III. Договори з сателітами Німеччини

Процедура переговорів

За визначенням, прийнятим у той час, до сателітів Німеччини належали п'ять держав: Італія, Болгарія, Румунія, Угорщина та Фінляндія, хоча вона не була союзницею Німеччини.

В заключному комюніке Потсдамської конференції зазначалося, що Рада міністрів закордонних справ повинна негайно приступити до роботи над договорами з сателітами Осі. «З кожного договору окремо буде створена рада, до якої увійдуть представники держав, що підписали договори про капітуляцію з даною конкретною ворожою державою. При підготовці мирного договору з Італією Франція вважатиметься державою, яка підписала умови капі­туляції Італії. Інші держави будуть запрошуватися до участі в Раді як її члени тоді, коли розглядатимуться питання, що безпо­середньо стосуються цих держав». Цей текст одразу викликав протест Франції, оскільки він виключав Францію з переговорів про мирні договори з Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією.

Танжерська проблема

з проблеми; вона відбувалася в Парижі від 3 серпня до 4 вересня, і в ній узяли участь представники Франції, Великобританії, Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Іспанію туди не запросили, незважаючи на її протести. В заключному комюніке поставлено вимогу до уряду Іспанії звільнити окуповану нею зону Танжера та оголошено про створення в цій зоні тимчасового уряду: марокканський султан був поновлений у своїх правах, була відновлена міжнародна система правління, встановлена в цій зоні ще 1923 року. Але зазначено, що до нової міжнародної адміні­страції згодом мали увійти представники США та СРСР. Іспанія негайно вивела свої війська з цієї зони. Проте СРСР вимагав також, щоб іспанці були виведені зі складу танжерської адміні­страції. Але іспанці становили більшу частину європейського населення цього міста; крім того, Іспанія постачала туди продо­вольство. Тому три західні держави відмовилися погодитись на вимогу СРСР про виведення іспанців з адміністрації і згодилися лише на те, щоб не запрошувати франкістську Іспанію на кон­ференцію, яка мала остаточно визначити статус цієї зони. Кон­ференція мала відбутися не далі як через 6 місяців. Але ця конференція так і не відбулася, і тимчасовий статус Танжера діяв далі.

Розробляння мирних договорів

Розробляння мирних договорів з державами — сателітами Німеч­чини здійснювалося в перебігу низки міжнародних конференцій: конференція в Лондоні (вересень—жовтень 1945 р.); конференція «великої трійки» в Москві у грудні 1945 р. — там було вирішено, що Сполучені Штати не братимуть участі в переговорах з Фін­ляндією, а Франція — з жодною з держав-сателітів, за винятком Італії. Конференція заступників міністрів закордонних справ по­чала роботу 18 січня 1946 р.— на ній розглядались умови мирного договору з Італією; «Рада чотирьох» збиралася в Парижі у квітні і травні, потім у червні та липні 1946 р., і, нарешті, конференція країн, які зробили свій внесок у перемогу над Німеччиною (їх було 21), відбувалася в Парижі з 29 липня по 15 жовтня. П'ять переможених держав також надіслали своїх делегатів на цю конференцію, їх було запрошено, аби заслухати їхні вимоги. Ми не будемо заглиблюватися в деталі цих дуже складних переговорів. Розглянемо лише їхні результати та умови мирних договорів, ухвалені «Радою чотирьох» на засіданні в Нью-Йорку 4 листопада. Урочисте підписання п'яти договорів відбулося в Парижі 10 лютого 1947 року, після того, як були заслухані ще раз п'ять перемо­жених країн.

