II. Берлінська криза (1958—1961 рр.)

Виникнення кризової ситуації

Статус Берліна від 1945 р., а особливо Потсдамська угода перед­бачали поділ давньої німецької столиці на три західні окупаційні зони і одну радянську. Три західні зони являли собою капіта­лістичний осередок у самому серці Німецької Демократичної Рес­публіки, наслідком чого була постійна демонстрація контрасту між високим рівнем життя країн вільної економіки і злиднями в комуністичних країнах. Можливість такого порівняння не була чисто теоретична; вона спонукала багатьох громадян НДР скори­статися з вільного проходу через кордон у Берліні для втечі до Західного Берліна. Звідти можливо було літаком податись на Захід і, зокрема, до Федеративної Республіки Німеччини. З 1953 р. по 1961 р. включно 2245000 біженців покинули НДР, виїхавши на Захід. Населення цієї країни з 18292000 чоловік у 1949 р. зменшилось до 17 298 000 у 1958 р. Значна кількість емігрантів були працездатні молоді чоловіки та жінки, потрібні промисловості Західної Німеччини; вони покинули НДР, приваблені політичною свободою та вищим життєвим рівнем. Ця обставина, звичайно, дратувала Вальтера Ульбріхта, головного керівника НДР.

27 жовтня 1958 р. Ульбріхт заявив, що західні держави пору­шили Потсдамську угоду, переозброївши Федеративну Республіку Німеччину і, отже, не мають права залишитись у Берліні, який належить об'єднати, зробивши столицею комуністичної Німеччини.

То була лише увертюра до кризи. Справжні події почали розгор­татися, коли 10 листопада у Москві Хрущов став на бк східно­німецької доктрини. За його словами, час покласти край оку­паційному статусові Берліна: «Радянський Союз передасть суве­ренній Німецькій Демократичній Республіці функції, що нині виконуються у Берліні радянськими органами». Відтоді США, Великобританія та Франція мусили б вести переговорї безпосе­редньо з НДР. Але ж вони не визнали цієї держави. Якщо ж вони відмовляться вступити в переговори з представниками Східної Німеччини і силою ввійдуть до Берліна, «ми розціню­ватимемо такі дії, як напад на СРСР та на членів Варшавського договору». Радянська нота від 27 листопада уточнювала нову позицію Москви. СРСР повідомляв про свій намір розпочати переговори з НДР щодо передачі влади в Берліні. СРСР вважав, що повернення Західного Берліна НДР було б найкращим вирі­шенням проблеми; але, оскільки залишалось можливий неприй­няття такого плану Заходом, СРСР допускав, щоб Західний Берлін став «політичне незалежним утвором». Демілітаризоване нейтраль­не вільне місто перебувало б під контролем 00Н. Спеціальна угода з НДР відкрила б вільний зв'язок Західного Берліна з зовнішнім світом. На завершення, нота застерігала — і ця обста­вина надала кризі загрозливого характеру, — що ш випадок невирішення у шестимісячний термін питання про створення вільного міста Західного Берліна, Радянський Союз пдпише се­паратний мир із Східною Німеччиною. Хрущов говорив про «ракову пухлину», яку нібито являв собою Західний Берлін, і обстоював необхідність «хірургічного втручання».

Фаза ультиматуму

Західні держави, зокрема США, Великобританія, Франція і Західна Німеччина, зразу поставились до цієї кризи дуже серйозно. Якщо після закінчення шестимісячного терміну СРСР підпише сепарат­ний мир з НДР і довірить їй контроль над шляхами до Західного Берліна, тоді західні держави змушені будуть обговорювати свій доступ до Берліна з НДР, що фактично дорівнювало б її визнанню, або використати силу для забезпечення собі проїзду, але в такому разі СРСР пообіцяв військову допомогу НДР, отже виникала загроза атомної війни. Західна Німеччина вважала себе повноправ­ною спадкоємницею всієї Німеччини і, напевне, вийшла б з Атлан­тичного пакту, членом-засновником якого була, якби союзники з НАТО поступились Радянському Союзові в питанні визнання НДР. Тож таке визнання було неможливе.

Але ж як реагувати? Фактично склалися дві лінії поведінки: Великобританія вважала за можливе зробити низку дрібних по­ступок, які привели б Хрущова до пом'якшення ультиматуму.

Генерал де Голль і канцлер Аденауер, навпаки, вважали, що треба залишатись твердими і рішуче відмовитись від будь-яких комп­ромісів щодо Західного Берліна. В одній французькій ноті сказано, що не можна вести переговори під загрозою ультиматуму. А США, роль яких була вирішальна, вагалися між м'яким британським підходом і жорстким франко-німецьким. Конкретно питання поля­гало в тому, чи американці візьмуть на себе ризик атомної війни і, відповідно, втрату ста мільйонів населення заради захисту невеликої, далекої від них території Західного Берліна. Йшлося, звичайно, про символ. Населення Західного Берліна становило 2500000 жителів, які бажали зберегти наявний статус. На муні­ципальних виборах 5 грудня 1958 р. єдина партія, прихильна до ідей Хрущова — прокомуністична Об'єднана соціалістична партія (ОСП) — дістала лише 1,9% голосів.

