РОЗДІЛ ІІІ. РОЗРЯДКА: НАДІЇ ТА РОЗЧАРУВАННЯ (1969-1973 рр.)

І. Великі переговори з СРСР

Внутрішні ускладнення двох наддержав

Незмірно нарощуючи власне озброєння і сили залякування, дві наддержави відчувають кричущі внутрішні проблеми, які своєю чергою ускладнюють зовнішні.

СРСР, після блискучого (згідно з офіційною статистикою) економічного піднесення 50-х років, зазнав його уповільнення у 60—70-ті. Одразу ж стало очевидно, що оптимістичні прогнози Хрущова — наздогнати США у 70-ті роки — не підтверджуються. А економічна експансія США, Західної Європи, а особливо Японії, прискорилась настільки, що, зберігаючи ритм останнього десятиріччя, Японія, у 60 разів менша площею від СРСР, випередить його за валовим національним продуктом у 1985—1990 рр. Хоча в царині військових технологій СРСР перебуває на рівні США, та вони обійшли його в більшості інших передових технологій. Тож, хоча в 1957 р. перший штучний сателіт, «супутник», був радянським, та саме американці зробили перші кроки на Місяці (Армстронг і Олдрін 21 липня 1969 р.), а радянські й досі не досягли цього рівня. Вони твердили тоді, що взяли курс на інше — на орбітальну станцію з людьми. Але ж саме американці в 1973 р. запустили першу космічну лабораторію, де люди прожили близько двох місяців. У сфері комп'ютеризації американці зайшли багато далі. Водночас рівень життя в СРСР залишається в середньому помітно нижчим не тільки супроти американського, але й супроти Західної Європи. Щоб подолати величезне відставання у виробництві товарів народного споживання, СРСР звертається по допомогу до Заходу, зокрема до американців. У затяжному світовому змаганні щось не дуже виявляються переваги соціалізму марксистсько-ленінського типу, особливо в чисто економічному плані.

До того ж назріває психологічна криза, пов'язана із зростанням У певних колах прагнення до особистої свободи, свободи слова, спілкування, переміщення за кордони СРСР. Неможливо точно виміряти відгук на протести певних літераторів (Солженіцин), певних учених (Сахаров) у внутрішніх сферах СРСР: окремі випадки, стверджує радянський уряд; загальне явище, твердять зацікавлені, які викривають наростання репресій. А труднощі, що їх зазнають радянські євреї, які бажають виїхати до Ізраїлю, викликають обурення в умах якщо й не радянських громадян, то численних прогресистів у всьому світі. Через п'ятдесят шість років після більшовицької революції, радянська «модель» уже не видається принадною, особливо в «третьому світі».

Зазнають різних труднощів і США. Тут економічний поступ відчутний на всіх рівнях. Однак, — безперечно, завдяки в'єтнамській війні — народився опір нового типу. Упевненість більшості американців у своїй моральній вищості, їхній особливій «місії», перевазі їхніх інституцій поступилися сумнівам і розчаруванню в найширших колах інтелігенції, студентства, службовців. Збереження зон відносної бідності, нерівність, часом і в супроводі сегрегації, між чорною меншістю та білими, страх перед забрудненням природного середовища у всіх формах, яке позначається на якості життя, занепокоєння щодо моральної сторони американської зовнішньої політики, політичні скандали, що, як знаменита справа з внутрішнім шпигунством, названа «Вотергейтом», — все це сильно вплинуло на кар'єру президента Ніксона, проте не похитнуло самого режиму (бунти чорношкірих значно ослабли від 1967 р., коли мером міста Детройта став «кольоровий», а студентські рухи протесту майже повністю розвіялися), хоча й наштовхнуло багатьох американських інтелектуалів на роздуми і переоцінку «священних» принципів: конституції, свободи підприємництва, капіталізму тощо. Щоправда, численний середній клас, який переважає інші в цій країні, не дуже піддається таким сумнівам. У міжнародних взаєминах згадане вище занепокоєння, що його переживають наддержави, може зіграти позитивну роль, коли сприяє розрядці.