Договір про мир з Італією

Укладенню договору про мир з Італією передувала ціла низка різних постанов. 28 лютого 1945 р. обміном листами між Францією та Італією покладено край привілейованому становищу італійців у Тунісі, яке існувало з часу договору 1896 року. У травні Франція заявила про свої територіальні претензії. Ці вимоги стосувалися зовсім не провінції Валле-д'Аоста, населення якої в більшості було франкомовним (саме такі чутки розповсюджувала британська пре­са). Претензії Франції були значно скромніші. Йшлося про деяке вирівнення лінії кордону в районі перевалів Малий Сен-Бернар та Мон-Сені і в зоні, що панує над Бріансоном (Шабертон), та ще про анексування двох селищ — Танда та Ля-Бріга — поблизу гірського масиву Меркантур, у верхів'ях річки Руайя (500 кв. км, 5500 жи­телів) за умови, що населення погодиться на таку анексію. У жовтні 1947 р. відбулися плебісцити, в яких за відхід до Франції проголосувало 2603 особи, а за збереження належності Італії — 218 осіб (тобто за Францію 91%). Понад 130 родин заздалегідь виїхали з цього району й оселилися в Італії. Австрія претендувала на Альто-Адідже, або Південний Тіроль, який був австрійським до 1919 року, але ці претензії Австрії не були прийняті. Більш важливе значення мав переділ Італії в провінції Венеція-Джулія. Майже весь цей район був зайнятий югославськими військами. Вони були виведені з Трієста в червні 1945 р. внаслідок сильного тиску з боку англо-американців. Англосакси, які залишили Трієст, підтримували Італію; СРСР захищав претензії Югославії, які по­ширювалися на всю Венецію-Джулію разом із Трієстом. Урешті досягли компромісу, взявши за основу «французьку лінію», запро­поновану Жоржем Бідо: за Італією лишалася долина Каналу, Горіція та Монфальконе. Трієст і прилегла до нього територія («зона А», окупована британцями та американцями, з самим Трієс­том, та «зона Б», окупована югославами) отримували міжнародний статус, їхній губернатор мав призначатися Радою Безпеки Ор­ганізації Об'єднаних Націй після консультацій з італійським та югославським урядами. Членами «Урядової ради» мали бути жителі Трієста, їх призначала Рада Безпеки 00Н. Вибори мали бути про­ведені щонайпізніше через чотири місяці після ратифікації догово­ру. Але насправді Рада Безпеки так і не змогла досягти згоди щодо призначення губернатора Трієста. Британські та американські війська й далі тримали в окупації і саме місто, і «зону А» цієї території, а югославські війська — «зону Б». 20 травня 1948 року, напередодні виборів в Італії (18 квітня), три уряди — французький, англійський та американський опублікували «Тристоронню декларацію», яка пропонувала СРСР повернути Італії вільну територію Трієст. СРСР відмовився; природно, що Югославія теж на це не погодилась. І. отже, там зберігався статус-кво, тобто воєнна окупація.

У договорі з Італією містилися також і тези про репарації. Італо-американський договір від 14 серпня 1947 р. трохи пом'як­шував для італійців умови мирного договору, їм була повернута їхня власність у Сполучених Штатах і навіть військові кораблі, конфісковані Сполученими Штатами. Загальна тоннажність цих кораблів становила 140 000 тонн. Сполучені Штати більше не вимагали від Італії погашення її воєнних боргів. Великобританія повелася так само, як США, і відмовилася від частини кораблів, які мали бути передані їй за умовами мирних договорів. Що ж до Радянського Союзу, то він забрав усі належні йому італійські кораблі і наклав вето на прийняття Італії до Організації Об'єднаних Націй. Крім того, була значно обмежена чисельність італійських сухопутних, повітряних і морських сил.

Італія, звичайно, втратила Албанію, яка знову стала незалеж­ною державою, а також Ефіопію. Крім того, вона віддала Греції острів Родос та острови Додеканес. З приводу колишніх колоній, які вона мала до 1936 року (Лівія, Еритрея, Сомалі), жодної угоди досягнено не було. Вирішено, що після того, як мирний договір з Італією набере чинності, це питання буде передане на розгляд Організації Об'єднаних Націй. Про це ми поговоримо нижче.

