РОЗДІЛ II. «ТРЕТІЙ СВІТ» У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ від 1962 до 1973 рр
«Третій світ» не являє собою сукупності деколонізованих країн: першою державою такого гатунку стали 1776 р. Сполучені Штати Америки, на сьогодні наймогутніші у світі. Другою, але на протилежному кінці шкали добробуту, стала у 1794 р. маленька республіка чорного Гаггі, нині одна з найубогіших країн. Латинська Америка досягла своєї незалежності у першій третині XIX століття (лише Куба у 1898 р.), а малі території, зокрема Антільські острови — після 1960 р. Деколонізація Близького Сходу відбувалася з 1930 по 1940 рр., за винятком малих еміратів Перської затоки (після 1960 р.) та Південного Йємену (Аден). У Південно-Східній Азії цей процес закінчився, за деякими винятками (Північне Борнео, Східний Тімор, Папуа — Нова Гвінея), у 1957 р. з наданням незалежності Малайзії. Найпізніше визволилася Чорна Африка, почавши у 1957 р. з Гани (колишній Золотий Берег): цей рух широко розгорнувся у 1964 р.
Набагато характернішою рисою є слабкий розвиток. Звичайно, завдяки нафті Кувейт має середній прибуток на душу населення більший, ніж у США. Але ж розвиток — це також і здатність опанувати технологію, що вимагає значного інтелектуального вкладу. Тут питання не стоїть ані про природний розум, ані про давнє походження чи бурхливий розвиток нації. Склалося так, що 32 розвинені країни, які охоплюють 30% світового населення, дають 80% заголовків книжкової продукції (Поль Бальта).
Всередині самого «третього світу» слабка розвиненість дуже нерівномірна. Якщо дотримуватись шкали Уолта Ростова, то можна сказати, що частина цих країн перебуває в стані «піднесення» (напр., Бразилія, Індія), тоді як інші залишаються майже без змін. Індія взагалі являє собою особливий випадок: прибуток на душу населення тут незначний через незліченність населення. Але є і технологічна спроможність. За короткий час Індія змогла створити атомну бомбу (1974 р.), тоді як Кувейт, де прибуток на душу населення вищий у 30 разів, виявився на це неспроможним, попри велике бажання.
|
|
|
І. Проблеми «третього світу»: союзи та угруповання
Неучасть
У 1973 р. 00Н налічувала 135 членів, з яких два, Україна та Білорусія, були фіктивними; отже, 133 незалежні держави з населенням від більше ніж 750 мільйонів (Китай) до 100000 (Тонга). Площу СРСР, Канади, Бразилії, Китаю, США не можна навіть порівняти з площею Мальти, Сінгапуру або острова Маврикій. Конституційними державами, що не були членами 00Н, лишалися Швейцарія, обидві Кореї, обидва В'єтнами, Тайвань, що був виключений, Південна Родезія, яку не визнали в інтернаціональному плані, Бангладеш, що наразилась на китайське вето, — загалом 8 держав. Як бачимо, світ у 1973 р. складався із 141 незалежної держави, коли не лічити зовсім малих (Монако, Андорра, Сан-Маріно, Ліхтенштайн, Ватикан).
|
|
|
З цього числа західний табір (активні союзники США, окрім Латинської Америки, незважаючи на пакт Ріо) складався з двох американських членів (США і Канада), 14 європейських (члени Атлантичного союзу та Іспанія), 2 в Океанії (Австралія та Нова Зеландія), 7 в Азії (Південна Корея, Японія, Тайвань, Філіппіни, Таїланд, Пакистан, до яких долучився з 1975 р. Південний В'єтнам), і жодної африканської країни, загалом — 25. Власне соціалістичний табір включав СРСР та 6 європейських країн. До них слід додати Албанію, зв'язану від певного часу з Китаєм. В Азії було 4 соціалістичні країни: Зовнішня Монголія, Північна Корея, Північний В'єтнам і Китай. Всього, відтак, 12.
Белградська конференція (1961 р.)
