РОЗДІЛ ІІІ. ПОСТУП «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» (1953-1957 рр.)
Період від 1953 р. позначився чимось на кшталт стабілізації «холодної війни». Смерть Сталіна у березні 1953 року, здавалося, помітно не змінила основних аспектів проблеми: радянські ні в чому не поступалися своєю доктриною, а американці твердо проводили антикомуністичний курс, узятий 1947 р. Начебто важливішим для розуміння ситуації слід вважати прискорений розвиток військової техніки, нагромадження з обох боків запасів водневих бомб, безупинне, дедалі ширше вдосконалення телекерованих ракет. Це, безперечно, створило докорінно нове становище, точно зважити значення якого людство навряд чи спроможне. Поза сумнівом, ми досягли тут нової фази у міжнародних відносинах, де традиції старої дипломатії, хоч і не зникли, все ж не були достатні для забезпечення міждержавних відносин і мусили поступитися місцем новим методам, до яких належало призвичаїтись і урядам, і громадській думці.
І. Республіканська адміністрація та дипломатичний новий курс
Стратегічний і дипломатичний новий курс
Генерал Ейзенхауер, кандидат від республіканців на президентських виборах у листопаді 1952 р., під час своєї виборчої кампанії критикував політику стримування президента Трумена і державного секретаря Ачесона. Можливо, його надихнула знаменита книжка Джеймса Бернгема «Стримування чи визволення». Обраний президентом одночасно з Річардом Ніксоном як віце-президентом, Ейзенхауер призначив на посаду державного секретаря адвоката Джона Фостера Даллеса, головну особу з американського боку в переговорах про укладення мирного договору з Японією. Нова команда не забарилася з усвідомленням того, що визволення народів з-під радянської опіки й відтиснення суперника вже неможливе без небезпеки наразитися на загальну війну, якої ніхто
|
|
|
не хотів і наслідки від якої могли виявитись, до того ж, непередбачуваними. Тож, опинившись при владі, республіканці обмежилися дотриманням практично тієї ж лінії, що її вели й демократи. Одначе в грудні 1953 р. адмірал Редфорд, голова об'єднаного штабу командувачів трьох родів військ, висловився за новий курс в американській стратегії. Він заявив про істотне скорочення військових видатків з метою виведення економіки країни з критичного стану «кризових бюджетів» як наслідків війни з Кореєю. З іншого боку, водночас із скороченням звичайних озброєнь мало б нарощуватись виробництво наукової зброї. Нарешті, треба відкинути принцип обмеженої війни, подібної до корейської, в якій перемога виявилася неможливою завдяки свободі, полишеній китайським приготуванням у Маньчжурії. Надалі, в разі комуністичної агресії проти будь-якої країни, відплата не повинна обмежуватися лише цією країною. Вона має бути здійснена будь-де, невідкладно і в широких масштабах (включаючи погрози ядерною зброєю: «негайна відплата, масована відплата»). У лютому 1954 р. Бедел Сміт, помічник державного секретаря, а в березні й сам Фостер Даллес також завели мову про новий курс у дипломатії. Щоправда, не дуже ясно, чим же ця нова політика різнилася від давнішої.
|
|
|
Європейська оборонна спільнота
Як і належить демократам, Ейзенхауер і Даллес узялися за зміцнення зв'язків з іншими країнами. Одним із заходів, що передбачався ще з 1950 р,, була ремілітаризація Західної Німеччини. У згоді зі схваленням, яке вони начебто дістали від Національних зборів 19 лютого 1952 р., уряд Едгара Фора, а згодом — уряд Піне прискорили разом з європейськими союзниками підготовку договору про Європейську оборонну спільноту (ЄОС). Підготовча конференція зібралась у Парижі 15 лютого 1951 р. за участю делегатів країн, які невдовзі підписали план Шумана, і спостерігачів — переважно британських, канадських, скандинавських та американських. Після тривалих переговорів договір підписано 27 травня 1952 р. в Парижі. Напередодні У Бонні представники трьох західних окупаційних держав підписали договір, який надавав Німеччині рівні права з іншими країнами. Але введення його в дію залежало від набуття чинності Паризьким договором. Відтак, питання про ратифікацію договору в Парижі стало одним з головних у європейській та американській політиці - Нідерланди вручили ратифікаційні грамоти 25 лютого 1954 р.. Бельгія — у березні, тоді ж і Німеччина. Італія чекала на постанову Франції, де ратифікація мала відбутися з великою ймовірністю. Тож саме на Францію були звернені всі погляди. Ми не збираємося ані розглядати детально всі пункти договору.