Мирний договір з Румунією

З 12 вересня 1944 р. в Румунії діяв режим, визначений умовами перемир'я з Москвою; країна була окупована радянськими війська­ми. Уряд складався з блоку демократичних партій, і комуністи мали в ньому переважний вплив, а державний переворот у лютому 1945 р. дав їм змогу встановити режим «народної демократії». В результаті угоди, укладеної в травні 1945 року, румунська еко­номіка виявилася тісно пов'язаною з економікою СРСР. На кон­ференції у Москві в грудні 1945 р. англійці та американці погодилися визнати уряд Грози, хоча в країні не були проведені вільні вибори. Король Міхай лишався при владі, не маючи ніякого авторитету; у грудні 1947 р. його примусили зректися трону. «Рада чотирьох», що зібралася в Парижі, досягла домовленості з питання Румунських кордонів. Кордони між Румунією та СРСР залишалися такими, якими вони були на 28 червня 1940 року, себто Радянський Союз лишив собі Бессарабію та Північну Буковину. Крім того, за радянсько-чехословацьким договором від 29 червня 1945 р. до СРСР відходила Підкарпатська Русь (Закарпаття), яка продовжила на захід спільний кордон між Румунією та Радянсь­ким Союзом. Ухвала Другого Віденського арбітражу від ЗО серпня 1940 року анулювалася. Румунія знов повертала собі Трансіль­ванію, і її кордон з Угорщиною відновлювався в тому вигляді, який існував на 1 січня 1938 р. За окремим румуно-болгарським договором до Болгарії відходила Південна Добруджа, якою вона вже володіла ще з часів війни згідно з Крайовським договором від 7 вересня 1940 р., укладеним під сильним тиском Німеччини. Отож, Румунія мала тепер вихід до моря лише у вузькій смузі, а СРСР утримував частину територій у гирлі Дунаю.

В політичному плані Румунія зобов'язувалася забезпечити «до­держання прав людини та основних свобод» і не чинити жодної дискримінації серед своїх громадян, її сухопутні війська обмежу­валися 120000 чол., війська протиповітряної оборони — 5000 чол., флот — 5000 чол. і 15 000 тоннажу; авіація — 3000 чол. і 100 бойових машин. Війська союзників мали бути виведені з Румунії протягом 90 днів. Проте Радянський Союз лишав за собою право «зберігати на румунській території такі збройні сили, які йому необхідні для забезпечення комунікацій Радянської армії з зоною окупації в Австрії».

Румунія мала сплатити СРСР репарації на суму 300 млн. доларів починаючи з 12 вересня 1944 р. До СРСР переходили німецькі авуари в Румунії. Майно союзників, зокрема власність нафтових компаній, передавалося колишнім власникам або вони одержували за нього відшкодування. Навігація по Дунаю мала лишатися вільною і відкритою для громадян усіх держав. Проте через 6 місяців після того, як мирні договори набудуть чинності, мала бути скликана міжнародна конференція з метою створення нового режиму навігації. Ідея західних держав — зберегти за Дунаєм міжнародний статус — наштовхнулась на пропозицію СРСР передати статутні права на навігацію по Дунаю лише прибережним державам.

Мирний договір із Болгарією

Болгарія, яка воювала на боці Німеччини, підписала перемир'я з СРСР, Англією та Сполученими Штатами, які виступали від імені всіх Об'єднаних Націй; згодом вона взяла активну участь у війні зі своїм північним сусідом, її кордони лишалися такими, якими вони були на 1 січня 1941 р., тобто Болгарія зберігала південну частину Добруджі. її претензії на узбережжя Егейського моря * Західну Фракію не були задоволені, проте і претензії Греції на болгарські території у північно-східній частині Фракії теж не були визнані. Політичні статті договору були аналогічні до статей договору з Румунією. Пунктами про збройні сили передбачалось обмежити чисельність: сухопутних військ до 55 000 чоловік, про­типовітряної оборони — до 1800 чол., флоту — до 3500 чол. і 7250 тонн загального тоннажу кораблів, авіації — до 5200 чол. і 70 бойових машин. Болгарія не мала права будувати постійні укріплення на північ від грецького кордону. Війська союзників мали бути виведені з Болгарії протягом 90 днів після того, як договір набере чинності. Болгарія мала заплатити репарації Греції в розмірі 45 млн. і Югославії — 25 млн. доларів. Економічні статті теж були майже ідентичні статтям мирного договору з Румунією.

