II. СРСР та народні демократії

Смерть Сталіна

Порівняно зі сталістю американської політики, закоренілої в різ­них варіантах антикомунізму, чи можна було відзначити якісь суттєві переміни у радянській зовнішній політиці? Вивчаючи перебіг подій після смерті Сталіна, схиляємося до думки, що — так. Проблема тільки в тому, щоб зрозуміти, чи ці переміни були позірні, а чи реальні, а також у тому, чи новий курс радянської політики не бере початок десь іще до смерті Сталіна? Бо були ж таки ознаки певної еволюції. У відомій статті від 2 жовтня 1952 р., написаній для часопису «Большевик», Сталін наполягав на тезі, що кінцева перемога комунізму — абсолютна догма марксистів-леніністів, — не вимагає неодмінно збройного конфлік­ту між Сходом та Заходом. Якраз навпаки — «суперечності» між капіталістичними країнами здавалися йому куди більш невід­воротними. Тож постає питання, чи не йшлося про пошуки поліпшення російсько-американських відносин, встановлення «мир­ного співіснування», з одночасним підбурюванням невдоволених союзників США одного проти одного. XIX з'їзд компартії Радян­ського Союзу, який відбувся в Москві з 5 по 14 жовтня 1952 р., міг навіяти віру в можливість переорієнтації на цей шлях, наба­гато плідніший від політики безперервного наступу: хіба ж війна в Кореї не зміцнила Атлантичного блоку і не привела до блиску­чого переозброєння американської армії?

Але, з іншого боку, були й ознаки посилення режиму. XIX з'їзд усунув політбюро, замінивши його на президію централь­ного комітету, з метою майбутньої ліквідації колишніх членів політбюро, що дозволило б сховати за завісою мовчання всі ганебні вчинки Сталіна»¹. Крім того, «Правда» повідомила 13 січ­ня 1953 року про викриття «змови лікарів», які збиралися зни­щувати комуністичних лідерів. Більша частина тих лікарів були євреї, тож, треба думати, Сталін збирався провести ще одну широкомасштабну «чистку», цього разу — з позицій антисемі­тизму.

В ніч з 1 на 2 березня Сталіна вразив крововилив у мозок. А 6 березня опубліковано повідомлення, що він помер напередодні о 21.50. Що сталось у проміжку між смертю та повідомленням про неї? Про це не відомо геть нічого. Чутки про цю, безумовно драматичну ніч, мають під собою грунту не більше, ніж ті, згідно якими Сталіна міг убити хтось із його поплічників, хто побо­ювався за власне життя. Але, певна річ, питання наступництва Сталінові мало видаватися найістотнішим.

Перші наслідки: «тріумвірат»

Після смерті Сталіна було переформовано президію ЦК. Перше місце відводилось Маленкову, за ним ішли Берія, Молотов, Ворошилов та Хрущов. До 14 березня Маленков виконував функції першого секретаря партії та голови уряду. А після цієї дати, залишаючись головою уряду і, як видавалося, будучи взагалі першою особою, він утратив посаду партійного секретаря. Тут його замінив Хрущов, за допомогою, в основному, Суслова. Зда­валося, встановився «тріумвірат» із Маленкова, Берії та Молотова, і 16 квітня «Правда» доводила доцільність принципу «колективного керівництва», про що за Сталіна і писнути не можна було.

