Демократична ідентичність Європейського Союзу та способи її моделювання.

⇐ ПредыдущаяСтр 9 из 15Следующая ⇒

З огляду на трудність конструювання європейської ідентичності, яка спиралася б на географічну близькість, мовну однорідність та спільність історичного і культурного досвіду, формулюється проблема формування демократичної ідентичності ЄС. Підкреслюється завдання саме формування, оскільки вчені зазначають, що демократична ідентичність не може бути “притягнута в конструктивістському запалі” директив Брюсселя.

За визнанням Габермаса, демократична ідентичність повинна стати очевидним результатом розвитку політичної самосвідомості, який супроводжує демократичні процеси й сприймається як такий, що конструюється. І, навпаки, політична самосвідомість європейців може сьогодні формуватися тільки в умовах демократичного процесу, що, звичайно, виключає відчуження від громадян інших континентів. Тобто демократична ідентичність базується не на якомусь даному субстраті, а “формується у контексті можливого порозуміння, який поділяється інтерсуб’єктивно” Габермас). Вирішальним тут має стати визнання культурної багатоманітності Європи та встановлення суворого розмежування між політичною і культурною царинами.

Відповідно питання полягає не в тому, чи існує європейська ідентичність, а в тому, чи є підстави для формування спільної політичної громадської думки і спільної волі стосовно європейських тем. Питання в тому, у якому випадку сукупність осіб конституює “народ”, що має право на демократичне самоуправління.

Демократична ідентичність пов’язується передусім зі спільною політичною культурою, а не зі спогадами про спільне культурне минуле. Як така, вона існує у вигляді ансамблю відповідних політичних цінностей і принципів, які “ми” визнаємо в якості базису для “нашої політичної групи”. Цей акт визнання та ідентифікації й об’єднує “нас” в єдине “Ми” як членів політичної спільноти в межах Європейського Союзу.

Такими принципами, за Амстердамським договором (1997), є: свобода, демократія, повага прав людини і основних свобод, а також правова держава. В преамбулі Основних прав Європейського Союзу, які були включені до проекту Конституції зазначається, що, усвідомлюючи свій духовний, релігійний та моральний спадок, Союз засновується на неподільних та універсальних цінностях людської гідності, свободи, рівності і солідарності. Він засновується на принципах демократії й правової держави. Він ставить у центр своєї діяльності людину, створюючи союзне громадянство і простір свободи, безпеки і права.

Слід зазначити, що демократична ідентичність є своєрідним вихідним пунктом формування європейської ідентичності загалом, адже сказати “так” Європі завжди означало - сказати “так” політичній свободі. В цьому сенсі Едвард Саїд відмічає, що універсальні принципи свободи безперечно існують і їх мають прийняти і мусульмани, і всі решта. Проблема полягає у можливості різного витлумачення універсальних цінностей на основі різних культурних традицій. Така толерантність не означає релятивізму цінностей, а скоріше посилює взаємну повагу у культурному полі суспільстві.

Засадничими складовими демократичної ідентичності ЄС можна вважати Соціальну хартію та Хартію основних прав. Соціальна хартія або “Хартія основних соціальних прав робітників” (1989) накладає на країн-учасниць “моральні зобов’язання” й покликаний гарантувати певні соціальні права громадян цих країн. Через поправки, внесені Амстердамським договором, в Договір про заснування Європейської спільноти (Римські договори) була внесена так звана “соціальна глава”, яка розвиває положення Соціальної хартії та прийнятого на її основі Договору із соціальної політики.

Хартія основних прав (2000) вперше в історії Європейського Союзу поєднала в одному документі всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і мешканців ЄС. Ці права розділені на такі розділи: 1) гідність; 2) свободи; 3) рівноправність; 4) солідарність; 5) права громадян; 6) правосуддя. У Преамбулі Хартії зазначається, що Союз, дбаючи про свою духовну і моральну спадщину, будується на неподільних, загальних цінностях людської гідності, свободи, рівності та солідарності. Він засновується на принципах демократії та верховенства права.

На відміну від Соціальної хартії, Хартія основних прав Європейського Союзу не є документом, що має справжню юридичну силу, однак вона може увійти в європейське право, оскільки розроблений проект Хартії з огляду на її можливе внесення в Договір про Європейський Союз.

Загалом демократична ідентичність ЄС представлена правовим доробком Спільноти, сукупністю нормативно-правових актів та загальних принципів права Спільноти, що прийняті країнами-членами Європейського Союзу та органами Європейських Спільнот. З огляду на це, демократична ідентичність дозволяє розглядати Європейський Союз як “державно-правовий врегульований комунікативний та діяльнісний зв’язок”. Європейське суспільство тут - це передусім “емерджентне правове об’єднання”, яке передбачає обов’язковість правових норм, завдяки яким твориться юридично опосередкований солідарний зв’язок громадян. Ця обов’язковість (а відтак і формування демократичної ідентичності) забезпечується двома способами.

Перший спосіб – це розвиток ідеї фундаментального ціннісного порядку, єдиного для громадян ЄС, які поділяють ці єдині цінності та сприймають .аргументацію з приводу того, що загальновизнані цінності мають бути також і розділеними. Визнаючи права людини як фундамент свого ціннісного устрою, Євросоюз забезпечує єдину культуру, яка пов’язує конкуруючі сфери громадян у щось “вище”. Цим “вищим” є права людини, які не лише поєднують громадян з різних боків національних кордонів, а й є підставами для здійснення зовнішньої політики ЄС. Так, програма сприяння розвитку країнам так званої зони АКТ (Африка, Кариби, Тихоокеанський регіон) (прийнята в 1984 в межах Амстердамських угод) пов’язує надання допомоги цим країнам з повагою ними принципів демократії, прав людини і прав меншості. Серед критерії вступу до ЄС також фігурує вимога стосовно функціонування плюралістичної демократії, правової держави і захисту прав людини. Європейські угоди про асоціацію, які в 90-х роках були укладені з країнами Центральної та Східної Європи з метою підготувати їх до вступу в ЄС, теж ґрунтувалися на дотриманні прав людини, демократії, верховенства права.

Ідея фундаментального ціннісного порядку, що є єдиним для громадян ЄС, лежить в основі концепції “конституційного патріотизму”, яка прив’язує патріотизм до конституції, політичних свобод та відповідних їм інститутів й, ти самим, розширює державно-громадянську солідарність за межі національних кордонів. Концепція виходить з того, що потрібно не створювати “європейське” як щось відмінне від національного, локального чи глобального, а збирати певні ідеї, почуття і цінності в якості платформи. Остання уособлюється у відповідних політичних символах ЄС: прапорі ЄС, гімні ЄС тощо, які покликані відзначити спільні цінності держав-членів.

