III. Розпад СРСР. Ідеологічний та політичний аспекти

Загальний огляд

Історія свідчить, що всі імперії гинуть . Але, як ми бачили, одна країна, мовою марксизму кажучи, «вільна від капіталістичної наживи», не стала, отже, імперіалістичною та обгрунтувала цим своє право завоювати світ без докорів сумління, посилаючись на «поступ історії». Понад те, десятки років більшість країн, що розвиваються, і всі комуністичні партії стверджували, що російські завоювання не є колоніями.

Це продемонструвала і Бандунзька конференція 1955 року. Нарешті, здавалося, що «олігархічний» уряд КПРС, «авангард пролетаріату», що мав 19 мільйонів членів, утримає в своїх руках режим, у якому він мав значні привілеї і в якому панувала могутня політична поліція — КДБ (500000 співробітників).

Звідси і подив, і скептицизм, які супроводили події 1990—1992 років. Не заглиблюючись у фактичні подробиці з цих питань, відзначимо деякі загальні риси:

а) Справжній вибух націоналізму в усіх 15 союзних республіках і навіть у певних їхніх частинах (автономні республіки, інші автономні території).

б) Загальна відмова від комунізму. Звичайно, обидві ці теми тісно поєднані між собою. Ленін вважав єдиною рушійною силою класову боротьбу; але він так само усвідомлював і наявність, занадто вже очевидну, боротьби національностей.

Для більшої ясності розглянемо окремо дві грандіозні події, пам'ятаючи, однак, про їхній взаємозв'язок.

Ідеологія та історія

Раптова поразка радянського комунізму пов'язана, звичайно, з очевидним економічним та суспільним провалом, себто з цілком конкретними явищами; але джерела їх, безперечно, глибші. Коли Карл Маркс та його послідовники, з яких найвидатніший був Ленін, будували свою ідеологію і працювали над упровадженням її в життя, вони виходили з певних постулатів, тобто — доктри­нерських тез, неспростовність яких, з погляду цих ідеологів та їхніх учнів, довела сама історія. Чимало їхніх незліченних послі­довників щиро захопились цією ідеологією, яка начебто одна обіцяла привести до достатку й гідності тих, кого Сен-Сімон (помер у 1825 р.) називав «найчисленнішим і найбіднішим кла­сом». Проте марксизм-ленінізм виставляв себе здебільшого як «науковий», тобто заснований на неухильному поступові історії, а не на шляхетних почуттях. Постулати (те, що підлягає перевірці) при цьому змішувалися з аксіомами (те, що само собою очевидне) і догмами (те, що сприймається на віру його прихильниками).

Наприкінці XX століття Історія викрила фальш марксизму-ленінізму в більшості істотних пунктів:

1. Класова боротьба не є основною рушійною силою історії. Цією силою є радше національне почуття.

2. Дрібна і середня буржуазія не «пролетаризувалися». Навпаки, пролетаріат потроху наздоганяє дрібну буржуазію. Не можна, звичайно, стверджувати, що бідних більш нема. Але це вже не «класове» питання. Заклик Маркса і Енгельса: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», виголошений у 1848 році, знайшов лише окремі лічені вияви у житті.

Ідея, за якою між країнами, «вільними від капіталістичної наживи», неможливі конфлікти, виявилася помилковою (конфлікти Китай—СРСР, Китай—В'єтнам, В'єтнам—Камбоджа і т. ін.).

4. Нарешті: свобода є загальнолюдським прагненням, якого не можна вгамувати протилежністю — політичними тюрмами і кон­центраційними таборами системи ГУЛАГ.

Ми побачимо далі, як уявне завоювання світу марксистсько-ленінським «соціалізмом» (підготовчий етап до нездійсненного «комунізму») привело, навпаки, до розпаду такого «соціалізму».

Великий конфлікт Горбачов — Єльцин

Незважаючи на таємність обговорень у політбюро, в 1987 році можна було зрозуміти, що Горбачов наштовхнувся там на спротив. Лідером «брежнєвського» крила виступав Єгор Лигачов, друга людина в партії і «великий ідеолог» (Мішель Татю). Але намі­чалася й інша тенденція. Комуніст із Свердловська (Єкатеринбург) на Уралі, Борис Єльцин, протегований Горбачовим, став кандидатом у члени політбюро і очолив московську міську партійну організацію.

