V. Деколонізація Африки та кінець алжирської війни

До 1957 р. в Африці було ще зовсім мало незалежних країн. Крім Ефіопії та Ліберії, про які ми вже згадували, так само як і про Південну Африку — британський домініон, який, до речі, неза­баром вийшов зі Співдружності через розгул у ньому «апартгейду» (расової сегрегації), незалежність здобули у Північній Африці тільки Єгипет, Лівія, Марокко і Туніс. Однак з 1957 по 1962 рр., за цей п'ятирічний період, майже вся Африка позбулася ко­лоніального статусу. Це явище, безперечно, пов'язане з бажанням кожної нової держави пришвидшити проголошення незалежності власних територій, ще підлеглих колоніальному пануванню. Сим­волом визвольного руху стала конференція у Бандунгу 1955 р., яку ми розглянули вище. Крім того, 1955 р. дві найсильніші держави світу з різних причин посилили свою діяльність на користь деколонізації. Щоб краще зрозуміти сутність цього руху, який є одним з найважливіших феноменів у міжнародних відно­синах після другої світової війни, ми розглянемо деколонізацію Англійської Чорної Африки, Французької Чорної Африки, Бельгійського Конго та Алжиру.

Деколонізація Англійської Чорної Африки

Англійці, які ніколи не провадили асиміляційної політики, здій­снили деколонізацію своїх територій по черзі, але щоразу повто­рюючи в цілому той самий процес. Від статусу колоній корони, якими англійці правили безпосередньо, переходили до статусу колоній з власним відповідальним урядом, законодавством і влас­ними фінансами; потім перетворювали їх на ще автономніші колонії «з самоврядуванням». Отож, Великобританія дотримувалась поетапного порядку, максимально використовуючи переговори під контролем лондонського Міністерства колоній і через посеред­ництво королівських комісій, уповноважених вивчати волю місце­вого населення.

Першим з британських колоній у Африці здобув незалежність Золотий Берег, де в 1947 р. почався активний націоналістичний рух: була створена «Об'єднана спілка Золотого Берега», генераль­ним секретарем якої став католицький учитель Кваме Нкрума. Його згодом заарештували, що неабияк посилило престиж цього лідера, а судовий процес над ним набрав світового розголосу. Після звільнення Нкрума заснував у 1949 р. Об'єднану народну партію, яка провадила ефективну пропаганду незалежності. У 1950 р. проголошено нову конституцію і практично надано Золо­тому Берегові самоврядування. На загальних виборах 1951 р. партія Нкруми перемогла, він став першим головою уряду. Незважаючи на опір різних місцевих угруповань мусульманської традиціоналістської партії, багатьох племен і деяких представників великої буржуазії, незадоволених марксистськими тенденціями Об'єднаної народної партії, Міністерство колоній 6 березня 1957 р. надало незалежність Золотому Берегові, який обрав собі назву Гана. До цієї країни негайно приєднали і британську частину Того.

Нігерія, найбільша африканська колонія після Конго, була ще більше розділена за расовою й мовною (248 діалектів) ознаками та за релігією. У 1944 р. виникла націоналістична партія під керівництвом Нанді Азіківе. Стан самоврядування, наданий у 1951 р., став пізніше основою конституції федерального типу 1954 року. 1 жовтня 1960 р. Нігерія здобула незалежність у системі Британської співдружності. Азіківе став першим генераль­ним губернатором від Англії. Сьєрра-Леоне, ще одна британська колонія, дістала незалежність 27 квітня 1961 р.

У Східній Африці британські колонії поділялися на чотири території, менш розвинуті, ніж західноафриканські: Танганьїка, Кенія, Уганда, Занзібар. Поруч із чорною більшістю, тут були також поселення європейців, громади арабських та індійських торгівців, особливо вздовж узбережжя Індійського океану. Тан­ганьїка, колишня німецька колонія, потім підмандатна, а згодом

під британською опікою, також пережила у 1944 р. народження народної націоналістичної партії «Національна африканська спілка Танганьїки» (НАСТ) під керівництвом Джуліуса Ньєрере. Відпо­відальний уряд створено там у 1960 р. Того ж року відбулися загальні вибори, що завдяки НАСТ перетворилися у справжній плебісцит за повний розвиток державності. Незалежність у рамках Співдружності проголошено 28 грудня 1961 р., Ньєрере став прем'єр-міністром.

Складніше проходила деколонізація Кенії. П'ять шостих її території — пустеля. А за придатну до життя частину змагалися 6 мільйонів африканців, 150 000 індійців, 50 000 арабів та десятки тисяч британських колоністів, власників найкращих земель. Лідер націоналістів Кенії Джомо Кеніата, досвідчений службовець, який навчався в лондонській економічній школі та в Московському університеті, заснував у 1947 р. народну партію «Спілка афри­канської Кенії», що одразу здобула чимало прихильників. Одно­часно з цією партією, а часом у взаємодії з нею, поширився рух «мау-мау». Це була релігійно-політична таємна організація, яка прагнула незалежності, а також повернення захоплених білими земель та усунення християнства. За метод боротьби вони обрали тероризм. У жовтні 1952 р. британський уряд ухвалив постанову про арешт головних керівників «мау-мау», а так само й Кеніати та членів його «Спілки африканців Кенії». Вибухнуло повстання, що тривало до 1955 року. В 1958 р. узгоджено з англійцями нову конституцію. У 1960 р. утворилася нова партія, «Національна спілка африканців Кенії» (НСАК), головою якої заочно обрали Кеніату. На виборах у лютому 1961 р. НСАК перемогла інші партії, підтримувані англійцями. У січні 1962 р. вийшов на волю Кеніата. У Лондоні зібралась установча конференція. На виборах у травні 1963 р., де НСАК дістала 75% місць, Кенії було надано незалежність з 12 грудня.