Незабаром з'явились ознаки послаблення режиму: амністія (27 березня), реабілітація лікарів (4 квітня), до того ж робилося все для швидкої ліквідації культу Сталіна, навіть термін «сталін­ський» зник з виданого 1953 р. словника російської мови С.І. Ожегова. Але передусім намічались послаблення в зовнішній політиці. 30 березня 1953 р., прибувши на похорони Сталіна, міністр закордонних справ Китаю Чжоу Еньлай запропонував урегулювати питання про корейських військовополонених за посередництвом довіреної нейтральної сторони. 16 квітня президент Ейзенхауер проголосив у своїй промові: «Весь світ знає, що зі смертю Сталіна скінчилась певна епоха». І, — неймовірний факт, — «Правда» від 25 квітня передрукувала цю промову. Згодом, 6 червня, Молотов запропонував, щоб СРСР та Югославія перетворили свої дипло­матичні місії на посольства. Ще раніше, 30 травня, СРСР напра­вив турецькому урядові ноту, в якій відмовлявся від своїх претензій на округи Карса та Ардагана в Західній (турецькій) Вірменії. 20 липня поновлено дипломатичні відносини з Ізраїлем, Розірвані 12 лютого. Смерть Сталіна, що, здавалося, принесла надії на лібералізацію, а також, можливо, дедалі більші закупівлі СРСР споживчих товарів у країнах народної демократії, викликала заворушення в Чехословаччині та Східній Німеччині. У Чехословаччині грошова реформа ЗО травня дала поштовх повстанню у Пльзені (1 червня) та Остраві. Ще серйозніші заворушення від­булися у Східній Німеччині. У Східному Берліні 16—17 червня сталось справжнє повстання, яке вдалося придушити лише танка­ми та двома радянськими моторизованими дивізіями; звідти страй­ки та збройні виступи прокотилися всією Східною Німеччиною. Їх жорстоко придушено.

Саме після цих заворушень, 10 липня, «Правда» повідомила про арешт і суд над Берією, якого зобразили агентом чужоземного капіталізму. На той день Берія уже, можливо, був і «ліквідований».

Народні демократії в «епоху Маленкова»

В наступному параграфі ми розглянемо великі міжнародні конфе­ренції, які відбулися відразу по смерті Сталіна. А поки що простежимо поведінку народних демократій у період з липня 1953 по січень 1955 року, тобто в час, коли головою радянського уряду був Маленков.

Загальною характеристикою цього періоду можна вважати лікві­дацію культу Сталіна. Воднораз у більшості країн народної демо­кратії проводилося «розмежування влади», тобто функції голови Ради міністрів дублювалися повноваженнями першого секретаря партії. У Польщі (Циранкевич та Берут), у Чехословаччині, де великий сталініст Готвальд помер через кілька днів після Сталіна, 14 березня 1953 р. (Широкий та Новотний), у Румунії (Георгіу-Деж та Апостол), у Болгарії (Червенков та Живков), а особли­во — в Угорщині. Справа набрала там неабиякого розмаху. З 14 серпня 1953 р. Ракоші, генеральний секретар компартії, був також головою Ради міністрів. 4 липня 1953 р. через загрозу можливих повстань, подібних до чехословацьких і німецьких, Ракоші змушений був поступитися головуванням Імре Надю. Той різко розкритикував надуживання поліцією своїх прав та форсо­вану колективізацію селян. Фактично невдовзі почало вимальову­ватись глибоке протистояння двох лідерів, і Ракоші, зрештою, подолав свого суперника. 9 березня 1955 р. центральний комітет звинуватив Надя в проведенні антимарксистської політики. 14 квітня повноваження голови Ради міністрів передано Гегедюшеві. У листопаді 1955 р. Надя збиралися навіть виключити з партії. Отож, влада тут була розмежована більше, ніж в інших країнах народної демократії, Угорщина стояла на порозі можливого державного перевороту.

Команда Хрущова — Булганіна та Югославія

8 лютого 1955 р. стало відомо, що Маленков подає у відставку з поста голови Ради міністрів СРСР через недостатній досвід у цій справі та помилки, допущені в економіці сільського господарства. Замість нього на чолі уряду став маршал Булганін, а Хрущов лишився першим секретарем партії. Тут уже не йшлося більше про ліквідацію лідера, оскільки Маленков залишався членом президії ЦК.

Епоха Хрущова — Булганіна мала підкреслити в політиці риси ослаблення режиму, що взяли свій початок по смерті Сталіна. Розглянемо основні з цих рис далі. Нині ж зупинимось на одному з найвиразніших аспектів: зближенню з Югославією. Мар­шал Тіто, заклятий ворог Сталіна, зумів, незважаючи на еко­номічну блокаду, незліченні інциденти на кордонах і розрив дипломатичних відносин, зберегти після свого «відриву» в 1948 ро­ці незалежність країни. Коментуючи у квітні 1953 р. наслідки смерті Сталіна, він висловився так: «Я думаю, що, оскільки світові миролюбні сили зростають безнастанно, вони подбають про те, щоб знайти якийсь вихід з глухого кута, в який загнала їх власна міжнародна політика після війни... Ми, в Югославії, будемо щасливі, коли одного дня вони визнають свою несправедливість щодо нашої країни. Це потішило б нас. Ми будемо чекати, і ми дочекаємось».