Водночас ці цінності, за словами Габермаса, слід засвоювати не абстрактно, а в кожному конкретному випадку на основі власних історичних життєвих зв’язків та закріплювати у власних культурних життєвих формах. Це пов’язано з тим, що кожна колективна ідентичність, в тому числі й постнаціональна, є значно конкретнішою, аніж ансамбль моральних, правових і політичних принципів, навколо якого вона кристалізується. У світлі власної історії кожна національна культура творить щоразу інше прочитання тих самих, утілених і в інших формах республіканського устрою, принципів, як-то: народний суверенітет і права людини. Завдяки конституційному патріотизму громадяни країн-членів ЄС мають визнати себе громадянами однієї політичної спільноти і, водночас засвоїти принципи конституції не в їх абстрактній формі, а конкретно, виходячи із контексту власної національної історії як здобуток останньої.

Принцип конституційного патріотизму відображений у згадуваній вище Хартії основних прав Європейського Союзу, де відмічається, що Хартія підтверджує права, які походять як із конституційних традицій держав-членів, так й зі спільних для останніх міжнародних зобов’язань. Союз, зазначається у Хартії, докладає зусиль до збереження та розвитку своїх загальних цінностей – забезпечення свободи, безпеки і справедливості громадян Європи, - водночас поважаючи різноманітність культур та традицій народів Європи, а також національну самобутність держав-членів та способи організації їх державної влади.

Другим способом ствердження обов’язковості правових норм Союзу вчені називають розвиток ідеї європейського суспільства як дорадчого правого об’єднання, ідеї врегульованих правом публічної дискусії та діалогу, дебатів та політичної кампанії. Ці ж практики мають сприяти усталенню процедурних засобів вираження протесту. Поль Рікер називає їх “універсальними правилами дискурсу”, які презентують “формальний рівень універсальності”.

Вчені визнають, що повноцінна демократична ідентичність може сформуватися лише в процесі комунікації, завдяки громадянам європейських держав, які, знають, що особисто вони виграють від процесу євроінтеграції. Відповідно, формулюється проблема посилення в рамках євроінтеграції структури і процесів артикуляції політичної самосвідомості. А також робиться висновок, що абсолютно необхідною умовою розвитку спільної політичної культури та загальноєвропейського патріотизму є інформованість та прийняття участі громадян в процесі прийняття рішень на наднаціональному рівні.

Зокрема, визначається п’ять тем, в обговорення яких європейці мають прийняти активну участь, якщо вони не хочуть у подальшому спеціалізуватися у таких “почесних” професіях, як музейний працівник, історик мистецтв чи гастроном. Це: 1) реконструкція політичного мислення – з одного боку Європа має відстояти універсальність свободи, правової держави та основних прав людини, з іншого, - вона не достатньо сильна для цього. Виходом з цієї колізії може бути перетворення ЄС на “ своєрідний семінар, де люди будуть думати поза імперськими рамками”. Потрібно розвивати те, що історично склалося у Європі – створену на основі наукового експериментального духу просвітницьку програму; 2) збереження спогадів – історія першої половини ХХ століття має продемонструвати людям увесь жах злиднів, які були принесені розв’язаними європейцями протягом цього часу війнами і, тим самим зацікавити людей реальною політикою, а не її ідеологізованим викладом; 3) культурна ідентичність – означає не “копання на індоєвропейському горищі” та хизування власною самобутністю, а розвиток ідентичності, яка могла б “упоратися із сучасним світом”. Цікавим є питання не про те, що “належить” європейцям, а як вони сьогодні можуть розпорядитися тим, що дісталася їм від пращурів; 4) ідеї у сфері освіти – потрібно попередити занепад системи освіти, яка культивує “посередній релятивізм та історицизм”; 5) нова політика інновацій – Європа має подолати абсолютизацію логіки ринку та страх перед власною сміливістю. Наука, політика і культура потребують систематичного діалогу з проблем дослідження, розвитку та виробництва.

Другий підхід до формування демократичної ідентичності звертає увагу на публічність як на засіб такого формування. Європейська ідентичність, за висновком Габермаса, повинна артикулюватися у дикій какофонії багатоголосної публічності.

Публічність є простором між державою і суспільством, диференційованою сферою комунікації, в якій оратор звертається до публіки, а також до засобів масової комунікації, які доносять інформацію до відповідних аудиторій. Публічність дозволяє громадянам в один і той самий час стосовно однієї й тієї самої теми зайняти певну позицію, яка має не меншу релевантність, аніж решта. Інакше кажучи, публічність дозволяє просторово віддаленим учасникам обмінюватися репліками однакової релевантності. В ЄС вона існує як “транснаціональна дискурсивна мережа полеміки і дебатів”, що окреслюється європейською громадськістю. Уособленням останньої є “мережа індивідуальних та колективних акторів, що формується у процесі публічної комунікації”. Відбуваються та регулярно повторюються публічно спрямовані політичні заходи – міжурядові конференції, нові призначення у Європейській Комісії та Суді Європейських Спільнот, вибори до Європарламенту тощо.

Водночас австрійський дослідник Урс Альтерматт визнає, що у ЄС відсутня політична публічність, побудована на загальноєвропейському дискурсі. Навіть вибори до Європейського Парламенту не дають ніякого уявлення про ставлення європейців до об’єднаної Європи. Це зумовлено тим, що громадська думка до цього часу організується за національно-державними законами, а також культурною та мовною багатоманітністю Європи, що утруднює як формування загальноєвропейської свідомості, так і обговорення загальноєвропейських питань.

Габермас навіть визнає, що подальше поглиблення інтеграції насправді залежить не від субстрату якогось “загальноєвропейського народу”, а від комунікаційної мережі загальноєвропейської політичної публічності, яка входить до складу спільної політичної культури, носієм якої є громадянське суспільство. Допоки немає об’єднаного у європейську мережу громадянського суспільства, публічної європейської політики, спільної політичної культури, наднаціональні процеси прийняття рішень дедалі більше унезалежнюватимуться від процесів формування суспільної думки та політичної волі, які продовжують організовуватися у національному вимірі.

Подальший розвиток європейської публічності має враховувати дуалізм елітарної, “гучної” публічності та масової, “мовчазної” публічності. “Гучна” публічність – це елітарна публічність, яка прагне вражати, завжди говорить на користь створення європейського суспільства і пов’язана із транснаціональною культуру інтелектуалів. Саме через дискусії щодо тих моментів, які роз’єднують різні культури, проявляється те спільне, що об’єднує тих, хто провадить ці дискусії: спільність культурних еліт.

