Розділ II. «ХОЛОДНА ВІЙНА» ТА ЛОКАЛЬНІ КОНФЛІКТИ (1948-1953 рр.)

І. Німецька проблема і Західна Європа в 1948-1949 рр.

Після провалу «конференції останнього шансу», що відбувалася в Лондоні у листопаді — грудні 1947 року за участю чотирьох міністрів закордонних справ, та створення спільної англо-американської зони («Бізонії»), стало зрозумілим, що в досяжному майбутньому ніякі угоди з СРСР не будуть можливі. Ідея глибокої зміни статусу Німеччини поширилася навіть у Франції. В січні 1948 р. в принципі вирішено питання про скликання конференції трьох держав для розгляду німецького питання. Вона відкрилась у Лондоні 23 лютого, незважаючи на протести з боку Радянського Союзу. Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Чехословаччини, Польщі та Югославії, яка відбулась у Празі, засудила метод сепаратних переговорів з німецького питання. Нова конференція в Лондоні проходила у два етапи: перший — з 23 лютого по 6 березня, коли учасники її вдавали, ніби вірять у те, що СРСР погодиться приєднатися до їхніх ухвал. Але 20 березня маршал Соколовський, радянський представник у Міжсоюзницькій конт­рольній раді в Берліні, на той час голова цієї ради, раптом закрив засідання. За винятком комендатури, яка контролювала муні­ципальні власті Берліна, всі чотири — сторонні органи адмі­ністрації припинили діяльність. Лондонська нарада знов засідала з 28 квітня до 1 червня, після марудних переговорів, про які громадськість була дуже погано поінформована. Пощастило домо­витись про майбутній статус зон трьох західних держав у Німеч­чині. 1 вересня мали відбутись установчі збори. Англосакси, яким мало подобалась ідея децентралізованої системи, пропонували про­вести прямі загальні вибори; Франція боялась нової появи сильної центральної влади в Німеччині й виступала за те, щоб вибори проводилися законодавчими зборами окремих земель. Нарешті, зійшлися на компромісі: делегати призначатимуться за тією системою, яку приймуть законодавчі органи кожної землі окремо. До складу Парламентської ради входитимуть 55 членів, вона отриму­ватиме директиви від органів військової адміністрації союзників.

Крім того, французький уряд мусив відмовитись від свого плану щодо політичного відмежування Руру від Німеччини; він не зумів також домогтись інтернаціоналізації промисловості цього району. Був лише створений контрольний орган у Рурі («Міжнародне уп­равління Руром»), куди ввійшли Сполучені Штати, Об'єднане Ко­ролівство, Франція, країни Бенілюксу та Німеччина; до початку дії договору про мир з Німеччиною вони мали бути представлені де­легатами, яких призначали головнокомандувачі окупаційних держав.

І, нарешті, домовлено про те, щоб доручити трьом головноко­мандувачам створити «Військове бюро безпеки», яке мало б стежити за проведенням демілітаризації Німеччини.

Блокада Берліна

Після переговорів у Лондоні радянський уряд здійснив низку заходів, спрямованих проти нової політики західних держав. Ми вже бачили, як завмерли чотиристоронні органи управління. 31 бе­резня маршал Соколовський вирішив узяти під військовий конт­роль усі зв'язки, які існували між зонами західних держав у Берліні та Західною Німеччиною. Безперечно, радянська політика мала на меті змусити три західні держави вийти з Берліна. 7 червня Лондонські угоди були передані маршалові Соколовському. Кілька днів перед тим генерали Клей, Робертсон та Кеніг, головнокомандувачі західних держав, здійснили захід, про який було домовлено поза Лондонською конференцією. В західній зоні були запроваджені нові гроші, «німецькі марки», і створено Дер­жавний банк, єдиний для всіх трьох зон західних держав. Маршал Соколовський заявив протест і 22 червня оголосив про грошову реформу в східній зоні, включаючи Берлін, який він вважав невід'ємною складовою частиною радянської зони. 1 липня останній орган чотиристороннього управління, який ще діяв,— берлінська комендатура — був закритий СРСР. Радянські власті встановили повну блокаду західних зон у Берліні. Вона тривала майже рік. Демарші західних послів у липні та серпні перед Сталіним і Молотовим успіху не мали. Радянський Союз пере­кладав усю відповідальність за блокаду на західні держави і вимагав, щоб у західних секторах Берліна була впроваджена східнонімецька марка. Західні держави вирішили провести пробу сили і відкрили «повітряний міст», який, попри всі очікування, в технічному плані мав повний успіх і зумів повністю забезпечити постачання Західного Берліна. Крім того, три західні держави вирішили передати питання про Берлін до Ради Безпеки (26 ве­ресня). 5 жовтня Рада Безпеки дев'ятьма голосами проти двох

