ТИПОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОЇ МОДУЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

⇐ ПредыдущаяСтр 14 из 15Следующая ⇒

Варіант № 1.

1. Європеїзація як інструмент вирішення сецесійних конфліктів.

2. Європа та її Інші. Едвард Саїд про феномен орієнталізму.

Варіант № 2.

1. Основні теорії політичної євроінтеграції.

2. Особливості європейської стратегічної культури.

Варіант № 3.

1. Наднаціональність: інструменти та механізми обмеження.

2. Концептуальні підходи до формування Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС.

Варіант № 4.

1. Європейська політика сусідства: цілі, інструменти та обмеження.

2. Шляхи подолання “дефіциту демократії” у Європейському Союзі.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ

1. Чи можна лише один із аспектів європейської інтеграції – економічний, політичний, духовний - вважати вирішальним для посилення міжнародного авторитету Європейського Союзу? Чи, навпаки, кожний із перерахованих аспектів є вагомим з огляду на завдання такого посилення? Якщо так, у якій мірі?

2. Який із відомих Вам механізмів європеїзації можна вважати найбільш ефективним?

3. Які ризики можуть бути пов’язані із мережевим характером управління в Європейському Союзі та передбаченим ним феноменом “багаторівневого переплетіння”? За рахунок чого, на Вашу думку, державам-членам вдається не заплутатися в “лабіринті” прийняття рішень у Європейському Союзі? Чи компенсує цей “лабіринт” “дефіцит демократії” під час ухвалення рішень в Євросоюзі? Чи ж, навпаки, посилює його?

4. За яких обставин країна-член Європейського Союзу могла б скористатися правом на добровільний вихід зі складу ЄС, можливість якого передбачена Лісабонським договором?

5. В чому полягає відмінність між Договором про Конституцію для Європи та Лісабонським договором? Чим, на Вашу думку, можна пояснити провал першого та ратифікацію останнього?

6. Чи існує новітня версія “принципових догм” орієнталізму? Якщо так, то якими є її особливості?

7. Чим відрізняється концепція Європейської політики сусідства від концепції формування чотирьох просторів між Російською Федерацією та Європейським Союзом? Яку з цих концепцій можна вважати більш “щирою” по відношенню до країн-сусідів?

8. Чим відрізняється концепція Східного партнерства від концепції Європейської політики сусідства? Чи є ця різниця принциповою? Чи передбачає концепція Східного партнерства подолання системних обмежень Європейської політики сусідства?

9. Якими є євроінтеграційні перспективи України у разі підписання нею нової посиленої Угоди з Європейським Союзом?

10. Як виявили себе особливості європейської стратегічної культури під час російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року?

11. Чи коректно вести мову про існування європейського дискурсу іншування Сполучених Штатів Америки? Якщо так, то чи обмежується цей дискурс виключно інтелектуальними студіями, чи ж має ще й офіційно-практичне оформлення?

ГЛОСАРІЙ

Агентства Європейського Союзу (центри, бюро, фундації тощо) – установи ЄС, які керуються європейським публічним правом; відрізняються від інституцій Спільноти і мають власний юридичний статус. Створюються для виконання специфічних технічних, наукових або адміністративних завдань.

Залежно від повноважень і партнерів або клієнтів усі агентства за видом діяльності можна поділити на чотири групи:

- агентства, що сприяють функціонуванню внутрішнього ринку (Бюро гармонізації внутрішнього ринку; Європейське агентство з безпеки харчових продуктів; Європейське агентство з оцінювання лікарських препаратів тощо);

- моніторингові центри ( Європейське агентство з охорони довкілля; Європейський моніторинговий центр з расизму та ксенофобії; Європейський моніторинговий центр з наркотиків та наркотичної залежності);

- агентства, що підтримують соціальний діалог на європейському рівні (Європейський центр розвитку професійної освіти; Європейська фундація з поліпшення умов життя та праці, Європейське агентство з безпеки і охорони здоров’я на роботі);

- агентства, що реалізують у своїх галузях програми й завдання від імені Європейського Союзу (Європейська освітня фундація, Центр перекладів для органів ЄС, Європейське агентство з відбудови).

Активні важелі впливу Європейського Союзу - “умисні умови”, що їх ЄС висуває в ході процесу приєднання. Інструментами реалізації дії цих важелів є 1) загроза недопущення до наступної стадії процесу приєднання тих кандидатів, які не впроваджують обов’язкових реформ, та 2) винагорода держав за їхній поступ у впровадженні реформ та прийняття правового доробку Спільноти. Обидва інструменти передбачають втручання ЄС у внутрішньополітичне життя держав, які подали заяви на приєднання до нього.

Амстердамський договір – набрав чинності 1 травня 1999 року. Вніс поправки в деякі положення Договору про ЄС, Договору про створення Європейської Спільноти та інших відповідних актів.

Білі книги Європейської Комісії – конкретні напрями політики, що їх розробили експерти та офіційні служби. Містять пропозиції щодо діяльності Спільноти. Якщо Рада ЄС підтримає Білу книгу, вона може стати програмою дій Союзу у відповідній сфері.

Верховний представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики – посада створена згідно із Амстердамським договором (набрав чинності 1 травня 1999 року). Цю посаду обіймає генеральний секретар Ради ЄС, який допомагає країні, яка головує в ЄС у розв’язанні питань, пов’язаних зі спільною зовнішньою та безпековою політикою. Європейська Конституція передбачає створення посади міністра закордонних справ ЄС, яка поєднає функції Верховного представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики і члена Європейської Комісії із зовнішніх відносин.

Громадянство Європейського Союзу – визначається наявністю громадянства однієї з його країн-членів. Охоплює чотири спеціальних права:

- свобода пересування та проживання будь-де на території Союзу;

- право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до місцевих органів управління та до Європейського Парламенту в країні проживання;

- дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС у третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС;

- право на подання скарги європейському обдусманові.

Запровадження громадянства Європейського Союзу не означає скасування національного громадянства.

Декларація Шумана – пропозиція міністра закордонних справ Франції Роберта Шумана, оприлюднена 9 травня 1950 року, щодо об’єднання під єдиним керуваннями вугільних і сталеплавильних ресурсів передусім Франції і Німеччини, а також інших європейських країн, і створення Європейської спільноти з вугілля та сталі.

“Дефіцит демократії” в Європейському Союзі - термін стали вживати під час дебатів у Європарламенті з приводу проекту Договору про Європейський Союз на початку 80-х років. У Єдиному Європейському акті (1986) в якості однієї з цілей Євросоюзу згадувалося завдання поповнення “дефіциту демократії” у процесі прийняття рішень. Юрген Габермас пов’язує “брак демократії” з “ножицями” між зростанням повноважень європейських органів влади та недостатністю легітимації встановлюваного європейського правопорядку. Відповідно “дефіцит демократії” існує в ЄС як обмеженість потенціалу його легітимності – громадяни країн-членів ЄС не можуть брати участь у попередньому обговоренні проблем, які їх стосуються, а мають право лише оцінювати ці рішення за результатами.

Директива – правовий інструмент Спільноти, що діє через національне законодавство. Зобов’язує державу-члена в певний термін вжити заходів, спрямованих на досягнення визначених у ній цілей. Директива має верховенство над національним правом, а тому ще до завершення імплементаційного періоду здійснює попередній вплив на адресата.

