II. Великі переговори: на Близькому Сході

Кінець війни у В'єтнамі

Наприкінці періоду президентства Джонсона ситуація з В'єтнамом видавалася безвихідною. Американці відмовлялись покинути Пів­денний В'єтнам. А Північний В'єтнам і НФВ вимагали вивести всіх американців і розв'язати політичні проблеми «між самими в'єтнамцями». Перебіг подій свідчив, що жоден з двох таборів не зможе нав'язати своєї волі навіть військовою силою.

Див. вище, розділ II, п. 4.

Президент Ніксон проклав шлях до іншої перспективи. США повинні захищати свободу Південного В'єтнаму від комунізму тільки в тому випадку, якщо сам Південний В'єтнам хоче зали­шатись вільним. Комуністична пропаганда виставляла справу так, що, мовляв, тільки окупація й жорстокість американців заважають йому приєднатися до північного режиму. Багато західних спо­стерігачів, навпаки, вважали, що більшість населення залишається ворожою комуністичному режимові, хоча й незадоволена режимом генерала Тхієу. А той поступово усунув від влади генерала Кі, спочатку віце-президента, а потім — у відставці з травня 1968 р., і набув дуже широких повноважень, схиляючись до диктаторства. Його поведінка виявилась особливо яскраво у червні 1969 р. З одного боку, президент Ніксон заявляв, що слід «в'єтнамізувати» війну, тобто поступово виводити американські війська і залишати південнов'єтнамським солдатам самим показати здатність захисти­ти незалежність своєї країни. З іншого боку, 10 червня, НФВ у відповідь проголосив створення у Південному В'єтнамі «Тимчасо­вого революційного уряду» (ТРУ), що мало засвідчити, нібито єдиним повноправним представником в'єтнамського народу є не генерал Тхієу, а комуністичний уряд. Не виключено, що існували розбіжності між урядом Північного В'єтнаму (президент його Хо Ші Мін помер 3 вересня 1969 р.), який передусім прагнув об'єднати два В'єтнами, і ТРУ, що мав намір спершу скинути антикомуністичний режим Сайгона.

Тим часом, поки велися нескінченні та безрезультатні переговори в Парижі, президент Ніксон не без труднощів почав здійснювати свою політику «в'єтнамізації». Перше виведення 25 000 американ­ських солдатів відбулося в липні 1969 р. Не будемо заглиблюва­тись у деталі. Максимальна кількість особового складу у квітні 1969 р. — це 543 000. Залишалось їх 325 000 на 1 травня 1971 р., 69 000 на 1 травня 1972 р. Однак у США розросталась кількість маніфестацій за мир. Звичайно, «в'єтнамізація» могла розвиватись тільки повільно, і ця затримка дратувала пацифістів. Але особливо їх дратувало деяке посилення американської військової активності. 18 березня 1970 р. у Камбоджі стався державний переворот. Керівника держави, нейтраліста Нородома Сіанука, що перебував у Франції, усунули Національні збори, і владу захопив генерал Лон Нол, настроєний вороже до комуністів. Сіанук дозволив НФВ влаштувати свої «сховища» на території Камбоджі. Те саме від­бувалося в Лаосі, де прокомуністи Патет-Лао періодично атаку­вали нейтралістський уряд принца Суванни Фуми. В'єтнамські комуністи і прихильники Сіанука (що знайшов притулок у Пекіні) вступили в боротьбу з урядом Лон Нола. Тоді, 20 квітня 1970 р.. до Камбоджі вдерлися південнов'єтнамські війська, підтримані американцями, що викликало обурення пацифістів у США. З черв­ня Ніксон заявив, що всі наземні інтервенційні американські сили (30 000 солдатів) буде виведено до 1 липня. Війна у Камбоджі розвивалася далі за підтримкою американської авіації (до поста­нови Конгресу в серпні 1973 р.). Від серпня 1970 р. американці брали участь у воєнних операціях в Лаосі. Інтервенція набула найбільшого розвитку в лютому 1971 року.

Однак складалося враження, що мир стає дедалі ближчий. В цілому «в'єтнамізація» начебто відбувалась успішно. Південнов'єт­намські війська билися добре. Щоправда, великий північнов'єтнамський наступ, розпочатий ЗО березня 1972 р., вдалося стримати лише за допомогою американської авіації. Президент Ніксон не міг, звичайно, ні призначити точні терміни повного виведення американських військ, ні відмовитись від можливих бомбардувань Північного В'єтнаму, — головного засобу, що залишався у його розпорядженні. Очікувалося зміцнення незалежності Півдня і ви­ведення північнов'єтнамських військ, які просочилися туди.

