Поглиблення європейської інтеграції та феномен наднаціональності.
Розширення європейської інтеграції: інструменти та дилеми.
Поглиблення європейської інтеграції та феномен наднаціональності.
Поняття європейської інтеграції у широкому його витлумаченні відображає дві взаємно пов’язані тенденції сучасних євроінтеграційних процесів – поглиблення і розширення.
Змістом першої тенденції є трансформація політичної системи європейських держав внаслідок їх участі в процесах регіональної інтеграції. Курс на поглиблення закріплено в Договорі про Європейський Союз (стаття 1) як прагнення створити в Європі “дедалі міцніший союз” між народами. Цей курс реалізується через митний союз, спільний ринок, єдину валюту, спільні політики тощо.
Поглиблення інтеграції між кількома, а не всіма, країнами-членами ЄС в окремих галузях політики прийнято позначати терміном “тісніша або посилена співпраця”(Шенгенська угода, Договір із соціальної політики). Амстердамський договір (1999) вніс термін “тісніша співпраця” в Договір про Європейський Союз і Договір про заснування Європейської Спільноти (“перший стовп”). Метою “тіснішої співпраці” є формування зони свободи, безпеки та справедливості.
Концепція тіснішої (посиленої) співпраці дає змогу державам-членам, які прагнуть до тіснішої взаємодії в інтересах поглиблення міжурядової співпраці (в рамках другого і третього “стовпів” Європейського Союзу) або особливої інтенсивної інтеграції (в рамках Договору про заснування Європейської Економічної спільноти) використовувати передбачені в Договорах інститути, процедури та механізми, діючи в рамках договірних цілей та після отримання необхідного дозволу від Ради. Така співпраця держав-членів, які прагнуть до особливо тісної кооперації чи інтеграції, є відкритим процесом, приєднатися до якого можуть в будь-який момент також інші охочі держави-члени.
|
|
|
“Тіснішою співпрацею” вважається лише така взаємодія держав-членів, яка відповідає наступним критеріям:1) охоплює галузі, що не входять до виняткової компетенції Спільноти; 2) спрямована на подальше виконання завдань Союзу; 3) не порушує принципів договорів і правового доробку Спільноти; 4) застосовується лише в крайньому разі; 5) охоплює визначений мінімум країн-членів – за Ніццьким договором (2001) мінімальна кількість учасників “тіснішої співпраці” дорівнює восьми незалежно від кількості держав-членів; 6) не перешкоджає поступовій інтеграції інших країн-членів. Ніццький договір передбачає можливість “тіснішої співпраці” в галузі спільної зовнішньої і безпекової політики (крім воєнних заходів і оборони). За цим же договором передбачено, що держава-член не має змоги завадити іншим вдаватися до тіснішої співпраці.
|
|
|
Поглиблення євроінтеграції пов’язане із феноменом наднаціональності. Наднаціональність розуміється як існування політичної влади над чи поза рівня національної держави, наявність деякого ступеня її автономності від національних урядів (Л. Крам, Д. Дінан, Н. Нугет). Наднаціональність означає, що держава може бути змушена виконувати рішення, проти прийняття яких вона заперечувала. Відповідно наднаціональність є інструментом контролю поведінки партнерів, оскільки забезпечує загальне посилення рівня передбачуваності, стабільності і безпеки. Це досягається за рахунок єдиних правил поведінки, їх повсюдного застосування, а також загальної обов’язковості.
Згідно із американським вченим Амітаі Етціоні наднаціональність – це визначення інституту, який має низку ознак, що зазвичай асоціюються з національною державою, зокрема із правосуб’єктністю та із владними повноваженнями. Ознаками наднаціональності Етціоні називає: 1) діяльність інституту визначається не національними урядами чи їх представниками, а ним самим; 2) державні відомства окремих країн (а також громадяни, корпорації, профспілки) мають виконувати постанови наднаціональних органів, не очікуючи спеціальних рішень своїх урядів; 3) наднаціональні органи мають власні правомочні повноваження – вони можуть прямо, не звертаючись до держав-членів, штрафувати їх громадян чи вводити заборону на певні види діяльності.
|
|
|
Загаломнаднаціональність має місце, коли задовольняються наступні умови:1) рішення приймаються незалежними від держав органами або ж міждержавними органами, але не одностайно; 2) рішення носять обов’язковий характер, мають пріоритет над національними законами і для їх вступу у силу не потрібно попередньої ратифікації на національному рівні; 3) рішення регулюють права і обов’язки не лише держав, а й їх громадян та юридичних осіб; 4) існує ефективна система судового захисту таких рішень та система їх виконавчого впровадження; 5) коло проблем, якими займаються наднаціональні органи, є попередньо визначеним і не потребує узгодження на міжнаціональному рівні.
