Концептуальні підходи до формування Спільної зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 15Следующая ⇒

Важливою умовою утвердження правового світового порядку вважається вироблення Європейським Союзом спільної стратегії стовно США, подібно до вже існуючих спільних стратегій, які покликані слугувати для держав-членів Союзу орієнтиром під час вироблення ними національної зовнішньої політики стосовно Росії, України та країн Середземномор’я. В цьому контексті важливе значення мало підписання в грудні 1995 року у Мадриді на самміті ЄС-США Президентами Європейської Ради та Європейської Комісії, з одного боку, та Президентом США – з іншого, “Нового трансатлантичного порядку денного”, який був доповнений спільним планом дій. В рамках цього порядку Європейський Союз та США дійшли згоди щодо створення нового трансатлантичного ринку. У зв’язку з цим було визначено такі головні цілі: підтримка миру, стабільності, демократії та розвитку у світі; вироблення відповіді на глобальні виклики, такі як міжнародна торгівля наркотиками та тероризм; розширення світової торгівлі; налагодження ближчих економічних зв’язків та зміцнення багатосторонньої торговельної системи, передусім через Світову організацію торгівлі, а також зведення моста через Атлантику шляхом поглиблення комерційних, культурних, наукових та освітньо-політичних зв’язків.

Попри досягнуті домовленості та зважаючи на гегемоністська однобічність США Європа сьогодні прагне навчитися говорити не лише єдиним, а й самостійним голосом у зовнішній політиці, в тому числі й стосовно США. Це зумовлено тією дилемою, перед якою вона сьогодні опинилася, а саме: або змиритися з перевагою Америки, або ж виробити та впроваджувати в життя власний і незалежний курс, розуміючи, що це неминуче призведе до “трансатлантичного тертя”.

Сьогодні в європейських дебатах про майбутнє трансатлантичних відносин прослідковується широка та послідовна єдність з приводу двох аспектів: трансатлантичні відносини потребують корінної зміни, а широка мілітаризація Європи є їх необхідною умовою. Ця згода відображена в Європейській стратегії безпеки (офіційна назва “Безпека Європи у кращому світі”, грудень, 2003 рік), що є одним із стратегічних документів, де йдеться про майбутнє європейської зовнішньої політики. У ньому, зокрема, визнається необхідність збільшити та більш ефективно використовувати кошти на оборону з тим, щоб зробити європейські збройні сили більш гнучкими, перетворити їх на сили мобільного реагування й дати їм можливість протистояти новій загрозі.

Дослідники відмічають зв’язок завдання широкої мілітаризації Європи з міркуваннями економічного характеру. Показовими тут є слова Вальтера Штютцле про те, що союз, який не може захищатися, не союз, а тверда валюта, яка має слабку оборону, на довгострокову перспективу не є твердою валютою.

Однак, домінуючою можна вважати думку стосовно того, що мілітаризація Європи є небажаною, оскільки вона, по-перше, загострить конфронтацію із США, а, по-друге, призведе до уподібнення ЄС вже існуючій “глобальній воєнній сили”, що поховає перспективи прогресивної політики Євросоюзу. Останній, щоб протистояти гегемоністським претензіям США повинен, скоріше, нарощувати потенціал м’якої сили – посилювати невоєнні форми вирішення і попередження конфліктів, а також за рахунок дипломатії й економічної могутності розвивати власну, геоекономічно обґрунтовану глобальну стратегію, власний “коопераційний політичний контрпроект”. Воєнна інтеграція ЄС може бути посилена лише в досить обмежених рамках, які передбачають у випадку необхідності утворення спільної оборонної армії, яка структурно була б нездатна до наступальних операцій. Крім цього, ЄС має послідовно й навіть в односторонньому порядку (інколи, навіть супроти волі США) обстоювати принципи міжнародного права. США слід запрошувати до участі у подальшому правовому закріпленні міжнародних відносин, але їх відмова не повинна тягнути за собою заморожування будь-яких ініціатив.

Майбутнє завдання для ЄС, який справді хоче стати глобальним гравцем, - це створення багатополярної системи, в якій будуть враховані інтереси всіх держав (в тому числі й “третього світу”) й яка буде базуватися на принципі ненападу, нормах міжнародного права та багатосторонніх підходах. Головною ж метою Союзу декларується його перетворення на “супердержаву на європейському континенті, на рівних із Сполученими Штатами” (Романо Проді).

Згідно із Петером ван Хамом, складності між Європою та США обумовлені трьома проблемами [Див.: Петер ван Хам Европа и трансатлантические отношения: туманное будущее // Геополитика. Антология. – М., 2006. – С. 628-638]. А саме: 1) НАТО більше не є виключною інституційною платформою для вирішення практичних проблем у сфері забезпечення американської і європейської платформи; 2) США стрімко здійснюють “революцію у військовій справі”. Це означає, що в майбутньому союзники по НАТО не зможуть брати участь у проведенні військових операцій на рівних. (Бжезінський, наприклад, визнає, що у по-справжньому серйозній кампанії європейські сили мали б дуже багато в чому покладатися на НАТО у ключових сферах розвідки і військово-повітряного забезпечення. Тут використовуються переважно американські сили, хоча й діють вони у рамках НАТО); 3) США та Європа більше не дотримуються єдиних поглядів як стосовно визначення глобальних проблем та загроз, так і стосовно шляхів їх ліквідації.

З огляду на ці проблеми, під час вироблення ЄС спільної стратегії стосовно США потрібно, вважає Петер ван Хам враховувати наступні зауваження: 1) Європі слід не лише критикувати США, а й пропонувати конструктивні практичні альтернативи військовому втручанню, що можуть бути прийнятними й для Вашингтону; 2) Європі слід докладати більш енергійних зусиль з тим, щоб впливати на процес вироблення політики у Вашингтоні, підтримуючи аргументи та фракції, які відповідають її власним інтересам. Вагнер з цього приводу зазначає, що Європі варто підтримувати в США ті сили, які заперечують суто військове забезпечення американських інтересів та, у такий спосіб, погоджуються із втратою Вашингтоном своїх домінуючих позицій у середньостроковій перспективі; 3) Європі слід виробити власне геостратегічне бачення світу й бути готовою до участі у вирішенні проблем, які знаходяться за межами її політичного горизонту, включаючи проблеми Північної Кореї, на Тайвані, Близькому Сході (тобто Європі слід проявляти глобальну зацікавленість); 4) Європі слід переконати США в тому, що зусилля Європи з приводу формулювання переконливої Спільної зовнішньо та безпекової політики та Європейської політики у сфері безпеки і оборони спрямовані не на створення якоїсь “противаги” Америці, а на перетворення Європи на надійного і корисного союзника США, який “прагне досягнення спільної мети, але інколи прямує до неї іншими шляхами”.

