VI. Ізраїльська проблема та її наслідки
План Моррісона
В 1945 році в Палестині налічувалося 1 240 850 арабів і 553 600 євреїв. Відповідні показники в 1938 році були: для арабського населення — 989 500, для єврейського — 401 000. Як тільки закінчилася друга світова війна, палестинська проблема знову вийшла на перший план міжнародної політики. Жахливе винищення євреїв під час панування нацистського режиму привернуло до сіоністського руху симпатії великої частини світової громадськості. Створення Ліги арабських держав, здавалося, сприяло зміцненню позицій сіоністів. Англія протягом довгого часу підтримувала боротьбу арабів. А після того, як у листопаді 1944 року члени «групи Штерна» убили в Каїрі державного міністра лорда Мойна, позиція Англії стала ще рішучішою. Проте надзвичайна заплутаність палестинської проблеми змусила британців розділити відповідальність з американцями. В листопаді 1945 року повідомлено про заснування «англо-американського слідчого комітету». У квітні 1946 року цей комітет подав свій звіт. Грунтуючись на пропозиції «Єврейського агентства», він рекомендував переселити в Палестину 100 000 євреїв, які стали жертвами нацизму. Комітет
заперечував проти поділу Палестини на арабську та єврейську держави і пропонував збереження на невизначений термін британського мандату. Згідно з його рекомендаціями в майбутньому євреї мали одержати дозвіл на вільну імміграцію. Фактично це означало скасування тез, викладених у «Білій книзі» 1939 року, що могло викликати незадоволення арабів.
|
|
|
Пропозиція комітету не була прийнята. Натомість Герберт Моррісон 30 липня 1946 року вніс на розгляд Палати громад новий план, підказаний йому комітетом експертів. Кардинально нових пропозицій у цьому плані не було. Суть його полягала в тому, щоб розділити Палестину на чотири зони: арабську провінцію, єврейську провінцію, округу Єрусалима, в якій діятиме міжнародна адміністрація, та округу Негев. У сукупності вони мають утворити єдину державу, але кожна зона користуватиметься значною самостійністю. Негев підлягатиме центральному урядові, в якому вплив англійців буде вирішальним. Цей план міг би задовольнити інтереси британців, які в 1946 році підписали договір про союз із Йорданією, колишньою британською підмандатною територією; суверенний правитель її — емір Абдаллах — прибрав собі титул короля. Відтак британці могли б дістати контроль над Негевом, розташованим на півдні Палестини. Це мало важливе стратегічне значення для захисту Суецького каналу.
А тим часом члени «Іргуну» та «групи Штерна» розгорнули широку терористичну діяльність, кульмінацією якої був вибух у єрусалимському готелі «Цар Давид», де відбувалися засідання палестинського уряду. Це сталося в червні 1946 року. Тоді британці зробили спробу зібрати в Лондоні представників арабських держав, «Єврейського агентства» та британських урядових чиновників. Ця конференція відбувалась у вересні 1946 р., а потім відновила роботу в січні та лютому 1947 р., але євреї та араби Палестини відмовились від офіційної участі в цих засіданнях.
|
|
|
План розділу Палестини, запропонований Організацією Об'єднаних Націй
Оскільки британський уряд не бачив жодної реальної можливості Розв'язати палестинську проблему тими заходами, які ним пропонувались, було вирішено передати її на розгляд Генеральної Асамблеї 00Н. У квітні Генеральна Асамблея постановила створити «спеціальний комітет 00Н у справах Палестини», до складу якого ввійшли представники одинадцяти країн. Звіт цього комітету, підписаний 7 з 11 членів, рекомендував утворити єврейську державу, арабську державу та надати міжнародний статус Єрусалимові. Через два роки, коли скінчиться термін британського мандату, обидві держави повинні стати незалежними. Цей проект був набагато сприятливіший для євреїв, ніж план Моррісона: адже євреям відводилася більша частина Негеву, землі якого були пустельні, але зрошувані, і загальна площа їх становила майже третину всієї території Палестини; володіння Негевом дозволяло вільно здійснювати імміграцію євреїв. На другій сесії Генеральної Асамблеї Об'єднаних Націй, яка проходила в Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 року, відбулися довгі та бурхливі дебати з цієї проблеми. Вночі 29 листопада план поділу Палестини був прийнятий голосуванням у 33 голоси «за» (серед яких СРСР, Сполучені Штати, Франція і домініони) та 13 — «проти» (арабські держави, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція); 10 — утрималися (серед яких Великобританія). Комісія, до якої входили п'ять членів, мала забезпечити здійснення цього плану.
|
|
|
Війна в Палестині
Тоді Великобританія оголосила, що з 15 травня 1948 р. вона припиняє дію свого мандату. Араби, які надзвичайно вороже ставилися до плану ООН, наважились на воєнну інтервенцію. Але їхні збройні сили були незначні. Єдиною державою, що мала сучасну армію, була Йорданія. Ця армія називалася Арабським легіоном, нею командував англієць Глабб-паша. До того ж, між арабами існувало сильне суперництво. «Сили визволення Палестини», рекрутовані з місцевих жителів, перебували під командуванням генерала Фавзі Каукджі і підлягали великому муфтієві Єрусалима, що виступав за незалежність Палестини. А збройні сили Йорданії прагнули анексувати арабську Палестину. Єгипет мав намір завоювати бодай частину Негеву та Яффу. Арабам протистояли збройні сили «Хаганах», споряджені американською та чехословацькою зброєю, вони налічували 70 000 чоловік, до яких слід додати ще 5000—6000 членів «Іргуну». 15 травня, після того, як Англія припинила дію свого мандату, Ізраїль проголосив себе незалежною державою, її зразу визнали СТА та СРСР. В цей самий час арабські війська увійшли в Палестину.
|
|
|
Ми не оповідатимемо тут про перебіг воєнних операцій. Час від часу припиняючись, вони тривали з 16 травня 1948 по 25 січня 1949 року, після чого в Родосі були підписані угоди про перемир'я: з Єгиптом — у лютому, з Ліваном — 23 березня, з Йорданією — 3 квітня, з Сирією — в липні. Загалом можна говорити, що з цієї війни ізраїльські війська вийшли переможцями. 3000 єгиптян, оточених у Негеві, завдячують свій порятунок тільки втручанню британців та підписанню перемир'я. Лише Йорданії пощастило — можливо, внаслідок таємної угоди з Ізраїлем — окупувати велику частину арабської Палестини та старий Єрусалим; новий Єрусалим окупували ізраїльтяни.