“Мовчазна” публічність складається з особистих переконань та приватних поглядів і потребує своєї організації як “європейської публічної думки”, тобто “як думки, яку чують”. Ця публічність базується на запереченні і пов’язана з локальним, регіональним та національним життєвим простором буденного досвіду. Завдяки їй Європа як деяка абстракція наповнюється темами та проблемами, які приписуються Європі та є для Європи значущими: ціни на бензин, ціни на енергію, перевантажені транспортні шляхи тощо. Габермас підкреслює, що рано чи пізно політики змушені будуть відповісти на питання – як і де спірну мету європейського об’єднання можна зробити багатообіцяючою темою процесу саморозуміння для самих громадян. Натомість, до сьогодні спір між прихильниками інтеграції та прибічниками міжурядових угод відбувається в експертних колах і не виноситься на розсуд широкої політичної громадськості як питання щодо цілей та принципів. Однак, політична ідентичність, що її потребує ЄС для своєї дієздатності, може сформуватися виключно в “транснаціональному суспільному просторі”, який не піддається елітарному втручанню згори за рахунок адміністративних рішень.

Способи формування демократичної європейської ідентичності в умовах слабкого зв’язку “гучної” публічності, представленої європейськими інституціями, та “мовчазної” ідентичності, яку представляють “громадяни Європи, розлючені європейською політикою”, можуть бути: 1) посередництво ЄС інтересами національних угрупувань з різних країн тоді, коли він намагається уніфікувати свої відносини з державами-членами та запропонувати уніфіковану інституціоналізовану платформу для їхньої співпраці (прикладами інституційного втілення публічності, зокрема, називають єдине громадянство, європейського уповноваженого з прав людини, комітологію тощо); 2) визначення ЗМІ та іншими культурними інституціями тем, які слід вважати європейськими; 3) зростання активності національних угрупувань поєднується з політичним торгом на європейському рівні у тих напрямах, у яких держави-члени та сам ЄС поділяють політичну відповідальність; 4) закріплення серед населення та еліт цінностей, які позначають виключно як “європейські”.

Завдяки публічності ЄС функціонує як спільнота “багатьох просторів для політичної комунікації”, що забезпечує “єдине сприйняття проблем”.

З огляду на публічність як засіб свого формування, демократична ідентичність дозволяє посилити історичний критерій європейської ідентичності, що пов’язаний із спільною пам’яттю та спільним досвідом. Габермас зазначає, що історичний досвід пропонує себе для свідомого засвоєння, однак з’ясування різниці між спадком, який ми приймаємо, і тим, від якого хочемо відмовитися, потребує такої ж виваженості, як і вирішення питань, пов’язаних із тлумаченням текстів. Тому потрібно не стільки констатувати відсутність європейської ідентичності, скільки обмірковувати умови, за яких вона могла б з’явитися. Такою умовою може стати “той радикальний історичний досвід, який тісно зв’язує європейські народи”.

Так, прихильність демократичним принципам, які забезпечують опосередковану правом солідарність громадян, дозволяє Європі кристалізувати своє єдність через спільне протистояння фашизму, насильству, расизму тощо. Ставиться завдання розробки “педагогіки історичної пам’яті” (Фолькард Кнігге, директор меморіалу на місці концентраційного табору в Бухенвальді), яка покликана передати нащадкам спільний для європейців спадок зазначеного протистояння. “Педагогіка історичної пам’яті” передбачає, що осмислення кожним своєї історії не повинно замикатися у вузьких національних рамках, а має бути включеним до більш широкого європейського простору, простору спільної історичної свідомості, де однобічне осмислення та спрощення минулого, намагання замовчати свою власну історію стає неможливим.

Цікавими в цьому контексті є міркування Жильбера Казазюса щодо сумнівності висновку теорії тоталітаризму про тотожність комунізму та нацизму. На думку Казазюса, порівняння останніх має бути піддане критиці, оскільки їх філософські та історичні основи є різними. Однакове пояснення сталінської і гітлерівської диктатур також є помилковим, якщо при цьому забувають згадати, що на відміну від СРСР, де населення супроти своєї волі перебувало під ярмом поліцейських репресій, німецьке населення довгий час виказувало свою палку підтримку фюреру, який прийшов до влади законним, легітимним і демократичним шляхом.

Романо Проді вважає, що голокост як символ трагічної європейської історії закликає Європу до “великої відповідальності”. Нової Європи, наголошує Проді, не буде, якщо такі слова, як “етнічні чистки”, націоналізм, расова зверхність, антисемітизм знову зазвучать і стануть вживатися. Завданням для Нової Європи з огляду на голокост має стати найглибший розвиток етики права і практики захисту фундаментальних прав, аж до застосування суворих санкцій до країн, які дозволяють собі дискримінувати людей, народи, культури і релігії. Італійська дослідниця Діана Пінто робить висновок, що найнагальнішим з точки зору європейської ідентичності завданням слід вважати “грандіозний процес історико-культурного очищення”.

На думку Габермаса, історичними витоками “політичного профілю Європи” (з огляду на його демократичний характер) можуть бути: 1) відокремлення церкви від держави, так що світоглядний нейтралітет останньої завжди приймав правову форму, а перша завжди займала неполітичну позицію; 2) ідейний спадок Французької революції, зокрема усвідомлення цінності політики і як інструменту комунікації, що гарантує свободу, і як влади, що організовує суспільство; 3) традиція “боротьби за більшу соціальну справедливість”, що є усвідомленням важливості колективних дій для подолання класових розбіжностей; 4) підвищений поріг чутливості до порушень особистої та тілесної недоторканості, що є наслідком досвіду тоталітарних режимів ХХ століття та голокосту; 5) досвід війн, який переконав європейців у тому, що приборкання практики використання державної влади, в тому числі і на глобальному рівні, потребує взаємного обмеження суверенного поля діяльності; 6) досвід втрати колоніальних імперії, який дозволяє відмовитися від євроцентризму.

Конструюючи поле спільної пам’яті та спільного досвіду, демократична ідентичність дозволяє ЄС оперувати власним кодом “добре-погано”. А саме: добре в Європі не спрямовується проти поганого Іншого назовні, а націлене проти поганого в ній самій. Зважаючи на останнє, можна стверджувати, що позитивом демократичної європейської ідентичності є передбачена нею можливість переформатування Чужого. Останній – це все, що заважає становленню відкритої демократичної Європи, в тому числі й її соціального виміру. Адже європейська ідентичність може розглядатися як синонім відсутності бідності. Звідси – висновок про те, що почуття престижу є важливим підґрунтям формування європейської ідентичності. Громадяни, які ідентифікують один одного як членів даної політичної спільноти, діють, виходячи із переконання, що “їх” спільноту вирізняє спосіб життя, який є найкращим, або, принаймні, мовчазно схвалений усіма (Габермас).

