Сучасні концепції міжнародної торгівлі

З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набуває "вибухового характеру", світова торгівля починає розвиватися високи­ми темпами. В період 1950—1994 pp. світовий торговий обіг зріс у 14 разів. За оцінками західних спеціалістів, період між 1950 і 1970 pp. можна охарактеризувати як "золоті часи" у розвитку міжнародної торгівлі. Саме тоді було досягнуто щорічного 7 %-го зростання світового експорту. Проте вже в 70-ті роки XX ст. він знизився до 5 %, ще більше скоротився у 80-ті роки. Наприкінці 80-х років світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8,5 % у 1988 p.). Після явного спаду на початку 90-х, у середині 90-х років він знову набирає високих темпів.

Природно, що зазначені зміни сприяли появі сучасних поглядів на управління міжнародним бізнесом. Вони належать не окремим групам дослідників, а представникам вищого менеджменту головних транснаціо­нальних корпорацій. Як основний виділяється ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні обмежені ресурси, вони повинні вирішити, використовувати їх усередині країни чи на міжнародному рівні. Переконавшись, що можливості на міжнародному ринку можуть вияви­тися більшими, ніж на вітчизняному, компанії спрямовують свої ресур­си в закордонний сектор. Тому, щоб зрозуміти, чому все ж проводяться торгові операції, необхідно визначити, які вигоди одержують окремі підприємства.

Концепція експортних можливостей включає чотири підходи.

1. Використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму розпорядженні виробничі потужності в поточному або довго­строковому періодах, що не користуються адекватним внутрішнім по­питом. Це можуть бути розвідані запаси природних ресурсів чи кон­кретні потужності для виробництва визначеної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають, можливо, відповідний внутрішній попит.

Разом з тим, малі країни прагнуть торгувати набагато ширше, ніж великі. Одна з причин полягає в тому, що технологія виробничого про­цесу може дозволити фірмі рентабельно випускати продукцію тільки при багатосерійному виробництві, у більших обсягах, ніж це потрібно для задоволення попиту у своїй країні. Для прикладу візьмемо автомобільну промисловість: у "Вольво" потреба експорту з невеличкого швед­ського ринку значно більша, ніж у "Дженерал моторе" — зі значного американського.

2. Зменшення витрат виробництва. Дослідження показали: компанії можуть зменшувати свої витрати на 20-430 % тоді, коли подвоюється випуск продукції, це явище відоме як "крива акумулювання досвіду" (experience curve). Наприклад, якщо ми візьмемо 20 %-ве зменшення витрат виробництва і початкову вартість; в 100 дол. на одиницю Про­дукції, то собівартість другої одиниці продукції буде дорівнювати 80 дол., четвертої — 64 дол. і т.д. Зменшення може бути пов'язане з декількома чинниками: покриттям умовно-постійних витрат за рахунок випуску більшого обсягу продукції; підвищенням ефективності за рахунок дос­віду, набутого при виробництві великий партій продукції; масовими закупівлями матеріалів і перевезенням їх Значними партіями. Тому оче­видно, що лідер ринку може одержати переваги стосовно зменшення витрат виробництва перед своїми конкурентами. Одним із засобів збільшення випуску продукції компанією є визначення ринку з гло­бальної, а не внутрішньодержавної точки зору.

3. Підвищення прибутковості. Виробник може за певних умов прода­вати ту саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у |себе вдома. Це може бути пов'язано з відмінністю конкурентного середови­ща на закордонному ринку від вітчизняного, тому що там товар знахо­диться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості всередині країни може призвести до зниження внутрішніх цін, у! той час як етап зростання за кордоном може: звести нанівець актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також відбуватися у зв'яз­ку з розходженнями всередині країни і за кордоном державних заходів, які впливають на прибутковість (наприклад, розходженнями в оподат­ковуванні прибутків або регулюванні цін).

4. Розподіл ризику. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість зводити до мінімуму коливання попиту, оскіль­ки цикли ділової активності країн перебувають в різних фазах, а ті самі товари знаходяться на різноманітних етапах життєвого циклу. Ще один чинник розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому.; що виробник зможе придбати більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного чи декількох клієнтів.

Концепція імпортних можливостей. Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку мають бути як продавець, так і покупець. Імпульс від імпортера полягає в тому, що фірма шукає дешевші і високоякісні сировинні та інші комплектуючі матеріали, готові вироби, щоб використовувати їх на своїх виробничих підприємствах. Або ж вона може активно шукати нові товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи. Це дозволить ком­панії більше продукції запропонувати на продаж, а імпортеру — викори­стовувати надлишкові потужності своєї торгово-розподільчої мережі.

