IV. Відносини між американськими державами

Війна сприяла тимчасовому поліпшенню відносин між державами Американського континенту. Зразу після Перл-Гарбора шість країн Центральної Америки, а також Колумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну державам Осі. Те саме зробили Бразилія, Уруг­вай, Перу, Парагвай та Еквадор на конференції в Ріо-де-Жанейро в січні 1942 року. Мексика оголосила війну 1 червня 1942 року. Аргентина й Чілі, не оголошуючи війни, дійшли ухвали про розвиток відносин зі Сполученими Штатами як з неворожою до них державою.

Щодо Бразилії, то вона була єдиною латиноамериканською країною, котра направила в Європу свій експедиційний корпус для безпосередньої участі у воєнних діях. Мексика поставляла Сполученим Штатам робочу силу: 300000 мексиканців приїхали працювати до США. Крім того, багато країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам свої військові бази.

Конференції країн Американського континенту (починаючи з 1945 року)

Наступною конференцією американських країн після тієї, що відбулася в Лімі в 1938 році, була конференція в Мехіко, яка проходила з 21 лютого по 8 березня 1945 р. Вона не була однією з запланованих регулярних конференцій, її скликали зразу після Ялтинської з метою обговорення проблем війни і миру. Аргентину до Мехіко не запросили, враховуючи профашистську орієнтацію її уряду, не визнаного Сполученими Штатами. Головним наслід­ком конференції в Мехіко було ухвалення Чапультепекського акту, за назвою одного з палаців міста. Цей документ, укладений на основі принципу рівності юридичних прав усіх країн, проголо­шував, що «замах будь-якої держави на цілісність, територіальну недоторканність або на політичну незалежність будь-якої американської держави буде вважатися... актом агресії проти всіх дер­жав, котрі підписали цю декларацію». В разі агресії або її загрози держави, що підписали декларацію, мають провести спільні кон­сультації.

1. Доти, доки триватиме війна, проти держави-агресора будуть застосовуватися такі санкції, які вважатимуться необхідними, приміром розрив дипломатичних відносин, економічні санкції і навіть застосування збройної сили;

2. Передбачалось укладання спільної регіональної угоди з метою підтримки запровадженої системи безпеки та її подальшого роз­витку після підписання мирних договорів.

Наступна конференція країн Американського континенту прохо­дила з 15 серпня по 2 вересня 1947 року в Ріо-де-Жанейро. Вона мала надзвичайний характер і була спрямована на збереження миру та безпеки на континенті. З 21 держави Америки лише Нікарагуа, де перед самим початком конференції відбувся держав­ний переворот, не була запрошена. Конференція в Ріо-де-Жанейро мала привести у відповідність зі Статутом 00Н постанови, ухва­лені на конференції в Мехіко, та замінити Чапультепекський акт, який мав тимчасовий характер, більш тривалою угодою. Головним наслідком цієї конференції була підготовка панамериканського договору про взаємну допомогу, відомого як Акт Ріо. Заходи, що передбачалися цим документом, були подібні до тих, про які говорилося в Чапультепекському акті, а саме: проведення кон­сультацій при наявності агресії або її загрози; в разі агресії передбачалося застосування санкцій, які ухвалювалися спільно на засіданні консультативного органу.

Конференція в Боготі відбувалася з 30 березня по 2 травня 1948 р. То була восьма регулярна панамериканська конференція, її засідання проходили надзвичайно бурхливо в зв'язку зі спробою підняти повстання в столиці Колумбії. Генерал Маршалл на одній з прес-конференцій поклав відповідальність за організацію цього повстання на комуністів. Результати конференції були досить мізерні, і здавалося, що саме тут виявилось загострення напру­женості в стосунках між Сполученими Штатами та латиноамери­канськими республіками. Нападки з боку учасників конференції, спрямовані проти європейських держав, які володіли територіями в Америці, не мали успіху; про це ми говоритимемо далі. Американські держави одностайно висловилися за необхідність боротьби з комуністичною пропагандою та комуністичною діяль­ністю. Утворення панамериканського союзу закріплювалося Статут організації американських держав, підписаним 30 квітня 1948 р. Згідно з цим статутом Панамериканський союз отримував права Регіональної організації в рамках Організації Об'єднаних, який передбачав систему заходів мирного врегулювання конфліктів між державами Америки. В ньому пропонувалося також налагодити співпрацю між країнами Америки з метою підвищення життєвого рівня та поширення освіти. Керівництво організацією має здійснюватися панамериканською конференцією, яка від­бувається раз на 5 років. У періоди між регулярними конфе­ренціями можуть бути скликані спеціальні конференції, якщо за це висловиться дві третини держав—членів організації. Проблеми, які мають невідкладний характер, повинні розглядатися на нара­дах міністрів закордонних справ. Поточними проблемами має клопотатися постійний орган — Рада. Саме їй належить у разі необхідності ухвалювати скликання наради міністрів закордонних справ. Раді підлягає Консультативний комітет з питань оборони, що скликається так само, як і наради міністрів закордонних справ, коли виникає необхідність. І, нарешті, скажемо, що ця організація називається Панамериканським союзом, і що вона має свій гене­ральний секретаріат. Сполучені Штати стали тринадцятою держа­вою, яка ратифікувала статут Панамериканського союзу (червень 1951 року).