У листопаді 1987 р. стався розрив між Горбачовим і Єльциним. Єльцин подав до Політбюро критичного листа про надзвичайну загайність реформ. Його усунули з поста кандидата, і, за тра­дицією, він мав відбути покутну самокритику. Проте популярність Єльцина в Москві невпинно зростала. Саме він повів боротьбу проти спецрозподільників для «апарату», в яких було все, крім черг, проти інших привілеїв (дачі, спецлікарні, закриті ресторани, місця відпочинку). Єльцин відвідував заводи, виявляв інтерес до робітничих проблем. Дедалі більше цікавився долею Росії та віддалявся від комунізму.

В наше завдання не входить описувати надзвичайне безладдя, що запанувало в радянській внутрішній політиці і тривало аж до початку 1990 року. Можна лише відзначити посилення протисто­яння між Горбачовим, чиї реформи, гальмовані членами централь­ного комітету КПРС, були повільні, а часом сходили нанівець, і Єльциним, що його ще ніхто не сприймав як гідного суперника Горбачова (президент Французької Республіки не прийняв його офіційно в Парижі під час першого візиту, а французький депутат у Європейській асамблеї в Страсбурі, в квітні 1991 р., фактично зневажив його).

Горбачов прагнув знайти, власне, неможливий компроміс між комунізмом і «перестройкой». А Єльцин просто порвав з ко­мунізмом. Горбачов прагнув зберегти цілим Радянський Союз і безуспішно боровся з незалежницькими рухами. А Єльцин висту­пав за незалежність Росії — чималого шматка СРСР — і пого­джувався з незалежністю інших республік.

У 1990 р. гра пішла на повний хід. Горбачову довелося змусити центральний комітет (у лютому 1990 р.) відкинути принцип керівної ролі партії («авангарду пролетаріату»). Він погодився на «багатопартійність» (березень), визнав відповідальність радянської сторони за жахливі масові вбивства польських офіцерів у Катині в 1940 р., «реабілітував» незліченні жертви сталінізму.

В липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС — остання надія Горбачова утримати, попри все, свою позицію та єдність СРСР.

Великий рік 1991

29 травня 1990 року вільнообраний російський парламент обрав Бориса Єльцина президентом Російської Федерації. Спираючись на свою, на той час неабияку, популярність, він у лютому 1991 р. поставив вимогу про відставку Горбачова, який, будучи генераль­ним секретарем КПРС, репрезентував те, що залишалось від колишньої влади. В Москві та в інших містах відбулися широкі маніфестації на підтримку «претендента». 12 липня 1991 р. в Росії

проведено вільні, з таємним голосуванням, багатопартійні вибори. У них узяло участь 150 мільйонів чоловік з 280-мільйонного населення Радянського Союзу. За посаду президента змагалися шість кандидатів, серед них і один переконаний комуніст — Микола Рижков. Борис Єльцин переміг у першому турі — 57,3% голосів. Всюди брали гору «реформатори». Ленінград повернув собі ім'я Санкт-Петербурга. Борис Єльцин заборонив діяльність ко­муністичної партії на робочих місцях. 1 травня 1990 року, в день традиційного свята, висвистаний величезною юрбою Горбачов по­кинув кремлівську трибуну. В листопаді скасовано знамените святкування «Жовтневої революції».

Тоді й настав час для вирішальних подій. 16 серпня консерва­тивні комуністи влаштували державний переворот. Горбачова за­блокували на дачі в Криму, куди він приїхав на відпочинок, і усунули від влади, яку прибрав до своїх рук «Державний комітет надзвичайного стану» (ДКНС, російською ГКЧП). Комітет скла­дався з восьми осіб; усіх раніше призначив на відповідальні посади Горбачов; серед них були прем'єр-міністр Валентин Павлов, мі­ністри внутрішніх справ і оборони, голова КДБ. Головою вони обрали заступника Горбачова — Геннадія Янаєва. Отож, «стара гвардія». Захід був такий спанте­личений, що дехто — зокрема і французький президент — почали налагоджувати добрі стосунки з путчистами.

Але свою справу путчисти програли за якихось три дні — як через погану її організацію, так і через енергійні дії Бориса Єльцина. Він засів у «Білому домі» російського парламенту, а згодом, підтриманий чималим натовпом, наважився вийти до танків, звернувся безпосередньо до солдатів, закликав жителів Москви до загального страйку. 19 серпня путч закінчився, а його керівників заарештували. Горбачов повернувся до Москви, щоб «подякувати своєму суперникові, Єльцинові, який зміцнів у цьому випробуванні і здобув міжнародний авторитет».