На острові Занзібар склалась особлива ситуація. Трохи більше 75% населення становили африканці, решта — араби, індійці, вихідці з Коморських островів, португальці з Гоа, європейці та сомалійці. У 1960 р., в умовах хаосу, англійці організували на Занзібарі відповідальний уряд. Після виборів, у січні 1961 р., місця розділилися нарівно між націоналістичною партією Занзібару, в якій переважали араби, а підтримував її Єгипет, лівими британ­ськими силами, комуністами, за якими стояла Гана, та набагато поміркованішою «Афро-Ш'єразі парті», в якій переважали афри­канці і яка мала підтримку Танганьїки та її прем'єр-міністра Ньєрери. Незважаючи на це розмежування, установча конфе­ренція визначила, що Занзібар одержить внутрішню автономію У середині 1963 р. і незалежність наприкінці того ж року. Вже через місяць після отримання незалежності, 12 січня 1964 р., революція, здійснена крайніми лівими силами, згуртованими в основному на Кубі, скинула підтриманий індійцями арабський уряд на користь африканців. Тисячі арабів загинули. Вождь революції, угандієць Джон Окелло, організував Революційну раду, яку підтримували прокитайські ліві. Новий режим негайно визнали країни Сходу, надіслали своїх викладачів, лікарів, побудували на Занзібарі радіо­станцію, порт, лікарню. 22 квітня 1964 р. засновано Республіку Танганьїки й Занзібару, яка 29 вересня прибрала назву Об'єднаної Республіки Танзанії. Президентом став Джуліус Ньєрере з двома віце-президентами — один у Танганьїці, інший на Занзібарі; своєрідна подвійна держава, стосунки між обома частинами якої до того ж не завжди були блискучими. Занзібар став одним з теренів у Африці, де комуністичний вплив набрав значної ваги, і де, однак, не могли дійти згоди китайський, радянський та кубинський напрямки його. Залишалася також нерозв'язаною про­блема арабів та індійців, які тримали в своїх руках головні важелі торгівлі і яких крайньо ліві африканці вважали головною пере­шкодою на шляху прогресу.

У Південно-Східній Африці, серед територій Південно-Африкан-ського Союзу, незалежного в рамках Британської співдружності з 1910 року, а з 1961 р. більше не члена Співдружності, і в 1961 р. Британії належали три території: Південна Родезія, Північна Родезія і Ньясаленд. Населення Південної Родезії у 1952 р. складалося з 1 720 000 африканців і 157 000 європейців (близько 10% — становище, схоже на алжирське). Північна Родезія та Ньясаленд вважалися протекторатами; там частка білого населення була менша. Британці намагалися зберегти єдність цих трьох територій і заснували в 1953 р. Федерацію Центральної Африки. Міністерство колоній ставило за мету зменшити вплив прихиль­ників влади білих та «апартгейду», що орієнтувалися в цьому на Південно-Африканський Союз. Але в зазначеній федерації чорні мали всього 6 представників з-поміж депутатів Федеральної асам­блеї. Націоналісти подумували про посилення африканського впли­ву в політиці. У 1957 р. вони розпочали боротьбу не тільки проти білих, але й проти федерації, і в цій боротьбі пролилося чимало крові. Британський уряд почав сумніватися в життєздатності фе­дерації, але прем'єр-міністр сер Рой Веленскі намагався зберегти зв язки між територіями. Першою покинув федерацію Ньясаленд, керований націоналістичною партією на чолі з Гастінгсом Бандою. Той створив уряд із самих африканців, і в лютому 1963 р. Ньясаленд став незалежним. Тяжчим було відокремлення Північ­ної Родезії, багатої на поклади міді. Націоналістична партія Кеннета Каунди розгорнула жваву агітацію проти федерації. У вересні 1962 р. Міністерство колоній було змушене піти на компроміс, а вибори забезпечили підтримку більшості африкансь­ким партіям. Каунда негайно домігся від Законодавчої ради голо­сування на користь виходу Північної Родезії з федерації. Південна

Родезія перебувала під більшим впливом білих. Конституція 1901 року дозволила чорним увійти до Асамблеї, але в меншості. Організовано референдум, на якому до голосування допускалися практично тільки білі, і ухвалено конституцію, яка зберігала за ними основну владу. На виборах у грудні 1962 р. крайню правий «Родезійський фронт» переміг поміркованіших супротив­ників. Новий уряд видав репресивні закони і взяв гідписку про невиїзд у головних африканських лідерів. З квітня 1)64 р. владу в Південній Родезії прибрав до своїх рук Ян Сміт, що в одно­сторонньому порядку, не питаючи згоди Великобританії, декрету­вав незалежність країни. Виник гострий конфлікт міх Південною Родезією, з одного боку, а з іншого — Об'єднаним ІСоролівством і всіма членами Співдружності, котрих підтримала більшість африканських країн. Так розвалилася Федерація Центральної Африки, а Південна Родезія приєдналася до системи влади білих і сегрегації Південно-Африканського Союзу. Ньясалеад став пов­ністю незалежним 1 липня 1964 р., прибравши назву Малаві. Північна Родезія перетворилася на Республіку Замйя. Блокада, встановлена Великобританією та багатьма африканськими краї­нами навколо Південної Родезії, не перешкодила цій країні збе­регти панування білих, і вона проголосила республіку на почат­ку 1970 р.

Деколонізація Французької Чорної Африки до 1958 р.

Тут цей процес відбувався у спосіб, цілком відміниш од британ­ського. Замість того, щоб діяти емпірично в кожному окремому випадку, французи, виявляючи більш-менш добру волю, забезпе­чили просування африканських територій до незалежності згідно з загальними нормами.

Відповідно до жовтневої конституції 1946 р. всі колишні колонії Чорної Африки і Мадагаскар стали заморськими територіями. Підмандатні Камерун і Того потрапили під опіку, передовірену Франції під контролем Ради з опіки 00Н. В усіх заморських територіях африканці стали громадянами Франції. Вони вибирали представників до Національних зборів та Республіканської ради Франції. Однак насправді число цих представників у співвід­ношенні з кількістю населення було набагато нижчі порівняно з числом депутатів власне французьких. Тож не мислиме було забезпечення пропорціональності, яка, з урахуванням французької багатопартійності, допустила б африканське населення до реальної участі в справах французького уряду. Відтак, ішлося лише про дуже неповну асиміляцію.

З 1946 по 1958 р. треба розрізняти три групи територій:

Мадагаскар, заморські території у Західній та Екваторіальній Африці і, нарешті, колишні мандати Того і Камерун.