|
|
|
ані досліджувати розвиток тих політичних та моральних проблем, які виникли у зв'язку з цим у Франції. Прихильниками ратифікації були, з одного боку, борці за європейську інтеграцію, а з іншого — ті, хто бачив у ЄОС єдину силу, здатну зміцнити союз із СПІА. Противники, серед яких були видатні особи (президент Республіки Венсан Оріоль, генерал де Голль, маршал Жюен, Едуар Ерріо), закидали договорові «денаціоналізацію» французької армії. Інші (половина депутатів-соціалістів з Жюлем Моком) виступали проти будь-якої форми нового озброєння Німеччини. І, нарешті, комуністи були взагалі проти.
|
|
|
У 1952 р. керівники Франції, а особливо Робер Шуман, міністр закордонних справ, не наважилися винести договір на ратифікацію парламенту. Починаючи з січня 1953 р. голови інвестиційної ради визначали у своїх заявах конкретні попередні умови, яких належало досягти, перше ніж подавати документ на ратифікацію в парламенті: підписання франко-німецької угоди про європеїзацію Саару, зобов'язання Великобританії та Америки не виводити свої військові сили з континентальної Європи. Водночас Жорж Бідо, що повернувся до Міністерства закордонних справ на період із січня 1953 р. по червень 1954 р., вів переговори про додаткові протоколи, що мали посилити автономію Франції в питанні можливого посилання своїх військ на заморські території. Протоколи ці викликали невдоволення німецької сторони, яка вбачала в них ущемлення своїх прав на користь Франції, а тексти, парафовані 24 березня 1953 р., не дали задоволення французьким противникам договору. У квітні 1954 р. Об'єднане Королівство підписало угоду про союз із ЄОС. 14 квітня британський уряд, а 16 квітня президент Ейзенхауер заявили про намір тримати свої війська на континенті «так довго, як того вимагатиме загроза, що нависла над безпекою Західної Європи». Скидалося на те, що дві з трьох французьких попередніх умов виконано.
Американський тиск та провал ЄОС
Сполучені Штати наприкінці 1950 р. не були в захваті від плану Плевена, проти якого виступав Мак-Клой, верховний комісар США у Німеччині, а прийняли його тільки під впливом генерала Ейзенхауера, якого запросили у грудні 1950 р. на посаду головнокомандувача атлантичних сил у Європі і який, перше ніж прийняти цю пропозицію, відбув ознайомлювальну подорож по Європі. Обраний президентом США у листопаді 1952 р., він, Цілком природно, включив головним пунктом до своєї програми Реалізацію побудови ЄОС, яка ставала для нього чимось подібним до нав’язливої ідеї. Найяскравішою ілюстрацією цього є прес-конференція Фостера Даллеса 14 грудня 1953 р. Державний секретар явив, що справжня мета Америки — не ремілітаризація Німеччини, а прагнення «створити таке становище, яке дозволить західним народам припинити самовбивчу боротьбу, яку вони ведуть упродовж останніх сторіч... Що нас цікавить, так це забезпечити неможливість самогубства Франції та Німеччини через війну між обома народами». Він іще додав: «Якщо, всупереч сподіванням, станеться інакше, Сполучені Штати опиняться перед необхідністю болісного перегляду всієї своєї зовнішньої політики». Це могло означати, що на випадок відхилення Францією ЄОС Сполучені Штати приймуть «периферійну стратегію», виключивши Францію зі своєї оборонної зони або ж обравши Німеччину своїм головним союзником. Такий текст мав вигляд певної претензії і викликав невдоволення багатьох верств французької громадськості.