ухвалила внести питання у свій порядок денний. Протягом на­ступних днів шість «нейтральних» країн з ініціативи представника Аргентини Брамульї марно намагалися знайти формулу комп­ромісу. Відтак склалася ситуація, яку письменники та політичні оратори світу назвали «холодною війною». Тон виступів в Ор­ганізації Об'єднаних Націй і поза нею ставав дедалі різкіший, і вже відверто говорилося про можливість нової світової війни. Природно, що коли 25 жовтня Рада Безпеки перейшла до голо­сування з проблеми Берліна, СРСР застосував вето. 30 листопада Брамулья вирішив припинити свої намагання виступати в ролі посередника.

Франція та Саар

У 1948 році «холодна війна» привела у Франції до нового комуністичного страйку, який подекуди набирав форми повстання на шахтах і в портах. Проте він закінчився не меншою поразкою, ніж страйк 1947 р. Держави радянського блоку одна за одною позакривали французькі культурні установи, що успішно функ­ціонували на їхніх територіях, і ліквідували значні прибутки, які Франція мала від участі в їхньому економічному житті.

Крім того, Франція була змушена відмовитися від своєї непри­миренної позиції щодо Німеччини. Тому не дивно, що французькі міністри закордонних справ Жорж Бідо, а з 1948 р. — Робер Шуман надавали першорядного значення проблемі Саару. Згадай­мо, що на конференції у Москві Жорж Бідо домігся того, щоб міністри закордонних справ Англії та Сполучених Штатів схвали­ли ідею політичного відокремлення Саару від Німеччини та його економічної інтеграції з Францією, застерігши, однак, що особли­вий статус Саару буде остаточно визначений після введення в дію мирного договору з Німеччиною. 16 червня 1947 р. Франція, яка вже становила митний кордон навколо Саару, перейшла до здій­снення першої грошової реформи — обмін німецької марки на саарську марку. Це був перший крок до введення на цій території франка.

25 вересня був розроблений проект конституції, в якому про­голошувалося створення «самостійної, демократичної та дружньої» країни, її політичне розмежування з Німеччиною та економічна Інтеграція з Францією. 5 жовтня відбулися вибори, в яких узяли участь 95,7% від 520 868 зареєстрованих виборців. Лише ко­муністи не погодилися з новим статусом Саару. Вони дістали всього 8,4% голосів. Народно-християнська партія, лідером якої був Иоганнес Гофман, дістала абсолютну більшість і 28 з 50 місць У парламенті. Соціалісти дістали 17 місць, а демократи — 2. Загалом 91,6% дійсних голосів були віддані тим партіям, які записали в своїй програмі тезу про економічну інтеграцію з Францією. Результати плебісциту 1935 р. були явно перевернені з голови на ноги.

З січня 1948 р. французький уряд визнав автономію Саару і призначив полковника Гранваля, військового коменданта, на по­саду верховного комісара. Укладено угоду з британським та аме­риканським урядами, якою передбачалося, що з 1 квітня 1949 р. видобуток вугілля в Саарі буде поступово вилучатися з німецьких резервів і повністю передаватиметься на потреби французької економіки.

Віднині Саар, уряд якого з 17 грудня 1947 р. очолив Йоганнес Гофман, мав автономний статус, що був, правду кажучи, дуже обмежений у зв'язку з військовою окупацією та тим фактом, що французький верховний комісар мав обов'язково «візувати» заходи та акти саарського уряду, аби забезпечити економічний союз, а також схвалювати призначення тих чи інших осіб на найвищі службові посади і вирішувати питання про надання саарського громадянства. В січні 1948 р. набула чинності франко-саарська юридична угода та фінансово-бюджетна конвенція. На початку 1950 р. відбулися також переговори про інші конвенції, що будуть остаточно підписані в березні 1950 р. Ми невдовзі побачимо, яким чином ці конвенції призвели до серйозних франко-німецьких суперечок.