У 1947 р. Мадагаскар сколихнуло широке повстання. Його придушили вкрай жорстоко. Відтоді переважав там вплив помір­кованих партій, але й вони прагнули незалежності. У ФЗА і ФЕА активісти спочатку приєднувалися як до партій, так і до проф­спілок метрополії. Проте, свідомі своєї самобутності, вони скоро заходилися створювати власні політичні організації. Основну з них, «Демократичну спілку Африки» (ДСА), засновано в жовтні 1946 р. під президентством У фу е Буані з Берега Слонової Кістки. Спочатку він співпрацював з комуністами, набагато прихиль­нішими до автономії колоній, ніж інші партії. Пізніше, зро­зумівши, що цей альянс швидше компрометує, ніж дає користь, він у жовтні 1950 р. порвав з комуністами і приєднався до партії центристів УДСР, якою керував Рене Плевен. Інші африканці, члени соціалістичної партії, зокрема Ламін Гей і Леопольд Сенгор, приєдналися до соціалістичної партії СФІО. Вони вийшли з неї у 1948 р., і Сенгор, нарешті, пристав до іншої групи африканських депутатів, яку заснував дагомеєць Апіті: «Незалежні заморські» (НЗ), що їх друкованим органом був часопис «Ргезепсе Аггісаше» («Африканська присутність»). У 1953 р. вони проголосили ідею «Федеративної Африканської республіки» в рамках Французького союзу. Отже, у Французькій Африці визначилися два найвпли-вовіші напрямки: НЗ схилялася до федеральної системи та великих об'єднань, а ДСА була далека від федералізму, ворожа від­чуженню Дакара. Хоч які розбіжні були ці напрямки, а все ж обидва мали тенденцію до більшої автономії. Після виборів 1956 р. французький уряд, на пропозицію міністра Заморської Франції, соціаліста Гастона Дефера, подав до парламенту «принциповий закон», який ухвалили 23 червня 1956 р. Французька Республіка залишилася єдиною і неподільною, тобто незалежність інших ставала неможливою; але відкривався шлях до певної децент­ралізації. Повноваження місцевих виборних зборів кожної з тери­торій розширювалися. Вони визначали бюджет і адміністративні плани, користуючись реальною законодавчою владою. У 1957 р. вирішено, що місцеві збори виберуть Урядову раду, членами якої стануть міністри і яка здійснюватиме виконавчу владу, але під головуванням представника Французької Республіки. Федерації АОФ і АЕФ збережуться під назвою «групи територій» з верхов­ними комісарами, з представниками республіки на чолі. З ними співпрацюватиме Велика рада делегатів, обраних місцевими пар­ламентами територій, вони визначатимуть і федеральний бюджет. Для африканських керівників цей принциповий закон був лише відправною точкою. А французи, навпаки, надавши вже проти своєї волі незалежність Тунісові й Марокко, та ще й утягнені у воєнні дії в Алжирі, були не дуже схильні до нових поступок.

Що ж до колишніх мандатів Того і Камеруну, які дістали у грудні 1945 р. статус підопічних територій, то вони також вибрали депутатів до французьких Національних зборів. Приклад Велико­британії у Гані в 1957 р. змусив французький уряд зробити нові кроки. Він запропонував створити автономну республіку Того в рамках Французького союзу. Так Того, що не була членом Французького союзу, а вважалася підопічною територією, дістала змогу вступити в цей союз; одначе Рада з опіки 00Н відхилила такий проект. І все-таки його згодом схвалено, і 1 вересня 1956 р. проголошено Республіку Того. У 1957 і 1958 рр. вона дістала повну внутрішню автономію. Законодавчі вибори у квітні 1959 р. під контролем 00Н привели до влади Сільвануса Олімпіо, який негайно проголосив скасування міжнародної опіки. Республіка мала стати зовсім незалежною 24 квітня 1960 р. Та одна з її претензій не була задоволена: об'єднання народності еве, що населяла північ країни — колишні французький та британський мандати. У Камеруні діяла екстремістська партія «Об'єднання камерунських народів» (ОКН), спершу пов'язана з ДСА, а згодом з комуністичною партією, після того як ДСА з нею порвала. Вибухнуло повстання, що скоро переросло в партизанську війну, але після смерті головного свого проводиря припинилося у вересні 1958 р. У травні 1957 р. Камерун дістав статус автономної республіки, добився скасування опіки 00Н і 1 січня 1960 р. став незалежним. На відміну від Того, британська частина Камеруну вирішила приєднатися до колишнього Французького Камеруну на федеральній основі.

Діяльність генерала де Голля у Чорній Африці

Повернувшись до влади 1 червня 1958 р., генерал де Голль, який трохи змінив свої погляди на зв'язки заморських територій з колишньою імперією, запропонував проект конституції V Респуб­ліки. Він схилявся до думки про перевагу незалежності територій і серйозної співпраці між ними та Францією над підтриманням суверенності коштом підвищення військових витрат проти волі місцевого населення. Отож, де Голль урахував уроки війни в Індокитаї та Алжирі. Для розробки конституції він звернувся до багатьох африканських лідерів, таких як Ламін Гей, Сенгор та мальгаш Ціранана, цікавлячись їхніми міркуваннями. Здійснив та­кож турне Чорною Африкою в серпні 1958 р., оминувши тільки Гвінею та Дакар, і скрізь його приймали захоплено. З цього турне де Голль виніс переконання, що конституція повинна надати афри­канським територіям право вільного самовизначення. Тобто пере­дбачалося, що на референдумі, запланованому на вересень 1958 р., відповідь «так» у кожній із заморських територій означатиме прий­няття нового режиму так званої співдружності, а відповідь «ні» — незгоду з ним, право на незалежність. 28 вересня тільки одна територія, Гвінея, під впливом профспілкового діяча з прогресистськими поглядами Секу Туре, проголосувала «ні» на 95%. Вона негайно отримала незалежність, і французький уряд майже повністю розірвав зв'язки з цією країною, одразу вивівши свої війська і відкликавши адміністративні служби. В усіх інших тери­торіях переважна більшість — від 78% в Нігерії до 99,9% у Березі Слонової Кістки — проголосувала «так». Коли малі віддалені тери­торії: Французький Берег Сомалі, Коморські острови, Нова Каледонія і Полінезія зберегли статус заморських територій, то території Чорної Африки і Мадагаскар стали державами — членами спів­дружності: 4 — у Французькій Екваторіальній Африці, 7 — у Французькій Західній Африці та Мадагаскар. Співдружність надала кожній державі-членові широку внутрішню автономію, можливість економічних стосунків, залишивши за Францією тільки питання національної оборони, зовнішньої та монетарної політики, спільних економічних взаємин, а питання стратегічної сировини тощо зага­лом передавались усім державам. Крім того, кожна з них зберігала право на відокремлення.