Переформатування Чужого дозволяє Європейському Союзу зосередитися на власних внутрішніх проблемах, зокрема, проблемі розриву в розвитку між різними регіонами та країнами-членами (вирішується за допомогою Структурних фондів та фонду гуртування ЄС), та проблемі “браку демократії”. Феномен “браку демократії” зумовлений розвитком наднаціональних інституцій, внаслідок чого стає сумнівним вплив з боку громадян ЄС на прийняття рішень, що, в свою чергу, викликає сумніви в їх легітимності. Дослідження феномену “браку демократії” потребує відповіді на питання стосовно того, як громадяни могли би впливати або піддати сумніву європейські рішення – і на національному рівні, і завдяки європейській політичній мережі. Вирішення цього питання безперечно слугувало б утвердженню демократичної ідентичності ЄС, оскільки влада оформлювати та окреслювати повноваження Союзу у процесі європейського об’єднання належить задіяним народам, і більше нікому вона належати не може.

Однак, демократична європейська ідентичність автоматично не виключає дискурсу іншування, який, наприклад, є елементом концепту “войовничої демократії”. В цьому концепті, за визнанням Габермаса, межі демократичним громадянським кордонам покладаються практикою ворогів демократії. Відповідно Чужий присутній в демократичній європейській ідентичності у вигляді периферії ЄС, що має бути європеїзована за допомогою соціалізації та соціального навчання. Існування гуманітарного виміру розширення ЄС з притаманним йому намаганням зробити “увесь світ копією ЄС”, але не всі країни його членами, також свідчать про збереження негативного способу формування демократичної європейської ідентичності.

До того ж зазначене намагання стосується не лише європеїзації у контексті периферії ЄС, а й так званого “внутрішнього ісламу” та проблеми іммігрантів загалом. Змістом останньої є питання про те, як вбудувати іммігрантів у свої демократії. При цьому пропонується розрізняти імміграцію як отримання права на тимчасове проживання та імміграцію в сенсі натуралізації, тобто отримання права на постійне проживання. Імміграція в сенсі натуралізації передбачає відмову від іншування, що, в свою чергу, дозволяє зберегти і зміцнити демократичну ідентичність ЄС.

Так, Габермас зазначає, що ідентичність політичного суспільства, яку не може зруйнувати імміграція, початково пов’язана з правовими принципами, які закорінені у політичній культурі, а не з якоюсь особливою етнополітичною формою життя у цілому. Тому іммігранти повинні мати бажання визнати правила, існуючі в політичному суспільстві, повинні пристосовуватися до політичної культури країни проживання, не відмовляючись при цьому від своїх власних етнічних, релігійних та культурних форм життя. Претензії на рівне співіснування цих форм слід обмежити вимогою несуперечливості передбачених ними переконань і практик чинним принципам державного устрою, як їх розуміють у відповідній політичній культурі. (Фундаменталістські переселенські культури не підлягають політичній інтеграції, оскільки фундаменталізм наполягає на політичній реалізації власних переконань і догм навіть тоді, коли вони не сприймаються і не можуть бути сприйняті у якості всезагальних). Рівень спільної політичної культури мусить відокремитися від рівня субкультур і їхніх до-політично витворених ідентичностей (Габермас). Таке відокремлення є ознакою справжньої демократії, яка означає не лише право на ліберальні свободи та участь у політиці, а й “профане користування власними правами на свою частку в соціальному та культурному житті”, надання кожному громадянину гарантованого шансу “вирости у своєму рідному культурному світі”.

Габермас наголошує на важливості розрізнення двох рівнів інтеграції інших життєвих форм, а саме: 1) етичної інтеграції груп і субкультур із тими чи іншими власними колективними ідентичностями та 2) політичної інтеграції, що охоплює однаковою мірою всіх громадян. Етична інтеграція забезпечує рівноправне існування життєвих форм у межах одного суспільства за рахунок обопільного визнання різних типів культурного членства, тобто: та чи інша особа мусить визнаватися і членом спільноти, яка інтегрується відповідно до іншої концепції добра.

Політична інтеграція забезпечує лояльність стосовно спільної політичної культури, яка укорінена в інтерпретаціях конституційних принципів, що їх кожна нація здійснює з погляду контексту свого історичного досвіду. Такі інтерпретації утворюють деякий спільний горизонт, усередині якого з актуальних приводів ведуться публічні суперечки про політичне само розуміння громадян республіки, суперечки стосовно “найкращої інтерпретації” одних і тих самих основних прав і принципів. Лише за рахунок цього система прав втрачає свою абстрактність й вступає у тривалий зв’язок із мотивами і переконаннями громадян. Тому і спільна політична культура, в якій громадяни впізнають себе як членів певного суспільного цілого, виявляється етично насиченою.

Водночас політична культура має зберігати свою нейтральність стосовно відмінностей, які існують всередині держави між етико-культурними спільнотами, об’єднаними навколо тієї чи іншої власної концепції блага. Відтак універсалізм правових принципів може стверджуватися лише через “процедуральний консенсус”, тобто консенсус стосовно процедур легітимного правопокладання та здійснення влади. Суть такого консенсусу полягає утому, що політично інтегровані громадяни поділяють раціонально мотивоване переконання, що панування комунікативних свобод у політичній публічності, демократизм процедури розв’язання конфліктів і каналізування панування в руслі правової держави обґрунтовують перспективу приборкання нелегітимної влади та використання адміністративної влади у рівних для всіх інтересах.

Оскільки процедуральний консенсус все ж-таки має бути вбудований у контекст відповідної історично визначеної політичної культури, Габермас розрізняє два щаблі асиміляції іммігрантів: 1) щабель узгодження з принципами державного устрою в межах можливостей інтерпретації, які визначаються політичною культурою країни; 2) щабель готовності не лише до зовнішнього пристосування, але і до вправляння у способі життя, у практиках і звичках місцевої культури, щабель асиміляції, що проявляється на рівні етико-культурної інтеграції, а відтак глибше зачіпає колективну ідентичність первісної культури переселенців, аніж політична соціалізація, яка вимагається на першому щаблі. Демократична правова держава, вважає Габермас, може вимагати від переселенців тільки першого щабля асиміляції. Другий щабель є скоріше “вимушеною”, але юридично не примушуванню, асиміляцією, якої держава вимагає від іммігрантів задля збереження цілісності життєвої форми своїх громадян.

Габермас зауважує, що легітимно – через публічні суперечки - утверджена ідентичність суспільного цілого, зазнавши впливу імміграційних хвиль, зовсім ненадовго вберігатиметься від змін. Адже переселенці не можуть бути примушені остаточно зректися власних традицій. Відповідно розшириться і горизонт, у якому громадяни потім інтерпретуватимуть спільні для них принципи державного устрою. Зміна культурного складу сукупності активних громадян неминуче тягне за собою зміну контексту, в якому відбувається етико-політичне саморозуміння нації загалом. Тому відкрита імміграція в змозі змінити характер спільноти, але не позбавити цю спільноту будь-якого характеру взагалі.

Справжнє вирішення проблеми переселенців передбачає їх залучення до вироблення політичної культури тієї держави, на території якої вони проживають. Тому вирішити проблему іммігрантів фактично означає дати відповідь на наступне питання: чи не включає в себе право на демократичне самовизначення право громадян наполягати на інклюзивному характері власної політичної культури, тобто право іммігрантів видозмінити якусь історично вирощену політико-культурну форму життя?

