VI. Близький Схід і тотальна війна
В той час, коли Гітлер напав на Росію, 22 червня 1941 р., Великобританія зміцнила всі свої позиції в Іраку, Сирії та Лівані. У квітні 1941 р. вона заснувала «Місісіїе Базі Зирріу Сепіге» — «Близькосхідний центр постачання», який під керівництвом британського Міністерства військового транспорту мав виконувати розподіл та відправку імпорту, що надходив до різних країн Близького Сходу, враховуючи вантажні можливості флоту. У березні 1944 р. Сполучені Штати взяли участь у керуванні цим органом, який порядкував практично всією сферою економічного життя Близького Сходу. Під час війни союзники намагались уникнути будь-якого суперництва між собою в цьому життєво важливому регіоні. Найцікавішим прикладом їхньої співпраці, безумовно, є іранська справа.
Окупація Ірану
Перед війною та на її початку Іран, що був під диктаторською владою шаха Рези Пехлеві, все більше підпадав під вплив Німеччини. Реза-шах вважав, що це найкращий спосіб звільнити його країну від економічного та політичного панування росіян, а особливо англійців. Частка Німеччини в зовнішній торгівлі Ірану зросла з 8% у 1932—1933 рр. до 45% в 1940—1941 рр. Німецькі компанії споруджували залізниці та різноманітні заводи, в тому числі й збройові. 80% імпортного устаткування надходило з Німеччини. Більше 2000 німців проживали в Ірані, і німецька «п'ята колона» була дуже активна. Отже, над британськими комунікаційними лініями та над експлуатацією нафтових родовищ «Англо-Іранської нафтової компанії» нависла велика загроза. Боялися повстання, подібного до того, що сталося в Іраку під проводом Рашіда Алі. Коли Німеччина напала на СРСР, одразу постала проблема воєнних поставок для потреб Червоної армії.
|
|
|
Було очевидно, що Іран — найзручніший шлях для здійснення цих поставок. І треба було за будь-яку ціну забезпечити надійність цього шляху.
Британський та російський уряди за спільною згодою 19 липня та 16 серпня 1941 р. поставили вимоги про вислання з Ірану німецьких підданих. Іранський уряд відмовився, посилаючись на свій нейтралітет. Діючи злагоджено, обидві держави послали в Іран війська, які 25 серпня на світанку окупували країну. Іранці не чинили майже ніякого опору, і 31 серпня англійські та російські війська з'єдналися. 25 серпня англійські та російські дипломати одночасно передали прем'єр-міністрові Алі Мансурові ноти, в яких заявлялося, що, оскільки іранський уряд відмовився задовольнити їхню вимогу, вони змушені вжити воєнних заходів. Крім того, вони твердили, що не мають найменшого наміру зазіхати ні на територіальну цілісність Ірану, ні на його незалежність. 28 серпня Алі Мансур подав у відставку, і його наступник Мохаммед Алі Фуругі дав наказ армії припинити будь-який опір. 31 серпня в нових нотах союзників були дані уточнення щодо зон окупації: Тегеран і Мешхед теоретично лишалися нейтральними. Крім того, союзники вимагали надати їм засоби для транспортування військового спорядження. Вони також наполягали, щоб німці, за винятком дипломатів, були не вислані, а передані британським та російським військовим властям. Декотрі з них зуміли сховатись і організувати мережу опору. Відбулися численні акти саботажу і повстання деяких племен. Поразка під Сталінградом зменшила їхню активність. 1 вересня іранський уряд у відповідь на ноти зажадав, щоб союзницькі війська мали якнайменші контакти з населенням і щоб Іранові були сплачені компенсації за втрати, що їх він зазнав унаслідок воєнних операцій. 6 вересня союзники частково задовольнили іранські вимоги, але забажали від іранського уряду вислати дипломатичні місії держав — сателітів Німеччини.