Скасування ультиматуму

Коли перед західними державами постало питання атомної війни, то так само ця проблема постала і перед СРСР. Якщо західні держави залишаться на своїх твердих позиціях, то СРСР змуше­ний буде наступати, ризикуючи війною, або відступити. На початку 1959 р., 4 січня, один із членів політбюро, Анастас Мікоян, вирушив до США, де зустрівся з Фостером Даллесом і заявив йому, що висловлений Хрущовим шестимісячний термін не був ультиматумом, а мав лише рекомендаційний характер. Своєю чергою, британський прем'єр-міністр Макміллан відвідав Москву, щоб там прозондувати грунт. Що ж до генерала де Голля, то він залишався непохитним. Коли радянський посол заявив йому, що в зв'язку з берлінською проблемою Франції загрожує атомна війна, французький президент відповів йому: «Ну й добре! Мосьє посол, помремо разом». Фостер Даллес, хворий на рак, змушений був передати свої функції — спочатку тимчасово, а згодом і назовсім — заступникові державного секретаря Крісченові Гертерові. Той досяг згоди з радянською стороною і західними союз­никами на обговорення проблеми на нараді чотирьох міністрів закордонних справ у Женеві (Громико від СРСР, Кув де Мюрвіль від Франції, Гертер від США і Селвін Ллойд від Об'єднаного Королівства). Від Федеративної Республіки Німеччини та Німець­кої Демократичної Республіки повинні були приїхати спостерігачі. Фостер Даллес помер 24 травня 1959 р. під час проведення цієї конференції, тож її перервали, аби всі чотири міністри могли взяти участь у похоронах у Вашингтоні. Конференція не дала сподіваних наслідків, бо два табори тільки зайвий раз підтвердили своє протистояння. Західна сторона пропонувала об'єднання Ні­меччини шляхом вільних виборів, а радянська сторона домагалася здійснення такого об'єднання шляхом міжнародних переговорів між двома Німеччинами. І все ж, хоча й не було досягнуто суттєвого результату, сталися значні формальні зміни. Радянська сторона, здавалося, забула про шестимісячний термін і в заяві від 9 червня уже не згадувала про сепаратний мир із Східною Німеччиною. Конференція відновила свою роботу 13 липня, знову без надії на успіх, але в дебати було внесено новий елемент з ініціативи американського уряду, який запросив Хрущова до США. Радянський лідер запрошення прийняв.

Візит Хрущова до США

Хрущов виїхав до США у вересні 1959 р. Момент було вибрано слушний, оскільки за два дні до його приїзду радянська ракета вперше досягла Місяця й залишила там прапор і герб СРСР. В одному з тостів під час бенкету в Білому домі Хрущов проголосив: «Ми вважаємо, що наша система найкраща, а ви думаєте, що ваша найкраща; але, звичайно, ми не повинні перетворювати нашу суперечку у відкриту боротьбу... якщо ми посваримось, то не тільки наші держави зазнають колосальних утрат, але й інші країни будуть втягнуті в знищення світу».

Для Хрущова організували турне через усі Сполучені Штати. В цьому турне він показав свою імпульсивну вдачу, переходячи від жартів до погроз, напосівся на профспілкових керівників, засудив виставу «Френч-Канкан», показану йому в Голлівуді, а оглядаючи плантації кукурудзи, висловив бажання повсюдно сіяти її в Радян­ському Союзі, і заявив у Піттсбурзі після візиту на сталеливарні заводи: «Я приїхав подивитися, як живуть раби капіталізму. Ну що ж! Мушу визнати, що живуть вони непогано». Найважливішою стала дводенна зустріч з Ейзенхауером у Кемп-Девіді. Ейзенхауер необережно мовив, що статус Західного Берліна не можна назвати досконалим. Цілком імовірно, що Хрущов сприйняв ці слова, як щиру правду, і побачив у них привід для сподівання, що нові переговори можуть привести до здійснення щонайменше якоїсь частини радянських планів. Повернувшись до Москви, він заявив 28 вересня, що президент Ейзенхауер — це великий президент і вигукнув: «Хай живе радянсько-американська дружба!»