Політичним життям у Болгарії, як і в Румунії, мав керувати «Вітчизняний фронт», у якому домінували комуністи. Плебісцит, проведений у вересні 1946 р., поклав край монархії, і молодий цар Симеон емігрував разом зі своєю матір'ю. Найбільший вплив мав Димитров, колишній учасник Комінтерну.

Мирний договір з Угорщиною

Угорщина розірвала дипломатичні відносини з Німеччиною лише 28 грудня 1944 р. Як ми вже говорили, фактично вона була окупована Німеччиною 19 березня того ж року. Після жовтневих подій німці вивезли Горті до Німеччини і в зоні, яку вони тримали під своїм контролем до квітня 1945 р., сформували пронімецький уряд. Панівну роль у цьому уряді відігравала фашистська партія «Хрест і стріла», очолювана Салаші. 22 грудня 1944 року в Дебре­цені, в зоні, яку займали росіяни, був сформований уряд, прихиль­ний до СРСР. Перемир'я з СРСР, Англією та Сполученими Шта­тами цей уряд підписав лише 22 січня 1945 року. Тому статті договору, в яких ішлося про територіальний перерозподіл, щодо Угорщини були набагато суворіші, ніж умови територіального пе­рерозподілу для інших держав — сателітів Німеччини. Кордони з Австрією та Югославією відновлювалися в тому вигляді, в якому вони існували на 1 січня 1938 р. Кордон між СРСР та Угорщиною проходив межею колишньої Підкарпатської Русі, анексованої Ра­дянським Союзом. Прохання угорців про вирівняння лінії кордону. Цій зоні було відхилене. Щодо її кордону з Чехословаччиною, то ухвали Першого Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. були анульовані, і, як наслідок, уся південна частина Словаччини пере­ходила до Чехословаччини. Навіть більше — Угорщина поступалася Чехословаччині селищами Горвальг'ярфан, Оросвар та Дунашун поблизу австрійського кордону. Політичні статті договору були аналогічні статтям двох договорів, розглянутих раніше. Щодо збройних сил Угорщини зазначалося, що сухопутні війська, в тому числі ППО і річковий флот, мали обмежуватися чисельністю в 65 000 чол., авіація — 5000 і 70 бойових машин. Збройні сили союзників мали бути виведені протягом 90 днів. Радянський Союз залишав за собою право зберігати на угорській території таку кількість військ, яка йому необхідна для забезпечення лінії зв'язку Радянської армії з радянською зоною окупації в Австрії. Репарації становили 300 млн. доларів, які треба було внести протягом п'яти років починаючи з 20 січня 1945 р., з яких 200 млн. — СРСР і 100 млн. — Чехословаччині та Югославії. На відміну від Польщі, Румунії та Болгарії, загальні вибори в Угорщині, проведені 5 листо­пада 1945 р., були майже вільні. В результаті виборів більшість голосів отримала партія дрібних власників, а комуністи дістали всього 17% голосів.

Проблема словацьких угорців

Серйозна проблема виникла у зв'язку з прагненням Чехословаччини вислати зі Словаччини всіх угромовних жителів. А словаки, які жили в Угорщині, мали право переїхати до Чехословаччини. Тим часом із 650 000 угорців лише 200 000 висловили бажання виїхати з країни. Решта хотіли залишитися в Словаччині. Після досить довгих переговорів, які проходили в основному у Празі, угорський уряд, піддавшись сильному тискові з боку росіян, 27 лютого 1946 року підписав угоду про обмін громадянами. За цією угодою обидві країни мали здійснити обмін населення — угорського та словацького — в рівних кількостях, причому тільки словаки перебиралися «добровільно», а угорці визначалися чехо­словацьким урядом. Останній навіть отримав право вислати до Угорщини тих словацьких угорців, котрі вважалися «великими воєнними злочинцями». Насправді уряд Чехословаччини був рішу­че настроєний на те, щоб «слов'янізувати» країну, і вживав досить брутальних заходів щодо словацьких угорців: майно більшості з них було конфісковане. Крім того, надзвичайно широко тлумачи­лося поняття «воєнний злочинець». Своєю чергою, Угорщина виселяла німців, які жили на її території (шваби).

