VIII. Пробудження Південно-Східної Азії

Одним з найвизначніших феноменів періоду, що почався після поразки Японії, було пробудження Південно-Східної Азії. В 1945 році в цьому регіоні єдиною незалежною державою був Таїланд. За кілька років усі колонії, які належали європейським державам, за винятком португальських Гоа та Тімору, набули незалежності. Британська Індія була поділена на два домініони — Індію та Пакистан, які практично були незалежними державами. Цейлон також став домініоном, а Бірма здобула повну неза­лежність і відмовилась увійти до складу Британської співдруж­ності. Французький Індокитай деякий час був поділений на три «асоційовані держави», що належали до Французького союзу. Республіка Індонезія розірвала всі зв'язки з Нідерландами. Філіппіни стали незалежними від їхньої колишньої метрополії — Спо­лучених Штатів. І, нарешті, в 1957 році дістала незалежність Малайзія. Загалом у цьому регіоні утворилося 10 нових держав. Але процес визволення проходив не без труднощів. Він був породженням національних почуттів та антиєвропейських настроїв народів Азії, йому сприяли обіцянки, дані під час війни (Вели­кобританія, Нідерланди, Сполучені Штати), заохочення з боку японського воєнного командування в час, коли наближалася по­разка Японії і, нарешті, допомога, яку обіцяли американці. Але, незважаючи на ці значні зрушення, ситуація в Південно-Східній Азії була далека від стабільної. Між Індією та Пакистаном точилася боротьба за Кашмір. Бірма, Малайзія, Індокитай та Філіппіни пережили громадянську війну, що перетворила їх на три чверті в руїни. Індонезія дуже зубожіла.

Індія та Пакистан

Пригадаймо, що в 1942 році британський уряд відмовився надати Індії незалежність, але пообіцяв зробити це після закінчення війни. Отож відразу після поразки Японії розпочалися переговори. Вони проходили дуже важко в зв'язку з тим, що Індія являла собою мозаїчне розмаїття рас, мов та релігій, серед яких домінували група індусів та мусульманська група. Крім того, починаючи ще з 1857 року, в Індії розрізнялися дві частини, які існували у вигляді двох нашарувань: власне Британська Індія, яка була колонією, і кня­зівства, що являли собою щось на зразок британських протекто­ратів. Труднощі почали виникати в 1945 році. В березні 1946 року до Індії послано місію, до складу якої входили три британські міністри. За домовленістю з віце-королем лордом Вейвеллом вони вирішили сформувати тимчасовий уряд і провести вибори до Уста­новчих зборів. У липні 1946 р. відбулися вибори представників від провінцій, які мали увійти до цих зборів. У Британській Індії партія «Індійський національний конгрес», яку очолював Неру, здобула 209 місць, Мусульманська ліга — 75, інші дрібні партії — 14 місць. Партія «Індійський національний конгрес» виступала за збереження єдності всієї країни, цю позицію підтримував лорд Вейвелл. Му­сульманська ліга вимагала утворення незалежної держави Пакиста­ну. На підтримку цієї вимоги в липні 1946 року були проведені демонстрації, які часто супроводилися насильствами. Спочатку Му­сульманська ліга погодилась на британську пропозицію про ство­рення тимчасового уряду, єдиного для всієї країни, але невдовзі змінила свою позицію. Керівник ліги Джінна заявив: «Ми відмов­ляємося від конституційних методів. Нема ніякої надії на те, що проблеми Індії можуть вирішитися спокійно і по-дружньому». В серпні 1947 р. заворушення набули надзвичайно серйозного харак­теру. В Калькутті загинуло понад 1000 чоловік. 25 серпня сформо­вано тимчасовий уряд, який очолив лорд Вейвелл, а його заступ­ником став Неру. До складу уряду входили 5 індусів, З мусульман, які не були членами Мусульманської ліги, 4 представники інших релігій. Одразу були заявлені протести як з боку Мусульманської ліги, так і з боку «Недоторканних», очолюваних доктором Амбедкаром, і почалися нові заворушення, зокрема в Делі та Бомбеї. В жовтні Мусульманська ліга повернулася до своєї попередньої по­зиції і 13 жовтня дала згоду на те, щоб 5 її представників увійшли до складу тимчасового уряду. Але громадянська війна розгорялась чимраз дужче; в Бенгалії мусульмани вирізали 6000 індусів. А конференція, яка проходила в Лондоні з 3 по 9 грудня і в якій брали участь представники Британії, один сикх, двоє індусів і двоє мусульман, зазнала повного провалу.

Коли Установчі збори зібралися на своє перше засідання, 9 грудня 1946 року в Нью-Делі, 75 делегатів від Мусульманської ліги відмовилися взяти в ньому участь. У січні 1947 р. партія «Індійський національний конгрес» зробила спробу заручитися підтримкою ліги, аби домогтися схвалення британського проекту, згідно з яким країна мала бути поділена на окремі частини, куди входило б по кілька провінцій і кожна з цих частин мала

одержати право самій ухвалювати конституції провінцій. 22 січня Установчі збори ухвалили резолюцію про створення «Союзу не­залежної Індії». Ліга відмовилася погодитись на цей проект. Отже, виникла суперечлива ситуація: ліга мала в уряді 5 своїх пред­ставників, але відмовлялася брати участь у зборах. Неру поставив вимогу їхньої відставки. І тоді британський уряд виніс кардиналь­ну ухвалу. 20 лютого 1947 року він оголосив, що Англія має намір піти з Індії щонайпізніше в червні 1948 року.

19 квітня 1947 р. партія «Індійський національний конгрес», вважаючи, що склалося безвихідне становище, погодилась поділити Індію на дві частини: власне Індію і Пакистан. Ця постанова була схвалена новим віце-королем лордом Луїсом Маунтбеттеном, який у квітні їздив до Лондона. Було вирішено, що до того, як ці дві держави отримають незалежність, вони мають виробити свої кон­ституції. Лишалося розв'язати складну проблему кордонів. Най­більші труднощі були з Пенджабом, де сикхи не погоджувались на владарювання мусульман, та з Бенгалією, де мусульмани станови­ли більшість населення в східній частині, а немусульмани — в Калькутті. В цій ситуації лорд Маунтбеттен виступив у ролі арбітра і 3 червня на засіданні «круглого столу» в Нью-Делі, в якому брали участь партія «Індійський національний конгрес», Мусуль­манська ліга і сикхи, було прийнято план, запропонований лордом Маунтбеттеном. З окремих питань мали бути проведені плебісцити.

Зазначимо, що між-Афганістаном і Пакистаном велися постійні суперечки з приводу мусульманської народності патанів, яка жила в північно-західних провінціях. Імовірно, що Індія була причетна до цього конфлікту. 5 січня 1950 р. був підписаний індійсько-аф­ганський договір про дружбу. Індія й Пакистан погодилися на статус домініонів. Виведення британських військ було призначене на 15 серпня. Король Георг VI мав позбутися титулу імператора Індії, а лорд Луїс Маунтбеттен — титулу віце-короля. Він мав стати генерал-губернатором і залишатися на цій посаді до 31 березня 1948 р. Його компетенція поширювалася лише на Індію, оскільки Мусульманська ліга 9 липня поставила вимогу про призначення Джінни генерал-губернатором Пакистану. Більшість князів погодилися на те, щоб їхні володіння увійшли до складу Індії. Після конференції прем'єр-міністрів держав — членів Бри­танської співдружності, яка відбулася в Лондоні 4 квітня 1948 р., Установчі збори дійшли ухвали про те, що Індія залишиться у Співдружності, зважаючи переважно на економічні причини і попри засудження нею політики расової дискримінації в Південній Африці. Оскільки Індія проголосила себе республікою, посада генерал-губернатора, як представника короля, мала бути лік­відована. Індія ставилася до короля як до символу вільного об'єднання держав — членів Британської співдружності та як до керівника цієї спільноти, а не як до свого суверена. І в цьому її позиція відрізнялася від позиції інших домініонів. Республіка Індія була проголошена в Нью-Делі 26 січня 1950 р. після того, як була завершена робота над конференцією.

Зазначимо, що однією з перших проблем, яку мала вирішити дипломатія нової Індії, була проблема чужоземних анклавів, а саме португальського (Гоа, з населенням понад 600000 осіб, переважно християн), та французьких. Про це ми поговоримо нижче.

Проблема Кашміру

Одразу після того, як Індія та Пакистан були проголошені домініо­нами, між ними виникли серйозні конфлікти, головною причиною яких були Гайдарабад і Кашмір. Гайдарабадський володар Нізам був мусульманин, а 80 відсотків його підданих — індуси. Каш­мірський магараджа був індус, а 77 відсотків його підданих — мусульмани.

Кашмір займає північно-західну частину Індії і північну частину Пакистану. Його головні дороги прокладені в бік Пакистану, в тому ж напрямку течуть його найбільші річки, які мають життєво важливе значення і використовуються для зрошення земель цього району. В 1947 році населення західної частини підняло повстання, підтримане кочовими племенами, що надійшли з Пакистану. Почалася громадянська війна, в якій, з одного боку, виступали сили магараджі, що переховувався в провінції Джамму; його підтримувала «партія національних зборів Кашміру» (до її складу входили індуси, сикхи і деякі мусульмани). З іншого боку вис­тупало об'єднання повстанців «Азад», або «Вільні збройні сили Кашміру». Сандар Ібрагім був проголошений головою тимчасового уряду «Азаду», підтримуваного виключно мусульманами. Індійські війська дуже швидко дійшли до Джамму, але не змогли перемогти армію «Азаду». Пакистан офіційно не посилав своїх військ у район воєнних дій, але допомогу «Азадові» надавав. Громадянська війна розросталася і скоро переросла в неоголошену війну між Індією та Пакистаном.