Прийнято вважати, що сьогодні у Європейському Союзі існують дві моделі вирішення проблеми іммігрантів і, відповідно, - забезпечення демократичної ідентичності ЄС за рахунок дискурсу іншування. Перша – французька, що спрямована на попередження консолідації мігрантів та утворення ними груп тиску за англо-американським взірцем. Вона передбачає асиміляцію мігрантів, які повинні забути своє походження, залишити свої культурні багатства на кордоні і навчитися говорити французькою. За висновками Купеля, мусульманська молодь у Франції набагато глибше, ніж в інших європейських країнах, охоплена процесом культурної асиміляції, але від цього нащадки алжирців та марокканців тільки гостріше відчувають свою другосортність, коли йдеться про рівень матеріального добробуту. Мішель Вевійорка навіть вводить в обіг термін “расизація” соціуму й зазначає, що Франція переживає найгірший варіант “расизації суспільного життя”. Остання, вважає дослідник, перетворює соціальні проблеми, які у минулому вирішувалися за допомогою соціальних рухів і політичних дебатів, на осередки культурного протистояння, які породжують протиріччя, що не піддаються вирішенню шляхом переговорів.

Друга модель - англо-американська, що активно застосовується у Великобританії й передбачає збереження та адаптацію своєї ідентичності до умов Великобританії. Якщо французьку модель називають індивідуалістською, то англо-американську – комунітаристською, оскільки в Англії мусульманська спільнота є впливовим фактором політичного (принаймні – виборчого) процесу саме як спільнота (так зване “мусульманське лобі”), а не лише як сукупність окремих індивідів. Англо-американська модель, за словами Мішеля Вевійорки, відштовхується від того, що утворення культурних або расових ідентичностей може стати вихідною точкою для акторів, які переживають нестачу орієнтирів і ресурсів, воно може дати цим людям відчуття автономії, позбавлене ворожості чи відчуття покину товсті у цьому суспільстві. Втім, Вевійорка визнає, що ця модель несе загрозу конкуренції етнокультурних груп з приводу різного роду ресурсів, що тягне за собою дестабілізації всієї суспільної системи.

Оскільки вирішення проблеми іммігрантів все ж таки не передбачає залучення Іншого, тобто діалогу з ним з приводу “найкращої інтерпретації одних і тих самих основних прав і принципів” (тобто Інший все рівно сприймається як Чужий, а не як ще один поряд з “нами”), остільки європейські дослідники визнають, що демократична ідентичність ЄС надалі буде зазнавати сумнівів і навіть розчарувань, адже суспільство без кордонів перетворюється на фортецю, головну загрозу для якої продовжує становити “homo islamicus” (термін належить французькому політологу Жану-Франсуа Ревелю). “Homo islamicus” - це узагальнене відображення найпоширеніших рис пересічного мусульманина. Ці риси автентичні тим, якими оперує орієнталізм, а саме: нездатність до модернізації та демократичної еволюції, істотна нетолерантність, схильність до насильства, ворожість до західних цінностей. Рівноправне й толерантне владнання стосунків з “homo islamicus” є неможливим, адже він не є і ніколи не буде частиною модерного світу.

Ще одна французька дослідниця Реа визнає, що основним мотивом міграційної політики країн-членів ЄС лишається прагнення зробити менш комфортним режим поселення мігрантів та їх нащадків у відповідних державах з тим, щоб скоротити тиск мігрантів ззовні. Політика створення “фортеці Європи” як реакція на іммігрантів призводить до реалізації на практиці ідеї європейської унікальності й, більш того, створює опозицію “ідеальний європеєць” - “ідеальний не-європеєць” або “недо-білий”. Ця опозиція, вважає дослідниця, може розцінюватися як “новітній європейський расизм”.

Расизм по відношенню до мігрантів на Заході Європи та етнічні конфлікти на її Сході, на думку італійки Діани Пінто, є “двосторонньою політико-культурною проблемою”, від вирішення якої залежить майбутнє об’єднаної Європи. Так, автори книги “Розділені європейці: осмислення етнічних конфліктів” (Лондон, 1999) зауважують, що слова “етнічний” та “етнос” можуть бути прив’язані до слова “інші” у расовому смислі, не викликаючи полеміки, пов’язаної з поняттям “раса”. Псевдонаукове уявлення про раси, зазначають вчені, дискредитоване з часів Другої світової війни й сьогодні є неприйнятним у більшості західних країн. Однак відсилання до “етнічного” може слугувати “ввічливим евфемізмом поняття раси”. Ульріх Бек навіть вважає, що націоналізм сьогодні поступається місцем етніцизму. Якщо перший був спрямований на завоювання та асиміляцію Чужих, то другий – на їх виключення під лозунгом небажання співіснувати з культурними Іншими.

В цьому контексті американський професор Роджерз Брюбейкер оперує терміном “переобрамлений націоналізм”, яким пропонує позначати “дійсно існуючі форми націоналізму” в регіоні Нової - Центральної та Східної – Європи. Приваблива перебудова держав у цьому регіоні за національними лініями, зазначає вчений, показала, що замість руху за межі національної держави, європейська історія рушила назад до національної держави. Наслідком великомасштабної націоналізації багатонаціонального простору стало входження Європи не в пост-національну, а в пост-багатонаціональну еру, помічену такими феноменами, як “націоналізаційний націоналізм” та “націоналізаційна держава”.

Перший намагається не стільки віднайти для нації адекватне політичне утворення, скільки націоналізувати існуюче політичне утворення, тобто віднайти для останнього адекватну національну базу. Націоналізаційною ж є держава певної етнокультурної “центральної” нації та для цієї нації, чия мова, культура, демографічне становище, економічний добробут та політична гегемонія повинні підтримуватися державою. Ключовими елементами такої держави, Брюбейкер називає: 1) почуття “власності” над державою, притаманне певній етнокультурній нації, яка вважається відмінною від громадян чи постійного населення у цілому, та 2) “коригуючий” чи “компенсаційний” аспект використання влади держави для підтримки специфічних інтересів.

Майже у всіх нових державах Центральної та Східної Європи, які є етнічно неоднорідними, етнокультурно визначена основна нація – “носій” державності значно відрізняється від громадянства та населення у цілому. (Така невідповідність, наприклад, у випадку Естонії та Латвії, де громадянство є відносно однорідним, стала продуктом політики націоналізації, яка, заради захисту інтересів основної нації, виключили велику кількість неестонського та нелатвійського населення з громадянства і, тим самим, забезпечила його однорідність.) Основна нація представляється своєю елітою як послаблена та недорозвинена внаслідок попередніх дискримінацій та репресій. Для компенсації цього держава має право, насправді відповідальність, захистити та підтримати культурні, економічні, демографічні та політичні інтереси основної нації.

