ІІІ. Повільне просування переговорів між Сходом і Заходом

Гельсінська конференція

Генерал де Голль, якого не запросили в 1945 р. на конференцію гтта вважав, що там розділили світ на зони впливу СРСР і США. Насправді президент Рузвельт украй негативно ставився до Цієї конвенції, і США формально ніколи так не сприймали ситуацію, яка фактично склалася в Європі по обидва боки «залізної завіси». Починаючи від Берлінської конференції на найвищому рівні 10 лютого 1954 р., радянська сторона не припиняла накидати думку про юридичне визнання розділу. Тоді Молотов уперше запропонував «Конференцію з європейської безпеки», яка згодом набула форми наради членів Атлантичного пакту і Варшавського Договору, аби стати «Конференцією з безпеки та співпраці

в Європі». Західна сторона, розміркувавши, прийняла таку ідею за принцип. З 1969 р. вона виставляла такі умови: участь США і Канади; завершення чотиристоронньої згоди щодо Берліна, що й здійснено у 1971 р.; переговори з двостороннього скорочення і врівноваження сил; внесення до порядку денного питання про права людини, свободу особи, свободу переміщення, свободу поглядів тощо. У порівнянні з СРСР, який прагнув зміцнити статус-кво у своєму таборі і захищеність своїх західних кордонів на випадок війни з Китаєм, західні держави намагались посилити комерційні та культурні зв'язки, плекаючи слабку надію на лібералізацію Східної Європи. Однак прийняття принципу радянська сторона сприйняла як великий успіх своєї дипломатії.

Досягнути бодай якихось результатів можна було тільки в тривалих переговорах. 22 листопада 1972 р. до 8 червня 1973 р. відбувалася підготовча конференція експертів. Потім, з 3 по 7 липня 1975 р., у Гельсінкі зібралися міністри закордонних справ. Вони утворили три комісії, з яких одна (названа «третій кошик»), була зайнята свободою і правами людини. Експерти вели далі підготовчу роботу з 18 вересня по 21 липня 1975 р. Нарешті, керівники держав і урядів прибули в Гельсінкі наприкінці липня, а 1 серпня 1975 р. підписали старанно опрацьований Заключний акт. Присутні були 35 країн: члени обох військових альянсів, нейтральні держави, малі держави (Сан-Маріно, Ліхтенштайн, Монако, Ватикан), державні діячі — Джеральд Форд, Леонід Брежнєв, Валері Жіскар д'Естен та ін.

«Перший кошик» стосувався безпеки і являв собою перелік абстрактних принципів; рівність невживання погроз чи сили, непорушність кордонів, невтручання у внутрішні справи. Було ухвалено декілька конкретних постанов щодо попереднього інформування про військові маневри та пересування військ.

У «другому кошику» йшлося про економічну, наукову і технічну співпрацю. Передбачався обмін статистичними даними, які в соціалістичних країнах часто вважали державною таємницею.

«Третій кошик» перелічував принципи, на яких грунтуються західні демократії і які стосуються прав людини та основних свобод.

Белградська конференція

Остаточним результатом гельсінських зустрічей стало розчарування. Адже режими в країнах Східної Європи не пом'якшали анітрохи, а можливість закордонних подорожей для їхніх громадян не побільшала. В Радянському Союзі не зменшилась дискримінація євреїв, як-от усування їх з адміністративних органів, керівного складу армії, певних наукових галузей із звинуваченням у «сіонізмі», а також у «безрідному космополітизмі». Засудження письменників, учених до депортації або до психіатричного нагляду провадилося й далі. Аргументи висувались прості: іноземці не мають жодного права втручатися у внутрішні справи — адже в Гельсінкі підтверджено принцип невтручання.

Крім того, зростав радянський вплив у країнах «третього світу», зокрема в колишніх португальських колоніях.

Нарешті, спостерігалося радянське надозброєння, а в Центральній Європі утримувалося понад 60% збройних сил Варшавського договору. Як висловився польський комуніст Ян Шидля: «Розрядка — це форма динамічна, яку не слід ототожнювати з посиленням статус-кво, але вона містить у собі великі можливості подальших революційних перетворень». Тобто «ідеологічне змагання», задихаючись на Сході, прагнуло прокладати собі дорогу на Захід із дедалі більшим натиском.