У грудні 1947 р. уряд Індії звернувся до Ради Безпеки. Організація Об'єднаних Націй запропонувала провести плебісцит, але спершу вивести з Кашміру індійські війська та пакистанські племена. Обидві сторони відмовилися прийняти ці пропозиції, і війна тривала. Тоді 00Н призначила комісію, яка 7 липня 1948 р. почала діяти у Карачі, а потім до Нью-Делі. Після довгих переговорів комісії пощастило домогтись перемир'я, яке набуло чинності 1 січ­ня 1949 р.. Воєнні дії припинено вздовж демаркаційної лінії, на яку погодились обидві сторони. Проте ця лінія була тимчасова. мав відбутися плебісцит. Індія ставилася до нього не дуже прихильно: адже більшість населення була мусульманська. Великобританія підтримувала позицію Індії, яка вимагала розпуску армії «Азад» до початку плебісциту.

Насправді були всі підстави сподіватись, що тимчасова демар­каційна лінія може стати лінією постійного кордону. Уряд Неру вже визнав це і призначив чотирьох представників Кашміру до індійських Національних зборів. Крім того, Індія змусила мага­раджу сера Гарі Сінгха зректися трону на користь сина, який був популярнішим серед мусульман. Отож, поділ здійснився.

Проблема Гайдарабаду

Гайдарабадська проблема мала трохи інший характер. Ця тери­торія з монархічною владою була з усіх боків оточена Індією. Отже, Пакистан не міг прийти на допомогу Нізамові та двомільйонному мусульманському населенню Гайдарабаду. Коли проголо­шено незалежність Індії від Великобританії, Нізам теж проголосив незалежність Гайдарабаду. Проте він почав переговори з Індією, і 29 листопада 1947 р. підписано угоду, яка закріплювала статус-кво протягом одного року. Але спокою в Гайдарабадському князів­стві не було. Владу утримував мусульманський рух «Разакар», а партія «Індійський національний конгрес» була розпущена. В округах Варангал та Нальгонда вибухнули комуністичні повстання. Це являло серйозну небезпеку для Індії, зокрема для Мадраса.

Індія заявила протест і поставила вимогу про приєднання цього князівства. Вона вимагала також установлення контролю над такими сферами, як оборона, закордонні справи, зв'язок та поліція. Крім того, було висунуто вимогу про створення уряду індуської більшості. І, нарешті, Індія влаштувала справжню блокаду цього князівства. У вересні 1948 року вона звернулася до Ради Безпеки. Потім надіслала ультиматум Нізамові, який його відхилив. І тоді значні збройні сили Індії під командуванням генерала Шудхурі окупували Гайдарабад. Через чотири дні Нізам капітулював. В Гайдарабаді було встановлено військове правління, і нарешті князівство приєднано до Індії. Проте місцевій владі все-таки лишили деяку самостійність. Поліція провела кілька операцій, які тривали багато місяців, і частково придушила комуністичні заво­рушення у північно-східній частині.

Тібет

Після того, як Індія стала незалежною державою (15 серпня 1947 р.), прем'єр-міністр Неру мав намір провадити щодо Тібету політику, подібну до тієї, яку завжди проводила Англія, а саме: визнати суверенні права Китаю, але за умови, якщо Китай надасть Тібетові самостійності, зокрема в сфері зовнішніх зв'язків.

Наприкінці 1949 р. державні службовці націоналістичного Китаю були вигнані зі Лхаси, а до Нью-Делі, Вашінгтона та Лондона відряджено торговельну місію, яку очолив Ціпон Шагала. Скла­далося враження, що Тібет прагне набути повної незалежності. Проте комуністичний уряд Китаю на це не погоджувався. Він скористався з давньої ворожнечі між далай-ламою у Лхасі та панчен-ламою в Тачілумбо, розміщеному ближче до китайських кордонів, і створив народний тібетський уряд під керівництвом панчен-лами. Намагання Ціпона Шагали домогтися визнання його уряду та встановити дипломатичні відносини не мали успіху, оскільки Індія та Англія не бажали викликати незадоволення уряду комуністичного Китаю, який вони визнали. А тим часом китайські війська, які стояли лише в східній частині Тібету, 24 жовтня 1950 р. одержали наказ Мао Цзедуна виступити в напрямку Лхаси. Тібет не мав змоги чинити опір.

Незалежність Бірми

Після того, як Бірма була визволена від японців, сили національ­ного визволення заявили, що вони бажають, аби Бірмі найближ­чим часом була надана незалежність.

17 травня 1945 р. британський уряд опублікував «Білу книгу», в якій заявив, що його мета полягає в наданні Бірмі самовряду­вання та статусу домініону. Він пропонував зберегти в країні до 9 грудня 1948 р. владу генерал-губернатора, згідно зі статусом 1935 року, й створити паралельний орган урядування — Вико­навчу раду, яка матиме обмежені права і тимчасовий характер, а потім провести загальні вибори до Установчих зборів. Штат Шан, що його японці передали Сіамові в липні 1943 року, має підлягати безпосередньо генерал-губернаторові, поки його жителі не вирішать, чи вони згодні на приєднання до Бірми. Британський губернатор сер Реджінальд Дорман-Сміт виїхав з Індії і прибув до Рангуна 17 жовтня 1945 року. Він одразу заходився формувати Виконавчу раду, про яку йшлося в «Білій книзі». Але члени «Антифашистської народної ліги за визволення» на чолі з Аунг Саном вважали, що перехідний період, визначений в «Білій книзі», занадто довгий; вони заявили протест серові Г'юбертові Рансові, новому генерал-губернаторові, а в цей самий час дакойти (в перекладі — бандити) провадили далі свої операції.

Уряд Еттлі в січні 1947 р. вирішив запросити до Лондона бірманських політичних керівників. Переговори почалися 13 січня й закінчилися 27 січня укладенням англо-бірманських угод. За Цими угодами в Бірмі у квітні мали бути проведені вибори до Установчих зборів за правилами, прийнятими в 1935 році. Перед­бачалось також розширення повноважень Виконавчої ради, що мала відігравати роль тимчасового уряду, «до якого британський

уряд мав ставитися так само, як до уряду домініону». В Лондоні Бірма мала бути представлена верховним комісаром, а Англія повинна була сприяти обмінові дипломатичними місіями між Бірмою та іншими країнами і при першій можливості рекоменду­вати кандидатуру Бірми в члени Організації Об'єднаних Націй. Британський головнокомандувач у Бірмі мав підлягати одночасно губернаторові й бірманському урядові. Приєднання прикордонних зон до Бірми має здійснюватись на основі попереднього опиту населення. Крім того, у лютому Аунг Сан провів конференцію в Панглонгу з представниками меншин, які на той час виявляли більші симпатії до англійців, ніж до бірманського уряду (шани, чини, качини; карени участі в цій конференції не брали). Аунг Сан, скликаючи цю конференцію, мав на меті залучити представ­ників меншин до роботи в Установчих зборах. Угоди, які були прийняті, свідчили про успіх партії генерала Аунг Сана. Опозиція, очолювана У Со¹ та Ба Мо, на знак протесту відмовилася від висунення своїх кандидатів для участі у виборах 9 квітня 1947 р. На виборах значну більшість голосів одержала Народна антифа­шистська ліга (191 з 210). 16 червня збори проголосили суве­ренітет Незалежної Республіки Бірми. Вони заявили також про відмову Бірми увійти до складу Британської співдружності. 19 липня шість міністрів, у тому числі Аунг Сан, були вбиті при спробі державного перевороту. На зміну Аунг Санові прийшов віце-голова ліги Такій Ну.

25 вересня проголосовано бірманську конституцію, що наділяла широкою автономією шанів, качинів і каренів. Англо-бірманський договір, підписаний 17 жовтня, визнавав цілковиту незалежність Бірми, членство якої в Співдружності мало припинитись. Між обома країнами 6 січня 1948 року підписано військову угоду. Бірманську армію мали навчати британські інструктори. Бірма мала надавати всіляке сприяння англійським військам, якби ті прибули на допомогу самій Бірмі чи будь-якій країні Спів­дружності. Попри наскоки Черчілля, батько якого, лорд Рендольф Черчілль, у 1886 році здійснив анексію Бірми, договір 17 жовтня ратифіковано Палатою громад 288 голосами проти 114. Англія списала 15-мільйонний кредит і дістала запевнення, що її ко­мерційні й промислові інтереси захищені. Нову державу дуже швидко охопила громадянська війна: вона мусила боротись водно­час і проти комуністів, і проти каренів, що вимагали повнішої автономії для себе. В 1946 році карени зажадали від Англії на відплату за великі послуги, вчинені у війні проти японців, щоб їх прийняли до Співдружності як окрему, незалежну від Бірми державу. Прем'єр-міністр Такій Ну, з іншого боку, оголосив 13 червня 1948 р., що Бірма прагне «керуватись радянською ідеологією». Але ця спроба компромісу з комуністами не досягла мети. Результатом її була в роки після 1949-го велика колотнеча, ще обтяжена в 1950 році присутністю на півночі країни китайсь­ких націоналістичних сил, яка викликала енергійні протести уряду Мао Цзедуна.

