Європейська ідентичність: характерні риси, критерії та підходи до конструювання. Європа та її Інші.

Демократична ідентичність Європейського Союзу та способи її моделювання.

Європейська ідентичність: характерні риси, критерії та підходи до конструювання. Європа та її Інші.

Тенденція розширення актуалізує проблему європейської ідентичності (тожсамості), свідченням чого є дедалі частіша заміна поняття “інтеграції” поняттям “ідентичності”, яке відображає вплив розширення на розвиток відчуття “спільності” і солідарності в рамках ЄС. Відповідно Європейський Союз потребує продуманої політики зняття напруженості у самоідентифікації людей шляхом “надбудови” і розширення їхніх національних ідентичностей до європейського виміру (Романо Проді, Юрген Габермас).

Цю необхідність пояснюють тим, що досвід, який робить європейців європейцями передбачає також і відокремлення від “не-європейського”, а саме у відокремленні і формується ідентичність. Згідно із Договором про Європейський Союз, ЄС, з одного боку не може відмовити у бажанні стати членом жодній європейській державі, а, з іншого, - не може стати доступним для держав без будь-якої території в Європі у смислі традиційно визначених географічних кордонів. “Не-європейське” ж локалізується за межами існуючих країн-кандидатів. І хоч Союз і сповнений “рішучості не допустити встановлення нових роз’єднувальних ліній в Європі”, “неєвропейське” лишається фактом. Адже, незалежно від того, скільки “партнерських” угод ЄС може запропонувати не-членам, неминучим наслідком прийняття одних як повних членів і виключення інших буде розділення на “своїх” і “чужих”. Тому питання про східний кордон Європейського Союзу фактично стає питанням про європейську ідентичність.

Крім цього, лише розширення національних ідентичностей до європейського виміру може забезпечити справжню легітимність кваліфікованої більшості (Юрген Габермас). Адже лише усвідомлення спільної політичної долі та переконлива перспектива майбутнього можуть утримати меншість від обструкції волі більшості та подолати недовіру між державами-членами. Тільки усвідомлення спільного членства може стати підставою для відчуття, що “ніхто нікого не хоче образити”.

Ідентичність (тожсамість) – це самосвідомість індивіда чи групи. Вона є результатом самоідентифікації, тобто процесу, за допомогою якого ми усвідомлюємо, що володіємо певними якостями, що відрізняють нас від інших. Тим самим ідентичність передбачає почуття окремішності щодо інших. Тожсамість існує як інакшість, а набути її можна лише в зіставленні з іншими. Ідентичність, якщо її розуміти у значенні “бути собою”, тісно пов’язана з “баченням інших”.

За С. Гантінгтоном феномену “ідентичності” властиві наступні риси. По-перше,- ідентичність мають не лише індивіди, але й групи людей, однак індивіди отримують і можуть змінити свою ідентичність лише у межах певної соціальної групи. Тобто індивід засвоює істотні елементи колективної культури , визнаючи їх за власні, ототожнюючись з ними. Так у індивіда виникає чуття належності до спільноти на засадах подібності.

По-друге, -люди самі конструюють свою ідентичність, а останні існують у вигляді “уявлених спільнот” (Б. Андерсен). Це означає, що конструювання тожсамості завжди має діалогічний характер, який зумовлюють стосунки між індивідом і колективом, а також між певним колективом та іншими колективами. Відповідно, ідентичності визначаються самим індивідом (колективом), але дише за результатами взаємодії з іншими. Тому не можна отримати бажану ідентичність без згоди тих, хто вже нею володіє. Ідентичність існує тому у вигляді дискурсу – мовленнєвої практики, яка оперує деякими “ настирливо повторюваними темами” і у такий спосіб творить спільні вартості та значення.

По-третє, -в окремого індивіда, як і у групи людей, може бути декілька ідентичностей. По-четверте, - значущість тієї чи іншої ідентичності залежить від конкретної ситуації, а тому за певних обставин вона може набути ґрунтовної трансформації. Це означає, що ідентичність є не статичною, а динамічною величиною, її не можна сформувати раз і назавжди.

Джерела формування ідентичності можуть бути: 1) акриптивним – вік, стать, етнічна чи расова приналежність, кревна спорідненість; 2) культурними – кланова, племінна, мовна, національна, цивілізаційна та релігійна приналежність; 3) територіальними – село, місто, провінція, регіон, континент; 4) політичними – політична приналежність, групи інтересів, ідеологія, державні інтереси, відданість лідеру; 5) економічними – професія, посада, галузі, профспілки; 6) соціальними – друзі, колеги, клуби, соціальний статус тощо.

Будь-яка форма ідентичності включає три компоненти: 1) спільність походження – оскільки люди мають певне відношення до минулого, то саме Історія дає обґрунтування ідентичності; 2) сучасна локалізація – оскільки люди впорядковують світ у якому вони живуть, то сучасні соціальна і політична локалізації творять ідентичність; 3) спільні цілі – оскільки люди передбачають майбутнє і у такий спосіб включають його у сучасне, майбутнє формує ідентичність.

Зазвичай розрізняють два підходи до розуміння, а відтак і до формування, ідентичності. Перший – культуралістський, згідно з яким ідентичність в першу чергу є “пам’яттю та спадком”, що базуються на “природному корінні”. Як така, ідентичність існує у вигляді деякої спільної традиції (спадщини), що виявляється у повторюваних текстах, значеннях, вартостях і формах життя, які є символічною сполучною ланкою з пращурами та їхньою спадщиною. Ця традиція уособлює собою принцип історичної тяглося та опірності змінам та сприймаються як найстабільніший елемент, що забезпечує інтегральність якоїсь спільноти як передусім інтегральність її колективної пам’яті та мови.

Згідно із культуралістським підходом, формування ідентичності відбувається за рахунок відтворення – “винайдення” - спільної традиції. Під “винайденням” традиції розуміється низка практик ритуального або символічного характеру, обумовлених прийнятими правилами, які намагаються прищепити певні цінності і норми поведінки через повторюваність, що автоматично передбачає зв’язок з минулим. Відтворення традиції має за мету не стільки повернути минуле, скільки створити привабливу модель ідентичності, що могла б замінити панівну. Винайдені традиції існують як відповіді “на нову ситуацію у формі відсилання до ситуації минулої” (Ерик Гобсбаум). Тому спостереження за ідентичністю дає змогу краще збагнути не стільки те, “звідки ми походимо”, скільки те, “куди ми прямуємо”.