Власне, у Белграді й відбулась 1-а конференція неприєднаних країн — з 1 по 6 вересня 1961 р. Запрошення надходили від Тіто, Насера і Неру. Крім Югославії, Індії та Об'єднаної Арабської Республіки, у списку запрошених фігурували 6 країн Південної Азії (Афганістан, Бірма, Камбоджа, Цейлон, Індонезія і Непал), 5 країн Близького Сходу (Саудівська Аравія, Кіпр, Ірак, Ліван, Йємен), З країни Чорної Африки (Марокко, Туніс, Алжир), 7 країн Африки на південь від Сахари (Конго-Леопольдвіль, Ефіопія, Гана, Гвінея, Сомалі, Судан), одна латиноамериканська країна (Куба). Чимало спостерігачів з Болівії, Бразилії, Еквадору. Тобто налічувалось 25 учасників. Не були запрошені члени СЕАТО, а також Малайзія, оскільки Сінгапур, який відділився від неї тільки у 1965 р., залишався західною базою, а тим більше не запросили Південний В'єтнам, Південну Корею — союзників США, Північну Корею і Північний В'єтнам, що входили до соціалістичного табору, не запросили й Лаосу, уряд якого розцінювали як прозахідний. Так само близькосхідну Йорданію вважали занадто залежною від американців. І Лівію, яка віддала в оренду американцям базу Вілес-Філд. Варто відзначити, що лівійський державний переворот 1969 р., унаслідок якого усунули короля Ідріса ас-Сенуссі, долучив Лівію до нейтралістського табору, оскільки вона поставила вимогу ліквідувати американські та британські бази. Не запрошено і жодну з франкомовних країн, зв'язаних з Францією угодами про співпрацю.
|
|
|
Конференція зібрала разом визначних осіб — імператора Хайле Селассіє з Ефіопії, короля Гасана II з Марокко, який щойно заступив свого батька Мохаммеда V, короля Непалу, принца Нородома Сіанука з Камбоджі, архієпископа Макаріоса з Кіпру, Кваме Нкруму — президента Гани, президента Гвінеї Секу Туре, президента Індонезії Сукарно, президента Малі Модібо Кейту, президента Тунісу Хабіба Бургібу (який щойно домігся виведення французьких військ із Бізерти), і, звичайно, Насера, Неру й Тіто. Конференція в Белграді не дала відчутних конкретних результатів. Не можна ж було створити блок неприєднаних, бо це суперечило б самому принципові неучасті у блоках. Основним досягненням став психологічний ефект. Ішлося про те, щоб переконати незапрошені країни послабити їхні зв'язки з тим чи іншим блоком. А насамперед — вплинути на великі держави; як висловився Тіто: «Нарада ставить собі за мету показати великим державам, що вони не можуть більше самі тримати в руках долю світу». Була це також можливість виступити проти «неоколоніалізму», який являв собою прямий політичний примус. «Мирне звернення» передали президентові Кеннеді через Сукарно та Модібо Кейту і Хрущову — через Неру та Нкруму. Обидві наддержави не поділяли мету конференції. Хрущов вибрав саме день її відкриття для відновлення ряду атмосферних ядерних випробувань, прагнучи в такий спосіб показати, що великим державам не досить того, щоб їх любили, а треба, щоб їх боялися. Учасники конференції по-різному зреагували на радянські ядерні вибухи. Кілька країн, як-от Цейлон, Індонезія, Іран, Гвінея, Марокко, Алжир, відмовились від будь-яких коментарів. Інші задовольнилися досить стриманим осудом ядерних випробувань взагалі (Бірма, Ефіопія, Саудівська Аравія, Судан, Йємен) або, як Туніс, засудили одночасно СРСР і Францію, яка незадовго перед тим провела низку вибухів ядерних бомб на африканській території (у Реггані в Алжирській Сахарі). Ліван та Югославія висловили подив. Єдиний формальний осуд надійшов з боку Афганістану, який заявив про свою «глибоку приголомшеність», підтримали його Гана, Кіпр, Індія, де Неру потвердив, що світова небезпека зросла з радянською ухвалою про відновлення ядерних експериментів, а також Малі, Сомалі, а головне — Єгипет.
