IV. Початок піднесення Франції

1941 рік проходив під знаком блискучих успіхів Гітлера та переростання європейської війни у світову. В першій половині

1942 року Японія теж здобувала перемогу за перемогою. На початку осені 1942 р. німці вели бої під Сталінградом та на єгипетських кордонах. Японці утримували величезну зону від Алеутів до Бірми, Сінгапура і Зондських островів. І лише битва в Кораловому морі (4—8 травня 1942) перешкодила їм окупувати Австралію.

Тим часом начебто наблизився момент повороту у війні, що невдовзі мав привести до важливих політичних змін. В наступні місяці на політичній арені знову з'явиться Франція — це сталося внаслідок героїчного опору сил під командуванням генерала Кеніга і Першої французької вільної бригади у Бір-Хакеймі, в Лівії (27 травня — 11 червня 1942 р.); відбудеться наступ британських сил під Ель-Аламейном (23 жовтня 1942 р.); англо-американські війська висадяться в Північній Африці (8 листопада 1942 р.); до боротьби союзників приєднаються колишні колонії Франції; зазнає краху муссолінівська Італія.

Політичні заходи, спрямовані на готування висадки союзників у Африці

Сполучені Штати, Великобританія, «Вільна Франція» та повстанці у Північній Африці прагнули підняти Північну Африку на боротьбу проти держав Осі. 22 грудня 1941 року у Вашингтоні Рузвельт і Черчілль почали обговорювати питання висадки на півночі Африки, яка мала здійснюватися в основному американськими збройними силами. Проблема полягала в тому, щоб з'ясувати, хто з командування французьких військ у Північній Африці зможе виступити проти німців у той момент, коли почнеться висадка союзників. Американці в особі генерального консула в Алжирі Роберта Мерфі раніше вже робили спроби, хоча і марні, переконати генерала Вейгана, командувача французьких військ у трьох північноафриканських країнах, приєднатися до боротьби союзників. І коли 12 листопада 1941 року під тиском німців французи відкликали генерала Вейгана, американський уряд спробував ще раз умовити його очолити повстання французьких військ в Аф-риці. 20 січня 1942 року американський дипломат Макартур, небіж генерала, зустрівся з Вейганом у Ніцці. Вейган рішуче відмовився проігнорувати наказ маршала Петена. Він лише підтвердив, що Французькі війська в Африці чинитимуть опір будь-якому втручанню, хоч би з якого боку воно здійснювалося: англійцями, американцями, голлістами чи німцями.

Можна було б попросити генерала де Голля очолити це повстання. Та. союзники вважали це неможливим. На їхню думку, «Вільна Франція» була непопулярна в Північній Африці та асоціювалася у свідомості французьких колоній та арабів з англійцями, про поведінку яких у Мерс-ель-Кебірі ще добре пам'ятали. В своїй переважній більшості корпус французьких офіцерів, незважаючи на вороже ставлення до німців і надію колись вступити з ними в бій, лишався відданим маршалові Пстенові й вороже настроєним до де Голля.

Справа Сен-П'єру і Мікелону

Нарешті стався інцидент, котрий, хоча й був незначний, проте дуже роздратував американський уряд і призвів до зростання напруженості між ним та генералом де Голлем. 24 грудня 1941 р. під час конференції у Вашингтоні морські сили «Вільної Франції» під командуванням адмірала Мюзельє висадились на островах Сен-П'єр і Мікелон біля берегів Ньюфаундленду. Ці острови належали урядові Віші, управління ними здійснював адмірал Робер, губернатор Антільських островів. На острові Сен-П'єр була радіостанція, і канадський уряд запропонував провести рейд, щоб її знищити. Генерал де Голль заявив, що «Вільна Франція» візьме на себе цю операцію, проте президент Рузвельт проти цього заперечував, посилаючись на угоду, яку він уклав з адміралом Робером і яка передбачала збереження статус-кво у французьких володіннях в Америці. Незважаючи на це, генерал де Голль узяв на себе відповідальність за проведення широкої операції, яка покінчить з владою Віші на цих островах. Сили «Вільної Франції» були зустрінуті з ентузіазмом, плебісцит схвалив цю операцію переважною більшістю (98%) голосів. В цілому громадськість Сполучених Штатів була задоволена. Та уряд Віші заявив протест і звинуватив американський уряд у дворушництві. Тоді Кордел Гал опублікував ноту, яка засуджувала акцію «так званих вільних французів» — невдалий вираз, за який він зазнав численних нападок у пресі. На противагу йому, Черчілль вітав захоплення Сен-П'єру і Мікелону і ЗО грудня 1941 року у своїй промові в Оттаві хвалив генерала де Голля. 31 грудня роздратований Кордел Гал надіслав Рузвельтові меморандум, у якому пропонував «повернутися до наших проектів щодо Північної Африки... і обійтися без участі в них генерала де Голля». Це пояснює, чому, незважаючи на наполягання Черчілля, президент Рузвельт, підбурюваний Корделом Галом, до останньої миті відмовлявся втаємничувати генерала де Голля у плани висадки в Північній Африці (операція «Смолоскип») і залучати його до цієї операції. Цей план, розроблений за наказом Рузвельта 2 липня 1942 р., був остаточно схвалений 5 вересня.