Незалежність Філіппін

філіппіки прийшли до незалежності майже таким самим шляхом, як і Бірма. Розвиток подій у цих країнах як під час японської окупації, так і після вигнання японців відбувався майже однаково. 4 липня 1946 р. Філіппіни стали незалежною державою згідно з «Актом Тайдінгса Мак-Даффі» 1935 року. Віце-президент Осмена, який під час окупації перебував разом з президентом Кесоном у Сполучених Штатах, після смерті Кесона, 1 серпня 1944 р., став президентом. 27 лютого 1945 р. він повернувся до Маніли разом з генералом Макартуром. 5 жовтня цього ж року Конгрес Спо­лучених Штатів проголосував за прийняття закону, який передба­чав надання Філіппінам допомоги в розмірі 450 млн. доларів для сприяння відбудові країни. Крім того, американці зобов'язувалися забезпечити вільне ввезення товарів філіппінського виробництва до Сполучених Штатів, а також сприяти просуванню Філіппін до нормального державного устрою на сучасному рівні. Договір 1946 року про торгівлю надавав громадянам Сполучених Штатів такі самі права, як філіппінцям в освоєнні природних ресурсів країни. Це вимагало внесення поправки до філіппінської консти­туції. Ця поправка була схвалена всенародним референдумом 15 березня 1947 року. Крім того, американці одержали деякі імміграційні пільги. Американська продукція не обкладалася мит­ним податком. Американці зберігали за собою право орендного володіння повітряними та морськими базами, які вже існували, і майбутніми (угода від 14 березня 1947 р. допускала не більше, як 15 баз). Був підписаний також договір про взаємну оборону (21 березня). Але за часів президентства Мануеля Рохаса (4 липня 1946 р. — 14 квітня 1948 р.), який колись співпрацював з японцями, та в період правління його наступника Ельпідіо Кіріно (вдруге обраного в 1949 році) колишні групи антияпонського Опору, прокомуністичні гукбалагти, розв'язали в центрі Лусона громадянську війну, яка в 1951—1952 рр. досягла апогею. До того ж економіка країни була в жахливому стані. Після трьох років, Що пройшли з часу її незалежного існування, доповідь сенатора, якому доручив вивчення проблеми президент Трумен. показала, що політика, орієнтована на незалежність, ще не при­несла задовільних наслідків.

Нідерландсько-індонезійські переговори

6 грудня 1942 року королева Вільгельміна пообіцяла створити «Нідерландську співдружність», до складу якої мали ввійти Нідер­ланди, Індонезія, Гайана та Кюрасао. Кожна з цих країн одер­жувала право самостійно провадити свою внутрішню політику.

На час капітуляції Японії Індонезію займали англійські війська, які лишалися там до ЗО листопада 1946 року. Колабораціо­ністський уряд Сукарно був зміщений, і 14 листопада 1945 року сформовано кабінет на чолі зі Сьяхріром, не замішаним у кон­тактах з японцями. Саме при ньому і розпочалися нідерландсько-індонезійські переговори. На відміну від того, що відбувалося в Індії та Бірмі, колишня колоніальна держава відчувала на собі великий тиск іззовні, зокрема з боку Сполучених Штатів та Англії, і тому вона не змогла відстояти таке вирішення, яке її найбільше б улаштовувало.

10 лютого 1946 року Нідерланди зробили дуже важливу заяву про свою майбутню політику. Вони запропонували створити «Індо­незійську співдружність», до складу якої мали увійти території з різним рівнем самоврядування. Мав бути створений репрезента­тивний за своїм складом, обраний демократичним шляхом уряд, у якому індонезійці становили б значну більшість. Крім того, мало бути створене міністерство, очолюване представником королеви. Верхівка цієї піраміди відводилась центральним органам, до складу яких мали увійти представники всіх партій. Індонезійські націо­налісти відкинули цей план; вони вимагали, щоб до початку будь-яких переговорів Індонезійська Республіка була визнана як суверенна держава. Багато їх не погоджувалися з ідеєю федераль­ного устрою Індонезії і вимагали приєднання до Індонезійської Республіки більшості островів. Отже, переговори ні до чого не привели. Територія республіки обмежувалась Явою та частиною Суматри, найгустіше заселеними. Нідерландці відновили своє па­нування на Борнео, Сулавесі та інших островах. Генерал-губер­натор ван Моок скликав конференцію в Маліно (острів Сулавесі). На цій конференції представники всіх островів, окрім Яви та Суматри, погодилися на утворення федерації. Після закінчення виборів у Нідерландах, у серпні 1946 р., уряд відрядив на Яву комісію в складі трьох осіб для проведення переговорів з керів­никами республіки. Комісію очолював колишній прем'єр-міністр Схермергорн. Вона прибула до Батавії в середині вересня. Пере­говори почалися 6 жовтня під головуванням лорда Кіллеарна, британського комісара. Внаслідок цих переговорів 15 листопада 1946 року були укладені Лінгаджатські, або Черібонські, угоди.

За цими угодами Нідерланди визнавали де-факто Індонезійську Республіку на більшій частині Яви, Мадури та Суматри. Передбачалося налагодження співпраці між обома урядами — нідерландським та індонезійським — з метою найшвидшого пере­творення Індонезії на демократичну суверенну державу на прин­ципах федерації, — «Сполучені Штати Індонезії», до складу яких повинні увійти Індонезійська Республіка, Борнео та «Великий Схід». Готування до утворення «Сполучених Штатів Індонезії» мало здійснюватися Установчими зборами, що складатимуться з обраних демократичним шляхом делегатів від Індонезійської Рес­публіки та інших територій. Над цим федеральним утвором існувала б інша, ширша федерація — «Нідерландсько-індонезій­ський Союз», куди мали б увійти, з одного боку, «Сполучені Штати Індонезії», а з іншого — Нідерланди, Гайана та Кюрасао. Компетенція цього союзу обмежувалася б зовнішньополітичними, оборонними, економічними і культурними питаннями. «Сполучені Штати Індонезії» запропонували б свою кандидатуру до Ор­ганізації Об'єднаних Націй.

Цю угоду треба було ратифікувати. Але проти неї склалася сильна опозиція в Нідерландах з боку колишнього прем'єр-міні­стра Гербранді. Центральний індонезійський національний комітет, який прирівнювався до парламенту республіки, схвалив ці угоди, але проголосував за резолюцію, яка сприяла приєднанню до Індонезійської Республіки інших територій, а це суперечило по­становам договору від 15 листопада 1946 р. Врешті 28 березня 1947 р. в Батавії угоду було підписано.

Нідерландська політика з позиції сили

Але раптом виникли складності з тлумаченням угоди. Респуб­ліканці прагнули обмежити повноваження нідерландського губер­натора. Це призвело до того, що нідерландці вирішили провести 20 липня 1947 р. «операцію силами поліції». Нідерландці розра­ховували на те, що ці акції не викличуть реакції з боку інших держав, зокрема Англії, Індії та Австралії. Але Індія та Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки 00Н. Тоді нідер­ландський та індонезійський уряди погодились на арбітраж Спо­лучених Штатів, і 4 серпня оголошено припинення вогню. Проте поліційні акції тривали, і 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що всі території, зайняті нідерландськими військами, переходять під суверенітет Нідерландів. Трохи пізніше, 23 вересня, нідер­ландський уряд запропонував створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Рес­публіки. Республіканці втратили східну частину Суматри з важ­ливим економічним центром Палембангом. Після цього нідер­ландці зібрали в Батавії представників десяти територій, які поставили вимогу про негайне утворення «Сполучених Штатів Індонезії» та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їх складу (4 січня 1948 р.). Здавалося, що це тріумф політики Нідерландів, які прагнули підкорити республіканців шля­хом запровадження федеральної структури «Сполучених Штатів Індонезії» та спираючись на підтримку невеликих держав, що їх республіканці вважали штучними утворами. 13 січня в Батавії була створена Тимчасова індонезійська рада. В той самий час Посередницька комісія (00Н), до якої ввійшли Сполучені Штати, Бельгія і Австралія, провела засідання на борту американського корабля «Ренвіл». З 14 по 19 січня було підписано кілька угод, статті яких відрізнялися від тез, сформульованих у Лінгаджатських угодах, на користь Нідерландів. 2 лютого 1948 року новий прем'єр-міністр Індонезії Гатта оголосив, що він погоджується з цими угодами. Тимчасова рада була замінена Федеральною радою Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 року; саме на цю дату було призначене проголошення «Сполучених Штатів Індонезії» суверенною державою. Губернатор ван Моок очолив уряд. Нова конституція була прийнята 29 вересня 1948 року.

Але вона вже набагато відстала від розвитку подій. На Яві відбувалися заворушення, підняті комуністами. Індонезійська де­легація в Батавії, яка тепер стала називатися Джакартою, відмо­вилася проголосувати за конституцію і не приєдналася до неї, незважаючи на приїзд багатьох нідерландських міністрів.

10 листопада генерал-губернатор ван Моок подав у відставку, а колишній прем'єр-міністр Бель був призначений верховним ко­ролівським представником в Індонезії. Наслідком відмови уряду республіки приєднатися до конституції була друга «операція силами поліції», яку нідерландці почали 18 грудня 1948 р.; вона закін­чилася арештом президента Сукарно й прем'єр-міністра Гатти, окупацією столиці республіки Джакарти та багатьох інших міст.