Прорахунки в політиці Сполучених Штатів у Латинській Америці

Попри всі конференції, про які ми щойно говорили, відносини між латиноамериканськими країнами та Сполученими Штатами в післявоєнні роки значно похолоднішали. Це виявлялося по-різ­ному. Далі ми ще будемо говорити про особливий характер відносин між Сполученими Штатами та Республікою Аргентиною. А зараз обмежимося коротким описом найприкметніших у цьому плані подій.

Щодо військової сфери слід нагадати, що деякі держави Аме­рики передали в користування Сполученим Штатам військові бази, розташовані на їхніх територіях, зокрема у Мексиці (в Нижній Каліфорнії та на Юкатані), на островах Галапагос, які належали Еквадорові; в Панамі поза шістнадцятикілометровою зоною каналу, якою Сполучені Штати володіли за правом довічної оренди; на травень 1942 року вони мали 134 військові бази. А в 1947 році між Панамою та США був підписаний договір про негайне повернення 120 баз. 13 баз мали бути заорендовані США на 5 років; база Ріо-Хато, яка мала надзвичайно важливе зна­чення, передавалася Сполученим Штатам на 10 років, і цей термін міг бути продовжений у майбутньому ще на 10 років. Проте 13 грудня 1947 р. парламент Панами одноголосне відмо­вився ратифікувати цей договір. Сполучені Штати, аби засвідчити свою відданість політиці добросусідства, негайно залишили всі ці бази. Але громадськість США була глибоко вражена постановою панамського уряду. У зв'язку з цим Сполучені Штати якийсь час

обмірковували можливість спорудження нового каналу в Нікара­гуа, з якою у них були кращі стосунки.

Щодо економічної співпраці слід зазначити, що «план Маршалла» викликав незадоволення в багатьох республіках Америки, які вважали, що допомога Сполучених Штатів має передовсім нада­ватися країнам Американського континенту. Натомість урядова допомога Сполучених Штатів латиноамериканським державам була досить обмежена, а головні інвестиції здійснювалися з приватних капіталів. Незадоволення «планом Маршалла» з великою силою проявилося на конференціях у Ріо-де-Жанейро та Боготі.

Сполучені Штати та Республіка Аргентина

Серед, усіх південноамериканських країн Аргентина мала найгірші відносини зі Сполученими Штатами. В роки війни в цій країні, де перебувало багато німецьких іммігрантів, діяльність нацистських організацій була дуже активна. Крім того, Німеччина інвестувала в Аргентині значні капітали. На конференції міністрів закордонних справ у Ріо-де-Жанейро в 1942 році Аргентина відмовилася розі­рвати дипломатичні та економічні відносини з державами Осі. Такої політики нейтралітету вона дотримувалась і після держав­ного перевороту 9 червня 1943 року, внаслідок якого уряд Кастільйо був скинутий і влада перейшла до уряду, очолюваного генералом Раміресом. Лише 21 січня 1944 р_м після того, як було проведене розслідування шпигунської діяльності німців, Рамірес оголосив про розрив дипломатичних відносин з Німеччиною та Японією (26 січня). Але проти цього виступила група офіцерів, головну роль у якій відігравав полковник Перон. 26 лютого вони змусили генерала Раміреса передати свої повноваження генералові Фаррелю, а Перон був призначений військовим міністром. Спо­лучені Штати та Великобританія відмовилися визнати новий уряд і 29 червня США відкликали свого посла з Аргентини. Уряд Фарреля — Перона повернувся до колишньої політики сприяння Осі. Саме за таких обставин Аргентина не була запрошена на конференцію в Мехіко у лютому 1945 р. Однак в останній момент, 27 березня 1945 р. Аргентина оголосила війну Німеччині та Японії. Безперечно, до цього її спонукало прагнення вступити до Ор­ганізації Об'єднаних Націй та поліпшити взаємини зі Сполучени­ми Штатами і Англією. Зі свого боку, Сполучені Штати та Англія вирішили відновити дипломатичні відносини з Аргентиною, і ІУ квітня Спрейл Брейден був призначений послом США. Кон­ференція в Сан-Франциско попри заперечення з боку Радянського проголосувала за прийняття Аргентини до Організації Об’єднаних Націй. В лютому 1946 р. уряд США здійснив відкриту атаку, опублікувавши меморандум — «Синю книгу» — з різким осудом Аргентини та її ролі під час війни й у повоєнні роки. Цей документ був, безперечно, спрямований на підрив популярності полковника Перона і мав на меті перешко­дити обранню його президентом республіки. Але Перон надзви­чайно майстерно провів свою передвиборну кампанію, запропону­вавши аргентинцям вибір: «Перон чи Брейден». І він домігся успіху: 24 лютого його обрали президентом. Уряд Сполучених Штатів мусив відкликати Брейдена, якого призначено на посаду заступника державного секретаря з питань Латинської Америки, а в Буенос-Айрес був відряджений послом Мессерсміт.