Зближення між СРСР і Чехословаччиною

До розглянутих уже договорів про мир слід додати різні постанови, ухвалені щодо Центральної та Східної Європи. Однією з найго­ловніших подій було нове зближення між СРСР і Чехословаччи­ною. Президент Бенеш відновив дипломатичні відносини з Моск­вою в липні 1941 р. і підписав з цією країною договір про союз. Він був переконаний у тому, що Мюнхен, війна та загальна катастрофа в Європі були спричинені лише ворожим ставленням

Західної Європи до Росії. Отож, на його думку, треба було робити все, аби досягти надійної та тривалої угоди між англосаксами та Радянським Союзом: це єдиний шанс уникнути нової катастрофи. Саме на вирішення такого завдання повинна була спрямувати свої зусилля Чехословаччина. Фактично Бенеш усе більше схилявся на бік СРСР. 12 грудня 1943 р. Чехословаччина та Радянський Союз підписали договір про союз, який поновлював договір від 16 травня 1935 р. і проголошував, що жодна з двох держав не укладатиме сепаратне ні договору про перемир'я, ні договору про мир. 29 червня 1945 р. Чехословаччина, яку репрезентував голова Ради міністрів Фірлінгер, підписала ще один договір, за яким вона віддавала СРСР Підкарпатську Русь у кордонах, установлених 29 вересня 1938 р. Ці дві події пояснюють еволюцію чехословаць­кої політики в наступні 2 роки. Комуністична партія під керів­ництвом Готвальда, яка вже повністю володіла ситуацією, взяла всю владу у свої руки в результаті Празького перевороту, здійсненого в лютому 1948 р. Проте ще в травні 1946 р. на загальних виборах компартія дістала велику частину (38%) голосів виборців. У грудні 1947 р. в одному з інтерв'ю президент Готвальд заявив: «Чехословаччина ніколи не грала і не прагне грати роль посередника між Сходом і Заходом. Вона приєднується до демо­кратичної та миролюбної міжнародної політики, яку здійснюють СРСР та слов'янські країни народної демократії».

Польські кордони

У міжнародному плані перед Польщею постали дві важливі про­блеми:

1. Проблема кордонів.

2. Проблема уряду, пов'язана з існуванням у Лондоні емігра­ційного уряду, а в Любліні й потім у Варшаві — «Польського комітету національного визволення», який став тимчасовим урядом під протекцією СРСР.

Щодо кордонів важливі постанови були ухвалені на Потсдам­ській конференції на початку серпня 1945 р. Уряд, який англо­сакси вважали тимчасовим, Росія та Польща визнавали за постій­ний. 17 серпня вони підписали у Москві угоду про кордони. На сході Польща віддавала СРСР усі свої українські та білоруські землі. Кордон майже цілком збігався з «лінією Керзона» 1919 ро­ку — щоправда, трохи від неї відхиляючись на користь Польщі. Польща зберігала за собою Перемишль у Галичині, а Україна анексувала Раву-Руську. Східна Пруссія була поділена між СРСР та Польщею. Північна частина з Кенігсбергом, який став Калінінградом, була анексована СРСР, південна частина — Польщею. Тут кордон проходив майже по лінії Браунсберг—Гольдап. На заході до Польщі відійшли всі німецькі території на схід від Одеру