|
|
|
Каїрська (1964 р.), Лусацька (1970 р.) і Алжирська (1973 р.) конференції
Неприєднані країни вирішили провадити далі свою справу, але з трохи більшою терпимістю щодо критерію «приєднаності». На Каїрській конференції (5—10 жовтня 1964 р.) до 25 учасників Белградської приєдналася ще 21 держава: 18 африканських і, крім того, Йорданія, Сирія та Кувейт. 10 країн (9 латиноамериканських і Фінляндія) надіслали спостерігачів.
Місцем третьої конференції стала Лусака в Замбії (8—10 вересня 1970 р.), і в ній узяли участь уже 54 країни, (на попередній — 46). 5 із цих останніх відхилили запрошення (Саудівська Аравія, Бірма, Камбоджа, Дагомея та Малаві). Однак додалося 13 нових: 7 африканських держав; з азійських — Малайзія, Сінгапур, Південний Йємен; з Америки жодна стара держава, проте прибули Гвіана, Ямайка, Трінідад і Тобаго. До Лусаки приїхало також 9 спостерігачів: 1 з Південного В'єтнаму (НФВ) та 8 латиноамериканських. Конференція міністрів закордонних справ, яка відбулася у Джорджтауні 1972 р., постановила створити постійний комітет з резиденцією в Нью-Йорку.
І, нарешті, четверта конференція — в Алжирі на початку вересня 1973 р. Цього разу, включаючи самих членів, кандидатів у члени та спостерігачів, присутні були 86 держав, не лічачи представників 00Н, Організації африканської єдності, Арабської ліги і 14 рухів визволення (португальські колонії, Джибуті, Південна Африка, палестинці тощо). Цікаво розглянути список учасників. Тут бачимо три європейські країни (Австрія, Фінляндія, Югославія), 34 африканські на південь від Сахари (разом з островом Маврикій), 6 арабських країн Північної Африки, 2 середземноморські держави (Мальта і Кіпр), 12 країн арабського Близького Сходу, 13 країн Південної та Південно-Східної Азії, 16 американських. Логіку присутності на конференції не можна назвати бездоганною: чому допущено Північний В'єтнам і не допущено Північну Корею? Щодо Латинської Америки, то як пояснити відсутність всіх континентальних країн цього материка, крім Панами, щоправда, ворожої до США через зону каналу?
Це порушення логіки викрито полковником Муаммаром Каддафі, лівійським лідером, на той час лютим ворогом СРСР. Він зчинив цілу бурю, заявивши, що Куба та Північний В'єтнам, як країни блокові, не повинні бути серед членів конференції. СРСР зробив попередню заяву, що урочисто заперечувала можливість прирівнювати імперіалістичні США до соціалістичного і миролюбного СРСР, вважаючи це грубою помилкою. Фідель Кастро від імені своєї країни, як і прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді, захищали цю позицію. Завдяки їхнім турботам згадану суперечність не внесено до заключного комюніке.
Що й казати, Алжирській конференції не пощастило. Палестинські федаїни — здається, незалежно від великих організацій — узяли заручників у посольстві Саудівської Аравії в Парижі. Не схвалені палестинським лідером Ясіром Арафатом, вони викликали невдоволення значної частини світової громадськості саме тоді, коли конференція мала намір підтримати національні визвольні рухи на різних залежних територіях.
Проблема перегрупування
У багатьох випадках свої кордони «третій світ» успадкував від колоніальної доби. Звичайно, з тієї самої хвилини, коли узаконюється кордон, з одного і з іншого боку його виникають відмінності, які з часом можуть стати достатніми для визначення того, що географ Жан Готман називає «іконографією», системами зображень, і для створення справжніх національних об'єднань. Саме це мав на увазі державний діяч Того Сільванус Олімпіо, заявляючи, що нові держави штучні, але їм слід потрудитися, аби стати націями.