У березні 1976 р. Генрі Кіссінджер висловив свій протест, заявивши: співпраця «вимагає взаємності. Вона не може розвиватись односторонніми зусиллями пошуків сприяння їй». На конференції в Гельсінкі ухвалили скликати ще одну нараду. Така нарада відкрилась у Белграді 4 жовтня 1977 р. Закінчилась вона майже повним провалом. Радянські діячі не могли стерпіти, щоб їм дорікали за брак свободи в їхній країні, як це зробив Валері Жіскар д'Естен у Москві, в листопаді 1975 р., і як це зробив у особливо відвертій формі Джіммі Картер. Додамо, що СРСР мав потребу в західних країнах для побудови своєї легкої промисловості і для закупівель зерна в численні неврожайні роки. Західні країни, змагаючись за право поставок до СРСР, надавали йому кредити. Заборгованість Східної Європи перед Заходом досягла 40 мільярдів доларів і набагато перевищила цю цифру в 1989 році.

Іще до Гельсінкі, Олександр Солженіцин надрукував статтю «Третя світова війна?» у «Монд» (31 травня 1975 р.). Він вважав, що «вільний світ» уже переможено. На що Раймон Арон відповів («Фігаро», 12 червня 1975 р.), що «не йдеться про третю світову війну, але Заходові більше загрожує «втрата віри в себе самого».

Зустрічі САЛТ-2

Ми вже розглянули результати зустрічей, названих САЛТ-1, з обмеження стратегічних озброєнь: «Безпрецедентна угода»,— сказав Генрі Кіссінджер про тексти 23 червня 1973 р. (підписані згодом у Владивостоці в 1974 р.). Угода ця визнавала паритет у стратегічних озброєннях двох наддержав. Вона передбачала не роззброєння, а лише припинення кількісного і якісного нарощування засобів запуску ядерних і термоядерних боєголовок. Американці мали точніші ракети, але припускали, що володіють меншою кількістю засобів доставки ядерної зброї та підводних човнів. Насправді вони передували в МІРВ — ракетах з кількома боєголовками. Було досягнуто згоди з обмеження будівництва навколо Москви і Нью-Йорка ракетних баз для захисту від можливого ракетного нападу іншої сторони.

Коли розпочалися переговори щодо САЛТ-2, які мали привести до глобальної угоди зі стратегічних озброєнь, проблема прибрала іншої форми. По-перше, радянська сторона здійснила проект МІРВ. Радянські вчені-конструктори розробили гігантську ракету СС-19 на твердому паливі. 17 жовтня 1975 р. військовий міністр Джеймс Шлезінджер заявив, що СРСР розробляє «взірцеву» програму. Американці могли б відповісти нарощенням кількості своїх ракет. Але вони віддали перевагу збільшенню точності, а крім того, розробили «Круз» — «крейсерну», або «повзучу», ракету, класифікувавши її як «тактичну», тобто виключивши в такий спосіб з переговорів САЛТ. Тоді ж радянські військові розробляли надсучасний бомбардувальник, що його американці назвали «Бекфайр». У січні 1976 р., під час переговорів Кіссінджера з Брежнєвим, радянський лідер відмовився припинити випуск «Бекфайрів» в обмін на обмеження радіуса дії «Крузів».

Після виборчої кампанії в Америці, яку радниці використали для примноження своїх МІРВ, СС-19 тощо, відновилися дискусії між СРСР і Сайрусом Венсом, який перебував у Москві в березні 1977 р., а потім у 1978 р. Заради жесту доброї волі та з міркувань ' економічних президент Картер вирішив не випускати більше надсучасних американських літаків Б-1, які могли перевозити 45 тонн озброєння на відстань 15 000 км із швидкістю 3300 км на годину. Але водночас США розробляли «нейтронну бомбу» (бомбу з підвищеним ефектом променевої енергії). Радянська сторона висловила бурхливий протест. У квітні 1978 р. Картер заявив, що відмовляється в односторонньому порядку від нейтронної бомби, викликавши тим занепокоєння в багатьох європейських країнах, оскільки це був засіб оборони від військової переваги Сходу в звичайних озброєннях. Брежнєв заявив, що й СРСР не випускатиме нейтронної бомби, якщо США чинитимуть так само. Поширилась чутка, що Франція опанувала техніку її виробництва. Отже, з 1977 р. переговори посувалися нелегко. Вдалося лише поновити САЛТ-1 і дійти згоди щодо відмови від підземних ядерних випробувань навіть для невійськових потреб. Брежнєв запропонував 2 листопада 1977 р. «одночасне припинення випуску ядерної зброї всіма державами», але це вивело б його вперед, з огляду на радянську перевагу в звичайних озброєннях. До того ж, СРСР ніколи не погоджувався на контроль на своїй території.