Незалежність Індонезії

Ця операція мала згубні наслідки для політики Нідерландів. Посередницька комісія 00Н поклала всю відповідальність за вчи­нені дії на голландський уряд. Протест заявили і ті індонезійські держави, які перебували під значним впливом Нідерландів. 2 січня 1949 р. Неру оголосив про скликання в Нью-Делі паназійського з'їзду.

На цьому з'їзді, в якому взяли участь Туреччина, арабські країни, Іран, Афганістан, Пакистан, Цейлон та Австралія, була поставлена вимога про повернення Індонезійській Республіці всіх її територій та про виведення іноземних військ. 7 січня ця проблема розглядалась у Раді Безпеки 00Н, яка 21 січня ухва­лила резолюцію про створення тимчасового уряду до 15 березня, проведення виборів до 15 жовтня та передачу влади «Сполученим Штатам Індонезії» до 1 липня 1950 року. Опинившись перед загрозою розриву з Організацією Об'єднаних Націй, нідерландський уряд з великою гіркотою погодився на відновлення перего­ворів. Він був змушений повернути Індонезійській Республіці Джок'якарту, а потім звільнити заарештованих керівників держа­ви. Своєю чергою, Індонезія погодилася взяти участь у конфе­ренції за «круглим столом» у Гаазі. Республіканцям Індонезії пощастило прихилити на свій бік керівництво п'ятнадцяти інших територій та автономних держав, на підтримку яких розрахову­вали Нідерланди. На цій конференції представники всіх індоне­зійських територій виступали з однакових позицій.

Конференція проходила в Гаазі з 23 серпня по 2 листопада. На ній було вирішено:

1. Передати верховну владу республіці «Сполучених Штатів Індонезії», до складу яких входять Республіка Індонезія і 14 інших територій або автономних держав. Статус Нової Гвінеї лишається незмінним¹.

2. Створити «Нідерландсько-індонезійський Союз» під верхов­ною владою Нідерландського суверена. Співпраця має розвиватися на принципах, прийнятих між незалежними державами, і здійсню­ватися переважно в царині оборони та міжнародних відносин. Створити постійний секретаріат і скликати не рідше, ніж двічі на рік, наради міністрів. Заснувати арбітражний суд.

3. Укласти торговельні та фінансові угоди між різними членами Союзу.

4. Вивести нідерландські війська.

27 грудня королева Юліана підписала ухвалу про передачу верховної влади. Індонезія стала незалежною державою. В серпні 1950 року вона відмовилася від федерального устрою, плани якого виношували Нідерланди, і назвала свою країну Індонезійською Республікою. «Нідерландсько-Індонезійський Союз» пішов у небуття.

Проблема Індокитаю

На початку 1945 року ситуація в Індокитаї була подібною до становища в Індонезії. Дозвіл Японії на утворення незалежного Уряду був запізнілий, і після її поразки Індокитай окупували китайські війська на північ від шістнадцятої паралелі та бри­танські — на південь. Французькі збройні сили під командуванням генерала Леклерка, який реалістично оцінював сили в'єтнамського Руху за національну незалежність, змогли швидко замінити британців у південній частині країни — в Кохінхіні. А на півночі країну грабували китайські війська під командуванням генерала Лю Ханя. У вересні 1945 року В'єтмінь — Ліга за незалежність В'єтнаму сформувала в Ханої уряд, який замінив уряд імпе­ратора Бао Дая. Франція відрядила до Ханоя адмірала Тьєррі д'Аржанльє, який обійняв посаду верховного комісара. Він значно рішучіше, ніж генерал Леклерк, виступав за політику відновлення панування Франції в цьому регіоні. 28 лютого 1946 р. Франція підписала з Китаєм угоду, за якою Юньнанська залізниця переходила до французів, а націоналістичний уряд Китаю одержував пільги для своїх громадян, що мешкали в Індокитаї. Крім того, китайці обіцяли вивести свої війська з Тонкіну та Лаосу.

До французьких володінь, крім В'єтнаму, розділеного на два протекторати (Тонкій та Аннам) і колонію (Кохінхіну), відійшли також дві округи, населення яких складалося з лаосців та кам­боджійців. Оскільки вони з великою недовірою ставилися до амбітних прагнень в'єтнамців, французам було неважко схилити їх до підписання угоди про модус вівенді (з Камбоджею — 7 січня 1946 р.; з Лаосом — 27 серпня), згідно з якими цим територіям надавався статус автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. З В'єтнамом переговори були значно важчі. Уряд Хо Ші Міна, в якому все більше зростав вплив комуністів, погодився на підписання угоди, яка дозволяла французьким військам знов окупувати Тонкій. Це сталося 8 березня 1946 р. завдяки зусиллям Жана Сентені, представника французьких властей у цій місцевості. За цією угодою Франція визнавала В'єтнамську Республіку як незалежну державу, що мала свій уряд, свій парламент, свою армію та свою фінансову систему і входила як складова частина до Індокитайської федерації та до Французького союзу. Шляхом референдуму мало бути визначено, чи приєднається Кохінхіна до В'єтнамської Республіки. Адмірал Тьєррі д'Аржанльє спробував натиснути на громадську думку, що мала бути висловлена на цьому референдумі, шляхом утворення тимчасового уряду Кохінхіни, що так само, як уряд Лаосу та Камбоджі, взяв участь у конференції в Далаті 6 квітня 1946 р. Цей захід був сприйнятий В'єтнамською Республікою як порушення угоди від 6 березня 1946 року. Проте на завершення конференції, яка проходила в Фонтенбло у вересні 1946 року, Хо Ші Мін усе-таки підписав угоду про модус вівенді, яка передба­чала рівні права громадян обох держав — Франції та В'єтнаму, закликала до надання пріоритетних прав французьким радникам, передбачала створення єдиної митної та грошової системи в Індо­китаї, відкриття консульських представництв В'єтнаму в сусідніх державах. У вересні 1946 р. почалися перші заворушення. Фран­цузи прагнули закріпити своє становище збройною силою і піддали сильному бомбардуванню Хайфон. 19 грудня цього ж року В'єт­мінь, лідери якого вважали політику Тьєррі д'Аржанльє нещирою, розв'язав нещадну війну спочатку в Тонкіні, потім у Кохінхіні проти французів та проти всіх, кого вважав ворогами комунізму. Соціалістичний уряд Леона Блюма вирішив відреагувати на це, і війна набула ще більшого розмаху. Жорстокість, із якою вона провадилась, висока ціна, яку французи за неї платили, змусили Францію поступово змінити свій політичний курс, внаслідок чого панування Франції в Індокитаї було майже повністю ліквідоване. Війна в Індокитаї з антиколоніальної перетворилася в антико­муністичну. Ця зміна спричинилась до рішучого повороту політики США в Індокитаї, яка спочатку орієнтувалася на підтримку Хо Ші Міна, але з 1950 року американський уряд почав постачати зброю французьким військам. Простежимо, як розвивалися основні етапи цієї нової політичної ситуації.

Віднині вже не йшлося про відновлення безпосереднього владарювання Франції в Індокитаї. Це добре розуміли верховні комісари, які обіймали цю посаду після адмірала Тьєррі д'Аржанльє,— спочатку Еміль Болар, а згодом — Леон Піньйон. Складність полягала в тому, щоб знайти серед в'єтнамців достатньо авторитетну особу, і передати їй повнова­ження, яких вимагали ті поборники незалежності В'єтнаму, котрі не були комуністами. В такий спосіб сподівалися відвернути більшість в'єтнамського населення від В'єтміню. Були проведені переговори з колишнім імператором Бао Даєм. Вони почалися з зустрічі Болара з імператором, яка відбулася в грудні 1947 року в затоці Алонг. З цієї нагоди був створений Центральний уряд В'єтнаму, очолюваний генералом Ксюаном. 6 червня 1947 р. між ним та Боларом був підписаний протокол, який обумовлював незалежність В'єтнаму та його право самостійно визначити статус своїх територій. 8 березня 1949 р. після врегулювання питання про приєднання Кохінхіни до В'єтнаму відбувся обмін листами між Бао Даєм та Венсаном Оріолем, президентом Французького союзу, в яких проголошу­вались такі ухвали:

1. Створення в межах В'єтнаму «Союзу трьох Кі», куди мали ввійти Тонкій, Аннам і Кохінхіна.

2. Визнання незалежності В'єтнаму як держави — члена Фран­цузького союзу.

3. Відкриття власних дипломатичних представництв В'єтнаму в Індії, Ватикані та Сіамі. Дипломатичні представники закордонних Держав у В'єтнамі мають бути акредитовані одночасно і при в’єтнамському уряді, і при президенті Французького союзу. Франція має підтримати кандидатуру нової держави в Організації Об'єднаних Націй.

4. Створення власних збройних сил В'єтнаму. Війська Фран­цузького союзу матимуть право лишатися на деяких військових базах.

5. Надання повної свободи В'єтнамові в галузі культури.

6. Зобов'язання В'єтнаму лишатися в складі Французького союзу.