Окрім цього, вироблення ЄС спільної стратегії стовно США, на думку деяких європейських дослідників, попередньо потребує своєрідного іншування США, суть якого полягає у розгляді американської держави як “проблеми для всього світу” (Емманюель Тодд). Зміст цієї проблеми та відповідна позиція Європи викладена у наступних міркуваннях французького політолога Емманюеля Тодда [Див.: Тодд Е. Після імперії. Есе про загнивання американської системи / пер. з фр. – К., 2006].

США дедалі більше перетворюються на чинник всесвітнього безладу та глобального порушення рівноваги, підтримуючи скрізь, де можуть, певний рівень міжнародної напруги, зберігаючи ситуацію обмежених воєнних дій та дотримуючись так званої “стратегії божевільного”, за якою перед імовірними супротивниками рекомендується набувати вигляду невідповідального, щоб легше збити їх з пантелику. Надмір могутності є характеристикою стандартизованого образу Америки, однак Америка сьогодні має дати раду неухильному зменшенню своєї відносної могутності у світі, влада над яким з її боку видається “крихкою і загроженою”. Більш того, якщо у світі настане тріумф демократичного принципу, на захисті якого нині спеціалізуються США, то ми опинимося перед фатальним парадоксом: світ уже не потребуватиму Сполучених Штатів. Непотрібність Америки – одна з основоположних речей, що тривожить Вашингтон, і водночас один із ключів для розуміння міжнародної політики США.

Тоді як світ відкриває демократію і вчиться політично обходитися без Америки, остання виявляє схильність до втрати своїх демократичних характеристик і відкриває, що обійтися без світу в економічному плані вона не може, оскільки світ виробляє дедалі більше для споживання Америкою; у США відсутня будь-яка рівновага між експортом та імпортом; у списку американського торгового дефіциту представлені всі значні країни світу. Америка є головною у світі завдяки вже не виробництву, а споживанню. Продуктом, що його єдино продає Америка, є демократія. Сама ж Америка не може жити виключно зі своєї економічної діяльності, яка потребує субсидій для підтримання її рівня споживання. Тому якраз Америка має боятися ембарго, “якщо вона стане надто конозитися”.

Імперський вибір США зумовлений не їх сильною волею, а ситуацією розпаду радянської системи, внаслідок якої виникла ілюзія всемогутності США. Намагаючись поширити свою гегемонію на всю планету, США переслідували дві цілі: а) встановлення цілковитого панування над європейським та японським протекторатами, які стали реальними полюсами економічної сили, та б) остаточна ліквідація стратегічної російської могутності з тим, щоб США стали єдиною країною, здатною завдавати удару в односторонньому порядку. Жодної цілі не досягнуто.

І в подальшому Америці не вдасться встановити “повну й цілковиту імперську систему” з об’єктивних причин, а саме: їй бракує двох видів “імперських ресурсів”. По-перше, потужності її військово-економічного тиску не досить для підтримування нинішнього рівня експлуатації планети. Америка - це могутня повітряна країна, і цього теоретично мало б вистачити для того, щоб погрожуючи бомбардуванням, забезпечити собі абсолютну владу на географічним простором, де виробляються блага і звідки вилучаються фінансові кошти, необхідні для США. Однак, останні досі залежать від доброї волі Росії, яка завдяки технології протиповітряної боротьби здатна нейтралізувати американську авіацію. Доки існуватиме Росія, Америка не матиме абсолютної повноти влади, щоб забезпечило б їй довготривалу економічну безпеку в новій ситуації залежності від світу.

По-друге, - ідеологічний універсалізм США занепадає, оскільки не дозволяє їм однаково рівноцінно ставитися до людей і народів. Стосовно останнього показовим можна вважати призначення в жовтні 2001 року на посаду заступника Держсекретаря США з питань суспільної дипломатії та роботи з громадськістю Шарлоти Бірс, яка до цього очолювала раду директорів двох американських рекламних агентств.

Задля вирішення проблеми “своєї тривожної економічної залежності” та збереження, бодай символічно, своєї центральної позиції у світі Америка вдається нині до “театрального мікромілітаризму”, суть якого полягає в тому, щоб малим коштом демонструвати потрібність Америки світові, розчавлюючи незначних супротивників, занесених до “осі зла”, та “тероризуючи лише слабкі нації”.

“Театральний мікромілітаризм”складається з трьох основних елементів: а) ніколи не вирішувати проблеми остаточно, аби мати виправдання нескінченним воєнним діям “єдиної надпотужної країни” на всій планеті; б) зосереджуватися на мікродержавах – Іракові, Ірані, Північній Кореї, Кубі тощо. “Безбоязно виступити” проти другорядних дійових осіб для піднесення американської могутності – це єдиний спосіб залишитися політично в осерді світу та отримати змогу бути “присутньою” скрізь за нульового воєнного ризику для себе. Унаслідок ослаблення своєї універсальності Америка втрачає усвідомлення того факту, що, бажаючи панувати, вона повинна не вдаватися до театральної істерії довкола країн, статус яких явно тимчасовий, а рівноцінно ставитися до своїх головних союзників – Європи та Японії, що спільно домінують у світовій промисловості; в) розробляти нові види зброї, що нібито мають поставити США “далеко попереду” у гонці озброєнь, яку ніколи не слід припиняти;