В межах першого підходу європейська ідентичність осмислюється передусім як загальноєвропейська традиція, під якою пропонується розуміти конкретний набір історичного досвіду та культурного спадку європейців. В цьому сенсі загальноєвропейська традиція сформувалася за рахунок античної традиції грецького полісу, спадку Римської республіки та Римської імперії, християнства, Реформації, Відродження, Просвітництва, політичних ідей та рухів ХІХ століття (лібералізм, консерватизм, соціалізм).

З огляду на питання про географічну локалізацію “європейського”, загальноєвропейська традиція сягає тієї частини континенту, де християнство не зазнало тривалого впливу з боку Візантії та де мав місце творчий синтез християнського і варварського (кельтського і германського) спадку. Загалом міркування про європейську ідентичність передбачають звернення до поняття спільноти, що ґрунтується на середземноморській (грецькій і римській) культурі та на християнстві (іноді разом з його коренями), яке сформувало Європу, а також до спадщини Ренесансу та Просвітництва.

Прийнято вважати, що загальноєвропейська ідентичність поєднує три засадничі елементи: 1) гуманізм, який привніс до Європи повагу до особистості, її самобутності, правам і обов’язкам, формам самовиразу; 2) розмаїття, яке стало результатом поєднання римського і германського початків і знайшло свій вираз у багатоманітності етнічних, релігійних, культурних, національних та релігійних ідентичностей, що існують в Європії. В цьому сенсі традиція Європи є унікальною, адже вона увібрала в себе цілу низку культурних спадків – іудо-християнського, античного, культури варварських народів, які увійшли до складу Римської імперії, християнський спадок Реформації, Просвітництва та епохи Відродження, а також “три спадки” ХІХ століття – націоналізм, соціалізм і романтизм (Поль Рікер); 3) універсалізм як догма християнського віровчення, що став визнанням цієї багатоманітності.

Юрген Габермас називає наступні риси сучасної європейської ідентичності: 1) секуляризація, так що громадяни з підозрою ставляться до порушення границі між релігією та політикою; 2) довіра до організаційних здібностей держави та скептична оцінка результативності ринку; 3) відсутність оптимістичних ілюзій стосовно технічного прогресу; 4) низький поріг терпимості відносно насилля проти особистості; 5) надання переваг гарантії безпеки з боку держави загального блага та можливості солідарно врегулювати проблеми; 6) прагнення до складної організації міжнародного порядку, що регулюється правом; 7) надії на ефективну світову внутрішню політику в рамках реформованої ООН.

В межах культуралістського підходу до розуміння європейської ідентичності рухаються міркування Поля Рікера, згідно з яким сутнісною характеристикою загальноєвропейської традиції, її своєрідним “природним корінням” є поєднання деяких універсальних сталих положень та “сили розрізнень”, одночасність процесів уніфікації та диференціації, протиборства і зв’язку. Відповідно, формування європейської ідентичностімає відбуватися за рахунок створення нових – з огляду на сучасні реалії - моделей такого поєднання. А саме: 1) моделі мовного універсалізму; 2) моделі обміну пам’яттю, за рахунок якого і формується колективна пам’ять європейців; 3) моделі “прощення”.

Мовний універсалізм не означає ані створення якоїсь нової спільної мови, на кшталт есперанто, ані домінування однієї чи декількох європейських мов. Мовний універсалізм слід забезпечити шляхом взаємного перекладу та багатоманітного використання різних мов. Взаємний переклад мов, на думку Рікера, є орієнтиром руху до Великої Європи та умовою формування її культури.

Модель обміну пам’яттю передбачає фіксацію основоположних подій європейської історії та можливість різних оповідей про них, різних підходів до їх розуміння різними індивідами, групами, народами, етнічними меншинами, релігійними конфесіями. За цією моделлю, європейці мають звикнути до обміну розповідями як одне про одного та про інші народи, так й інших народів про них. Ця модель дозволяє, з одного боку, зберегти пам’ять про основоположні події, а, з іншого, - навчити європейців “варіювати історії, які вона розповідають про себе”. Внаслідок цього, пише Рікер, ми потрапляємо в оповіді інших людей і стаємо героями історій, які розповідають про нас інші, - історій, в яких є власні основоположні події, свої власні прийоми та сюжети.

Модель “прощення” передбачає не забуття злочинних чи жорстоких дій, а вміння розділити пам’ять про них як між собою, так і з іншими. Європейці мають навчитися перехрещувати свою пам’ять, обмінюватися нею між собою, доти, доки, наприклад, злочини нацистів не стануть частиною їх власної пам’яті.

Перший – культуралістсьский - підхід до формування європейської ідентичності знайшов своє відображення в “Документі про європейську ідентичність”, що був підписаний міністрами закордонних справ країн-членів ЄС на самміті в Копенгагені у 1973 році. В документі зазначалося, що основами європейської ідентичності, поміж іншим, є спільний спадок.

Другим підходом до розуміння та формування ідентичності є конструктивістський підхід, згідно з яким ідентичність є передусім “проектом, який ще має бути завершений”. За визнанням Габермаса, більшість традицій, в тому числі і політичних, які завоювали авторитет під впливом переконаності у їх природності, насправді були сконструйовані. При цьому конструювання ідентичності не означає, що вона є продуктом вільної творчої винахідливості. Це конструювання завжди полягає у використанні наявних елементів для досягнення якоїсь мети. А тому розрізнення спадку, який ми готові прийняти, і того, що ми хочемо відхилити, потребує значної виваженості та обережності.

Посилання на історичний досвід конкурують між собою в процесі свідомого відбору, без якого сила, що формує ідентичність, не буде дієвою. Відтак ідентичність завжди є “версією речі, що була сконструйована раніше” (Олі Гнатюк). Їі слід розуміти як “змінний продукт колективної дії”, а не стабільну причину, що лежить в її основі (Роджерз Брюбейкер). Вона (ідентичність) хоча і є вмістилищем різних колективних досвідів, утворює в кінцевому підсумку конструкцію (Едвард Саїд). Отже, людська ідентичність є не стільки природною і сталою, скільки сконструйованою, а іноді навіть повністю винайденою чи вигаданою.

Конструктивістський підхід є визначальним з двох причин. По-перше, культури є надто взаємозалежними і надто проникають одна в одну, щоб дати чіткий опис індивідуальності кожної з них. По-друге, - усвідомлення спільної традиції передбачає її протиставлення іншій спільній традиції, внаслідок чого і відбувається відокремлення “нас” від “них”. Розвиток і виживання будь-якої культури вимагає існування Іншого, відмінного і конкурентного.

