IV. Великий конфлікт. Третя ізраїльське-арабська війна (5—10 червня 1967 р.)
Передумови ізраїльсько-арабського конфлікту
Суперництво між Заходом і Сходом виразилось у В'єтнамі прямою інтервенцією двох великих держав, спрямованою проти союзника великої держави-суперника. На Близькому Сході жодна з великих держав не втручалася прямо, але вони підтримували один з двох протилежних таборів. Навіть виразно прагнули дійти якоїсь згоди. Але їхні партнери в конфлікті, Ізраїль та арабські країни, зробили неможливим не тільки мир, але й справжні переговори. Перша ізраїльсько-арабська війна у 1948 р. закінчилась припиненням вогню, визначивши лінію, якою пройшов кордон. Друга війна у 1956 р. закріпила кордон на цій лінії, але справу нагляду за кордонами передано військам ООН. Охорона ця не була надійна, і терористичні інциденти не припинялися. Понад те, не вдалося розв'язати проблеми арабських біженців, які покинули територію Палестини, окуповану ізраїльтянами у 1948 р., і відтоді перебували переважно в Йорданії та Лівані в таборах для біженців, у злиденних умовах. Суецький канал залишався повністю закритий для Ізраїлю. Однак ця країна, завдяки «голубим каскам» ООН, мала доступ до Червоного моря через порт Ейлат, розташований у глибині затоки Акаба. Вхід до затоки контролював із Шарм-ель-Шейха Єгипет, але «голубі каски» забезпечували прохід ізраїльських кораблів.
Ініціатива Насера (до якої його, можливо, підштовхнув Радянський Союз, котрий помилково перебільшував чинник концентрації ізраїльських військ на кордоні з Сирією) поклала край такому станові речей, поставивши ізраїльську економіку в небезпечні умови. 18 травня 1967 р. Насер порушив питання перед генеральним секретарем ООН про відхід «голубих касок», розташованих на кордоні, на єгипетську територію. У Тан негайно погодився. Він, здається, перевершив бажання Насера. Той вимагав лише відвести війська від кордону, а не взагалі їх виводити. Зразу ж, 22 травня, Насер заявив, що входити до затоки Акаба заборонено не тільки Ізраїльським кораблям, але й транспортним суднам зі «стратегічними» матеріалами (включно з нафтою), призначеними для Ізраїлю. СРСР став на бік Насера і звинуватив Ізраїль у готуванні військових операцій проти Сирії. А президент Джонсон став на бік Ізраїлю, засудивши арабські вилазки на ізраїльську територію і заявивши, що він занадто «збентежений» поквапним виведенням сил ООН. Ситуація ставала напруженою. Ізраїль почувався оточеним з усіх боків. Король Йорданії Хусейн, який загалом був у поганих взаєминах з Насером, погодився, під тиском його оточення та інших арабських урядів, пропустити через свою країну війська під об'єднаним арабським командуванням. Ізраїль сприйняв евакуацію «голубих касок» із Шарм-ель-Шейха як повну блокаду затоки Акаба. Прихильники війни взяли гору, коли генерал Моше Даян, переможець 1956 року, увійшов до уряду Леві Ешкола в ролі міністра оборони.