І справді, у травні відновлено радянсько-югославські диплома­тичні відносини. У червні 1953 р. зібралась Дунайська комісія, що обрала югославського генерального секретаря. Відновилися спортивні та культурні зв'язки. В 1954 р. порідшали прикордонні інциденти. Було ліквідовано югославські «комінформівські» газети, що публікувалися у країнах народної демократії.

Найнаочнішим жестом став візит Хрущова, Булганіна та Мікояна до Белграда, з 26 травня по 3 червня 1955 р. Сходячи з трапу літака, Хрущов прочитав заяву, що наводила на думку про Каноссу: «Ми щиро шкодуємо про те, що сталося, і рішуче відкидаємо все, що накопичилось за цей час». Відповідальність, додав він, цілком лежить на ворогові народу Берії. Хрущов явно намагався перенести все у сферу стосунків між двома партіями. Але Тіто не прийняв такої тактики і дотримувався погляду про відносини між двома державами. Заключне комюніке з перего­ворів, опубліковане 3 червня, проголосило цілком новий принцип «різних шляхів розвитку соціалізму» в різних країнах. Відтак, Тіто забезпечувалась повна самостійність і намічався новий погляд на відносини СРСР з народними демократіями.

Щодо зовнішньої політики в цілому, обидві країни підтвердили свою — принаймні формальну — згоду: визнання суверенності й рівноправності держав, розвиток «мирного співіснування націй, незалежно від ідеологічних розбіжностей, визнання факту, що політика військових блоків посилює міжнародне напруження», прихильне прийняття конференції у Бандунгу (про що поговоримо нижче).

З якою метою радянські керівники зважились на ці відверті перепросини Тіто? Безумовно, для забезпечення собі симпатій з боку «нейтральних» країн. Справді, Тіто афішував свій намір заснувати, разом з Єгиптом полковника Насера та Іщією Меру, «зону миру», осібну від двох могутніх систем, що розділили між собою більшу частину світу.

Варшавський договір (травень 1955 р.)

Поки розгорталися ці події, СРСР безупинно продовжував вислов­лювати своє незадоволення формуванням Західноєвропейського союзу.

Негайно після Паризького договору 29 листопада - 2 грудня 1954 р. СРСР організував у Москві конференцію з європейської безпеки, на яку були запрошені також три найбіліші західні країни. Та, оскільки ті відмовились, у конференції взяли участь лише країни народної демократії, в тому числі й Східна Німеч­чина. В заключній заяві стверджувалося, що, в разі ратифікації угоди про ремілітаризацію Західної Німеччини, огорни будуть «готові вжити спільних заходів» для створення спільник військових сил та організації їхнього командування.

Щойно у травні 1955 р. стало відомо про ратифікацію Лондон­ського та Паризького договорів, СРСР негайно, 7 травня, розірвав англо-радянську (1942 р.) та франко-радянську (1944 р.) угоди. Потім, у Варшаві, з 11 по 14 травня відбулася конференція східного блоку. Закінчилась вона підписанням 14 травня договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу восьми країн (СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румуни, Болгарія, Албанія, Угорщина). Складалося враження, — причому не слід забувати, що з 1948 р. всі ці країни, за виняткам Східної Німеччини, були, попарно, союзниками, — що цей договір копію­вав Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під проводом радянського маршала Конєва. Можливо, щоб не уразити чеських та польських почуттів, було обумовлено, що можливість участі НДР у єдиному командуванні буде розглянуто пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

XX з'їзд компартії Радянського Союзу

XX з'їзд компартії СРСР відкрився у Москві 14 лютого 1956 р. Будучи в принципі виключно внутрішньою подією СРСР, він мав для зовнішньої політики такі важливі наслідки, що ми мусимо розглянути їх тут: відкриті обговорення на з'їзді торували один шлях — засудження «культу особи», тобто засуджену Сталіна, нове визначення відносин між Заходом і Сходом, з підкресленням значення «нейтральних» країн — Індії, Бірми, Афганістану, Індонезії, Єгипту і Сирії, та підтвердження принципу, вже сфор­мульованого під час візиту до Белграда, згідно з яким кожна країна може знайти свій власний шлях «побудови соціалізму».