19 липня подібні угоди були укладені з Лаосом і 9 листопада — з Камбоджею. Французькі Національні збори ратифікували їх 29 січня 1950 року. Це дало можливість французькому урядові в 1950 та 1951 рр. передати місцевим урядам ті повноваження, які ще лишалися за французькими властями. В січні 1950 р. СРСР та КНР визнали де-юре уряд Хо Ші Міна, а Великобританія та Сполучені Штати оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая та уряди Лаосу і Камбоджі. Так само вчинили й інші держави, зокрема Австралія та Нова Зеландія.

Після того, як політичні проблеми були більш-менш урегу­льовані, першочергового значення набули воєнні питання. В лис­топаді 1950 р. на півночі Індокитаю в районі Лангшона франко-в'єтнамські сили зазнали серйозної поразки. В'єтмінь за допомо­гою комуністичного Китаю зміг модернізувати свої збройні сили й підтримати дії партизан широкомасштабними воєнними опе­раціями. З метою перешкодити подальшому розвиткові такої си­туації Франція призначила своїм новим комісаром у Індокитаї генерала де Латра де Тасіньї, який мав великий авторитет у армії. Де Латр де Тасіньї зумів підняти моральний дух військ і, застосувавши нову стратегію, виправив на деякий час становище, проте йому не пощастило досягти повного врегулювання (він помер у січні *952 року). Навесні 1952 року уряд Франції постановив надати подальшу підтримку Бао Даєві, а це було пов'язане з величезними витратами. Але французький уряд мусив погодитись на них: адже від того, чим закінчиться війна в Індокитаї, залежала майбутня доля Французького союзу. Саме про це йшлося в заявах, зроблених у квітні 1952 р. Летурно — новим верховним комісаром Франції в Індокитаї. Основними ознака­ми ситуації, яка склалася на той час, були значне збільшення воєнної допомоги від Сполучених Штатів у порівнянні з тією, яку генерал де Латр де Тасіньї одержав у вересні 1951 року, зростання чисельності особового складу та озброєнь національної армії В'єтнаму. Франко-в'єтнамські збройні сили міцно закрі­пилися в гирлі Тонкінської затоки, а всі інші території Тонкіну та північної частини Аннаму були зайняті' В'єтмінем. Натомість на півдні Аннаму, в Кохінхіні, Лаосі та Камбоджі В'єтмінь обмежувався лише партизанськими операціями та актами саботажу.

IX. Корейська проблема

Окупація Кореї. Тридцять восьма паралель

Починаючи з червня 1950 р. Корея все більше перетворювалася на театр воєнних дій між двома блоками, про утворення яких ми говорили вище. Ми вже знаємо також, що в Ялті й Потсдамі ухвалено постанови про визволення Кореї від японського пану­вання, яке встановилося там з 1910 року. Крім того, в Ялті погоджено, що росіяни займуть північну частину країни, а аме­риканці — південну. У Потсдамі начальники штабів домовилися, що демаркаційна лінія проходитиме 38-ю паралеллю; це не була політична ухвала, йшлося лише про звичайне розмежування двох окупаційних армій. 12 серпня 1945 року, за два дні до капітуляції Японії, росіяни зайняли Північну Корею. А 8 вересня японські війська здались американцям на території, південнішій від демар­каційної лінії.

Одразу після цих подій виникло питання, що робити з Кореєю. В 1943 році президент Рузвельт планував передати її під міжна­родну опіку. У травні 1945 р. під час розмови з Гаррі Гопкінсом, особистим представником президента Трумена, Сталін схвалив ідею опіки над Кореєю, здійснюваної Сполученими Штатами, Великобританією, Китаєм та СРСР. Ця ухвала була офіційно затверджена на нараді міністрів закордонних справ, яка відбулася в Москві у грудні 1945 року.

Спільна російська-американська комісія

Саме з цього й почалися труднощі. На нараді в Москві вирішено створити Спільну російсько-американську комісію, яка мала на­лагодити зв'язки з демократичними партіями та громадськими організаціями Кореї, аби посприяти у формуванні тимчасового корейського уряду. Протягом п'яти років цей уряд мав лишатися під опікою чотирьох великих держав. Усі партії в Кореї одразу висловили протест проти ідеї опіки й поставили вимогу про негайне надання країні незалежності. Проте комуністична партія Раптово змінила свою позицію і виступила поборницею ідеї опіки. Це дало змогу Москві вимагати, щоби комісія консультувалася лише з тими партіями, котрі підтримували ухвалене на нараді в Москві. Натомість Сполучені Штати, зі свого боку, пропонували орієнтуватися лише на ті партії, котрі не підбурювали до виступів проти комісії. Дійти згоди з цього питання виявилось неможливо так само, як і з питання про тимчасовий уряд. Сполучені Штати пропонували провести в кожній з двох зон загальні вибори до тимчасових законодавчих органів, які потім мали вибрати тимчасовий центральний уряд усієї Кореї. Радянський Союз виступав за скликання єдиних для всієї країни «Народних зборів», де були б репрезентовані всі ті демократичні партії та організації, котрі підтримували постанови Московської угоди й налічували понад 10000 членів. У цих зборах Північ і Південь мали бути пред­ставлені однаковою кількістю делегатів.

Втручання Організації Об'єднаних Націй

Усвідомлюючи, що ситуація зайшла в подвійний глухий кут, Сполучені Штати в серпні 1947 року запропонували передати ці питання на розгляд держав, які підписали Московську угоду. Китай та Великобританія погодились на цю пропозицію, а Радян­ський Союз її відхилив, посилаючись на те, що Спільна радян­сько-американська комісія спроможна сама розв'язати ці проблеми. Тоді СТА передали питання на розгляд Генеральної Асамблеї 00Н. СРСР висловив протест, заявивши, що питання про при­пинення війни не належить до компетенції Організації Об'єднаних Націй. Щоправда, СРСР, урешті, визнав за 00Н таку компе­тенцію, але поставив вимогу про запрошення на Генеральну Асамблею представників як Північної, так і Південної Кореї. Асамблея на це не погодилась, і тоді СРСР разом із своїми союзниками вирішив не брати участі ні в обговоренні цього питання, ні в голосуванні. Генеральна Асамблея голосуванням (43 голоси — «за», жодного — «проти» і 6 — утрималися) ухвалила резолюцію про створення Тимчасової комісії 00Н з корейського питання. На неї покладалося завдання сприяти фор­муванню національного уряду Кореї після проведення виборів та прискоренню виведення з країни окупаційних військ. До цієї комісії мали ввійти представники Австралії, Канади, Китаю, Франції, Індії, Філіппін, Сан-Сальвадору, Сирії та України. Проте Україна відмовилась від участі в комісії.

Утворення двох корейських держав

Фактично Тимчасова комісія 00Н могла виконати поставлене перед нею завдання лише в Південній Кореї і мусила змиритися з тим, що Північна Корея лишалася поза сферою її діяльності. 10 травня 1948 року, після того як становище в країні досягло достатнього рівня лібералізації, були проведені вибори. Більшість голосів одержала «Національна асоціація за швидке досягнення незалежності Кореї», і її лідер Лі Син Ман сформував уряд.

В той самий час у Північній Кореї Народна рада Північної Кореї створила Виконавчий комітет на чолі з генералом Кім Ір Сеном. Цей комітет підготував проект конституції. В серпні 1948 року пройшли вибори до Всекорейських народних зборів.

у виборах узяли участь представники Південної Кореї — звичай­но, комуністи або їхні прихильники. До складу зборів увійшли 300 представників Південної Кореї і 212 — Північної Кореї. 9 вересня збори сформували уряд Народної Республіки Кореї, одразу визнаний Радянським Союзом, країнами народної демок­ратії (в тому числі і Югославією), а в серпні 1950 року — Китайською Народною Республікою.

Тимчасова комісія 00Н запропонувала визнати Південну Ко­рею, а СРСР — Північну Корею. Рада Безпеки внаслідок засто­сування вето Радянським Союзом і Сполученими Штатами не прийняла до 00Н обидві кандидатури: і Північну, і Південну Корею (початок 1949 року). Однак уряд Південної Кореї був визнаний багатьма державами, зокрема Сполученими Штатами та націоналістичним Китаєм. У грудні 1948 року замість Тимчасової комісії була створена Постійна комісія 00Н з корейського питання (за винятком України та Канади, до неї ввійшли всі члени колишньої Тимчасової комісії). В грудні 1948 р. СРСР повідомив про те, що він вивів свої окупаційні війська. Попри думку Постійної комісії, яка вважала, що було б необачно евакуювати війська з Південної Кореї до об'єднання країни, Сполучені Штати в червні 1950 р. теж вивели свої війська, залишивши там лише воєнну місію з 500 осіб. Відтак, ситуація в Кореї в її головних рисах дуже нагадувала ситуацію в Німеччині. Внаслідок не­сумісності підходів до розв'язання корейської проблеми демар­каційна лінія перетворилася на міцно замкнений кордон, на якому височіла «залізна завіса». По обидва боки від неї були утворені два різні ворожі один одному уряди, що мали кожен свого патрона — з одного боку в особі Радянського Союзу, з іншого — Сполучених Штатів. Головна відмінність між ситуаціями в Кореї й Німеччині полягала в тому, що в Німеччині Сполучені Штати та їхні союзники тримали окупаційні війська, тоді як у Кореї їх практично не лишалося. Безперечно, саме з цієї причини стано­вище тут раптом різко погіршилося.