|
|
|
|
|
|
«Шестиденна війна»
Ізраїль вирішив застосувати силу. 5 червня 1967 р. його армія розпочала наступ. Ізраїльська авіація за лічені хвилини знищила на аеродромах велику частину єгипетської авіації радянського виробництва. Одна ізраїльська армія атакувала основну масу єгипетської армії, сконцентрованої на північ від Сінаю, заскочивши її зненацька. Єгипетські збройні сили було практично знищено і дорогу до Суецького каналу відкрито. Вишколені танкові частини Ізраїлю без особливих зусиль перемогли свого ворога. 6 червня головний штаб Ізраїлю оголосив, що взято Газу; 7-го ізраїльтяни заволоділи Шарм-ель-Шейхом, що закривав вхід до затоки Акаба з південного краю Сінаю. Цілком перемігши єгиптян, вони окупували смугу Гази й цілий пустельний півострів Сінай, що дозволяло їм утримувати східний берег Суецу. Ізраїльтяни просунулися набагато далі, ніж у 1956 р., коли їх зупинила франко-англійська інтервенція. Нині вони стали володарями затоки Акаба. Інша ізраїльська армія захопила стародавнє місто Єрусалим, що належало Йорданії, і з 6 червня повела наступ далі західним берегом Йордана, так само окупувавши його. Нарешті, ще одна частина ізраїльських сил заволоділа важливими в стратегічному плані позиціями сирійців, з яких ті часто обстрілювали ізраїльські кібуци (Голанські висоти). За шість днів досягнуто повної перемоги! Свій успіх ізраїльтяни завдячували блискавичності власних дій. Після оголошення Ради Безпеки про припинення вогню — це стало можливим, оскільки жодна країна з правом вето не схвалила дій Ізраїлю — залишалось тільки підкоритися. Але Ізраїлю в цьому разі пощастило через неповороткість арабських дипломатів, яких підштовхували радянські. 5—8 червня вони обумовили припинення бойових дій повним залишенням територій, захоплених ізраїльтянами. Та це викликало незгоду США. Ухвала Ради Безпеки запізнилася на два дні. Тільки Йорданія погодилась на безумовне припинення вогню. Насер поступився лише 8 червня. І подав у відставку, хоча вже наступного дня громадськість змусила його повернутись на посаду. Сирія дала згоду аж 10 червня. Того ж дня СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем.
|
|
|
Великі держави і наслідки війни
|
|
|
Війна збільшила територію власне Ізраїлю та окупованих зон з 20 800 км до 89 859 км . Кордони стали зручнішими для оборони. Ізраїль утримував східний берег Суецького каналу, і канал залишався заблокованим до 1974 р.; затока Акаба стала відкритою. 23 червня Кнесет (ізраїльський парламент) проголосував за анексію арабської частини Єрусалима, незважаючи на протест ООН і великих держав. У Йорданії перебувало понад 200 000 біженців; однак 7 серпня ізраїльсько-йорданська угода забезпечила репатріацію значної їх частини.
Звичайно, для Ізраїлю найголовнішим було, щоб його остаточно визнали араби. Та війна в цьому плані нічого не вирішила. 28 серпня 1967 р. конференція 8 керівників арабських держав у Хартумі (Сирія була відсутня) відмовила Ізраїлю у визнанні, не погодилася вступати у переговори з ним, укладати мир. До того ж, Ізраїль наполягав на тому, щоб зберегти за собою Єрусалим, що араби так само рішуче відкидали, оскільки для мусульман це місто є святим місцем. Тут виникла абсолютна незгода.
12 червня СРСР звернувся до генерального секретаря ООН з вимогою скликати позачергову Асамблею. СРСР домагався, щоб Ізраїль звільнив усі окуповані території. Франція, невдоволена Ізраїлем через учинену агресію, підтримувала СРСР. Отож, політика ' генерала де Голля спрямувалась проти п'ятнадцятирічної французької традиції підтримувати Ізраїль. Найбільша частина зброї, застосованої ізраїльтянами у війні, була французького виробництва, наприклад, літаки «Міраж». Генерал де Голль наказав накласти ембарго на 50 літаків, які Ізраїль замовив і оплатив. У січні 1969 р., коли ізраїльтяни бомбардували аеропорт у Бейруті, він навіть заборонив експортувати запасні частини до вже закуплених літаків. Це стало приводом до бурхливого невдоволення Францією, та й у самій Франції сталися виступи євреїв і тих, хто підтримував Ізраїль. На одній прес-конференції генерал де Голль навіть назвав ізраїльтян народом «пихатим і завойовницьким». Радянська вимога про скликання Генеральної Асамблеї потребувала апробації 62 членів. Поведінка країн «третього світу», переважно прихильних до арабських держав, легко дозволила набрати необхідну кількість голосів. На цій конференції, 19 червня, президент Джонсон виголосив оптимістичну промову. Він відкидав негайне повернення до передвоєнної ситуації, але погоджувався, що ізраїльські війська повинні бути відведені, тільки не уточнював, до якої межі. Косигін, який представляв СРСР, навпаки, заявив, що складна ситуація виникла внаслідок дій американського імперіалізму, який поводиться, сказав він, однаково і у В'єтнамі, і на Кубі, і в Німеччині. Косигін затято виступив проти Ізраїлю, звинувативши його в агресії. Тоді як СРСР вимагав поставити Ізраїль в рамки перемир'я 1949 р., американці визнавали деякі анексії.