Ставши президентом, Перон одразу почав удавати, ніби він іде на зближення з СРСР. У квітні 1946 р. в Аргентину прибула російська торговельна місія; було також домовлено про віднов­лення дипломатичних відносин, розірваних у 1917 році. Проте така політика тривала недовго, і 2 серпня 1946 р. в одному з інтерв'ю Перон заявив, що «Аргентина завжди лишатиметься в одному таборі зі Сполученими Штатами» і що «комунізм являє велику загрозу для всіх країн західної демократії». Відтак, від­носини між США та Аргентиною трохи поліпшились, але ще були далекі від того, щоб їх можна було назвати добрими.

Аргентина й далі зберігала нейтралітет; Перон говорив про «третю позицію» і мріяв створити «латинський блок». Ми вже згадували про те, що в 1948 р. Брамулья, міністр закордонних справ, спробував через Організацію Об'єднаних Націй досягти угоди між Заходом та Сходом з приводу блокади Берліна, проте він, здається, мав не дуже гарні стосунки з панною Перон і мусив подати у відставку. Його замінив Хесус Пас, особа досить темна. Перон установив тісні контакти з франкістською Іспанією та уклав з нею важливу економічну угоду.

Латиноамериканські держави

та європейські колонії в Америці

Нарешті настав час, коли держави Латинської Америки зайняли чітко виражену ворожу позицію щодо колоніалізму і, зокрема, щодо його залишків у Західній півкулі. В 1948 році Аргентина заявила про свої претензії на Фолклендські острови, якими во­лоділа Англія, та на деяку частину Антарктики.

На початку року Гватемала також заявила про свої претензії щодо Британського Гондурасу та його столиці — Беліза. Англія відхилила ці вимоги і послала в цей регіон крейсер. Тоді гвате­мальський уряд вирішив закрити свій кордон із цими володіннями. На конференції в Боготі Гватемала виступила з пропозицією ліквідувати колоніальний статус усіх територій на Американському кон­тиненті. Цю пропозицію підтримали Аргентина, Чілі, Венесуела та Мексика. Сполучені Штати заявили, що для здійснення цього немає юридичних підстав і що ця справа невчасна. Голосуванням ухва­лено платонічну резолюцію, в якій засуджувалося будь-яке пану­вання на американській землі країн з інших континентів. Проте Сполучені Штати, Бразилія та Чілі утрималися від голосування. Наступного, 1949 року 15 березня в Гавані відбулася спеціальна панамериканська конференція, присвячена проблемі європейських володінь (британських, голландських, французьких) у Західній пів­кулі. З 21 американської держави 14 погодились на проведення такої конференції, а участь у ній взяло тільки 12 держав. Чілі та Венесуела відмовилися від участі. Три європейські держави зазда­легідь заявили протести, зокрема французький президент Оріоль у промові, виголошеній 29 квітня 1948 р. На підтримку його виступу в травні були зроблені заяви генеральних рад департаментів колоній. Отже, результати Гаванської конференції були вельми скромні.

Карибська конференція

Слід також зазначити, що в 1942 році Англія та Сполучені Штати намагалися скоординувати свою політику в Карибському регіоні. Була створена Карибська комісія. У грудні 1945 р. до участі в ній були запрошені Франція та Голландія. У квітні 1946 р. на острові Сент-Томас відбулася конференція, в якій узяли участь представники Англії (щодо володіння Багамами, ^Барбадосом, Ямайкою, Трінідадом, Британською Гайаною, Британським Гонду­расом, Навітряними й Підвітряними островами), Франції (щодо володіння Мартінікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною) і Нідерландів (щодо володіння Кюрасао та Нідерландською Гайа­ною), Сполучених Штатів (щодо володіння Пуерто-Ріко та Віргінськими островами). 29 делегатів, майже всі аборигени, пред­ставляли населення чисельністю 5 500 000 чол. Незважаючи на зусилля делегата з Пуерто-Ріко, на конференції не розглядалися політичні проблеми, вона була цілком присвячена проблемам економічним та соціальним.

V. Радянський блок

Зона впливу Радянського Союзу

У Східній Європі Радянський Союз створив справжню зону свого впливу, яка навесні 1948 р. охоплювала Східну Німеччину, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Югославію, Албанію, Бол­гарію та Румунію. Ці держави були пов'язані з Радянським

Союзом договорами, що мали політичний характер. Перші з них були укладені ще за часів війни. Глибинний зміст зв'язків, які закріплювалися цими угодами, полягав у встановленні в цих країнах комуністичних режимів, відданих Москві. Спочатку ми розглянемо політичні договори.

Ми вже говорили про радянсько-чехословацький договір від 12 грудня 1943 р. Югославія (11 квітня 1945 р.) та Польща (21 квітня 1945 р.) підписали майже такі самі угоди. Всі три договори були спрямовані проти Німеччини і передбачали в майбутньому надання взаємної допомоги в боротьбі проти німець­кої агресії (ст. 4) та проти колишніх сателітів Німеччини. Сто­рони, що підписали ці договори, зобов'язувалися не брати участі в жодному союзі чи коаліції, спрямованих проти однієї з них. Передбачалася також економічна та культурна співпраця. Почи­наючи з 1946 року Югославія, яка зовні здавалася найнадійнішим сателітом СРСР, підписала низку угод з усіма країнами Східної Європи: з Польщею — 18 березня 1946 р.; з Чехословаччиною — 9 травня 1946 р. Ці договори були точною копією всіх попередніх угод. Угорсько-югославський (8 грудня 1947 р.) та румуно-югославський (21 грудня 1947 р.) договори були спрямовані не лише проти Німеччини, але й передбачали механізм надання допомоги у боротьбі проти будь-якого агресора. Румунія та Угорщина підписали аналогічний договір 24 січня 1948 р. 9 липня 1946 р. Югославія підписала з Албанією політичний договір, 27 листопада доповнений угодою про узгодження національних планів розвитку економіки та про митний союз. 8 серпня та 27 листопада