Цій «Конституційній співдружності» не випало довге життя, оскільки декотрі керівники держав-членів негайно зажадали повної незалежності. Вони побачили, що лідера Гвінеї Секу Туре сприй­мали як керівника держави, тоді як голів урядів держав — членів співдружності допускали до 00Н лише в складі французької делегації. Більшість цих держав, особливо Сенегал та Мадагаскар, розцінювали співдружність як організацію перехідного типу. Ідеал незалежності надихав усю африканську еліту. У квітні 1958 р. в Аккрі зібралася конференція африканських народів, на якій були представники 8 незалежних держав: 4 з Північної Африки, Ефіопії, Гани, Ліберії та Судану. Тут-таки, у грудні 1958 р., зібралася ще одна конференція, що об'єднала елементи лівого крила: проф­спілки й студентів, які виступали за африканську незалежність, не даровану метрополією, а здобуту силою. Зустрівшись з такими настроями, генерал де Голль не завагавсь піти ще далі. Тільки один африканський лідер, Уфуе Буані, залишався прихильником зміцнення співдружності і противником федерацій, які об'єднували більшість колишніх заморських територій: ФЗА (Французька За­хідна Африка) і ФЕА (Французька Екваторіальна Африка). Його країна, Берег Слонової Кістки, була багатою, і він не хотів приєднуватись до великої федерації, побоюючись, що природні ре­сурси власної держави більше використовуватимуться в цілях фе­дерації, ніж у місцевих інтересах. Саме така була ситуація в ФЕА для Габону. Тільки Сенегал і Судан змогли об'єднатись у Федерацію Малі, яку очолив Сенгор та суданець Модібо Кейта. Протрималась вона менше двох років. У вересні 1959 р. керівники Малі зверну­лись до Франції з вимогою передати їхній країні всі повноваження,

необхідні для здобуття незалежності. Генерал де Голль, відвідавши Дакар, дав на це свою згоду. На початку 1960 р. відбулися переговори про передачу Республіці Малі — таку назву зберіг для себе Судан, відтоді як відокремився од Сенегалу, — повно­важень співдружності. Ця остання й далі існувала номінальне у формі «Договірної співдружності», на той час уже незалежної від французької конституції. Малі стала цілком незалежною держа­вою, з якою Франція співпрацювала, надаючи їй військову, економічну і технічну допомогу. За прикладом Малі інші держави також звернулися з вимогою передати їм повноваження, що й було, врешті, виконано. Так, 26 червня 1960 р. незалежним став Мадагаскар, потім чотири держави Екваторіальної Африки (Конго, Габон, Центральноафриканська Республіка і Чад). Що ж до групи країн на чолі з Уфуе Буані, в яку входили Берег Слонової Кістки, Дагомея, Верхня Вольта й Нігерія, знаних під назвою «країни Угоди», то вони почали протестувати проти розпаду «Консти­туційної співдружності», а згодом вирішили прийняти незалежність для кожної з чотирьох держав окремо, відмовившись брати участь у «Договірній співдружності».

Мавританія стала незалежною 19 жовтня 1960 р., ніколи не бувши учасницею співдружності. Випадок з цією країною особли­вий: лідер марокканського «Істіклялю» Аляль Фасі висував широкі претензії марокканської сторони на Мавританію і значну частину Алжирської Сахари, аргументуючи їх історичними доказами, які, щоправда, заперечували його супротивники. Отож, коли всіх інших членів колишнього Французького союзу прийняли до 00Н, Марокко, підтримуване СРСР, виступило проти прийняття Маври­танії. Згодом позиція Марокко змінилася: його претензії пом'як­шились, хоч і не зникли цілком, і Мавританію прийняли до 00Н. Так, завдяки генералові де Голлю, Франція деколонізувала Чорну Африку цілком мирно і, за винятком Гвінеї, збереглася тісна співпраця метрополії з усією сукупністю колишніх заморських чи підопічних територій.

Незалежність Бельгійського Конго

Бельгії з 1908 р. належало в Африці Конго, колишня незалежна держава, яку створив король Леопольд II, і вона лишилася Бельгії як його спадщина. З 1919 р. Бельгія також мала мандати Руанду та Урунді, в районі Великих озер. Бельгійське Конго було най­більшою колонією в Африці і, до того ж, завдяки окраїнній провінції Катанга, найбагатшою, особливо на мідні та уранові копальні, що їх експлуатувало потужне бельгійське об'єднання «Союз копалень Верхньої Катанги». На території в 2 340 000 км² у 1958 р. мешкало 13 мільйонів чоловік, у тому числі 100 000 білих, з них 80 000 бельгійців. Етнічний склад корінного населення був дуже строкатим. Соціальне переважну частину його скла­дали селяни, проте у 15 великих містах мешкало в середньому понад 20 000 жителів у кожному, а населення столиці Лео-польдвіль досягало 350 000.

Колоніальна політика Бельгії в Конго грунтувалася в основному на економіці. Оскільки місцева цивілізація, на думку бельгійців, відставала від європейської десь так на 2000 років, то контроль з боку метрополії мав тривати ще довго. Вважалося також зайвим штучно стимулювати національні рухи, а про незалежність навіть і думки не з'являлося ні у брюссельських керівників, ні в місцевих службовців. Відповідно не докладалося жодних зусиль до готуван­ня африканців на відповідальні посади, їм відводилася роль під­леглих як в армії, так і в сільському господарстві та в міській адміністрації. Тобто йшлося тут про патерналістську систему, що без будь-яких ускладнень практикувалась аж до другої світової війни. Але з 1945 р. чимало бельгійців зрозуміли, що такий спосіб життя не може тривати вічно і що реформи неминучі. Націоналіс­тичні рухи, щоправда, були слабкі. В 1950 р. засновано АБАКО (Асоціація народів баконго), метою якої було сприяти об'єднанню народностей баконго з Французького Конго, Бельгійського Конго та Португальської Анголи. Засновник АБАКО Жозеф Касавубу став її керівником. Одночасно з'явилися ліві екстремісти, лідер яких Патріс Лумумба взяв участь у Аккрській конференції і, своєю чергою, палко виступив за незалежність.