Початок війни в Кореї та дії Ради Безпеки

В січні й травні 1950 року військове командування Південної Кореї не раз попереджувало американців та Комісію 00Н про загрозу нападу з боку Північної Кореї. В районі 38-ї паралелі постійно проводилися партизанські операції.

25 червня збройні сили Північної Кореї перетнули демаркаційну лінію на 38-ї паралелі по всій її довжині, і хоча СРСР заявив, що напад був учинений з боку Південної Кореї, масштаб операцій, введених військами Північної Кореї, незаперечне свідчить про те, що вони були ретельно підготовані заздалегідь.

Ми не оповідатимемо про перебіг воєнних дій, а обмежимося лише аналізом їх наслідків для міжнародних відносин. Яких заходів мали вжити Сполучені Штати, колишня окупаційна держава, та Рада Безпеки? 25 червня (за нью-йоркським часом, у Кореї вже було 26 червня) уряд США звернувся до генерального секретаря ООН з проханням негайно скликати Раду Безпеки. Що й було зроблено. Ми пам'ятаємо, що Радянський Союз відмовився брати участь у роботі Ради Безпеки, допоки комуністичний Китай не займе в Раді місця постійного члена, яке досі ще належало націоналістичному Китаєві. Представник СРСР Малик заявив, що СРСР не визнаватиме законності будь-якого вирішення, ухвале­ного за участю представника Гоміньдану. Відсутність СРСР, який паралізував діяльність Ради своїми нескінченними вето, дала змогу ухвалити низку постанов. Уряд Сполучених Штатів запропонував резолюцію, в якій засуджувався збройний напад на Корейську Республіку, вчинений військами Північної Кореї, що призвів до порушення миру, і вимагалося негайно припинити воєнні дії та вивести війська загарбників на північ від 38-ї паралелі; в резолюції містилося звернення до держав — членів 00Н усіляко сприяти виконанню ухвал Ради Безпеки і не надавати ніякої допомоги урядові Північної Кореї. Лише представник Югославії виступив проти цієї резолюції, погодившись тільки з тією її частиною, яка вимагала негайного припинення воєнних дій. Пропозиція Югославії заслухати представника Північної Кореї була відхилена. Вона одержала 6 голосів — «проти» й 1 — «за»; З утрималися (Єгипет, Індія та Норвегія).

Втручання Сполучених Штатів

Одночасно з дебатами, що проходили в Раді Безпеки, уряд Сполучених Штатів, зі свого боку, вживав рішучих заходів. Він дозволив генералові Макартурові, верховному командувачеві збройних сил союзників, розміщених у Японії, поставити до Південної Кореї військове спорядження. Пізніше, 26 червня, одер­жавши від Національних зборів Південної Кореї прохання про надання їй більшої допомоги, президент Трумен наказав повіт­ряним та військово-морським силам США прийти на допомогу урядовим військам Південної Кореї.

27 червня Рада Безпеки провела ще одне засідання, їй були передані численні звіти комісії 00Н з корейської проблеми, в яких підтверджувався агресивний характер дій Північної Кореї. Сполучені Штати запропонували поставити на голосування в Раді Безпеки резолюцію про застосування санкцій проти Північної Кореї. Рада схвалила цю резолюцію, проти проголосувала Юго­славія, а Індія та Єгипет утримались. А втім, за кілька днів Індія приєдналася до постанови Ради Безпеки, а Єгипет заявив, що він прихильно ставиться до застосування санкцій у цьому конкретному випадку, але його принципова позиція в Раді Безпеки полягає в тому, що він завжди утримується від голосування з таких проблем. СРСР виступив з рішучим протестом проти цих резо­люцій і оголосив їх незаконними.

29 червня президент Трумен ухвалив ще поважнішу постанову. Він дав санкцію авіації Сполучених Штатів на удар по цілях у Північній Кореї, а також дозволив генералові Макартурові виса­дити в Кореї сухопутні війська й оголосив блокаду всього корей­ського узбережжя. Інші країни також пообіцяли надати воєнну допомогу Південній Кореї. Лишалося вирішити питання про воєнне командування. 7 липня Рада Безпеки ухвалила резолюцію, в якій Сполученим Штатам пропонувалося призначити командувача об'єднаними збройними силами 00Н. Вони мали виступити під прапором Організації Об'єднаних Націй і прапорами тих держав, контингенти яких увійшли до складу збройних сил ООН. За цю резолюцію проголосували сім членів Ради Безпеки; Єгипет, Індія та Югославія утримались. Радянський Союз, зваживши всі пере­ваги, що їх Сполучені Штати здобули в Раді Безпеки у зв'язку з відсутністю в ній радянського представника, вирішив дозволити Маликові повернутися до зали засідань Ради 1 серпня. Саме в цей день настала черга радянського представника головувати на засіданнях Ради.

Перебіг війни в Кореї до втручання Китаю

В корейській війні можна виділити три головні етапи:

1. До втручання Китаю.

2. Від втручання Китаю до відставки генерала Макартура (квітень 1951 р.).

3. Після відставки Макартура.

На першому етапі війни американці, яких підтримувала біль­шість держав — членів ООН, ставили вирішення політичних проблем у залежність від проблем воєнних. Найважливішим на той час було втриматися на зайнятому плацдармі до приходу нових підкріплень. 19 липня президент Трумен звернувся до Конгресу з проханням виділити нові кредити, які, сказав він, потрібні для забезпечення нових вимог наших збройних сил. Тому Сполучені Штати не надали великої ваги першим ініціативам з урегулювання, з якими виступив Неру 13 та 16 липня 1951 року. У посланнях до Сталіна та до президента Трумена пропонував своєрідний торг: прийняття до ООН Китайської Народної Республіки в обмін на задовільне врегулювання корейського конфлікту. Сталін погоджувався на те, щоб Рада Безпеки взяла на себе відповідальність за врегулювання цього конфлікту, але наполягав, щоб у вирішенні цієї проблеми взяли участь усі п'ять великих держав, що в його розумінні означало участь комуністичного Китаю. Але Сполучені Штати трималися своєї постанови не приймати комуністичного Китаю до 00Н. Здавалося, що велика частина американців підтримує реалістичну позицію свого уряду і скоріше зважиться на ризик загальної війни, аніж дозволить знов утягти себе в політику поступок, подібну до політики умиротворення агресора, що її Сполучені Штати дотри­мувалися в 1936—1939 рр. Друга спроба досягти врегулювання корейського конфлікту мирним шляхом була зроблена Індією, яка запропонувала доручити непостійним членам Ради Безпеки вис­тупити в ролі посередників. Але ця ініціатива теж не мала успіху.

У вересні збройні сили ООН перейшли в наступ. У жовтні виникло нове питання: чи мають війська ООН перетнути 38-му паралель і відтак перетворити війну, яку вони вели з метою захисту Південної Кореї, на політичну акцію, спрямовану на об'єднання двох Корей у єдину державу? Франція та Великобри­танія, яка виступала в тісному контакті з Індією, були проти виходу за 38-му паралель, що могло б спровокувати втручання з боку Китаю або навіть Радянського Союзу. Натомість президент Південної Кореї Лі Син Ман рішуче підтримував ідею просування вище 38-ї паралелі, цього «штучного кордону». 7 жовтня Гене­ральна Асамблея Об'єднаних Націй ухвалила запропонований Англією план відновлення миру в Кореї, згідно з яким мали бути проведені загальні вибори під егідою Організації Об'єднаних Націй і сформовано уряд об'єднаної Кореї. За цей проект подано 47 го­лосів — «за» і 5 — «проти». Пропозиції, висунені СРСР, були відхилені (46 — «проти», 5 — «за», 8 — утрималися). Індійський проект також був відхилений (32 голоси — «проти», 24 — «за» і 3 — утрималися).

Генерал Макартур після того, як він передав урядові Північної Кореї ультиматум, на який не одержав жодної відповіді, наказав військам Південної Кореї, а пізніше і збройним силам ООН 7 ли­стопада перейти 38-му паралель, незважаючи на рішучі заперечен­ня з боку Індії. Між іншим, Організація Об'єднаних Націй на відміну від генерала Макартура дуже неприхильне ставилася до уряду Лі Син Мана, якого звинувачували в недемократичності та в спиранні на надзвичайно брутальну діяльність державної поліції. Комісія ООН з корейської проблеми заперечувала проти доручення Лі Син Макові керівництва урядом визволеної Північної Кореї.

Другий етап: втручання Китаю

Просування військ під командуванням генерала Макартура в Північній Кореї було надзвичайно навальне. Проте невдовзі сталося те, чого боялися супротивники ідеї переходу за 38-му паралель: 16 жовтня китайські війська, які, за офіційним свідченням, складалися з «добровольців», почали форсувати річку Ялу, що нею проходив кордон між Маньчжурією та Кореєю, аби прийти на допомогу силам Північної Кореї, котрі зазнали поразки. 8 листо­пада Сполучені Штати заявили в Раді Безпеки протест проти цих дій. За кілька днів, починаючи з 25 жовтня, внаслідок втручання Китаю ситуація кардинально змінилася. Збройні сили ООН, які були вже на підступах до річки Ялу, мусили з великим поспіхом відступити, аби уникнути оточення їхніх передових частин.