Доробок Спільноти – правовий доробок Європейської Спільноти; сукупність спільних прав і зобов’язань, обов’язкових до виконання в усіх країнах-членах ЄС. Він охоплює: 1) зміст, принципи та політичні цілі угод; 2) закони, ухвалені на виконання угод та рішення Суду Європейських Спільнот; 3) декларації та резолюції Союзу; 4) заходи в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики; 5) заходи в сфері правосуддя та внутрішніх справ; 6) міжнародні угоди, укладені Спільнотою, а також державами-членами між собою в сфері діяльності Союзу. Отже, Доробок охоплює на лише закони Спільноти у вузькому розумінні (“перший стовп”), але й усі акти, прийняті в рамках “другого” та “третього стовпів” Європейського Союзу, і визначені в договорах спільні цілі.

Економічний та монетарний (валютний) союз - тісне переплетіння грошово-кредитної політики з економічною (передусім бюджетною) політикою й передбачає гармонізацію (конвергенцію) економічної та монетарної політики країн-членів Союзу з метою запровадження єдиної валюти – євро. Економічний і валютний союз базується на двох опорах. Перша – це координація економічної політики (Радою та міністрами держав-членів у сфері економіки і фінансів). Друга – це здійснення суверенних валютних повноважень Європейським центральним банком за взаємодії з національними центральними банками (Європейська система центральних банків).

У Маастрихтському договорі визначено три етапи формування Економічного і монетарного союзу: 1) перший етап – вільний рух капіталу між країнами ЄС, тісніша координація економічної політики та співпраця центральних банків; 2) другий етап – зближення економічної та монетарної політики країн-членів з метою забезпечення стабільності цін і систем державних фінансів, а також створення Європейського валютного інституту та Європейського центрального банку (1998), головним завданням якого є цінова стабільність у зоні євро; 3) третій етап – остаточне визначення обмінних курсів та запровадження єдиної валюти на валютних ринках і в безготівкових розрахунках, а з 1 січня 2002 року введення готівкового євро.

Європа a la carte (“Меню”стратегій розвитку європейських країн) – модель європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Цей термін відбиває ідею неоднакового методу інтеграції, який країнам-членам дає змогу вибирати стратегії, як “з меню”, і долучатися до їх реалізації. Інша назва – модель “змінної геометрії” євроінтеграції.

Європа концентричних кіл – концепція поділу Європи на групи країн за ступенем інтегрованості. Застосовується не лише до інтеграційної структури Європейського Союзу. Зокрема, пропонується наступний поділ: “коло єдиного законодавства” (країни-члени ЄС); “суміжне коло” (країни, що очікують вступу в ЄС); “особливі кола” – країни, з якими планується поглиблення співпраці в тій чи іншій сфері (валютне коло, коло спільної безпеки тощо).

Європа регіонів – концепція, що передбачає активну участь регіонів країн Європи у владних функція Європейського Союзу. Протистоїть централістичній концепції творення загальноєвропейських інституцій. Практичним втіленням цієї концепції можна вважати Комітет регіонів, що має дорадчий статус в системі Європейських спільнот.

“Європа різних швидкостей” – термін, що використовується для позначення ідеї щодо можливості різних темпів інтеграції для різних країн. Тобто ті держави-члени, які мають бажання і можливості, за згоди всіх інших, можуть швидше просуватися в інтеграційному процесі у певній сфері, зокрема сфері зовнішньої, оборонної та безпекової політики. Передбачається, що решта країн згодом приєднається до “авангардного ядра Європи”.

Європейська асоціація вільної торгівлі – створена 1960 року за ініціативою Британії, як альтернатива Європейській Економічній Спільноті. Нині в складі ЄАВТ чотири країни – Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, три з яких (крім Швейцарії) є членами Європейської економічної зони з державами Європейського Союзу.

Європейська економічна зона – зона вільної торгівлі; охоплює ЄС та країни Європейської асоціації вільної торгівлі, крім Швейцарії; не поширюється на риболовлю та сільське господарство.

Європейська економічна спільнота - заснована у 1957 році згідно із Римським договором з метою створення спільного ринку. Маастрихтський договір закріпив нову назву “Європейської економічної спільноти”: відтепер вона називається просто “Європейська Спільнота”.

Європейська Комісія – інституція Європейського Союзу. Відповідно до записаного в угодах Комісія має: розробляти й пропонувати законодавчі акти; керувати запровадженням політики Спільноти; розпоряджатися бюджетом; підтримувати зовнішні відносини; наглядати за дотриманням законів Спільноти; вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Європейська Конституція – проект Конституції Європейського Союзу, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом. Підписаний 29 жовтня 2004 року в Римі. Згідно із Конституційним договором, Європейський Союз повинен повністю заступити Європейські спільноти та перейняти на себе всі політики теперішньої “моделі з трьох опор”. Серед головних нововведень Конституції для Європи – юридичний статус ЄС; запровадження поста президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; внесення до самого Договору Хартії основних прав, яка, отже, стає обов’язковою для виконання; подальше обмеження застосування права вето під час ухвалення рішень; залучення до ухвалювання рішень у ЄС національних парламентів.

Майбутнє Конституційного договору лишається невизначеним внаслідок негативних результатів референдумів, які відбулися у Франції та Нідерландах.

Європейська політика сусідства або концепція “Ширша Європа” – політика Європейського Союзу, що має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного ЄС “коло друзів” - зону стабільності, миру та добробуту завдяки налагодженню тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. Охоплює такі країни, як: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Молдову, Марокко, Сирію, Туніс, Україну, а також Палестинську автономію.

Європейська політична співпраця – запроваджена 1970 року як засіб координації зовнішньої політики країн-членів ЄС. Після формалізації в Єдиному Європейському Акті 1987 року поступово переросла в спільну зовнішню та безпекову політику.

Європейська Рада, або самміт ЄС – регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу. Існування Європейської Ради було юридично визнано в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз. Проводиться щонайменше двічі на рік; визначає генеральні напрямки для ЄС та спонукає його до подальшого розвитку. Хоч Європейська Рада формально і не належить до інституцій Союзу, вона лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень.

Європейська система центральних банків – складається з Європейського центрального банку та центральних банків держав-членів ЄС (незалежно від того, належать вони до зони євро чи ні), Головне завдання – утримати цінову стабільність.

Європейська спільнота з вугілля і сталі - заснована у 1951 році відповідно до Паризького договору з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць (Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція) і запобігання у такий спосіб новій війні в Європі. Завершила своє існування 2002 року, коли втратив чинність відповідний договір.

Європейська спільнота з атомної енергії (Євроатом) - створена у 1957 році згідно з Римськими договорами одночасно із заснуванням Європейської економічної спільноти. Євроатом сприяє розвиткові та дослідженням з атомної енергетики, створенню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях у рамках єдиних стандартів безпеки. Організаційна структура Європейської Спільноти та Європейської спільноти з атомної енергії багато в чому збігається.