Наднаціональність має іціннісний вимір, який у випадку поглиблення євроінтеграції позначають терміном “європейське публічне благо”. Останнє не є сумою національних інтересів держав, а існує як інтегроване благо Спільноти, змістом якого є безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Зокрема, в Договорі про Європейський Союз зазначається, що Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також верховенства права – принципах, що є спільними для всіх держав-членів. З огляду на ціннісний вимір наднаціональності Європейський Союз прийнято розглядати як спільноту цінностей, в якій панують плюралізм, толерантність, справедливість, солідарність та недискримінація.
|
|
|
Згідно із чеським вченим Павелом Свободою, прикладом наднаціональності слугують Європейські Спільноти, оскільки вони мають суверенітет вищої системи над державами-членами, який отримано від держав-членів шляхом часткового і добровільного делегування. Наднаціональність проявляється у Європейських Спільнотах, зокрема, у тому, що: 1) Спільноти мають власну волю, відмінну від волі держав-членів. Цю волю вони виявляють через власні органи; воля ця твориться, часом, й супроти волі окремих держав-членів, які, попри це, лишаються зв’язані нею; 2) Органи Спільнот творять власний правопорядок, який регулює статус самих Спільнот, їх держав-членів, і суб’єктів права держав-членів, незалежно від самого права держав-членів – Спільноти наділені компетенцією приймати рішення стосовно їхніх громадян; 3) Спільноти мають власні самостійні джерела прямих фінансових надходжень до бюджету (мито, частка від ПДВ та ВВП, близько 100 млн. євро на рік), що гарантує їх незалежність.
Перебуваючи в структурі Європейського Союзу, Європейські Спільноти зберігають власну правосуб’єктність. Тобто можуть укладати міжнародні договори з третіми державами та іншими міжнародними організаціями або набувати членства в міжнародних організаціях (наприклад, укладати угоди про асоціацію, бути членом Світової організації торгівлі). Будучи утвореними на основі міжнародного договору, Європейські спільноти мають власні органи, які формують незалежну від держав-членів волю, а отже, є носіями власних прав і обов’язків. Крім того, Європейські спільноти користуються низкою привілеїв та імунітетів на території держав-членів. Протокол про привілеї та імунітети Європейських спільнот від 1956 року гарантує недоторканість приміщень, захист предметів власності та активів Спільноти від примусових заходів, а також широке звільнення від зборів.
Загалом же характеристика Європейський спільнот як наднаціональних організацій означає наявність суттєвих ознак, які свідчать про делегування їм суверенних прав держав-членів, внаслідок якого відбувається заміщення суверенної влади держави владою Спільноти. Ключову роль тут відіграє правовий доробок Спільноти, який також має наднаціональний характер, оскільки існує у вигляді сукупності спільних прав і зобов’язань, обов’язкових до виконання в усіх країнах-членах ЄС. А саме: 1) зміст, принципи та політичні цілі угод; 2) закони, ухвалені на виконання угод та рішення Суду Європейських Спільнот; 3) декларації та резолюції Союзу; 4) заходи в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики; 5) заходи в сфері правосуддя та внутрішніх справ; 6) міжнародні угоди, укладені Спільнотою, а також державами-членами між собою в сфері діяльності Союзу. Отже, Доробок охоплює на лише закони Спільноти у вузькому розумінні (“перший стовп”), але й усі акти, прийняті в рамках “другого” та “третього стовпів” Європейського Союзу, і визначені в договорах спільні цілі.
З одного боку, правопорядок Європейських спільнот ґрунтується на добровільній згоді держав-членів, що юридично закріплена у відповідних Договорах. Водночас цей правопорядок набув незалежного характеру, розвинувшись в автономний правопорядок. Вирішальне значення при цьому мав той факт, що держави-члени делегували Європейським спільнотам свої суверенні права і наділили органи Спільноти повноваженнями самостійно ухвалювати правові акти.