1947 року вона підписала такі самі угоди з Болгарією. В цьому, безперечно, виявилося прагнення Тіто реалізувати ідею балканської федерації. Оскільки відносини між Тіто та СРСР на початку

1948 р. помітно погіршилися, «Правда» виступила з осудом мит­ного союзу та балканської федерації. Можливо також, що лідер комуністичної Болгарії перед своєю смертю в СРСР «впав у неласку» саме через прихильне ставлення до ідеї балканської федерації, заснованої на економічних засадах. Болгаро-албанський договір від 16 грудня 1947 р. був так само спрямований проти Німеччини або проти будь-яких третіх країн-агресорів і передбачав також зміцнення економічних зв'язків. І, нарешті, згадаємо дого­вори про взаємодопомогу; всі вони до найменших дрібниць були складені в однакових виразах. Серед них договір між Чехословач­чиною та Польщею (10 березня 1947 р.); Болгарією та Румунією (16 січня 1948 р.); Румунією та Угорщиною (24 січня 1948 р.); Румунією та СРСР (18 лютого 1948 р.); Болгарією та СРСР (18 березня 1948 р.); Чехословаччиною та Болгарією (23 квітня 1948 р.); Болгарією та Польщею (29 травня 1948 р.); Польщею та Угорщиною (18 червня 1948 р.); Болгарією та Угорщиною (16 липня 1948 р.); Чехословаччиною та Румунією (21 липня 1948 Р.). Зазначимо також, що всі ці договори були укладені на термін 20 років.

Скріплені цими угодами політичні союзи підсилювалися різно­манітними військовими заходами, серед яких найсенсаційнішим було надання радянському маршалові Рокоссовському звання мар­шала польської армії та призначення його міністром національної оборони Польщі (7 листопада 1949 р.). Крім того, були скасовані тези про зближення збройних сил тих держав радянського блоку, які колись були сателітами Німеччини.

Серед спільних політичних заходів держав радянського блоку слід також згадати про наради міністрів закордонних справ СРСР та країн народної демократії, проведення яких стало традиційним. У червні 1948 р. у Варшаві відбулась одна з таких нарад, де був заявлений протест проти Лондонських угод, укладених західними державами щодо Німеччини. Інша нарада відбулася в жовтні 1950 р. у Празі; в ній, крім шести країн народної демократії, брала участь і Східна Німеччина. 22 жовтня було опубліковане комюніке з протестом проти намірів здійснити пе­реозброєння Західної Німеччини до підписання з нею мирного договору.

Встановлення прокомуністичних режимів

Радянський вплив забезпечувався не стільки вищезгаданими уго­дами, скільки режимами, які називались народними демократіями. Народна демократія визначається як система правління, що спи­рається на диктатуру пролетаріату. Згідно з офіційним визначен­ням, режим народної демократії зберігається доти, доки існує класова боротьба. Коли з класовою боротьбою буде покінчено, цей режим буде замінений на соціалістичний, як то сталося в СРСР в 1936 році. В різних країнах режими народної демократії вста­новлювалися по-різному. В Югославії та Албанії довоєнні режими були ліквідовані державами Осі, боротьба проти яких розгорталася одночасно з боротьбою проти правих сил і вилилась у громадян­ську війну. У Польщі до приходу туди Червоної армії громадян­ської війни не було. Проте Червона армія не зробила нічого, аби перешкодити німцям знищити значну частину польського руху Опору. Саме завдяки Червоній армії на чолі уряду Польщі опинився Люблінський комітет. Ми вже згадували вище про міжнародне значення цієї події. В Румунії, Угорщині та Болгарії радянські війська встановили комуністичні режими, очолювані особами, які під час війни перебували в еміграції, а місцевих комуністичних партій у цих країнах тоді практично не було. Ситуацію в Чехословаччині ми розглянемо окремо. В тих чотирьох країнах, про які ми щойно говорили, встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьома послідовними етапами:

1. Створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехословаччині — до лютого 1948 р.

2. Створення формально уряду коаліційного, в якому вся влада фактично належала комуністам.

3. Створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р.— в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р.— в Чехословаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині).

Ця суто політична система запроваджувалась одночасно зі справжнім економічним поневоленням, про що свідчать укладені торговельні угоди, вимоги про сплачення репарацій та захоплення «власності, що належала німцям», v країнах — колишніх сателітах Осі.

Празький переворот (25 лютого 1948 р.)

