Брак демократії” у Європейському Союзі.

⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 15Следующая ⇒

Наступною проблемою, спричиненою поглибленням євроінтеграційних процесів прийнято вважати “брак демократії”.Сам цей термін стали вживати під час дебатів у Європарламенті з приводу проекту Договору про Європейський Союз на початку 80-х років. У Єдиному Європейському акті (1986) в якості однієї з цілей Євросоюзу згадувалося завдання поповнення “дефіциту демократії” у процесі прийняття рішень.

Термін “брак демократії” в сучасних європейських розвідках вживається у двох випадках. По-перше, ним позначають нагальність для ЄС іншого формату демократії, відмінного від демократій інших об’єднань держав, оскільки він не будучи державою, фактично реалізує суверенні права – прийняття і виконання законів.

Вказана нагальність спричинена слабкістю звичних – через акцентування морально-політичних достоїнств - способів легітимації політичного устрою ЄС та його подальшого розширення, адже членство все більшої кількості країн-учасниць не пов’язане з ідеями, на яких ґрунтувалося заснування Спільноти, а зумовлене майже суто економічним розрахунком.

“Брак демократії”, згідно із Сандро Гоці, виникає внаслідок того, що представниками держав-членів в установах Спільноти є уряди, тобто виконавча влада, а не парламенти – законодавча влада. Романо Проді вважає, що це може призвести до двох небажаних наслідків, а саме: 1) або вона перетворить Спільноту на міжнародний клуб для обговорень, що неспроможний справді поєднати суверенні інтереси навколо спільного інтересу; 2) або вона введе в оману людей тим, що постійно засновуватиме все нові організації, вільні від будь-якого демократичного контролю.

Юрген Габермас пояснює “брак демократії” суперечністю, що нею Європейський Союз помічений у конституційно-політичному плані. А саме: з одного боку, ЄС є наднаціональною організацією, що заснована шляхом міжнародних договорів і не має власної конституції. У цьому сенсі ЄС не є державою. З іншого ж боку, органи Спільноти створюють європейське право, яке пов’язує її членів – у цьому сенсі ЄС має суверенні права, які досі були прерогативою власне держави. Постанови Комісії та Ради Міністрів, а також рішення Суду європейських Спільнот дедалі глибше втручаються у стосунки країн-членів ЄС. Європейська виконавча влада може виконувати свої постанови навіть незважаючи на спротив національних урядів. Водночас, допоки повноваження Європарламенту незначні, цим постановам бракує безпосередньої демократичної легітимації шляхом вольового акту об’єднаних європейських громадян. Відтак виконавча європейська влада не може виводити свою легітимність із легітимності урядів країн-членів ЄС.

Габермас пов’язує “брак демократії” з “ножицями” між зростанням повноважень європейських органів влади та недостатністю легітимації встановлюваного європейського правопорядку. Останній можна вважати легітимним лише тоді, коли він однаковою мірою забезпечує автономію всіх громадян. Останні автономні лише тоді, коли адресати права можуть сприймати себе водночас їхніми авторами. А автори вільні тільки як учасники законодавчих процесів, які відрегульовуються в такий спосіб і здійснюються в таких комунікативних формах, що всі можуть допустити: такі ухвалені правила заслуговують на загальне та раціонально мотивоване схвалення.

З огляду на це, слабкість легітимності європейських інституцій засвідчується також тим, що більшість людей не сприймає Європейський Союз як повноважний суб’єкт, що ухвалює зобов’язувальні рішення, приймає закони і лишається правослухняним, оскільки у правозастосуванні він ніби прихований за країнами-членами. Рішення ЄС незрозумілі і непідзвітні громадянам ЄС.

Сама належність до ЄС лишається слабкою, вторинною ознакою політичної ідентичності тих, хто має європейський паспорт. Це означає, що національна держава, регіон, громада залишаються початковим місцем розвитку демократії. Тому у міру зростання впливу ЄС на життєві умови громадян країн-учасниць буде зростати гострота питання про те, чому слід погоджуватися з рішеннями далеких європейських владних органів проти себе. Тим самим проблема легітимності постає як проблема переконливої єдності – “переконливого зв’язку” - європейців з Європейською Спільнотою. Відповідно ЄС повинен не лише забезпечити схвалення проекту інтеграції за рахунок сприйняття певними групами європейських політик вирішення спільних проблем як вигідних. А й побудувати тісні зв’язки між цими групами та загальноєвропейським центром таким чином, щоб вони розвивалися у подальшому не лише з розрахунків вигід-витрат, а й з розрахунку європейської перспективи. Для цього, принаймні, слід усвідомити, що довірене інституціям ЄС “європейське суспільне благо” не можна прирівнювати до неперервного розширення компетенції Співтовариства.

Досягнення ж згоди з продовження проекту інтеграції надалі буде утруднюватися з трьох причин. По-перше, - продовження процесу інтеграції означає зростання правила більшості для рішень Ради ЄС, тобто посилення ситуації перемоги однієї групи держав-учасниць над іншою. Внаслідок цього можуть виникнути трудності обґрунтування і схвалення рішень Ради ЄС. По-друге, - продовження процесу інтеграції означає розширення повноважень Спільноти, що тягне за собою імовірність прийняття рішень, які будуть сприйматися відповідними зацікавленими групами як накладені Брюсселем обмеження. По-третє, - продовження проекту інтеграції зменшує власну дієздатність країн-учасниць, що без адекватного зростання дієздатності ЄС призведе до ускладнення процесів прийняття рішень на загальноєвропейському рівні та до загострення проблеми схвалення цих рішень.

Отже, “брак демократії”, з огляду на перше значення цього терміну, існує в ЄС як обмеженість потенціалу його легітимності – громадяни країн-членів ЄС не можуть брати участь у попередньому обговоренні проблем, які їх стосуються, а мають право лише оцінювати ці рішення за результатами. З огляду на відсутність “самоусвідомленого образу європейців як європейців” (європейського народу чи народу Європи – не конституція визначає народ, а, навпаки, конституція отримує свою законність завдяки “акту власного самоусвідомленого образу сукупності громадян бути народом”; відповідь на питання, хто є народ існує ще до того, як державна влада змогла організуватися демократичним шляхом), ЄС і в майбутньому буде виводити свою легітимність з держав-учасниць. Романо Проді вважає, що європейський процес може бути життєздатним за умови подвійної легітимності: безпосередньої легітимності європейського народу, який представляють депутати європейського парламенту; та легітимності держав-членів, яка базується на демократичних національних виборах.

Водночас європейські дослідники визнають, що розширення бази легітимації, тобто перенесення практики останньої з рівня результатів на рівень спільного вироблення політичних програм, які стосуються громадян усіх держав-членів, є неможливим, оскільки в громадян ЄС відсутнє усвідомлення належності до однієї політичної спільноти, усвідомлення, яке виводить за межі національних держав, що утворюють цю спільноту. Крім цього, легітимність того чи іншого ладу визначає передусім узгодженість політичного керівництва з культурними формами життя, які конститутивними для ідентичності народу. Європа, за висновком європейських дослідників, тому не здатна виробити свою конституцію, що немає “суб’єкта”, який її виробляє, тому, що немає загальної європейської ідентичності, а отже й “відносно гомогенного” європейського демосу. Допоки ж немає єдиного народу європейської держави, який був би достатньо гомогенним, аби сформувати демократичну волю, не може бути й ніякої європейської Конституції.

Водночас демократична легітимність урядів країн-членів не може стати просто демократичною легітимністю визначених цими урядами інституцій ЄС (не може бути просто перенесена на ці інституції) з декількох причин. По-перше, - вибори в парламент у державах-учасницях, з яких походять уряди, не є європейськими, тобто виборами, орієнтованими на загальноєвропейські цілі та перспективу спільного загальноєвропейського блага. В цих виборах європейські теми відіграють випадково сторонню роль, адже в них не обговорюються конкурентні програми європейської політики і не ухвалюються рішення щодо цих програм. Це означає, що виводити з державних виборів до парламенту повноваження урядів держав-учасниць для прийняття європейських законів, які вони всі разом мають у Раді ЄС, вкрай важко.

По-друге, - запровадження принципу кваліфікованої більшості звільняє уряди від відповідальності перед своїм електоратом за прийняті у такий спосіб рішення, оскільки уряди позбавлені можливості публічно обговорювати в Раді ЄС та публічно вирішувати. Крім цього, обов’язковість рішень, що ухвалені більшістю країн, для меншої кількості країн є сумнівною.

По-третє, - через не сформованість “колективної ідентичності європейців як європейців” та відсутність “відсутність європейського демосу” роль Європейського парламенту незрозуміла виборцю в європейському процесі законотворення, а відсутність європейської партійної системи робить неможливим управління європейської політикою шляхом виборів. Увесь процес євроінтеграції відбувається в суто елітарному та технократичному дусі за фактичної неучасті суспільства в широкому обговоренні проблем інтеграції.