Переговори з Жіро

Американці, врешті, зупинили свій вибір на генералі Жіро як тимчасовому головнокомандувачеві французьких сил у Північній Африці, який 17 квітня 1942 р. утік з Кенігштайна в Німеччині і дістався до неокупованої зони Франції. Мерфі увійшов у контакт з повстанцями Північної Африки, очолюваними «групою п'ятьох», серед яких найяскравішою фігурою був Лемегр-Дюбрей, бізнесмен, керівник одного з провідних нафтових підприємств Франції. У справах свого бізнесу Лемегр-Дюбрей мав змогу постійно пересуватись між Парижем, Віші та Північною Африкою. Підтримуючи ззовні дружні стосунки з німцями, він міг бути зв'язківцем між Мерфі та Жіро, з яким він уперше зустрівся в Ліоні 19 травня 1942 р. Генерал Жіро повернувся з Німеччини зі сміливим планом: використати армію перемир'я для створення плацдарму на французькому узбережжі Середземного моря з тим, щоб сприяти висадці значних англо-американських сил; він розглядав висадку союзників у Північній Африці лише як другорядну операцію. Треба було змусити генерала Жіро змінити його план і узгодити його з планом американців, тим більше, що генерал Жіро вимагав, щоб йому було передане головне командування спільною операцією, але Рузвельт мав намір призначити командувачем генерала Ейзенхауера (а його заступником у цивільних справах — Мерфі).

Щоб розв'язати ці проблеми, була організована таємна зустріч французьких і американських командувачів, яка відбулася 23 жовтня 1942 р. в Шершелі поблизу Алжира. Генерал Кларк представляв Ейзенхауера, а генерал Маст—Жіро. Було вирішено, що Мерфі надішле Жіро три листи. Ці листи, схвалені Жіро, в майбутньому були названі «угодою Мерфі—Жіро». У першому йшлося про озброєння французьких сил. Третій — заздалегідь виключав участь «Вільної Франції». Другий, який мав політичний характер, був найважливіший: «Я можу,— писав Мерфі,— запевнити Вас, що відновлення Франції у всій її довоєнній величі і всіх іі територіальних володіннях у Європі й за морем є однією з цілей війни, яку ведуть Об'єднані Нації». Франція стане союзницею Сполучених Штатів. Командування операцією залишиться американцям, поки не буде гарантована безпека Північної Африки».

Лемегр-Дюбрей привіз ці листи Жіро, і той 5 листопада на підводному човні залишив Францію, а 7 листопада прибув на гідролітаку до Гібралтара. Там він марно витратив багато годин, вимагаючи, щоб його призначили головнокомандувачем. Він прибув до Алжиру лише 9 листопада.