Зважаючи на це, конструктивістський підхід до ідентичності виходить з того, що її можна сконструювати лише в зіставленні з Іншим, а Інший є невід’ємною складовою будь-якої тожсамості. Останнє означає, що конструювання ідентичності включає в себе й конструювання своїх Інших, чия актуальність завжди залежить від безперервного процесу витлумачення і перевитлумачення їхніх відмінностей від “нас”. Тому кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх “Інших”, а образи останніх більше промовляють про їх творця, аніж про самих цих “інших”.

Показовою в цьому контексті є теза американського дослідника Мартіна Маліа про те, що не існує ніякої “одвічної Росії”, яка б за своєю природою протистояла Європі. Напроти, європейські оцінки (не лише Росії) більше залежать від еволюції самої Європи, аніж від стану тих країн, які цим оцінкам підпадають. Скажімо, в той час, коли Росія стає головним захисником всіх старих монархічних режимів (1815), ці режими втрачають довіру з боку своїх народів, а, відтак, європейці кваліфікують Росію як країну східного деспотизму. Таким чином, Інший зажди є комплементарним стосовно “нас” й існує у вигляді “оберненого зворотним боком позитивного автостереотипу” (Оля Гнатюк). Наприклад, сучасний німецький дослідник Ф. Тер пропонує описувати „звернення-відвернення” Росії і Європи стосовно одна одної за допомогою образу сполучених посудин, який, на його думку, підтверджує належність Росії до Європи.

Залежно від ставлення до Іншого прийнято розрізняти негативну та позитивну ідентичності. Перша формується шляхом іншування Іншого – приписування йому негативних якостей, які становлять загрозу для “нас”. Негативна ідентичність формується у руслі дискурсу домінування – накидання конструйованих значень Іншому, через що він починає існувати не як власне Інший – в сенсі ще один поряд з “нами”, - а як Чужий, такий, що не визнає “наших” вартостей.

Зміст негативної ідентичності можна розкрити за допомогою наступної формули: “Ми” – скарбниця всіх вартостей, що “вони” їх підважують, тому “вони” становлять для нас загрозу” (Оля Гнатюк). Як наслідок, - своя традиція шанується і прославляється зазвичай за рахунок ворожого ставлення до інших традицій (Едвард Саїд). Парадокс полягає у тому, що в образі Чужого постає образ самого себе. І, навпаки, на основі власного образу і формується образ Чужого (Дітер Лангевіше). Саме тому ніщо так не сприяє формуванню спільної ідентичності, як образ ворога (Ніколас Луман).

Дискурсу домінування, який зосереджується на “чужому”, притаманна риторика вилучення, завдяки якій на Іншого проектуються власні негативні риси. Внаслідок цього будування образу Іншого відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх його особливостей, а шляхом ірраціонального перенесення на нього вже відомих із власного досвіду “гріхів і пороків”. Попри сприяння внутрішній консолідації спільноти, вилучення насправді відвертає увагу від її важливих внутрішніх проблем. Це зумовлено тим, що іншування дозволяє перекласти ці проблеми на плечі Чужого, переконати, що проблема полягає не в “нас”, а в “них”. Відповідно, Чуже має або розчинитися, або ж бути відмежованим, виштовхнутим, вигнаним. Отже, “негативна ідентичність” означає, що ідентичність стверджується за рахунок відмежування від усього, що нею сприймається як Чуже.

Дискурс домінування є тому не простими розумовими вправами, а напруженими соціальними змаганнями, що включають у себе такі конкретні політичні проблеми, як імміграційні закони, правові норми індивідуальної поведінки, законодавче врегулювання насильства і заколоту, характер і зміст освіти, спрямування зовнішньої політики, яка має справу з визначенням офіційних ворогів. Конструювання негативної ідентичності в будь-якому випадку пов’язане із диспозицією сили та безсилля у кожному суспільстві (Едвард Саїд).

Натомість конструювання позитивної ідентичності здійснюється за рахунок спільного з Іншим творення та узгодження нових значень, тобто за рахунок “зустрічі культур” - діалогічної взаємодії з Іншим. Позитивна ідентичність тому 1) є відкритою для інакшості, тобто виходить з того, що відмінність не тягне за собою ворожість, а дискурс ідентичності не обов’язково є дискурсом домінування; 2) виключає намагання класифікувати й ієрархізувати “інших”; 3) уникає настирливого повторювання, що “наша” культура або країна – це “номер один” (Едвард Саїд).

Іншим для Європитрадиційно визнають Схід (Азію), який історично існував у вигляді “колонізованих народів” Європи (Едвард Саїд). Останнє пояснює той факт, що європейська ідентичність завжди формувалася як негативна, тобто Схід розглядався як уособлення чужих і ворожих стосовно Європи рис, як то: деспотизм, що загрожує демократії; варварство, що загрожує цивілізації; колективізм, що загрожує індивідуалізму. “Іншість Азії” означала, що азіати за спокій і добробут ладні піти в кабалу, а європейці, навпаки, одержимі прагненням до демократії й здатні на ризик, вони – творці нового світу (Дітер Лангевіше). Натомість Захід означав все прогресивне в історії людства, існував як джерело універсальних вартостей, як мірка і взірець. Невипадково тільки-но виникає потреба щось негативно конотувати, як одразу виникає додаток “східно” (Ф. Тер).

Риси, якими наділявся Схід - відсталість, брак сформованих суспільних структур, деспотизм тамтешньої влади - Європа переносила також і на сусідні народи, які на цій підставі класифікувалися як менш цивілізовані. Так, ще у ХІХ столітті до автократичного Сходу поряд із Росією зараховували Австрію і Прусію. Саме поняття “Східна Європа”, визнає Дітер Лангевіше, створене Західною Європою й пробуджує давній стереотип іншості Азії. Воно виникає як назва чогось чужого, назва, що нею Західна Європа намагається позначити деяку дистанцію – культурну, соціальну, а також конституційно-політичну – між собою та чимось зовнішнім і водночас відмінним від себе.

Приписування рис європейськості чи азійськості не лише є емоційно навантаженим, а й дає змогу обґрунтувати гегемонію (тип панування, що базується на переконанні) над Чужим. Ось чому головним складником європейської культури є ідея про європейську ідентичність як вищу супроти всіх неєвропейських народів і культур (Едвард Саїд). Саме ця ідея і зробила європейську культуру гегемоністською. Оля Гнатюк визнає, що Європа є тим культурним конструктом, що вельми придатний для практики домінування.