Утворений Спільнотою автономний правопорядок мав бути інтегрований у внутрішні правопорядки держав-членів і застосовуватися їхніми судами. Тим самим держави-члени звузили свої суверенні права і у такий спосіб утворили правову систему, яка юридично зобов’язує як їхніх громадян, та й їх самих. Крім того, в силу делегованих Спільноті суверенних прав держав-членів органи Спільноти мають право видавати акти, які, не потребуючи внесення їх у правове поле держав-членів, можуть безпосередньо створювати права і обов’язки для окремих осіб. Так, регламенти і рішення Європейської Спільноти безпосередньо зобов’язують окремих громадян або підприємства держави-члена до певного способу поведінки або наділяють їх певними правами, наприклад, дозволяють об’єднання підприємств або накладення грошового штрафу.
Окрім підпорядковуватися правовому доробку Спільноти, обов’язками держав-членів сто воно останньої є обов’язок лояльної співпраці, обов’язок солідарності, а також обов’язок недискримінації. Обов’язок лояльної співпраці вимагає від держав-членів вживати усіх необхідних заходів для виконання зобов’язань, що впливають з права Спільноти, а також усіляко сприяти виконанню завдань Спільноти. Обов’язок солідарності не дозволяє державам-членам вживати заходів, які б слабко відтворювали право Спільноти або містили б у своєму зведенні законів національні критерії, не сумісні з правом Спільноти. Інакше кажучи, виконання та імплементація національними органами норм права Спільноти належить здійснювати так, щоб жодним чином не ставити під загрозу цільову спрямованість відповідних норм або їх досягнення. Обов’язок недискримінації означає заборону дискримінації, пов’язаної з такими обставинами як державна належність (передусім дискримінація на підставі етнічного походження або місця проживання). Першочергове значення при цьому має заборона будь-якої дискримінації, що випливає з норм Спільноти у сфері вільного пересування працівників та свободи підприємницької діяльності.
Попри “абсолютно безпрецедентну” в історії права повноту компетенції трьох Європейських спільнот (насамперед Європейської Спільноти” (Матіас Гердеген), свідченням якої є автономність правопорядку Спільноти, держави-члени лишаються “володарями Договорів”. Тобто основи правопорядку Європейських спільнот та Європейського Союзу як об’єднання держав утворює договірна згода держав-членів. Відповідно договірні сторони міжнародного договору вправі вносити у текст укладеного ними договору будь-які зміни або скасувати такий договір взагалі. Це означає, що в рамках чинної договірної угоди держави-члени зберігають за собою повноваження на власний розсуд змінювати зміст Договорів, на основі яких засновано Європейський Союз.
З огляду на це особливе значення для процесу європейської інтеграції мають міжурядові конференції, бо саме вони розробляють і ухвалюють внесення інституційних змін. Міжурядові конференції - це переговори між урядами країн-членів з метою внесення змін і доповнень до Договорів. Найважливіші міжурядові конференції завершились ухваленням таких документів, як: Єдиний Європейський Акт (1986), Маастрихтський договір (1992), Амстердамський договір (1997), Ніццький договір (2000). Сам факт існування міжурядових конференцій, які можуть видавати угоди щодо зміни суті, цілей і самої процедури вироблення рішень у Європейському Союзі, свідчить про те, що “установча” влада залишається в руках держав-членів.
Матіас Гердеген зазначає два підходи до осмислення колізії, що виникає внаслідок автономності правопорядку Спільноти, з одного боку, та статусу держав-членів як “володарів Договорів”, - з іншого. Згідно із першим, панівним підходом, держави-члени вправі, вносячи відповідні зміни у Договори, втручатися в компетенцію Європейських спільнот або відкликати делеговані ними суверенні права. Другий підхід виходить з того, що з моменту делегування державами-членами суверенних прав подібне їх втручання у компетенцію Спільноти більше не можна здійснювати безперешкодно, бо держави не лише зобов’язалися поважати створену в такий спосіб компетенцію Спільноти, але й відмовилися від її здійснення на користь Європейських спільнот. А тому будь-яке обмеження компетенції, що засновується на делегуванні суверенних прав, вимагає, щонайменше, згоди відповідних Спільнот, оскільки держави-члени більше не можуть одноосібно розпоряджатися суверенними правами Спільноти. По суті, дискусія точиться навколо того, наскільки істотною залишається залежність Спільнот як “творінь” держав-членів від договірного формування волі їхніх членів, - з одного боку. Та, наскільки високим є рівень емансипації системи Спільноти від власних міжнародно-правових основ, - з іншого.