Зусилля з роззброєння

Єдина конкретна ознака розрядки стосується проблеми роззброєння, а точніше — контролю над озброєнням. Після історії з ракетами на Кубі утвердилася думка, що ні СРСР, ні США не схильні до війни. Світова громадськість, незважаючи на незмірні запаси озброєння, атомних, водневих бомб і ракет усіх моделей, більше не вірила у загальну війну. А проте, вона не була виключена. Справжнє роззброєння було б для наддержав найкращим засобом продемонструвати свою миролюбність. Зусилля, яких вони докладають для підтримання «рівноваги страху», коштують дедалі дорожче. До виробництва різноманітних бомб чи ракет, атомних підводних човнів із дуже великим радіусом дії, споряджених ракетами з ядерними боєголовками, додається встановлення мережі протиракетних ракет, призначених для перехоплення ракет супротивника. А вартість спорудження такої мережі досягає казкових розмірів. Навіть для США, найбагатшої держави в світі, вона стає катастрофічною. СРСР набагато бідніший за США, але він може утримувати дуже великі сили за менших витрат (мізерна платня солдатам, офіцерам, технікам і т.ін.); це змушує, згідно з застосовуваними владою методами, тримати населення на нужденному життєвому рівні, хоча, звичайно, люди прагнуть реального добробуту.

Відтак, інтереси американців і радянських людей де в чому збігаються: з одного боку, в підтриманні миру, бо війна, знищивши значну частину людства, не дасть перемоги нікому, а з іншого — в скороченні запасів зброї. Оскільки недовіра зберігається, не можна просуватись уперед, ігноруючи її. Перші результати, одержані в сфері роззброєння, в певному розумінні були непрямі. Попервах ішлося про атмосферні ядерні випробування, їх припиняли в односторонньому порядку і США, і Радянський Союз. Останній розпочав нову серію експериментів у вересні 1961 р., але згодом стало зрозуміло, що керувати атмосферними ядерними випробуваннями відносно просто, тоді як керування підземними випробуваннями порушує гостріші проблеми. Бо коли керувати можливо, то контроль не потребує надсилати експертів на територію держави, а саме це радянські власті завжди відкидали, принаймні — в значних масштабах. Так чи так, а мова зайшла і про кількість щорічних перевірок, яку кожна держава повинна дозволити на своїй території. Американці виступали за двадцять. Радянська сторона не припускала більше трьох. І в цьому питанні не пощастило досягти згоди. До того ж 13 лютого 1960 р. Франція розпочала власні атомні вибухи. Для поліпшення атомного озброєння необхідні спершу атмосферні випробування. Тож Франція й відмовилася від будь-яких переговорів щодо припинення атмосферних ядерних випробувань. Генерал де Голль заявив, що йдеться не про справжнє роззброєння як таке, а про намір тих, хто вже має бомбу, перешкодити іншим виготовити таку саму. У Женеві регулярно збиралося на конференцію з роззброєння 18 країн. Починаючи з березня 1962 р., Франція вирішила бойкотувати цю конференцію, посилаючись на її неефективність.