Останньою офіційною версією “театрального мікромілітаризму” є “боротьба з тероризмом”. Надання останньому статусу всесвітньої вили фактично інституціоналізує постійний стан війни на планеті. Зацикленість Америки на ісламі пояснюється трьома чинниками, кожний з яких відсилає відповідно до ідеологічної, економічної та військової хиб Америки. Такими факторами є, по-перше, відступ США від ідеологічного універсалізму своєрідно компенсується їх нетерпимістю в питанні про статус жінки в мусульманському світі. Мусульманський світ, зауважує Тодд, не потребує порад Америки на шляху еволюції своїх звичаїв. Більш того, зіткнення між Америкою та арабо-мусульманським світом набуло непривабливого відтінку ірраціонального протистояння між цінностями, які за визначенням довести неможливо. Стає трохи тривожно від того, що такий вимір набуває ролі структуруючого чинника міжнародних відносин. По-друге, - спад економічної ефективності веде до одержимості арабською нафтою. При цьому США претендують на те, що вони забезпечують безпеку її поставок для своїх союзників. Правда ж полягає у тому, що здійснюючи контроль за енергетичними ресурсами, необхідними для Європи і Японії, США сподіваються зберегти можливість відчутно на них тиснути. По-третє, - недостатня військова потужність США робить арабський світ, надзвичайно слабкий у цьому плані, ціллю, якій віддають перевагу. В цьому регіоні немає жодної держави, що за своїм населенням, промисловістю та військовою міццю була б здатна до справжнього протистояння США. Саме тому він є ідеальним демонстраційним тереном для підтримки США позірності своєї імперської діяльності, тереном, де вони можуть здобувати свої “перемоги”, легкість яких нагадує перемогу у відеоіграх. Адже за рівнем інтенсивності та ризику, - ембарго накладається на країни, нездатні захиститися, бомбардуються незначні армії, - воєнна діяльність нагадує щось середнє між останніми та справжньою війною.

США зневажають арабів, бо з військової точки зору ті слабкі, бо в них є нафта, а міф про нафту дає змогу забути про основне – глобальну залежність США від постачання всіх товарів. Вони зневажають арабів ще йтому, що самі більше не вміють мислити з позицій універсалізму й егалітаризму.

Сучасний стан відносин між США та ЄС можна охарактеризувати наступним чином – сили зближення і роз’єднання наростають одночасно. Дедалі сильніше прагнення до злиття зі США в Європі дедалі ефективніше тамується потребою роз’єднання, яка швидко прогресує. Вибір, перед яким стоїть Європа сьогодні – це вибір між інтеграцією в американську системута емансипацією. Остання випливає з об’єктивної економічної могутності Європи та визнає за нею здатність самостійно забезпечувати свій військовий захист;

На стосунки між Європою та Америкою у подальшому чинитимуть вплив наступні “важкі й неусвідомлені фактори”. По-перше, - конфлікт цінностей. Так, у Європі домінують цінності миру, рівноваги та агностицизму в сенсі зведення практикування релігії до нуля. Водночас саме ЄС найкраще застосував біблійну заповідь “Не убий”, відмінивши смертну кару. Жорстокість Америки є цікавою в кіно, але вона стає нестерпною, коли експортується у вигляді дипломатичних і воєнних дій. Для Європи екологічна рівновага є нормою, що зумовлена традицією боротьби проти виснаження ґрунтів. Натомість у США звільнене від минулого населення відкрило свого часу нібито невичерпну природу. Тому відмова США від Кіотського протоколу частково випливає з її культурної традиції.

По-друге, - в Європі взаємовідносини громадян з державою були й залишаються довірливими, а в осередді рівноваги кожного з європейських суспільств лежить соціальна безпека. Тому експорт США своєї специфічної моделі нерегульованого капіталізму сприймається європейськими суспільствами як загроза. Виходить, що американський ідеологічний тиск і верховенство ліберальних концепцій в організації обмінів на світовому рівні стають глибинною проблемою для найважливіших союзників Сполучених Штатів.

По-третє, - це економічна могутність Європи, яка стає автономною потугою. З економічної точки зору присутність США не лише в Європі, а й у Євразії загалом є маргінальною. Більш того, їх “економічне й матеріальне не-існування стає явищем очевидним”. Європейці, зазначає Тодд, мають знати, що поява загальноєвропейської бюджетної політики матиме макроекономічні наслідки для всієї планети і фактично зруйнує американську монополію на кон’юнктурне регулювання.

По-четверте, - Європа, на відміну від США, не має особливих проблем із зовнішнім світом, зокрема з двома головним супротивниками США й своїми географічними сусідами – Росією та мусульманським світом. Відтак вона стратегічно зацікавлена у довготривалому мирі, а її пріоритетні стратегічні цілі віднині перебувають у радикальній опозиції до американського вибору. Якщо США не вгамуються, то їм загрожує зближення на тривалий період Росії, Європи та Японії. Таким чином, в тому, що стосується справді глобальних зіткнень, Америка залежить від узгодженості дій європейців, росіян та японців;

Створюваний нині світ не буде імперією, контрольованою єдиною могутньою державою. Скоріше це буде комплексна система, в якій сукупність рівнозначних націй чи мета-націй урівноважиться, навіть, якщо вони й не будуть рівними. Полюсами цієї системи можуть стати Росія, Японія, Китай, Європа (точніше, її “керівний тріумвірат” – Франція, Німеччина та Великобританія), Південна Америка на чолі з Бразилією, а також “демократичні, ліберальні та продуктивні” США.З огляду на це, ЄС має сприяти появі тверезої політичної суперструктури, яка б відповідала економічній реальності світу та сприяла б уникненню жорстоких зіткнень. Це потребує: а) збереження існування рівноваги ядерного терору, незалежно від того чи підтримується вона російським потенціалом чи впровадженням європейської сили залякування; б) безпосереднього ведення Європою та Японією розмов з Росією, Іраном і арабським світом щодо гарантій забезпечення їх нафтою, не вдаючись до “політики театрального військового втручання на кшталт американського”; в) перенесення деяких світових установ із США до Євразії, або ж створення нових світових установ, які мають замінити собою МВФ чи Світовий банк, які сьогодні втратили повагу практично всіх; г) перетворення ООН на дієвий інструмент загального впорядкування шляхом надання Німеччині і Японії постійного членства у Раді Безпеки. Відсутність у цих країн такого статусу є свідченням залежності ООН від США внаслідок неможливості нею відобразити справжнє співвідношення економічних сил у світі; г) відмову Європи від міражу військового змагання зі Сполученими Штатами. Натомість, Європейський Союз має “наважитися стати вільним”, відмовившись від мілітаризму і погодившись зосередитись на внутрішніх економічних і соціальних проблемах наших суспільств.