Європейська угода – особливий тип угод про асоціацію, що їх Європейський Союз уклав у 1990-х роках з десятьма країна Центральної та Східної Європи: Болгарією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною та Чехією. Угоди ґрунтуються на дотриманні прав людини, демократії, верховенства права та ринковій економіці й мають за мету підготувати асоційовані країни до вступу в ЄС. Першочергова мета Європейських угод - наблизити договірні сторони на їх теперішньому етапі політичних і економічних перетворень до основних структурних принципів правопорядку Європейської Спільноти.

Європейський банк реконструкції і розвитку – створений 1991 року з метою надання фінансової допомоги країнам Центральної та Східної Європи, які встановили демократичні форми правління та прийняли стратегію переходу до ринкової економіки.

Європейський інвестиційний банк – фінансова установа Європейського Союзу. Створено 1958 року з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвиткові інноваційної економіки. Розташований у Люксембурзі.

Європейський монетарний (валютний) інститут – засновано згідно з Договором про Європейський Союз. Розпочав свою діяльність наприкінці 1993 року з метою подальшого зміцнення економічного і монетарного співробітництва та підготування до кінцевого етапу формування Економічного та монетарного (валютного) союзу (введення готівкового євро). 1998 року на його основі створено Європейський центральний банк.

Європейський обдусман – посада, запроваджена Договором про Європейський Союз. Уповноважений приймати скарги від громадян ЄС, фізичних та юридичних осіб, резидентів держав-членів на незадовільну діяльність інституцій або установ Спільноти. Європейського обдусмана призначає Європейський парламент на п’ять років.

Європейський Парламент – інституція Європейської Спільноти; демократичний репрезентативний орган, який представляє народи держав, об’єднаних в Європейські спільноти. Разом з Радою бере участь у законодавчому процесі; контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії; поділяє з Радою бюджетні повноваження; призначає омбудсмана та може створювати тимчасові комітети з розслідування.

Європейський парламент має п’ять прерогатив –право на осуд, тобто на вотум недовіри до Європейської Комісії; право на консультацію, співробітництво і спільне рішення; право відмовляти у прийнятті до ЄС або процедура узгодженої думки; право приймати бюджет; право на запит до Ради і Комісії.

Європейський соціально-економічний комітет – допоміжний орган Європейських Спільнот з дорадчим статусом. Створено 1958 року згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти, щоб забезпечити представництво інтересів різних економічних і соціальних груп.

Європейський Союз – поняття, запроваджене в Маастрихтському договорі (1992 рік) для позначення своєрідного спільного “даху” над наднаціональною (Європейські Спільноти) та міжурядовою (співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ і спільна зовнішня та безпекова політика) засадами, або так званими “стовпами Європейського Союзу”. Європейський Союз, на відміну від Європейських Спільнот, не є юридичною особою.

Європейський суд авдиторів (Рахункова палата) – інституція Європейських Спільнот; вивчає правильність і законність способу отримання усіх доходів та здійснення усіх витрат Спільноти, а також перевіряє доцільність усіх здійснюваних Спільнотою фінансових операцій.

Європейський фонд розвитку – головний фінансовий інструмент, за допомогою якого Спільнота сприяє розвиткові країн Африки та Карибського й Тихоокеанського басейнів, а також заморських країн і територій. Створення такого фонду було передбачено Римським договором з метою надання технічної та фінансової допомоги африканським країнам, на той час іще колонізованим, які мали тісні історичні зв’язки з окремими країнами Спільноти.

Європейський центральний банк – центральний банк для єдиної європейської валюти – євро. Створено 1998 року згідно з Договором про Європейський Союз у рамках третього, кінцевого етапу формування Економічного та монетарного (валютного) союзу. Головне завдання – цінова стабільність у зоні євро.

Європейські Спільноти – Європейська спільнота з атомної енергії, Європейська спільнота з вугілля та сталі та Європейська економічна спільнота. Від 1965 року, внаслідок злиття (так званий Договір про злиття, 1965 рік), всіма трьома спільнотами управляють єдині інституції, тому часто їх узагальнено називають “Європейська Спільнота”. Відколи 2002 року Європейська спільнота вугілля і сталі припинила своє існування (внаслідок втрати чинності Паризьким договором), фактично залишилось дві Європейських Спільноти.

Європол (Європейська поліція)- установа правопорядку Європейського Союзу; збирає інформацію щодо кримінальних злочинів. Розташована у Гаазі (Нідерланди). Конвенція про створення Європолу та пов’язані з нею правові акти набули чинності 1 жовтня 1998 року після ратифікації в усіх державах-членах ЄС. Сфери повноважень: незаконна торгівля наркотиками; незаконні мережі імміграції; тероризм; незаконна торгівля автотранспортом; торгівля людьми та дитяча порнографія; виготовлення фальшивих грошей та інших платіжних засобів; відмивання грошей. Також до пріоритетних сфер дослідження Європолу належать злочини проти особи, фінансові та кіберзлочини.

Євроюст – установа ЄС, створена 2002 року на допомогу державам-членам у розслідуванні та судовому покарання важких транскордонних злочинів і організованих злочинних дій. Має на меті зміцнення загальноєвропейської співпраці з кримінальних справ. Колегія Євроюсту складається з 25 прокурорів чи суддів високого рангу, по одному від кожної країни-члена.

Єдиний Європейський Акт – підписаний 1986 року. Поставив європейську політичну співпрацю на власну договірну основу (не обмежену правовим полем основоположних Договорів). Запровадив процедуру голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку, що фактично відкрило шлях до формування єдиного ринку. Ввів положення про заснування Суду першої інстанції Європейських спільнот, а також поняття про європейську політичну співпрацю та гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти). Розширив повноваження Європейської Спільноти, зокрема, у сфері наукових досліджень і технологій, захисту довкілля та розвитку економіки.

Єдиний зовнішній тариф – однаковий митний тариф, застосований до імпортних товарів, незалежно від того, де саме вони перетинають кордони ЄС. Слугує одним із джерел прибутків у бюджет ЄС.

Західноєвропейський Союз – організація, створена 1948 року для співпраці в сфері оборони та безпеки. Охоплює 28 країн з чотирма різними статусами: країни-члени, асоційовані члени, спостерігачі та асоційовані партнери. Всі держави ЄС мають статус країн-членів, крім Австрії, Данії, Фінляндії, Ірландії та Швеції, які належать до спостерігачів. Асоційовані члени – Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Угорщина та Чехія; асоційовані партнери – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. Західноєвропейський союз відіграв ключову роль у виконання перших Петерсберзьких завдань на Балканах. Дедалі більше поступається своїми функціями підрозділам ЄС, що розвиваються в рамках спільної зовнішньої та безпекової політики.

Зелені книги – документи Комісії, що мають на меті ініціювати громадське обговорення та розпочати процес консультацій на європейському рівні з певної тематики (соціальна політика, єдина валюта, телекомунікації тощо).

“Іногейт” програма - одна з програм, що діє в межах “ТАСІС”. В перекладі з англійської (Interstate Oil and Gas Transport to Europe) означає “міждержавне транспортування нафти й газу до Європи”. Головна мета програми “ІНОГЕЙТ” – поліпшення безпеки постачання енергоресурсів до Європейського Союзу шляхом сприяння регіональній інтеграції нафто- і газогінних систем та спрощення транспортування енергоносіїв як у межах колишнього СРСР, так і на експортні ринки Європи.