В Чехословаччині лідер комуністичної партії Готвальд твердо стояв на поміркованих позиціях. На виборах, які відбулися в травні

1946 р., за його партію проголосували кожні 38 із 100 виборців. Це був найбільший успіх, якого комуністи будь-коли досягали у вільних виборах. В результаті цих виборів до влади прийшов коаліційний уряд. Але в ньому виникли серйозні політичні роз­біжності після того, як СРСР відмовився дати згоду на участь чехословацької делегації в Паризькій конференції (8 липня

1947 р.), присвяченій «планові Маршалла». Комуністи вдало ско­ристалися з напруженої ситуації, що склалася в уряді, аби повністю перебрати владу у свої руки. 25 лютого 1948 року був сформований уряд, що майже повністю складався з комуністів. Президент Бенеш, людина літня і хвора, не міг чинити опору. А Яна Масарика, міністра закордонних справ, який не був ко­муністом, знайшли мертвим (10 березня). Можливо, це було самогубством. Отож, у Празі відбувся справжній державний пере­ворот. Здавалося, що ці події мають лише суто внутрішній характер. Але є всі підстави вважати, що він був здійснений за наказом і за допомогою Радянського Союзу, преса і радіо якого палко підтримували Готвальда. Непрямим доказом причетності СРСР до цих подій був приїзд до Чехословаччини якраз у розпалі кризи заступника міністра закордонних справ Радянського Союзу Зоріна. Щодо західних держав, то вони виявилися неспроможними до будь-яких дій. 22 травня 1948 р. в Раді Безпеки 00Н відбулися дебати з цього питання, але вони не мали ніяких результатів. Отже, празький переворот, а невдовзі після нього блокада Берліна призвели до того, що «холодна війна» досягла найбільшої напру­женості за весь час її тривання. Саме з цим, безперечно, пов'яза­ний початок переговорів про Північноатлантичний пакт.

«Відступництво» Югославії

Лише в одній країні СРСР зазнав серйозної поразки. Югославія в очах західних держав не була більше сателітом. Маршал Тіто, який правив країною, не допустив тотального підкорення його держави сталінською Росією, хоча він завжди заявляв про свою відданість ученню Маркса — Леніна. Безперечно, його позиції всередині країни були значно міцніші, ніж позиції лідерів Болгарії, Румунії та Польщі: адже він прийшов до влади як керівник руху Опору і мав великий авторитет у членів югославської комуністич­ної партії, в той час як лідери інших країн спиралися виключно на підтримку СРСР. Саме тому Тіто міг чинити значно сильніший спротив Москві, ніж усі інші.

Перші ознаки розбрату з'явилися навесні 1948 року. У квітні два югославські міністри, відомі своєю надзвичайною відданістю Москві, були усунені за «антикомуністичні погляди». Коли в березні 1948 р. західні держави запропонували повернути Трієст Італії, політика Югославії з цього питання не сподобалася росія­нам, які, мабуть, мали намір віддати цей порт Італії в разі перемоги італійських комуністів на виборах. 20 березня кому­ністична партія Радянського Союзу надіслала керівництву Юго­славії листа з численними докорами. Це було початком інтен­сивного листування. Зі свого боку, Тіто висловлював занепокоєння з приводу празького перевороту та польсько-чехословацьких пе­реговорів. Він нагадував росіянам про дуже слабку допомогу Радянської армії під час війни і про відмову СРСР підтримати Югославію, коли в червні 1945 р. англосакси змусили його залишити Трієст.

28 червня 1948 року чвари з Росією набули розголосу. Празька газета комуністів «Руде право» повідомила про те, що відбулося засідання Комінформу, в якому Югославія відмовилася брати участь. Комінформ ухвалив резолюцію, яка засуджувала Юго­славію за те, що вона, мовляв, відійшла від марксизму-ленінізму, провадить політику ненависті до СРСР, відмовилася від послуг радянських військових фахівців, у зовнішній політиці дотри­мується такого самого курсу, як західні держави; була висловлена сила-силенна інших докорів, зокрема щодо поганого втілення комуністичних принципів у Югославії. Від комуністичної партії Югославії вимагалося змусити її лідерів визнати свої помилки, — або замінити їх новим керівництвом.

29 червня югослави відповіли довгим і різким листом, захища­ючись, зокрема, від звинувачень у проведенні політики, ворожої до Радянського Союзу, і від закидів щодо відступу від доктрини Леніна.

В зв'язку з «неласкою», в яку потрапив Тіто, постало двоє питань:

1. Чи зможуть росіяни повернути на колишню стежку свого бунтівного сателіта?

2. Якщо ні, то чи зможе Югославія, опинившись в ізоляції, протидіяти лише своїми власними силами, чи, можливо, вона змушена буде піти на зближення з Заходом?

Відповідь на перше питання стала зрозумілою досить швидко. Тіто спирався на сильну державну поліцію «Озна» та на числен­них поборників національної та антиросійської ідеї, отже його позиції всередині держави були дуже міцні. Крім того, з'їзд комуністичної партії Югославії, який почався 21 липня в Белграді, чітко продемонстрував поворот до жорсткішої політики щодо Комінформу. В промові, проголошеній у травні 1949 року, Тіто заявив, що за ним стоять 98 відсотків населення Югославії.