Напрошується висновок, що фактично Європа намагається покласти на чашу терезів свою вагу на міжнародному рівні і в рамках ООН, щоб збалансувати гегемоністську однополярність Сполучених Штатів. Початок цьому має покласти “спільна зовнішня політика, політика безпеки і оборонна політика” (Габермас).

Усвідомлення цього, яке прийшло на заміну Власній ідентичності безпеки і оборони ЄС, розглядалося як важлива умова попередження перетворення “ширшої” Спільноти на політично “слабшу”. Власна ідентичність безпеки і оборони ЄС була спробою європейських держав-членів НАТО всередині альянсу зміцнити європейську складову з тим, щоб здійснити власне вироблення європейської самобутності в області політики безпеки. З цим свого часу було пов’язане рішення НАТО про розвиток “відокремлюваної, але невідокремленої” ідентичності європейської політики безпеки і оборони всередині структур НАТО.

Непогодження ЄС з цим рішенням та формування Європейської політики безпеки і оборони поза структурами НАТО стало поворотом у напрямку незалежної від НАТО і тим самим від США європейської зовнішньої політики та політики безпеки. Знаковою тут можна вважати суттєву трансформацію Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), засвідчену так званою “Петерсберзською декларацією”, яку ухвалили 1992 року міністри зовнішніх справ та міністри оборони держав-членів Західноєвропейського Союзу на своїй зустрічі у готелі “Петерсберг” поблизу Бона (1992 рік). .

ЗЄС є системою колективної самооборони. Його фундамент був закладений через створення Альянсу західноєвропейських держав (спочатку його членами були Франція та Велика Британія, пізніше він був розширений завдяки приєднанню країн Бенілюкса), метою якого було забезпечити належний захист його членів від політичної та військової загрози, яка існувала з боку Радянського Союзу та Німеччини. У тій формі, яку він має сьогодні, існування ЗЄС розпочалося з підписання Брюссельського договору в 1954 році та протоколів про внесення змін до Брюссельського договору, ухвалених у тому ж році, в яких в рамках визначення нових цілей об’єднання, спрямованих на подальшу інтеграцію Європи, було враховано приєднання до ЗЄС нових членів – Федеративної Республіки Німеччини та Італії.

Однією з ключових цілей ЗЄС, закріплених на договірній основі, було проголошено гарантію забезпечення взаємної підтримки державами-учасницями “задля збереження миру у світі і міжнародної безпеки та протидії будь-якій завойовницькій політиці” (Преамбула Договору про ЗЄС). З часом на передній план вийшла участь ЗЄС у заходах, спрямованих на забезпечення миру в регіонах, які проводили під дахом ООН та ОБСЄ. Якщо північноатлантичний договір в разі скоєння нападу на одну або більше договірних сторін залишає на розсуд самих членів Альянсу ухвалення рішення про вжиття чи утримання від відповідних заходів, то Договір про ЗЄС встановлює для договірних сторін широкий обов’язок – “військові та інші засоби допомоги” – взаємної підтримки.

Сьогодні членами ЗЄС є Бельгія, Велика Британія, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія та Франція. Асоційованими членами ЗЄС є Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Угорщина і Чехія. Статус звичайних спостерігачів мають Австрія, Данія, Фінляндія і Швеція.

Згадувана вище “Петерсберзська декларація” стала наслідком поступового наближення ЗЄС до Європейського Союзу та появи нових векторів діяльності, спрямованих на подолання військових конфліктів в інтересах забезпечення миру у світі. Зокрема, вона засвідчила готовність ЗЄС

підтримати ОБЄС, а також Раду Безпеки ООН у проведенні заходів, спрямованих на розв’язання конфліктів, та готовність надати з цією метою військові одиниці під керівництвом ЗЄС. Також було визначено, що збройні сили ЗЄС можна залучати для виконання таких цілей, як: гуманітарні та рятувальні операції; операції на підтримку миру; застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, зокрема миротворчих заходів.

Маастрихтський договір визнав ЗЄС “невіддільною частиною розвитку Європейського Союзу” і надав Раді право, одностайним рішенням, звертатися до ЗЄС по “розроблення та запровадження рішень і дій ЄС оборонного спрямування”. Амстердамський договір (1997) вніс “Петерсберзькі завдання”до Договору про Європейський Союз (стаття 17), відтак вони становлять невіддільну частину європейської оборонної та безпекової політики. Держави-члени домовилися також про можливість інтеграції ЗЄС в ЄС, якщо буде відповідне рішення Європейської Ради. В цьому контексті не виключалося укладання угод між Західноєвропейським Союзом і відповідним “четвертим стовпом” з метою підвищення здатності ЄС до самозахисту (Романо Проді).

На самміті в Кельні у червні 1999 року Європейська Рада проголосила, що заради того, щоб мати змогу виконувати “Петерсберзькі завдання”, Європейський Союз повинен мати потенціал для автономних дій за допомогою надійних збройних сил і засобів ухвалювання рішень щодо їх застосування. За рішенням Гельсінського самміту, який відбувся в тому ж році, ці сили до 2003 року мають нараховувати до 60 000 особового складу, повинні утримуватися в бойовій готовності щонайменше протягом року й бути забезпечені власними командними, контрольними і розвідувальними потужностями, матеріально-технічними та іншими службами підтримки боєготовності та додатково, за обставинами, повітряними й морськими підрозділами. Тим самим Європейський Союз перебрав на себе виконання так званих “Петерсберзьких завдань” ЗЄС і для цього створив власні оперативні сили.