Якщо міжнародні постачання сировини, матеріалів і комплектуючих зменшують витрати виробництва чи підвищують якість готових виробів, то компанія, що їх закуповує, має більшу стійкість проти конкуренції з боку імпортованих готових виробів або ж сама може більш ефективно конкурувати на експортних ринках. Автомобільна промисловість подає приклад глобальної конкуренції, що залежить від субпідрядників, у тому числі іноземних, у напрямку зменшення витрат виробництва.

Імпортер, як і експортер, має можливість розподілити свої опе­раційні ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма буде менше залежати від диктату або долі єдиного постачальника. В США, наприк­лад, багато значних споживачів, зокрема автомобільна промисловість, диверсифікували свої закупівлі сталі із залученням європейських і япон­ських постачальників. Ця стратегія знизила ризик недостатнього поста­чання американської автомобільної промисловості у випадку виник­нення страйку серед сталеливарників США, але одночасно посилила проблеми в сталеливарній промисловості країни.

 

Генеза МЕП

Торгівля та торговельна політика сягають глибокої давнини, що засвідчують історичні документи. Міжна­родна економічна політика як система почала формува­тися з розвитком світового ринку, прискореного Великими географічними відкриттями та переходом до індустріальної стадії цивілізаційного поступу, тобто на межі XV—XVI ст. Певні системні ознаки торговельної політики проявилися у вченні меркантилізму. Його суть полягала в тому, щоб за допомогою різноманітних методів продати за кордоном якомога більше товарів за найвигіднішою ціною, а купувати там якомога менше товарів і розраховуватися за них теж товарами чи послугами, а не золотом чи сріблом.

Економічна політика меркантилізму передбачала низку заходів внутрішнього та зовнішнього характеру, спрямованих на максимальне нагромадження в країні благородних металів. Серед них заохочення законодав­чим шляхом споживання товарів національного вироб­ництва, надання субсидій та іншої допомоги власній промисловості. Водночас споживанню іноземних това­рів перешкоджали тарифи, заборони та інші обмежен­ня. Оскільки готові вироби продаються на міжнародно­му ринку за вищою ціною, ніж сировина, її можна імпортувати, обробляти та продавати за кордоном. Різ­ницю між дешевою сировиною та дорогою готовою про­дукцією оплачував іноземний покупець, що додавалося до сприятливого торговельного балансу. Власну сирови­ну теж слід продавати за кордон лише у переробленому вигляді, вважали меркантилісти.

Оскільки заробітна платня становила основну част­ку в собівартості продукції, меркантилістська доктрина була спрямована на її мінімізацію, мотивуючи це необхідністю розширення зайнятості та підвищення національної конкурентоспроможності. Колоніальна політика передбачала контроль з боку метрополії над торгівлею і промисловістю колонії, підтримку вироб­ництва товарів, які не вироблялися вдома, та забезпе­чення позитивного сальдо у взаємній торгівлі.

Зростання кількості благородних металів в країні відбувалося також внаслідок бурхливого розвитку наві­гаційних засобів та диверсифікації послуг морського транспорту як вітчизняним, так і зарубіжним контр­агентам. Це згодом втілилося в концепції «невидимого» торговельного балансу, до якого належали доходи від інвестицій, надходження від посольств та туристів, а також платежі за послуги морського транспорту, не пов'язані безпосередньо з продажем товарів. На певній тазі розвитку меркантилізму державному регулюван­ню підлягали не лише експорт та імпорт, а й виробни­цтво, монетарна (грошова) система та навіть споживаць­кі звички населення. Поряд з урядом регулятивні функ­ції виконували також гільдії та корпорації. Вказане шіще свідчить про те, що меркантилізм втілював насам­перед державну економічну політику, меншою мірою, претендуючи на теоретичну систему чи наукову школу.

Найбільше меркантилізм поширився у Франції та Великій Британії. Ж.-Б. Кольбер — перший міністр при французькому дворі Людовіка XIV стверджував: «Виробництво забезпечує зростання грошових доходів, в це і є основною метою торгівлі, а також єдиним спосо­бом піднесення могутності і величі держави».