Націоналізаційна держава спричинила набуття націоналістичними напруженнями у Новій Європі форми так званої “тріадичної групи”, яка пов’язує: 1) автономістичний націоналізм національних меншин, чиї лідери вимагають культурної чи територіальної автономії та опираються політиці чи процесам асиміляції та дискримінації;2) націоналізм титульних націй нових країн, в яких живуть ці меншини й домінантна еліта яких підтримує політичну гегемонію номінально державоносної нації; 3) транскордонний націоналізм “зовнішньої великої вітчизни”, до якої ці меншини належать за спільною етнічністю, а не за громадянством, й еліта якої чітко прослідковує ситуацію їхніх співвітчизників у нових країнах, енергійно протестує проти порушення їхніх прав і залишає за собою право, і навіть обов’язок, захищати їхні інтереси.

Альтернативними до націоналізаційної моделями держави, за Брюбейкером, є: 1) модель “громадянської” держави, держави для всіх громадян, незалежно від їх етнічної належності; 2) модель двонаціональної чи багатонаціональної держави, яка розуміється як держава для двох чи багатьох етнокультурних основних націй; 3) модель “прав меншин”, коли держава усвідомлюється як національна але не націоналізаційна, тобто членам груп меншин гарантовані не лише рівні права громадян (що означає захист від націоналізаційних дій), але також і певні права меншин, зокрема в області мови та освіти (що означає захист від асиміляційних націоналізаційних дій).

Слід зазначити, що деякі європейські вчені (німецький дослідник Тер, польська дослідниця Оля Гнатюк) визнають, що роль Чужого для нових держав Центральної та Східної Європи сьогодні відіграє Росія, на яку й переносяться усі негативні конотації Орієнту – злидні, відсталість, насильство тощо (Тер). Оля Гнатюк зазначає, що культивування європоцентризму в державах Центральної і Східної Європи є невіддільним елементом “іншування”. Як таке, воно має на меті усталити власну ідентичність не так завдяки ототожненню з позитивним зразком, як через віддаленість від найближчого зразка – стереотипізованої Росії.

При цьому конструювання образу Росії як Чужого використовується в цих державах як інструмент у боротьбі з власними внутрішніми політичними супротивниками. Польський вчений Адам Поморський з цього приводу підмічає, що саме інтелігенція творить стереотип, аби в такий спосіб, переносячи на Чужого негативні риси інших соціальних груп власного суспільства, дистанціюватися щодо них і вказати на його (суспільства) негативні риси. Порівняймо зі словами Едварда Саїда: орієнтала прив’язували до тих елементів західного суспільства (злочинців, божевільних, бідняків), які мали за спільну ознаку ідентичність, що найліпше описувалася як прикро чужа. В обох випадках має місце дискурс вилучення.

Водночас публічність як засіб формування демократичної ідентичності уможливлює ( і передбачає) використання задля такого формування дискурсу залучення, тобто діалогу зі своїм Чужим, внаслідок якого останній постав би перед “нами” просто як Інший, в сенсі ще один. На думку Мішеля Вевійорки, завдання Європи полягає у тому, щоб не лише привести у відповідність ідеал і цінності демократії, з одного боку, та соціальну практику – з іншого, а й відкрити демократію культурним вимогам, навіть якщо вони виходять з найменш чисельних і нестабільних груп, звузивши тим самим простір расизму та забезпечивши у таки й спосіб більшу свободу для самовиразу індивідів, груп і суспільства в цілому.

Європа, визнають науковці, має перейти від принципу ідентичності, побудованого на виключенні Чужого, до інтерактивного діалогу з ним, від іншування до діалогу ідентичностей і культур. Діана Пінто, наприклад, наголошує, що Європа як ніколи потребує “ін’єкції сильних доз плюралізму та терпимості”.

За визнанням Едварда Саїда, сьогодні ймовірність євро-арабського діалогу, який зміг би подолати кліше “араби проти Заходу” серйозно розглядається лише арабськими інтелектуалами. З боку ж Європи питання діалогу культур ні разу не піднімалося. Сам цей діалог, вважає Е. Саїд, має не стільки забезпечити європейців правдивою інформацією про Схід, скільки спонукати їх “тверезо поглянути на конкретний досвід співіснування мусульман і європейців, який насправді набагато складніший від простої ворожості”.

Центральним для цього діалогу має стати питання про те, чи можна поділити людську реальність на виразно відмінні культури, історії, традиції, суспільства і по-людському пережити наслідки такого поділу, тобто уникнути ворожнечі між “нами” і “ними”. Питання не в тому, щоб загладити відмінність, а в тому, як спростувати уявлення, що відмінність тягне за собою ворожість. Потрібно по-новому осмислити лінії поділу та конфліктів, які не в одного покоління роздмухували почуття ворожості.

По-новому – означає вислухати Іншого, тобто переглянути сфери, що, як раніше вважалося, належали виключно одному народу, країні, расі, й показати, що туди були залучені й Інші. Тим самим історичний досвід колоніалізму перетвориться на “нову естетику спільного володіння”. Наприклад, довгий час Левант зображувався як поле битви між арабами і євреями, але у книзі Арміеля Алкалая “Після арабів і євреїв: відновлення культури Леванту” він постає перед нами як середземноморська культура, спільна для обох народів. Тим самим Атлантичний океан не розглядається більше як, головним чином, європейський водний шлях.

Будь-які універсальні твердження, зазначає Поль Рікер, в тому числі й такі, як права людини, мають бути винесені на обговорення. І лише дискусія з Іншим має переконати опонента, що ці права є універсальними. В противному випадку, зауважує Габермас, підозру, що будь-який універсалістський дискурс є всього-на-всього прикриттям для партикулярних інтересів, не можна вважати безпідставною

За висновком європейських дослідників, саме порушення комунікації призводить до спіралі взаємної неконтрольованої недовіри та насилля. Більш того, тема “боротьби культур” часто виявляється простирадлом, за яким приховуються вагомі матеріальні інтереси Заходу. Лише в процесі комунікації як обміну перспективами з “іншою позицією” Захід, зміг би “децентрувати власну перспективу” й проаналізувати власний образ. Зокрема, дізнатися, що саме він повинен змінити у своїй політиці, якщо він хоче продовжувати відігравати роль сили, що цивілізує та формує світ. А саме: відмежуватися від фундаменталізму, в тому числі й від християнського та іудейського фундаменталізму, усвідомивши, що фундаменталізм породжений відторгнутою модернізацією, в промахах якої значною мірою винна європейська колоніальна історія та невдачі деколонізації.