В листопаді 2000 року Рада міністрів безпеки Західноєвропейського союзу ухвалила рішення про поступове розформування цієї організації та передання її повноважень відповідним структурам і агентствам ЄС. 1 січня 2002 року до Європейського Союзу відійшли такі установи Західноєвропейського Союзу, як Інститут безпеки та Супутниковий центр. Рада ЗЄС в Марселі (2004 рік) постановила рахуватися із переходом завдань ЗЄС до Європейського Союзу, внаслідок якого коло функцій та структура ЗЄС були суттєво звужені. Функції, які були збережені за ЗЄС, зводяться переважно до надання військової допомоги. Водночас ЗЄС продовжує виконувати певні завдання в рамках співпраці з питань озброєння членів та асоційованих членів ЗЄС.

Загальні риси спільної оборонної політики Європейського Союзу визначаються в межах його Спільної зовнішньої та безпекової політики, в яку свого часу переросла запроваджена в 1970 році як засіб координації зовнішньої політики держав-членів ЄС Європейська політична співпраця. Реформування останньої в 1990 році мало за мету укріпити європейську безпеку за часів потенційної дестабілізації, підтримати міжнародну репутацію новонародженого Європейського Союзу та міцніше пов’язати між собою зовнішню економіку й політику.

Спільна зовнішня і безпекова політика (СЗБП) утворює другий “стовп” в системі Європейського Союзу. Йдеться не про делегування суверенних прав, а про квазіспільне об’єднання форм діяльності, що відповідає спільним інтересам держав-членів та служить забезпеченню єдиного профілю на міжнародному рівні.

Основні цілі Спільної зовнішньої і безпекової політики Євросоюзу визначення Маастрихтським договором. Це, зокрема:

- захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, незалежності та інтегрованості ЄС;

- всебічне зміцнення безпеки ЄС та його членів;

- охорона миру та укріплення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН, а також принципів Заключного Гельсінського акту (1975) та цілей Паризької хартії для нової Європи (1990);

- сприяння міжнародній співпраці;

- розвиток й утвердження демократії, а також забезпечення панування права, посилення прав людини і фундаментальних свобод.

Маастрихтський договір запровадив наступні інструменти здійснення СЗБП. По-перше, - спільні позиції для налагодження систематичної співпраці на щоденних засадах. Цей інструмент передбачає, що з будь-яких питань загального інтересу в сфері СЗБП держави-члени інформують та консультують одна одну у форматі Ради міністрів, яка за необхідності й ухвалює спільну позицію. Держави-члени зобов’язані узгоджувати свої національні політики зі спільними позиціями. Іншим інструментом в рамках СЗБП за Маастрихтським договором є спільні дії, які ухвалює Рада міністрів. Спільні дії надають змогу державам-членам разом вдаватися до конкретних заходів, відповідно до рішення Ради, яке визначає специфічні рамки таких заходів, цілі, що переслідує ЄС, вдаючись до них, та тривалість, засоби і процедури виконання. Порівняно зі спільними позиціями, зобов’язальний характер спільних дій стосовно держав-членів виражений чіткіше: спільні дії зобов’язують держав-членів щодо позицій, які вони займають, та щодо дій, які вони провадять.

Таким чином в рамках СЗБП йдеться про координацію дій держав-членів в сенсі однакових позицій. Європейський Союз виступає при цьому як форум співпраці держав-членів та як своєрідне “понятійне скорочення” для спільної діяльності держав-членів на зовнішній арені. Рішення, що стосуються СЗБП, ухвалює Рада міністрів одностайно.

Амстердамський договір, намагаючись прояснити й підсилити засоби здійснення Спільної зовнішньої та безпекової політики визначив чотири її політичних інструменти. А саме:

- принципи та настанови (ухвалені Європейською Радою), які визначають загальний політичний напрямок;

- спільні стратегії (ухвалені Європейською Радою), які створюють каркас, в рамках якого Рада може ухвалювати спільні дії та спільні позиції кваліфікованою більшістю (за винятком воєнних та оборонних заходів). Спільні стратегії визначають “завдання, тривалість та засоби, яких потребують Союз та держави-члени” у сфері взаємних інтересів;

- спільні дії (ухвалені Радою) вдосконалили, щоб реагувати на конкретні ситуації, які потребують “оперативних заходів”, зокрема, наведено переглянутий перелік їхнього можливого змісту. Рада може доручити Комісії представити відповідні пропозиції, щоб забезпечити точне виконання спільних дій;

- спільні позиції (ухвалені Радою) також вдосконалили, щоб “визначити підхід Союзу до певних географічних і тематичних питань”.

На практиці спільні дії та спільні позиції стали засобом проведення спільних стратегій, які, згідно із Амстердамським договором, є ключовим інструментом СЗБП. З огляду на це, Амстердамським договором передбачено, що засадничо ухвалення Радою рішень у сфері СЗБП вимагає одностайності. Однак, під час ухвалення рішень, що стосуються здійснення спільних стратегій або спеціальних виконавчих заходів, Рада може діяти кваліфікованою більшістю.

Водночас Амстердамський договір вніс дві нові формули ухвалення рішень у сфері СЗБП. Перша – “конструктивна неучасть”, суть якої зводиться до наступного: якщо певні країни-члени не набирають понад третини голосів для голосування в Раді, вони можуть утриматися від участі в рішенні, яке інші держави-члени ухвалюють одностайно.

Друга – “стоп-кран”, яка застосовується у тих випадках, коли рішення може ухвалити кваліфікована більшість (наприклад, застосування спільних дій), але держава-член “з важливих і обґрунтованих причин національної безпеки” заперечує проведення голосування за таке рішення. В такому Разі Рада вправі, діючи кваліфікованою більшістю, передати питання на розгляд до Європейської Ради для ухвалення одностайного рішення. Вважається, що вперта країна не витримає ізоляції і, щоб бути як усі, погодиться зі спірним рішенням. Насправді ж, якщо держава-член відчуває себе достатньо сильною, щоб вдатися до “стоп-крана”, інші держави навряд чи проголосують за те, щоб передати справу до Європейської Ради. Якщо ж це відбудеться, то малоймовірно, щоб Європейська Рада змогла ухвалити одностайне рішення.