По-четверте, - політична діяльність у ЄС стає дедалі більш філігранним процесом прийняття рішень у все ширшому колі повноважень загальноєвропейського центру. І якщо в країна-учасницях згода стосовно прийнятих законів є такою, що може бути відкликана шляхом виборів, то відповідь “так” на різні європейські договори відкликаною бути не може.

Це тягне за собою низку питань, а саме: 1) як ставляться європейські народи до процесу євроінтеграції; 2) скільки Європ і яких Європ вони хочуть; 3) які інтеграційно-політичні цільові установки потребують їхнього схвалення, а які ні; 4) якими добрими, узгодженими підставами можна виправдати те, що ЄС реалізує свою юридичну владу над більш як трьохсот шістдесятьма мільйонами громадян; 5) якими можуть бути способи впливу громадян на європейську політику та інституції ЄС та у який спосіб преференції громадян можуть враховуватися під час прийняття рішень у ЄС; 6) якою має бути роль урядів як представників своїх громадян на загальноєвропейському рівні, та яке значення має обстоювання урядами інтересів своїх громадян заради прийняття спільного рішення.

Доки ці питання лишаються без відповіді, доти принцип демократичності в європейському контексті може мати лише символічне значення.

Ларі Зідентоп (Оксфорд) у своїй книзі “Демократія в Європі” виокремлює низку тем-проблем, осмислення яких могло б стати важливим кроком на шляху “побудови демократії в Європі” та дозволило б попередити “загрозу демократії”. Остання зумовлена тим, що Європа фактично втягнута нині у кризу демократичної легітимності. Адже передача Брюсселю повноважень держав-членів не супроводжувалася ніякими публічними дебатами, здатними створити у суспільстві клімат згоди. Відповідно зосередження влади у Брюсселі не супроводжувалося наданням їй відповідної легітимності. Водночас за риторикою про економічну та політичну інтеграцію приховується основна тенденція – стрімка концентрація влади у Брюсселі.

Ситуація ускладнюється тим, що деякі елементи центрального загальноєвропейського уряду вже створені – без усілякого конституційного оформлення. Але навіть якщо таке оформлення відбудеться, воно саме по собі, зазначає Ларі Зідентоп, не зможе гарантувати самоврядування та попередити бюрократичну тиранію “наддержави”. Не зможе воно і забезпечити ЄС справжній федералізм, бо питання про “неформальні культурні засади” - “укорінені звички і відносини”, за яких конституційні норми або доповнюються практикою самоврядування, або ж знецінюються, публічно не обговорювалося. Це, в свою чергу, може перетворити європейський федералістський проект на “просту авантюру”, бо, інколи, звичаї та усталені уявлення бувають сильнішими від декларованого права.

Більш того, невизначеним лишається питання стосовно того, яку політичну форму прийме в кінцевому рахунку Європейський Союз. При цьому федералізм не повинен сприйматися у якості найбільш прийнятного для ЄС політичного устрою. Дискусія може виявити, що Європа знаходиться у процесі вироблення нової політичної форми, яка є чимось більшим від конфедерації, але меншим від федерації. Якщо ж з’ясується, що Європа прямує у напрямі останньої, то ця мета має бути відсунута у майбутнє, а зусилля слід зосередити на укріпленні та розвитку в країнах-учасницях відповідної політичної культури.

Сьогодні ж, зазначає Ларі Зідентоп, жоден аргумент, що наводиться на користь прискорення європейської політичної інтеграції – попередження військового конфлікту; завершення створення і збереження спільного ринку та єдиної валюти; контроль і стримування німецької могутності; відстоювання своїх інтересів поряд зі США та зростаючими “азіатськими економічними гігантами” – нічого не говорить ані про майбутній конституційний устрій ЄС, ані про бажаний розподіл повноважень і влади усередині європейської федеративної держави. Жоден з цих аргументів реально не зачіпає проблему демократії у Європі.

Тому дискусія необхідна, щоб визначити цілі європейської політичної інтеграції, рамки, якими вона буде обмежена, і методи, які дозволять поставити нові власті та інститути під контроль самих європейців. Тільки через “великі конституційні дебати” народи Європи зможуть прийняти участь у визначенні власної долі й сприйняти те, що відбувається сьогодні у Європі не як результат дії невмолимих сил ринку чи махінації еліт, що вийшли з-під контролю, а як власний історичний вибір.

З огляду на це, актуальними для європейців “темами-проблемами” Ларі Зідентоп називає:

1) осмислення досвіду американського федералізму та з’ясування того, у якій мірі він може стати моделлю для “більш широкого європейського політичного союзу”. Будь-яка оцінка перспектив ініціативи створення федеративної держави у Європі, на думку вченого, має відштовхуватися від американського федералізму: якщо “нова Європа” по той бік Атлантики зуміла створити ефективну федеративну державу, то чому б “старій Європі” не прийняти це за приклад, подолавши у такий спосіб національні чвари і покінчивши з війнами, які так довго затьмарювали її історію? Останнє потребує прискіпливого вивчення неформальних культурних передумов, які визначили успіхамериканського федералізму – традиція місцевої автономії, спільність мови, відкритість політичного класу, у якому переважали юристи, спільність моральних цінностей, передусім, чітке розмежування між публічною і приватною сферами. Потрібно дослідити, чи може нинішня Європа відповідати таким передумовам чи існують інші чинники успіху федералізму в Європі.

Зокрема, потребують відповіді наступні питання:

- чи може Європа, попри історію класового конфлікту та політичних культур, сформованих різними формами держави, мати “єдиний етичний образ”;

- чи забажають, а, головне, чи зможуть європейські країни, політична культура яких сформувалася у боротьбі за суверенні права і тісно з ними пов’язана, відмовитися від претензій на “суверенітет” (попри те, що європейські держави передали значні права спільним організаціям, жодна з них не відмовилася від національного суверенітету і формально Європа складається з “гордих національних держав”;

- чи зможе християнська церква у Європі відіграти об’єднуючу роль й асоціюватися з ідеями “рівної свободи” та “захисту прав людини”, а не з інтелектуальним примусом;

- чи може бути сформована у Європі культура згоди, що є передумовою дієвого представницького правління, “культура, у якій цинізм по відношенню до законотворчого процесу стримується вірою у правові норми, яка відштовхується від переконання, що закон можна змінити, якщо він неадекватно відображає волю народу”. Культура згоди породжується практикою самоврядування (якщо, звичайно ця практика не є декорацією поряд з центральним урядом) й, в свою чергу, викликає до життя так званий “розмитий, або ідеалістичний патріотизм” - особливий тип націоналізму, розмитий ідеалістичними уявленнями про “належну” форму правління, який передбачає, що демократія є елементом національної ідентичності і гордості. Морально виправданий націоналізм є формою демократичної честі, що властива суспільству, яке базується на принципах громадянської рівності;

- як забезпечити розподіл владних функцій по всьому Європейському Союзу з тим, щоб він не перетворився на новий Левіафан, (головне питання проекту європейської політичної інтеграції), якщо в Європі інстинктивним є ототожнення соціальних реформ та гарантій справедливості із централізованою владою, а тенденції до централізації влади історично є вкрай слабкими. В умовах відсутності спільної мови, спільної політичної культури та згуртованого політичного класу – всього того, що лежало в основі американського федералістського експерименту, ризик сповзання європейського федералізму до бюрократичних форм ні в якому разі не варто недооцінювати;

2) який тип політичної культури і політичної психології буде сформований внаслідок здійснення європейської інтеграції? А саме: той, що дозволить громадянину стати не лише носієм прав чи громадянських свобод, а й активною діючою особою, переконаною у тому, що норми і права не лише формують наші наміри, а й вчать нас знаходити в законі недоліки, які слід виправити (культура згоди). Чи той, що відводить населенню роль спостерігачів політичного процесу й культивує в ньому ставлення до закону як до чогось далекого і чужого, нав’язаного експертами, як до умовності, яку можна порушувати і обходити скрізь, де це лише можливо (культура цинізму). Перший тип політичної культури орієнтує індивіда на спільне з іншими творення закону, що сприймається як деяка “родинна справа”, другий – на “революційну традицію” у стосунках з державою, що сприймається як зовнішня сила. У першому випадку верховенство закону ототожнюється із згодою, у другому – із насиллям.

Перший тип політичної культури безпосередньо пов’язаний зі становленням європейської федерації, яка означає не стільки введення спільних стандартів, скільки узаконення місцевої і регіональної автономії та максимізацію для їх представників можливостей участі в політичному житті. Тобто “європейський інтеграційний проект” має забезпечити не лише верховенство закону, захист фундаментальних прав людини та функціонування представницьких інститутів (спільні стандарти), а й розподіл влади на всіх рівнях суспільної організації ЄС з тим, щоб відкрити шлях для активного (а не формального – через отримання європейського паспорту) громадянства у ЄС.