Рада Європи

До 1947 р. не наважувалися розглядати питання про створення федерації народів Західної Європи, боячись викликати занепо­коєння Росії та зашкодити колективній безпеці на світовому рівні. Після 1947 р. виникло багато рухів, прихильних до створення західноєвропейської федерації; серед них «Тимчасовий комітет Об'єднаної Європи», заснований Черчіллем у січні 1947 р.; від нього пішов «Європейський рух», заснований у жовтні 1948 р. під головуванням Черчілля, Блума, Спаака та де Гаспрі; «Євро­пейський парламентський союз», заснований з ініціативи графа Куденгове-Калердгі; «Європейський союз федералістів» тощо. Ці рухи з 7 по 10 травня 1948 р. провели свій з'їзд у Гаазі. Він закликав до створення «Європейського союзу». 19 липня наступ­ного року Жорж Бідо, якому залишалося бути міністром ще кілька днів, надихнутий цим проектом, склав меморандум. Та міністер­ська криза завадила негайному обговоренню питання: уряд Андре Марі розглянув його 18 серпня і вирішив передати цей проект на розгляд п'яти членів Брюссельського пакту (Франція, Об'єднане Королівство, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Три останні дер^ жави входили до економічного союзу Бенілюксу). Французький уряд дістав схвалення Бельгії, але зразу наразився на опозицію Англії. Проте 26 листопада в Парижі все-таки зібрався «Постійний

комітет з проблем вивчення та розвитку європейської федерації», куди входили п'ять французів, п'ять англійців, троє голландців, троє бельгійців та двоє люксембуржців. Французька сторона вис­тупала за створення консультативної асамблеї, яка матиме репре­зентативний характер і з якої в майбутньому народиться євро­пейський парламент. При цьому нікого не лякала можливість того, що доведеться поступитись певною частиною національного суве­ренітету. Англійська сторона наголошувала на неподільності націо­нального суверенітету і вимагала обмежитися лише «Комітетом міністрів», який збиратиметься періодично і спиратиметься в своїй діяльності на підтримку асамблеї, члени якої будуть призначатись урядами країн. Позиція лейбористського уряду пояснюється, з одного боку, традиційною недовірою до організації, яка ставитиме під загрозу тісні зв'язки Великобританії з домініонами (ті самі думки висловлювалися під час обговорення проекту Бріана в 1930 р.), а з іншого боку — ворожим ставленням до парла­ментської системи, де буде представлена консервативна опозиція. 17 грудня члени постійного комітету розпрощались і більше ніколи не збирались, оскільки Бевін волів, щоб ця проблема була вре­гульована безпосередньо міністрами закордонних справ. 28 січня вони погодились на компроміс. Ухвалено створити Раду Європи, яка мала складатися з двох органів: 1. Комітету міністрів, засідання якого будуть закритими; 2. Європейської консультатив­ної асамблеї, засідання якої будуть відкритими, члени її призна­чатимуться кожною країною згідно з її власними традиціями, і вони матимуть право голосувати кожен від себе. Компетенція асамблеї буде дуже обмежена: її порядок денний визначатиметься Комітетом міністрів, і вона не матиме жодної компетенції у військових та економічних питаннях. Відразу було запрошено Італію і вирішено, що Рада Європи буде відкрита для сімнад­цяти держав — членів Європейської організації економічної спів­праці¹.

Остаточний варіант статуту був підписаний 5 травня. До Ради Європи зразу було прийнято 10 країн. У Європейській консуль­тативній асамблеї Франція, Великобританія та Італія мали кожна по 18 місць; Бельгія, Нідерланди та Швеція — по 6; по 4 — у Данії, Ірландії та Норвегії; 3 — у Люксембургу. Перша сесія Ради Європи відбулась у Страсбурі 8 серпня 1949 р. Дебати йшли за порядком денним, визначеним Комітетом міністрів, виступи були дуже цікаві, проте результати обговорення проблеми політичного об'єднання Європи мало задовольняли. Греція й Туреччина були запрошені 9 серпня, Ісландія — на наступній сесії, Західна Німеччина та Саар були також запрошені до участі. Проте це

Європейська організація економічно! співпраці була створена з метою реалізації «плану Маршалла».

зразу призвело до виникнення принципової проблеми. Німці на­полягали, щоб представники Саару були включені до 18 членів їхньої делегації і цим підтвердили принцип належності Саару до Німеччини. Франція та уряд Саару, навпаки, вимагали, щоб саарська делегація не входила до числа німецької та мала свої окремі місця. І тому питання про прийняття Німеччини відклали.