Влітку 1972 р., після візиту Ніксона до Пекіна (лютий) і до Москви (травень) перед президентськими виборами, переговори трохи прискорились. На нескінченні дискусії на Паризькій кон­ференції наклалися з травня 1972 р. таємні розмови між особистим радником Ніксона Кіссінджером і радником північнов'єтнамського делегата Ксюана Туя Ле Дик Тхо, переважно на віллі в одному з паризьких передмість. Розмови ці були тривалі. Комуністи пов'язували воєнні питання — як, наприклад, припинення вогню, з питаннями політичними — створенням у Південному В'єтнамі уряду «національної згоди» з представників ТРУ, сайгонського режиму і «нейтральних». США, зібравши понад 1000 літаків на своїх базах і на авіаносцях 7-го флоту, хотіли розділити ці двоє питань. Вони блокували і замінували порти й річки Північного В'єтнаму. Радянські транспортні судна були відкликані, аби не погіршити радянсько-американських відносин.

У вересні 1972 р. під час таємних переговорів ТРУ погодився на деякі поступки, більше не встановлюючи терміну повного виведення американських військ. 11 жовтня Кіссінджер і Ле Дик Тхо дійшли згоди. Після цього Кіссінджер вирушив до Сайгона (19—23 жовтня), щоб переконати президента Тхієу погодитися з принципом створення «уряду з трьох складників». Тхієу від­мовився. Заради певного натиску, треба думати, Демократична Республіка В'єтнам опублікувала текст угоди: єдність і неза­лежність В'єтнаму. Припинення вогню через 24 години після її підписання. Розмінування північних портів. Звільнення в'язнів. Створення «Ради національного замирення» з трьох рівних скла­дових частин. Поступове об'єднання В'єтнаму мирними засобами. Створення змішаної чотиристоронньої комісії (чотирьох учасників паризьких переговорів), двосторонньої військової комісії (два та­бори Південного В'єтнаму), міжнародної комісії з контролю та нагляду. Скликання протягом ЗО днів міжнародної конференції з питань В'єтнаму. Припинення інтервенції в Камбоджі й Лаосі. Можливо, ці поступки Північного В'єтнаму пояснюються тим, що всупереч усьому південнов'єтнамська армія не «зломилася». А якесь політичне розв'язання необхідне. Публікуючи текст угоди, північні в'єтнамці сподівалися вплинути на американський уряд перед президентськими виборами. Підписання договору передбача­лось на 31 жовтня.

Оскільки поведінка Тхієу провалила всі розрахунки, відновлено переговори. Аби показати, що козирі у нього на руках, Ніксон наказав 18 грудня провести бомбардування на північ від 20-ї паралелі (такі бомбардування американці припинили 22 жовтня). Цей захід викликав обурення в усьому світі, але примусив Північний В'єтнам прискорити переговори. Переговори активі­зувалися, і бомбардування припинилися.

Цього разу пощастило досягти успіху. 23 січня 1973 р., після того, як Кіссінджер парафував «угоду про припиненні ворожих дій і відновлення миру у В'єтнамі», президент Ніксон. заявив, що припинення вогню відбудеться 28 січня, що всі американські збройні сили буде виведено упродовж наступних 60 днів, а полонених звільнено. «Почесний мир», — сказав він. Було віднов­лено умови, схожі на жовтневі. До міжнародної комісії увійшли Канада, Індонезія, Польща та Угорщина. 145 000 північнов'єтнамських солдатів залишились на своїх місцях, але їм забороня­лось надавати підкріплення.

Насправді, незважаючи на Паризьку конференцію (у березні 1973 р.), ворожі дії між південнов'єтнамською армією і ко­муністами повністю не припинились, обидві групи намагалися щонайдіяльніше контролювати якнайширші зони. З іншого боку, припинення вогню досягнуто в Лаосі, але не в Камбоджі, де розгоралася боротьба між прихильниками Лон Нола та «червоними кхмерами».

Хоч би яка була причина, припинення війни у В'єтнамі, крім його морального значення, повернуло США втрачений розмах дипломатичної діяльності.

Китай вступив у світовий оркестр

Виключення з нормальних міжнародних стосунків країни, що до­сягла чи не 750 мільйонів населення в 1973 і 975 мільйонів у 1979 рр., було обумовлене перебігом «холодної війни». Тільки через опір жорсткій світовій концепції генерал де Голль вирішив визнати Китай у 1964 році. США з 1949 р., спираючись на юридичну подобу справжнього Китаю, представлену націоналістами Чан Кайші на Тайвані, більш-менш успішно «тиснули» на своїх союзників, щоб ті не експортували в Китай цілий список матеріалів, названих «стратегічними». «Культурна революція» 1965—1968 рр. ще більше ізолювала Китай. Але дала змогу Мао Цзедунові зосередити всю повноту влади в своїх руках після усунення Лю Шаоці за допомо­гою молоді та армії генерала Лінь Бяо, якого Мао проголосив своїм наступником, обійшовши інших діячів партії, повністю оновленої. Він закріпив свою перемогу, усунувши й генерала Лінь Бяо, якого, згідно з офіційною версією, вбили в літаку (вересень 1971 р.), коли нібито організована ним змова проти Мао Цзедуна провалилася. Після усунення генерала другою особою після Мао ставздібний і поміркований політик, прем'єр-міністр Чжоу Еньлай.

Можна твердити, що три чинники раптово зблизили Китай з рештою світу: реалізм Чжоу Еньлая, реалізм президента Ніксона і дедалі сильніший вплив громадської думки, виразником якої була ООН.