Крім цього, федералізм в ідеалі повинен сформувати нову культуру відносин між малими та великими державами через створення механізму поєднання їх переваг. Федералізм має забезпечити малим країнам безпеку і силу великих держав, а інтереси та амбіції останніх розподілити таким чином, щоб не допустити ані надмірної централізації влади, ані тиранії більшості.

В будь-якому разі – йде мова про стосунки держави і громадянського суспільства чи держав між собою – успіх “європейського інтеграційного проекту” визначається його здатністю стимулювати активне ставлення індивідів до своїх суспільних обов’язків, демонструвати такі вигоди від участі в політичному житті, як розподіл влади, формування людського характеру (вміння та потреба віднаходити компроміси) та заохочення багатоманітності. Він має фокусувати увагу на процесі управління, а не лише на результатах прийнятих політичних рішень. В цьому випадку предметом гордості європейців стануть якісні аспекти управління як процесу, в якому вони приймаємо участь і який живить їх ідеалізм. Сьогодні Європа потребує активних громадян, а не бездумної соціальної солідарності чи атавістичного патріотизму, який виступає в образі спільноти.

Політична культура, яка б змушувала людей сприймати себе не лише у якості споживачів справедливості, а й активних громадян, визнає Ларі Зідентоп, у багатьох європейських державах є надто слабкою, що викликає значні сумніви стосовно легкості процесу пан’європейського об’єднання;

3) важливість чіткого розмежування понять національного суверенітету та самоуправління. Метою має стати справді самокерована Європа; ключовим питанням – майбутнє європейської представницької демократії з її розподілом влади, системою стримувань і противаг та значною місцевою автономією. Дебати ж з приводу місця знаходження верховної влади слід відсунути на другий план.

4)засилля економічної мови для опису європейської інтеграції – так званого “економізму”, який оперує термінами “економічний суверенітет”, “раціоналізація” і на підставі якого ЄС діє у відповідності до переконання, що за економічним прогресом неминуче чи самі по собі відбудуться й інституційні зміни, а економічне зростання автоматично забезпечить укрупнення політичних утворень незалежно від відмінностей національних політичних культур та традицій. Інакше кажучи, якщо ринкові стимули можна змінити, т о й поведінку людей централізовано можна привести у відповідність до цих стимулів.

При цьому саме економічне зростання розглядається як єдиний показник ефективності публічної політики, а до переліку прав людини заноситься будь-яка потреба. Однак, якщо мова, за допомогою якої Європейський Союз конституює самого себе, стає переважно економічною, то перспективи самоуправління у Європі виглядають досить похмуро, бо загрожують перетворити Європи всього-на-всього на “більш крупний супермаркет” Зворотним боком “економізму” є переконання у тому, що публічна політика – це справа експертів, а не народу та його представників. Міжнародні зустрічі банкірів та економістів часто є більш важливими, ніж конференції наділених довірою народу політиків.

“Економізм” змусив лібералізм замінити роль громадянина, з одного боку, роллю споживача, що “переживає гедоністичні радощі супермаркету” чи рекламованих продуктів, утому числі й політичних. А, з іншого, - роллю позивача, який вдовольняється “понурою розрадою судового розгляду”. Жодна з цих версій лібералізму не викликає у свідомості образ народної асамблеї, де громадяни дискутують про спільне благо та беруть участь у створенні законів.

“Економізму” якому слід протиставити політичну мову, націлену на рішення єдиної проблеми – яким чином можна розподілити владу і вплив у політичній системі, щоб попередити встановлення тиранії й не зашкодити ефективності та справедливості управління; як забезпечити підпорядкованість державної влади громадянам та їх участь у політичному житті. Відповіді на ці питання потребують прийняття до уваги звичних для національних традицій у Європі поглядів та уявлень, зокрема стосовно відношення до держави і влади;

5) важливість визнання та осмислення дилеми сучасної демократії, а саме: з одного боку, демократичні свободи і незалежність особистості передбачають масштабну соціальну організацію. З іншого, - демократичне громадянство передбачає, що “мале є прекрасним”, оскільки такий порядок сприяє участі громадян у політичному житті та вихованню громадянських чеснот. Чи можна сумістити ці погляди на масштаби необхідної для демократії організації, чи можна сумістити публічне (прагнення бути громадянами) і приватне (прагнення) бути споживачами) життя, якщо сам масштаб демократичного суспільства унеможливлює активне громадянство, оскільки робить суспільні дебати та прийняття рішень надто далекими від громадян?

Вирішення цієї дилеми, зазначає Ларі Зідентоп, потребує детального вивчення тих значень, у яких слово “демократія” використовується у сучасному світі. А саме: у значенні заперечення будь-якої форми гноблення і панування. В цьому випадку слово “демократія” ділить світ на “них” і “нас”, на друзів і ворогів народу й не містить ніяких вказівок щодо побудови демократичного суспільства і управління ним.

У значенні “демократичного правління”, де термін “демократія” є синонімом “класичного республіканізму” і “громадянства”, тобто позначає відповідну форму державного правління, а точніше, форму управління античним полісом, за якої громадянин-герой звільняється від буденних домашніх справ й віддано служить ідеї процвітання і слави свого міста, беручи участь у зборах й не маючи права на приватне життя.

У значенні “демократичне суспільство”, де термін “демократія” є синонімом “громадянського суспільства” і, відповідно, позначає не стільки представницькі інститути як такі, скільки участь приватних індивідів, незалежно від їх соціального статусу, визначеного народженням (як це передбачалося античним полісом), в публічному прийнятті рішень. Водночас, як зазначалося вище, масштаб демократичного суспільства виключає можливість активного громадянства і прямої участі в політичному житті.

Виходом з цієї дилеми, на думку Зідентопа, має стати концепція “стриманого громадянства”, яка б передбачала передачу значних владних повноважень на місцевий та регіональний рівні, що, з одного боку, обмежувало сферу діяльності держави й слугувало справжнім визнанням важливості і недоторканості приватного життя, а, з іншого, - виховувало у населення громадянський дух, який “піднімає їх над вузьким особистими інтересами та через місцевий і регіональний рівень виводить на рівень національних інтересів, і навіть за його межі”. Концепція “стриманого громадянства” необхідно пов’язана з федералізмом, який міцно пов’язує індивіда різними рівнями асоціації й, тим самим, дозволяє примирити громадянство та громадянське суспільство, публічну і приватну сфери;

6)яка з національних моделей державного устрою фактично слугує сьогодні моделлю європейської політичної інтеграції? Фактичне зосередження влади у Брюсселі означає, що одна з моделей фактично отримує верх.

Сьогодні в Європі конкурують три моделі державного устрою. Французька – лишається суто бюрократичною та централізованою, що тягне за собою неминучість свавілля під час прийняття рішень. Суть цієї моделі – влада, а сама вона може надзвичайно легко експортуватися, оскільки передбачає лише формалізацію централізованого механізму прийняття рішень з мінімальними обмеженнями.

Друга модель – німецька, що є антиподом до французької. Ця модель ретельно розмежовує сфери повноважень різних гілок влади й передбачає заходи щодо захисту кожної з них від зазіхань решти. Німці бачать майбутню Європу як федеральне утворення з жорстко обмеженою центральною владою. Суть цієї моделі – повноваження.

Третя модель – англійська. Вона опирається на звичаї та прецедент, передбачає консенсусну форму правління, що орієнтується на досягнення взаємної згоди. Суть цієї моделі – традиція. Вона не може бути експортована, оскільки надто укорінена у своєму специфічному соціальному контексті.

На думку Зідентопа, за формулюваннями Маастрихтського та Амстердамського договорів приховується саме французька модель, прибічники якої наголошують на важливості поглиблення політичної інтеграції. Нова Європа фактично побудована за французьким проектом, який початково був розрахований на попередження відродження німецької моці, а з часом, особливо після того, як де Голль у 1963 році своїм вето не допустив Британію до Спільного ринку, зробив увесь континент регіоном Французького домінування. Саме французи були розробниками Спільної сільськогосподарської політики; саме вони чинять значний спротив будь-яким міжнародним спробам поглинути їхні крупні банки і компанії, виправдовуючи це захистом національних інтересів; саме вони проводять політику протекціонізму у сфері торгівлі; саме вони вважають, що держава повинна втручатися у ринкову сферу і, в деякі мірі, навіть формувати її, а не капітулювати перед “англо-американським” неолібералізмом.

Більш того, сам лозунг федеративної Європи був ініційований Францією після об’єднання Німеччини. Французькі лідери дійшли висновку, що найкращий спосіб прив’язати нову Німеччину до решти Європи – це створити більш централізовану структуру управління, яка нагадувала б французьку унітарну державу та дозволяла Франції “якимось чином брати участь в управлінні Німеччиною”. Французам належить програма, яка передбачала, що подальший розвиток Спільного ринку можливий лише за умови введення спільної валюти та створення європейського Центрального банку.