Від дня, коли у 1957 р. стала незалежною Гана, тисячі бельгійців, особливо католики й соціалісти, почали підштовхувати уряд до відмови од патерналізму. У червні 1957 р. сталося заворушення в Леопольдвілі. Бельгія погодилась на першу поступ­ку: дозволили муніципальні вибори в трьох містах — Леопольдвілі, Елізабетвілі та Жадовілі. У Леопольдвілі АБАКО здобула пере­важну більшість, і її керівник Касавубу поставив вимогу про загальні вибори. Надання незалежності Гвінеї в 1958 р. та Конго-Браззавілю в 1959 р. різко посилило націоналістичний рух. У січні 1959 р., після заборони з'їзду АБАКО, в Леопольдвілі вибухнуло повстання. Втручання поліції призвело до численних жертв із боку конголезців. Касавубу ув'язнили, АБАКО розпусти­ли. Бельгійський уряд зреагував дуже швидко. 13 січня 1959 р., після консультації з парламентською комісією, король Бодуен заявив про необхідність «без згубного зволікання і нерозважного поспіху підвести конголезьке населення до незалежності». Після такої заяви на першу роль висунувся Лумумба, який, користую­чись із тимчасового ослаблення АБАКО, створив нову партію «Національний рух Конго». Виникли й інші партії. На початку 1960 р. в Брюсселі зібрався «круглий стіл» із бельгійських пред­ставників, представників конголезьких партій та вождів племен. Конголезці вимагали негайної незалежності. Бельгійці воліли б

дати країні спершу основне законодавство. Це мав бути парламент із двох палат, одна з яких обиралась би за загальним виборчим правом. Передбачалась угода про бельгійсько-конголезьку спів­працю. Вибори до парламенту в травні 1960 р. призвели до перемоги етнічних партій, а подекуди — руху Лумумби. Лумумба сформував Кабінет міністрів, Касавубу став головою держави. ЗО червня 1960 р. в Леопольдвілі, в присутності короля Бодуена, проголошено незалежність. Так, утримавши народ Конго тривалий час у підлеглості, бельгійці раптом дали йому повну самостійність.

Конголезька криза і ООН

Погано підготовлені до такої великої переміни, конголезці не зразу змогли зорієнтуватися в ситуації. Держава Конго опинилася в руках дрібних торгівців та дрібних службовців без університет­ських дипломів (дипломованих набралося б не більше двох де­сятків у всьому Конго), їм бракувало політичного досвіду, і чвари між партіями та народностями почастішали. 5 липня 1960 р. повстали солдати з гарнізону в Леопольдвілі, вимагаючи відіслати геть бельгійських офіцерів. Нападали на бельгійців. У відповідь бельгійська морська піхота відкрила вогонь по конголезцях. 11 липня найбагатша з провінцій, Катанга, відокремилась і про­голосила свою незалежність, її президентом став Моїз Чомбе, чорношкірий бізнесмен. Ішлося про маневр бельгійських промис­ловців, зокрема «Гірничої компанії Верхньої Катанги». Тому 13 липня Касавубу та Лумумба направили в ООН протест проти бельгійського втручання з проханням підтримати конголезців. Лу­мумба поїхав до Нью-Йорка. ООН постановила направити свої збройні сили до Конго на заміну бельгійських. Командування покладалось на одного з високих службовців ООН, походженням американця з кольорових, Ральфа Банча. У Раді Безпеки 14 липня 1960 р. США та СРСР проголосували за втручання «блакитних касок». Однак Секретаріат не призначив жодного радянського представника, що викликало обурення в Москві. Франція та Великобританія утримались. За відокремленням Катанги настало відокремлення Касаї, що визнало владу короля Калонджі; між Касавубу і Лумумбою почався конфлікт. 5 вересня Касавубу увільнив Лумумбу з посади, 7 вересня Лумумба увільнив Каса­вубу. 14 вересня генерал Мобуту, новий головнокомандувач зброй­них сил Конго, усунув Касавубу й Лумумбу і припинив діяльність обох палат парламенту; СРСР, домагаючись впливу на Конго, Д° кінця підтримував Лумумбу. Коли Мобуту усунув його, то одно­часно було вислано з країни радянських дипломатів і технічних фахівців. СРСР скористався з цієї нагоди, щоб повести наступ на генерального секретаря ООН Дага Гаммаршельда. Наприкінці верес­ня 1960 р. СРСР запропонував замінити генерального секретаря на секретаріат із трьох осіб —представника західних країн, пред­ставника соціалістичного табору і одного представника нейтра­літету; проте афро-азійські країни, побоюючись розпаду Конго на кілька держав, підтримали Гаммаршельда, він відмовився подавати у відставку і залишився на своїй посаді. Та врешті він 18 вересня 1961 р. загинув у катастрофі в Конго, і це дозволило знайти вирішення, що задовольнило СРСР: генеральним секретарем було обрано азіата, громадянина нейтралістської країни Бірми — У Тана. Він призначив 8 помічників секретаря: одного американця, одного радниця, індійця, француза, бразильця і єгиптянина, а також представника Чехословаччини та нігерійця.

Лумумба став головною жертвою заворушень у Конго. Його заарештували й передали катангійцям, які й забили його в січні 1961 р. Він перетворився на символ африканської незалежності. В СРСР його іменем було названо навчальний центр — універ­ситет ім. Патріса Лумумби, де африканці здобували вищу освіту. Касавубу повернувся до влади і правив країною аж до остаточної відставки у 1965 р., коли його замінив генерал Мобуту. Помер на початку 1969 р. Прихильники Лумумби, під проводом Пзенги, оволоділи східною провінцією Стенлівіль. На початку 1961 р. у Конго було з п'ятнадцять самостійних урядів.