Отже, у спірних питаннях, що мають ключове значення для певної держави-члена, перевага надається принципу одностайності. Адже “стоп-кран” по суті є різновидом Люксембурзького компромісу. Останній вкупі із узаконеною неучастю та запровадженням усіляких обмежень і застережень швидше зменшує, аніж посилює ефективність СЗБП. Фактично Амстердамський договір відбив надзвичайну національну чутливість теми співпраці із СЗБП в Європейському Союзі.

“Розкол” Європейського Союзу, який стався під час конфлікту в Перській затоці підтвердив домінування національних інтересів у СЗБП ЄС. Водночас ця криза підживила сумніви щодо того, чи має спільна зовнішня політика, визначена за принципом більшості, у своїх ключових питаннях достатню власну значущість, та чи є вона бажаною під час колізії життєво важливих інтересів за сучасного стану інтеграції.

На думку європейських дослідників (Карен Сміт, Вольфганг Вагнер, Гунтер Гельманн) сьогодні існує декілька концептуальних підходів до формування Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, які дають різні відповіді на ключові питання: хто є важливими учасниками процесу ухвалення рішень (тільки країни-члени)?; як вони ухвалюють рішення (шляхом укладення ділових угод, компромісів тощо)?; чому вони діють спільно (під зовнішнім тиском чи маючи на меті інтереси ЄС)?

Так, раціоналістична теорія кооперація розглядає Спільну зовнішню та безпекову політику як міжнародний інститут, а держави – як інструмент для кращої реалізації його цілей. Існування цього інституту та продовження зусиль для його посилення засвідчує, що він пов’язаний з таким масштабом впливу, який значно перевищує суму можливостей впливу окремих країн.

Неореалізм виходить з того, що держави за деяких обставин можуть відмовлятися від переваг, які приносить співпраця з іншими державами, якщо спільні прибутки непропорційно високо розподілені на користь партнерів.

Міжурядовий підхідпостулює важливість спільних інтересів країн-членів для досягнення згоди. За відсутності таких інтересів згода неможлива, навітьякщо колективні дії дають взаємну користь.

Теорія еліт тлумачить Спільну зовнішню та безпекову політику як консенсус між елітами і припускає, що останні можуть маніпулюватинею для консолідації своїх основ влади.

Концепція співчутливої взаємозалежностірозглядає Спільну зовнішню та безпекову політику як інструмент розв’язання передусім міжнародних проблем на підставі спільних цінностей, навіть за рахунок власних прямих вигод держав-членів.

Конструктивізм стверджує, що в процесі співпраці інтереси й індивідуальні риси суб’єктів зазнають змін завдяки участі в “колективних задумах”. Цей підхід дозволяє пояснити як створення та розвиток спільних уявлень та ідентичностей у галузі оборонної політики за рахунок тривалої регламентованої взаємодії між міністерствами зовнішніх справ країн-учасниць, так й вплив Спільної зовнішньої політики та політики безпеки на зовнішню політику країн-членів.

Неофункціоналізм з його ключовою тезою про “переливання” дозволяє з’ясувати “логічні зв’язки” між узагальненою політикою зовнішньої торгівлі і зовнішньополітичної співпрацею, а також між зовнішньою політикою, політикою оборони і безпеки, які засвідчують, що досягнення спільних цілей в одній сфері залежить від співпраці в інших сферах. В якості варіанту “переливання”, що створює додаткові стимули для зовнішньополітичної кооперації країн-членів ЄС, вчені називають екстерналізацію заходів, узгоджених серед країн-членів. Це може бути лібералізація ринку, спільна сільськогосподарська політика тощо. Такі узгоджені заходи змушують країни-члени дотримуватися спільних позицій по відношенню до інших країн, які не є членами ЄС. В свою чергу екстерналізація слугує каталізатором подальшої інтеграції країн-членів.

Концепції з конфліктології та досліджень миру зосереджують увагу на змістовному аспекті Спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема на питанні, чи готові міждержавні об’єднання, які складаються виключно з демократій, застосувати силу, і чи ця готовність має свої особливості, що їх можна вивести з демократичного характеру країн-членів та з особливостей співпраці між демократіями. Центральною тут є теза про те, що основою демократичного миру є перенесення норм несилового вирішення конфліктів усередині демократій на площину відносин з іншими демократіями та їхніми об’єднаннями. Відповідно робиться висновок, про доцільність очікування відображення норм поведінки країн членів ЄС у зовнішній політиці ЄС.

Європейський Союз у зовнішній політиці в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики представляє так звана “Трійка”. Історично до її складу входили міністри закордонних справ країни – чинного президента Ради ЄС, а також попереднього і наступного президентства. Сучасний склад “Трійки” змінено згідно із Амстердамським договором (1997). Нині чинного президента Ради супроводжує член Європейської комісії та Верховний представник ЄС у справах Спільної зовнішньої та безпекової політики. Посаду останнього обіймає генеральний секретар Ради ЄС, він допомагає країні-президентові в розв’язанні питань, пов’язаних зі Спільною зовнішньою та безпековою політикою. Верховний представник має зробити позицію Союзу на міжнародній арені помітнішою та чіткішою завдяки її “персоніфікації”.

Згідно із статтею 17-ю Ніццького договору, СЗБП включає всі питання, що стосуються безпеки Союзу, в тому числі прогресивне утворення спільної оборонної політики, яка може перетворитися на спільну оборону уразі прийняття такого рішення Європейською Радою. Рішення Ніццького самміту заклали фундамент дієвої Європейської безпекової та оборонної політики (ЄБОП) Європейського Союзу, яка водночас має забезпечити подальше формування Європейської ідентичності у сфері безпеки та оборони в межах НАТО. Основний акцент було зроблено на забезпеченні здатності в рамках СЗБП вживати узгоджених заходів цивільного та військового характеру для ефективного запобігання конфліктам та розв’язання криз.

На основі спільної дії, ухваленої Радою в 2004 році, була створена Європейська оборонна агенція, перед якою поставили такі завдання: підтримувати Раду та держав-членів у їх зусиллях, спрямованих на підвищення оборонної здатності ЄС під час врегулювання кризових ситуацій та забезпечення постійної підтримки у подальшому розвитку Європейської політики безпеки та оборони. Функціями Європейської оборонної агенції є: підвищення оборонної здатності ЄС у сфері розв’язання криз; сприяння європейській співпраці у сфері озброєння; зміцнення промислової та технічної оборонної бази ЄС; створення – за погодженням з Європейською Комісією – конкурентного європейського ринку оборонної продукції; підтримка, зокрема у поєднанні із заходами, які вживає Спільнота у сфері наукових досліджень, науково-дослідницьких проектів, спрямованих на зміцнення промислового та технологічного потенціалу Європи в оборонній сфері.