Дві угоди

У 1963 р. досягнуто двох помітних результатів. Першим стала Московська угода від 5 серпня 1963 р., за якою Великобританія, США і Радянський Союз зобов'язалися з 10 жовтня того ж року більше не поновлювати атмосферних ядерних випробувань. Негайно більшість країн світу пристали до цієї угоди, тож на жовтень 1963 р. під нею стояло вже 102 підписи. Слід відзначити, що ні Франція, ні Китай під угодою не підписалися з названих вище причин: будуть і надалі проводити далі необхідні експерименти. Другого результату досягнуто за угодою від 20 червня 1963 р., а втілено в життя з 1 вересня — встановлення «червоного телетайпа». Йдеться про постійний зв'язок Вашингтона і Москви через Лондон, Копенгаген, Стокгольм і Гельсінкі, який використовується поряд з кодовим телефоном у Вашингтоні і в Москві. «Червоний телетайп» дає можливість США і СРСР негайно консультуватися відносно будь-яких інцидентів, здатних спричинити розв'язання атомної війни. Цілком очевидно, що перед лицем катастрофи, до якої може призвести найменша помилка, а також для уникнення непорозумінь необхідна можливість негайного контакту. Звичайно, генерал де Голль мав рацію, твердячи, що про справжнє роззброєння ще не йдеться. Але хіба психологічно в такий спосіб не встановлювався мінімум довіри між двома великими потенційними супротивниками?

Від 1963 р. переговори велися далі, але так само повільно. І все ж вони 1967 року перейшли в новий тур і в липні 1968 р. закінчилися підписанням нової угоди про нерозповсюдження атомної зброї. Угоду схвалили США, СРСР і Великобританія, але знову відкинули Франція та Китай. Франція збиралася тоді випробувати свою першу водневу бомбу — влітку 1968 р., через рік після першої китайської. І угода про нерозповсюдження ще не була угодою про роззброєння. Вона тільки прагнула, щоб до п'яти держав, які мали атомну зброю, не додалась іще одна. Угода ця посилено обговорювалась. Німеччина, наприклад, приєдналась до неї тільки тоді, коли християнсько-демократично-соціал-демократичний уряд («велика коаліція») поступився місцем соціал-демократичному урядові Віллі Брандта, якого підтримували ліберали (жовтень 1969 р.).

Переговори між двома супердержавами

Рівновага страху, пов'язана з обопільним залякуванням гігантськими ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати й нарощувати свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дорожче. Чи можливо як не покласти йому край, — що потребує взаємної довіри і відсутності небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю, — то хоча б обмежити темпи цього курсу?

Дві перші угоди — одна від серпня 1963 р., котра забороняла учасникам проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 р. про розповсюдження атомної зброї — являли собою не перший крок до роззброєння, а радше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до їхнього клубу. Показово, що Франція і Китай відмовились підписувати ці угоди, а Індія, яка технічно спроможна була створити ядерну зброю і випробувала свою першу атомну бомбу в 1974 р., відмовилась пристати до другої угоди (нагадаємо, що Франція випробувала свою першу атомну бомбу у 1960 р., першу водневу бомбу у 1969 р., перша китайська атомна бомба вибухнула в 1964 р., воднева — в 1967 р.). Китай і далі провадив атмосферні атомні випробування на своїй території, а Франція — на атолі Муруроа в Полінезії, і це викликало зростаючий протест. В 1973 р. Перу розірвало дипломатичні відносини з Францією (купуючи, щоправда, у цієї країни літаки «Міраж»), Нова Зеландія заявила свій протест, а Австрія, бойкотуючи товари французького виробництва, винесла питання на Міжнародний суд у Гаазі, що його Франція не визнала компетентним.

Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий, зроблено в червні 1968 р. 12 червня, відразу після того, як Асамблея 00Н ухвалила резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон зійшов на трибуну і запропонував СРСР переговори з припинення будівництва антиракетної мережі. 27 червня Громико, радянський міністр закордонних справ, запропонував переговори з США «про обмеження ракетних систем, як наступальних, так і оборонних». Отож нарешті, може, пощастило б прийняти зобов'язання щодо справжнього роззброєння? Бо хай навіть іще не можна було контролювати запаси атомних і водневих бомб, та контролювати засоби для запуску можливо було досить точно.