Воно і справді так, адже спостерігаємо, особливо в Африці, дві суперечливі тенденції. Одна полягає в роздробленні, пов'язаному з об'єднанням племен та народностей за недостатньої згуртованості в державі. Інша — у перегрупуванні, що простує до об'єднання, принадливого для громадської думки, зокрема для інтелігенції. Ці два напрямки ускладнюють становище керівників створених держав. Як можуть злитися дві країни в одну без усунення одного з двох лідерів, без перемоги одного над іншим? Поодинокі спроби такого злиття, наскільки відомо, завжди кінчалися провалом. Союз Гана — Гвінея Нкруми і Секу Туре залишався чисто символічним, коли врахувати, що ці дві країни не мали навіть спільного кордону. Союз Сенегал — Судан або Малі не пережив 1960 року.
Союз Єгипту й Сирії, або ж Об'єднана Арабська Республіка, проіснував з 1958 до вересня 1961 р. Це був виклик не тільки консервативним арабським державам, як Йорданія чи Саудівська Аравія, але і США, ворожим Насерові, і Радянському Союзові, оскільки «він показував також, що президент Абдель Насер збирався позбавити комуністів у Дамаску «місця, яке придбав для себе» (Марсель Коломб).
У вересні 1973 р. проголошено, і не без труднощів, ще дивніший союз, а саме Лівії, де полковник Каддафі, антикомуністичний лідер 2,3 мільйонів лівійців, провів справжнісіньку «культурну революцію», і Єгипту з 38-мільйонним населенням, з набагато поміркованішим Садатом на чолі. Щоправда, цей останній, наступник Насера, вислав з країни радянських технічних радників. Але ж він іще не порвав з СРСР, який постачав йому озброєння. До того ж, у якийспосіб об'єднуватись? Чи спільний парламент має включати рівну кількість єгиптян та лівійців, незважаючи на те, що населення Єгипту в 16 разів численніше за лівійське? Чи, може, пропорція в парламенті повинна відповідати цьому співвідношенню, що зробить Лівію підлеглою Єгиптові?
Африканські перегрупування
Як загальне правило, держави «третього світу» віддають перевагу перед простим злиттям держав їх перегрупуванню. Наведемо кілька прикладів, не намагаючись детально описати нескінченні метаморфози організацій, що створювались і розпадались.
На початку 60-х років виникли різні угруповання. «Рада Антанти», де верховодив президент країни Кот-д'Івуар (Берег Слонової Кістки) Уфуе Буані, включала його державу, Верхню Вольту, Дагомею та Нігер. У грудні 1960 р. всі франкомовні держави, за винятком Того, Малі та Гвінеї, заснували «Браззавільську групу» помірного напрямку, схильну до співпраці з Францією. Цій групі з 12 держав судилося зазнати чимало перетворень, саме тому, що вона видавалась надто міцно зв'язаною з Заходом. Вона перетворилась на «Африканський та мадагаскарський союз» (УАМ) навесні 1961 р. Тоді ж ці 12 держав, Гамбія та Нігерія, члени Співдружності, Ліберія, Туніс, Лівія (де до військово-республіканського перевороту 1969 р. правив король Ідріс ас-Сенуссі), Того, Ефіопія та Сомалі заснували «групу Монровії» поміркованого напрямку.
УАМ, не зумівши створити військовий пакт для підтримання наявних режимів, розпався в 1964 р. Цього ж таки року в лютому французькі парашутисти, а не африканці захистили режим Леона М'Ба в Габоні. 9 травня 1964 р. УАМ змінився на «Африканський та мадагаскарський союз економічної співпраці» (УАМКЕ), який обрав собі резиденцію в Яунде, а не в Котону, де засідав УАМ. Уфуе Буані й до нової організації ставився стримано. А в лютому 1964 р. почалося створення «Спільної африканської та мадагаскарської організації» (ОКАМ), ворожої до Гани (де в 1966 р. державний переворот скинув Нкруму). Генерал де Голль вітав створення ОКАМ. У 1965 р., позбавивши влади президента Касавубу, генерал Мобуту заявив про вступ Конго-Кіншаси до ОКАМ. Насправді ОКАМ після 1965 р. відігравав незначну роль. Конфлікт у Біафрі істотно похитнув цю організацію. У 1973 р. вона практично розпалася. В культурному плані слід згадати також «Союз франкомовних країн» (заснований у лютому 1969 р. в Ніамеї).