Та найістотнішою подією була доповідь Хрущова, яку він прочитав 15 лютого, за зачиненими дверима, лише радянським комуністам; зарубіжні делегації не були присутні на засіданні. Текст став відомим в основному завдяки інформації, яку зуміли здобути югославські та польські делегати. Державний департамент США опублікував його 4 червня 1956 р. Доповідь ця була страшним звинуваченням Сталіна та «культу особи Сталіна». «Неприйнятним і чужим для духу марксизму-ленінізму було виділення однієї особи та піднесення її до надлюдини з надпри­родними якостями, подібної до бога». Хрущов показав усі незгоди Леніна зі Сталіним, залучивши для цього неопубліковані доку­менти, зокрема щодо грубої поведінки Сталіна з Надією Костян­тинівною Крупською, дружиною Леніна. «Коли розглянути дії Сталіна по відношенню до партії та країни... можна переконатися, що побоювання Леніна мали підставу». «Той, хто наважувався заперечити його погляду або намагався довести власну точку зору, був приречений на виключення зі складу керівництва і наступне моральне та фізичне знищення». Віддаючи належне Сталінові за перемогу над троцькістами та «буржуазними націоналістами», очолюваними Бухаріним, Хрущов голосно засуджує «сталінський терор», який призвів до «кричущих порушень революційної за­конності». Його помилкою було застосування масових репресій уже після перемоги революції. Результати ж трагічні, зі 139 членів центрального комітету, обраних на XVII з'їзді (1934 р.), 88, тобто 60 відсотків, згодом арештовано й розстріляно. Процеси почали фабрикуватися за допомогою вимушених силою признань особливо часто з 1936 р. Зосередження влади в руках однієї особи спри­чинилося до особливо тяжких наслідків під час війни. Справді, каже Хрущов, Сталін відповідальний за непідготовленість до цієї війни, усунення видатних воєначальників, а особливо — за значні стратегічні промахи. «Доречно згадати, що Сталін складав свої плани, користуючись лише загальною географічною картою світу». В цілому ж різні нарікання на сталінську внутрішню політику менш цікаві для нас, ніж висновки, що їх можна зробити з доповіді Хрущова. Бо ж справді цей текст нібито вказував на глибокий переворот у радянських методах ведення політики. .Тому, хто пов'язував політику домінування над державами-сателітами зі сталінізмом, здавалося, що ці кайдани мусять ослабнути: чи не починається нова епоха? Чи не зможуть тепер народні демократії спрямувати свою політику на досягнення більшої національної незалежності? Чи не стануть вони тепер обирати, як Югославія Тіто, свій власний шлях «побудови соціалізму»? Саме так можна було зрозуміти розпуск Комінформу 17 квітня 1956 р. у зв'язку з «утворенням широкої зони миру, що включає миролюбні держа­ви Європи та Азії — як соціалістичні, так і несоціалістичні».

Польський переворот

У Польщі «десталінізація» одразу набрала серйозного розмаху. Було реабілітовано чимало осіб, зокрема, 20 березня 1956 р., Ладіслава Гомулку, колишнього генерального секретаря робітничої партії, заарештованого 1951 р. Дуже скоро інтелігенція наважилась проголосити свою незгоду з режимом. Вона підтримувала групу «лібералів», або «прогресистів» (насамперед Циранкевича та Охаба), у боротьбі проти «сталіністів», або групи «Натолін» (Зенон Новак, російський маршал Рокоссовський). Пізніше, 28 червня 1956 р., у Познані вибухнуло повстання, яке придушили танками. Це повстання підтвердило слабкість режиму, що, захоплений зненацька, продемонстрував свій недостатній вплив на робіт­ництво. Воно неабияк підштовхнуло рух спротиву. «Ліберали» зробили висновок про необхідність врахувати вимоги робітників, тоді як група «Натолін» приписала повстання діяльності «агентів імперіалізму». «Ліберали» взяли гору. 4 серпня Гомулку поновлено в партії. Як жертва сталінського терору він справді тішився величезною популярністю. Разом з Циранкевичем вони забезпе­чили собі підтримку багатьох державних службовців та робітників з великих підприємств. Саме ця підтримка зробила можливим справжній державний переворот 19—23 серпня, що його між­народні наслідки були так само значні, як і внутрішні.