Інтермедія з Дарланом

Висадка американців почалася 8 листопада. Адмірал Дарлан, який щойно здійснив турне по Африці і мусив затриматися в Алжирі у зв'язку з серйозною хворобою його сина, ще перебував в Алжирі. Можливо, що в останній момент його попередили про висадку. Здавалося, спочатку він був приголомшений цією звісткою. Він передав по радіо послання маршалові Петенові, але той, імовірно, цього послання не одержав. Президент Рузвельт, зі свого боку, теж надіслав послання Петенові, який відповів протестом і видав наказ чинити опір вторгненню. В деяких місцевостях Алжиру, а особливо в Марокко були організовані окремі спроби опору під керівництвом генерала Ноге, генерального резидента. Після довгих переговорів з Мерфі Дарлан, який був опортуністом і вже не вірив, як це було 1941 р., в перемогу Німеччини, віддав наказ про припинення вогню (8 листопада о 19-й годині). Він надіслав нове послання Петенові, на яке одержав дві відповіді. В першій (одержаній Дарланом одразу після другої) схвалювався наказ про припинення вогню і наказувалось флотові Тулона вийти в море. У другій, очевидно під тиском Лаваля, засуджувалася позиція Дарлана, і Ноге призначався на його місце. Врешті, Дарлан сприйняв ідею про те, що Петен — німецький полонений, більше не вільний у своїх діях, і він, Дарлан, повинен взяти владу у Північній Африці і здійснювати керівництво «від імені маршала». Цією фікцією він демонстрував свої наміри підтримувати авторитарний внутрішній режим уряду Віші. Американці змирилися з таким вирішенням проблеми, оскільки Дарлан на той час тішився таким авторитетом у армії й на флоті у Французькій Африці, якого Жіро не мав; лише генерал Ноге чинив і далі опір і підкорився Дарланові тільки 12 листопада. Стосунки між американською владою та французами були врегульовані угодою Дарлана—Кларка від 12 листопада, набагато невигіднішою для Франції, ніж угоди Жіро—Мерфі, укладені перед висадкою. Такий поворот у позиції Дарлана мав поважні наслідки. 9 листопада Гітлер викликав Лаваля до Мюнхена і в той же день вирішив захопити неокуповану зону з метою привести французьке узбережжя Середземного моря в стан оборони. Він вимагав, щоб Лаваль підписав договір про союз із державами Осі. Лаваль відмовився, але пообіцяв Гітлерові передати німцям бази в Тунісі з 14 листопада. А втім, німці на той час уже зайняли ці бази. 11 листопада Дарлан наказав флотові в Тулоні вийти в напрямку Північної Африки. Адмірал де Лаборду, командувач ескадри, відмовився виконувати цей наказ. Тулонському портові та деяким зонам поблизу міста, не зайнятим німцями, було надано особливий статус. Але справжній намір Гітлера полягав у тому, щоб заволодіти французьким флотом. Раптова атака німців 27 листопада

змусила французів потопити свій флот. Німці, які в той час були в складному становищі на російському фронті (Сталінградська битва), посилили свій тиск на Францію і забрали на роботи в Німеччині велику кількість молоді з різних суспільних класів¹.

В Алжирі Дарлан виступив з ідеєю поновлення боротьби: «ми маємо лише одну мету,— говорив він 19 листопада,— визволення Франції силами її імперських володінь». 15 листопада він призначив генерала Жіро головнокомандувачем французьких військ Північної Африки. Позиція Дарлана змусила головних правителів французьких колоніальних володінь приєднатися до боротьби проти Німеччини. 4 грудня була створена «імперська рада», до складу якої, крім Дарлана, увійшли генерали Жіро, Ноге, Барре (командувач туніських військ) і Бержере, генерал-губернатори Буасон (Французька Західна Африка) та Шатель (Алжир).

Ясна річ, що ця ухвала, спрямована на збереження режиму Віші у Північній Африці, викликала протести з боку генерала де Голля. 24 грудня один молодик, на ім'я Боньє де ла Шапель, монархіст і голліст водночас, убив адмірала Дарлана в Алжирі. Його негайно засудили до страти і виконали вирок з надзвичайним поспіхом. Імперська рада призначила Жіро наступником Дарлана і дала йому титул верховного комісара, а пізніше (5 лютого 1943 р.) він був призначений цивільним і воєнним головнокомандувачем. Жіро скасував закони Віші, зокрема надзвичайні заходи проти євреїв, лише під тиском американців. Склалася курйозна і важко збагненна ситуація, коли обидві групи французів одночасно брали участь у боротьбі проти Німеччини: з одного боку, «Вільна Франція» з Лондона, навколо якої групувалася найбільша частина «внутрішнього Опору» та численні представники лібералів і лівих сил під командуванням генерала де Голля, а з іншого — алжирські французи під командуванням генерала Жіро, яких підтримули американці і які зберігали вірність антидемократичним поглядам маршала Петена.

Відновлення єдності

Треба було пройти через довгі і трудні переговори, аби нарешті досягти єдності французів у боротьбі з Німеччиною. 25 грудня генерал де Голль написав листа Жіро, пропонуючи йому зустрітися в Алжирі або на озері Чад. Жіро відмовився, посилаючись

Архітектор Альбрсхт Шпеєр, якого Гітлер призначив директором підприємств з виробництва зброї, вважав за краще, коли робітники працюватимуть у своїх країнах. Лаваль та його міністр із питань промисловості підтримували цю ідею. Заводи Франції, аби не бути переміщеними до Німеччини, працювали на німців. Гауляйтер Заукель, який відповідав за рекрутування робочої сили для Німеччини, виступав проти системи, пропонованої Шпеєром.