Наслідки не забарилися. Натовп вдерся на Лубянку, головне кубло КДБ (розпущеного потім у жовтні), і скинув статую засновника політичної поліції Фелікса Дзержинського. Всюди ски­дали пам'ятники Марксові і Ленінові; червоний прапор, прикра­шений серпом і молотом, замінили на національний російський прапор — горизонтальні червона, синя й біла смуги. Влада компартії геть припинилася, її розпустили. «Правда» змінила склад Редакційної колегії. «Горбачову тільки й лишилося, що тінь ко­лишньої влади» (там-таки, с. 267). Він подасть у відставку 25 грудня 1991 р. СРСР розпався. А разом з ним зазнала краху «партія соціалізму», діяльність якої так виразно позначила наше століття, жахаючи її супротивників і живлячи мріями прихиль­ників. Багато хто вважав справжнім початком XX століття серпень

1914 року. То, може, й кінець йому настав у серпні 1991 року» (там-таки, с. 290. Автор цитованого тексту — Моніка Салью).

IV. Розпад СРСР

Пробудження націй та буря

Тільки «ліві інтелектуали» та «попутники» СРСР прийняли аб­сурдну теорію індійського політика Паннікара, згідно з якою колонізація — «це те, що приходить з моря», що й дозволяло стверджувати, ніби Росія, хоч вона завоювала Кавказ і Середню Азію, ніколи не мала колоній .

Елен Каррер д'Анкос показала в своїй докторській дисертації — і згодом розвинула цю тезу, що Ленін, виключаючи націоналізм з доктрини, цілком заснованої на класовій боротьбі, воднораз постійно приділяв увагу цьому питанню. І навпаки, зауважувано, що генерал де Голль завжди твердив: національний рух сильніший і тривкіший, ніж усі ідеології.

СРСР претендував на те, що його влада — джерело щастя для народів, підлеглих їй. Комуністична партія — одна на весь Союз — нібито владнувала всі конфлікти «націоналістичного» типу.

Ослаблення зв'язків, до якого великою мірою спричинилась «перестройка», підживило природні течії, які відповідають волі народів, свідомих того, що вони різні, самим урядувати собою чи принаймні мати незалежну адміністрацію (незалежність або авто­номія). Багато хто із західних істориків та політиків завжди вважали СРСР аномальним і анахронічним явищем. «Перестройка» висвітила численні ознаки цієї національної волі.

Насамперед — у Закавказзі. Всупереч усім передбаченням, у тому числі і самого Горбачова в його праці «Перестройка» (бере­зень 1987 р.), вірмени в лютому 1988 р. розпочали маніфестації передовсім проти надмірного забруднення середовища у їхній столиці Єревані, потім проти нібито поганого ставлення сусідньої республіки Азербайджан до жителів населеної переважно вірме­нами округи Нагірний Карабах. Конфлікт між вірменськими хри­стиянами та азербайджанськими мусульманами-шиїтами взагалі багатовіковий. Радянське втручання на користь статус-кво аж ніяк не розв'язало проблеми. Цілі місяці Азербайджан блокував вірмен­ський кордон. Горбачов не дав згоди на референдум, який дозво­ляла конституція. Він відкинув рекомендації знаменитого ака­деміка Сахарова. Невмілість рятувальників під час жахливого землетрусу (грудень 1988 р.) і брутальність армії ще розпалили конфлікт. Спостерігались також великі маніфестації в Грузії.

В анексованих силоміць у 1939—1940 рр. та в 1944 р. При­балтійських країнах, де життєвий рівень завжди залишався вищим за середньорадянський, розбуялись націоналістичні рухи. Від вимог економічної автономії ці республіки перейшли до претензій полі­тичних. «Естонський народний фронт на підтримку перебудови» тривожив московських керівників.

Випадок з Естонією становить особливий інтерес. Ця маленька республіка, незалежна від 2 лютого 1920 р. до літа 1940 р., має площу 45 100 км² і населення 1,5 мільйона жителів, з яких 64% — естонці (протестанти) і 28% — росіяни (цей процент весь час зростав).

Естонський націоналізм ніколи не завмирав. Від 1980 р. спо­стерігалися студентські антиурядові виступи. У серпні 1987 року нові маніфестації призвели до опублікування таємних протоколів радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 року¹. В січні 1988 р. створено Естонську партію національної незалежності з синьо-чорно-білим прапором, якого піднято в столиці Таллінні. Партія налічувала 60 000 активних членів і могла об'єднати 300000 маніфестантів. Вона вимагала економічної автономії, виз­нання естонської мови державною. Верховна рада Естонії навіть схвалила 16 листопада 1988 р. поправку до конституції, яка проголошує незастосування союзних законів у Естонії без затвер­дження їх естонською Верховною радою.