Ситуативна обумовленість ідеї федералізму зумовлює її формальність, оскільки ця ідея немає нічого спільного з німецьким розумінням федералізму як чіткого розподілу влади між різними рівнями та обмеження виконавчої влади системою стримувань і противаг. Не випадково на задній план відсуваються законодавчі органи країн-учасниць ЄС, проблеми розподілу владних функцій та забезпечення демократичної підзвітності. Існує брак інформації про підґрунтя рішень, які приймаються Радою ЄС та виконуються Європейською Комісією, практично неможливо отримати інформацію про чисті внески держав-членів до бюджету ЄС.

Протистояння французькій моделі політичної інтеграції, вважає Зідентоп, потребує, по-перше, включення на самих ранніх стадіях національних законодавчих органів, особливо їх комітетів, в детальне опрацювання всіх пропонованих змін соціального і економічного регулювання у Європі з тим, щоб вони могли внести свій внесок у переговорний процес та підвищити свою компетентність. По-друге, - слід забезпечити більш вільний доступ громадськості до інформації про процеси прийняття рішень не лише на національному рівні, а й на рівні Ради ЄС та Європейської Комісії;

7) Європа, якщо вона хоче бути самокерованою, має усвідомити нагальність формування європейського політичного класу, який, за умови збереження його відкритості, повинен стати атрибутом здорового громадянського суспільства – суспільства, де навички самоорганізації громадян слугують ефективним засобом проти посилення державної влади.

Відповіді потребують наступні питання: за яких умов можливе існування справді демократичної еліти? Як має обиратися лідер - на підставі вибору між двома конкуруючими елітами чи на підставі віри у харизматичні якості лідера? На думку Зідентопа, здатність обирати справжнього лідера формується внаслідок такого досвіду участі у політичному процесі, який виходить за межі простого голосування на виборах, внаслідок досвіду прийняття рішень, визначення цілей, які стосуються не лише змісту державної політики, а й якості демократичного процесу як такого. Сьогодні ж вибори до Європейського парламенту – це ще один захід у календарі виборів. Ще одне питання – як сформувати політичний клас у європейському масштабі, якщо не існує європейського народу, європейської мови, європейської громадської думки й єдиних європейських норм підзвітності держави громадянам?

Водночас, якщо європейський політичний клас не буде сформований, Європа залишиться ширмою для централізованого бюрократичного правління, зосередженого у Брюсселі. Подолання цієї дилеми, на думку Зідентопа, потребує наступних умов: умова спільної віри, суть якої зводиться до того, які спільні переконання сьогодні може запропонувати Європа. “Демократичні зобов’язання” ЄС мають бути конкретизованими такими принципами, як: самоуправління в сенсі представницького правління; верховенство закону; розширення переліку “природних” прав людини; умова космополітизму, яка б дозволила подолати погляд на європейську стратегію як на один із аспектів вузько національних інтересів; умова спільної мови, роль якої має відіграти англійська мова.

Формування європейського політичного класу утруднюється не лише відсутністю перерахованих умов, а й тим, що лише один національний політичний клас залишив свій власний характерний відбиток на Брюсселі та ЄС. Сьогодні найбільш сильним, освіченим і рішучим у Європі є французький політичний клас. Нетерпимий до опозиції, орієнтований на слідування курсом, який він вважає “раціональним ” французький політичний клас ставить результати вище примирення, згуртованість – вище згоди, а мету – вище засобу її досягнення. Користуючись у 60-х роках слабкістю політичної волі Німеччини й відсутністю Британії у Спільному ринку, він зміг створити у Брюсселі європейську структуру, яка б відображала французьке бачення Європи, втілювала французькі звички та захищала французькі інтереси. Фактично французький політичний клас займається відновленням традиційної ролі Франції як серцевини Європи, сприймаючи свою домінуючу роль як належне та намагаючись захищати європейську самобутність перед всеохоплюючою американізацією. Французи переконані, що Європа має йти своїм шляхом, бути незалежною від Сполучених Штатів і не знаходитися в принизливому положенні васала. В цьому немає нічого поганого, але ідеалізм французів на практиці виливається у звичку володарювати, а “політична воля”, які французи обстоюють для Європи, виявляється “політичним контролем”, що його французи хочуть встановити над Європою.

Якщо Європа буде будуватися на основі французької державної моделі, застерігає Зідентоп, її історія може повторити історію Франції після 1815 року. Опіка з боку бюрократичної держави буде викликати невдоволення європейців, а це, у свою чергу, посилить вже існуючий розрив між народами Європи та їх елітами, розрив між індиферентним чи негативним ставленням населення до валютного союзу та прихильність до останнього національних політичних класів.

На думку Зідентопа, формуванню європейського політичного класу, відкритого, нестерпного до бюрократії та чутливого до вимог різних соціальних груп і верств, можуть сприяти наступні заходи:

- подальша демократизація національних політичних класів у Європі через реформи існуючих державних структур, реформи, які розширювали б участь громадян у прийнятті рішень на місцевому і регіональному рівнях і тим самим уможливлювали зміну складу національних політичних класів;

- офіційне визнання англійської мови в якості другої мови у Європі – спільні стандарти демократичної підзвітності та моральні установки, необхідні для перетворення формальної демократії на реальну, потребують спільної політичної мови як ефективного засобу досягнення цієї мети;

- створення Європейського сенату, до складу якого мають увійти представники існуючих національних парламентів, обрані непрямим голосуванням. Сенат має отримати широкі повноваження – право законодавчої ініціативи, право вето стосовно певних категорій законодавчих актів, право рекомендації та узгодження кандидатур на вищі посади в Європейській комісії. Основним завданням Сенату має стати контроль за тим, щоб влада у Брюсселі встановлювала мінімальні загальноєвропейські норми, які відповідають фундаментальним уявленням про справедливість, але не виходять за їх межі. Так, попередження дискримінації жінок чи гомосексуалістів має стати об’єктом європейського регулювання, а тривалість робочого тижня чи склад ковбаси - ні.

Ще одним завданням Сенату є подальший розподіл влади у національних державах з тим, щоб регіональна автономія стала чинником зміцнення демократичних ідеалів та наближення національних урядів до своїх народів. Чинником викорінення ставлення до національних столиць з боку регіонів як до “загарбників” та “поневолювачів”. Небезпека такого ставлення полягає в тому, що регіони можуть сприймати Брюссель як зброю проти власних національних держав. Тому детального розгляду потребує питання щодо демократичності моделі “реваншу регіонів”, адже небагато регіонів Європи мають живі традиції громадянського суспільства та демократії, їх свобода базувалася свого часу на становій системі та корпоративній моделі суспільства. Регіонам ще належить освоїти демократичну політичну культуру, а тому половина місць у Сенаті має бути надана їх представникам.

Для того ж, щоб не просто відвернути небезпеку популізму, яка виходить від регіональних рухів за “незалежність”, а й локалізувати її – тобто надати цим рухам демократичного характеру, характеру боротьби не проти своїх національних урядів, а за утвердження верховенства закону та демократичного правління – потрібна значна гнучкість у розподілі влади між центром і периферією. Гнучкість, яка б визнавала і враховувала законність багатьох інтересів та особливостей регіональної самосвідомості;

- дедалі значну роль в політичній системі ЄС повинні відігравати юристи. Більш легкий доступ до юридичної кар’єри та належне громадянське виховання юристів має забезпечить підвищення рівня політичної культури, базованої на повазі до прав людини;

8)перевагу якій точці зору на подальшу розбудову Європи слід надати – тій, що асоціюється з Великобританією й робить акцент на тому, що економічна інтеграція та взаємна залежність відкриють шлях до мирної й процвітаючої Європи, чи тій, яка асоціюється із Францією та Німеччиноюй зосереджує увагу на політичній волі та створенні нових інститутів, покликаних захищати громадянські права та соціальну справедливість у Європі. Вибір має бути здійснений між ринковими силами, поступова і опосередкована дія яких має викликати до життя “нову європейську єдність”, та дирижистською спробою створити новий європейський порядок, який буде охоплювати зовнішню політику, внутрішню систему управління, військову сферу, а також економічні відносини.

Цей вибір є частиною загального питання стосовно того, якими є стосунки між системою вільного ринку та ліберальною демократією - чи забезпечить розвиток вільного ринку сам по собі створення демократичних інститутів і чи достатньо для цього простого усунення перешкод на шляху розповсюдження ринкових стосунків. Чи ж навпаки - ліберальні демократичні інститути є обов’язковою умовою повноцінного розвитку ринкової системи, умовою подолання її негативних ефектів.