Домовленість з НАТО уможливила доступ Європейського Союзу до ресурсів Північноатлантичного альянсу. Під час операції в Македонії навесні 2003 року Європейський Союз виступив на міжнародній арені як єдине ціле. Це свідчить про зародження тенденції до сприйняття ЄС як суб’єкта міжнародного права. Готовність Європейського Союзу до концептуальної самостійності задокументувала згадувана вище “Європейська стратегія безпеки”, яка була ухвалена Європейською Радою в 2003 році. Ця стратегічна концепція наголошує на значенні, що його мають запобігання конфліктам та “випереджальні дії”, спрямовані насамперед на стримування поширення зброї масового знищення та на подолання гуманітарних криз. На відміну від “Національної доктрини безпеки”, ухваленої урядом США у 2002 році, “Європейська стратегія безпеки” забороняє вдаватися до односторонніх випереджальних дій без отримання відповідного уповноваження на це з боку Ради Безпеки ООН. Скоріше вона наголошує на “дієвій багатосторонності”, визнаючи, що з існуючими загрозами “неможливо справитися виключно військовими засобами”.

Конституційний договір зберігає міжурядовий характер СЗБП, так само, як і домінування принципу консенсусу. Найважливішими нововведеннями в інституційній сфері, що передбачені Конституційним договором є запровадження посади міністра зовнішніх справ Європейського Союзу, яка мала поєднати функції Верховного представника з питань Спільної зовнішньої та безпекової політики і члена Комісії із зовнішніх відносин. За Конституційним договором, посада міністра зовнішніх справ Європейського Союзу має “подвійний статус”: міністр зовнішніх справ повинен входити до складу Комісії як віце-голова Комісії і водночас очолювати Раду із зовнішніх справ.

Питання для контролю:

1. Що таке “розколотий Захід” ? Якими подіями, згідно із Габермасом, зумовлений цей феномен? В роботах ще яких європейських вчених йдеться про “розколотий Захід” ? Якими, на думку цих вчених, можуть бути шляхи його подолання?

2. Що таке “Петерсберзькі завдання”?

3. Як співвідносяться між собою Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу й Європейська безпекова та оборонна політика?

4. Що таке “Трійка” та хто входить до її складу?

5. Якою є різниця у розумінні “превентивних дій” з боку Європейського Союзу та США? Якими особливостями європейської та американської стратегічних культур можна пояснити цю різницю?

Завдання для самостійної роботи:

1. Використовуючи праці Юргена Габермаса, Ульріха Бека та Роберта Кагана сформулюйте основні позиції, за якими європейська та американська моделі нового світового порядку принципово відрізняються одна від одної. Як Ви вважаєте, якій моделі належить майбутнє і чому?

2. Ознайомтеся з міркуваннями Марка Леонарда щодо позиції ЄС стосовно майбутнього світового порядку [Див.: Леонард Марк ХХІ век – век Европы. – М., 2006. – С. 89-106, 185-217]. Яку модель світового порядку, на думку цього вченого, Європейський Союз може запропонувати? Що таке “європейський спосіб ведення війн”? В чому, згідно із Леонардом, полягає різниця між європейським та американським підходами до розуміння “використання сили” у сучасному світі? На Вашу думку, чи ці підходи є принципово відмінними чи комплементарними?

3. Прокоментуйте тезу Мілади Вахудової про те, що розширення ЄС є найкращим інструментом його зовнішньої політики [Див.: Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму. – К., 2009. – С. 278-281]. За допомогою яких аргументів дослідниця обґрунтовує цю тезу? Які труднощі її практичного втілення називає?

4. Декларація на додаток до Маастрихтського договору проголошувала, з одного боку, намір держав-членів “поетапно будувати ЗЄС, як оборонний складник Союзу”, а, з іншого, - називала майбутній розвиток ЗЄС “засобом зміцнення європейського стовпа Атлантичного альянсу” [Див.: Дайнен Десмонд Дедалі міцніший Союз. Курс європейської інтеграції / Пер. з англ. – К., 2006. – С. 630]. На Вашу думку, яки з цих тез витримала перевірку часом?

Теми рефератів:

1. Європейська модель нового світового порядку.

2. Югославське фіаско та югославські уроки Європейського Союзу.

3. Західноєвропейський Союз: історія виникнення та реформування.

4. Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС за Договором про Конституцію для Європи.

5. Європейська ідентичність у сфері безпеки та оборони в межах НАТО

Література:

1. Актуальные проблемы Европы. Западная Европа – США: конкуренты или партнёры: Сб. н. тр. / Ю. Гусаров (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2002. – 216 с.

2. Актуальные проблемы Европы. Европа в мировой политике. Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН, Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регион. пробл. Отд. Западной Европы и Америки; Ред.-сост. Гусаров Ю.А. – М.: ИНИОН РАН, 2003. – 216 с.

3. Актуальные проблемы Европы. Европа и становление нового миропорядка: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН, Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регион. пробл. Отд. Западной Европы и Америки; Ред.-сост. Гусаров Ю.А. – М.: ИНИОН РАН, 2006. – 204 с.

4. Актуальные проблемы Европы. Европа и США перед вызовом терроризма: Сб. науч. тр. / А. Субботин (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2003. – 208 с.

5. Актуальные проблемы Европы. Европейские транснациональные корпорации в современном мире: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН, Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регион. пробл. Отд. Западной Европы и Америки; Ред.-сост. Субботин А.К. – М.: ИНИОН РАН, 2006. – 208 с.

6. Актуальные проблемы Европы. Глобальные вызовы и Европа : Сборник обзоров и рефератов / Т. Кондратьева, И. Новаженова (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2003. – 208 с.