Так протистояння між Сходом і Заходом проявилось на Близькому Сході у конфлікті держав, що лежали посередині: Джонсон і Косигін скористалися Генеральною Асамблеєю для особистої зустрічі. Вони провели переговори щодо Близького Сходу та В'єтнаму, дійшовши відносної згоди: існування Ізраїлю в їхніх очах було законним, а незгода стосувалася повного чи часткового виведення ізраїльських сил з окупованих земель. Основним підтекстом переговорів було небажання двох наддержав розірвати взаємовідносини, незважаючи на фундаментальні незгоди. З різних резолюцій, запропонованих для визначення позиції Генеральної Асамблеї, жодна не набрала необхідних 2/3 голосів, бо чимало латиноамериканських країн підтримували СПІА. Та оскільки на СРСР лежала відповідальність за позачергове скликання Асамблеї, то саме для нього це й стало політичним провалом. Схвалили тільки одну пропозицію, подану Пакистаном, яка дістала 99 голосів при 20, що утрималися, і жодного «проти». Вона полягала в тому, щоб ізраїльтяни об'єднали Єрусалим, хоча вони того зовсім не бажали. Згідно з резолюцією, Ізраїль мусив доповісти про всі заходи, здійснені для зміни статусу міста. Ізраїль ніяк не взяв це до уваги.
То чи можна було вийти з глухого кута? Вдавалися до різних спроб. 27 листопада 1967 р. Рада Безпеки одностайно схвалила британський проект резолюції (№ 242), що пропонувала Ізраїлю залишити окуповані території. Вона також одностайно прийняла британську резолюцію — направити до Ізраїлю спеціального представника 00Н, шведського посла на Кіпрі, Гуннара Яррінга. План Яррінга передбачав вивести ізраїльські збройні сили, припинити воєнні дії (ще траплялись єгипетсько-ізраїльські артилерійські перестрілки з обох берегів Суецького каналу), відкрити вільне судноплавство каналом і затокою Акаба для ізраїльських кораблів і розв'язати проблему палестинських біженців. Такий план відкинув Єгипет. Яррінг розпочинав переговори за переговорами, але щоразу безуспішно.
Генерал де Голль вирішив, що проблему можна розв'язати за згодою чотирьох великих держав. Такі переговори справді почалися 7 лютого 1969 р. в 00Н і епізодично повторювалися, але теж безуспішно.
9 грудня 1969 р. американський державний секретар Роджерс виступив "з новою пропозицією. План Роджерса передбачав два етапи. Спершу припинити вогонь 1 жовтня 1970 р. Слідом за тим — сепаратні угоди щодо подальших переговорів у рамках Ради Безпеки. Єгипет (де Насер помер 28 вересня 1970 р.), Ізраїль, Йорданія, Лівія (де 1 вересня 1969 р. перемогла пронасерськи настроєна революція під проводом полковника Муаммара Каддафі) начебто погодились. Сирія та Ірак висловились проти. Якщо не враховувати припинення ворожих дій, то переговори мали хіба що чорновий характер. Палестинці неухильно їм опиралися.