На думку Романо Проді, Європейський Союз має зробити своєю спільною спадщиною велику традицію гостинності, відкриваючи себе цілому світу і водночас нагадуючи йому про повагу “до наших цінностей, нашого вибору, наших проектів”. При цьому згода з різноманітністю культур і суспільних норм інших континентів має стати одним із елементів європейської свідомості. Стосовно ставлення до мусульманського світу Проді висловлюється більш категорично, вважаючи, що у відносинах з ісламським світом визначатиметься якість європейського життя у майбутньому.

Отже, саме уміння визнавати Іншого може стати характерною рисою спільної європейської ідентичності. Це означає, що невід’ємною складовою останньої має стати дискурс залучення (а не виключення), який передбачає участь в обговоренні усіх зацікавлених сторін та примушує учасників до взаємного прийняття перспектив, намічених кожною стороною, так що можливим є виважене зважування всіх представлених інтересів. В цьому контексті етичне обґрунтування однобічних дій посиланнями на нібито універсальні цінності власної політичної культури з самого початку слід вважати непридатним. Адже у політичній спільноті, громадяни якої обопільно користуються рівними правами, не може існувати авторитет, який користується привілеєм в однобічному порядку покладати межі терпимого, виходячи з перспективи власного цілепокладання.

Позитивний спосіб формування демократичної ідентичності ЄС представлений концепцією “відповідальності за Іншого”, згідно з якою повага до цінностей Іншого є “всезагальною ціннісною категорією”. Суть цієї концепції полягає у тому, що динаміка взаємного обміну перспективами є підставою процес спільного творення горизонту значень, в якому обидві сторони здатні дійти не просто до етноцентричної позиції, а й до інтерсуб’єктивно поділюваної інтерпретації (Габермас). На практиці це означає, що незахідні культури мають право оволодівати універсальним змістом прав людини, виходячи із власних ресурсів та у власному прочитанні, прив’язуючи їх до власного досвіду та інтересів. Адже: 1) універсалізм означає рівну повагу та рівне право кожного на індивідуальність, право “бути іншим” – саме універсалістська сутність демократії і прав людини забороняє насаджувати їх “вогнем і мечем” (Габермас); 2) цінності, навіть ті, що заслуговують глобального визнання, не існують у вакуумі, а набувають обов’язковості лише в нормативних суспільних системах та практиках певних культурних життєвих форм.

Варто зазначити, що більш послідовний варіант концепції “відповідальності за Іншого” представлений американським вченим Аміаті Етціоні, який обстоює принцип взаємного навчання у стосунках Заходу зі Сходом. Цей принцип означає наступне - у Заходу немає причин вважати, що в конструкції політичних та економічних інститутів, а також в основних цінностях Сходу не міститься нічого корисного для світу в цілому. Захід повинен відкрито і рішуче визнати, що важливим є як східний, так і західний внесок. Ніщо не вказує на те, що нібито США є богом обраною нацією. Навпаки, є вагомі моральні підстави вважати, що великі держави зобов’язані поважати внутрішнє моральне багатство людей і все, що ним визначається. Тому нова архітектура світу має формуватися шляхом глобальних “моральних діалогів”, під час яких і буде відбуватися кристалізація спільних цінностей.

Питання для контролю:

1. В чому полягає специфіка конструктивістського підходу до творення європейської ідентичності?

2. Що таке негативна європейська ідентичність та якими є особливості її дискурсу?

3. Хто виконує роль Іншого під час формуванні демократичної ідентичності Європейського Союзу?

4. Що таке “переобрамлений націоналізм” (Брюбейкер) та як він пов’язаний із феноменами “новітнього європейського расизму” (Реа) та етніцизму (Бек)?

5. Якими є засадничі положення концепції “відповідальності за Іншого”?

Завдання для самостійної роботи:

1. Ознайомтеся із книгою “Європа та її болісні минувшини” (Київ, 2009 рік). Що таке стратегії історизування та як вони використовуються в сучасній Європі? Що таке “публічна пам’ятева політика в Європі” та якими є інституційні механізми її здійснення? Чому подолання “пам’ятевого розколу” між старими та новими членами ЄС розглядається як одна із умов успішної розбудови Європейського Союзу?

2. Ознайомтеся із книгою Ларі Вульфа “Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва” (Київ, 2009 рік) Про який підхід до формування європейської ідентичності в ній йдеться? Чи збережена до сьогодні “винайдена” Просвітництвом “Східна Європа”? Чому Урс Альтерматт вважає, що західні європейці до цього часу визначають основні географічні та політичні поняття європейського континенту? [Див.: Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М., 2000. – С. 294]. Якби Східна Європа “винаходила” Західну, якими б рисами і чому вона наділила останню? Чому такого “винайдення” не відбулося?

3. Ознайомтеся із книгою Пьотро Вандича “Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення” (Київ, 2004 рік). Наскільки доцільним є вживання терміна “Центрально-Східна Європа” для позначення Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини після вступу цих країн до ЄС? Чи можна вважати таке вживання відображенням того становища, яке країни-кандидати “попервах отримають як повноцінні члени ЄС”? [Див.: Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму. – К., 2009. – С. 263-266]. Чи підтреджує розвідка Вандича слова Урса Альтерматта про те, що Центральна Європа – це “власне європейська часова зона між європейськими епохами”? [Див.: Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М., 2000. – С.291].

4. Прокоментуйте слова М. Хардта та А. Негрі: “ …європоцентризм – це коли неоднаковість сприймається як відмінність від Європи. Між тим, культурна відмінність має сприйматися як щось саме по собі унікальне, без будь-якої опори на іншого” [Див.: Хардт М., Негри А. Множество: война и демократия в эпоху империализма. – М., 2006. – С. 161, 162 ]; Е. Вульфа: “Історія європейської експансії переплітається з історіями народів, яких вона торкалася, а їхня історія, у свою чергу, переплелася з історією Європи. Оскільки значна частина цієї історії охоплює зародження та поширення капіталізму, термін “Європа” може також трактуватися як стенографія розвитку цього способу виробництва” [Див.: Вульф Е. Європа і народи без історії. – К., 2004. – С. 7]; Д. Пінто: “… глибоко укорінений расизм у відношенні до іммігрантів на Заході та етнічні конфлікти на Сході. Майбутнє Європи залежить від того, як буде вирішена ця подвійна політико-культурна проблема” [Див.: Пинто Д. Меж двух миров. Европейская культура и американская демократия. – М., 1996. – С. 267]. Про яке явище йдеться мова у всіх цих висловлюваннях? Якими, на думку їх авторів, є його історичні джерела та як воно може бути подолане?

Теми рефератів:

1. Феномен “мовних війн у Європі”.

2. Конфліктні минувшини Центрально-Східної Європи.

3. Орієнталізм: “принципові догми” та сучасні варіації

4. Основні положення концепції “конституційного патріотизму”.

5. “Залучення Іншого” в контексті проблеми демократичної ідентичності Європейського Союзу.

Література:

1. Актуальные проблемы Европы. Западная Європа перед вызовом иммиграции: Сб. н. тр. / Т.С. Кондратьева, И.С. Новаженова (сост.) – М.: РАН ИНИОН, 2005. – 220 с.