Дітер Лангевіше також зауважує, що типове почуття культурної переваги є тією основою, на якій Європа визначає себе, розмежовуючись зі Сходом. Саме таке європейське самосприйняття породило ідею культурної місії Європи. Ця ідея завжди була експансіоністською й рідко коли гребувала нагодою здійснити силою свої претензії на перевагу. Вона утворювала неперервну лінію, що тягнеться через усю історію аж до сьогодення й від сьогодення далі. Якщо висловлюватися про цю ідею патетично й воднораз усе ж таки реалістично, то це – кривавий шлях до Європи, шлях зі слідами насилля й війн на службі такої Європи, яка пишається своєю культурною перевагою (Дітер Лангевіше).

Іншування Сходу в європейській традиції існує у вигляді орієнталізму, феномен якого ґрунтовано проаналізований в однойменній праці Едварда Саїда.Вчений виходить з того, що Схід не лише є сусідом Європи, а тому, на перший погляд вповні зрозумілим Іншим для неї. Схід – це місце, де були розташовані найбільші і найбагатші європейські колонії, він також – джерело її цивілізацій та мов, її культурний суперник. Скажімо, іслам є єдиною неєвропейської релігією, яка ні разу не була остаточно підкорена, а західна філософія багато у чому почалася з протистояння ісламському та арабському світу. Більш того, від греків філософія перейшла до мусульман, і лише потім повернулася на Захід. Європа є контрастними стосовно Сходу образом, досвідом та ідеєю. Отже, Схід – інтегральна складова європейської матеріальної цивілізації та культури, її “комплементарний Чужий”.

Орієнталізм є способом репрезентації цієї складової і, як такий, може розумітися трояко. По-перше, - як академічна традиція, що проводить різницю між Заходом і Сходом. По-друге, - як образне розуміння Сходу, в межах якого Схід асоціюється з романтичними історіями та екзотичними створіннями. По-третє – як корпоративна інституція контактування зі Сходом через формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, упокорення його, управління ним. В цьому сенсі орієнталізм є західним способом панувати над Сходом, реструктуризовувати його. Загалом західним дискурсом Сходу, мовленнєвими практиками, які не лише відображає, а й формують свій предмет. За допомогою цих мовленнєвих практик Захід описує Схід, а потім, виходячи з цього опису спілкується з ним. Орієнталізм виступає сумою обмежень, які накладаються на думки та дії, пов’язані зі Сходом і які детерміновані “цілою мережею інтересів”. Заходу вигідно мати справу з тим Сходом, який він сам для себе описує, оскільки це дозволяє Заходу обґрунтувати домінування над ним.

Своє дослідження орієнталізму як західного дискурсу про Схід Едвард Саїд резюмує у наступному “історичному узагальненні”. А саме: “Схід” і “Захід” є не стільки географічними зонами, скільки ідеями, які, будучи витвореними людьми, до певної міри, віддзеркалюють одна одну. Ці ідеї не можна зрозуміти, не беручи до уваги їх силові конфігурації. Відносини між Заходом і Сходом – це відносини сили, домінації; це взаємини між сильним і слабким партнерами. А тому Схід був витворений, “орієнталізований” Заходом у ситуації протистояння - величезна перевага Заходу над Сходом у міліарній силі уможливила дискурс орієнталізму та “неосяжну мовчанку Сходу”. Це означає, що Схід був “орієнталізований” через те, що його можна було примусити бути орієнтальним, бути таким, як він існує в уяві Заходу; таким, як це потрібно Заходу заради збереження домінування над ним. Логіка орієнталізму рухається у наступному напрямі – оскільки в онтологічному плані ми неспроможні стерти Схід із географічної карти світу, ми повинні знайти засіб полонити його, працювати з ним, описати його, поліпшити, радикально змінити. Адже Схід сам ніколи не змінюється і є “абсолютно іншим”, аніж Захід.

Відповідно, орієнталізм – це не просто структура вигадок та міфів Заходу про Схід, яка розвіється у той момент, коли про них буде сказана правда. Орієнталізм – це знакова система, яка виражає європейсько-атлантичну волю володарювати над Сходом; така собі “міцно злютована система поглядів” на Схід, яка має не лише текстуальне оформлення, а й практичне втілення. Вона до сьогодні лишається “незмінною усталеною мудрістю” і “основою навчальної доктрини”, виконуючи роль своєрідного “стандартного сита” для просіювання Сходу в західну свідомість. Це не європейська фантазія про Схід, а створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який вкладено значні матеріальні інвестиції. Це тривалий і повільний процес привласнення, через який європейське усвідомлення Сходу перетворилося із чогось суто текстуального та споглядального на щось адміністративне, економічне і, навіть, воєнне. Нерозривна дуга знання й сили з’єднує європейського або західного державця та західних орієнталістів; вона утворює закрайку сцени, на якій стоїть орієнталістський Схід. Кожен орієнталіст і сьогодні може опертися на авторитет своєї нації, підпертий системою сили.

Орієнталізм є прикладом негативної ідентичності. При цьому він забезпечує вищість не лише європейської культури над східною відсталістю, а й вищість європейських уявлень про Схід та про те, що можна вважати східним, оскільки відкидає навіть припущення того, що хтось сформує інший погляд на цю проблему. Ідеї орієнталізму не лише пояснювали поведінку орієнталів, а й наділяли останніх ментальністю. Орієнталізм означає тому, що все, що думається, говориться про Схід або навіть робиться стосовно Сходу не відхиляється від чітко проведених та інтелектуально осмислених ліній. Самі ж ці лінії задаються почуттям інтелектуальної переваги Заходу над Сходом, почуттям, на підставі якого формуються певні канони смаку, цінностей, критерії істинності тощо. Отже орієнталізм – це сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку і серцевиною яких є міф про “невитравну різницю” між західною зверхністю і східною нижчістю, що нібито зумовлена нездатністю Орієнту до розвитку. Цей міф застосовується щоразу, коли йдеться про намет і плем’я, щоразу, коли згадують про арабський національний характер.