Тоді 21 лютого 1961 р. ООН вирішила запропонувати свій план відбудови, узгоджений з Касавубу. Дві палати парламенту надали повноваження урядові, який очолив Адула. ООН у вересні 1961 р. розпочала першу атаку на Катангу. Друга атака, в грудні 1962 р., поклала край катангійському розколові. До того ж лівого Гізенгу й Калонджі, короля Південної Касаї, заарештували й ув'язнили. Відтак, втручання ООН відновило єдність Конго, але безладдя у країні було цілковите. Центральний уряд безсилий. Населення повтікало до міст. Населення Леопольдвіля, перейменованого на Кіншасу, сягнуло 1 мільйона. Збройні сили ООН залишили Конго в 1964 р. Касавубу покликав Чомбе, що перебував як біженець за кордоном, на пост прем'єр-міністра центрального уряду. Підтри­маний бельгійськими парашутистами, той зумів заволодіти Стенлі-вілем. У жовтні 1965 р. Касавубу усунув Чомбе з посади, а в листопаді Мобуту організував своє обрання на президента рес­публіки. Чомбе заарештували і ув'язнили в Алжирі, де він помер У червні 1969 р. В цілому операцію ООН у Конго можна вважати успішною, оскільки було відновлено єдність країни.

Підопічні території Руанда і Урунді не були приєднані до Конго, їх насолювали три народності: гуту — хлібороби-банту (85%), тутсі (10—15%, в основному — скотарі ефіопо-нільського поход­ження), і, нарешті, тва (1%, пігмеї, підлеглі тутсі). Розвиток подій на обох територіях характеризувався боротьбою між гуту і національною меншістю тутсі. Наприкінці 1959 р. гуту повстали, вирізали багатьох тутсі, а ті відповіли вбивством вождя гуту, яке здійснили руками тва. Після виборів у вересні 1961 р., які забезпечили мільйон голосів на користь республіки, Руанда про­голосила 1 липня 1962 р. незалежність під керівництвом гуту. А Урунді перетворилася на королівство Бурунді, в якому пізніше спалахнула національна ворожнеча (1972 р.). Незалежність тут проголошено також 1 липня 1962 р.

Португальські провінції

На 1962 р. в Африці єдиними територіями, які ще не стали незалежними, залишались: Іспанська Сахара (Ріо-де-Оро), іспан­ська група прибережних містечок Західного Середземномор'я з марокканського боку і Французький Берег Сомалі, перетворений на Територію афарів та іса, а передовсім португальські колонії. Крім островів Зеленого Мису, Прінсіпі та Сан-Томе, Португалія володіла територією Португальської Гвінеї (520 000 жителів на 36000 км²) в конфлікті з Сенегалом, а також Кабіндою й Анголою (1246000 км², 4200000 жителів), а на півдні — сходом Мо­замбіку (780000 км², 6600000 жителів). Португальська колоні­зація ніколи не була особливо пов'язана з расизмом. Президент Салазар вирішив, що португальським колоніям не варто надавати незалежності, їх краще лишити португальськими провінціями. Він був прихильником політики повної асиміляції, тож уперто дотри­мувався цього погляду навіть тоді, коли всю Африку охопив рух за незалежність. З 1951 р. португальські колонії стали називатися заморськими провінціями. Всі жителі стали громадянами Порту­галії і взяли участь у виборах президента республіки. Серед депутатів португальських Національних зборів з'явилися 3 пред­ставники від Анголи, 3 — від Мозамбіку, 1 — від Гвінеї, 1 — від Сан-Томе та островів Прінсіпі. На місцях Рада міністрів призначала на 4 роки генерального губернатора як представника виконавчої та законодавчої влади. Іншим африканським країнам це видавалось анахронізмом, і вони підбурювали провінції до бунту. У більш-менш прихованій формі такі бунти відбувались в Анголі після 1961 р. і в Мозамбіку. Португалія перевела числен­них солдатів на постійну службу в заморські провінції. Залишалось вирішити, чи може такий стан тривати довго.

Генерал де Голль повертається до влади (1 червня 1958 р.)

Однією з причин того, що генерал де Голль повернувся до влади 1 січня 1958 р., була впевненість армії та колоністів в Алжирі, що тільки він здатен утримати французьке панування в цій країні.

З 1957 р. напруженість ситуації зросла. Ми вже згадували про арешт національного лідера бен Белли та чотирьох його сподвиж­ників 22 жовтня 1956 р.. А 8 лютого 1958 р. стався новий інцидент. Французька авіація бомбардувала Сак'єт-Сіді-Юсеф — прикордонне містечко в Тунісі. Ця операція була пов'язана з присутністю з'єднань алжирської «Армії національного визволення» вздовж алжиро-туніського кордону. Військові частини не могли увійти до Алжиру через побудовані з алжирського боку укріплення під електричним струмом. Бомбардування, дуже мало виправдане з погляду міжнародного права, призвело до жертв серед мирного населення і викликало обурення в усьому світі, як і в певних колах Франції. Уряд Фелікса Гайяра, що впав 15 квітня 1958 р., більше начебто орієнтувався на американську чи британську до­помогу. Колоністи вбачали в цьому серйозну загрозу, враховуючи антиколоніальний дух Вашингтонаі. Розвинулась тривала міністер­ська криза, якій випало скінчитись у ніч з 13 на 14 травня обранням члена МРП П'єра Пфлімлена.

В європейському середовищі Алжиру з 1957 р. зростало почуття непокори. Численні колоністи об'єдналися у змовницький «Комітет громадського порятунку», прихильний до ідеї «французького Алжи­ру». Лідерами комітету виступили комерсант Жозеф Ортіс, про­водир алжирських студентів П'єр Лагайярд, лікар Лефевр, виног­радар Робер Мартель. Вони ставили собі за мету переконати армію в необхідності виступати проти будь-якого паризького уряду, схильного до капітуляції. Звиклі до дисципліни, армійські офіцери вагались, але командувач алжирської армії генерал Салан та начальник штабу генерал Елі дали зрозуміти президентові рес­публіки Рене Коті, що армія не прийме'ще однієї капітуляції. Поряд з алжирською змовою, виникла змова голлістська. Генерал де Голль заявив на початку 50-х років, що Алжир завжди залишатиметься під суверенітетом Франції. Дехто з його най-палкіших прихильників, як-от сенатор Мішель Дебре або Жак Сустель, проголосили своє власне кредо «французького Алжиру». Наприкінці 1957 р. голліст Леон Делебек перетяг на свій бік де­яких алжирських лідерів — полковника Томазо, Алена де Серіньї, директора «Ехо Алжиру» та інших.