На думку самого Гердегена, колізія ускладнюється тим, що Договори, на основі яких було створено Європейський Союз, не містять жодних чітко закріплених обмежень повноваження держав-членів вносити зміни у зміст цих Договорів. Водночас положеннями Договору про заснування Європейської Економічної Спільноти передбачено, що при внесенні змін у зміст цих Договорів необхідно дотримуватися встановлених правил процедури. Дотримуватися таких правил процедури держави-члени зобов’язані доти, доки знову ж таки через внесення змін у Договір чітко не буде скасовано це договірне “самозобов’язання”. Тому сьогодні предметом суперечок є питання, чи підлягає право держав-членів вносити зміни в Договори будь-яким змістовним (а не лише процедурним) обмеженням. Зокрема, існує точка зору щодо визнання певних фундаментальних структурних принципів, які б утворили незмінне ядро правового доробку Євросоюзу. Так, згідно з практикою Суду Європейських спільнот, угоди Європейської Спільноти з третіми державами не можуть становити втручання в “основи Спільноти” також і тоді, коли в договірні положення, що стосуються таких угод будуть внесені відповідні зміни.
На думку Гердегена, з проблемою можливості втручання держав-членів у правову систему Європейських спільнот пов’язане також питання, чи могли б держави-члени взагалі ліквідувати Європейські спільноти. Існують два погляди стосовно можливої відповіді на це питання. Представники першого вважають, що держави-члени можуть ліквідувати засновані ними Європейські спільноти (і загалом Європейський Союз як об’єднання держав), уклавши відповідний договір про ліквідацію. Прихильники ж іншого погляду вважають, що розпуск Європейських спільнот можливий лише за згодою їхніх органів, уповноважених здійснювати представницькі функції від імені Спільнот. Не зважаючи на поки що академічний характер цих суперечок, відповіді, що під час них виникають, накладають свій відбиток на подальший розвиток політичних відносин між Європейськими спільнотами та їх членами.
Окреслена вище колізія та означені підходи до її осмислення свідчать про те, що формування наднаціональності багато в чому залежить не лише від об’єктивної тенденції поглиблення євроінтеграції, а й від того, яка точка зору на стосунки між Європейськими спільнотами та “володарями Договорів” візьме верх.
Основи для розвитку наднаціональності у політичній системі ЄС закладені Римськими договорами, де, зокрема, вказується на відміну перешкод для вільного пересування товарів, робочої сили, послуг та капіталів між державами-членами, зближення їх національних законодавств. Інструментом наднаціональності прийнято вважати кваліфіковану більшість –кількість голосів, необхідних для ухвалення рішень у Раді ЄС за процедурою більшості (на відміну від одностайного способу). Рада складається з міністрів – по одному від кожної держави. Але їх голоси мають різні вагові коефіцієнти відповідно до кількості населення цих країн. При цьому розрізняють “просту” кваліфіковану більшість (мінімально необхідну кількість голосів більшості держав-членів), яка є достатньою для ухвалення рішення, коли його ухвалюють на підставі пропозиції Комісії. У всіх інших випадках ухвалення рішення вимагає згоди щонайменше двох третин від загальної кількості держав-членів. Крім того, при ухваленні рішення кваліфікованою більшістю будь-яка держава-член може висунути вимогу про те, щоб необхідна кваліфікована більшість голосів представляла щонайменше 62% громадян європейського Союзу.
Процедура голосування кваліфікованою більшістю запроваджена Єдиним Європейським Актом (1986) щодо питань внутрішнього ринку. Це дозволило подолати “терор” одностайності і відкрило шлях до формування єдиного ринку. За допомогою кваліфікованої більшості приймаються рішення у сфері спільної торговельної політики, спільної сільськогосподарської політики, спільної економічної та монетарної політики.
За Ніццьким договором кваліфікована більшість застосовується під час прийняття рішення про “тіснішу співпрацю”, а також, за певних умов, у Спільній зовнішній та безпековій політиці. Загалом Ніццький договір поширив процедуру голосування кваліфікованою більшістю ще на двадцять сім положень, які раніше передбачали одностайне рішення. Зокрема, це стосується: підтримання свободи пересування для громадян Союзу; правового співробітництва у цивільних справах; укладання міжнародних договорів у сфері торгівлі послугами і комерційних аспектів інтелектуальної власності; промислової політики; економічного, фінансового і технічного співробітництва з третіми країнами; врегулювання статусу політичних партій європейського рівня (Європейська народна партія, партія європейських соціалістів, Європейські ліберали, Європейська партія зелених та Європейський вільний альянс); призначення членів низки інститутів і органів ЄС (Комісії, Палати аудиторів, Соціально-економічний комітет, Комітет Регіонів).