Природно, Москва оголосила цю постанову антиконституційною. Але вона стала зерням, з якого розрісся значний рух, що його взяли за приклад дві інші Прибалтійські республіки. І видно було, що зупинити цей рух нелегко. Відзначимо, що російська меншість енергійно протестувала і навіть страйкувала проти естонського націоналізму. Один з пропонованих тоді проектів передбачав замінити участь естонських комуністів у КПРС створенням неза­лежної естонської компартії.

У Литві (3,8 мільйона жителів, з яких лише 10% росіян) компартія мала намір унезалежнитись від КПРС. У цій країні налічується 80% католиків, їх очолює кардинал Сладкявічюс.

Відзначимо, що перші місцеві вибори, проведені на початку грудня 1989 р. в Естонії та Латвії, дали переважну більшість прихильникам плюралізму, включаючи численних комуністів, пов­ністю опозиційних російським комуністам-іммігрантам. У Литві автономістська партія «Саюдіс» здобула на місцевих виборах 75% голосів.

Литовський парламент проголосив незалежність республіки 11 бе­резня 1990 року. Те саме вчинив естонський парламент 30 берез­ня. Спроба блокади, яку, можливо, інспірував сам Горбачов, не вдалася. Латвія обрала той самий шлях: оголосила незалежність 4 травня 1990 року. Від 4 травня 1990 р. радянські війська розпочали опір згаданим подіям, що тривав аж до січня 1991 р., коли ще був при владі Горбачов, але згодом і він здався.

Своєю чергою в Україні, другій республіці Союзу, розгортається автономістський рух, до певної міри навіть незалежницький. З естонської моделі тут запозичили принцип неприйняття союзних законів без затвердження їх українською Верховною радою. Показовим виявився затяжний і одностайний страйк шахтарів Донбасу. У режимі заборони страйків (як можна бунтувати проти хазяїна, коли цей хазяїн — сама пролетарська держава), де профспілки, власне, є «приводним пасом» комуністичної партії і ніяк не захищають права робітників, — масовий страйк видавався справжньою наругою над доктриною. Цей страйк, керівники якого звинуватили комуністичну партію в гальмуванні модернізації, був справді значною подією. Український парламент заявив 16 липня 1990 р. про зверхність своїх законів над союзними. А 24 серпня 1991 р. Україна проголосила себе суверенною.

Впродовж кількох наступних тижнів (кінець серпня, вересень і жовтень 1991 р.) свою незалежність проголосили 13 із 15 союзних республік.

Можна сказати, що не тільки всі союзні республіки, а часом і автономні республіки або райони (як Карелія в Росії, Південна Осетія та Абхазія в Грузії, Чеченська АРСР) висловили свою волю до самоврядування. Горбачов, на відміну від Єльцина, опирався цій волі зі змінним успіхом, та врешті зазнав повної поразки.

А чи можна було зберегти попередній зв'язок? Горбачов того прагнув. Він улаштував референдум на території всього Радянсь­кого Союзу 17 березня 1991 р. З 15 республік 6 відмовились узяти в ньому участь (три Прибалтійські держави, Вірменія, Грузія, Молдова). В дев'яти інших 80% і 76% учасників висло­вилися за збереження СРСР. Однак «проти» заявила більшість у Києві, столиці України, а «за» зібрали всього близько 50% у Москві та Санкт-Петербурзі.

Після невдалого путчу Горбачов звернувся до запрошених у Ново-Огарьово керівників суверенних держав виробити і прийняти нову систему союзу (що не передбачав участі Прибалтійських республік).

Кримські татари, яких Сталін депортував до Середньої Азії, вимагають повернути їх до Криму, на батьківщину предків.

У Молдавії також розпочався автономістський рух. Тюркське населення Узбекистану вимагало особливого статусу для себе. Не виключено, що виведення військ з Афганістану могло посилити політичну опозицію в мусульманській Середній Азії. Влітку 1989 р. повідомлялося про голодні бунти в Казахстані та сусідньому Туркменистані.