Йшлося про оновлення складу політбюро на засіданні централь­ного комітету, призначеного на 19 жовтня. Повідомлення про прибуття до Варшави Хрущова, Мікояна, Молотова і Кагановича викликало надзвичайне збудження серед жителів міста. Боялися, що маршал Рокоссовський накаже військам виступити проти «лібе­ралів». Відбулися мітинги робітників і студентів. Гомулка, кооп­тований до складу центрального комітету, піддав різкій критиці аграрну політику уряду і схарактеризував Познанське повстання як «глибоке невдоволення робітничого класу». 21 жовтня його обрали, разом з іншими «лібералами», членом політбюро та першим секретарем партії, тоді як радянського маршала Рокоссовського вивели зі складу політбюро. Сотні тисяч поляків одностайно проголосували 23 жовтня за ці ухвали.

Отже, Польща великою мірою звільнилась від опіки Москви. Але нові польські керівники, почасти через страх перед ре­пресіями, а також з метою зберегти союз із СРСР, що гарантував непорушність західного кордону Польщі вздовж лінії Одер — Нейсе, старанно уникали дальших кроків. У Москві, 18 листопада, вони підписали угоду, яка підтверджувала національну незалежність Польщі, і, з підтримкою церкви, забезпечила виборам 1957 року спокійний перебіг, далекий від розриву з комуніс­тичними порядками, встановленими після 1945 року.

Угорська революція

В Угорщині склалися інші обставини, і це пояснює відмінність подій. Збудження охопило країну з 1956 року. Тут, як і в Польщі, зіграли свою роль економічні умови. Політика торгівлі з Радян­ським Союзом за цінами, встановленими останнім, призвела до зниження рівня життя угорських робітників. Як і в Польщі, інтелігенція — згрупована довкола «гуртка Петефі» — почала нарікати на обмеження національної незалежності. Певним вип­робуванням сили стала заборона Матіасом Ракоші зборів «гуртка Петефі» і засудження центральним комітетом «антипартійної діяльності», що її провадять речники групи Надя. Ракоші, можливо під тиском Мікояна та Суслова, змушений був подати у відставку 18 липня. На посту першого секретаря його замінив Гере, за­ступником якого був Янош Кадар, а Гегедюш залишився головою Ради міністрів. Нові керівники, щоб заспокоїти громадську дум­ку, вирішили реабілітувати посмертно Ласло Райка і влашту­вати йому національний похорон. Похорон відбувся 6 жовт­ня в присутності 300000 угорців. Рух спротиву дістав доказ своєї сили.

Коли ж до Угорщини докотилася чутка про польський держав­ний переворот 23 жовтня, студенти організували мітинг підтримки Польщі. На вулиці вийшли тисячі маніфестантів, тим часом Гере відмовився від будь-яких заходів. В ніч із 23 на 24 жовтня маніфестація переросла в збройний виступ. Частина військових, під командуванням генерала Лео Малетера, перейшла на бік повстанців. Ранком 24-го Імре Надь звернувся до президії Ради міністрів щодо заміни Гегедюша. Проте втрутилися радянські війська, поширюючи при тому чутки, хоча й невірогідні, буцімто вони роблять це на вимогу Надя. Протягом семи днів повстання набрало сили і охопило всю країну. Умови повстанців були прийняті одна по одній: відставка Гере, якого змінив Кадар; вимога виведення радянських військ; скасування однопартійної системи; обіцянка вільних виборів; звільнення кардинала Міндсенті; поступова перебудова уряду. У складній будапештській ситуації 31 жовтня радянці вирішили залишити місто.