|
|
|
Чи була ця ситуація сумісна з подальшим перебуванням на троні Рези-шаха, відомого своїми пронімецькими настроями? Реза-шах сподівався зберегти свою владу і 22 серпня телеграфував президентові Рузвельтові, просячи у нього посередництва в переговорах між Іраном і окупаційними державами. Приязна відповідь президента (6 вересня) дала йому віру в те, що його позиція лишається міцною. Проте шалена російська та британська пропаганда, спрямована проти нього, змусила його 16 вересня зректися трону на користь свого сина Мохаммеда Рези Пехлеві, якого проголосили шахом Ірану. Наступного дня російські та британські війська увійшли в Тегеран. Колишнього суверена перевезли на острів Маврикій, потім до Йоганнесбурга, де він і помер у 1944 році.
|
|
|
Новий уряд мужньо сприйняв невдачу. З одного боку, він намагався створити в країні відносно демократичний режим, з іншого — допомагати окупаційним державам і навіть стати їхнім союзником. Ця політика привела до укладення договору про союз між Іраном, СРСР та Об'єднаним Королівством від 29 січня 1942 р. СРСР та Об'єднане Королівство зобов'язувались захищати Іран від будь-якої агресії, поважати його територіальну цілісність, його суверенітет та його політичну незалежність. Вони обіцяли вивести свої війська з іранської території щонайпізніше через 6 місяців після закінчення воєнних дій між союзниками й Німеччиною та її партнерами. Вони підтримуватимуть економіку Ірану та допоможуть подолати труднощі, які виникли у зв'язку з війною. В обмін на це Іран повинен співпрацювати з союзниками; роль його військ буде «обмежуватися підтримкою внутрішньої безпеки на іранській території». Керівництво країни не буде змінено. У вересні 1943 р. Іран оголосив війну Німеччині, що було суто символічною акцією.
|
|
|
В дійсності Іран опинився в підлеглому становищі, і у людей було почуття великої гіркоти з приводу такого приниження. Коли «велика трійка» вибрала Тегеран як місце проведення своєї першої зустрічі (листопад 1943 р.), з іранським урядом не консультувалися, і він офіційно дізнався про приїзд Рузвельта, Черчілля та Сталіна лише після початку конференції. Проте цю конференцію мало цікавили власні іранські справи; про це свідчила відсутність будь-якого іранського представника на конференції. «Велика трійка» підписала декларацію щодо Ірану 1 грудня 1943 р. Вона визнавала ту допомогу, яку надав Іран у боротьбі проти спільного ворога, сприяючи транспортуванню воєнних поставок до СРСР. Вони зобов'язувались і далі надавати економічну допомогу цій країні в межах своїх можливостей. Вони ще раз підтвердили своє прагнення зберегти незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Ірану і висловили побажання щодо приєднання Ірану до Атлантичної хартії.
Початок суперництва між союзниками в Ірані
Основною ознакою наступного періоду були зусилля СРСР установити свій вплив у Північному Ірані. Пригадаймо, що в 1940 році Молотов у проектах розподілу зон впливу припустив, що інтереси Росії будуть розповсюджуватися на район Перської затоки. Здається, що окупація Росією Північного Ірану супроводилася широкою пропагандистською діяльністю та численними політичними акціями. У Тегерані діяв спільний англо-російсько-іранський орган цензури, заснований у січні 1942 року; кожен з його членів мав право вето на публікацію інформації, яка надходила з приватних джерел. Оскільки ТАРС було державним агентством, на нього право вето не поширювалося. На відміну від ТАРС, британське інформаційне агентство Рейтер, яке було приватним, часто не мало змоги
опублікувати свої матеріали внаслідок дії радянського вето. Прес-кореспондентам союзників заборонялося відвідувати зону, окуповану росіянами. Починаючи з 1944 року між американцями та англійцями (які займали південні порти, щоб наглядати за воєнними поставками), з одного боку, і росіянами — з іншого виникла гостра напруженість. Прокомуністична партія «Туде» мала відверту підтримку радянських окупаційних органів. Прем'єр-міністр Ґавам ес-Султане (1942—1943 рр.), який мав великі володіння на півночі країни, поводився з росіянами обережно.