Невтримні націоналістичні процеси підтверджує очевидне яви­ще: стихійний виїзд багатьох росіян з неросійських республік. За даними Александра Бенігсена, кількість немусульман у п'яти республіках Середньої Азії зменшилася з 40,3% у 1959 р. до 37,4% у 1970, 33,1% у 1979 р. і аж до 25% у 1988 р. На Кавказі російське населення становило 13,4% у 1959 р. А сьогодні — заледве 6%. А проте труднощі, з якими стикався й автономізм Прибалтійських республік, посилювала присутність у них значних груп російських іммігрантів, що відповідали страйками на діяль­ність корінного населення.

Однією з перших вимог націоналістів, як ми вже бачили у Прибалтійських республіках, стала своя «національна» компартія (українська, білоруська, вірменська і т. ін.) і незалежність від комуністичної партії Радянського Союзу. Союзні керівники і сам Горбачов були категорично проти такого розв'язання, яке привело б до розпаду Союзу.

Борис Єльцин спромігся втримати не Союз, а щось на зразок конфедерації. 21 грудня 1991 р. три слов'янські республіки (ве­личезна Росія, багата на економічні ресурси Україна та Бєларусь) заснували Співдружність незалежних держав (СНД); згодом до них приєдналися ще вісім республік. Не ввійшли до неї лише Прибалтійські держави. В 1992 р. на Олімпійських іграх у Бар­селоні ці 11 держав змагалися за перемогу під спільним прапором.

Тим часом тяжкі проблеми не відступали.

Згадаємо лише одну з найістотніших — загрозу голоду, що нависла над містами і викликала бурхливе невдоволення населен­ня, шкодячи тим самим популярності Бориса Єльцина.

Важлива для інтересів людськості і подальша доля атомного та звичайного озброєння колишнього СРСР, скупченого в основному в Росії, Україні та на неосяжних азійських просторах Казахстану.

Щодо цих двох аспектів, то Україна, яка здобула незалежність та обрала собі президента Леоніда Кравчука, спершу погодилась довірити Росії від імені СНД повну відповідальність за ядерне роззброєння. Однак, маючи у своєму складі Крим (з переважно неукраїнським населенням), вона зажадала для себе значної час­тини Чорноморського флоту і вирішила створити власну армію з 400 000 особового складу. А от Росія має потребу в Україні, адже остання — житниця, промисловий край, багатий на копалини; незважаючи на кризу, що охопила Україну, вона могла б відігра­вати неабияку роль в економіці СНД.

В час, коли пишуться ці рядки, майбутнє СНД перебуває під сумнівом. Проте можна відзначити певне зближення Росії та України. 9 мільйонів росіян мешкає в Україні, а 7 мільйонів українців — у Росії. Дві ці держави вирішили не відгороджуватись одна від одної глухим кордоном. Що ж до решти світу, то він уже не знає загрози СРСР — країни з відмінною ідеологією. Далі ми побачимо, як під час війни в Затоці (17 січня — 2 березня 1991 р.), спровокованої урядом Іраку проти Кувейту (2 серпня 1990 р.), можливо, через те, що американці прагнули перешко­дити диктаторові Саддамові Хусейнові здобути атомну бомбу для свого арсеналу, СРСР Горбачова не наважився голосувати в Раді Безпеки проти дій Заходу.

Проте, хоча глобальна ядерна загроза й зникла, може виявитись локальна ядерна загроза. Повністю деморалізована, колишня Ра­дянська армія розпродує зброю. Лишається тільки сподіватись, що це не зачепить ядерних запасів. Але є ще колишні радянські вчені, з їхньою мізерною платнею, які заради поліпшення власних життєвих умов можуть запропонувати свої послуги країнам малорозвиненим, однак амбітним, — а таких є чимало в цьому світі. Слід, нарешті, згадати кінець того, що, за прикладом античного «Пакс Романа», називали «Пакс Сов'єтіка». Навіть якщо влада сама насилу втримується, вона ще спроможна придушувати бунти й вияви насильства. Після 1990 р. такі вияви примножилися: конфлікти між колишніми сателітами — угорцями та румунами в Трансільванії, жорстокі сутички під час страйків у Польщі, а в колишній НДР — під час виступів проти офіційних осіб, яких звинувачували у відповідальності за безробіття. І в колишньому СРСР ситуація особливо тяжка. Найгірша вона там, де розгорнулася справжня війна, зокрема між Вірменією та Азербайджаном, спро­вокована суперечками щодо Нагірного Карабаху, що його населя­ють вірмени, а перебуває він під владою Азербайджану. Тут і там прориваються спалахи насильства. Але це ніщо порівняно з тим вибухом, що пошматував іншу комуністичну країну — Юго­славію.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 261; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!