На другому кінці політичного ешелону режими «лівіго напрямку» — принаймні так вони себе визначали — створили 7 січня 1961 р. «групу Касабланки»: Марокко, Гана, Гвінея Малі (колишній Судан), Об'єднана Арабська Республіка. Група ці виявляла виразнішу неприязнь до колишніх метрополій та «неокоіоніалізму». Вона різко критикувала французькі ядерні випробування в Сахарі та уявну франко-ізраїльську змову. Природно, що «група Касабланки» ворогувала з «Браззавільською групою» і «групою Монківії». Та чи не можна було стати вище за ці суперечності у угрупованні африканських держав? Ця думка приваблювала багатьох лідерів, таких як Леопольд Сенгор із Сенегалу, Кваме Нкрума та ін. Говорили після 1958 р. про Сполучені Штати Африки. Тільки Уфуе Буані з Кот-д'ївуару виступав проти будь-якого федералізму. Однак він схилявся до ідеї широкої конфедерації африканських держав. «Група Монровії» забезпечувала підтримку більшою кількістю держав (20), ніж 5 «прогресистів» з «групи Касабланки». Особливо активне сприяння йшло від президента Ліберії Тубмаїа.
Закінчення алжирської війни у 1962 р. послабило напруження між двома групами. Імператор Ефіопії Хайле Селасіє відіграв, треба вважати, значну роль у згрупуванні всіх І єдину організацію, якою мала стати не «Африканська інтеграція», а «Африканські батьківщини».
22 травня 1963 р. відкрилася конференція в Аддис-Абебі, на яку прибуло 30 керівників африканських держав. Тільки двоє були відсутні: король Марокко, що відмовився засідати поіяд з мавританським президентом Ульдом Даддахом (Марокко на той час зазіхала на Мавританію), і президент Груніцкі з Того, не запрошений, бо його попередника Олімпіо нещодавно вбили. Незважаючи на відмінність рас, політичних напрямків, на ревнощі, суперечності, Хайле Селассіє кинув патетичний заклик і 25 травня 1963 р. прийнято Хартію Організації африканської єдності, ОАФ.
Від 1963 р. ОАФ не просунулась ні на крок у плані федералізму, але дедалі більше утверджувалася як справді політична сила. Виступала за врегулювання відносин між Марокко і Алжиром, підтримання незалежності колишнього Бельгійського Конго, боротьбу проти білої сегрегаціоністської держави Південної Родезії, виявила невдоволення роздробленістю Нігерії, дедалі більшу ворожість до Ізраїлю тощо. У 1972 р. Південна Африка не змогла взяти участь в Олімпійських іграх у Мюнхені, бо африканські держави не погоджувались на її участь.
Угруповання на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії
На Близькому Сході існувала тенденція перегрупування держав поза Арабською лігою. З 1960 по 1973 рр. (коли вона начебто зміцніла), Арабська ліга відігравала малопомітну роль. Арабська єдність, така мила для значної частини громадськості, без кінця-краю згадувана всіма урядами, наразилась на сепаратизм та амбіції. Хашимітський проект «Родючого півмісяця» (Палестина, Ліван, Сирія, Ірак) завмер. Насер запропонував «Арабську націю» і себе як її лідера. Комуністи повстали проти такої форми єднання, але вони залишалися досить слабкими. Арабська соціалістична партія тільки й визнавала «Арабську націю». Але соціалісти розділялися на ворожі напрямки, особливо в Сирії та Іраку, де опинились при владі. Нарешті, палестинський опір призвів до відцентрових реакцій і, отже, не виступав фактором єдності .