Якщо Європа прийме першу точку зору, представлену “доктриною торжества капіталізму”, вона виступить поборницею розширення масштабів світової торгівлі, яке забезпечить просування у світі ліберальних демократичних норм. Якщо ж Європа прийме другу точку зору, представлену “доктриною капіталістичної катастрофи”, вона стане фортецею, покликаною захистити права людини та соціальні підвалини, які решта світу не хоче і не може захистити. В останньому випадку мова також йде про стратегію, що її Європа має дотримуватися у міжнародних торговельних переговорах – чи повинна вона використовувати ці переговори для захисту прав людини й боротися за покращення умов праці в інших країнах, наприклад – вимагати заборони дитячої праці.

На думку Зідентопа, питання полягає не стільки у виборі між зазначеними доктринами, корені яких сягають різних правових традицій, скільки у з’ясуванні того, наскільки формальні правові структури, властиві ринковій економіці західного типу, можуть прижитися на чужому соціальному ґрунті, наскільки вони узгоджуються з традиціями та поглядами, які обмежують розвиток ринкових стосунків західного типу, наскільки вони враховують специфіку економічної одиниці. Якщо останньою є сім’я, це створює сприятливі умови для формування відносин “особистої відданості” й, як наслідок, - суспільство приймає лише частину правил гри на капіталістичному ринку. Адже, прийнявши національну державу як політичну форму, проголосивши верховенство закону усередині країни і підписавши міжнародні угоди, які передбачають дотримання прав людини та господарську прозорість, незахідні країни певною мірою офіційно визнали західні цінності та інститути. Однак вирішальну роль у здійсненні “ринкових операцій” тут продовжують відігравати традиції та звичаї, вплив яких має нівелюватися за рахунок реального дотримання у цих країнах прав людини – умов праці, антимонопольного законодавства тощо. З огляду на це, покладання на ринок як на інструмент демократизації не є виправданим, більшого значення слід надавати правам людини;

9)яку роль у зміцненні інститутів вільного суспільства у світовому масштабі має відіграти Європа з огляду на питання подальшої здатності американськихсуспільних інститутів інтегрувати мігрантів в систему конституційних норм і культури згоди без опори на моральні підвалини, що сформувалися під впливом християнства. Чи повинна Європа запропонувати світу щось більше, аніж комерціалізацію, споживацтво і вимогу дотримання “групових прав” для того, щоб підтримувати повагу до свободи особистості?

Інакше кажучи, чи повинна Європа розділити із США тягар відповідальності за захист демократичних цінностей у сучасному світі? І до яких відносин із США має прагнути інтегрована Європа? Чи повинна вона покладатися на автоматичне розповсюдження демократичних свобод в будь-якій країні світу у міру її економічного розвитку? Чи її варто стати поборницею тих елементів американської системи, які дозволяють виступити єдиним фронтом на захист прав людини і представницьких форм правління? В останньому випадку проблема полягає в тому, щоб віднайти єдиний голос, який говорив би від імені усієї Європи.

Різні типи політичних культур, які стоять за різними формами державного устрою європейських країн зумовлюють різного роду складності на шляху розбудови трансатлантичних відносин. Так, стосунки Британії та США ускладнюються традиційною британською моделлю державного устрою, аристократичні пережитки якої разюче відрізняють її від американського федералізму. Стосунки Франції та США затьмарюються проблемами культурного і лінгвістичного характеру. Ці проблеми, інколи, роблять позицію Франції стосовно “європейсько-американського партнерства заради зміцнення ліберальної демократії по обидва боки Атлантики” майже істеричною, оскільки в ній акцентуються ті аспекти, де інтереси зіштовхуються, а не співпадають. Більш того, європейську ідентичність та європейські інтереси французи схильні визначати через протиставлення ідентичності та інтересам англосаксонських країн. Німеччина ж може піддатися спокусі будувати стосунки з Росією вповні самостійно, не оглядаючись на США, які звикли, що саме вони регулюють відносини Заходу з Росією.

Подолання різноголосиці у стосунках Європи та США можливе, на думку Зідентопа, за умови усвідомлення сторонами єдності свого морального спадку, фундаментальних етичних принципів, які дозволяють презентувати світу демократію в якості обов’язкової – в етичному сенсі – моделі;

10)для збереження своєї індивідуальності та створення вільних пан’європейських інститутів Європа має усвідомити власні релігійні основи, адже моральні принципи, вироблені християнством до сьогодні становлять фундамент європейського громадянського суспільства. Християнство заклало моральні основи сучасної демократії, оскільки саме воно надало індивідам моральний статус синів Божих, акцентувавши необхідність моральної реакції на індивідуальну свободу, зумовлену рівністю людей перед Богом. Тим самим християнство звернулося до внутрішнього світу людини й вказало, що особисті мотиви як спонукальна причина її дій вищі за будь-які усталені соціальні норми.

Фактично це означає, що розуміння природи речей дане нам нашою совістю і залежить не від нашої належності до певної групи, а від нас як індивідуумів. Якщо ж ніхто не народжується із вродженим правом наказувати (як й із вродженим обов’язком підкорятися), то має існувати сфера, де людина повинна приймати рішення самостійно й сама управляти своїми вчинками без примусу з боку інших людей чи держави, керуючись виключно власною совістю. Звідси – можливість розрізнення публічного і приватного життя та окреслення меж легітимного використання державної влади; можливість поєднання громадянських свобод із самоуправлінням; принцип “рівної свободи” як основи сучасного лібералізму; універсалізм європейських норм, сформульованих у вигляді прав і обов’язків індивідів, а не характерних особливостей груп; і, загалом, головний аргумент на користь демократичного суспільства – повага моральної рівності всіх його членів та гарантія рівної свободи. Віра в те, що люди повинні по закону мати свободу жити так, як їм хочеться, пояснює прагнення Заходу всюди у світі зробити повагу до прав людини показником політичної легітимності.

Християнство з його тезою про рівність людей дозволяє осмислити плюралізм не як плюралізм групових цінностей, а як плюралізм цінностей індивідів, що здійснюють свій вибір в межах закону, який не лише захищає особисту свободу, а й покладає її межі. Такий плюралізм передбачає як моральний універсалізм, так і принцип рівної свободи, які вкупі гарантують захист індивіда від свавілля та соціального тиску, що зумовлені груповою чи релігійною солідарністю. Модель суспільства, що базується на християнській та ліберальній концепції духовної рівності, передбачає добровільну асоціацію, яка виникає із акту вільного воле вияву й апелює до совісті та вибору, а не до родинних зв’язків чи успадкованого положення в суспільстві. Таким чином, християнське вчення про духовну рівність, яке сформувало сучасний лібералізм, було й лишається викликом багатьом традиційним суспільствами.

Крім цього, ідея саморегулювання індивідом своїх вчинків, яка міститься в християнстві, є вихідним елементом концепції самокерованого суспільства. Якщо ця ідея відсутня – під сумнів ставиться здатність суспільства до самоуправління, створення та підтримки вільних політичних інститутів. Опора на совість та вільний вибір на противагу примусовим формам об’єднання і підпорядкування, духовна рівність, моральний самоконтроль та повага прав людини становлять дух європейської цивілізації, яка заперечує будь-які підстави для нерівного поводження з людьми. Фактично положення про те, що суспільство складається із індивідів, кожний з яких має власну онтологічну визначеність, є еквівалентом християнської тези про рівність душ перед Богом.

Прийняття до уваги християнства як основи сучасного лібералізму дозволяє зрозуміти той факт, що справжній лібералізм накладає суворі обмеження на багатоманітність, якщо остання загрожує “духовній рівності усіх людей”, ставить під сумнів віру в те, що всі люди мають рівний статус й тому мають рівні права на справедливість. Справжній лібералізм захищає не стільки культурне розмаїття, скільки свободу вибору. Прихильність демократії потребує тому чіткої відповіді на питання, чи визнаємо ми основні права людини як своєрідний природний закон, чи ні.

Скажімо, іслам, підпорядковуючи людину волі Аллаха, вимагає від неї суворого дотримання правил, а не підпорядкування вимогам совісті. Ось чому іслам не породив культур, в яких би відмінність між суспільним і приватним, між конформізмом і моральною поведінкою відігравала б центральну роль. Саме цим пояснюються ті труднощі, з якими зіткнулися ісламські держави внаслідок спроб ввести у себе представницьке правління;

11)чи можливе у сучасній Європі успішне злиття існуючих тут політичних культур і, якщо так, то як швидко це має відбутися. Інакше кажучи, якими є загрози “поспішної інтеграції”. Зідентоп називає дві можливі загрози. Перша – політична, друга соціальна.

Політична загроза пов’язана з тим, що, по-перше, із середини 80-х років Європу підштовхує до федералізму національний політичний клас, якому є чужими такі базові цінності федералізму, як: принцип формального розподілу повноважень і влади, система стримувань і противаг, забезпечення широкої участі громадськості у політичному процесі. Політичний контроль в розумінні Франції означає не зміцнення демократичних механізмів підзвітності, а відповідність інтересам та вимогам Франції. Декларований Францією федералізм внаслідок поспішної політичної інтеграції стає ширмою для унітарної наддержави.