Щодо другого питання, то відповідь на нього з'ясувалася на­прикінці липня, коли стало зрозумілим, що Югославія підпише зі Сполученими Штатами угоду про недоторканність американських капіталів, інвестованих в націоналізовані промислові підприємства, і про розблокування югославських фондів, «заморожених» у Спо­лучених Штатах. Проте Дунайська конференція, яка проходила в Белграді, показала, що Югославія суворо дотримувалася радянсь­ких пропозицій, спрямованих проти західних держав. Але безпе­рервні нападки з боку СРСР та країн народної демократії, зокрема Албанії та Румунії, поступово призвели до зміни позицій Юго­славії. Починаючи з листопада 1948 р. в югославській газеті «Борба» почали з'являтися спрямовані особисто проти Сталіна публікації, в яких говорилося, що він не є непогрішним, а його марксизм не завжди ортодоксальний. 23 грудня між Югославією та Великобританією була підписана важлива торговельна угода, яка зміцнювала економічні позиції Тіто. Ця угода передбачала скорочення торгівлі Югославії з країнами народної демократії, відмову від постачання їм обіцяних товарів, зокрема нафтопро­дуктів. Наприкінці квітня та на початку травня виникли прикор­донні сутички між югославськими та угорськими солдатами, після чого то в одному, то в іншому місті траплялися все нові й нові інциденти. 18 червня Угорщина денонсувала югославсько-угорсь­кий економічний договір від 24 липня 1947 року. Чехословаччина відмовилася підтримувати торговельні зв'язки з Югославією. Все це дуже нагадувало блокаду. 24 липня 1949 року міністр закордонних справ Югославії Кардель повідомив, що його країна за­криває свій кордон з Грецією, а це означало розрив з ко­муністичною партією Греції. Водночас Тіто оголосив про свій намір відновити торговельні зв'язки з Італією. 11 серпня в ноті до Белграда СРСР заявив, що він більше не може ставитися до уряду Югославії як до союзника, а вважає його своїм супротив­ником і ворогом. СРСР відмовився підтримати територіальні пре­тензії Югославії до Австрії (Карінтія), від яких, між іншим, і самі югослави вже відмовилися. У вересні 1949 р. СРСР денонсував пакт про дружбу з Югославією від 11 квітня 1945 р. Останній зв'язок, який ще існував між Югославією та радянським бло­ком — договір про дружбу з Албанією,— був розірваний Тіто в листопаді 1949 р. Західні держави в 1949 та 1950 рр. боялись, аби Радянський Союз чи його сателіти не розпочали збройної інтервенції проти Югославії; в цей самий час прикордонні інциденти ставали все частіші.

Західні держави, яким дуже не хотілося примирення Югославії з радянським блоком, діяли з великою обережністю. 8 вересня 1949 р. американський Експортно-імпортний банк надав Белградові кредит у 20 млн. доларів. 20 жовтня 1949 р. Югославію обрали членом Ради Безпеки 39 голосами проти 19. В 1951 році було порушене питання про вступ Югославії до Північноатлантичного пакту. Після того, як 9 березня 1951 р. була опублікована югославська «Біла книга» із звинуваченнями на адресу СРСР та його сателітів у підготовці агресії проти Югославії, західні держави вирішили допомогти Югославії модернізувати озброєння її армії. Проте між собою вони домовилися не наполягати на приєднанні Югославії до Атлантичного пакту, тим більше, що маршал Тіто не раз докоряв НАТО за антикомунізм.

Закінчення громадянської війни у Греції

Ще одна поразка радянської політики була пов'язана з закін­ченням війни у Греції. В 1948 році ця війна охопила всю країну. Комуністичні повстанці (андарти) заволоділи половиною території іреції, зокрема Олімпом, Піндом, Македонією. В 1949 році ста­новище урядових військ, командування якими з 29 січня очолив генерал Папагос, значно покращало завдяки західній допомозі, що надходила внаслідок реалізації доктрини Трумена. Зате сили їхніх супротивників були виснажені, до того ж їх вочевидь демо­ралізувала відставка генерала Маркоса (лютий 1948 р.), що його адянський Союз вважав не досить покірним. У серпні війська апагоса здобули визначні перемоги. А в жовтні вони зайняли головний центр комуністичного «уряду республіки». Фактично то була перемога уряду Греції та західних держав, які його підтримували. Це сталося в той самий час, коли ніхто вже не мав сумніву, що «відступництво» Тіто тривале. Албанія, єдине місце, де СРСР мав вихід до Середземного моря, від­нині була ізольована від інших країн, які зберігали вірність Москві.

Фінляндія

Фінляндії пощастило уникнути цілковитої підлеглості СРСР, і вона стала однією з поборниць політики нейтралітету. Влада у Фінлян­дії не належала комуністам, а тому там збереглися всі політичні свободи, і комуністичну ідеологію можна було відверто критику­вати. Важко зрозуміти, чому СРСР не скористався зі своєї перемоги в 1944 році, аби здійснити в Фінляндії той самий план, який реалізовано в Румунії та Болгарії. Можливо тому, що СРСР не мав у цій країні прямих інтересів. Він мав там військові бази (з бази Порккала-Удд можна було обстрілювати артилерією Гельсінкі). В 1948 році підписано фінсько-російський договір про співпрацю та взаємну допомогу. Перша стаття його проголошува­ла, що в разі нападу на одну зі сторін Німеччини або будь-якої іншої держави через фінську територію Фінляндія має відбити напад. В статті 6 визнавався «принцип невтручання у внутрішні справи іншої сторони». Внаслідок вето, застосованого СРСР, Фінляндія не була прийнята до Організації Об'єднаних Націй.