Інституції Європейських Спільнот – в трьох основоположних (установчих) Договорах Європейських Спільнот в різній послідовності названо такі інституції Європейських Спільнот: Європейський Парламент, який обирають народи держав-членів; Рада Європейського Союзу, яка представляє уряди держав-членів; Європейська Комісія, що є рушійною силою та виконавчим органом; Суд Європейських Спільнот (разом із Судом першої інстанції), який забезпечує законність; Європейський Суд авдиторів, який контролює управління фінансами.

Їх доповнюють інші важливі органи: дорадчі – Європейський соціально-економічний комітет, що виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань, і Комітет регіонів, що виражає позицію регіональних та місцевих органів влади; фінансові – Європейський центральний банк, який відповідає за монетарну політику та євро, та Європейський інвестиційний банк, який є фінансовим інструментом досягнення цілей Союзу; із захисту прав людини – європейський обдусман, який опікується скаргами громадян на інституції та органи Європейських Спільнот.

Іоніанський компроміс (від назви грецького міста Іоніана, де проходило засідання Ради) – рішення Ради від 29 березня 1994 року, згідно з яким у разі, якщо члени Ради, яким належить разом від 23 до 25 голосів, висловлять свій намір чинити спротив в ухваленні рішення, яке вимагає кваліфікованої більшості, Рада зробить усе, що в її силі, щоб у межах розумного проміжку часу та без шкоди для юридично обов’язкових строків, визначених Договорами або прохідним правом знайти компромісне рішення, яке могло би бути ухвалене принаймні 65 голосами. На відміну від Люксембурзького компромісу мова йде про звичайне врегулювання процедури голосування, яке могло б бути встановлене самою Радою в рамках автономії, відведеної їй у питаннях врегулювання Правил процедури. Вирішальне значення в Іоніанському компромісі має те, що він не передбачає для окремих держав-членів можливості блокувати ухвалення рішення зі спірного питання: після безуспішних намагань здобути якомога більшу кількість голосів держав-членів Ради, рішення зі спірного питання все ж може бути ухвалене 62 голосами, які становлять необхідний мінімум для ухвалення рішень кваліфікованою більшістю.

“Іспа” програма – один з трьох фінансових інструментів Європейського Союзу (разом з “Фаре” та “Сапард”) на допомогу країнам-кандидатам з Центральної та Східної Європи в підготуванні до вступу в ЄС. “Іспа” - “Інструмент структурної політики в процесі підготовки до приєднання”, спрямований на розвиток транспортної інфраструктури та розвитку охорони довкілля країн-кандидатів.

Кваліфікована більшість – кількість голосів, необхідних для ухвалення рішень у Раді Європейських Спільнот за процедурою більшості (на відміну від одностайного способу). Рада складається з міністрів – по одному від кожної держави-члена ЄС. Але голоси держав-членів мають різні вагові коефіцієнти відповідно до кількості населення цих країн.

Комітет регіонів – консультативний орган Європейських Спільнот, що висловлює думку місцевих і регіональних органів влади. Складається з представників місцевих і регіональних органів управління, яких призначає Рада за пропозиціями країн-членів на чотирирічний термін.

Комітологія – процедура, суть якої полягає в тому, що держави-члени обмежують і контролюють виконавчу владу Європейської Комісії за допомогою спеціальних комітетів. Процедура комітології передбачає три види комітетів – консультативні, адміністративні та регулятивні, очолює які завжди службовець Єврокомісії, але складаються вони з національних чиновників. Відповідно до назви консультативні комітети лише консультують Комісію в законотворчому процесі. Натомість адміністративні та регулятивні комітети можуть передавати запропоновані Комісією виконавчі заходи на затвердження в Раду.

Копенгагенські критерії - у червні 1993 року Європейська Рада на своєму засіданні у Копенгагені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до ЄС після виконання низки вимог за політичним, економічним та правовим критеріями. Критерії вступу, або так звані “копенгагенські критерії” були підтверджені в грудні 1995 року на Мадридському засідання Європейської Ради. Однак ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

Критерії конвергенції (зближення) – умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до третього етапу Економічного й монетарного (валютного) союзу. Критерії конвергенції мають забезпечити збалансованість економічного розвитку в Економічному та монетарному союзі й не допустити виникнення ані найменшої напруги між країнами-членами. Закріплені 1997 року в Пакті про стабільність і зростання.

Лісабонський договір (“Лісабонський договір про внесення змін в Договір про Європейський союз та Договір про заснування Європейської спільноти”, або “Договір про реформу ЄС”) – міжнародний договір, підписаний на самміті ЄС 13 грудня 2007 року. Вступив в силу 1 грудня 2009 року. Текст Договору вносить зміни в три основоположні документи ЄС: Договір про заснування Європейської спільноти (Римський договір, 1957 рік), Маастрихтський договір, 1992 рік та Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (Римський договір, 1957 рік). Після підписання та ратифікації Лісабонський договір перестає існувати як єдиний текст, а нововведення інкорпоруються у три вище зазначені документи. Лісабонським договором передбачається здійснення різного роду змін, а саме: зміцнення влади Європарламенту, якому доручається обрання голови Єврокомісії; створення Ініціативи Європейських громадян (European citizen`s initiative), що передбачає надання громадянам ЄС права звертатися до Європарламенту чи Ради із пропозиціями зміни законодавства у випадку підтримки їх ініціатив з боку одного мільйону громадян; зміна назви Договору про заснування Європейських спільнот на Договір про функціонування ЄС; перетворення Європейської Ради на повноцінну інституцію ЄС. Серед головних нововведень – призначення постійного Президента Європейської Ради (початково на два з половиною років) та запровадження посади Високого Представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики. За Лісабонським договором ЄС визнається юридичною особою. Вперше обумовлюється можливість і процедура виходу зі складу ЄС.

Лісабонська стратегія – нова стратегічна мета Європейського Союзу, спрямована на підвищення глобальної конкурентності Союзу через економічне оновлення та поліпшення в соціальній сфері й охороні довкілля. Прийнята Європейською Радою у 2000 році в Лісабоні.

Люксембурзький компроміс або “договір про неможливість домовитися” – досягнуто в січні 1966 року; результат “політики порожнього крісла”, що проявлялася у відмові Франції від участі в голосуванні в Раді. Завдяки Люксембурзькому компромісу держави-члени ЄС здобули право накладати вето на пропозиції, що зачіпають головні національні інтереси.

Маастрихтський договір – Договір про Європейський Союз, підписаний у Майстрисі 7 лютого 1992 року. Запровадив назву “Європейський Союз”, який об’єднав наднаціональну Спільноту й два міждержавних “стовпи (опори)” політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику та співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Запровадив посаду європейського обдумана, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю.

“Меда” програма - головний фінансовий інструмент Європейського Союзу в реалізації так званого “європейсько-середземноморського партнерства” з державами східного та південного Середземномор’я. Охоплює, окрім Туреччини, деякі країни, на які розповсюджується європейська політика сусідства, а саме: Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Сирію, Туніс, Палестину. Метою Програми є економічні перетворення у цих країнах та створення з ними зони вільної торгівлі.