По-друге, ліберальна демократія у Європі схиляється перед тиранією економічних категорій (коли смисл об’єднання пояснюється перевагами економічної інтеграції та раціоналізації) та стає “попутницею” ідей централізації (чи то внаслідок посилення ролі політичних чинників, за рахунок якого економічні відносини стають додатком до держави й ідеології - етатизм, чи то внаслідок навмисного “вивільнення” ринкових сил, яке призводить до нівелювання ролі конституційних норм та централізації політичної влади - економізм). Наслідком цього є зменшення рівня довіри до самої демократії.

По-третє, підтримка політичної інтеграції з боку центристських партій фактично дискредитує їх, оскільки останні позбавляють своїх прихильників свободи вибору. Водночас націоналістична ксенофобія та невдоволення, як реакція на прискорену політичну інтеграцію, можуть призвести до створення союзу правих і лівих сил. Загалом же, європейські еліти, проводячи політику надто швидкої інтеграції, ризикують підтвердити підозру громадськості стосовно того, що вони представляють лише самих себе.

Соціальна загроза, що її викликає до життя прискорена євроінтеграція, пов’язана зі зникненням соціальної багатоманітності за рахунок “американізації”. Ії попередження передбачає розкриття значень терміну “американізація”. У першому значенні цей термін стосується престижу американського типу поведінки, стилю та американських товарів. У другому – комерційний тиск США на світові ринки. У третьому – розвиток середнього класу, внаслідок якого статусні відмінності у європейських країнах, що своїм корінням сягають феодальних суспільств, стираються та зникають. В останньому значенні “американізація” і стає предметом для роздумів про демократію в Європі - чи повинна європейська інтеграція призвести до соціальної однорідності європейських суспільств і чи не загрожує це характерному для Європи суперництву різних цінностей та інститутів?

Європу вирізняє те, що жодна політична система і відповідна система цінностей – аристократія, монархія, демократія та теократія, не отримала в ній остаточної перемоги. І лише громадянське суспільство стало тут тією сферою, де держава встановила основні правила мирної взаємодії громадян та їх асоціацій, які поділяли далеко не однорідні цінності. Крім верховенства закону не існувало жодної офіційної доктрини, ніякої насильно укоріненої системи уявлень і правил. Становлення системи представницької влади у Європі було тому більш складним і невизначеним процесом (порівняно із розвитком американського федералізму), поміченим спадком “кривавої боротьби” між різними цінностями, спадком різного поєднання вихідних елементів європейських суспільств (феодальної аристократії, самокерованих міст і комун, королівської влади, церкви).

В цьому ж полягає і перевага Європи, де демократичні цінності знаходяться під захистом спогадів, інстинктів і звичаїв, що виникли в умовах ієрархічних суспільств, спогадів, інстинктів і звичаїв, які роблять структуру європейського суспільства більш багатою і складною. Так, голландська демократія була олігархічною і конфесійною, німецька – децентралізованою і патерналістською, французька – бюрократичною й час від часу популістською, італійська – общинною і навіть анархічною. Поспішна ж політична інтеграція загрожує складним структурам європейських суспільств, які формувалися в окремих національних державах, кожна з яких мала свою особливу політичну культуру. Намагатися змінити ці культури поспіхом, підпорядковуючи їх єдиному центру, означає ризик знищення різних форм громадянської свідомості, які нині існують в Європі.

З огляду на це федералізм має впроваджуватися у Європі поступово, на підставі консенсусу у питанні про те, в яких сферах прерогативи прийняття рішень будуть належати центру, а в яких – вони лишаться за периферією.

В іншому значенні термін “брак демократії” вживається для позначення тих вад, “викривлень”, якими помічена демократія в сучасних розвинутих країнах. Ці вади, на думку французького політолога Жана-Франсуа Ревеля, потребують детального вивчення з тим, щоб не захопитися демократичною ейфорією, оспівуванням нової богині – не просто демократії, а демократії всесвітньої. Сьогодні, зазначає Ревель, має місце деякий парадокс: коли народи, позбавлені демократії, намагаються, чи кажуть, що намагаються, встановити або відновити її, складається враження, що вона зазнає, натомість, розпаду і згортається в тих країнах, які довго її практикували і в яких вона має найглибше коріння. В той момент, коли людство відчуває потребу в усесвітній демократії, ця модель зазнає розкладу, її перекручують, вона втрачає свою сутність, фальшується в самому своєму центрі, в серці тих країн, спираючись на які вона мала ю поволі охоплювати решту світу.

Ревель називає наступні причини спотворення природного способу функціонування демократії. По-перше, - це корупція, яка стає “системною” і свідчить про нівелювання громадського контролю над управлінням суспільними фінансами. Корупція не вкладається більше в класичні службові злочини (посадова несумлінність, хабарництво, розкрадання, підкуп), а набуває витончених форм, які ледь торкаються країв Карного кодексу, ніяк не підпадаючи під його юрисдикцію. Корупція присутня і тоді, коли хтось використовує політичну чи адміністративну владу поза цариною її легітимного застосування з метою отримання грошового чи натурального зиску для себе або своїх родичів, друзів чи прихильників. Головними критеріями тут є родинність, політичні переконання, компенсація за надані послуги, нагорода за непохитну відданість.

Прикладами витонченої корупції Ревель називає 1) субсидування акціонерного товариства як спосіб обдарування своїх політичних чи особистих друзів; 2) призначення на державні посади не за професійними якостями, особливе сприяння, створення різноманітних “тепленьких місць” для партійних функціонерів, зокрема у націоналізованих компаніях; 3) укладання угод між політичною владою й окремими підприємцями на шкоду третій стороні (розпродаж державного майна з торгів, створення винятків, пільгове оподаткування, різноманітні субсидії); 4) “зневажливе ставлення до грошей”, коли прибуткове і не пов’язане з якоюсь продуктивною діяльністю місце, отримане шляхом фаворитизму, шокує менше аніж багатство, накопичене завдяки економічній ініціативі, тобто у спосіб, що передбачає також і збагачення інших; 5) ототожнення “суспільного” блага з “державним” та відкидання приватного способу служіння суспільству шляхом, наприклад, благодійництва; 6) перетворення культурної ініціативи на суто державний захід, внаслідок чого ця ініціатива, попри виголошені державою “грандіозні проекти” залишається істотно обмеженою, позбавленою оригінальності, просякнутою кумівщиною і крадійством, - “зручна нагода надати посади кільком друзям президента, ніяк не зашкодивши його репутації, - ”схильною заради політичної пропаганди віддавати перевагу показному, а не серйозному. Мистецтво й література стають знаряддями політичної пропаганди уряду та президента, які “щедро винагороджують моральне рабство лакуз політичної влади у галузі культури”; 7) використання конфіденційної інформації, доступ до якої мають державні посадовці, з метою отримання бізнесової переваги; 8) протегування свої рідних, близьких чи прихильників; 9) функціонування великих політичних партій за моделлю функціонування бізнесових груп, внаслідок чого партії не лише мають і контролюють економічні інтереси, але й здійснюють управління відповідними сферами економіки (в промисловості, банківській справі, у сферах нерухомості, торгівлі та послуг); 10) націоналізація приватних підприємств виключно задля створення керівних посад з тим, щоб улаштувати членів клану, який постійно зростає; 11) “затуляння рота судовій владі”, аби убезпечити від суду керівників, які на нього заслуговують.

Другою причиноювикривлення демократії, за Ревелем, є її перетворення на різновид комерційної реклами. Це пояснюється дедалі більшим впливом на виборчі кампанії і на політичне життя фахівців із реклами і радників із комунікації, що зумовлений, на думку дослідника, необхідністю приховування корупції внаслідок її поширення. Гарно проведеною передвиборною кампанією тепер вважається та, яка усуває зв’язок між виборцями і реальністю і пов’язує їх пізнавальні здібності з уявленнями, що сфабриковані пропагандистом.

Витонченість технік переконання, одержимість піаром, апеляція до імпульсів, а не до рефлексії, панування пустих обіцянок – становлять передвиборне мистецтво, що реалізується у гротескному танці взаємного відчуження між кандидатами на обрання та виборцями. Адже перші домагаються, аби його оцінювали за враженнями, що вони намагаються справити, а не за підсумками їх діяльності чи за серйозністю їх проектів. Дії політика спрямовуються відтак не на реальність, не на забезпечення блага виборців, а на громадську думку і на ті уявлення, які вона формує про ті чи інші речі, незалежно від їх справжнього змісту. Гелен Воллес з цього приводу зазначає, що правлячі сили Європи мають відмовитися від інсценування політики для мас й більше орієнтуватися на вирішення їх проблем. Оцінка “успіхів” та “невдач” інституцій ЄС має залежати від того, наскільки їх здобутки відповідають очікуванням клієнтів чи виборців, адже для задоволення потреб останніх вони і були створені.