в його пониззі та його притоки Нейсе, або Ниси-Лужицької, яка протікає через Згожелець (Герліц) та Губін (Губен). Порт у Штеттіні (Щеціні), а також Свінемюнде переходили до поляків. Відтак, Польща одержувала у своє володіння 524 км Балтійського узбережжя та контроль над гирлами Одеру й Бісли. Вона отримала також Померанію та Сілезію, її спільні кордони з Німеччиною значно скорочувалися. Вся сілезька промисловість була втрачена для Німеччини, а це означало 100 млн. тонн вугілля, 4 млн. тонн сталі, значне виробництво цинку та свинцю. Загалом територія Польщі зменшилася з 338 000 кв. км до 310 000 кв. км. Понад 2 млн. німців були виселені з анексованих територій, і поляки почали колонізувати їхні колишні населені пункти: близько 2 млн. поляків були репатрійовані з територій, переданих СРСР. Насе­лення Польщі зменшилося з 35 до 24 млн. — за рахунок тих 6 млн. поляків і 3 млн. євреїв, котрі загинули під час війни.

Польський уряд

Проблема польського уряду все дужче загострювалася. 17 вересня 1939 р. президент Мосцицький вирішив «перенести резиденцію уряду республіки і найвищих органів державного врядування на територію одного з наших союзників». Він призначив своїм на­ступником — згідно зі статтею 24 польської конституції — Рачкевича. ЗО вересня в Парижі Рачкевич був призначений президентом і дав доручення генералові Владиславові Сікорському сформувати кабінет, який визнали уряди союзних держав і Спо­лучені Штати. В червні 1940 р. польський уряд перебрався до Лондона. Дипломатичні відносини між Польщею та Радянським Союзом, розірвані 17 вересня 1939 р., були відновлені в липні 1941 р. після нападу Німеччини. ЗО липня 1941 року укладено польсько-російську угоду, за якою територіальні зміни, здійснені внаслідок німецько-радянських угод, визнавалися недійсними. Про­те після Катинської справи (польський уряд погодився з обвину­ваченнями в знищенні полонених польських офіцерів у Катині, які Німеччина висунула проти СРСР) СРСР розірвав диплома­тичні відносини з польським урядом у Лондоні (25—26 квітня 1943 р.). Через кілька тижнів генерал Сікорський загинув у авіакатасрофі. Його заступив Станіслав Міколайчик, а пізніше, 30 листопада 1944 р., Томаш Арцишевський.

Але в ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. в Варшаві підпільно була створена Крайова Рада Народова, очолювана Бо-леславом Берутом; до складу її ввійшли представники робітничої партії (комуністи), соціалістичної, селянської та демократичної партій. Невдовзі ця Рада заявила, що вона виступає за те, щоб польський кордон проходив «лінією Керзона». 22 липня 1944 р. у Холмі Крайова Рада сформувала «Польський комітет національного визволення», на чолі якого став соціаліст Осубка-Моравський. Комітетові підлягали війська під командуванням генера­ла Ролі-Жимерського. Цей комітет перебрався до Любліна і з 31 грудня 1944 р. почав називатися Тимчасовим урядом Польської Республіки. 18 січня 1945 р. він був переведений до Варшави. Відтоді існували два польські уряди: один у Лондоні, підтри­муваний англосаксами, інший у Варшаві, підтримуваний росіянами (визнаний 5 січня 1945 р.).

9 жовтня 1944 р. Черчілль вирушив до Москви в супроводі їдена, згодом до них приєднався Міколайчик, який представляв лондонський польський уряд. Міколайчик та Осубка-Моравський ніяк не могли дійти згоди в питанні про об'єднання обох поль­ських урядів. Міколайчик, зокрема, виступав проти обмеження польських кордонів «лінією Керзона» і проти компенсації, яку Польща мала одержати за це на Заході. Саме тоді Міколайчик подав у відставку і був замінений на Арцишевського. Проте Москва скаржилась на «вороже ставлення до СРСР» з боку цього нового уряду. Щодо Черчілля, то він 15 грудня 1944 р. у Палаті громад висловив своє розчарування з приводу того, що об'єднання двох польських урядів не відбулося. В січні 1945 р. між польським урядом у Лондоні та польським урядом у Варшаві напруженість ще дужче загострилась.