13 травня, під кінець затяжної міністерської кризи у Франції, в Алжирі відбувався похорон французьких солдатів, забитих НФВ; на цвинтарі тоді з'юрмився великий натовп. Наприкінці жалобної церемонії Мартель та Лагайярд, беручи слово, підбурили натовп не розходитись і захопити резиденцію генерального губернаторст-Парашутисти не опирались нападникам, і ті о сьомій годині заволоділи палацом. За згодою генерала Салана, генерал погодився очолити «Комітет громадського порятунку», у який увійшли також Лагайярд, Мартель, голліст Делебек та троє полковників. Марно опирався новий французький уряд Пфлімлена. У Парижі почали побоюватись військового перевороту силами алжирських парашутистів. Визначні політичні діячі, зокрема пре­зидент республіки Рене Коті та голова уряду Пфлімлен, також вважали, що тільки генерал де Голль може допомогти уникнути громадянської війни і відновити національну єдність. Генерал публічно заявив, що прийме владу, якщо вона йому буде надана з дотриманням усіх вимог закону, і виставив свої умови. За допомогою колишнього голови Ради міністрів, соціаліста Гі Молле пощастило здійснити всю процедуру. Інвеститура відбулася 1 червня 1958 р. Такий перебіг подій викликав неабияке піднесення в Алжирі. Видавався цілком спонтанним раптовий рух за братання між колоністами-європейцями та мусульманами, хоча ілюзорність такого явища була цілком очевидна. Відбулись над­звичайно велелюдні мітинги, у яких значну роль відіграли ко­лишні бійці французької армії в Алжирі. Мусульмани та французи перемішалися навколо триколірного прапора, вигукуючи: «Фран­цузький Алжир!» їхнім сподіванням була ідея «великої Франції рівних громадян» (що позначило суттєву поступку колоністів) «від Дюнкерка до Таманрассета».

Генерал де Голль в Алжирі

Та чи погоджувався сам генерал на таке вирішення проблеми? Прибувши до Алжиру 4 червня, він виголосив перед величезним натовпом промову, яка могла викликати швидше вельми серйозні побоювання у прихильників «французького Алжиру». Почав гене­рал зі слів «Я вас зрозумів», вислову місткого, але неоднозначного. Він наполягав на рівності мусульман і колоністів: «Від сьогодні в усьому Алжирі є тільки одна категорія жителів, є тільки французи з однаковими правами і обов'язками». Генерал запропонував ви­бори на основі рівного виборчого права і звернувся з відозвою до самовідданих бійців, що вели безнадійну братовбивчу війну: «Я, де Голль, їм відчиняю двері до замирення». І жодного разу не вимовив слів «французький Алжир», за винятком промови 7 червня в Мостаганемі. Тож виникли пересуди, які поширюва­лись дедалі більше. Цілком імовірно, що відтоді генерал де Голль, хоч він особисто віддав би перевагу такому вирішенню, яке зберегло б Алжир невіддільною частиною Франції, будучи все-таки реалістом, мав дуже мало надії на таке вирішення проблеми. Для нього найважливішим було розв'язати Франції руки для активної зовнішньої політики. А колоніальні війни, як, наприклад, алжир­ська, шкодили престижеві і впливові Франції в цілому світі. Корисніше було погодитись на незалежність колонії по-дружньому, заклавши основи співпраці. Проте, з іншого боку, підтвердити зразу свою прихильність до ідеї незалежності Алжиру, означало б викликати шок в армії та серед колоністів, з можливим потім відокремленням та громадянською війною. Тож генерал де Голль обережно проводив свою лінію, і потрібно було близько чотирьох років, щоб установити мир в Алжирі.

Алжирська війна з 1958 по 1962р.

У конституційному референдумі 28 вересня 1958 року, незважа­ючи на заклики НФВ бойкотувати вибори, в Алжирі голосували 80% виборців, і 97% проголосували «так». Уперше взяли участь у виборах алжирські жінки. НФВ відмовився від пропозиції за­мирення на основі асиміляції. 18 вересня він створив «Тимчасовий уряд Алжирської Республіки» (ТУАР) під керівництвом Ферхата Аббаса і двох його помічників — Белькасема Кріма та Ахмеда бен Белли, ще інтернованого у Франції. З жовтня генерал де Голль висунув широкомасштабний економічний проект — «план Константани», метою якого було повернути мусульманам 250000 гектарів землі, побудувати 20 000 одиниць житла, створити 400000 робочих місць, провести індустріалізацію Алжиру. 23 жовтня він запропонував НФВ «мир хоробрих». На виборах ЗО листопада 1958 р. Алжир обрав 71 депутата — 48 мусульман і 23 європейців. Перемогли на виборах поборники «французького Алжиру», особ­ливо з боку мусульман. Башага Буалем став віце-президентом французьких Національних зборів. Наприкінці 1958 р. і на по­чатку 1959 р. французька армія подвоїла зусилля, провела прочі­сування територій, і партизани опинились у скрутному становищі. Однак цілком їх розгромити виявилось неможливим.

Поведінка де Голля залишалась невизначеною ще один рік. Під час подорожі через Алжир улітку 1959 р. перед офіцерами він пообіцяв, що прапор ФНВ ніколи не майорітиме над Алжиром. Але 16 вересня роз'яснив свою програму виразніше. Спочатку слід відновити мир, тоді алжирський народ зможе вільно визначити своє майбутнє. Генерал де Голль убачав три можливі розв'язки проблеми: повна незалежність і відокремлення або повна асимі­ляція з Францією; а між цими двома крайніми варіантами — третій, що був, мабуть, найбільше до вподоби генералові, — автономія і спілка з метрополією, де «алжирський уряд з алжирців спиратиметься на допомогу Франції і матиме тісний зв'язок з нею в економіці, освіті, обороні, зовнішніх відносинах».

Від цієї хвилини популярність де Голля серед алжирських колоністів та деяких кіл в армії підупала. Визнання ним неза­лежності, як можливого розв'язку проблеми, глибоко вразило їх. Що ж до НФВ, то тут відмовилися від переговорів, які автома­тично передбачали попереднє припинення вогню. Своє основне призначення НФВ бачив у боротьбі; якби підписати перемир’я, а переговори врешті не привели до досягнення його прагнень, тоді нелегко було б відновити війну, від якої тяжко потерпало насе­лення. Водночас претензії НФВ поширилися не тільки на Алжир, але й на всю Алжирську Сахару, яка, власне, залежала від Алжиру лише частково, на території, адміністративне прирізаній до нього ще на початку XX ст. А Франція відокремила Сахару від Алжиру задля створення «Спільної організації району Сахари», в якій планувалось об'єднати Алжирську Сахару, частину, залеж­ну від Нігеру, і третю частину, залежну від Чаду. Воєнні події збіглися з відкриттям значних запасів нафти в Алжирі. Чимало французів звинувачували американців у тому, що вони потурають алжирській незалежності, аби накласти лапу на «французьку нафту».