Тріумф китайських комуністів

На початку 1947 року збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні перемоги (захоплення Яньаня). В квітні 1947 р. становище Чан Кайші раптово погіршало. До середини 1947 року комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Зброя, яку постачали Сполучені Штати, потрапляла здебільшого до ко­муністів, оскільки багато офіцерів націоналістичних збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік супротивника. 10 листопада 1947 р. генерал Маршалл, державний секретар Спо­лучених Штатів, оголосив про свій намір запропонувати програму економічної допомоги Китаєві. 18 лютого 1948 року ця програма була передана на розгляд Конгресу. Вона передбачала надання Китаєві кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні потреби. 2 квітня 1948 р. Конгрес схвалив цю програму, відому як «Акція допомоги Китаєві». Проте було вже запізно, і величезна підтримка, яку одержав націоналістичний уряд, уже не допомогла йому подолати численні труднощі, які стояли перед ним. За даними збірки «Відносини між США та Китаєм», іноземна допомога націоналістичному Китаєві з вересня 1945 по 1949 рік досягла 2254 млн. доларів, дев'яносто відсотків яких надійшли зі Сполучених Штатів. Приблизно половина цих кредитів була використана на воєнні цілі.

18 жовтня 1948 р. урядові війська залишили Чанчунь, столицю Маньчжурії; 31 жовтня комуністи зайняли Мукден. Отож, націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завою­вання комуністами Північного Китаю велося з різних напрямків, але в основному з боку півострова Шаньдун, а Пекін поки що лишався осторонь. На початку 1949 року Чан Кайші почав переговори про мир. Мао Цзедун у своїй відповіді 14 січня висунув вимоги, які практично означали встановлення контролю комуністів над усією територією Китаю. 22 січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня уряд націоналістичного Китаю, очолюваний Лі Цуньєном (бо Чан Кайші 21 січня подав у відставку), переїхав з Нанкіна до Кантона. Новий керівник націоналістичного уряду марно намагався домовитися з комуністами. В березні та квітні вони трохи послабили свій натиск на півдні Китаю, щоб провести переговори, проте ці переговори не мали успіху. Причиною була відмова президента націоналістичного Китаю видати комуністам «воєнних злочинців» Чан Кайші, Т. В. Суна, Чжен Ліу та членів їхніх родин.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Вони одразу зайняли Нанкін, 16 травня — Ханькоу і 24 травня — Шанхай. Протягом кількох тижнів існували серйозні побоювання, що в континентальному Китаї в Юньнані, Сичуані або Ціньхаї будуть підняті повстання під проводом «мусульманського генерала» Ма Пуфуня. І справді, Юньнань повстав проти націоналістичного уряду: повстанців у Куньміні (колишня база США в Китаї) очолив генерал Лю Хань. 11 грудня він заявив про свою лояльність до комуністичного уряду. 21 вересня Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку. 15 жовтня без будь-якого опору з боку урядових військ був зайнятий Кантон. Південь Китаю залишився без будь-якого захисту, уряд перебрався з Кантона до Чунціна і поступово почав розпадати­ся. Лі Цуньєн подав у відставку, і до влади повернувся Чан Кайші. 28 лютого 1950 року він відновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом з більшістю членів націоналістичного уряду Чан Кайші вилетів літаком на острів Тайвань, де на той час зібралися сотні тисяч людей. 4 грудня 1949 року комуністичні війська підійшли до індійсько-китайсь­кого кордону. У квітні 1950 р. комуністи захопили острів Хайнань. Відтоді націоналістичному Китаєві належать лише Тайвань, Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів.

Комуністичний Китай і СРСР

В той час, коли перемоги комуністів наближалися до тріум­фального завершення, коли Мао Цзедун проголосив Китайську Народну Республіку і 1 жовтня 1949 р. була прийнята «Велика народна хартія», багатьох хвилювало питання про справжній характер відносин між Китаєм та радянською Росією. Мандрів­ники, які в той час поверталися з Китаю, засвідчували, що в головних містах країни дуже багато росіян. У китайській армії з'являлося дедалі більше зброї російського виробництва. Правда, під час народних демонстрацій у колонах демонстрантів часто були тільки портрети Мао Цзедуна, а портретів Сталіна не було. Але комуністичні принципи, яких дотримувався Китай, були, безпе­речно, такі самі, як і ті принципи, що їх дотримувалися росіяни, хоча між цими двома країнами існували суттєві відмінності, які виявлялися бодай у тому, що за своїм характером китайська революція була селянською та вояцькою. Можливо, Китай і був вірним союзником СРСР, проте з самого початку свого існування він, здавалося, не виступав у ролі сателіта.

Офіційні відносини СРСР з новим Китаєм почалися з 1 жовтня 1949 року. Саме в цей день Чжоу Еньлай, міністр закордонних справ, звернувся до всіх дипломатів і працівників консульств, котрі були в Китаї, з листом, у якому пропонувалося встановлення нормальних дипломатичних відносин. СРСР одразу погодився виз­нати новий уряд і анулював своє визнання націоналістичного уряду, який на той час перебував у Кантоні. 23 листопада в Генеральній Асамблеї Об'єднаних Націй Вишинський заявив, що радянська делегація не визнає більше делегації націоналістичного Китаю як офіційного представника цієї країни в Організації Об'єднаних Націй.