2. Актуальные проблемы Европы. Иммиграция и безопасность Европы: Сб. н. тр. / Т.С. Кондратьева, И.С. Новаженова (ред.-сост.). – М.: РАН ИНИОН, 2008. – 214 с.

3. Актуальные проблемы Европы. Мусульмане в Европе: существуют ли пределы интеграции ?: Сб. н. тр. / Т.С. Кондратьева, И.С. Новаженова (ред.-сост.) – М.: РАН ИНИОН, 2008. – 214 с.

4. Актуальные проблемы Европы. Россия и Європа: особенности восприятия / Ю.А. Гусаров (ред.-сост.): Сб. н. тр. – М.: РАН ИНИОН, 2008. – 156 с.

5. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе / Урс Альтерматт; С.В. Базарнова (пер. с нем.); Российский гос. гуманитарный ун-т. – М., 2000. – 367 с.

6. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон. К.: Критика, 2001. – 271 с.

7. Асснер П. Насилие и мир. – От атомной бомбы до этнической чистки / Пьер Асснер; Е. Бевская, Л. Цывьян (пер. с фр.). - СПб.: Всемирное слово, 1999. – С. 236-291.

8. Балібар Е. Ми, громадяни Європи? Кордони, держава, народ / Етьєн Балібар; А.А. Рєпа (пер. з фр.). – К.: Курс, 2006. – 354 с.

9. Барановський Ф.В. Європейська інтеграція та демократичний розвиток України: концептуальний аналіз взаємовпливу: монографія / Фелікс Барановський; НАН України, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім.. І.Ф. Кураса . – Луганськ: Елтон-2, 2007. – С. 243-288.

10. Безансон А. Россия – европейская страна ? Спор c Мартином Малиа / Ален Безансон // Отечественные записки. – 2004. - № 5. – С. 246- 265.

11. Больман І. Мовні війни в Європі / Івон Больман; пер. з фр. – К.: К.І.С., 2007. – 280 с.

12. Бродель Ф. Грамматика цивилизаций / Фернан Бродель; предисл. М. Эмара; пер. с фр. – М.: Издательство “Весь мир”, 2008. – 552 с.

13. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / Роджерз Брюбейкер; пер. з англ. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.

14. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення / Пьотр Вандич. – К.: Критика, 2004. – 463 с.

15. Вахудова Анна Мілада Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Анна Мілада Вахудова. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 379 с.

16. Вульф Е. Європа і народи без історії / Ерік Вульф; пер. з англ. І. Пошивайла. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. – 535 с.

17. Вульф Л.Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва / Ларі Вульф. – К.: Критика, 2009. – 591 с.

18. Геллнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм / Ернест Геллнер. – К.: Таксон, 2003. – 300 с.

19. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність / Оля Гнатюк; авторизований переклад з польської; Український науковий інститут Гарвардського університету, Інститут критики. - К.: Критика, 2005. - 528 с.

20. Гобсбаум Е. Винайдення традиції / Ерик Гобсбаум; М. Климчик (пер. з англ., наук. ред.). – К.: Ніка-Центр, 2005. – 448 с.

21. Європа та її болісні минувшини / Авт.-упоряд. Ж. Мінк і Л. Неймайєр у співпраці з П. Боннаром; пер. з фр.Є. Марічева. – К.: Ніка-Центр, 2009. – 272 с.

22. Европейская интеграция: современное состояние и перспективы: Сб. науч. ст. / Науч. ред. С.И. Паньковский. - Минск: ЕГУ, 2001. – 336 с.

23. Європейські комунікації: політ., екон., правові, безпекові, дип., суспіль. та культ. аспекти: [кол. монографія] / Є.А. Макаренко, М.А. Ожеван, М.М. Рижков та ін. – К.: Центр вільної преси, 2007. – 535 с.

24. Керни Р. Диалоги о Европе / Ричард Керни; Пер. с англ. – М.: Издательство “Весь мир”, 2002. – 320 с.

25. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / Пол Коннертон; С. Шліпченко (пер. з англ. та наук. ред.). – К.: Ніка-Центр, 2004. – 180 с.

26. Лангевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі / Дітер Лангевіше. – К.: К.І.С., 2008. – 240 с.

27. Малиа М. NON POSSUMUS. Ответ Алену Безансону / Мартин Малиа // Отечественные записки. – 2004. - № 5. – С. 266- 271.

28. Ноженко М.В. Национальные государства в Европе. – СПб.: Норма, 2007. – 344 с.

29. Пинто Д. Меж двух миров. Европейская культура и американская демократия / Диана Пинто. – М.: Ad Marginem, 1996. – 271 с.

30. Политическая наука: Идентичность как фактор и предмет политической науки: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Центр социал. науч-информ. исслед., Отд. полит науки, Рос. ассоц. полит. науки; Ред. и сост. Малинова О.Ю. – М.: ИНИОН РАН, 2005. – 198 с.

31. Политическая наука. Национализм – новейшие исследования: Сб. н. тр. / А. Миллер (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2002. – 193 с.

32. Политическая наука. Формирование нации и государства в современном мире: Сб. н. тр. / А. Миллер (ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2008. – 216 с.

33. Проді Р. Задум об’єднаної Європи / Романо Проді; К. Тищенко (пер. з іт.). – К.: К.І.С., 2002. – 140 с.

34. Саїд Е. Культура й імперіалізм / Едвард Саїд. – К.: Критика, 2007. – С. 393-467.

35. Саїд Е. Орієнталізм / Едвард Саїд; Пер. з англ. В. Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 511 с.

36. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт; М. Климчик, Т. Цимбал (пер. з англ.); Г. Касьянов (наук. ред.) – К.: Ніка-Центр, 2006. – С. 163-221.

37. Страны Восточной Европы в поисках новой идентичностии: Сб. науч. тр. / Шаншиева Л.Н. (отв. ред.). – М.: РАН ИНИОН, 2006. – 132 с.

38. Фуше М. Европейская республика. Исторические и географические контуры: Эссе / Мишель Фуше; В.П. Серебрянников, Т.Н. Серебрянникова (пер. с фр.). – М.: Междунар. Отношения: Белэн, 1998. – 168 с.

39. Хабермас Ю. Расколотый Запад / Юрген Хабермас; Пер. с нем. – М.: Издательство “Весь мир”, 2008. – 192 с.

40. Хардт М., Негри А. Множество: война и демократия в эпоху империализма / Майкл Хардт, Антонио Негри: пер. с англ.; В.Л. Иноземцев (ред. пер. и вступ. ст.); Центр исследований постиндустриального общества; журнал “Свободная мысль-ХХІ”. – М.: Культурная революция, 2006. – 508 с.

Тема 5. Поглиблення євроінтеграції та його негативні наслідки.

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 488; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!