Дії палестинців
Проблему Близького Сходу відчутно ускладнював розвиток палестинського руху. Згадаймо, що під час війни 1948—1949 рр. палестинців під керівництвом великого муфтія в Єрусалимі обійшли сусідні країни Сирія, Трансіорданія, Єгипет, розділивши між собою палестинську територію, залишену арабам. Тож чи існує палестинська нація поміж арабів? У січні 1964 р. в Каїрі арабська конференція на високому рівні ухвалила постанову про сформування «Армії визволення Палестини». В Єрусалимі (в йорданській на той час частині його) 28 травня 1964 р. зібрався «Національний палестинський конгрес». Під час наступної зустрічі арабів на високому рівні в Александрії було прийнято в члени «Організацію за визволення Палестини» (ОВП). Палестинський рух відтоді розділився на декілька напрямків, одні з яких поміркованіші, інші більш революційні («Народний фронт визволення Палестини» — НФВП). Одна така організація, «Ель-Фатах», здійснила першу військову акцію проти Ізраїлю 1 січня 1965 р. Складається враження, що керівника ОВП Ясіра Арафата відтоді почали сприймати (навіть більше за Насера) як лідера арабського світу. Після 1967 р. діяльність палестинських федаїнів, які таборились у сусідніх до Ізраїлю державах, — Лівані, Сирії, Йорданії, — стала активніша. По-перше, вилазки на ізраїльську територію. Це провокувало жорстокі відповідні дії ізраїльтян: обстріли, бомбардування, каральні акції. Крім того, федаїни поводилися, як держава в державі. В результаті в Лівані у 1969 і 1973 рр. сталися криваві сутички між ліванськими військами та федаїнами. Сирія легше терпіла їхню діяльність. Однак і вона у вересні 1973 р. заборонила федаїнам використовувати дамаське радіо. Поведінка Йорданії була набагато енергійніша, за що король Хусейн набув великої непопулярності в арабському світі. Після численних сутичок він заходився у вересні 1970 р. винищувати федаїнів. Особливо гострі баталії розпалилися в Аммані, у таборах біженців. На півночі втрутилися сірійські танки. Йорданська армія, значно переважаючи сирійців, розбила ці танкові частини і змусила їх відступити. Що ж до палестинського опору, то оточені, розбиті учасники його склали зброю й розбіглися. Чимало федаїнів ув'язнили. На початку 1971 р. супротивники втихомирились. Тільки у вересні 1973 р. знову налагодилися взаємини між Йорданією, Сирією (яка порвала з нею і укріпила кордони), Єгиптом (який розірвав дипломатичні відносини). Король Хусейн з цього приводу оголосив загальну амністію.
В 1973 р. палестинський рух начебто ослаб. Його екстремістські елементи («Чорний вересень») відзначились піратським захопленням літаків, різаниною (в ізраїльському аеропорту Лод), захопленням заложників (знищення команди ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх у Мюнхені в 1972 р.). Зважаючи на несхвальне ставлення громадськості до таких акцій, які сьогодні проводяться окремими особами (НФВП урочисто зняв з себе відповідальність за захоплення літаків), екстремісти радше компрометують палестинську справу, ніж служать їй.
В цілому, арабський світ набув у 1973 р. більшої єдності. Помітне зближення між монархістськими державами і республіками, між поміркованими і революційними (Лівія, Алжир, Південний Йємен). Єгипетський президент Анвар Садат грає роль поміркованого, викликаючи цим чималий опір, зокрема з боку студентства. Нарешті, тоді як США бажають «рівноваги сил» і замінили Францію в поставках Ізраїлю військових літаків («Фантоми»), Франція відмовляється постачати матеріали «країнам войовничого табору», але передала 100 літаків «Міраж» Лівії. СРСР перебуває у двозначній ситуації: Єгипет вислав його фахівців, але приймає озброєння. Ірак має комуністів у своєму уряді (ліве крило партії «Баас»). Сирія після державного перевороту 13 листопада 1970 р., який привів до влади генерала Хафеза Асада, комуністів усувала — принаймні до 1977 р. В Судані у липні 1971 р. Єгипет і Лівія допомогли президентові Німейрі вщент розбити комуністичне повстання. Лівія, хоча й «революційна» і йде в авангарді боротьби проти Ізраїлю, водночас украй ворожа до СРСР.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 328; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!