В Англії політика меркантилізму була відображена у різноманітних законах, зокрема в Актах з навігації, а також у діяльності Таємної ради, Торговельної палати та інших адміністративних установ. Найвищою фазою меркантилізму стала навігаційна система, втілена в Актах про торгівлю, перший з яких був прийнятий у 1651 р. під час правління О. Кромвеля. Згідно з чинни­ми актами, експорт з англійських колоній міг здійснюватися лише на кораблях, що належали, були збудовані та керувалися англійцями, яким надавали різноманітні субсидії і допомогу при будівництві та експлуатації суден. Багато колоніальних продуктів (т. зв. реєстрових (облікових) товарів) таких, як тютюн, рис, бавовна, цукор та навігаційне обладнання, а також матеріали, необхідні для будівництва та ремонту суден, експорту­валися тільки до Англії. Інші види колоніальних това­рів можна було продавати іноземцям, а деякі забороне­но ввозити до країни, оскільки вони становили конку­ренцію місцевим виробам.

Умови імпорту до колоній були аналогічними умо­вам експорту з них. Велика Британія залишалася основною ланкою колоніального імпорту: весь імпорт до колоній за незначними винятками доставлявся з Англії незалежно від того, де вироблявся той чи інший продукт. Винятки стосувалися випадків, коли порт завантаження товарів знаходився в третій країні. Законом 1660 року було запроваджено повну монопо­лію Англії на здійснення каботажних (внутрішніх) перевезень.

Колоніальна політика Великої Британії теж будува­лася на принципах меркантилізму. Це стосувалося про­цесу виробництва в колоніях, де випуск вигідних для метрополії товарів стимулювали, а розвиток конкурую­чої промисловості всіляко стримували як економічни­ми, так і адміністративними методами.

Цим цілям була підпорядкована і митно-тарифна система Великої Британії. У XVIII ст. в Англії та інших країнах позиції меркантилізму почали слабшати. Зро­стало невдоволення виробників, особливо представни­ків сировинних галузей та землевласників, які потерпа­ли від засилля цієї політики. З'явилося розуміння, що економічна система не зводиться винятково до дорого­цінних металів, а є значно складнішою (А. Сміт). Трива­лий імпорт золота та срібла з американського континен­ту Іспанією і Португалією значно перевищував експорт дорогоцінних металів до країн Далекого Сходу, що зумовило не тільки значне зростання їх кількості в Європі, а й спровокувало одну з перших світових інфля­ційних хвиль. Розвиток банківської справи, широке застосування паперових грошей, кредитних інструмен­тів сприяли зменшенню ролі золота та срібла як у місце­вому, так і в міжнародному обміні.

Отже, політика меркантилізму почала суперечити новому змісту економічного розвитку XVIII ст., спричиненого промисловою революцією, бурхливим розгор­танням капіталістичних ринкових відносин. Меркантилістське вчення зазнавало все більшої критики як з боку фізіократів, так і А. Сміта як засновника лібераль­ного напряму в економічній науці. Замість жорстких принципів меркантилізму, спрямованих на повний кон­троль економічної діяльності, було запропоновано та обґрунтовано принципи економічної свободи, що отри­мали назву laissez-faire (франц. дозвольте робити) — невтручання держави в економіку.

Вчення фізіократів (основоположник Ф. Кене) най­більше розвинулося у Франції — аграрній країні. Його підґрунтям була концепція про «природний порядок», за якого не повинно бути монополії торговців та реміс­ії иків на основі створюваних за допомогою уряду гіль­дій та компаній. Добробут людей має забезпечуватися на основі вільного вибору громадянами певної сфери економічної діяльності. Водночас фізіократи перебіль­шували роль сільського господарства, помилково вва­жаючи його основою економічного розвитку в епоху зародження і зміцнення індустріальних форм вироб­ництва.

Отже, XVIII ст. було своєрідним перехідним періо­дом від меркантилізму до вільної торгівлі. Інституційно це втілилося в англо-французькій торговельній угоді 1786 року, невід'ємною складовою частиною якої був торговельний лібералізм. 1825 р. парламент Англії дозволив еміграцію кваліфікованих робітників, заборонену у 1719 р., у 1833 р. були зменшені імпорт­ні мита. У 1842 р. у цій країні було запроваджено лібе­ральну реформу тарифної системи, спрямовану на суттєве зменшення імпортного мита та усунення заборони на експорт машин, яка діяла з 1774 р. Основною перешкодою для повномасштабноі зовнішньої торгівлі залишалися «Хлібні закони», що передбачали захист національного сільськогосподарського виробництва від імпортованого зерна, перший з яких датується 1136 р. Відміна «Хлібних законів» у 1846 р. заверши­ла процес лібералізації зовнішньої торгівлі Великої Британії.