Важко сказати, чи була китайська інтервенція погоджена з Радянським Союзом. У всякому разі, радянський представник у Раді Безпеки заявив, що він застосує вето проти запропонованої Сполученими Штатами й підтримуваної Францією, Англією та трьома іншими членами Ради, резолюції, згідно з якою Китай мав вивести свої війська з Кореї. А тим часом Макартур, отя­мившись від першого шоку, дав наказ своїм військам перейти в наступ у напрямі річки Ялу і заявив 20 листопада 1950 р.: «я виконаю обіцянку, яку дав своїм солдатам, — вони повернуться додому до Різдва».

Проте цей оптимізм тривав недовго. Наприкінці листопада, діставши нові підкріплення, китайські війська, що нараховували близько двадцяти дивізій, перейшли в масований наступ, і аме­риканці мусили знову відступити. І грудня Макартур заявив, що воєнна ситуація змінилася внаслідок уведення в війну армії, яка мала змогу спокійно підготуватися до бойових дій у безпечному середовищі, по той бік непорушного політичного кордону, де їй не загрожував жодний напад. В такій завуальованій формі генерал висловлював думку, що Організація Об'єднаних Націй повинна дати згоду на повітряне бомбардування комуністичного Китаю. Це викликало в усьому світі велике занепокоєння. Чи не була китайська інтервенція прелюдією до початку інтервенції СРСР в Азії або навіть до розв'язання війни в Європі саме тоді, коли збройні сили США зайняті на Далекому Сході і не можуть надати значної допомоги арміям інших держав? Приїзд представника комуністичного Китаю У Сючуана в штаб-квартиру ООН на­прикінці листопада ще більше підтвердив непохитну позицію Пекіна. Китайський представник поставив попередні умови при­пинення вогню, а саме: відведення військ за 38-му паралель, виведення американських військ з острова Тайвань, прийняття комуністичного Китаю до Організації Об'єднаних Націй. Імовірно, Що саме тоді президент Трумен обмірковував можливість застосу­вання атомної бомби проти китайців. У цій драматичній атмо­сфері, коли війська поквапно відходили на південь, Еттлі вирішив поїхати до Вашінгтона, перед цим прийнявши в Лондоні Робера Шумана. Еттлі перебував у Вашингтоні з 4 по 8 грудня. Не будучи прибічником політики умиротворення агресора, британський прем'єр-міністр, здавалось, намагався все-таки схилити американського президента до більш стриманої політики і поділитися з ним своєю стурбованістю з приводу занадто войовничого настрою ге­нерала Макартура та його дуже необачних дій. Під час цих зустрічей сторони не змогли досягти домовленості щодо прийняття комуністичного Китаю до Організації Об'єднаних Націй: британці наполягали на цьому, а американці не погоджувались. На 18 грудня фронт уже пересунувся через 38-му паралель. Столицю Південної Кореї Сеул було здано 4 січня 1951 року.

На початку січня 1951 р. в Лондоні відбулась конференція дев'яти держав — членів Британської співдружності; на ній зроб­лено спробу запропонувати план перемир'я, за яким негайно слід було оголосити припинення вогню, після чого мала відбутися конференція за участю чотирьох держав: Сполучених Штатів, Великобританії, Китаю та СРСР, — які повинні були спробувати врегулювати всі політичні проблеми Далекого Сходу, в тому числі долю острова Тайвань та прийняття комуністичного Китаю до 00Н. 14 січня Політичний комітет ООН схвалив цей проект. За нього було подано 50 голосів і 7 — проти. Але, крім націона­лістичного Китаю та Сан-Сальвадору, проти цього проекту вис­тупили країни радянського блоку, а ще за кілька днів він був відхилений комуністичним Китаєм. Після цього 20 січня уряд США запропонував проект резолюції, в якій заявлялося, що Китай учинив агресію. Незважаючи на контрпропозицію, яка 24 січня надійшла з боку дванадцяти арабських та азійських країн, Полі­тична комісія 31 січня ухвалила резолюцію, запропоновану аме­риканцями, яких підтримали Франція та Великобританія. За цю резолюцію було подано 44 голоси, 7 держав (радянський блок, Індія та Бірма) проголосували проти і 8 держав утрималися від голосування. Трохи згодом, 18 травня 1951 р., Генеральна Асам­блея ООН ухвалила ембарго на постачання до комуністичного Китаю товарів стратегічного значення.

Проте ця резолюція не мала жодного практичного значення. Збройні сили ООН починаючи з 25 січня перебрали воєнну ініціативу і повільно, але безупинно просувалися спочатку до 38-ї паралелі, а потім і далі на північ, за винятком західної частини фронту. Але чи міг Макартур, маючи досить обмежені можливості, здобути вирішальну перемогу, не напавши безпосередньо на Ки­тай? Чоловік дуже незалежний, який до того ж після 1941 року ні разу не був у Сполучених Штатах, генерал здійснював свою власну політику, мало переймаючись турботами урядів євро­пейських держав. У березні, без будь-яких консультацій з Вашингтоном, він зробив сенсаційну заяву, запропонувавши Північній Кореї перемир'я, а в разі відмови погрожував Китаєві перенести .війну на його територію. Така позиція генерала змусила прези­дента Трумена до вкрай важливої постанови. 10 квітня 1951 Р-. хоча й визнавши, що генерал Макартур був одним із найвизначніших воєначальників Сполучених Штатів, президент увільнив його від командування і поставив на чолі 8-ї армії — війська Сполучених Штатів у Кореї — генерала Метью Ріджвея.

Третій етап: після відставки Макартура

Відставка Макартура трохи розрядила міжнародну атмосферу: світ переконався, що президент Трумен не бажає розширення корей­ського конфлікту. Після багатьох невдалих наступів китайської армії (починаючи з 22 квітня) стало очевидним, що американці вийшли з того глухого кута, в якому вони опинились, і що лише переговори зможуть покласти край цій війні за умови збереження лінії кордону вздовж 38-ї паралелі.

За два дні до першої річниці корейської війни, 23 червня 1951 р., радянський представник в Організації Об'єднаних Націй Яків Малик, ймовірно, після таємних консультацій з американця­ми, виступив по радіо з заявою, в якій, покритикувавши Північно­атлантичний пакт і США за острів Тайвань, заявив про мож­ливість мирного співіснування двох систем — соціалістичної та капіталістичної. На закінчення свого виступу Малик сказав: «Ра­дянський народ вважає... що настав час почати переговори між учасниками війни з метою припинення вогню і укладення пере­мир'я, яке передбачало б відведення військ обох сторін за 38-му паралель. Чи такий захід може бути здійснений? Я вірю, що може, коли є щире бажання покласти край кривавим битвам у Кореї».

Ця промова була відвертим запрошенням до переговорів. Спо­лучені Штати, хоча й не дуже вірили заявам СРСР, дали зрозуміти, що вони згодні на переговори. Моррісон, який очолював британське Міністерство закордонних справ, виявив більше сим­патій до заяви радянського представника. Правда, в дипломатич­них та урядових колах боялися, що цей виступ — чиста пропа­ганда. Але Громико, заступник міністра закордонних справ СРСР, підтвердив солідарність свого уряду з заявами, зробленими Маликом. У китайській пресі теж з'явилися схвальні відгуки на пропозиції росіян. ЗО червня генерал Ріджвей запропонував почати переговори. Командування комуністичних армій — корейської та китайської, яка воювала в Кореї,— того ж дня дало свою згоду і запропонувало, щоб переговори відбулись у Кесоні, за 2 км від 38-ї паралелі, на «нічиїй землі», і почалися між 10 та 15 липня. Офіцери зв'язку підготували всі необхідні технічні засоби. Перше засідання почалося 10 липня, коли бої ще тривали, але вже в Уповільненому темпі. Американську сторону репрезентував адмірал Тернер Джой, Північну Корею — генерал Нам Ір, китайських «Добровольців» — генерал Тун Хуа.

Переговори про перемир'я

Переговори, які почалися 10 липня 1951 р., тяглися довго. Мирозглянемо лише їхні головні моменти.

Вже 10 липня комуністи внесли три пропозиції:

1. Негайне припинення вогню, бомбардування, блокади, розві­дувальних операцій іще до початку обговорення умов перемир'я.

2. Тридцять восьма паралель має вважатися демаркаційною лінією; по обидва боки від неї має бути встановлена 10-кіло-метрова демілітаризована зона.

3. Всі іноземні війська мають бути виведені якомога швидше.

12 липня генерал Ріджвей зупинив переговори, бо комуністи, знехтувавши тим, що Кесон є «нічиєю землею», ввели туди свої війська і намагалися не допустити в цю зону представників преси західних держав. Це викликало рішучі протести, що змусило ко­муністів погодитися з демілітаризованим статусом зони, і 15 липня переговори відновилися.

Проте зразу виникли складності з вирішенням суттєвих питань. Американці не погодились на негайне припинення вогню, що дозволило б комуністам сконцентрувати свої сили і знову перейти в наступ. Вони не погоджувалися також на те, щоб демаркаційна лінія проходила 38-ю паралеллю: адже на північ від неї вони утримували стратегічно вигідні позиції. Американці вважали, що виведення іноземних військ є політичним питанням, яке може бути вирішене тільки після укладення договору про перемир'я. Вони пропонували створити комісію, яка здійснювала б нагляд за додержанням умов перемир'я і не допустила, аби та чи та сторона скористалася з припинення воєнних дій, щоб краще підготуватися до наступних операцій. Несумісність поглядів призвела до невдачі цих перших переговорів. 23 червня китайсько-корейська сторона звинуватила своїх супротивників у бомбардуваннях нейтральної зони Кесона. Генерал Ріджвей спростував ці заяви, і переговори знову зупинилися. Можливо, це було пов'язане також з підго­товкою договору про мир з Японією, про що ми говоритимемо нижче; відкриття конференції в Сан-Франциско, яка мала ухва­лити цей договір, було призначене на 10 вересня. А тим часом сталися нові інциденти, зокрема 10 вересня літаки збройних сил 00Н бомбардували нейтральну зону. За їхніми твердженнями, це сталося помилково.