Криза набула серйозного характеру наприкінці 1944 року, через проблеми, пов'язані з нафтою. В той час у країні були дві нафтові концесії. Найбільше родовище, що лежало на південному заході, експлуатувалося «Англо-Іранською нафтовою компанією». Інше, поблизу Семнана, належало «Компанії Кавір-і-Тур», якою володіли спільно Росія та іранська група, проте це родовище було невелике й не мало важливого значення. Вся інша територія країни була вільна. Наприкінці 1943 р. британська компанія «Шелл» спробувала одержати концесії на півдні Ірану. Навесні 1944 р. представники двох американських компаній «Стандард век'юем ойл» і «Сінклер ойл» також повели переговори з іранським урядом. Інформація про це була надана новим прем'єр-міністром Мохаммедом Саедом у серпні 1944 р.
Саме за таких обставин у вересні 1944 року заступник народного комісара з питань закордонних справ Кавтарадзе несподівано приїхав до Ірану на чолі великої делегації і поставив вимогу про нову велику концесію для Росії, що займала б територію п'яти провінцій, які прилягали до російсько-іранського кордону. Постає питання, чи Кавтарадзе справді прагнув одержати цю концесію, чи, може, він мав на меті провалити наміри британців та американців. Та як би там не було, а 16 жовтня іранський уряд відхилив усі звернення про концесії — як з боку англосаксів, так і від росіян. Кавтарадзе негайно заявив протест і 24 вересня зібрав у Тегерані прес-конференцію, на якій оголосив, що «нелояльне та недружнє ставлення прем'єр-міністра Саеда до Радянського Союзу виключило можливість подальшої співпраці з ним». Кавтарадзе апелював безпосередньо до іранської громадськості. Партія «Туде» організувала масові демонстрації під захистом присутніх у Ірані радянських солдатів. 8 листопада Саед подав у відставку. Проте голова некомуністичної меншості Меджлісу (парламенту) Моссадик запропонував закон, який був ухвалений 2 грудня і за яким жоден міністр не мав права вступати в переговори з чужоземцями про нафтові концесії без дозволу Меджлісу під загрозою бути покараним. Кавтарадзе заявив рішучий протест проти цього закону і 9 грудня виїхав з країни. Отже, почався період крайнього напруження в стосунках, який тривав до кінця війни і який ми розглянемо пізніше.
Палестина
В інших країнах Близького Сходу, які цілковито перебували під британським контролем, протягом 1941—1944 рр. панував відносний спокій. У Палестині євреї, вважаючи, що все має бути поставлене на боротьбу з нацистами, тимчасово припинили політичні баталії з англійцями, їхні дві основні озброєні групи «Ха-ганах» (сформована до 1919 р. з метою захисту єврейських поселень від арабів; вона була майже офіційно визнана) та «Іргун цвай леумі» (Національна військова організація, більш насильницька в своїх діях, створена в 1939 році Данієлем Резієлем; до неї увійшли 600 незгодних із «Хаганаху») — за спільною згодою вирішили у вересні 1939 р. припинити всі дії проти британців, доки триватиме боротьба проти Гітлера. Лише невелика кількість непримиренних відмовились від будь-яких поступок і невдовзі після початку війни утворили «групу Штерна», яку очолив учитель, Авраам Штерн, єврей родом з Італії; група ставила на меті вигнати англійців з Палестини. Авраам Штерн у 1941 році був убитий англійською поліцією, проте його група й потому Діяла та чинила численні замахи. У листопаді 1944 р. лорд Мойн, державний міністр Великобританії, був убитий у Каїрі членами «групи Штерна». Великий муфтій Єрусалима, голова арабської партії, був скомпрометований участю в іракському повстанні Рашіда Алі і разом з ним утік до Ірану, а потім, після окупації цієї країни росіянами та англійцями, — до Німеччини, де він без великих успіхів намагався очолити пронімецьку пропагандистську діяльність в арабському світі.