У відповідь на дедалі виразнішу політику генерала де Голля алжирські колоністи зорганізувались у рух непокори і опору. У січні 1959 р. «Французький національний фронт», під проводом Ортіса і проводиря студентів Алжиру Жака Сюзіні, вчинив спробу повстання. Упродовж тижня в центрі міста Алжира стояли бари­кади, а армія вагалась, чи виступити проти бунтівників. Однак 24 січня мобільна жандармерія відкрила вогонь, жертвами якого стали 26 цивільних алжирців. Генерал де Голль, розгніваний таким опором центральній владі й державі, яку він особисто репрезентував, тільки зміцнився у своїй позиції. Сустеля усунули з уряду; генерал Гамб'єз замінив генерала Шаля на посту коман­дувача алжирської армії. «Тиждень барикад» завершився поразкою повстанців.

Розпочалися переговори з ТУАР. У червні 1960 р. генерал де Голль запропонував створити «алжирський Алжир» — розв'язок, проміжний між «французьким Алжиром», який видавався йому чимраз менше можливим, та «мусульманським Алжиром», що призвів би до повного розриву з Францією. Однак через п'ять днів дебатів з 25 по 29 червня переговори зайшли в глухий кут. Тож генерал де Голль улаштував 8 січня 1961 р. референдум з метою отримати від французького народу право на власний спосіб покласти край алжирській війні. Він дістав 75% «так» у Франції і 65% «так» в Алжирі. Майже всі алжирські «так» належали виборцям-мусульманам, європейці голосували «ні». Тоді повстали поборники «французького Алжиру». Але на відміну од «барикадних днів» 1960 р., коли діяли цивільні, цього разу йшлося про змову генералів. У ніч з 21 на 22 квітня 1961 р. «Директорія» з чотирьох відставних генералів: Салана, Шаля, Зеллера, Жуо, за підтримкою кількох загонів парашутистів та Іноземного легіону, вчинила спробу захопити владу. На них чекав повний провал. В цілому армія залишалась вірною дисципліні, і солдати постійного контин­генту, яких була більшість, не дуже співчували путчистам. Підтримка уряду флотом, більшою частиною наземних військ та

авіацією забезпечила йому тріумф. 25 квітня генерали програли справу; Шаль та Зеллер здалися. Салан, Жуо та декілька пол­ковників пішли у підпілля і створили організацію опору «Ор­ганізація таємної армії» (ОАС), підтриману такими політиками, як Жак Сустель та Жорж Бідо.

Евіанська угода

Після провалу генеральської змови між Францією та НФВ поча­лися переговори в Евіані 18 травня 1961 р. Французьку делегацію очолив міністр у справах Алжиру Луї Жокс, алжирську — віце-президент ТУАР Белькасем Крім. Переговори ці ні до чого не привели, і їх відклали на невизначений термін. Саме тоді ОАС, керована з підпілля генералом Саланом, розв'язала громадянську війну, цього разу проти армії та уряду, скориставшись із спів­чуття, нібито одностайного, народу Франції. 80 депутатів фран­цузьких Національних зборів висловились на користь ОАС. А та згрупувала бойовиків, перешкоджала діям адміністрації, примно­жувала акти насильства проти арабського населення й нечислен­них колоністів — прихильників алжирської незалежності. Але французька громадськість усе більше протиставляла себе ОАС і схилялася до ідей незалежності Алжиру. Армія беззаперечно під­корялась урядові, і ОАС була змушена висловитись за поділ Алжиру, щоб зосередити колоністів уздовж прибережної смуги Мітіджа в долині Оран. Таку ситуацію можна було порівняти зі становищем у Палестині, поділеній між ізраїльською державою та мусульманською частиною населення.

Звичайно, ОАС непокоїла ТУАР і, нарешті, довела можливість вирішальних переговорів з Францією. Завдяки вмілому втручанню швейцарського діяча Олів'є Лонга в Евіані відновилися переговори у найтаємнішій обстановці, і 18 березня 1962 р. підписано угоду. Евіанська угода передбачала референдум в Алжирі 1 липня. Сказавши «так», виборці висловилися б за створення незалежного Алжиру, зв'язаного з Францією Евіанською угодою про співпрацю. Передбачалися також поступки на користь французів Алжиру — недоторканність особи та майна, що гарантувалися твердо. Про­тягом трьох років алжирці зберігають перевагу подвійного грома­дянства і можуть вибирати французьке або алжирське. Франція утримує в Алжирі упродовж цих трьох років армію чисельністю 90000, зберігає за собою аеродроми та бази в Сахарі на п'ять років і базу повітряних сил у Мерс-ель-Кебірі на п'ятнадцять років. Франція зобов'язується й далі фінансувати «план Констан­тний». Нафтові родовища Сахари експлуатуються спільно. Алжир залишається у франковій зоні. У проміжку часу від підписання Евіанської угоди до референдуму 1 липня 1962 р. ОАС розгорнула відчайдушний опір, єдиним результатом якого стала неможливість дальшого збереження занадто численної французької колонії в незалежному Алжирі. Це була свого роду тактика випаленої землі. Як наслідок, від травня по липень 1962 р. з 1 100000 усіх колоністів понад 800 000 покинули країну. Багато хто з них, будучи нефранцузького походження, ніколи й у вічі не бачили метрополії, а проте, змушені були туди тікати. Новий референдум у Франції 8 квітня 1962 р. за схвалення чи несхвалення Бвіанської угоди виявив 90% прихильників алжирської незалежності. Навіть комуністи дали позитивну відповідь, у цілому відкидаючи голлістську політику. На референдумі 1 липня в Алжирі переваж­на більшість також проголосувала за незалежність. Так настав кінець алжирської війни та 132-років французької колонізації.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 704; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!