Організація переговорів дуже розтяглася з причин психологічних, через чехословацький конфлікт і продовження війни у В'єтнамі. Переговори розпочалися 17 листопада 1969 р. в Гельсінкі у доброзичливій атмосфері. Американська назва їх — «Стратеджік Армз Лімітейшн Токо (САЛТ) — «Переговори про обмеження стратегічних озброєнь». Не без труднощів переговори САЛТ-1 увінчалися успіхом. Незважаючи на в'єтнамську війну, президент Ніксон після свого особистого радника Генрі Кіссінджера відвідав Москву з 22 по 29 травня 1972 р. Спільне комюніке стало справжньою хартією розрядки; 26 травня Ніксон і Брежнєв підписали договір про системи антибалістичних ракет, а також тимчасовий (на п'ять років) договір про обмеження наступальних озброєнь.

Це був лише початок. Належало перетворити тимчасовий договір 1972 р. на постійний. Відзначимо, що ці переговори збіглися з іншими, наслідком яких стала Лондонська угода від 11 лютого 1971 р. про денуклеаризацію морських глибин, підписана 67 країнами (але не прийнята ні Китаєм, ні Францією), та угода про заборону біологічної війни.

Зближення між двома наддержавами набрало нового поступу під час поїздки Брежнєва до США з 18 по 25 червня 1973 р. Він провадив тривалі розмови з Ніксоном у Білому Домі, у Кемп-Девіді, у Сан-Клементе в Каліфорнії. Підписано нові договори, конвенції, декларації. Найважливішим стало зобов'язання двох наддержав запобігти не тільки взаємній ядерній війні, але й такій війні між третіми країнами. СРСР і США зобов'язалися негайно радитись, щоб уникати будь-якого ризику такого гатунку. Генрі Кіссінджер, який заступив у вересні 1973 р. Вільяма Роджерса на посаді державного секретаря США, вважав, що такі переговори перевернули догори дном методи дипломатії. Двоє керівників узялися прискорити організацію нових переговорів, названих САЛТ-2.

Чи була це розрядка? Глибока незгода в проблемах Близького Сходу показує, що розрядка, принаймні, не була повною. Виникли інші питання: чи згода між двома наддержавами не рівнозначна поділові панування над світом між ними? Це, зокрема, турбувало Китай, з яким намагався залагодити справи Ніксон, а також Францію, де Брежнєв у липні зустрівся з президентом Помпіду, найімовірніше, з такою самою метою, та деякі інші країни. А крім того, чи така згода не приведе до виведення, бодай часткового, американських збройних сил з Європи? Якась частина американської громадськості бажала цього. В Західній Європі виникло занепокоєння.

Саме в такій атмосфері водночас розпочалися інші переговори. У Східній Європі давно обговорювали проект загальної європейської конференції, яка об'єднала б членів Атлантичного пакту і Варшавського договору. Про це ми й поговоримо у наступному розділі.

Розширення «Спільного ринку»

Під час конференції на найвищому рівні шести членів ЄЕС в Гаазі (1—2 грудня 1969 р.) новий французький президент Жорж Помпіду скасував вето, що його наклав генерал де Голль на вступ Великобританії до «Спільного ринку». Переговори розпочалися мляво. Великобританія з лейбористом Гарольдом Вільсоном у ролі прем'єр-міністра перебувала в нелегкому становищі. З-поміж усіх держав Західної Європи вона з 1945 р. посувалася у своєму розвитку найповільніше. Якщо в 1960 р. її валовий національний продукт перевищував ВНП Франції, то у 1972 р. він був на 25% нижчий, і цей розрив невпинно збільшувався. Британський комерційний баланс був майже постійно дефіцитним. На додачу, перед Великобританією завжди стояла і досі стоїть нерозв'язна проблема громадянської війни між католиками і протестантами в Ольстері (Північній Ірландії): на цю територію постійно претендує Ірландська Республіка. Дві великі партії, лейбористів і консерваторів, глибоко розходилися в питанні вступу до «Спільного ринку». З лібералів лише невелика частина схилялася до вступу. За опитами 1970—1972 рр. більшість виступала проти.