Але найважливішою подією, про яку й досі ще мало знають, був візит Мао Цзедуна до Москви. 16 грудня китайський лідер Транссибірською залізницею прибув до радянської столиці і пере­бував там два місяці. Зрозуміло, що про зміст його розмов зі Сталіним та іншими радянськими політичними діячами нічого не відомо. Відомі лише результати цих переговорів, а саме: ті китайсько-радянські угоди, котрі були опубліковані 14 лютого

1950 року. Цих угод було три:

1. Договір про дружбу, союз та взаємодопомогу, укладений на ЗО років, дуже подібний до договорів між СРСР та європейськими країнами народної демократії. Цей договір був спрямований проти агресії «з боку Японії або будь-якої іншої держави, яка прямо чи опосередковано приєднається до Японії в її актах агресії». У статті 2 йшлося про укладення в щонайкоротший термін мирного договору з Японією. Стаття 3 виключала можливість участі в будь-яких коаліціях, спрямованих проти однієї з сторін.

Стаття 5 передбачала розвиток економічної та культурної співпраці між обома країнами.

2. Договір про Чанчунську (Китайську Східну) залізницю, Порт-Артур і Дальній. Умови цього договору дуже відрізнялися від тез російсько-китайського договору 14 серпня 1945 р. Радян­ський уряд мав безкоштовно передати свої права на Чанчунську залізницю урядові Китайської Народної Республіки з моменту укладення мирного договору з Японією, але не пізніше кінця 1952 року. На ту саму дату радянські війська мають вийти з військово-морської бази Порт-Артур. Китай має компенсувати СРСР витрати, пов'язані з роботами, проведеними в Порт-Артурі починаючи з 1945 р. В разі агресії Китай та СРСР зможуть спільно користуватися військово-морською базою Порт-Артур. Пи­тання Дальнього має бути переглянуте після укладення мирного договору з Японією, а доти там діятиме китайська адміністрація.

3. Договір про кредит на суму 300 мільйонів доларів, який надавався Китаєві на 5 років починаючи з 1 січня 1950 року.

В офіційних коментарях, опублікованих з приводу цих дого­ворів, йшлося про незалежність Зовнішньої Монголії. Щодо Внут­рішньої Монголії та Сіньцзяну зазначалося, що вони належать до Китаю. Проте договір про Сіньцзян, укладений 27 березня, перед­бачав заснування в цій провінції китайсько-радянських компаній з видобутку нафти та руд кольорових металів. Цей договір мав чинність протягом тридцяти років.

Безперечно, на багато питань відповіді не було, а саме: чому Радянський Союз надав Китаєві такий незначний кредит? Хто пішов на основні поступки — китайці чи росіяни? Чи були укладені інші, таємні угоди? Війна, яка почалася в Кореї, не тільки не відповіла на ці питання, але й огорнула їх ще густішою темрявою.

Комуністичний Китай та західні держави

Яке було ставлення інших урядів, крім радянського, до нового Уряду Китаю? Дуже швидко стало зрозумілим, що Сполучені Штати та Великобританія в цьому питанні займають різні позиції. Коли Чжоу Еньлай надіслав телеграму до Організації Об'єднаних Націй, у якій заперечував право делегації націоналістичного Ки­таю представляти весь Китай, Ачесон заявив, що права цієї делегації незаперечні, в той час як англійці пропонували передати питання на розгляд Генеральної Асамблеї. 7 грудня Ачесон заявив, що розглядати питання про негайне визнання комуністичного уряду ще не час.

Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949 р.). За нею відразу це зробила Індія, проконсультувавшись з іншими країнами Британської співдружності; 4 січня 1950 р. — Пакистан, а 6 січня — Норвегія. Цього ж дня і Великобританія визнала комуністичний Китай. Безперечно, що вона зробила це, по-перше, внаслідок тиску з боку своїх азійських домініонів, а по-друге — маючи на меті зберегти важливі комерційні інтереси, що їх вона мала в Китаї. Для Сполучених Штатів визнання комуністичного Китаю означало б відмову від їхнього зобов'язання щодо захисту Тайваню та збройних сил китайських націоналістів, які там перебували, і передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж до того дня, коли Мао Цзедун (а невдовзі після нього і СРСР) визнали комуністичний уряд В'єтміню в Індокитаї (25 січня 1950 р.).

Ухвала Франції виключала можливість визнання де-юре Китай­ської Народної Республіки.

І, нарешті, Організація Об'єднаних Націй за постановою Ради Безпеки від 14 січня 1950 р. відхилила пропозицію Радянського Союзу про виключення з 00Н націоналістичного Китаю. Радян­ський Союз одразу висловив протест у формі бойкоту Ради Безпеки і всіх інших органів 00Н, які на той час перебували в Лейк-Саксесі, а саме Ради з опіки та Економічної і соціальної ради. Це призвело до дуже серйозної кризи Організації Об'єднаних Націй, яка тривала до початку війни в Кореї та до повернення СРСР в Раду Безпеки 1 серпня 1950 р. Далі ми розглянемо стан китайського питання в час, коли відбувалася війна в Кореї.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 613; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!