Так нарощення озброєнь зберегло свій попередній темп, а військові витрати двох наддержав досягли казкових величин (понад 110 мільярдів доларів у США), що відповідало всьому французькому бюджетові. СРСР віддав у 1975 р., згідно з «Ревю НАТО», 11—13% свого валового національного продукту на оборонні потреби, і вони виростали на 4% щороку.

Справа «Євроракет»

Радянський Союз скористався ваганням США під час президентства Картера щодо нових озброєнь та страхом американських діячів перед ризикованими ініціативами для нарощування своїх зусиль з озброєння, витрати на яке оцінювались у 15% ВНП. СРСР успішно працював над удосконаленням техніки і підвищенням точності своїх ракет. Американський військовий міністр Каспар В. Вайнбергер писав у березні 1983 р.: «Грандіозне завдання, що на нас лежить, стало особливо тяжким через недбалість, якою відзначалася протягом десятиріччя наша оборона, притому ситуація обтяжена зусиллями, докладеними СРСР за двадцять років для значного нарощення своєї військової могутності». Наведемо лише декілька цифр: припускають, що з 1973 по 1983 рр. Радянський Союз випустив 2000 міжконтинентальних ракет, 54 000 танків і панцерних транспортерів, 6000 тактичних бойових літаків, 85 надводних кораблів, 61 бойовий підводний човен. Відповідні американські цифри такі: 3501 міжконтинентальна ракета, 11 000 танків і панцерників, 3000 тактичних бомбардувальників, 72 надводні кораблі та 27 бойових підводних човнів.

За час цього курсу надзвичайно енергійного озброєння американці могли спостерігати розгортання в СРСР нових ракет середнього радіусу дії, спершу з однією боєголовкою, а потім і з кількома, як в Азії, так і (особливо) в Європі — СС-4, СС-5, а насамперед — СС-20. Ці ракети, безперечно, були націлені на Західну Європу. Це було особливо зручно здійснювати, оскільки такі ракети належали до категорії, якої не стосувались переговори САЛТ. Тут розглядали тільки ракети з дією понад 5500 км. йшлося про досягнення в Європі величезної переваги. У червні 1979 р., якраз коли президент Картер наполягав на укладенні угоди САЛТ-2, з радянського боку вже вишикувалось 90 СС-20.

Чи збирався якось реагувати на це блок НАТО? Можна було Ще сподіватися, коли в грудні 1979 р. радянські війська вдерлися в Афганістан. Але й ця подія не викликала з боку Картера чогось істотнішого, ніж деякі неефективні заходи: тимчасове ембарго на постачання зерна, відмова американців брати участь в Олімпійських іграх у Москві в 1980 р. Росіяни відповіли тією ж монетою, відмовившись узяти участь в Олімпіаді 1984 р. в Лос-Анджелесі. Зате Рональд Рейган, навпаки, відразу після свого

обрання вирішив дати відсіч. Він розпочне переговори з Радянським Союзом, а якщо вони, цілком можливо, проваляться, в Західній Європі з'являться ракети «Першінг» (які, крім Східної Європи, можуть досягти і СРСР). Рейган не вірив у справжній ефект «Контролю за озброєннями», який передбачав нарощення партнерами засобів до обумовленого ліміту. Але він знав, що психологічно все-таки треба провадити такі переговори. ЗО листопада 1981 року Рейган відкрив у Женеві конференцію щодо «Євроракет». Він запропонував «нульовий відлік»: американці не встановлюють «Першінгів», а радянська сторона виводить усі свої СС-20. Радянські керівники погодились би на певне скорочення (у них було 405 СС-20 у 1983 р.), але ніяк не на нуль. (Все ж таки їхні СС-20 з радіусом дії у 900 км, не входячи до категорії «Євроракет», а відтак виключені з дискусії, дозволили б їм зберегти перевагу). Тож Рейган вирішив розмістити перші ракети у Федеративній Республіці Німеччини в листопаді 1983 р. Канцлер, християнський демократ Гельмут Коль, що обіймав цю посаду з 1980 р., був успішно переобраний у 1982 р., дав свою згоду. Французький президент Міттеран, не зацікавлений у справі безпосередньо, публічно заявив німцям про свою цілковиту підтримку. У вересні 1983 р. Коль отримав ратифікацію від Бундестагу.

СРСР мав до вибору тільки психологічну війну. В Німеччині багато пацифістів, і вони організували бурхливі маніфестації проти «Першінгів». Ще бурхливіші вияви стались у Франції. Але такий пацифізм, нехай і справді щирий, натякнув на певну очевидність: чому ж це не було таких маніфестацій у Східній Європі проти СС-20?