Конференція в Парижі та її провал

Однією з ухвал, на які погодились Хрущов з Ейзенхауером, було скликання ще однієї конференції на найвищому рівні в 1960 р., на яку вони запросили британця Макміллана і генерала де Голля. Цей останній спочатку вагався, вважаючи, що така конференція не буде достатньо результативною, але врешті прийняв запрошен­ня, оскільки місцем зустрічі обрали Париж. Попередньо Хрущов

мав відвідати французького президента. Візит цей відбувся в середині березня, а конференція на найвищому рівні призначалася на 20 травня 1960 р. Конференція в Парижі зазнала повного провалу. Приземлившись в аеропорту Орлі 14 травня, Хрущов сказав: «Радянський уряд докладе всіх зусиль для успіху конфе­ренції». «Але наступного дня, 15 травня, він повідомив генерала де Голля в особистій розмові, що для того, аби конференція відбулася, американський уряд мусить передовсім перепросити за випадок шпіонажу. Справді, американці час від часу посилали шпигунські літаки, так звані У-2, які на великій висоті пролітали над радянською територією. 1 травня два такі літаки не повер­нулись на базу; один з них був збитий радянською ракетою. Пілота Френсіса Гаррі Пауерса захопили росіяни і мали змогу оглянути літак, з усією очевидністю призначений для шпигунської діяльності. 16 травня, під час зустрічі чотирьох керівників у Єлисейському палаці, Хрущов згадав свою вимогу про перепроси­ни з боку США, покарання винуватців і обіцянку, що такі польоти не повторюватимуться в майбутньому. При цьому вія звертався до Ейзенхауера в образливій формі та запропонував відкласти конференцію на 6—8 місяців. Ейзенхауер обмежився обіцянкою, що польоти припиняться на час його президентства, яке закінчувалось у січні 1961 р., але далі цього не пішов. Незважаючи на зусилля генерала де Голля, конференцію було перервано, і четверо великих керівників роз'їхались.

Спитаймо: чому Хрущов так поводився? Можливо, що історія з У-2 була тільки зручним приводом. Повіривши на зустрічі у Кемп-Девіді, що американці зроблять якісь поступки, він згодом усвідомив, що нічого з цього не буде. За таких умов конференція в його очах втрачала будь-яке значення. Розумніше було зірвати її ще до початку, знайшовши для цього слушний привід. Таку роль і відіграв У-2.

Берлінський мир

Відтоді, як у травні 1960 р. провалилася Паризька конференція, становище знову стало напруженим. Хрущов час від часу розпо­чинав розмови про можливість сепаратної угоди СРСР з НДР, але потім вирушив до Нью-Йорка, щоб узяти участь у вересні 1960 р. в Генеральній Асамблеї 00Н, і там висловив украй грубі звинувачення проти США, які, на його думку, підмінювали міжнародне право бандитизмом та підступністю. 12 жовтня, коли американський та філіппінський представники, говорячи про не­обхідність визволення всіх народів, включили до їх числа й тих, Що перебувають з внутрішнього боку «залізної завіси», Хрущов висловив свій протест у незвичайний спосіб. Він скинув черевика, почав бити ним по кафедрі, неабияк спантеличивши тим учасників Генеральної Асамблеї. А проте заявив, що не хоче війни. На його думку, йшлося про економічне змагання, з якого СРСР вийде переможцем. «Згідно з нашими підрахунками, — сказав він 22 жовтня, — ми випередимо США за основними показниками виробництва на душу населення у 1970 р., тобто через 10 років. Згідно з підрахунками наших економістів, у 1980 р., ми вироб­лятимемо продукції на душу населення набагато більше, ніж Сполучені Штати Америки. У 1965 р. ми вироблятимемо на душу населення стільки ж і навіть більше видів продуктів споживання, ніж європейські країни». Хрущов не передбачав гігантського еко­номічного піднесення, яке чекало на США та Західну Європу в шістдесяті роки. Тим часом атмосфера ставала тяжкою.

Розв'язання берлінської проблеми, однак, стало можливим під тиском східнонімецького лідера Вальтера Ульбріхта. Вночі з 12 на 13 серпня 1961 р. обмежений перехід з радянського сектора до трьох західних секторів Берліна перекрито, і східнонімецьке керів­ництво розпочало будувати мур, оснащений колючим дротом. Ініціатива виглядала досить показовою. Звичайно, у таких діях комуністичної пропаганди таїлася й велика для неї небезпека. Замах на особисту свободу з розділенням багатьох родин відвертав значну частину світової громадськості від НДР. Говорили про «мур ганьби». Але в практичному плані Берлінський мур, унеможлив­люючи втечу східних берлінців до Західного Берліна, припиняв згаданий вище дренаж населення, такий шкідливий для східно­німецької економіки. Звісно, багато хто намагався будь-якими способами перейти мур; хтось досяг своєї мети, інші заплатили власним життям. Але фактично еміграцію зупинено. 13 серпня країни—члени Варшавського договору схвалили постанову НДР. Відтоді радянська сторона поклала під сукно свої пропозиції з 1958 р. про заміну статусу Західного Берліна, і більше про сепаратний мир з НДР не йшлося — хіба що епізодично. Незва­жаючи на випадкові ускладнення, які створювали іноді східно­німецькі офіційні особи на шляхах проїзду до Західного Берліна, незважаючи на небезпеку, яка виникла від великих маневрів східнонімецької авіації на шляхах авіасполучень, можна вважати, що берлінську кризу було подолано в серпні 1961 р.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 1666; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!