Кваліфікована більшість як інструмент наднаціональності забезпечує здійснення так званої “негативної інтеграції”, що базується на відкритті ринків та конкурентній рівності. Негативна інтеграція обмежує можливості державної політики, яку не можна застосувати при переслідуванні власних інтересів, якщо вони перешкоджають “чотирьом свободам” – (засадам спільного ринку - вільний рух товарів, послуг, робочої сили та капіталів) або ж фальсифікують конкуренцію на спільному ринку.
Якщо “негативна інтеграція” означає відкриття ринку наднаціональними установами, то “позитивна інтеграція” передбачає політичну легітимацію заходів щодо регулювання ринкових процесів на рівні країн-членів. “Позитивна інтеграція” здійснюється за рахунок одностайного голосування, яке, завдяки праву будь-якої країни накласти на рішення вето, може стримувати ефективне впровадження політики Спільноти. Ціною одностайності вважаються крайня повільність прийняття рішень та їх легке блокування.
Право накладати вето на пропозиції, що зачіпають головні національні інтереси, країни-члени отримали завдяки досягнутому в 1966 році Люксембурзькому компромісу. Останній став наслідком “політики порожнього крісла”, що проявилася у відмові Франції від участі у голосуванні в Раді. Згідно із Люксембурзьким компромісом або “договором про неможливість домовитися”, якщо рішення, які ухвалюються на підставі пропозиції Комісії кваліфікованою більшістю зачіпають стратегічні національні інтереси однієї або кількох сторін, держави-члени Ради повинні в межах розумного терміну часу намагатися знайти консенсусу, який би забезпечив захист інтересів задіяних Сторін та інтересів Ради і міг би бути прийнятним для всіх членів Ради. При цьому обговорення має тривати доти, доки не буде досягнуто одностайної згоди.
Люксембурзький компроміс мав надзвичайно важливий політичний вплив на розвиток системи Спільноти, пов’язаної у своєму теперішньому вигляді із балансом сил з наднаціональними та міжурядовими тенденціями. Отримане державами-членами завдяки Люксембурзькому компромісу право вето стало для них своєрідним “страховим полісом” стосовно наднаціонального права прямої дії, адже будь-яке питання, обговорюване у Спільноті, відтепер могло бути заблоковане опозицією однієї держави. У такий спосіб нормативна наднаціональність системи Європейського Союзу не лише компенсувалася міжурядовим характером системи голосування, а й ставала легітимною, бо виражала волю усіх урядів, представлених у Брюсселі.
Люксембурзький компроміс не замінив голосування кваліфікованою більшістю одностайним голосуванням, але призвів до практики “неголосування”, за винятком невідкладних питань, наприклад річний бюджет Союзу. Наприклад, розв’язуючи складні аграрно-політичні питання, окремі держави неодноразово намагалися використати своє потенційне “право вето”, навіть після того, як Єдиний європейський акт розвинув і затвердив принцип ухвалення рішень кваліфікованою більшістю, поставивши тим самим під сумнів “Люксембурзьке вето”.
Водночас одностайність лишається головним інструментом прийняття рішень у галузі спільної зовнішньої та безпекової політики, фіскальної політики, регіональної політики, питань про вступ нових членів, проблем правосуддя і внутрішніх справ. Крім цього, одностайності потребують рішення в царині спільної торговельної політики (сфера виняткових повноважень Спільноти) щодо угод у сферах, в яких повноваження поділено між Спільнотою та державами-членами (аудіовізуальні послуги, а також послуги в галузі культури і освіти).
Право вето кожного члена з договірних питань класифікується європейськими дослідниками як “тяжкі кайдани для європейського розвитку”, що стають тяжчими із кожним новим членом. Формою впливу на цю проблему можна вважати “право на неучасть” - виняток, що його роблять для країни, яка не хоче брати участі в певній сфері співпраці Спільноти, щоб уникнути безвиході. Так, Британія і Данія отримали право на неучасть у третьому етапі формування Економічного і валютного союзу, залишившись поза зоною євро; Британія скористалася цим правом щодо положень “Соціального пакету” Маастрихтського договору.