Завдяки цьому орієнталізм гарантує позиційну вищість європейця на Сході - його можливість за будь-яких обставин зберігати на Сході свою відносну перевагу, бути відірваним від нього у своїй свідомості, бути нерівним зі своїм оточенням. Учений-натураліст, філолог, місіонер, купець, солдат – усі вони могли бути на Сході або міркувати про Схід, тому що вони могли бути там або міркувати про нього, не наражаючись на ризик того, що Схід у цьому їм перешкодить. Тому бути орієнталістом означає, поміж іншим, усвідомлювати, що ти належиш до держави, яка має на Сході цілком визначені інтереси й, навіть більше, впливати на їх формування. Орієнталізм – це розподілення певного геополітичного знання по естетичних, наукових, економічних, соціологічних та філологічних текстах, які створюють і підтримують низку інтересів Заходу стосовно Сходу, намір першого “контролювати, підкоряти або навіть інкорпорувати” світ останнього. Саме тому орієнталізм “має менший стосунок до Сходу, аніж до “нашого” світу. Як такий, він є динамічним взаємозв’язком між окремими авторами й великомасштабними політичними інтересами, що їх сформували три великі імперії, - британська, французька, американська, - на чиїй інтелектуальній і творчій території писали свої твори вищезгадані автори.

Зосередження уваги на цих імперіях та досвіді їх спілкування зі Сходом, презентованим передусім арабами та ісламом, Саїд пояснює тим, що саме в них надзвичайно сильною була ідея оволодіння так званими “заморськими територіями”. Причому саме це оволодіння розглядалося як цивілізаційна місія Заходу, яка випливає з його цивілізаційної вищості. (Виправданість і доцільність звуження Сходу до арабсько-ісламського світу Саїд пояснює тим, що лише арабський та ісламський Схід кидав Європі постійний і небезпечний виклик на політичному, інтелектуальному, а часом і на економічному рівнях. Ісламські території лежали поряд, а іноді й перетиналися з біблійними землями; більш того осереддя ісламських володінь завжди було регіоном, найближчим до Європи, територією, яка дістала узвичаєну назву “Близький Схід”.) Й потім, саме Британія та Франція були країнами-першопрохідцями на Сході та в орієнталістиці, а США після другої світової війни зайняли на Сході позиції, підготовлені цими могутніми свого часу державами. Сучасні експерти з Близького Сходу, зауважує Е. Саїд, досі схильні будувати свої теорії на тих рештках інтелектуальних підвалин орієнталізму, які були закладені у Європі ХІХ століття. Зокрема, до сьогодні орієнталізм послуговується “репрезентаціями Сходу”, - такими трансформаціями останнього, які мають зробити Схід зрозумілим для Заходу, - виходячи з того, що Схід, нібито не може репрезентувати себе сам. Речі, на які слід звернути увагу під часу аналізу цих репрезентацій, пише Е. Саїд, - це стиль, мовні звороти, контекст, нарративні прийоми, історичні та суспільні обставини, а не правильність репрезентації чи її відповідність оригіналу. Адже ці стиль, мовні звороти тощо є лінзами, крізь які Європа дивиться на Схід. Вони формують перцепцію та види взаємодій між Сходом і Заходом, вони забезпечують останньому стале сприйняття першого, сприйняття, за якого нове на Сході розглядається як повтор чи варіанти того, що відоме раніше. Завдяки цим стилям і мовним зворотам Захід отримує можливість говорити за Схід.

Спільним для “репрезентацій Сходу” (як і будь-яких репрезентацій у цілому) є їхня зовнішня цікавість Сходом. Тобто Схід для них не є чимось цінним сам по собі, а цінним лише у тій мірі, у якій він дозволяє говорити про себе так, щоб це давало Заходу підстави для збереження свого домінування над ним. Знання про Схід, оскільки воно породжується силою, фактично створює Схід, який утримується в загальноприйнятих схемах і репрезентується через ці схеми. Орієнталізм, розглядає Схід у якості такого об’єкту, який, навіть коли він розвивається, змінюється залишається все ж таки фундаментально і навіть онтологічно стабільним. Мати знання про таку річ – це панувати над нею, мати над нею владу. Мати ж владу в даному контексті означає, що “ми” відмовляємо в незалежності “їм”, - жителям орієнтальної країни, - оскільки ми знаємо цю країну, і, в якомусь розумінні, вона існує такою, якою ми її знаємо.

Таким чином, орієнталізм є застосуванням культурної сили та інтелектуальної влади Європи. Ця сила стосовно Орієнту базується на припущенні про те, що навіть коли Схід і все до нього причетне і не є очевидно нижчим від відповідних реалій Заходу, то він принаймні потребує, щоб Захід піддав його ретельному вивченню та виправленню. Схід розглядався як щось обмежене рамками класної кімнати, кримінального суду, в’язниці, ілюстрованого підручника. Тобто орієнталізм – це таке знання про Схід, яке поміщає все орієнтальне “в клас, у суд, у в’язницю, або підручник для пильного обстеження, вивчення, осудження, виправлення або управління”.

Схід орієнталізму – це не Схід, який він є, це Схід у своєму орієнталізованому вигляді, Схід, як він існує для європейського спостерігача. Це Схід, про який пишуть; Схід, як щось фіксоване, стабільне, як щось таке, що потребує дослідження і навіть знання про себе; Схід як джерело інформації, а не знання. Схід, як він осмислюється не в процесі діалогу, а у процесі однобічного обміну: поки орієнтали розмовляли та діяли, європейці спостерігали за ними й усе записували.

Яким же орієнталізм знає Схід?Орієнтал незмінно постає у “репрезентаціях Сходу” як ірраціональний, розбещений, наділений дитячим розумом; натомість європеєць – раціональний, доброчесний, зрілий і загалом “нормальний”. Захід тому є сильним, а Схід – слабким, мовчазним і покірним, позбавленим права участі; таким, буття якого постулюється, осмислюється, визначається і задіюється іншими. Захід – це той, хто діє. Схід – лише пасивний реагент, якому відмовлено у можливості розвитку; украй знерухомлена і непродуктивна якість, вічність якої гідна осуду. Захід – це той, хто спостерігає, судить та оцінює кожну грань орієнтальної поведінки, різні прояви якої класифікуються лише як реакції на дії Заходу.