7. Бек У. Власть и её оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия / Ульрих Бек; А.Б. Григорьев, В.Д. Сідельник (пер. с нем.). – М.: Прогресс-Традиция: Территория будущего, 2007. – 460 с.

8. Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Анна Мілада Вахудова. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 379 с.

9. Гердеген М. Європейське право / Матіас Гердеген; пер. з нім. – К.: “К.І.С.”, 2008. –528 с.

10. Грубов В.М. Європейська колективна безпека в умовах глобалізації: ліберальна парадигма / Володимир Грубов. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – 554 с.

11. Гудби Д., Бувальда П., Тренин Д. Стратегия стабильного мира. Навстречу Евроатлантическому сообществу безопасности / Джон Гудби, Петрус Бувальда, Дмитрий Тренин. - М.: Междунар. отношения, 2003. - С. 67-110.

12. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / Десмонд Дайнен; пер. з англ. – К., 2006. - 696 с.

13. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

14. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

15. Европейские страны СНГ: Место в “Большой Европе” / Под ред. В. Грабовски, А.В. Мальгина, М.М. Наринского (отв. ред.). – М.: Международные отношения, 2005. – 308 с.

16. Каган Р. Про рай і владу. Америка і Європа у новому світовому порядку / Роберт Каган. – Львів: Бібліотека журналу “Ї”, 2004. – 134 с.

17. Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям / Роберт Конквест. – К.: Основи, 2003. – С. 304-344.

18. Куглер Р. Национальная безопасность в условиях глобализации хаотического мира: действия США и Европы / Ричард Куглер // Геополитика. Антология / Н.Н. Ашенкампф, С.В. Погорельская (сост.). – М.: Академический Проект: Культура , 2006. – С. 639-647.

19. Леонард М. ХХІ век – век Европы / Марк Леонард; пер. с англ. Т. Банкетовой. – М.: АСТ Москва: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 250 с.

20. Макієвич М.М. Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки / Михайло Макієвич; Львівський національний ун-т ім.. Івана Франка. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – 415 с.

21. Петер ван Хам Европа и трансатлантические отношения: туманное будущее / Петер ван Хам // Геополитика. Антология/ Н.Н. Ашенкампф, С.В. Погорельская (сост.). – М.: Академический Проект: Культура, 2006.– С. 628-638.

22. Политическая наука. Формирование новой системы международных отношений на Востоке Европы / А.И. Миллер (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2006. – 175 с.

23. Сміт К. Європейський Союз: творення зовнішньої політики на прикладі Східної Європи / Карен Сміт; С.І. Фатій (пер. з англ.) – Харків: Тарбут Лаам, 2006. – 307 с.

24. Тодд Е. Після імперії. Есе про загнивання американської системи / Емманюель Тодд; перекл. з фр. Зої Борисюк. – Львів: Кальварія, 2006. – 188 с.

25. Фуше М. Европейская республика. Исторические и географические контуры: Эссе / Мишель Фуше; В.П. Серебрянников, Т.Н. Серебрянникова (пер. с фр.). – М.: Междунар. Отношения: Белэн, 1998. – 168 с.

26. Хабермас Ю. Расколотый Запад / Юрген Хабермас; Пер. с нем. – М.: Издательство “Весь мир”, 2008. – 192 с.

27. Хардт М., Негри А. Множество: война и демократия в эпоху империализма / Майкл Хардт, Антонио Негри: пер. с англ.; В.Л. Иноземцев (ред. пер. и вступ. ст.); Центр исследований постиндустриального общества; журнал “Свободная мысль-ХХІ”. – М.: Культурная революция, 2006. – 508 с.

28. Этциони А. От империи к сообществу: новый подход к международным отношениям / Амитаи Этциони; В.Л. Иноземцев (ред. пер. с англ.); Центр исследований постиндустриального общества; Журнал “Свободная мысль-ХХІ”. – М.: Ладомир, 2004. – С. 127-188.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Принципи та аспекти європейської інтеграції.

2. Європеїзація: визначення та контексти.

3. Європеїзація як інструмент вирішення сецесійних конфліктів.

4. Основні механізми європеїзації.

5. “Три дослідницькі підходи” до вивчення європейської інтеграції.

6. “Три позиції” аналізу європейської інтеграції.

7. Основні теорії політичної євроінтеграції.

8. Ніколас Мусис про феномен спільних політик Європейського Союзу.

9. Концепт урядування про особливості Європейського Союзу.

10. Поглиблення євроінтеграції та феномен “тіснішої співпраці”.

11. Наднаціональність: інструменти та механізми обмеження.

12. Розширення європейської інтеграції: критерії вступу, програма підготовки країн-кандидатів до вступу в ЄС, інструменти.

13. Європейська політика сусідства: цілі, інструменти та обмеження.

14. Основна дилема розширення європейської інтеграції та рамкові формули її подолання.

15. Європейська ідентичність та основі підходи до її конструювання.

16. Європа та її Інші. Едвард Саїд про феномен орієнталізму.

17. Критерії конструювання європейської ідентичності та їх обмеженість. Івон Больман про мовні війни у Європі.

18. Проблема формування демократичної ідентичності Європейського Союзу та основні підходи до її вирішення.

19. Публічність як засіб формування демократичної ідентичності ЄС. Юрген Габермас про залучення Іншого.

20. Роджерз Брюбейкер про феномен переобрамленого націоналізму в країнах Центральної та Східної Європи.

21. “Проблема суверенітету” країн-членів Європейського Союзу.

22. “Брак демократії” у Європейському Союзі: витоки та способи подолання.

23. Ларі Зідентоп про актуальні теми-проблеми “побудови демократії в Європі”.

24. Жан-Франсуа Ревель про причини та шляхи подолання “викривлення” демократії в сучасних європейських країнах.

25. Особливості європейської стратегічної культури.

26. Юрген Габермас про феномен “розколотого Заходу”.

27. Спільна зовнішня і безпекова політика ЄС: етапи становлення та основні цілі.

28. Концептуальні підходи до формування Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС.

29. Спільна стратегія ЄС стосовно США: завдання та труднощі вироблення.

30. Емманюель Тодд “Після імперії. Есе про загнивання американської системи”.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 330; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 11 121314 15 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!