“Метод Моне” - еволюційна модель поступової інтеграції на шляху до європейської єдності, що не обмежена певними рамками чіткої і загальної концепції.

Митний союз – важливий елемент спільного ринку. Його створення стало першочерговим завданням після підписання Римського договору і завершилося 1968 року. Митний союз передбачає 1) скасування усіх митних зборів та обмежень між країнами-членами; 2) запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо товарів третіх країн, однакового для всієї Європейської Спільноти. Прибуток від його стягнення став одним із джерел формування власних ресурсів Спільноти; 3) спільну торговельну політику як зовнішній аспект митного союзу. Тобто на міжнародному рівні Спільнота виражає спільну позицію всіх держав-членів. Відколи 1993 року офіційно почав діяти спільний ринок, усі традиційні перевірки на внутрішніх кордонах було скасовано разом з митними формальностями. Тим самим митні служби країн-членів втратили функції стягування акцизного збору, ПДВ та накопичення статистичної інформації.

Міжурядова конференція – переговори між урядами країн-членів ЄС з метою внесення змін і доповнень до Договорів. Мають особливе значення для процесу європейської інтеграції, бо саме вони розробляють і ухвалюють внесення інституційних змін.

Ніццький договір – підписаний 26 лютого 2001 року. Змінив окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов’язаних з ними законодавчих актів. Головні зміни полягали в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді, реформуванні процедури тіснішої співпраці. До Договору додається Декларація про майбутнє Союзу (ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.

Основоположні договори – чотири основні (установчі) договори, на яких засновується європейська інтеграція. А саме: Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (Паризький договір); Договір про заснування Європейської економічної спільноти та Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (Римські договори); Договір про Європейський Союз (маастрихтський договір).

Пакт про стабільність та зростання – мав на меті гарантувати дотримання країнами, учасницями Економічного та монетарного союзу, “бюджетної дисципліни” після впровадження єдиної валюти. Складається з резолюції Європейської Ради (Амстердам, 1997 рік) та двох постанов Ради Європейських Спільнот (1997 рік), які описують технічні деталі домовленостей щодо нагляду за бюджетом, координації економічних політики і штрафних санкцій у разі порушення бюджетної дисципліни.

Паризький договір – Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі; перший з чотирьох основоположних договорів ЄС. Підписаний у Парижі в 1951 році. Втратив чинність у 2002 році.

Пасивні важелі впливу Європейського Союзу - привабливість членства у ЄС. Пасивний вплив є тією “тягою”, що її ЄС справляє на внутрішню політику вірогідних кандидатів на вступ до нього виключно завдяки факту свого існування. Важелями пасивного впливу є: 1) політичні вигоди від членства в ЄС (захист з боку правил ЄС, яке, зокрема дозволить регулювати відносини з могутніми сусідами, та голос в ухваленні рішень ЄС; 2) економічні вигоди від членства в ЄС (доступ до ринку ЄС, надходження з бюджету ЄС, зростання інвестицій, що має забезпечити економічне зростання, та зростання підприємництва, що тягне за собою зростання вмінь); 3) уникнення витрат від недопущення, особливо у випадку приєднання сусідніх країн, до яких починає вливатися постійний потік допомоги, експертної підтримки та прямих іноземних інвестицій.

Петерсберзькі завдання – завдання Європейського Союзу в галузі оборони та безпеки, початково визначені в червні 1992 року Радою міністрів країн Західноєвропейського Союзу, що відбувалася у готелі “Петерсберг” поблизу Бона. Було визначено, що збройні сили ЗЄС можна залучати для виконання таких цілей, як: гуманітарні та рятувальні операції; операції на підтримку миру; застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, зокрема миротворчих заходів. Амстердамський договір вніс “Петерсберзькі завдання” до Договору про Європейський Союз (стаття 17), відтак вони становлять невіддільну частину європейської оборонної та безпекової політики.

Поглиблення – інтеграції між державами ЄС. Одна з тенденцій в розвитку Європейського Союзу. Курс на поглиблення закріплено в Договорі про Європейський Союз (стаття 1) як прагнення створити в Європі “дедалі міцніший союз” між народами і реалізується через митний союз, спільний ринок, єдину валюту, спільні політики тощо.

Постанова(регламент) – правовий інструмент Європейської Спільноти, що за своїми правовими наслідками є найбільш подібним до внутрішньодержавного закону. Має пряму дію, набуває чинності від моменту видання.

Право на неучасть - виняток, що його роблять для країни, яка не хоче брати участі в певній сфері співпраці Спільноти, щоб уникнути безвиході. Британія й Данія дістали право на неучасть у третьому етапі Економічного та монетарного союзу; Данія не бере участі в оборонних заходах ЄС.

Право Спільноти – власне право Спільноти складається з основоположних договорів і загальних принципів права Спільноти (первинне право) та нормативних положень, розроблених інституціями Європейської Спільноти на їх основі (вторинне право). У ширшому розуміння право Спільноти охоплює всі норми її правового устрою, а саме: загальні правові принципи; прецедентне право Суду Європейських Спільнот; законодавство, що виникає внаслідок зовнішніх відносин Спільноти; додаткове законодавство, що складається з конвенцій і подібних угод, укладених між державами-членами, для запровадження положень основоположних договорів. Усі правові норми разом становлять правовий доробок Спільноти.

Правові інструменти Спільноти – юридичні засоби, якими, згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти, можуть користуватися інституції Спільноти для виконання своїх обов’язків, дотримуючись принципу субсидіарності. До них належать: 1) постанови (регламент) – їх повне й безпосереднє виконання є обов’язковим для всіх держав-членів; 2) директиви, положення яких мають бути імплементовані у національне законодавство; 3) рішення, що є обов’язковими для тих, кому вони адресовані (державам-членам, комерційним підприємствам або є окремим особам); 4) рекомендації та думки, які є необов’язковими декларативними інструментами, що демонструють офіційну позицію інституції.

Правосуддя та внутрішні справи – один з трьох “стовпів” Європейського Союзу, визначений Маастрихтським договором. Головне завдання – подолання наслідків послідовного впровадження внутрішнього ринку у сфері вільного руху осіб. Співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ охоплює наступні сфери спільних інтересів держав-членів: політику щодо надання притулку; правила перетину зовнішніх кордонів ЄС; імміграційну політику; боротьбу з наркотиками; боротьбу з міжнародним шахрайством; співпрацю органів правосуддя в цивільних та кримінальних справах; співпрацю митних служб; співпрацю правоохоронних органів. Амстердамський договір поставив за головну мету в галузі правосуддя та внутрішніх справ створити зону свободи, безпеки та справедливості.

Президент Ради Європейського Союзу – посада, що її держави-члени обіймають почергово впродовж шести місяців. Президентом Ради є міністр закордонних справ країни-президента. Інші конфігурації Ради очолюють профільні міністри уряду країни-президента (наприклад, Раду з сільського господарства - міністр сільського господарства тощо). При цьому держава-член, яка головує в Раді, також головує в Європейському Союзі.