Польська проблема обговорювалась і на Ялтинській конференції, «Велика трійка» ратувала за створення «Тимчасового польського уряду національної єдності» на значно ширших засадах, ніж ті, які були можливі перед недавнім визволенням Західної Польщі. Польський уряд у Лондоні заявив протест проти цієї постанови, хоча колишній голова уряду Міколайчик її схвалив. У березні він почав переговори з Москвою. Спочатку Міколайчик не досяг жодного результату, і Польща не була представлена на конфе­ренції в Сан-Франциско. На початку травня 1945 р. стало відомо, Що 16 польських демократів, керівників руху Опору, були звину­вачені у ворожій до Червоної армії діяльності і заарештовані. Процес над ними відбувався в Москві з 18 по 20 червня, більшість їх були засуджені на ув'язнення. Незважаючи на цю подію, зустріч між Гаррі Гопкінсом та Сталіним дала можливість про­довжити переговори союзників, а також переговори між польським Урядом у Варшаві та польським урядом у Лондоні. Ці переговори відбулися в Москві. 22 червня 1945 р. в комюніке, підписаному Молотовим і послами Сполучених Штатів (Гарріман) і Велико­британії (сер Арчібальд Кларк Керр), повідомлялося про те, що між польськими представниками вдалося досягти повної згоди. Незважаючи на рішучі протести уряду Арцишевського, 29 червня був сформований «Тимчасовий польський уряд національної єдності», на чолі якого стояли Осубка-Моравський та два віце-президенти — Гомулка, комуніст, і Міколайчик. ЗО червня Фран-

ція визнала цей уряд, а Сполучені Штати та Великобританія — 5 липня. Це була справді велика перемога радянської дипломатії, адже ключові пости в цьому уряді були в руках комуністів та їхніх прихильників. На виборах 19 січня 1947 р. вони здобули величезну більшість голосів (як це завжди стається в країнах народної демократії); Міколайчик не був уведений до нового уряду, сформованого Циранкевичем, а Болеслав Берут був обра­ний президентом республіки. У жовтні 1947 року Миколайчик емігрував до Англії.

Зазначимо, що 21 квітня 1945 р. СРСР та Польща підписали у Москві договір про взаємодопомогу, спрямований насамперед проти Німеччини. Цей договір був укладений на 20 років.

Дунайська проблема

Істотною проблемою для більшості всіх цих країн був Дунай. Пригадаймо, що в 1856 році за Паризьким договором була створена «Європейська дунайська комісія», до якої входили великі держави і яка контролювала навігацію в пониззі Дунаю біля Бреїли і на Чорному морі. В 1921 р. Дунайська конвенція, підписана дванад­цятьма європейськими прибережними і неприбережними державами (без участі, Росії), визнала «Європейську дунайську комісію», до складу якої віднині входили Великобританія, Франція, Італія та Румунія, і створила «Міжнародну дунайську комісію», яка мала контролювати навігацію від Ульма до Бреїли. її членами були всі прибережні держави, а також Великобританія, Франція та Італія. Отож, Росія була усунена від участі у двох комісіях, а Німеччи­на — від участі в «Європейській дунайській комісії». Ясна річ, що війна змінила цю ситуацію, і хоча в 1939 р. Гітлер домігся від двох західних держав прийняття Німеччини до «Європейської дунайської комісії», він скликав у Відні конференцію всіх прибережних дер­жав, за винятком СРСР (який став прибережною державою після анексування Бессарабії), і примусив розпустити «Міжнародну ду­найську комісію», усуваючи в такий спосіб Францію і Англію від вирішення дунайських проблем. СРСР заявив протест і змусив Німеччину погодитись на скликання Дунайської конференції в Бухаресті. Ця конференція не дала жодного результату через протилежність інтересів Росії та Німеччини, а також через про­тидію Румунії. Радянський Союз обмежився тим, що запропонував проект, який у майбутньому став основою його повоєнної політики: розпуск обох комісій — і європейської, і міжнародної; створення нової комісії, до складу якої мали увійти лише прибережні держави; створення радянсько-румунської адміністрації в гирлах Дунаю; пра­во на плавання в пониззі Дунаю для радянських військових ко­раблів. «Під час війни Дунай був німецькою річкою, після війни від Лінца в Австрії до Чорного моря це була російська річка».