Мистецтво досягнення успіху на виборах, яке полягає у змушуванні народу обрати саме себе, не завжди тягне за собою спроможність обраного урядувати. Тому одна із граней звиродніння демократії розкривається тієї миті, коли “віртуози електорального процесу” перебирають у свої руки важелі політичного керування, навіть не відрізняючись здібностями чи чесністю, яких воно потребує. Після виборів той же принцип некомпетентності й вигод, що спонукав до здобуття влади, зумовлює також і призначення на державні посади, що не є виборними. Отже, ті керівники, які привертають на свій бік прихильність електорату за рахунок платників податків і зневажають при цьому закон, вже не є демократами, навіть якщо вони були обрані легітимно. Крім цього, передвиборні піар-методи теж руйнують демократію, оскільки коштують надто дорого і тому спонукають політиків вдаватися до незаконних джерел фінансування.

Третьою причиною спотворення демократії є, з одного боку зростаюче віддалення політичного класу від виборців, а, з іншого, - байдужість громадян до суспільної справи, наслідком чого стає послаблення їх участі у громадському житті, зокрема у виборах. Це ставить під сумнів легітимність представницьких органів. Наприклад, про який представницький характер Європарламенту може йтися, коли в обранні його делегатів брали участь менше половини зареєстрованих виборців, а в деяких країнах – менше сорока відсотків. Більш того, коли в голосуванні не бере участі більшість виборців, воно не може розглядатися як “загальне” чи як виразник загальної волі. Тотожність суверенного народу і загального виборчого права стає міфом, якщо показники участі у виборах не перевищують певного рівня.

Байдужість громадян виявляє себе у “демократичній зневірі”, ознаками якої є: 1) зневіра у законі, адже відповідальності перед ним уникає сама держава та її друзі; 2) переконання у тому, що справжні шляхи до успіху пролягають поза законними можливостями, які передбачені наявними інституціями, а самі ці можливості є лише спектаклем для обслуговування приватних інтересів можновладців; 3) розуміння того, що принципове обстоювання своїх прав має своїм результатом лише тривалу, виснажливу й марну боротьбу, а вплинути на керівників демократичної держави можна за допомогою не аргументації, а “скандалу у пресі, маніфестації чи акту насилля”. Але якщо громадяни демократичної держави, зауважує Ревель, звикають до насильства як до засобу найшвидшого досягнення своїх цілей (байдуже, легітимних чи ні), оскільки без цього державна влада їх не чує, - таке становище вказує на глибоке звиродніння правової держави.

“Демократична зневіра” підкріплюється феноменом виключення, під яким розуміють повне відсторонення від громадського життя. Женев’єв Фрес належить концепція “виключальної демократії”. Цим терміном французька дослідниця позначає сучасні демократичні режими, яким притаманна глибока суперечність між декларованими загальнолюдськими свободами і реальною практикою маргіналізації т відсторонення певних соціальних груп, зокрема жінок, від реальних каналів впливу на владу, й, більше того, - доступу до влади.

Четвертою причиною викривлення демократії Ревель вважає розділення свободи і права, тобто розуміння свободи вже не як здатності виробляти закони (які після ухвалення необхідно виконувати), а як усіх індивідуальних або партикулярних вимог, аж до край дикунських, не скутих жодними умовами й обмеженнями законності.

Перераховані вади демократії, на думку Ревеля, можуть призвести до того, що навіть за формального збереження демократичних інституцій зникне сам дух демократії й вона втратить здатність до розвитку й оновлення

На думку Ревеля, демократія зіткнулася сьогодні з низкою нових зовнішніх небезпек, які ставлять під сумнів її здатність до опірності та виживання. Це: міжнародний тероризм; захоплення заручників як засіб політичного шантажу; нетолерантність ісламського фундаменталізму; схильність диктаторів на кшталт Саддама Хусейна до війни. На ці небезпеки демократія не може дати гідної відповіді, коливаючись між “безтурботністю і непослідовністю”.

Ревель виокремлю низку “тем-тез”, обговорення яких, на його думку, могло б попередити перекручене розуміння демократії й забезпечити її розвиток з огляду на сучасні світові реалії. А саме:

1) свобода індивідів у країні залежить не тільки від способу надання влади, - скажімо загального виборчого права, - вона залежить і від способу, в який ця влада здійснюється після того, як її здобуто. Тобто свобода не випливає лише з самого факту виборності. Пересічна людина має мало зиску з того, що хтось був обраний, адже цей “хтось” має повну можливість її пригнічувати, ігнорувати, оббирати та ще й їй брехати. Персічна людина міркує: “Мабуть було б краще, щоб він не був обраний і мав при цьому менше влади”. Інакше кажучи, чесні вибори самі по собі не гарантують “свободи, різнорідності та всього особистого”, бо свобода вибору не гарантує, що зроблений вибір виявиться вдалим. Тому вибори можуть бути визнані як справді демократичні у поєднанні з усім комплексом демократичних атрибутів: свободою преси, розподілом влади, освіченістю населення, гарантіями прав особи ;

2) народна думка однозначна тоді, коли йдеться про простий вибір – звільнення від диктатури чи руйнівної економічної практики. Стосовно більш складних питань, що потребують вибору з поміж дебільної їхніх можливих рішень, які прагнуть одночасно втілити у життя різні політики, - народ може помилятися і помиляється досить часто. Тому теза про те, що “демократія - гарний режим”, оскільки суверенний народ ніколи не помиляється, є досить поганим аргументом на її користь. Ця теза потребує уточнення – народний вибір є найменш поганим (а не найкращим) тільки тоді, коли народ має можливість виправити свої помилкові рішення. Тому у випадку запровадження виборів за нерозвиненого стану свобод важливою є гарантія того, що нові вибори обов’язково відбудуться у визначений час;

3) право, котре можна зруйнувати простим парламентським голосуванням, - тобто стосовно якого ви не певні, що воно збережеться після наступного засідання асамблеї, - це не право, а просто тимчасовий дозвіл;

4) те, що не є демократичним, ще не є тоталітарним. В противному випадку ми маємо справу з “відтворенням навиворіт комуністичної класифікації”, за якої світ ділився на два табори. Однак, упродовж тисячоліть людство жило (і досі значна його частина живе) в традиційних суспільствах, котрі не можна назвати ані демократичними, ані тоталітарними, але в яких існує розмаїта палітра прав і гарантій;

5) функція демократичної держави полягає у сприянні розквіту і установленню законних меж свобод особистості, а не у виробленні приписів щодо їх використання;

6) демократію прийнято ототожнювати з ідеєю свободи. Однак сам по собі концепт демократії зовсім не тотожний концептам свободи, поваги до прав людини чи їх усвідомлення. Тут потрібна ще одна річ – гарантія того, що демократична влада не порушить засадничих свобод людської особистості, відтак попередньо слід домовитися, що саме вважати непорушними засадничими свободами. Натомість існує певна плутанина між правами людини і цілями політичними, економічними й, навіть, культурними, моральними, як скажімо “право на повний розквіт людської особистості”. Хто в кожному окремому випадку судитиме про те, що цього розквіту досягнуто? Чи для цього необхідно збирати комісію ЮНЕСКО, де засідали б Сократ, святий Августин, Гете, Монтень, Конфуцій і Будда? А якщо вони відмовлять ставити свою печатку, до якого авторитету звертатися тоді індивідові зі своїми “законними вимогами” і від кого вимагати забезпечення йому повного розквіту, а в разі неможливості – бодай відшкодування? При цьому закон не є джерелом прав людини, він має бути їх кодифікацією;

7) якщо боротьба за права людини чи поширення демократії у світі ведеться лише тоді, коли її підґрунтям є ідеологічні пріоритети, то в такому разі це вже зовсім не боротьба за права людини й демократію. Вона стає політичною зброєю, знаряддям пропаганди, яким ми послуговуємось лише тоді, коли воно на користь нашому таборові чи нашим поглядам. Чим має бути “світова політика демократії”, якщо міжнародна спільнота лишається міфом?;

8) чи можна дієво забезпечити дотримання прав людини в усьому світі, якщо їм протистоїть принцип невтручання у внутрішні справи держави. Як змінити міжнародне право, яке захищає держави, а не людей. За яких умов можуть вважатись легітимними превентивні або виправні заходи? Такою умовою має стати визнання легітимними лише демократичних урядів, здійснюване легітимною владною інституцією - “своєрідною демократичною міжнародною поліцією” - на підставі “обов’язку втручання” та з метою координування політик держав. За рахунок цього взаємозалежність держав стала б скоординованою та добровільною;