Паризька конференція та кінець блокади Берліна

В той самий час, коли створювалася Рада Європи, СРСР мусив визнати провал своєї політики щодо Берліна. Щоденні перевезення «повітряним мостом» досягли в січні 5000 тонн і могли зрости до 10 000 тонн, їхня вартість оцінювалась у 300 млн. доларів на рік і становила 0,4% бюджету Сполучених Штатів. З військової точки зору це давало американцям великий досвід і забезпечувало тренування їхніх пілотів. Починаючи з 15 лютого американський та радянський представники в Організації Об'єднаних Націй Джесап та Малик провели численні зустрічі. І вони досягли конкрет­них результатів. 25 квітня повідомлено про чергову конференцію міністрів закордонних справ чотирьох держав, а 5 травня було вирішено, що всі обмеження, встановлені радянським урядом щодо Берліна, будуть зняті 12 травня; на цю саму дату будуть скасовані й усі контрзаходи західних держав для торгівлі між їхніми зонами та східною зоною Берліна. Рада міністрів закордонних справ зібралась у Парижі 23 травня. Але насправді радянська блокада була знята лише частково. Відкрито лише одну автостраду, а інші численні перепони та обмеження діяли далі. Страйк залізничників у Берліні, спрямований проти комуністів, призвів до того, що цілковите зняття блокади було відкладене.

Рада міністрів закордонних справ працювала в Парижі з 23 травня по 20 червня 1949 р. Яка була мета в росіян? Вирішити нерозв'язані питання чи пропагандою закамуфлювати свою пораз­ку? Західні держави усвідомлювали це і запропонували Вишинському запровадити в східній зоні такий самий устрій, який вони встановлювали у своїх трьох зонах; про це ми поговоримо в наступному параграфі. ЗО травня Вишинський формально відхилив цей проект. Того самого дня у Східному Берліні відбувся «з'їзд німецького народу», на якому зібралися 1800 делегатів і була одноголосне прийнята централістська конституція, яка протистав­лялася конституції, щойно прийнятій у Бонні. Загалом цей з'їзд був розплатою за остаточний провал усього, що стосувалось об'єднання Німеччини. І тоді зроблено спробу досягти домовле­ності щодо об'єднання Берліна. 2 червня державний секретар Дій Ачесон від імені західних держав запропонував проект, суть якого полягала в проведенні вільних виборів у чотирьох зонах міста і відновленні берлінської комендатури. 6 червня Ачесон наполягав на загальному компромісі і погодився на те, щоб у більшості випадків постанови чотирьох держав щодо Німеччини ухвалюва­лись одноголосно, що збігалося з бажанням росіян. 7 червня Вишинський відхилив західний проект, вважаючи, що він не за­лишає місця для застосування права вето і надає занадто широких повноважень обраному муніципалітетові. 10 червня Молотов вніс сенсаційну пропозицію, згідно з якою чотири уряди за три місяці мали представити проект договору про мир з Німеччиною. Оку­паційні війська мали бути виведені протягом одного року після укладення договору про мир. Ця пропозиція ясно свідчила про те, що справжньою метою СРСР було використати конференцію як трибуну для пропаганди, оскільки незрозуміле, яким чином можна було укласти мирний договір, коли лишалися не розв'язані всі суперечності. Саме це зазначив Бевін.

І насамкінець прийшли до обговорення австрійської проблеми; єдиним новим моментом тут була відмова СРСР від підтримки претензій Югославії щодо Карінтії. Слабеньким результатом Па­ризької конференції було санкціонування деякого модусу вівенді стосовно Берліна: що чотири держави повинні визначити дату наступної зустрічі міністрів закордонних справ.