У липні 1945 р. в Потсдамі президент Трумен, керівник однієї з окупаційних держав, прагнучи усунути бар'єри для торгівлі в Європі, запропонував укласти міжнародну угоду, яка б відновлю­вала право вільного судноплавства по Дунаю. Під час переговорів про мирні договори з державами — сателітами Осі СРСР спочатку відмовився внести дунайську проблему до договорів, потім урешті погодився включити одну статтю, за якою «судноплавство по Дунаю має бути вільне й відкрите для всіх націй, торговельних суден та для перевезення товарів усіх держав на принципах рівності...» 6 грудня 1946 р. Рада міністрів закордонних справ постановила скликати конференцію через шість місяців після введення в дію мирних договорів; на цій конференції мали зустрітися представники держав — членів Ради міністрів закор­донних справ, а також представники Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Румунії, Болгарії та радянської України. Австрія мала взяти участь у наступних конференціях «після вирішення австрій­ського питання».

15 вересня 1947 р., після того, як мирні договори набрали чинності, Сполучені Штати поставили вимогу про скликання кон­ференції. Вона відкрилась у Белграді в червні 1948 року, саме в той період, коли міжнародні відносини досягли найбільшої напру­женості. На самому початку роботи Вишинський, який головував на цій конференції, домігся того, аби був прийнятий запропонова­ний ним проект, що майже повністю збігався з вимогами СРСР у 1940 році. Всі країни народної демократії, в тому числі й Юго­славія, зразу погодилися з цим проектом у тому варіанті, в якому він був поданий. Цей проект у досить грубій формі формулював вимогу до трьох західних держав забиратися з Дунайського регіону. Всі дискусії виявилися марними. Ні юридична аргументація, яку наводили французи та англійці, твердячи, що «Європейська дунай­ська комісія» та «Міжнародна дунайська комісія» були цілком компетентними органами, ні зустрічний проект американців не були сприйняті комуністичною більшістю. Франція та Англія ут­римались від голосування; Сполучені Штати проголосували проти. Фактично ніщо не могло перешкодити Радянському Союзові ут­вердити свій абсолютний контроль на Дунаї, принаймні до австрій­ського кордону. Проте розрив з Югославією мав розколоти надвоє зону його впливу.

Мирний договір з Фінляндією

Фінляндія у вересні 1944 р. порвала з Німеччиною і 19 вересня підписала перемир'я з Москвою. Договір з Фінляндією містив умови ще суворіші, ніж у 1940 році. На південному сході росіяни займали частину Карелії, яку вони доти вже анексували, а також території на північний захід від Ладозького озера включно з

Виборгом. Вони відмовились від півострова Ханко, переданого в оренду Росії 1940 року, але домоглися надання їм в оренду на 50 років з оплатою в 5 млн. фінських марок щорічно островів Порккала-Удд та вузької смуги у Фінській затоці на відстані 13 км від столиці Гельсінкі (а це порушувало прямий зв'язок між цим містом та портом Або-Турку). Навіть більше — Росія анек­сувала на півночі район Петсамо і відтак позбавила Фінляндію виходу до Північного Льодовитого океану та встановила спільний кордон між СРСР і Норвегією. Загалом Фінляндія втратила 43700 кв. км. Із 500000 жителів цих територій 420000 перебра­лись до Фінляндії. В районі Салла лінія кордону була вирівняна. Аландські острови лишалися демілітаризованими. Сухопутні війсь­ка обмежувалися 34 000 чол., флот — 4500 чол. і 10 000 тоннажу, авіація — 3000 чол. і 60 літаків. І, нарешті, на Фінляндію накладено великі репарації.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 411; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!