на несприятливі обставини. А тим часом Рузвельт і Черчілль, як ми вже бачили, зустрілись в Анфі, біля Касабланки (січень 1943 р.). Прагнучи покласти край роз'єднаності французів, вони запросили туди Жіро та де Голля. І треба було, щоб Черчілль поставив справжнього ультиматуме з погрозою припинити постачання «французів-борців» , щоб де Голль зважився погодитись на цю зустріч. Та досягнення згоди між двома генералами виявилося неможливим, і потрібні були довгі переговори, щоб умовити їх сфотографуватися під час рукостискання. В Анфі Жіро домігся цікавого результату: вигідного встановлення курсу франка (50 франків за 1 долар і 200 франків за 1 фунт стерлінгів). За порадою Рузвельта Жіро погодився на співпрацю з одним із французів на ім'я Жан Монне, який мешкав у Америці (де він дуже сприяв здійсненню плану переозброєння — «Уісіогу рго£гат») і підтримував дружні стосунки з Гопкінсом. Жан Монне переконав Жіро стати на демократичні позиції; це підтверджено декларацією Жіро від 14 березня. Ця декларація уможливлювала відновлення переговорів з де Голлем. 17 березня про переговори було оголошено офіційно. Проте генерал де Голль не зміг негайно приїхати до Алжиру. Стосунки між «французами-борцями» та англійцями після конференції в Анфі були препогані. Боячися, щоб приїзд генерала до Алжиру не викликав заворушень, англійці відмовили йому в дозволі на виїзд із Англії. У квітні Ейзенхауер приєднався до позиції англійців, не бажаючи, щоб візит де Голля спровокував довгу політичну кризу в той момент, коли союзники починали в Тунісі вирішальну кампанію проти держав Осі. Отже, переговори могли відбуватися лише через посередників. Ця роль була відведена генералові Катру. Після багатьох ускладнень пощастило домовитися про створення Французького комітету національного визволення, який мав перебувати в Алжирі. ЗО травня генерал де Голль нарешті прибув до цього міста. Остаточно комітет був сформований З червня. Його очолювали два співголови, які мали рівні права, обидва генерали. До складу комітету входило ще п'ять членів: генерал Катру, соціаліст Андре Філіп, посол Масільї, які були прихильниками де Голля; а також генерал Жорж та Жан Монне, які, принаймні на початку, дотримувалися політичного курсу Жіро. Проте така структура комітету не усувала всіх наявних труднощів. Жіро волів лишатися головнокомандувачем, але де Голль був проти поєднання в одній особі політичної та військової влади. 19 червня нарешті був затверджений статус-кво, що стало можливим завдяки тискові з боку генерала Ейзенхауера.

Генерал Жіро, вельми заклопотаний воєнними питаннями, дуже погано розумівся на політиці; в липні його запросили до Сполучених Штатів і Канади та пообіцяли значну підтримку зброєю і військовою технікою. Але поки Жіро здійснював свою подорож, його позиції в Алжирі послабились. Щоб зберегти за собою посаду головнокомандувача, він 1 жовтня відмовився від обов'язків співголови Французького комітету національного визволення (ФКНВ). А 8 квітня 1944 року, після суперечки з де Голлем з питань розвідки, він подав у відставку з посади головнокомандувача, здобувши перед цим блискучу перемогу на Корсиці — першій з територій Французької імперії, яка була визволена. ФКНВ через рік після його заснування був перейменований у Тимчасовий уряд Французької Республіки (3 червня 1944 р.), але союзники не визнавали його фактичним урядом Франції. Це сталося лише після визволення Франції та ухвалення постанови від 23 жовтня 1944 р. Проте це ніяк не принижувало ролі, яку відіграв ФКНВ, оскільки, попри інтриги та плутанину, він зумів створити міцну французьку армію, відвоювати Корсику, досягти об'єднання всіх частин Французької імперії за винятком Індокитаю, окупованого Японією. Гвіана приєдналася до ФКНВ 17 березня, флот Александрії — 31 травня, Антільські острови — 13 липня.