Вашінгтонські угоди щодо Німеччини

В ході зустрічі трьох головнокомандувачів західних держав з міністрами-президентами земель Західної Німеччини, яка від­булась у Франкфурті в липні 1948 р., вирішено, що Установ­чі збори, передбачені лондонськими угодами, складатимуться з 1 представника від 750 000 жителів, який обиратиметься ландта-гом, і що вони відкриються 1 вересня. Ці збори, або Парла­ментська рада, перебували в Бонні, де вони працювали протягом осені та зими під наглядом союзницьких властей. Одночасно три окупаційні держави вели між собою переговори про способи виконання ухвал Лондонської конференції про Рур, а також із проблеми репарацій та реформи окупаційного режиму. Амери­канці, які надавали великого значення економічному піднесенню Німеччини, виступали за скорочення демонтажу заводів та за передачу значних повноважень майбутньому німецькому урядові. На відміну від них, французи намагалися загальмувати ці тен­денції. Після довгих переговорів було досягнуто згоди в питанні про окупаційний режим, і 8 квітня 1949 р. у Вашингтоні підписано важливі угоди щодо Німеччини. Метою Вашингтонських угод було надати Німеччині такої самостійності, яка була б сумісною з її окупацією союзниками. Ці угоди визначали межі, в яких міг діяти німецький уряд після його створення. Уряди трьох союзних держав зберігали за собою верховну владу і мали право змінювати будь-яку законодавчу чи адміністративну постанову німецьких властей. Крім того, зберігалися «обмежені сфери», число яких було «зменшене до мінімуму», де союзники діяли самовладно: роз­зброєння та демілітаризація; контроль над Руром; відшкодування й репарації; декартелізація, децентралізація, недискримінація в торгівлі, інтереси іноземців у Німеччині, право вимог щодо кре­дитної заборгованості Німеччини; закордонні справи: переміщені особи, безпека окупаційних військ та окупаційні витрати; повага до федеральної конституції та конституцій земель; контроль над зовнішньою торгівлею і валютне регулювання; використання фондів постачання в такий спосіб, щоб іноземна допомога була зменшена до мінімуму. Угоди між Німеччиною та іншими держа­вами набували чинності через 21 день з моменту їх офіційної подачі на розгляд окупаційних властей за умови, що вони будуть схвалені. За винятком вищенаведених обмежень, німецькі органи врядування як на федеральному рівні, так і на рівні земель мали всю повноту влади, і їхні постанови вважалися дійсними, якщо тільки на них не накладали вето союзницькі власті. Навіть більше — «воєнна адміністрація мала бути ліквідована... а роль союзників мала полягати здебільшого в контролі». Були також розділені повноваження головнокомандувачів як представників військових властей, та суто цивільні функції верховних комісарів, які мали відігравати значнішу роль; вони мали входити до складу Верховної комісії союзників і діяти в постійному контакті з урядом Німеччини.

Боннська конституція та створення Федеративної Республіки Німеччини

Парламентська рада, яка вже розпочала свою роботу, підготувала у вересні 1948 р. перший варіант проекту конституції, який передано головнокомандувачам союзних держав 8 лютого 1949 р. Цей проект був відхилений, бо він не відповідав тезам Лондон­ських угод. У березні та квітні переговори тривали. Вони велися в тісному контакті з голонокомандувачами і завершилися 8 травня прийняттям конституції, «основного закону Бонна», що являла собою компроміс між федералістською та централістською кон­цепціями. За цією конституцією Федеративна Республіка Німеч­чини мала стати федерацією одинадцяти земель Західної Німеч­чини; кожна земля мала власну конституцію. Основний закон був схвалений землями та трьома військовими губернаторами союз­ників; Верховна комісія союзників була сформована 20 червня в Парижі і у вересні почала свою діяльність. До неї увійшли Джон Мак-Клой (Сполучені Штати), Андре Франсуа-Понсе (Франція) та генерал Робертсон (Великобританія). 14 серпня в Німеччині пройшли вибори. 12 вересня професор Теодор Гойс, ліберал, був обраний президентом Федеративної Республіки Німеччини, а 15 вересня доктор Конрад Аденауер був обраний канцлером. Наприкінці вересня 1949 року Західна Німеччина знову почала існувати як самостійна політична сила.

СРСР негайно відреагував на це, скликавши в Берліні «Раду німецького народу», яка 7 жовтня проголосила Німецьку Демо­кратичну Республіку, і лідер комуністів Отто Гротеволь був призначений міністром-президентом. Ця нова республіка зразу одержала значно більшу самостійність, принаймні зовні, ніж Фе­деративна Республіка, оскільки військову адміністрацію 10 жовтня було розпущено, і східні німці отримали право самостійно поряд­кувати своїми зовнішніми справами. Проте насправді вони не мали в цій сфері більшої свободи, ніж інші країни Східної Європи.

Зі свого боку, західні окупаційні держави під тиском Сполуче­них Штатів погодились почати переговори з канцлером Аденауером, і 22 листопада були підписані Петерсберзькі угоди (за місцем розташування Верховної комісії союзників). За цими угодами Німеччина погоджувалася вийти з «Міжнародного органу уп­равління Руром» (на що раніше вона не погоджувалась), зо­бов'язувалася здійснювати демілітаризацію на своїй території, а натомість одержувала значні поступки щодо суднобудування та припинення демонтажу деяких великих заводів. Петерсберзькі угоди практично поклали край репараціям у Німеччині.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 363; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!