18 червня 1954 р. П'єр Мендес-Франс змінив Жозефа Ланьєля на посту голови Державної ради і очолив Міністерство закордонних справ. Однією з головних його турбот було бажання, щоби Франція, попри свої вагання, зрештою дала «чітку відповідь». Тож він намагався влаштувати зустріч прихильників і противників договору, але безуспішно, а потім, під час драматичного періоду, який тягся з 21 липня (завершення конференції у Женеві) по 30 серпня 1954 р., рішуче взявся за розв'язання цієї проблеми. 13 серпня був вироблений компромісний проект. Ішлося про те, щоб домогтися від союзників згоди поступки, зокрема в таких питаннях: зв'язок між ЄОС і розміщенням британських та американських військ; розширення до 8 років попереднього періоду, упродовж якого в життєвих питаннях іще не діяв би наднаціональний принцип; заходи, необхідні для виключення можливості розташування німецьких солдатів у Франції. Конференція у Брюсселі 19—22 серпня відкинула ці тези. За таких умов Мендес-Франс заявив про неможливість для свого уряду висловитися «за» чи «проти» договору. На засіданні Національних зборів 30 серпня, фактично без попереднього обговорення, ратифікацію ЄОС було відхилено в процедурному порядку більшістю голосів — 319 проти 264.
Заходи щодо заміни ЄОС
Відхилення Францією ЄОС викликало поважне невдоволення інших держав-учасниць та США. Даллес вирушив у подорож до Європи 15 вересня, відвідав Лондон та Бонн, але відмовився завітати до Парижа. Можна було подумати, що Вашингтон, Лондон та Бонн зв'язані прямою угодою. Насправді ж британська ініціатива від 1 вересня спростовувала таку можливість. Великобританія запропонувала зібрати конференцію восьми держав у складі шести країн, які підписали Паризький договір, США і Великобританії, а також запросити Канаду. Попри окремі застереження канцлера Аденауера, цей проект було прийнято. 20 вересня у Страсбург
Мендес-Франс виклав Європейській раді основи вирішення проблеми згідно з власними міркуваннями. Він висловив критичні зауваження щодо надміру «наднаціональності», внесеного в ЄОС, і запропонував залучити Великобританію до нової організації, і то якнайширше. Ця організація могла щорічно визначати «максимум озброєння в особовому складі та матеріальній частині, дозволені кожній з країн-учасниць».
Конференція відбулась у Лондоні з 28 вересня по 3 жовтня. На ній ухвалено, що Німеччина має увійти до Атлантичного пакту, — пункт, який відхилила Франція у 1950 р., — а натомість Франція отримувала гарантії постійної британської співпраці у справі оборони континентальної Європи і обмеження участі в ній німецьких сил. Заключний документ підсумовував ухвалу Франції, Сполучених Штатів Америки та Великобританії «покласти край, наскільки можливо, окупаційному режимові у Федеративній Республіці». Основою його лишалася Боннська угода 26 травня 1952 р. З іншого боку, Брюссельський пакт 1948 року поповнювався Німеччиною та Італією. Для Європейського континенту створювалось «Агентство контролю над озброєннями». Німеччина мала як «стратегічно відповідальний район» зобов'язатися не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та літаків для стратегічного бомбардування. Найістотніше полягало в зобов'язанні Великобританії не відкликати з континенту збройних сил «усупереч бажанню більшості учасників Брюссельського пакту».
Західноєвропейський союз
Після того, як 12 жовтня Національні збори Франції прийняли 350 голосами проти 113 (152 утримались) Лондонську угоду, нова конференція, запланована також у Лондоні, відбулася 20—23 жовтня у Парижі. Ця конференція ухвалила низку постанов. Ми розглянемо лише ті, що стосуються Саару.
V військовому аспекті конференція в Парижі уточнила природу та компетенцію розширеного Брюссельського пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом Ради, постанови якої ухвалювалися б загалом одноголосне, але з питань, поданих «Агентством контролю над озброєннями», — простою більшістю голосів. Належало докласти певних зусиль для стандартизації озброєнь. Ці постанови Франція ратифікувала наприкінці 1954 р., а Німеччина на початку 1955 р. Крім багато меншого обсягу наднаціональних компетенцій, вони визначали й спосіб заміни ЄОС. З одного боку, санкціонувалося, на відміну від програми ЄОС, відродження національної німецької армії, зі своїм генеральним штабом, своїми власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але, з іншого боку, вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше зв'язаної з Великобританією. Постанова оголошена цією останньою у 1957 р., передбачала істотне скорочення сил, розташованих у Німеччині, тим самим трохи послаблюючи дію Лондонського та Паризького договорів.