І це є очевидністю, яка до сьогодні зберігає статус наукової істини. З цієї очевидності робиться висновок, що Схід неспроможний чинити опір вигаданим для нього Європою проектам, образам або просто описам. Якщо ж орієнтал і розтулить рота, то він буде, найімовірніше, “агітатором, що створює труднощі” та “ображає західні демократії”. На підставі цього, Саїд робить висновок, що “репрезентаціям Сходу” притаманна, поміж іншим, людська відстороненість, знаком якої є відсутність симпатії та “специфічних людських деталей”, що прикрита професійним знанням, зведеним до абстрактних висновків про Схід. Наприклад, дослідження творчості якого-небудь арабського поета, що жив у Х столітті, гіперболізували до загальних висновків, які визначали політику, спрямовану на подолання орієнтальної ментальності в Єгипті, Іраку або Аравії. Людська відстороненість зумовлює нехтування людською природою іншої культури, зведення цієї природи до примітивної суті (скажімо вірш із Корану міг розглядатися як незаперечне свідчення про “невитравну мусульманську чуттєвість”). Внаслідок цього Схід сприймається як щось таке, чиє існування не розгортається у часі й просторі, а залишається там фіксованим для потреб Заходу.

Людська відстороненість “репрезентацій Сходу” підтверджується й тим, що орієнталів рідко бачили й рідко на них дивилися як на щось цінне саме по собі. Дивилися не них, а крізь них, аналізували їх не як людей, а як проблеми, що мають бути розв’язані. Як це не парадоксально, зазначає Саїд, але в орієнталізмі Схід – це “цілковита відсутність”. Сам же образ орієнтала формувався за рахунок дискурсу вилучення – орієнтала прив’язували до тих елементів західного суспільства (злочинців, божевільних, бідняків), які були в ньому “прикро чужими”.

Усталений викривлений образ Сходу, створений його репрезентаціями, до сьогодні експлуатується політиками, джерелом ідеологічного постачання для яких лишається “суперосвічений орієнталіст” з його виключним правом репрезентувати Схід. Як наслідок – “підступні китайці, напівголі індуси та пасивні мусульмани” описуються як стерв’ятники, що годуються “нашими” подачками, й проклинаються, коли ми їх “втрачаємо”. Арабів уявляють як горбоносих продажних розпусників, схильних до тероризму, які гасають верхи на верблюдах і чиє незаслужене багатство є викликом для цивілізації. Сучасне “експертне” знання про Близький Схід зводиться до наступного: усі дороги ведуть до базару; араби розуміють лише силу; брутальність і насилля – елементи арабської цивілізації; іслам – не толерантна, “середньовічна”, фанатична, жорстока релігія. Не випадково, “незбагненну втіху приносили думки про те, що “араби”, втілені в Саддамові, отримають належного їм прочухана”. Додатком до сучасних-традиційних ідей орієнталізму можна вважати припущення, що хоча західний споживач належить до чисельної меншості, він має право володіти та розпоряджатися більшою частиною світових ресурсів за тієї простої причини, що він, на відміну від орієнтала, є справжньою людиною. Контекст, рамки, простір будь-якої дискусії обмежені, або навіть заборонені цими ідеями. Тому мусульманин сьогодні – це людина варта якнайглибшої зневаги та кривди.

Таким чином, орієнталізм – це система репрезентацій, обрамлена всією сукупністю сил, які привели Схід у західну науку та західну свідомість. Це школа інтерпретації, матеріалом для якої є цивілізації, народи та регіони Сходу. Найбільш вживаними її ідіомами можна вважати: східний характер, східний деспотизм, східна чуттєвість, схильність до неточності й неакуратності, відсталість загалом. Більш того, орієнталізм – це фундаментальна політична доктрина, яка силоміць була накинута Сходові, оскільки Схід був слабший аніж Захід, а Захід розглядав відмінність Сходу як його слабкість. Як культурний же апарат, орієнталізм - це зверхня оцінка Сходу як чогось абсолютно окремішнього стосовно Заходу, дегенеративного, відокремленого (одвічно і навічно) від передових, цивілізованих держав, такого, що потребує західної уваги та західної реконструкції.

Підсумовуючи своє дослідження орієнталізму, Е. Саїд, виокремлює наступні його “принципові догми”, які ніколи всерйоз не спростовувалися й вперто існують у вивченні новітнього Сходу (Близького Сходу). По-перше, - існує абсолютна й систематична різниця між Заходом, який прямує дорогою раціональної думки і є розвиненим, гуманним і вищим, і Сходом, який блукає манівцями, позбавлений логічних здібностей, і є недорозвиненим та нижчим. По-друге, – тексти, що репрезентують “класичну” східну цивілізацію заслуговують на більшу довіру, аніж факти, здобуті зі спостережень над новітніми орієнтальними реальностями. По-третє, - Схід вічний, однорідний і неспроможний визначити себе, а тому без дуже узагальненого і систематичного словника, який би описував Схід, виходячи із засад західного світогляду, не можна обійтися, а його використання гарантує нашим дослідженням наукову “об’єктивність”. По-четверте, - Схід є основою чогось такого, що або треба боятися (жовтої небезпеки, монгольських орд, панування брунатношкірих), або ж треба надійно контролювати (методами пацифікації, досліджень та розвитку, застосовуючи пряму окупацію скрізь, де це можливо).

З приводу цих догм, пише Саїд, має місце своєрідний дослідницький консенсус сучасних арабістів та ісламознавців, для яких і сьогодні існують такі речі, як унікальне ісламське суспільство, унікальна арабська ментальність, унікальна орієнтальна душа. Кліше про те, як поводяться мусульмани (або магометани, як їх досі ще іноді називають), - іронічно зауважує Саїд, - передаються від уст до вуст із тією безтурботністю, із якою ніхто не зважився б базікати про чорношкірих або євреїв.

За визнанням деяких сучасних європейських дослідників (Дж. Граафленд) саме орієнталізм не дозволяє Європі реально оцінити тенденції світового розвитку та свої позиції у глобальній конкуренції. Адже, Європа частково зберегла колоніальний менталітет стосовно Азії, в основі якого лежить внутрішня впевненість у власній вищості. Вона дивиться на Азію крізь призму своїх історичних успіхів, вважаючи себе прикладом розвитку, і не помічає , що позиції і Європи, і США у світовій економіці слабшають, а Азії – посилюються.

Попри збереження орієнталізмом своїх домінуючих позицій в процесі конструювання європейської ідентичності, європейські дослідники відмічають трудність такого конструювання з огляду на сумнівність таких її критеріїв, як: географічний, лінгвістичний, історичний та культурний.

Під географічним критерієм розуміється ідентифікація Європи з певною географічною одиницею. Питання географічної локалізації Європи виявляється досить проблематичним, оскільки Європа, окрім Європейського Союзу, представлена у СОТ, ООН, НАТО.