У Південно-Східній Азії не було таких перегрупувань. Нейтралізм двох країн, Індії та Індонезії, видавався найбільш антизахідним. Від 1959 р. ця ситуація розвивалася. Напруження викликали конфлікти на кордоні Індії з Китаєм у 1959 і особливо в 1962 рр. Китай довів свою перевагу, а Індія мусила визнати, що Гімалаї вже не становлять непереборної перешкоди. Крім того, відчуваючи потребу в озброєнні, Індія відчутно зблизилася із США. Щоправда, Радянський Союз допомагав Індії зберігати нейтральність, постачаючи їй, однак, зброю проти китайців. Тим часом Пакистан, хоч і сам союзник США у СЕАТО та СЕНТО (нова назва Багдадського пакту, після зради Іраку), був невдоволений зближенням Індії зі своїм американським союзником. Він уклав у 1963 р. важливу угоду з приводу кордону з Китаєм . Що ж до Індонезії, то там сталася в 1965 р. справжнісінька революція, відповідальність за яку численні спостерігачі приписували американському ЦРУ. Індонезійська компартія (КПІ) була однією з найсильніших у світі, а президент Сукарно, власне не комуніст, почував велику прихильність до Китаю. Революція 1965 р., яку здійснила армія, брутально грубо усунула КПІ, і численних членів її замордували. Сукарно зумів частково зберегти свою владу, але згодом, у 1967 р., його усунули від неї повністю. Відтоді Індонезія під владою генерала Сухарто рішуче повернула до союзу із США, які відчутно підтримали розвиток комерції в країні. Однією з найбільш нейтралістських держав залишалась Камбоджа до усунення принца Нородома Сіанука в 1970 р. Знайшовши притулок у Китаї, очоливши прокомуністичних «іссарак-кхмерів», скориставшись з допомоги Північного В'єтнаму, встановивши тимчасовий уряд, ворожий маршалові Лон Нолу, принц Сіанук змушений був на якийсь час увійти до соціалістичного табору.
Угруповання в Америці
У Латинській Америці Організація американських держав не виявляла дуже активної діяльності протягом 60-х років. Для більшості латиноамериканських республік проблема полягала у звільненні від політичного впливу США та певних могутніх американських компаній. У січні 1962 р. в Пунта-дел-Есте Кубу виключили з організації. Провал плану економічної допомоги «Союзу за прогрес» порвав зв'язки зі США. До того ж у 1965 р. відбулася інтервенція до Домініканської Республіки під приводом необхідності перешкодити комуністичному перевороту. Справді, Хартія Боготи від 1948 р. передбачала змінити принцип невтручання, схвалений у 1933 р. США. Але Хартію Болти прийнято в розпалі «холодної війни», а в 1965 р. латиноамериканські країни залишались по суті противниками втручання американського флоту. Слід сказати, що Фідель Кастро знову став розпалювати партизанську війну, зокрема в Болівії, Колумбії, Венесуелі. Саме у Болівії загинув його помічник Че Гевара. Через боязнь комунізму США і далі підтримували певну кількість диктатур, з яких найжорстокішою і найнестерпнішою була влад? «папа-дока» (доктора) Дювальє, а згодом — його сина на Гаті. І зовсім навпаки, американський уряд поставився непримиренно вороже до соціалістичного режиму, який намагався встановити ; своїй країні Сальвадор Альєнде, обраний 4 вересня 1970 р. на посаду президента Республіки Чілі. Альєнде повідомив 00Н пре спроби заохочення державного перевороту великою американською компанією «Інтернешнл теліграф енд теліфон» (ІТТ). Зрештою, чилійська армія, під командуванням генерала Піночета, поклала край режимові Альєнде, спровокувавши, як гадають самогубство президента 11 вересня 1973 р.
Єдиним успіхом Організації американських держав стало підписання у 1967 р. угоди про недопущення ядерного озброєння Латинської Америки. В 1973 р. до ОАЄ знов прийнято Кубу.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 422; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!