Утворення блоку Південно-Східної Азії (СЕАТО) та інших союзів у Азії
Сполучені Штати Америки, вже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз із Філіппінами (ЗО серпня 1951 р.), Австралією та Новою Зеландією (1 вересня 1951 р.), а також Японією (8 вересня 1951 р.), під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов'язане як з необхідністю перемир'я в Кореї та Індокитаї, так і з особистим потягом Фостера Даллеса до Азії. Ми розглянемо розвиток кризи пізніше. А поки що обмежимося лише згадкою про пакти, укладені Сполученими Штатами в цій частині земної кулі: 1 жовтня 1953 р. — договір про взаємну оборону між США і Південною Кореєю; 19 травня 1954 р. — договір про взаємну допомогу та оборону між США і Пакистаном; 2 грудня 1954 р. — договір про взаємну оборону між США та націоналістичним Китаєм для захисту Тайваню й Пескадорських островів.
Важливішим, за своїм колективним характером, видається договір у Манілі від 8 вересня 1954 р. Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був, до певної міри, американською реакцією на поступки, зроблені на Женевській конференції щодо Індокитаю. Договір об'єднував США, Францію, Об'єднане Королівство, Австралію, Нову Зеландію, Філіппіни, Пакистан і Таїланд. Досі цей останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створений за взірцем Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і, власне, був об'єднанням держав.
Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту (що включала Південний В'єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять також консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстрокове, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов'язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов'язувалися втручатись виключно У випадку комуністичної агресії.
Балкани, Трієст і Кіпр
Неприязні стосунки між СРСР та Югославією, починаючи з 1948 р., стали, як видається, причиною поступового зближення цієї останньої, упродовж кількох років, із західним табором. Вона отримала американську військову допомогу, щоправда скромну. Маршал Тіто відмовився пристати до Північноатлантичного блоку, оскільки той був спрямований проти «комунізму». Та, на загальний подив, він заявив, що Югославія може приєднатися до ЄОС, якщо та буде відповідно змінена: заява цілком платонічна, враховуючи провал ЄОС, але й незвичайна, бо ж європейська армія мала стати під командування Атлантичного блоку. Зближення відбулося через посередництво Греції та Туреччини. Спочатку 28 лютого 1953 р. в Анкарі підписано угоду про дружбу та співпрацю між трьома країнами; ця угода передбачала консультації з питань, що становлять спільний інтерес, та контакти вищого командного складу. Згодом у Бледі угода про спілку від 9 серпня 1954 р. відкрила новий етап, її оборонний характер передбачав, на випадок агресії, автоматично негайне втручання військових сил трьох країн. Була створена Постійна рада союзу, а також Консультативна асамблея з представників трьох національних зборів.
Короткочасне зближення Югославії з Заходом дало змогу вирішити давню проблему Трієсту. 5 жовтня у Лондоні США, Великобританія, Італія та Югославія підписали угоду, яка клала край тимчасовому військовому режимові в цій зоні, передбачаючи виведення англійських та американських підрозділів із «зони А», де Італія мала встановити цивільну адміністрацію і ввести свої війська. Між двома зонами проводилось вивірення кордону. Нарешті Трієст ставав вільним портом.
Югославія не забарилась відійти від своїх союзників. З одного боку, вона розробляла разом з СРСР варіант взаємного зближення, кульмінацією якого став 1956 рік. З іншого боку, маршал Тіто під час демонстративного візиту до Єгипту, Індії та Бірми У листопаді 1954 р. прийняв політику нейтралітету, апелюючи до «зони миру», відчуженої від обох блоків. Врешті, Балканський пакт утратив свою фактичну цінність через конфлікт на Кіпрі. Місцеве грецьке населення, під проводом архієпископа Макаріоса, проголосило приєднання до Греції («енозис»), викликавши тим самим глибокий греко-британський конфлікт. Проте присутність численного турецького населення на Кіпрі спричинилася до того, Що турецький уряд категорично відхилив таке вирішення проблеми у 1955 р. в Туреччині сталися криваві сутички, в яких постраждало багато греків. Пізніше архієпископ Макаріос розвинув ідею незалежності Кіпру на основі нейтральності. Тож за винятком Туреччини, Балкани залишилися вразливим місцем в американській системі союзників.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 356; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!