Крім цього, Європа не є статистичною географічною величиною, адже її географічні кордони, на відміну, наприклад, від Африки та обох Америк, пролягають не так чітко. На сході вони фактично є відкритими, внаслідок чого образ Європи невідворотно „повзе” на Схід і „зсувається” у Євразію (Дмитро Замятін). Відкритість кордонів Європейського Союзу задекларована й у резолюції Європейської ради, що відбулася в Лісабоні у 1992 році. Зокрема, там зазначається, що неможливо й недоцільно встановлювати зараз кордони Європейського Союзу, контури яких будуть окреслені з часом.

Східний кордон ЄС, за визнанням дослідників, багато у чому визначається не за географічними, а політичними та ідеологічними ознаками.

Звідси - можливість існування Європи “від Атлантики до Уралу”, “від Бреста до Баку”, “від Бреста до Бреста”, “від Владивостока до Дубліна”, “від найзахіднішої точки Португалії Карбо де Рока до Камчатки” і т.д. Звідси ж – і можливість існування різних національних проектів європейського будівництва. Так, для Франції Європа – це передусім простір “перетворення” втраченої величі, що має гарантувати та посилити національну могутність Франції. Європа як союз національних держав має відновити свою впливовість з тим, щоб могла здійснитися ідея величі Франції. Німецький проект Європи викладений у 1996 році Крістіаном Дейбнером. За цим проектом Європа – це передусім економічний союз, скоріше федеративна держава, ніж федерація держав, з сильною децентралізацією та договірною системою фінансового вирівнювання. Акцент при цьому робиться на центральному положенні Німеччини, з чого виводиться абсолютна пріоритетність Східної Європи. Британський варіант майбутнього Європи окреслений Тоні Блером. Цей варіант передбачає повномасштабну участь Великобританії в європейських справах шляхом їх орієнтації через створення альянсів для захисту британських інтересів [Див.: Фуше М. Европейская республика. Исторические и географические контуры: Эссе. – М., 1998.- С. 69-84].

Відтак, європейський континент – це не стільки географічна одиниця, скільки інтелектуальний конструкт, політичний та ідеологічний проект, який “може означати абсолютно все і нічого” (Оля Гнатюк). Тому “кожен має власну Європу” (Тимоті Еш). Німецький історик Дітер Лангевіше визнає, що уявлення про Європу, образ, який складали й складають про неї минувшина й сьогодення, - це постійне конструювання, оскільки ні в минулому, ні нині не було окреслено однозначно, що саме слід розуміти під “Європою”. А французький вчений Емманюель Тодд констатує невизначеність концепту Європи - це і економічний регіон, і сфера цивілізації, і сукупність націй, і, зрештою, “єдність у русі”.

Цікавими в цьому відношенні є міркування Олі Гнатюк з приводу географічної локалізації Центру Європи. Мабуть, кожний народ, пише ця дослідниця, що прагне довести свою належність до Європи, десь на своїй території має географічну точку, яку вважає за центр Європи. Так, у Литві твердять, що центр Європи лежить на відстані приблизно тридцяти кілометрів від Вільнюса; у Словаччині він міститься на вершині пагорба Крагуле (самозрозуміло у центральній Словаччині); в Польщі одні вважають, що центр Європи треба шукати поблизу Лодзі, інші – що в Суховолі, а мешканці польської Галичини запевняють, що той центр – у Кракові.

Цікавим є і той факт, що Економічний і монетарний союз (на останньому етапі свого формування) географічно є меншим, аніж простір ЄС. До зони євро входять лише 12 країн-членів ЄС, при цьому десять нових членів, які вступили в ЄС 2004 року автоматично стали членами Європейського монетарного союзу, але з обмеженим статусом – до зони євро вони не приєдналися.

Лінгвістичний критерій пов’язаний із проблемою лінгвістичної різнорідності європейських держав та відсутності спільного засобу комунікації. Європейські народи живуть у своїх мовах як в особливих “структурах сприйняття і домовленості”. За допомогою перекладача, можна зробити дієвими міжурядові конференції, але вони не можуть засновувати комунікативну спільноту, оскільки уявляють собою всього-на-всього перетин між конкретними комунікативними спільнотами. Бенедикт Андерсон пояснює недостатність лінгвістичного критерію так званою лексикографічною революцією, яка викликала до життя й поступово поширила переконання у тому, що мови в Європі є особистою власністю специфічних груп - тих, хто ними щоденно розмовляє й читає на них – і, що цим групам, уявленим як спільноти, належить автономне місце в товаристві рівних.

Одним із способів посилення лінгвістичного критерію вчені називають використання принципу субсидіарності, який тут передбачає вибір відповідної мови з огляду на відповідні контексти і обставини.

Принцип субсидіарності потенційно може обернутися “мовними війнами” у Європі, феномен яких детально описаний французькою дослідницею Івон Больман. На думку Больман, Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин означена традиційним німецьким поняттям нації як органічної цілісності етнічного характеру, а не французькою концепцією суто політичної природи, за якою француза визначено громадянством, а усілякі розбіжності стосуються приватної сфери. Ось чому Хартія загрожує перетворенням вільних і рівних індивідуумів на незначних представників етнічних груп у федеральній Європі регіонів і є засобом “зробити Європу федеральною, етнічного характеру під егідою культури”. Крім цього, Хартія є “німецькою машиною війни проти Франції”, адже Франція відмовляється від визнання меншин на своїй території, що вносить “безлад у європейський пейзаж”. Підписуючи Хартію, Франція тому сформулювала пояснювальну декларацію, де є такий абзац: “Оскільки вона не домагається визнання й захисту меншин, але підтримує європейську мовну спадщину, й позаяк застосування терміна “групи” носіїв мови не надає колективних прав тим, хто говорить регіональними чи меншинними мовами, уряд Республіки тлумачить Хартію в сенсі, сумісному з преамбулою Конституції, яка забезпечує рівність усіх громадян перед законом і визнає тільки французький народ, що об’єднує всіх громадян незалежно від походження, раси або релігії” [Див.: Больман Івон Мовні війни в Європі / пер. з фр. – К.: “К.І.С.”, 2007. – С. 52].

Больман вважає, що Хартія уможливлює використання мови для спонукання її носіїв домагатися автономії. Відповідно “ельзаське питання”, “бретонське питання”, “корсиканське питання” та решта “питань меншин” можуть слугувати інструментами “раціональної реконструкції Європи” з тим, щоб забезпечити федеральну модель її політичного устрою.