9) “обов’язок втручання” не обіцяє “миру” й передбачає реструктуризацію світового порядку, інколи конфліктну. Це, в свою чергу, передбачає зникнення застарілої нині концепції суверенітету. Як це можливо за умови збереження різних культур? Повага до “екзистенційної культурної своєрідності” не повинна обертатися схваленням тих її практик, яким внутрішньо притаманні порушення прав людини, людської гідності і свободи. Коли ж проповідують, що демократія змусить усі народи третього світу зректися своєї культурної ідентичності й уподібнитися західним зразкам, це означає, що свободі приписують характеристики тиранії;

10)проблемою демократизації є не уніфікація, а відродження як національної і локальної, так й індивідуальної оригінальності. Можливо, політичне суспільство й буде безбарвним, однак громадянське суспільство втратить цю безбарвність. Банальність публічного життя обертається в демократії оригінальністю приватного життя, яке має бути “звільнене від політики”;

11)як, не знищуючи й залишаючи їм можливість самостійної еволюції, вийти за межі окремих культур із метою вироблення єдиної для всього людства системи прав людини та єдиного принципу легітимності влади. Таким принципом, за Ревелем, є “чесні загальні вибори”, завдяки яким народ отримує право розпоряджатися власною долею не лише у міждержавних питаннях, але і в стосунках зі своєю власною державою. Відповідно суверенними можуть вважатися лише демократичні країни (бо тільки там народ є джерелом суверенітету) і лише вони можуть розраховувати на невтручання у їхні справи. Інакше кажучи, принцип повної незалежності національної держави може набути чинності лише за умови підпорядкування принципу легітимності управління цією державою. Успадковані від минулого режими, які є легітимними, але недемократичними потребують демократизації, яка залежить від внутрішнього або зовнішнього тиску і від переконування. Інструментом демократизації має стати політика прав людини та аргумент, що “ми приречені урядувати згідно з правилами ліберальної демократії”;

12)однак проведення “чесних, загальних виборів” недостатньо для визнання суверенітету держав, адже вибори можуть бути визнані як справді демократичні у поєднанні з усім комплексом демократичних атрибутів. Виборча демократія – це не обов’язково свобода, якщо вона не доповнюється іншими свободами. Тому приводів втручатися у внутрішнє життя країни є тим менше, що кращим інституціональним захистом забезпечені в ній меншини, права людини, засадничі свободи, тобто – що більшого поступу досягла у ній демократизація. Це, в свою чергу, тягне за собою нівелювання різниці між внутрішніми і зовнішніми справами, яка виправдовується Ревелем наступним чином: країни, що вимагають від інших країн економічної допомоги, яка має буцімто зміцнити їхні шанси на побудову демократії, не можуть водночас відмовляти надавачам допомоги у праві наглядати за їхніми внутрішніми справами;

13)права людини і меншин не є єдиною цариною, в якій держава майбутнього змушена буде відмовитися від суверенітету. Останнє стосується й аграрної політики, Сніду, торгівлі зброєю, розкрадання міжнародної допомоги, технічних засобів браконьєрського вилову риби, міжнародного державного тероризму, кислотних дощів, промислового шпіонажу, вільного обігу дезінформацією

14)не стільки тема, скільки аксіома: демократія – це не досконалість як така, вона – просто найпридатніша до вдосконалення форма політичного устрою.

Питання для контролю:

1. З огляду на які значення використовується термін “суверенітет” стосовно Європейського Союзу;

2. Що таке “інклюзивний суверенітет”?

3. Якими, згідно із Габермасом, є джерела “дефіциту демократії” в Європейському Союзі??

4. Якими є суттєві відмінності між національним громадянством та громадянством Європейського Союзу? Як ці відмінності обумовлюють “дефіцит демократії” у Європейському Союзі?

5. Що таке “демократична зневіра” та якими, згідно із Ревелем, є її ознаки?

Завдання для самостійної роботи:

1. Ознайомтеся із працею Жерара Мере “Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади” (Львів, 2003). Чому, на думку Мере, принцип суверенітету став у Європі неспроможним творити історію? Що, згідно із Мере, означає “по-новому осмислити res publika (державу”?

2. Використовуючи монографію Андрія Тюшка “Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність” (Київ, 2007 рік) та навчальний посібник Матіаса Гердегена “Європейське право” (Київ, 2008 рік), з’ясуйте, які заходи із подолання “дефіциту демократії” у Європейському Союзі передбачені Договором про Конституцію для Європи. Якими, на Вашу думку, є перспективи запровадження Конституції для Європи з огляду на ці заходи? Які заходи із подолання “дефіциту демократії” у Європейському Союзі передбачені Лісабонським договором та в чому полягає їх принципова відмінність від тих, що пропонуються у Договорі про Конституцію для Європи?

3. Прокоментуйте думку Марка Леонарда про нагальність для Європейського Союзу уникнення “пастки “дефіциту демократії” [Див.: Леонард Марк ХХІ – век Европы. – М., 2006. – С. 146]. Чому Леонард називає ЄС “лабораторією з переосмислення демократії”? Чому вважає, що майбутня Конституція Європейського Союзу не може бути “сліпою імітацією американської Конституції”? Якими, на його думку, є причини того, що “демократична революція в Європі лишилася непоміченою її громадянами”?

Теми рефератів:

1. Поняття суверенітету в дискурсі європейської інтеграції.

2. Національне громадянство і громадянство Європейського Союзу та : понятійні паралелі та суттєві відмінності.

3. Ларрі Зідентоп про “великі конституційні дебати” в Європейському Союзі.

4. Жан-Франсуа Ревель про “викривлення” демократії в сучасних розвинутих країнах.

5. “Великі конституційні дебати” в Європейському Союзі: версія Жан-Франсуа Ревеля.

Література:

1. Актуальные проблемы Европы. Дилеммы европейской демократии в начале ХХІ века: Сб. науч. тр. / Т. Мационашвили (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2005. – 220 с.

2. Актуальные проблемы Европы. Европейский Союз после расширения: Сб. науч. тр. / Ю. Гусаров (сост.) – М.: РАН ИНИОН, 2005. – С. 79-103.

3. Бек У. Власть и её оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия / Ульрих Бек; А.Б. Григорьев, В.Д. Сідельник (пер. с нем.). – М.: Прогресс-Традиция: Территория будущего, 2007. – 460 с.

4. Габермас Ю. Залучення Іншого: Студії з політичної теорії / Юрген Габермас; перекл. з нім. Андрій Дахній; наук. ред. Борис Поляруш. – Львів: Астролябія, 2006. – 416 с.

5. Гердеген М. Європейське право / Матіас Гердеген; пер. з нім. – К.: “К.І.С.”, 2008. –528 с.

6. Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 294 с.

7. Зидентоп Л. Демократия в Европе / Лари Зидентоп; Перр. с англ.; Под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Логос, 2001. – 360 с.

8. Леонард М. ХХІ век – век Европы / Марк Леонард; пер. с англ. Т. Банкетовой. – М.: АСТ Москва: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 250 с.

9. Мере Ж. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади / Жерар Мере; Перекл. з фр. Леоніда Кононовича. – Львів: Кальварія, 2003. – 216 с.

10. Пиппа Н. Политическое представительство и демократический дефицит / Норис Пиппа // Теория и практика демократии. Избранные тексты: пер. с англ. / В. Л. Иноземцев, Б.Г. Капустин (ред. пер.); С.В. Чебанов, А.Н. Шахова (науч. ред); Центр исследований постиндустриального общества. – М.: Ладомир, 2006. – С. 443-447.

11. Политическая наука. Суверенитет в условиях глобализации. Опыт политий Запада и Востока: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Центр социал. науч-информ. исслед., Отд. полит науки, Рос. ассоц. полит. науки, Международная ассоциация политической науки; Ред. и сост. Кудряшова И.В. – М.: ИНИОН РАН, – М., 2005. – 194 с.

12. Ревель Ж.-Ф. Відживлення демократії / Жан-Франсуа Ревель. – К.: Критика, 2004. – 589 с.

13. Суверенитет. Трансформация понятий и практик: монография / Под ред. М.В. Ильина, И.В. Кудряшовой. – М.: МГИМО-Университет, 2008. – 228 с.

14. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт; М. Климчик, Т. Цимбал (пер. з англ.); Г. Касьянов (наук. ред.) – К.: Ніка-Центр, 2006. – С. 121-162.

15. Тюшка А. Договір про конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / Андрій Тюшка. – К.: К.І.С., 2007. – 228 с.

16. Этциони А. От империи к сообществу: новый подход к международным отношениям / Амитаи Этциони; В.Л. Иноземцев (ред. пер. с англ.); Центр исследований постиндустриального общества; Журнал “Свободная мысль-ХХІ”. – М.: Ладомир, 2004. – С.189-192.

Тема 6. Європейський Союз та формування нового світового порядку.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 459; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!