“Право на неучасть” передбачено так званим “Меню” стратегій розвитку європейських країн”(інша назва – модель “змінної геометрії” євроінтеграції, або “Європи на вибір”) - моделлю Європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Ця модель (як і теза про “тіснішу співпрацю”) відображає ідею неоднакової участі країн-членів у поглибленні інтеграції в тих чи інших сферах, а також ідею можливості вибору країнами-членами - “як із меню” - інтеграційних стратегій. Модель “змінної геометрії” може становити загрозу всьому процесу європейської інтеграції, якщо відсутня хоча би мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС.
Виходом із цієї ситуації європейські дослідники вважають підсилення Європарламенту через поширення його можливостей спільного прийняття рішень у співпраці з Радою на всю законотворчу діяльність у Союзі та правило голосування кваліфікованою більшістю, яка б ґрунтувалася на більш виваженій оцінці демографічної ваги різних держав-членів.
Одним із принципових політичних питань, коли йдеться про голосування кваліфікованою більшістю, вважається питання блокувальної меншості. У 1994 році, коли відбувалися переговори про вступ Швеції, Австрії, Фінляндії та Норвегії, Великобританія та Іспанія наполягали на тому, щоб утримувати блокувальну меншість на попередньому рівні, тобто 23 голоси, замість підняти її до 26 голосів і у такий спосіб утримати попередні пропорції між меншістю блокування та кваліфікованою більшістю. Інші держави не погодилися змінити це співвідношення, але, йдучи назустріч побажанням Великобританії та Іспанії, домовилися, що коли члени Ради, які представляють загальну суму голосів між 23 і 25, виражають незгоду із рішенням, ухваленим кваліфікованою більшістю, то держави зобов’язуються протягом розумного проміжку часу знайти компромісне рішення, яке могло б бути ухвалене принаймні 65 голосами. Ця домовленість відома як “Іоніанський компроміс” (від назви грецького міста Іоніана, де він був досягнутий).
На відміну від Люксембурзького компромісу, у цьому випадку мова йде про звичайне врегулювання процедури голосування, яке могло б бути встановлене самою Радою в рамках автономії, відведеної їй у питання врегулювання Правил процедури. Вирішальне значення в “Іоніанському компромісі” має те, що він не передбачає для окремих держав-членів можливості блокувати ухвалення рішення зі спірного питання: після безуспішних намагань здобути якомога більшу кількість голосів держав-членів Ради, рішення зі спірного питання все ж може бути ухвалене 62 голосами, які становлять необхідний мінімум для ухвалення рішень кваліфікованою більшістю.
Поглиблення європейської інтеграції спричиняє дуалізм супранаціонального європейського права і міжурядової європейської політики. (Це відображено у “трьох стовпах” Європейського Союзу, де перший стовп уособлює наднаціональну засаду, а решта два – міжурядову засаду ЄС). При цьому можливість “політичної блокади” (можливість накладання вето) з боку міжурядового рівня долається за рахунок того, що наднаціональність дедалі більше набуває вигляду “незалежних європейських регуляторних установ”, “транснаціональних регулятивних мереж”, які формулюють “загальні положення норм регулювання” і “контролюють діяльність національних органів регулювання”, загалом - “мережі консультаційних і дорадчих органів, в якій народжується загальноєвропейська політика компромісу”.
Ці мережі створюються для виконання специфічних технічних, наукових або адміністративних завдань та діють не як інстанції рішень, а як своєрідні “інформаційні брокери”, що з’єднують між собою різні національні рівні. Останнє пояснюється тим, що “транснаціональні регулятивні мережі” 1) складаються з експертів та представників національних інстанцій, які керуються або підтримують європейські позиції; 2) на неформальній основі - так звана “неформальна стратегія поступок” шляхом перемовин - розвивають спільний “передовий досвід” правил і методів політики на національному рівні. Наукова експертиза та дієві стандарти мають забезпечити довіру до цього досвіду з боку національних акторі та репутацію останнім у разі його дотримання; 3) завдяки спеціалізації та професійному і стандартно орієнтованому обміну інформацією, забезпечують так зване “нежорстке керування”, тобто координацію або навіть гармонізацію національних рівні європейської політики як один з одним, так й із європейським рівнем, не порушуючи при цьому національних прерогатив.
Завдяки вплетенню у європейські “оркестрові” мережі національні представники соціалізуються, перетворюючись з “локальних” на “космополітів”. Тим самим мережні утворення фактично перетворюються на інструмент європеїзації держаного управління в країнах-членах ЄС. Зі свого боку, європейський рівень відкриває для себе завдяки впровадженню напрямних дієвих ідей відкриває для себе нові законні простори усуспільнення.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 563; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!