Культурний критерій, виражений у певному способі життя, традиціях і моделях поведінки на території Європи, також не є однозначним. Адже навіть у межах нації-держави достатньо складно вести мову про гомогенну культурну ідентичність. Крім цього, якщо раніше межу між латинською і візантійською цивілізаціями – згідно із А. Тойнбі, її роль відігравав так званий “нічийний простір”, що простягався між Константинополем і Віднем, а саме: південно-східна частина Європи, - можна було розглядати як основу культурної демаркації між “Заходом” і “Сходом”, то сьогодні її смисл є менш очевидним. Та й традиційні показники Європи - „романо-германізм” і західна версія християнства поставлені під сумнів з огляду на входження до ЄС країн колишньої Східної Європи (соціалістичного табору) та Греції. Напрошується висновок про неминучість постання питання щодо романо-германсько-слов’янської ідентичності Європи.

На думку Ентоні Сміта, сучасна Європа повинна знайти світський еквівалент спільної віри й системи цінностей (світський еквівалент християнської культури й католицької ідентичності), які скріплювали європейців попередніх епох воєдино. Але це лише тягне за собою іншу проблему: де знайти цю спільну віру й систему цінностей ? Пошук спільних досвідів й традицій, символів та цінностей, вважає Сміт, лише висунув на перший план взаємно накладну європейську строкатість, загострив її етнічні та релігійні грані поділу й двозначності, відкрив калейдоскоп окремішніх етносів і контркультур, нестравних меншин, іммігрантів, чужоземців та соціальних вигнанців.

Цю думку висловлює й Романо Проді, згідно з яким справжнім викликом для європейців є пошуки “спільної європейської душі”, тобто забезпечення розвитку “власних облич”, що визначені культурами, мовами та ідентичностями, у їхньому “життєвому взаємному зв’язку”. Проді визнає, що пошуки “спільної європейської душі” - це важлива проблема ЄС, але водночас і свідчення його слабкості. Бо не можна розмірковувати про можливий шлях європейських інституцій – зміцнення Парламенту, застосування права вето лише у виняткових випадках, реорганізація Євро комісії та її повноважень – тоді, коли ніхто не спроможний вказати шлях до створення європейської “душі”. Ситуація ускладнюється тим, що в Європі немає ані панівної культури, ані філософів, мислителів і загалом “майстрів думки”, які б правили за орієнтир у масштабі цілої Європи.

Проді пропонує низку заходів, які, на його думку, дозволять зміцнити європейську свідомість й вихідним пунктом для яких має стати “пробудження християнської душі Європи”. Такими заходами є: 1) визнання різноманітності й співіснування культур, тобто взаємне прийняття європейцями одне одного у своїй культурній різноманітності; 2) переосмислення власної історичної пам’яті, включно зі своєю власною трагічною історією; 3) згода з різноманітністю, тобто відкритість до інших народів і культур, гостинність щодо суспільних норм іноземців і біженців, відкриття духовних багатств народів інших континентів – “В Європі, для якої властиві великий плюралізм традицій культури, етносів, релігій – необхідні взаємне розуміння, гостинність, інтеграція”; 4) зростання усвідомлення відповідальності Європи у світі, зокрема у питання щодо “примирення людини і природи”.

Історичний критерій пов’язаний із феноменом спільної пам’яті та спільного досвіду. На думку американського дослідника Пола Коннертона, наше сприйняття теперішнього великою мірою залежить від різних версій нашого минулого, образи якого своєрідно “виправдовують” соціальний лад теперішнього. Це означає, що всі учасники будь-якого соціального ладу повинні мати спільну пам’ять. Якщо ж їхні спогади про минуле суспільства різняться, то члени цього суспільства не можуть мати ані спільного досвіду (чогось), ані спільних уявлень (про щось).

Історичний критерій ідентичності у випадку Європи теж викликає сумніви. Європейці мають скоріше “окрему пам’ять про окреме минуле”, адже минуле згадується ними не як спільне європейське минуле, а як численні історії європейських народів. Так, Наполеон для француза є чимось іншим, аніж для німця; обидві світові війни ХХ століття запам’яталися одним як дорого здобуті перемоги, а іншим – як відчуття себе винуватцями катастроф; англійці згадують свою історію як острівну на відміну від континентальної історії європейських народів. Ентоні Сміт підмічає, що вести мову про спільну історію Європи означає розворушити спогади, які краще облишити. Скажімо, для половини Європи поразка нацистської Німеччини стала початком комуністичної окупації та створення “залізної завіси”, а для заходу Європи важливішим є те, що Червона армія дала змогу перемогти нацизм і покласти край Голокосту.

Досвід спільної загрози у конфлікті між Заходом і Сходом другої половини ХХ століття безперечно є спільним досвідом європейців на захід від розмежувальної лінії. Однак, не можна стверджувати, що весь політично створений досвід, наприклад, останніх двох десятиліть, є вже спільним європейським досвідом. Підтвердження цього можна вважати концепцію Дональда Рамсфельда “Старої і Нової” Європи, яка засвідчує існування в ЄС різних політичних векторів та орієнтацій стосовно проблем міжнародної безпеки, що виявили себе під час дискусій з питань війни в Іраку.

Сумнівність охарактеризованих вище критеріїв та їх недостатність для формування європейської ідентичності засвідчила поразка кампанії “Народ Європи”. В 1988 році Рада Європи прийняла рішення про введення “європейського виміру” в програми таких предметів, як література, історія, географія, іноземні мови, музика. За задумом авторів проекту, аргументи спільного історичного розвитку та культурного спадку мали виправдати легітимність подальшого поглиблення інтеграції. Проект “Народ Європи” був підданий критиці за наступними позиціями: 1) у загальноєвропейському масштабі неможливо поєднати елементи, притаманні нації-державі (мову, культуру, історію, територію); 2) часовий проміжок створення європейської ідентичності надто малий (процес творення національної спільноти займає не одне століття) – тобто європейський проекти початково приречений на штучність; 3) європейська ідентичність має враховувати виклик глобалізації і має не стільки “витягуватися з минулого”, скільки окреслюватися як від повідь на питання майбутнього; 4) концепція “Народ Європи” не може існувати як однорідне монолітне ціле, адже ідентичність не є даністю. Вона контекстуальна і динамічна, вона є дискурсом, що невпинно конструює значення “нас” і “їх”, а не приписом, що фіксує ці значення як одвічні та незмінні.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 1121; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!