Після деяких попередніх ознак у квітні 1971 р. китайці зробили рішучий жест замирення, запросивши американську команду з пінг-понгу на спортивні змагання. Президент Ніксон негайно скасував американське ембарго на багато «стратегічних матері­алів». Нові кроки зроблено в липні. 15 липня президент Ніксон, на загальний подив, оголосив, що Китай, «знаючи про його бажання відвідати Народну Республіку», надіслав відповідне за­прошення, а він це запрошення з задоволенням прийняв. З'ясу­валося, що таку ухвалу підготував, під час винятково секретного візиту до Китаю через Пакистан, особистий радник і помічник президента Генрі Кіссінджер, професор Гарвардського універси­тету, роль якого в наступні роки стане визначною.

Проте багато що достатньо ще не з'ясувалося. Однією з вимог до того, хто збирався визнати Китай, мало стати невизнання тайванського уряду, і то не тільки як теоретично ще одного уряду Китаю, але навіть як уряду одного великого острова. Китайська Народна Республіка рішуче відкидала все, що могло нагадати про існування «двох Китаїв». Тим часом Ніксон безнастанно підкрес­лював, що не залишить свого союзника.

В будь-якому разі, американська позиція, широко підтримувана громадськістю, дозволяла ООН періодично ставити питання про прийняття до свого складу народного Китаю. Але чи здійсниться таке прийняття у простий і безумовний спосіб, як того бажали американці, а чи доведеться виключити Тайвань? На загальний подив, резолюцію США відкинули 59 голосами проти 54 та 15, що утрималися, і Асамблея прийняла албанську резолюцію: заміна національного Китаю народним, включаючи постійне місце й право вето в Раді Безпеки, — 76 голосами проти 35 і 17, що утрималися (26 жовтня 1971 р.). Це була дошкульна поразка Вашингтона, ще й тоді, коли Генрі Кіссінджер вдруге поїхав до Китаю для готування візиту президента.

Візит відбувся з 21 по 28 лютого 1972 р. Керівник ультра-капіталістичного уряду, Ніксон не потішився організованим захопленим прийняттям, яке влаштовували для деяких інших представ­ників зарубіжних держав (зокрема — французького президента Помпіду у вересні 1973 р.). Проте зустріч була важлива. Ніксон не заперечував належності Тайваню до Китаю як його складової частини. Він заявив, що хоче, аби це питання врегулювали самі китайці, і що його кінцевою метою є виведення американських збройних сил; однак союз 1954 р. між США і Тайванем зали­шається чинним. Китайці декларували свою нетерпимість до полі­тики гегемонії і сили (вони це зроблять у спосіб іще очевидніший під час візиту Помпіду, не приховуючи своїх побоювань щодо СРСР, який утримував від 40 до 50 дивізій уздовж спільного кордону). Обидві країни висловились проти агресії і за взаємне невтручання у внутрішню політику. «Цей тиждень змінив світ», — сказав Ніксон.

Відтоді Китай став однією з п'яти великих держав ООН, з правом вето в Раді Безпеки. Він зображає з себе захисника національної незалежності від двох наддержав, хоча Мао Цзедун не має жодних ілюзій щодо рівня свого атомного озброєння порівняно з їхнім.

У цій новій ситуації особливого значення набувала позиція Японії. Під керівництвом поміркованого уряду, зв'язана з Тайванем мирною угодою і маючи там істотні економічні інтереси, вона водночас відчувала дедалі гострішу потребу набути для себе в Китаї величезний і перспективний ринок збуту. У березні 1971 р. з ним укладено комерційну угоду. Однак прем'єр-міністр Сато не прий­няв трьох умов Чжоу Еньлая: визнати в особі Народної Республіки єдиний Китай, визнати, що Тайвань становить єдине ціле з Ки­таєм, скасувати мирний договір, укладений з націоналістичним Китаєм. У липні 1972 р. Сато змінив на його посаді інший помір­кований політик, Танака, поборник зближення з Китаєм. Танака усунув зі свого уряду найпалкіших прихильників Тайваню; ладен був прийняти послуги від своїх політичних супротивників, зокрема соціалістів, оскільки, на його думку, зближення з Китаєм було не справою особистих політичних уподобань, а питанням державної ваги. Відчутно підтримував Танаку міністр закордонних справ Огіра. У вересні 1972 р. Танака здійснив показову подорож до Китаю. Заключне комюніке підтвержувало, що для Японії Народна Республіка є єдиною китайською державою (стаття 2). Мирна угода з Тайванем не скасовувалась зовсім, але Огіра заявив, що вона втрачає сенс. Нарешті, виразне формулювання (стаття 1) в комюніке скасовувало стан війни, що номінальне зберігся між Японією і китайськими комуністами: настав край «ненормальному становищу, яке досі мало місце». Вирішено також розпочати переговори для укладення «угоди миру і дружби» (ст. 8).

Отак збіг нової політичної стратегії Китаю з японськими економічними намірами призвів до певної нормалізації.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 314; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!