. А саме: країни-члени у жодному випадку не є “володарями договорів”, тобто володарями організаційної структури. Вони не є ними, оскільки їм протистоїть інший “володар договорів” в особі Європейського Суду, в чиїй компетенції видавати обов’язкові тлумачення договорів.
З огляду на це, про трансформацію суверенітету говорять у випадку судового перегляду національних законів внаслідок розширення сфери дії європейських правових норм.
Отже, стосовно Європейського Союзу поняття суверенітету використовується з певними застереженнями, а саме: у смислі функціонального суверенітету, розділеного суверенітету (під час обговорення федеративних елементів в політичній системі ЄС), а також парламентського суверенітету держав, який переживає суттєву трансформацію під впливом інтеграційних процесів.
Загалом же прийнято вважати, що еволюція політичної системи ЄС призвела до трьох обмежень суверенітету держав-членів. По-перше, - виникла й зміцнила свої позиції законодавча база ЄС. По-друге, - був створений єдиний ринок, який фактично відмінив внутрішні кордони та встановив загальноєвропейське громадянство. По-третє, - створення європейської валютної системи дозволило запровадити для країн-членів зони євро “бюджетну дисципліну” шляхом контролю рівня дефіциту їх бюджетів. Так, за Пактом про стабільність і зростання (1997), у якому відображені критерії конвергенції (критерії приєднання держав-членів ЄС до третього етапу формування Економічного та монетарного союзу, пов’язаного із запровадженням євро), цей рівень не повинен перевищувати три відсотка. Порушення “бюджетної дисципліни” карається безвідсотковим внеском на користь Спільноти, а у разі не виправлення становища протягом двох років – штрафом.
Водночас європейська інтеграція викликала до життя феномен “інклюзивного суверенітету” (У. Бек), тобто міждержавну кооперацію, що є важливою складовою прийняття політичних рішень у ЄС (“другий” і “третій” стовпи). “Інклюзивний суверенітет” як система колективного управління, з одного боку, обмежує автономію держав-членів, а, - з іншого, - надає їм широкі можливості для здійснення нових, таких, що не зводяться до дипломатичного тиску чи воєнної загрози, форм політичного впливу. Так, завдяки “інклюзивному суверенітету” національні держави можуть 1) ефективно брати участь у вирішенні таких транснаціональних проблем, як забруднення довкілля, транзит наркотиків, нелегальна міграція тощо; 2) впливати шляхом звернення до загальноєвропейських інституцій на ситуацію в інших країнах-членах ЄС у тих випадках, коли дії цих країн зачіпають їх національні інтереси; 3) сприяти прийняттю на європейському рівні тих рішень, які було б важко прийняти на національному рівні. Інакше кажучи, національні уряди можуть вести так звану “дворівневу гру”, використовуючи в своїх цілях можливості як національних держав, так і ЄС.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 332; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!