Коли в листопаді 1983 р. було встановлено перші «Першінги» в ФРН, нічого не сталося. Радянці зазнали поразки. Так само буде у 1984—1985 рр. в інших європейських країнах, зокрема в Бельгії та Нідерландах. Маючи в своєму розпорядженні «Першінги» та ракети «Круз», здатні летіти на дуже малій висоті, Рейганові пощастило відновити статус-кво.

Відзначимо, що під час переговорів державний секретар Шульц ладен був піти на поступки, однак військовий міністр Вайнбергер боровся до кінця, аж поки перемогла постанова президента Рейгана.

«Зоряні війни»

Тілько-но в принципі розв'язали проблему «Першінгів», як СРСР наразився на іншу, причому тривалу, відсіч. 23 березня 1983 р. президент Рейган виголосив промову, в якій запропонував розпочати попередні дослідження за програмою, яка «мала б на увазі оборонними засобами протидіяти жахливій загрозі радянських ракет, що нависла над нами». Щоб «наукові кола, які дали нам ядерну зброю... прислужилися своїми видатними талантами на добро людськості та миру в усьому світі й забезпечили нас засобами, що зможуть розбити цю зброю і вивести її з ужитку».

Такий «проект оборони від балістичних ракет» являв собою справжню революцію на фоні системи антиракет, регламентованих на переговорах САЛТ-1 і САЛТ-2. Уже йшлося про перехоплення ракети не ракетою, а лазерним пучком. Ця система, при достатній потужності, могла б застосовуватись у пропульсивній фазі польоту ракети (5 хвилин), за умови точності до мільйонної частки градуса, а особливо у фазі вибігу (15 хвилин). І навпаки, повернення в атмосферу (30—100 секунд) доводилось би перехоплювати ракети антиракетою.

Проект Рейгана викликав бурю здивування навіть серед американських учених. Проте він здобув тверду підтримку в Конгресі та військових колах і дав початок програмі під назвою «Стратегічна оборонна ініціатива», чи СОЇ, яка вимагала б для здійснення 20 мільярдів доларів за п'ять років. Психологічно ця система здавалася єдиним засобом покласти край «рівновазі страху» взаємного знищення. Оскільки політика домовленості з СРСР щодо контролю над озброєннями провалилася, США залишалось розраховувати тільки на власні сили і на досягання першості в технічному прогресі порівняно з СРСР (теорія «переживання»). Демократична партія в цілому була проти цього проекту, як це показав кандидат Волтер Мондейл на президентських виборах у листопаді 1984 р.

Перша реакція радянців була дуже ясна. СРСР, може, й міг би подолати своє технічне відставання і налагодити власну систему захисту проти балістичних ракет. Але це йому безмірно дорого коштувало б. Адже жодна країна в світі не віддає більшої частки ВНП на оборону. Першою реакцією стала пропозиція про зустрічі із США (пропозиція Черненка 20 травня 1984 р.).

Але переговори про контроль над озброєннями (всіх видів, а не тільки ракет, як було під час САЛТ), що розпочалися в Женеві 7—8 січня 1985 р. (зустрічі Шульц—Громико) і відновились у квітні, не дали Радянському Союзові задоволення в головному питанні. СРСР вимагав припинити програму СОЇ до відкриття переговорів. США не захотіли це зробити. Тоді СРСР відмовився від своїх вимог, як це вже було із встановленням «Першінгів» у Європі.

Відзначимо, що Рейган здивував своїм проектом європейців — за винятком пані Тетчер. Вони вбачали в проекті «чотири великі турботи»... «Протиракетні заходи можуть призвести до дестабілізації військового статус-кво Схід — Захід, і в майбутньому може виникнути загроза для контролю над озброєннями і розрядки; створення «американської фортеці», менш занепокоєної долею Європи, може підірвати американські гарантії в Європі, і довіра до британських та французьких сил залякування може бути зведена до нуля» (Дейвід С. Йост).

Незалежно від угод про роззброєння, що дозволили радянцям кількісну перевагу, в перший президентський період Рейгана американський уряд доклав величезних зусиль, щоби досягти якісної переваги.

Рейган посилався на це у своїй виборчій програмі. Його військовий міністр Каспар Вайнбергер заявив у 1982 році про значні фінансові зусилля. З 1980 по 1986 рр. військовий бюджет зріс на 50%. Згодом констатовано невелике зниження його. У 1982 р. військовий бюджет становив 7,4% ВНП, у 1988 — 5,7%. Але набагато значніші, ніж у СРСР, зусилля зроблено в нових видах зброї. Як, наприклад, дуже досконалі прилади виявлення.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 314; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 72 73 74 75 767778 79 80 81 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!