“Проблема суверенітету”- в контексті поглиблення євроінтеграції означає, що створення країнами-членами Європейського Союзу наднаціональних органів та делегування їм повноважень у вирішенні певних завдань (що передбачені “першим стовпом” ЄС) призводить до певних обмежень суверенітету країн-членів, адже ними більш не здійснюється повний контроль за результатами діяльності національних інститутів.

“Програма 2000” – програмі дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головною метою якої є реформування політик Союзу (передусім сільськогосподарської та структурної) та визначення фінансової перспективи на період 2000-2006 рр. Ухвалена 1999 року на Берлінському самміті.

Процедура погодження – процедура ухвалювання рішень у ЄС, запроваджена Єдиним Європейським Актом. Полягає в тому, що за ухвалювання деяких важливих рішень Рада має отримати згоду Європейського Парламенту.

Процедура спільного ухвалювання рішень – інструмент подолання так званого “дефіциту демократії”; спільне ухвалювання рішень Радою міністрів та Європейським Парламентом. Запроваджена Маастрихтським договором з метою наблизити законотворчий процес у Європейському Союзі до норм європейської демократії, згідно з якими закони ухвалює безпосередньо обраний народом і підзвітний йому орган. У рамках цієї процедури Європейський Парламент має змогу накласти вето на законопроект, щодо якого він не досяг згоди з Радою.

Рада Європейських спільнот (Рада Європейського Союзу, Рада міністрів, Рада) – інституція Європейських спільнот; головний орган ухвалення рішень в Європейському Союзі. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного збираються міністри закордонних справ (рада із загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо – загалом 9 конфігурацій.

В інституційній системі Європейських Спільнот Рада є органом Спільноти з найширшими повноваженнями. Так, попри істотне розширення повноважень Європейського Парламенту, Рада все ще залишається основним законодавчим органом Європейських спільнот. В рамках другого і третього “стовпів” Європейського Союзу Раді належить ухвалювати рішення щодо проведення спільних заходів у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики та співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері. Водночас Рада має правовий статус органа винятково в рамках трьох Європейських спільнот.

До головних повноважень Ради належать: правотворчість; бюджетні повноваження (схвалення бюджету); здійснення зовнішньої політики, зокрема укладання міжнародних договорів; виконавчі повноваження, наприклад встановлення винятків із заборони на надання державної допомоги, здійснення заходів у разі виникнення надмірного бюджетного дефіциту у будь-якій з держав-членів; повноваження призначати членів Рахункової палати, членів економічного і соціального комітету, а також членів Комітету регіонів. Зрештою, Рада врегульовує питання правового статусу службовців та інших посадовців органів Європейських спільнот.

З 1993 року Рада сама називає себе “Радою Європейського Союзу”, що вносить деяку плутанину в розуміння її правового статусу як органа Європейської Спільноти.

Римські договори – два основоположні договори європейської інтеграції, що були підписані в Римі 1957 року. А саме: Договір про заснування Європейської економічної спільноти та Договір про заснування Європейської Спільноти з атомної енергії. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати “Договором про заснування Європейської Спільноти”, і коли говорять “Римський договір” в однині, зазвичай, розуміють саме його.

Розширення – одна із тенденції європейської інтеграції; вступ нових держав до Європейського Союзу.

“Сапард” програма – один з трьох фінансових інструментів Європейського Союзу на допомогу країнам-кандидатам з Центральної та Східної Європи в підготування до вступу до ЄС. “Сапард” (“Спеціальна передвступна програма для сільського господарства та розвитку села”) –програма, призначена виключно для надання сприяння у розвитку сільського господарства та облаштування сільської місцевості. Має на меті структурні перебудови в аграрному секторі країн-вступників та запровадження тієї частини правового доробку Спільноти, який стосується його спільної сільськогосподарської політики.

Соціальна хартія (соціальний протокол) – “Хартія основних соціальних прав робітників”, підписана 1989 року всіма державами-членами ЄС, окрім Сполученого Королівства. Політичний інструмент, який накладає на країни-учасниці “моральні зобов’язання” й покликаний гарантувати певні соціальні права громадянам цих країн (ринок праці, фахове підготування, умови праці та однакові можливості). В 1991 році на базі Соціальної хартії був підписаний Договір із соціальної політики, який зробили додатком до Маастрихтського договору разом з так званим “Протоколом із соціальної політики” (соціальний протокол). В 1997 році Великобританія приєдналася до соціальної політики Спільноти.

Спільна зовнішня та безпекова політика – один з двох міжурядових “стовпів” Європейського Союзу. Започаткована Маастрихтським договором замість так званої “європейської політичної співпраці”. Має на меті формування спільної оборонної політики, яка, зрештою, може привести до єдиної системи оборони.

Спільна оборонна політика - Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом, приведе до створення спільної оборонної структури.

Спільна позиція – інструмент Спільної зовнішньої та безпекової політики, призначений для посилення систематичності співпраці й поліпшення її координації. Від країн-членів вимагається дотримуватись у своїй зовнішній позицій, ухвалених на засіданнях Ради.

Спільна стратегія - інструмент Спільної зовнішньої та безпекової політики, запроваджений Амстердамським договором. Спільна стратегія визначає завдання, терміни виконання та ресурси, які потрібно задіяти Союзові й країнам-членам.

“Стовпи”(“опори”), або підвалини ЄС – поширена метафора, за якої Європейський Союз є дахом над трьома “стовпами”. За Маастрихтським договором такими “стовпами” є: Європейські спільноти (перший “стовп”); Спільна зовнішня та безпекова політика (другий “стовп”); співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ (третій “стовп”). До першого “стовпа” належать сфери, право на рішення яких держави-члени передали Спільноті (спільна сільськогосподарська політика; митний союз та спільний ринок; економічний і монетарний союз тощо). Другий і третій “стовпи” здебільшого міждержавні, а тому рішення тут ухвалюються за наявності консенсусу між державами.

Структурні фонди та Фонд гуртування – фінансові інструменти структурної політки Спільноти, спрямованої на зменшення розриву в розвитку між різними регіонами та країнами Європейського Союзу й досягнення економічної та соціальної згуртованості. Структурних фондів чотири: Європейський фонд регіонального розвитку; Європейський соціальний фонд; Європейський фонд управління та забезпечення в сільському господарстві; Фінансовий інструмент управління в галузі риболовлі. Фонд гуртування займається фінансуванням розвитку транспортної інфраструктури та екологічних проектів.

Субсидіарність – один з основоположних принципів Європейського Союзу, згідно з яким Спільнота вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти).

Суд Європейських спільнот – одна з інституцій Європейської Спільноти, найвищий суд Спільноти, рішення якого не оскаржують. Головне завдання – забезпечення дотримання законності при застосуванні та тлумаченні права Спільноти. Також уповноважений постійно контролювати ті правові акти, які можуть вплинути на ухвалення остаточного рішення в правовому спорі, який на відповідний момент розглядає суд.

Суд першої інстанції Європейських спільнот – створено 1989 року на допомогу Судові Європейських спільнот як другий рівень судової влади в Спільноті для слухання справ, що потребують “вивчення численних фактів”. Рішення Суду першої інстанції можуть бути оскаржені в Суді Європейських спільнот з позиції законності. Зручним критерієм для кращого розуміння різниці між Судом першої інстанції та Судом Європейських спільнот є наступне положення - Суд першої інстанції вивчає факти, Суд Європейських спільнот загалом тлумачить закони.