Загалом торговельна політика в країнах Європи протягом 1815—1825 pp. була доволі строкатою.

Загалом Велика Британія залишалася форпостом вільної торгівлі як індустріально найрозвинутіша краї­на світу, в той час як на континенті все ще переважав протекціонізм.

У європейській торговельній політиці XIX ст. ви­окремлюють три основні етапи:

1) 1815—1860 pp. — збереження протекціонізму в європейських країнах та запровадження вільної торгів­лі у Великій Британії;

2) 1860—1879 pp. — лібералізація торгівлі на євро­пейському континенті;

3) 1879—1900 pp. — повернення до протекціонізму. У середині XIX ст. лише деякі країни (Нідерланди, Данія, Португалія, Швейцарія, Швеція, Бельгія) до­тримувалися по-справжньому ліберальної політики. З 1850 по 1900 рік питома вага тарифних нарахувань у вартості імпорту найвищою була в Росії (32 35%), в Іспанії — 18—25%, у Швеції — 16—19%. У секретній доповіді міністра фінансів С. Ю. Вітте Миколаю II «Про необхідність установити, а потім невідступно дотримуватися певної програми торговельно-промислової політики імперії» (1899 р.) було зазначено, що населенню Росії доводиться купувати іноземні вироби за цінами, підвищеними внаслідок мита. Наприклад, за пуд чавуну англієць платить 26 коп., американець — 32 коп., а росіянин — до 90 коп.

Друга епохальна торговельна угода між Англією і Францією (1860), підписана майже через сто років І після першої, зумовила т. зв. тарифне «роззброєння» І на континенті внаслідок лібералізації торгівлі між Францією та низкою європейських країн на основі угод про надання режиму найбільшого сприяння. Це принцип ГАТТ—СОТ, згідно з яким кожна зі сторін, що підписують угоду, зобов'язана надати іншій державі, її фізичним та юридичним особам переваги та привілеї в торгівлі, які вона надає чи надаватиме в майбутньому третій країні. Початок останньої чверті ХІХ ст. вважають піком лібералізму на континенті, коли до системи «Кобденових угод» приєдналися практично усі європейські країни. Про перебіг подій у митній політиці протягом 1820—1990 pp. свідчать дані табл. 1.З.

Водночас, за межами Європи, насамперед у США, спостерігалася протилежна ситуація. Високі митні тарифи були спрямовані на захист молодої промислово­сті цієї країни. Протекціоністські заходи різного рівня та характеру зберігалися у США практично до закінчен­ня Другої світової війни. Аналогічну політику проводи­ла Німеччина, запровадивши у 1879 р. нові підвищені тарифи, що започаткувало поступове повернення до протекціонізму на континенті. У зв'язку з коливанням міжнародних цін (експортні ціни скоротилися з 1874 по 1897—1898 pp. на 35% , імпортні — на 49%), майже всі тарифи, що вступили в силу у 1879—1914 pp., були спе­цифічними видами мита (мито, яке встановлюють у вигляді фіксованої суми коштів на фізичний обсяг това­ру), прив'язаними до кількісних параметрів експортно-імпортних відносин.

Історичні джерела засвідчують, що неєвропейські країни, зокрема Китай, проводили відкриту (лібераль­ну) торговельну політику, починаючи від династії Сун (960—1279 pp.), до кінця XV ст. В Японії ліберальний період тривав майже 250 років (з XV до середини XVII ст.). В Османській імперії ліберальна політика почалася з середини XVI ст. (моменту підписання торго­вельної угоди з Францією). В останній чверті XVII ст. та в середині XVIII ст. було встановлено митні тарифи на експорт та імпорт, які не перевищували 3% .

Напередодні Першої світової війни посилилася тен­денція до підвищення імпортних тарифів, особливо з боку Росії, США, Іспанії, Франції та інших провідних держав. Протекціоністська політика зберігалася аж до 50-х років XX ст., після чого починається процес неухильного зниження імпортних тарифів, чому сприя­ло підписання у 1947 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ).

Унаслідок проведення серії переговорів (раундів) в рамках ГАТТ з 1947 по 1995 pp., а потім в системі COT з 1995 р. дотепер рівень митних тарифів, особливо з боку розвинутих індустріальних країн досяг мінімальних розмірів. Процес лібералізації торгівлі поширився прак­тично на всі країни - члени COT.

 

---

Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 309; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!