Єгипет
У Єгипті єдиний критичний момент назрів на початку 1942 р., коли Африканський корпус Роммеля загрожував Єгиптові, і англійці вирішили, що єгипетський прем'єр-міністр Алі Махер-па-ша занадто прихильно ставиться до держав Осі. Алі Махера підтримував король, і він провадив політику, спрямовану проти націоналістів «Вафду». На початку лютого 1942 р. англійці вирішили змінити уряд і почали тиснути на Фарука; їхні танки заходили аж на подвір'я його палацу. Після дводенного опору Фарук здався не без певної гіркоти, і 4 лютого Нахас-паша, голова «Вафду», який значно неприхильніше ставився до держав Осі, ніж його попередник, став прем'єр-міністром. Він одержав від британського посла декларацію, за якою уряд її величності зобов'язувався ставитись до Єгипту як до незалежної союзницької держави І не втручатись у внутрішні справи країни. Нахас-паша поводився з британцями дуже незалежно і впродовж усієї війни не припиняв спроб домогтися того, щоб Єгипет брав участь у підписанні
договорів про мир; він вимагав також перегляду договору 1936 року в такий спосіб, шоб той договір містив пункт про виведення": британських військ із зони Суецького каналу і приєднання Англо-Єгипетського Судану до Єгипту.
Сирія та Ліван
Пригадаймо, що 8 червня 1941 р. генерал Катру пообіцяв скасувати мандатний режим у Сирії та Лівані. Британській посол у Каїрі, сер Майлз Лемпсон, підтвердив обіцянку, дану Катру, посилаючись на обмінні листи між де Голлем та сером Олівером Літлтоном, у яких санкціонувалося скасування мандатного статусу цих територій. Отже, 27 вересня 1941 р. генерал Катру проголосив незалежність Сирії, а 30 листопада — Лівану, незалежність якого визначалась договором про франко-ліванські відносини. Генерал де Голль сподівався, що цей договір гарантуватиме Франції такі самі переваги, як ті, що їх мало Об'єднане Королівство в Іраку та Єгипті, і, можливо, генералові де Голлеві пощастило б одержати такі переваги, якби Франція була сильніша, а повноважний британський міністр у Сирії та Лівані, генерал-майор Спірс, виявив би до цього більшу прихильність. Крім того, продовольча криза викликала невдоволення серед населення. Владні кола «Вільної Франції» не поспішали поступитися своєю владою у двох нових державах; вони, безумовно, не хотіли жертвувати інтересами Франції без затвердження всенародне обраним французьким парламентом. Лише в 1943 році у Сірії та Лівані відбулися вибори. Тріумфальну перемогу на них здобули представники тих партій, котрі захищали ідею національної незалежності.
Саме в цей момент виникла криза — нетривала, проте досить серйозна з огляду на її вплив на майбутню роль Франції на Близькому Сході. 8 листопада 1943 р., незважаючи на опозицію головного французького делегата Іва Еле, ліванський парламент голосуванням у 48 голосів (проти — жодного) ухвалив постанову про реформу конституції з вилученням статей, за якими Франція зберігала в країні привілейоване становище. Еле відреагував на це грубо: він зупинив дію конституції, заарештував голову ліванського уряду та міністрів, розпустив парламент і запровадив закон воєнного часу та сувору цензуру.
У відповідь на це у Бейруті та інших містах одразу вибухнули повстання. Уряди Іраку та Єгипту заявили протест, британський та американський уряди поставили перед Французьким комітетом національного визволення рішучу вимогу скасувати заходи, запроваджені Еле. Генерал Катру був відряджений до Бейрута. 21 листопада Французький комітет національного визволення повідомив, що згідно з рекомендаціями генерала Катру прем'єр Хурі і міністри були звільнені, а парламент відновлений. Еле був викликаний до Алжиру. 23 листопада британський державний міністр Ло заявив у Палаті громад, що англійський уряд прагнув забезпечити повагу до обіцянки, яку він дав у 1941 році щодо надання незалежності цим двом країнам, та гарантувати порядок у регіоні, що мав важливе значення для комунікаційних шляхів Великобританії.
Всі ці події завершились угодою, підписаною 22 грудня 1943 року між генералом Катру та урядами Сирії і Лівану, в якій зазначалося, що передача влади, здійснюваної французами, має початися з 1 січня 1944 року.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 312; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!