З 1-го по 3 листопада Угорщина була вільна. Під тиском певної частини повстанців, котра прагнула використати сприятливі об­ставини для усунення комуністичного режиму, уряд Надя ухвалив нові, ворожі до Москви, постанови. Було заявлено про створення нової Угорської соціалістичної робітничої партії. Уряд повідомив про вихід Угорщини з Варшавського договору та про її подальший нейтралітет на кшталт Австрії. Звернувся також по захист до 00Н, скаржачись на підступи Радянського Союзу, і до великих держав з проханням визнати нейтралітет Угорщини. 3-го листо­пада відбулась реорганізація уряду; з 12 членів-комуністів зали­шилось не більше трьох. Події розгорталися на очах усього світу, кордони країни були широко відкриті, особливо для журналістів. Можна було сподіватися, що найближчі вибори засвідчать цілко­виту поразку комунізму після десяти років народної демократії. Отже, Угорщина, на відміну від Польщі, яка задовольнилася національно-комуністичною революцією, зробила спробу розірвати всі зв'язки, якими була прикута до СРСР.

Реакція СРСР

Яка ж була його реакція? Немає сенсу гадати про ті дебати, які могли розгорнутися у верхівці уряду, і наводити твердження, ніби виник конфлікт між непохитним сталіністом Молотовим та авто­ром нової політики Хрущовим; усе це належить до сфери чистих гіпотез. Твердити можна напевно одне: Угорщина завдала най­тяжчого удару, — і до того ж цілком несподіваного, — по найсуттєвішій догмі комунізму щодо необоротного характеру його завоювань завдяки глибокому задоволенню пролетаріату життям в умовах нового режиму. Тепер же весь світ переконався, що якби революція вдалася, то тільки завдяки підтримці пролетаріату, інтелігенції, армії, селянства, практично всього населення. Два моменти були для Москви особливо неприйнятні: проголошення Угорщиною нейтральності, яка позбавляла Радянську армію чудо­вих баз у центрі Європи, та вільні вибори, які з математичною точністю засвідчили б світові те саме, що довела революція, тобто — добровільну відмову від комунізму після десятирічного досвіду. Радянські керівники не мали іншого способу розв'язати проблему — хоч би які моральні та психологічні наслідки мав цей спосіб, — як придушити революцію силою. І 1 листопада Москва наважилась. Радянські війська, не зважаючи на протести Надя, повернулися на свої попередні позиції. Інші формування увійшли до Угорщини з північного сходу. На світанні 4 листопада розпочалася масована атака. Тоді ж оголошено, що дехто з комуністичного керівництва, зокрема і Янош Кадар, уже порвали з Надем. Був сформований уряд Кадара, який слідом за радянцями заявив, що Угорська революція — справа рук фашистів, від яких належало визволити країну; також заявлялося, що революція обумовлена помилками «кліки Ракоші — Гере».

Радянські сили, подолавши опір повсталих, знищили уряд Надя. Самого його заарештували через кілька днів потому. А уряд Кадара, попри незгоду великої частини населення, що виявилася

також і в десятках тисяч добровільних вигнанців, установив тотальну диктатуру в країні і закрив кордони.

Так усі сподівання на можливу «десателізацію» народних демок­ратій, породжені XX з'їздом, зійшли на ніщо після придушення Угорської революції. Комуністи всього світу схвалювали поведінку СРСР. Тіто висловив свою згоду з другим втручанням російських військ, тобто 4 листопада, оскільки воно мало на меті порятунок комунізму. Але він засудив перше, 24 жовтня, як тяжку помилку. Тут бере початок нова фаза напруження у взаєминах між СРСР та Югославією. Своєю чергою, угорські події нагадали про не­обхідність повернутися до певних керівних методів сталінізму. Ста­ло очевидно, що неможливо зберегти комуністичний режим, зали­шаючи відкритими двері для «національних шляхів побудови соціа­лізму». Єдиний логічний вихід полягав у тому, щоб підтримувати непохитне домінування СРСР над народними демократіями. Спи­раючись на комуністичний Китай, що скористався з обставин для забезпечення свого впливу на європейських комуністів (наприклад, згадаймо візит Чжоу Еньлая до Польщі), радянські керівники повернулися на якийсь час до сталінізму. Авторитет Молотова начебто зміцнився. Хрущов заявив 1 січня 1957 р., через десять місяців по своїй секретній доповіді: «Сталін розбив наших ворогів. Я особисто виріс при Сталіні. Ми повинні пишатися тим, що співпрацювали в боротьбі проти наших ворогів, за наші великі здобутки. Під цим кутом зору я пишаюся тим, що ми сталіністи».

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 371; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!