Східного партнерства програма – програма Європейського Союзу, що уособлює східний вимір Європейської політики сусідства. Націлена на форсування стратегічного співробітництва із шістьма республіками колишнього СРСР (Україною, Молдовою, Грузією, Вірменією та Азербайджаном). Вступила в силу в травні 2009 року на самміті ЄС у Празі. Головне завдання програми – залучення шістки в економічну, політичну та стратегічну сфери впливу ЄС з метою зміцнення стабільності, ефективного управління та економічного розвитку країн на Схід від Союзу, що мають стратегічну важливість для ЄС. Передбачає наступні заходи по відношенню до держав-учасниць з боку ЄС: режим вільної торгівлі; економічну допомогу; регулярні консультації з питань оборони і безпеки; вироблення та підписання відповідних угод про стратегічне партнерство в сфері енергетики; послаблення візового режиму для громадян країн “Східноєвропейського партнерства”; направлення ЄС в державні та адміністративні структури цих країн своїх експертів.

“Тасіс” програма – програма Європейського Союзу на допомогу новим незалежним державам Східної Європи та Центральної Азії (колишня республіки СРСР, крім країн Балтії) в перехідний період. Розпочалася у 1991 році. Сприяє передаванню знань і вмінь; фінансує різноманітні проекти з надання консультативної допомоги, професійного навчання, допомоги щодо створення правової та нормативної баз, налагодження партнерських стосунків, створення нових і реорганізації наявних інститутів. Програма “Тасіс” фінансує проекти у таких сферах, як: інституційна, правова й адміністративна реформи; розвиток приватного сектора та підтримка економічного розвитку; пом’якшення соціальних наслідків перехідного періоду; охорона довкілля та керування природними ресурсами: розвиток села та ядерна безпека. До 2003 року “Тасіс” охоплювала Монголію.

Тісніша співпраця – поглиблення інтеграції між кількома, не всіма, державами-членами Європейського Союзу в окремих галузях політики. Амстердамський договір вніс термін “тісніша співпраця” в Договір про Європейський Союз і в Договір про заснування Європейської Спільноти.

“Трійка” – представляє Європейський Союз у зовнішніх відносинах в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики. За Амстердамським Договором до складу “трійки” входять нині чинний президент Ради, Верховний представник ЄС у справах спільної зовнішньої та безпекової політики, а також член Європейської Комісії.

“Фаре” програма – один з фінансових інструментів Європейського Союзу (разом із “Сапард” та “Іспа”) на допомогу країнам-кандидатам з Центральної та Східної Європи в підготуванні до вступу в ЄС. Започаткована у 1989 році і початково стосувалася Польщі та Угорщини. Головні напрями програми: 1) надання допомоги урядам країн-кандидатів в освоєнні доробку Спільноти; 2) забезпечення відповідності країн-кандидатів стандартам ЄС у таких сферах, як транспорт, охорона довкілля, якість промислових товарів тощо, що сприятиме економічному і соціальному зближенню; 3) інституційна розбудова, тобто поліпшення державного керування та інституцій, щоб вони могли ефективно працювати в ЄС.

Головним інструментом інституційної розбудови виступає twinning (“здвоєння”) – налагодження зв’язку між країною-кандидатом, яка потребує підтримки, і державою-членом, яка може її надати. Twinning означає розвиток структур, людських ресурсів і навиків управління, необхідних для імплементації доробку Спільноти. Він допомагає країнам-кандидатам зміцнити свій інституційний і адміністративний механізм для того, щоб країна була готова взяти на себе обов’язки з членства у ЄС. Його формами можуть бути технічна допомога, навчальні програми та обмін експертами.

Хартія основних прав Європейського Союзу – проголошена 7 грудня 2000 року на самміті в Ніці. Документ, що поєднує громадянські, політичні, економічні та соціальні права громадян та мешканців ЄС. Ці права розділені на наступні розділи, а саме: гідність, свобода, рівноправність, солідарність, права громадян та правосуддя. Сфера дії Хартії поширюється на всі органи та установи Євросоюзу, а також на держав-членів в процесі виконання ними права ЄС. Водночас, оскільки нема договірного обґрунтування обов’язкової чинності Хартії, її не можна вважати безпосередньо застосовною. Однак, навіть не будучи юридично обов’язковим документом, Хартія відіграє неабияку роль у відшліфування все ще неписаного стандарту прав людини та основних свобод, слугуючи, передусім, джерелом натхнення для Суду Європейських спільнот та Суду першої інстанції Європейських спільнот в здійсненні ними правового контролю над діяльністю органів Спільноти та в процесі розвитку права Спільноти. Таке велике значення Хартії прийнято пояснювати тим, що в Євросоюзі дотепер немає злагодженої доктрини основних прав європейців. Хартія основних прав Європейського Союзу внесена в Конституційний договір для Європи як його ІІ частина; тож, коли Конституція набере чинності, Хартія основних прав Європейського Союзу набуде сили закону.

Чотири свободи – сформульовані в Римському договорі 1957 року характеристики спільного ринку та засади дедалі тіснішого союзу між державами-членами ЄС, а саме: вільний рух людей, капіталів, товарів і послуг. З цими свободами безпосередньо пов’язаний вільний рух платежів, через що його інколи називають п’ятою основною свободою.

Шенгенська договірна система - утворюється Шенгенською угодою та конвенцією. Перша була підписана в містечку Шенгені (Люксембург) 1985 року країнами Бенілюксу, Німеччиною та Францією. Передбачала поступове скасування контролю на спільних кордонах і запровадження свободи пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів ЄС та громадян третіх країн. В 1990 році була доповнена Конвенцією про виконання зазначеної Угоди, зокрема, за рахунок, скасування контролю на спільних кордонах; вироблення єдиних правил перетину зовнішніх кордонів; розділення терміналів в аеропортах і портах для тих, хто мандрує всередині Шенгена, та тих, хто прибув ззовні; гармонізації умов в’їзду та візових вимог для короткотермінового перебування; створення Шенгенської інформаційної системи. Наразі до так званої Шенгенської зони входять 15 країн – 13 держав ЄС (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія й Данія), а також Ісландія та Норвегія.

Окремим протоколом до Амстердамського договору (Протокол про інтегрування Шенгенських правил до структури Європейського Союзу) співпраця Договірних сторін в рамках Шенгенської угоди була внесена в інституційні і правові рамки Європейського Союзу. З дня набрання чинності Амстердамського договору Рада перейняла обов’язки Шенгенського виконавчого комітету. Тим самим протокол до Амстердамського договору перетворив Шенгенські правила на “окреме право Спільноти”.

Використана література:

1. Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Анна Мілада Вахудова. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 379 с.

2. Гердеген М. Європейське право. Навчальний посібник / Матіас Гердеген; пер. з німецької. – К.: “К.І.С.”, 2008. – 528 с.

3. Європейський Союз. Словник-довілник / Ред. М. Марченко. - К.: “К.І.С.”, 2006. – 140 с.