На виборах 18 червня 1970 р., на подив усім, перемогли консерватори, і Едвард Хіт став першим міністром із сером Алексом Дугласом Х'юмом у ролі міністра закордонних справ. Ентоні Барбера призначено міністром європейських справ. Хіт був переконаним проєвропейцем. ЗО червня в Брюсселі міністри закордонних справ країн шістки приймали своїх колег з чотирьох країн-кандидатів: Об'єднаного Королівства, Ірландії, Норвегії, Данії. Це був початок тривалих і складних переговорів. Зважаючи на їх високотехнічний характер (фінансові внески, заходи в сільському господарстві, перехідний період тощо), ми не можемо розглянути їх тут детально. Відзначимо, що перед лицем прихильників дедалі недосяжнішої наднаціональності майбутнє прийняття британської кандидатури тільки посилювало французьку позицію, яку висловив Жорж Помпіду на своїй прес-конференції 21 січня 1971 р.: «Виходячи з того, що ми вже маємо, йдеться тільки про побудову конфедерації держав, які вирішили узгодити свою політику та інтегрувати свою економіку».

28 жовтня 1971 р. Палата громад 356 голосами (262 консерватори, 89 лейбористів, 5 інших) проти 244 (29 консерваторів, 199 лейбористів, 6 інших) схвалила постанову уряду про вступ до «Спільного ринку». Це вже була остаточна ухвала.

22 січня 1972 р. чотири країни-кандидати (Об'єднане Королівство, Данія, Ірландія, Норвегія) підписали в Брюсселі своє приєднання до «Спільного ринку», залишалось ратифікувати угоди. Організували референдуми Данія, Ірландія і Норвегія (так само як і Франція, у квітні 1972 р.; було досягнуто величезної більшості, але близько 40% утрималися). В Ірландії нарахували 83% «так», в Данії 63,5%. В Норвегії ж, навпаки, «ні» переважали (53,9% голосів), що пояснювалося реакцією селян, а особливо рибалок. Відтак, сформувалася співдружність не з 10, а з 9 членів.

Порозуміння між двома Німеччинами

Німецькі вибори в жовтні 1969 р. викликали крутий поворот у політиці. Віллі Брандта, хоча його соціал-демократична партія (СДП) не дістала абсолютної більшості, обрали канцлером завдяки голосам лібералів. Закордонні справи він доручив лібералові Вальтерові Шеелю. Вірний Атлантичному пактові, поборник франко-німецької згоди, переконаний європеєць, Віллі Брандт відразу використав слово, якого уникали його попередники, а саме — «розрядка» з країнами Сходу. Він кваліфікував як «ілюзорні» надії на об'єднання Німеччини і запропонував розпочати переговори з НДР. «Хай навіть у Німеччині є дві держави, вони аж ніяк не чужі одна одній; їхні стосунки можуть мати тільки приватний характер». Це означало відкинути ідею, яку й далі підтримували члени опозиційної християнсько-демократичної партії (ХДП), і згідно з якою тільки Федеральна Республіка, заснована справжнім самовизначенням, могла виступати від імені німецького народу. Згідно з доктриною ХДУ Східна Німеччина не мала ніякого права називатися державою.

Негайно розпочато переговори з СРСР (зокрема про Берлін), з Польщею (про лінію Одер — Нейсе) і, нарешті, з НДР, яка погодилась на зустріч на найвищому рівні. Зустріч така відбулася 19 березня 1970 р. в Ерфурті, в Східній Німеччині, між канцлером Брандтом і головою уряду Східної Німеччини Віллі Штофом. Два керівники потисли один одному руки, що сприйнято як ознака нового часу. Східнонімецьке населення зустрічало Брандта з бурхливим захватом. Через кілька днів потому у Західному Берліні зустрілися четверо колишніх окупантів, що також стало ознакою розрядки, оскільки передбачало повернення до чотиристоронньої системи, забутої з 1948 р.