План, запропонований посередником ООН, та його провал
Впродовж усього часу, поки йшла війна, Організація Об'єднаних Націй докладала великих зусиль для відновлення миру в цьому регіоні. 21 травня був призначений посередник — швед граф Бернадот. Він був убитий. Його наступник — американець Ральф Банч — у вересні 1948 року передав на розгляд Генеральної Асамблеї план, який помітно відрізнявся від прийнятого Організацією Об'єднаних Націй у 1947 році. В ньому, зокрема, пропонувалося включити Негев до арабської зони. Цей новий план міг бути схвалений ООН лише в тому разі, якби його підтримали Сполучені Штати. І здавалося, що державний департамент ставиться до нього прихильно. Але в Сполучених Штатах наближалися президентські вибори. Трумен вирішив трохи змінити американську політику, певно, маючи на меті заручитися підтримкою єврейської громади, яка в США, зокрема в Нью-Йорку, була досить численна. Незважаючи на тиск з боку нафтових компаній, які, переслідуючи свої власні інтереси, виступали на захист арабів, уряд США відмовився підтримати план, запропонований посередником ООН. Отже, вирішено повернутися до статус-кво, тобто майже до всіх тих тез, які були сформульовані в плані розділу Палестини, прийнятому в листопаді 1947 року; за ним кордони визначалися на користь євреїв. Відтак, Ізраїль здобув значну перемогу. 11 травня 1949 року його прийняли до ООН, і він став п'ятдесят дев'ятим членом цієї організації. При голосуванні було подано 37 голосів — «за», 18 — «проти» і 9 — утрималися. Мирні переговори між Ізраїлем та арабами, які проходили в Швейцарії під егідою ООН, не мали жодних позитивних наслідків. 9 грудня в Генеральній Асамблеї ООН відбулося голосування за пропозицію поділу Єрусалима між євреями та йорданцями і надання місту міжнародного статусу. Проти цього виступили як Ізраїль, так і Йорданія. 14 грудня уряд Ізраїлю, повністю знехтувавши ухвалу Організації Об'єднаних Націй, заявив про те, що парламент Ізраїлю буде переведений до Єрусалима, який проголошувався єдиною столицею ізраїльської Держави. 16 грудня, незважаючи на заперечення Ліги арабських країн, король Абдаллах приєднав арабську Палестину до Йорданії І назвав державу, сформовану внаслідок цієї анексії, Хашимітською Йорданією. 24 квітня 1950 р. йорданський парламент, який складався з однакової кількості делегатів від Йорданії та від арабської алестини, ратифікував анексію. Ліга арабських країн не наважилась опротестувати цю акцію. І лише «уряд Гази» під тиском з боку єрусалимського муфтія Хадж Аміна ель-Хусейна заявив, що ця акція означає «винищення арабського народу у Святій землі». Рада міністрів Єгипту протягом деякого часу виступала за виключення Йорданії з Ліги арабських країн. На відміну від Єгипту, Великобританія 27 квітня визнала союз між двома країнами по обидва береги Йордану.
4 вересня 1951 року з ініціативи Комісії 00Н з питань примирення в Парижі була проведена конференція. В залі засідань арабські та ізраїльська делегації сиділи окремо. Результати конференції були досить скромні. Ізраїльтяни прагнули укласти з арабськими країнами пакт про ненапад, який гарантував би збереження статус-кво. Араби наполягали на вирішенні проблеми біженців і відмовлялися підписувати пакт. Ізраїль погоджувався на репатріацію лише обмеженої кількості біженців, які могли б інтегруватися в економіку Ізраїлю.
Проблема арабських біженців
Проблема арабських біженців була дійсно однією з невирішених проблем. У переважній більшості біженці, число яких з 500000 виросло до 1000000, були неспроможні самостійно забезпечити своє існування. А Ізраїль відмовлявся дозволити повернення до колишніх місць проживання на території Ізраїлю більше, ніж 100000 чоловік1. Здавалося, що єдиним можливим вирішенням проблеми було б забезпечення такого економічного розвитку арабських країн, який дозволяв би використовувати нову робочу силу, не викликаючи пертурбацій в економіці цих країн. Саме це призвело до створення 1 квітня 1950 р. Близькосхідного агентства ООН для допомоги палестинським біженцям та організації робіт, яке мало розподіляти продовольство між біженцями.
Ізраїль, населення якого за даними на травень 1948 року становило 650000 осіб, в період між цією датою та 1950 роком прийняв 510 000 іммігрантів і розраховував у наступні три роки прийняти ще 600 000. Іммігранти прибували здебільшого з Європи та країн арабського світу. Єврейське населення Йємену (44 600 осіб) повністю перебралося до Ізраїлю протягом 18 місяців. Те саме зробили євреї Іраку (129500 чол.), де 3 березня 1951 р. був прийнятий закон про конфіскацію власності, що належала ізраїльтянам. Єврейська громада, принаймні частково, залишала мусульманські країни та переселялася до Ізраїлю.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!