19 вересня китайсько-корейська сторона запропонувала від­новити переговори, і 24 вересня офіцери зв'язку виїхали до Панминчжона, щоб підготувати нову зустріч. Генерал Ріджвей не погодився на проведення її в Кесоні. Протягом кількох тижнів відбувався обмін нотами, і, нарешті, досягнуто домовленості про те, що переговори проходитимуть у Панминчжоні (21 жовтня).

Ці нові переговори завершилися більш-менш результативно.

Комуністи відмовилися від своїх вимог щодо демаркаційної лінії вздовж 38-ї паралелі. 23 вересня погоджено, що ця лінія відповідатиме наявній лінії фронту, обабіч якої буде встановлена двокілометрова демілітаризована зона.

Після цього перейшли до обговорення питання про контрольну комісію. Китайсько-корейська сторона пропонувала, щоб контроль здійснювався нейтральними спостерігачами. З боку командування збройними силами ООН заперечень не було, але лишалось виз­начити, хто саме буде виступати як нейтральна сторона. Ко­муністи наполягали на тому, щоб однією з нейтральних держав був СРСР. Американці з цим не погоджувалися. Крім того, комуністи хотіли одержати право на спорудження аеродромів і вимагали заборонити заміну військових частин, а це йшло врозріз з американськими планами щодо підсилення контингенту їхніх військ. Обговорювалася також проблема полонених. Командування збройними силами ООН повідомило, що вони мають 130 000 полонених, комуністи — 71 000, не рахуючи полонених з південнокорейської армії. Китайсько-корейська сторона запропонувала здійснити простий обмін полоненими, що було б значно вигідніше для них, якщо врахувати нерівну кількість полонених у обох сторін. Отже, ця проблема лишалася невирішеною. Крім того, американці відмовилися повернути тих полонених, котрі не бажа­ли більше захищати справу комунізму.

Ці питання будуть вирішені лише в липні 1953 року.

X. Договір про мир з Японією

Політика Сполучених Штатів щодо Японії

В 1947 році стало очевидним, що Сполучені Штати змінили свою орієнтацію; вони більше не підтримували націоналістичний Китай, а зосередили свою увагу на встановленні добрих відносин з Японією. А це потребувало припинення окупаційного режиму і укладення мирного договору за участю СРСР або без нього. Саме на цьому останньому варіанті наполягали багато визначних полі­тичних діячів, зокрема Макартур та колишній президент Гувер. Цю ідею підтримали також учасники конференції домініонів, яка проходила в Канберрі у серпні та вересні 1947 року; на ній висловлено бажання в щонайкоротший термін укласти мирний Договір, тези якого мають бути сформульовані одинадцятьма краї­нами, членами Комісії з проблем Далекого Сходу, і схвалені голосуванням у дві третини голосів без використання права вето. Натомість СРСР наполягав на тому, щоб мирний договір з Японією був підготовлений чотирма державами: СРСР, США, Великобританією та Китаєм. Націоналістичний Китай виступав проти негайного укладення договору. Отже, жоден проект із запропонованих у 1947 році не був прийнятий.

Після поразки націоналістичного Китаю генерал Макартур змі­нив свою політику. Віднині він покладався на праві партії та розпочав боротьбу проти прихильників комуністичних ідей у Япо­нії, виявляючи більшу терпимість до трестів та виступаючи за швидке економічне піднесення Японії. Все частіше заводилися розмови про можливість укладення мирного договору. 1 червня 1950 р. японський уряд висловився за укладення сепаратного миру, який гарантував би Японії свободу і рівність. Проте японці бажали отримати гарантії захисту від можливого нападу СРСР та від розгортання комуністичного руху всередині країни. Початок війни в Кореї не завадив подальшим переговорам між Сполуче­ними Штатами та Радянським Союзом. Крім того, коли амери­канці були змушені скоротити чисельність своїх окупаційних військ у Японії в зв'язку з потребами їхніх збройних сил в Кореї, японці продемонстрували разючу лояльність до США, не провівши за цей час жодної акції протесту. На початку 1951 року Фостер Даллес, радник Державного департаменту, член республіканської партії, виїхав на 2 тижні до Токіо, де мав важливі розмови з японським прем'єр-міністром Йосідою.

13 лютого генерал Макартур дозволив Міністерству закордонних справ провести прямі переговори з 20 зарубіжними країнами без посередництва окупаційних властей. Після цього Фостер Даллес виїхав до Канберри, потім до Веллінгтона і, провівши там низку консультацій, запропонував підписати Тихоокеанський пакт між Сполученими Штатами, Австралією та Новою Зеландією, який гарантував би цим двом країнам захист від можливого відро­дження японського мілітаризму. Фостер Даллес повернувся до Сполучених Штатів у квітні, маючи з собою проект договору, який міг правити за основу для подальшого обговорення.

Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) був підписаний 1 ве­ресня 1951 р. ЗО серпня Сполучені Штати підписали угоду про гарантії з Філіппінами.

Конференція у Сан-Франціско

20 липня 1951 р. Сполучені Штати скликали у Сан-Франціско конференцію для підписання договору про мир з Японією, текст якого був остаточно затверджений 13 серпня. 49 держав, у тому числі й СРСР, погодилися взяти в ній участь. Франція запросила до участі в конференції В'єтнам, Лаос і Камбоджу. Це збільшило число учасників до 52. Індія, Бірма та Югославія від участі відмовилися. Індія аргументувала свою постанову (нота від 23 серпня) тим, що проект договору не надавав Японії «гідного місця» і не створював сприятливих умов для збереження тривалого миру на Далекому Сході; адже острови Бонін і Рюкю не повер­тались Японії, а іноземні війська лишались на її території. Крім того, в жодному з пунктів договору не йшлося про повернення Китаєві острова Тайвань; в проекті не згадувалось про передачу СРСР Курильських островів та Південного Сахаліну. Звісно, на цю конференцію не був запрошений комуністичний Китай, якого Сполучені Штати не визнавали. Чжоу Еньлай, китайський міністр закордонних справ, 15 серпня виступив із заявою, в якій висловив думку про те, що проект мирного договору з Японією суперечить укладеним міжнародним угодам, бо він перетворює Японію на справжню колонію Сполучених Штатів і скасовує репарації. Ве­ликобританія, попри свою стурбованість відмовою Індії від участі в конференції, підтримала американський проект. Конференція в Сан-Франциско тривала з 4 по 7 вересня. З п'ятдесяти двох держав — учасниць конференції лише СРСР, Польща й Чехословаччина відмовилися підписати договір і приєднались до зауважень проти договору, висунутих Китаєм та Індією. Договір був під­писаний 7 вересня. Отже, виступ Громика ніяк не вплинув на ухвали конференції. Але країни комуністичного блоку цілком ігнорували цей договір.

Ми вже згадували про основні пункти цього договору, коли говорили про конференцію. Розгляньмо тут коротко його основні політичні аспекти. Територіальні проблеми вирішувалися в такий спосіб: Японія відмовлялась від Кореї, острова Тайвань, Пескадорських, Курильських островів, від південної частини Сахаліну, від своїх колишніх підмандатних територій, від усіх прав на зону Антарктики, від островів Спратлі та Парасельських. Щодо про­блеми безпеки Японія погоджувалася з усіма тезами статті 2 Статуту Організації Об’єднаних Націй. Іноземні війська мали бути виведені не пізніше, як через 90 днів після введення в дію мирного договору — за умови, якщо не будуть укладені окремі угоди з цього питання. Про репарації йшлося в статті 14 договору, де зазначалося, що Японія «мусить сплатити репарації за збитки і страждання, спричинені нею під час війни». Проте в цій статті зазначалося, що «на теперішній момент Японія не має достатніх ресурсів, аби повністю сплатити репарації за всі ці збитки і страждання». Зазначалося також, що можуть бути проведені пе­реговори за участю зацікавлених сторін, і держави-союзники матимуть право на одержання частини японської власності, яка перебуватиме під їхньою юрисдикцією на момент введення в дію Цього договору. 8 вересня Сполучені Штати підписали з Японією Договір про безпеку. Оскільки Японія не мала власних можливо­стей забезпечити свою оборону, вона виявила бажання, щоб збройні сили США тимчасово лишались як на території Японії, ^так і поблизу від неї. Сполучені Штати висловили надію на те, що Японія поступово зможе самостійно забезпечити свою оборону, не озброюючись для наступальних дій.

Японія мала сама налагодити свої відносини з Китаєм і са­мостійно вибрати свого партнера — комуністичний Китай чи націоналістичний уряд, що перебував на острові Тайвань. 24 груд­ня 1951 року уряд Йосіди вирішив приєднатися до політичного курсу Сполучених Штатів і почати двосторонні переговори з Чан Кайші, відмовившись визнати комуністичний Китай, який віднині став потенційним ворогом Японії. 16 лютого представник Японії вирушив на острів Тайвань, щоб почати переговори.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 405; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!