Наступна зустріч керівників двох Німеччин відбулася в Касселі (Західна Німеччина) 16 травня 1970 р. Позиція Східної Німеччини була тверда. Вона вимагала визнати її іншою державою. І тільки потім можна було б установити між двома державами тісніші стосунки. Канцлерові Брандтові це загрожувало тяжкими внутрішніми ускладненнями.

Ці дві зустрічі заклали основу для багатьох договорів. Німецько-російська угода, укладена в Москві 12 серпня 1970 р., проголошувала, що головною метою обох сторін є мир, розрядка, визнавала непорушність європейських кордонів, у тому числі лінії Одер— Нейсе, і фактично підтверджувала права чотирьох держав — колишніх окупантів Берліна. Угода, яку парафували у листопаді 1970 р. і підписали у Варшаві 7 грудня ФРН та Польща, знову підтверджувала «недоторканність» кордону Одер — Нейсе. Головною проблемою між двома Німеччинами був статус Західного Берліна, зокрема, вільний доступ до міста, який західна сторона не хотіла полишати цілком на розсуд Східної Німеччини. І тільки 3 вересня 1971 р., нарешті, парафовано чотиристоронню угоду про Берлін. Головну роль відіграла обіцянка СРСР, що «транзитному переміщенню осіб і невійськових вантажів між західним сектором Берліна і Федеральною Республікою Німеччиною через територію Німецької Демократичної Республіки не буде чинитися перешкод». Західна сторона погоджувалася не вважати Західний Берлін «складовим елементом Німецької Республіки». Віднині Бундестаг і Бундесрат уже не об'єднуються, як передбачалося раніше. Що ж до знаменитого миру, то з цього питання вдовольнились заявою: становище буде «поліпшено». І тільки у грудні 1971 р. дві Німеччини підписали угоду дуже обмеженої дії про пересування через кордон.

Проблема залишалась подвійною: чи буде ці угоди ратифіковано в Німеччині, де більшість, яку мав канцлер Брандт, переважала всього на 1 голос? І чи можна буде їх розширити до «фундаментальної угоди»? ХДП доклала чималих зусиль, і 27 квітня у Бундестазі голосували за висловлення недовіри, запропонованої лідером партії Барцелем. Вдалося зібрати 247 голосів, а абсолютна більшість була 249. Під час ратифікації Московської та Варшавської угод 17 травня 1972 р., здобуто 248 голосів, до того ж християнські демократи утримались. Бракувало одного голосу. Але ХДП вирішила не вдаватись до заперечення. Як по правді, то це був успіх розрядки перед лицем прихильників жорсткої політики попередніх років.

З червня 1972 р. урочисто підписано чотиристоронню угоду про Берлін, парафовану у вересні попереднього року. Дві німецькі держави взялися тепер за переговори про «фундаментальну угоду», яка нормалізувала б їхні відносини. Для забезпечення собі більшості канцлер Брандт організував передчасні вибори 19 листопада. Хоча передвиборний період був затьмарений акцією палестинських федаїнів у Мюнхені¹, Брандт досяг нового успіху: 271 депутата обрано до урядової коаліції (230 СДП і 41 ліберал) проти 225 для ХДП. Угоду укладено. А підписано її 21 грудня 1972 р. Два уряди визнали, що «суверенність кожної з двох держав обмежується її територією», що поклало край ідеї Федеративної Республіки як представника всієї Німеччини. Передбачався обмін «постійними представниками» (але не послами). ФРН також відмовилася від внесення в угоду поняття про єдину «німецьку націю». Таким став, як його назвали, «почесний компроміс».

Першими наслідками було визнання НДР багатьма західними державами і прийняття обох Німеччин до ООН у вересні 1973 року.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 333; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 68 69 70 71 727374 75 76 77 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!