РЕКОМЕНДОВАНА НАВЧАЛЬНА І ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

1) підручники та посібники:

1. Артьомов І.В. Проблеми і перспективи входження України в Європейський Союз: Навч. посбник / Іван Артемов; Закарпатський держ. ун-т., Навчально-наук. ін-т філософії та євроінтеграційних досліджень. – Ужгород: Ліра, 2007. – 384 с.

2. Гердеген М. Європейське право. Підручник / Матіас Гердеген; пер. з німецької. – К.: “К.І.С.”, 2008. – 528 с.

3. Грицяк І. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / Ігор Грицяк. - К.: “К.І.С.”, 2006. – 300 с.

4. Державне управління в умовах європейської та євроатлантичної інтеграції України: історія, теорія, методологія (моніторинг наукових досліджень і розробок): Навч. посібник / В.Д. Бондаренко, Ф.Г. Ващук, І.В. Артемов та ін.; Національна академія управління при Президентові України, Закарпатський держ. ун-т. - Ужгород: Ліра, 2007. – 344 с.

5. Євроатлантична інтеграція України в контексті міжнародного досвіду: Освітній пакет: підручник / В.В. Балабін, О.О. Безносюк, В.О. Гречанінов та ін.; В.В. Балабін (заг. ред.); військовий ін-т Київського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. – К.: Інфодрук, 2007. – 236 с.

6. Європейська інтеграція: Навч. посібник / М.І. Карлін, В.П. Колесник, Н.Н. Коцан та ін.; С.Ф. Федонюк, В.Й. Лажнік (ред.); Волинський нац. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського нац. ун-ту ім.. Лесі Українки, 2008. – 760 с.

7. Європейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права: Навчальний посібник викладача (методологія та дидактика) / В. П’ятницький (наук. ред.). – К.: Вид-во “Заповіт”, 2000. – 103 с.

8. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / Волтер Кернз; В.С. Ісакович (пер. з англ.); С.В. Ісакович, А.С. Метюшев (наук. ред.) – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 381 с.

9. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Валерій Копійка, Тетяна Шинкаренко; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту імені Тараса Шевченка. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 447 с.

10. Крапівін О.В. Євроатлантична інтеграція України: Навч. посібник для студентів спеціальності “Історія”, “Політологія”, “Журналістика” та “Міжнародні відносини” / Олександр Крапівін; Донецький національний ун-т, Науково-інформаційний центр міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці. – Донецьк: Вебер (Донецька філія), 2008. – 328 с.

11. Международная и европейская безопасность и Украина: Учебное пособие / М.А. Володина, П.В. Добров, А.Н. Каракун и др.; Научно-информ. центр международной безопасности и евроатлантического сотрудничества Донецького національного университета, Восточноукраинский национальный ун-т им. В. Даля. – Донецк: Вебер (Донецкая филия), 2008. – 433 с.

12. Мітряєва С.І. Європейська безпека і Україна: Навч. посібник / Світлана Мітряєва; Закарпатський держ. ун-т., Навчально-наук. ін-т філософії та євроінтеграційних досліджень. – Ужгород: Ліра, 2008. – 222 с.

13. Офіцинський Р.А. Європейська та євроатлантична інтеграція України. Соціальний аспект: Навч. посібник / Роман Офіцинський; Закарпатський держ. ун-т., Навчально-наук. ін-т філософії та євроінтеграційних досліджень. – Ужгород: Ліра, 2007. – 320 с.

14. Паппас С. Європейське управління: Навч. посібник / Спірос Паппас; Програма Tasis Європейського Союзу в Україні, Проект “Правничі студії в Україні: Київ та окремі регіони”. – К.: ІМВ Київського національного ун-ту імені Тараса Шевченка, 2004. – 192 с.

15. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / В.Г. Воронкова, О.М. Кіндратець, В.А. Жадько та ін.; В.Г. Воронкова (ред.); МОН України. – К.: Професіонал, 2007. – 512 с.

16. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу: Навч. посібник / Володимир Посельський. – К., “Таксон”, 2005. – 380 с.

17. Сорон Ж.-Л. Курс з європейських інституцій: європейська головоломка: Підручник / Жак-Люк Сорон; В. Копійка, С. Донська (пер. з фр.); В.І. Муравйов (ред. пер.). – К.: ІМВ, 2001. – 444 с.

18. Шемятенков В.Г. Европейская интеграция. Учебное пособие / Владимир Шемятенков. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 400 с.

2) хрестоматії та збірники наукових праць:

1. Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т. 5. Политические документы / Ю.В. Ирхин и др. (ред.-сост); И.Г. Усачёв (отв. ред). – М.: Мысль, 1997. – 766 с.

2. Геополитика. Антология / Н.Н. Ашенкампф, С.В. Погорельская (сост.). – М.: Академический Проект: Культура , 2006. – М., 2006. – 1003 с.

3. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

4. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

5. Европейские страны СНГ: Место в “Большой Европе” / Под ред. В. Грабовски, А.В. Мальгина, М.М. Наринского (отв. ред.). – М.: Международные отношения, 2005. – 308 с.

6. Европейский Союз: основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями / А.О. Четвериков (пер.); С.Ю. Кашкин (отв. ред., предисл.); ЛИД Консалтинг, Банк “Образование”. – М.: ИНФР-М, 2008. – 696 с.

7. Керни Р. Диалоги о Европе / Ричард Керни; пер. с англ. – М.: Издательство “Весь Мир”, 2002. – 320 с.

8. Конституция Европейского Союза: договор, устанавливающий Конституцию для Европы: С комментариями / А.О. Четвериков (пер.); С.Ю. Кашкин (отв. ред.); С.Ю. Кашкин, А.О. Четвериков (авт. коммент.). – М.: Инфра-М, 2005. – 619 с.

9. Политическая мысль вт. пол. ХХ века. Хрестоматия для студ. вузов / В.А. Мальцев (сост.) – Пермь: Звезда, 1999. – 586 с.

3) словники та довідники:

1. Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу / Даніель Геген; Г. Козлов, С. Середа (пер. з фр.). – К.: Основи, 1995. – 116 с.

2. Європейський Союз: вчора, сьогодні, завтра / В.І. Макар та ін. (авт.-уклад.); Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута, 2008. – 224 с.

3. Європейський Союз. Директиви Європейського Союзу: Довідник / І.Г. Олесова та ін. (уклад.); В.Л. Іванов (ред.). – Львів: Леонорм, 1998. – 287 с.

4. Європейський Союз. Словник-довідник / Ред. М. Марченко. - К.: “К.І.С.”, 2006. – 140 с.

5. Европейский Союз: Справочник-путеводитель / О.В. Буторина (отв. ред.); РАН Институт Европы, Ассоциация европейских исследований. – 2 изд., доп. и перераб. – М.: Деловая література, 2003. – 286 с.

6. Інститути ЄС і НАТО: Глосарій основних термінів і понять: довідник / І.В. Артьомов та ін. (уклад.); Закарпатський держ. ун-т., Навчально-наук. ін-т філософії та євроінтеграційних досліджень. – Ужгород: Ліра, 2007. – 220 с.

7. Кук К. Европа в двадцатом столетии: Справочник издательства “Лонгман” / Крис Кук. – М.: Международные отношения, 2005. – 455 с.

ДОДАТОК

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 275; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 11 12 131415 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!