V. Крах Італії

Поразка італійців

Одночасно з початком піднесення Франції муссолінівська Італія наближалася до свого кінця. Муссоліні, знехтувавши громадську думку, втяг країну у війну. Можливо, йому б і пощастило переконати італійців, якби Італія здобувала перемоги, але вона зазнала серйозних поразок і в Лівії, і в Греції, і в Ефіопії — у всіх операціях, здійснюваних самостійно без підтримки Німеччини. Восени 1941 року з'явилися всі ознаки того, що Італія перетворюється з партнера по Осі в іще одну окуповану країну, зведену до рабського становища. Німеччина виділяла Італії дріб'язкову частку сировини, зокрема нафти. В головних містах Італії створювалися німецькі осередки. Був затверджений план окупації Італії, який передбачав усунення короля Віктора-Еммануїла. Муссоліні, не зваживши на думку своїх генералів, послав на російський фронт велику кількість солдатів, які були потрібні Італії в інших місцях. До італійських робітників у Німеччині ставилися погано.

Наприкінці квітня 1942 р. Гітлер з Муссоліні зустрілися в Клесгаймі поблизу Зальцбурга, щоб підготувати план спільного удару по Мальті. Цю ідею було відкинуто в червні, і Муссоліні перебував у розпачі, до того ж він хворів на виразку шлунку.

Серед інтелігенції та робітників великих міст наростали антифашистські настрої.

В такій атмосфері звістки про наступ Монтгомері та перемоги, здобуті союзниками на півночі Африки, гнітюче позначилися на моральному стані італійців. 30 січня 1943 року Муссоліні змістив генерала Кавальєре, затятого германофіла, з поста начальника генерального штабу й призначив на його місце генерала Амброзіо; на початку лютого він вивів з Міністерства закордонних справ свого зятя Чіано, якого направив послом до Ватикану, і сам очолив це відомство. На початку травня 1943 р., в розпал боїв у Тунісі, Гітлер та Муссоліні провели ще одну зустріч у Клесгаймі. І ця зустріч скінчилася фіаско. «Можна говорити, що саме там Вісь розірвалася». Звідти італійці винесли думку про те, що необхідно укладати мир з росіянами. Під час цієї зустрічі Туніс перейшов до рук союзників. Це було початком поразки італійців. І вона скоро настала. 12 червня капітулював без будь-якого серйозного опору добре укріплений острів Пантеллерія. 10 липня союзники висадилися в Сіцілії, де опір італійців було швидко зламано.

Відставка Муссоліні

19 липня у Фельтре між Гітлером та Муссоліні відбулася нова зустріч. Генерал Амброзіо марно просив дуче пояснити Гітлерові, що Італія справді потребує миру. Мовчання дуче навело Амброзіо на думку про те, що Муссоліні мусить бути усунений від керівництва італійськими справами. Сам король був рішуче настроєний зняти Муссоліні.

Після повернення з Фельтре Муссоліні вперше після грудня 1939 р. погодився скликати «Велику фашистську раду». Засідання почалося 24 липня о 17-й годині й тривало до 2.40 ночі 25 липня. Муссоліні непереконливо намагався захищати політику союзу з Німеччиною та продовження війни. 19 членів ради з 28 проголосували за резолюцію, запропоновану Гранді, який вороже ставився до Муссоліні. 25 липня в другій половині дня король викликав Муссоліні до себе і оголосив йому, що він передає керівництво маршалові Бадольйо. При виході з палацу Муссоліні був заарештований. Це було справжнім державним переворотом.

Переговори про перемир'я

Бадольйо сформував новий кабінет із фахівців і заявив, що Італія продовжуватиме війну. Це викликало велике незадоволення серед населення. Насправді ж Бадольйо прагнув вивести країну з війни і водночас уникнути брутальної реакції з боку німців, тобто

окупації. Бадольйо намагався домогтись кращих умов капітуляції і обіцяв союзникам, що Італія цілковито змінить свою політичну орієнтацію і візьме участь у боротьбі з Німеччиною. З боку союзників виникало питання, чи варто погоджуватися на переговори з урядом, на чолі якого стояли король Віктор-Еммануїл та маршал, що довгий час був визначним діячем фашистського режиму. У Сполучених Штатах проти цього заперечував Самнер Велз, але державний секретар Кордел Гал погоджувався на участь Бадольйо в переговорах; цієї ж позиції дотримувався і президент Рузвельт. Що ж до Черчілля, то він висловлювався за збереження в Італії монархічного правління.

Перші італійські мирні пропозиції були зроблені 8 серпня в Лісабоні колишнім головою кабінету Чіано маркізом д'Аєта, який мав родичів американців і був особисто знайомий з Самнером Велзом. Чіано зустрівся з британським послом і повідомив його про інструкції, які він одержав від нового міністра закордонних справ Італії Гварільї. Гварілья мав намір пояснити союзникам, що Італія прагне миру, але мусить удавати, ніби продовжує війну. Саме тому Гварілья та генерал Амброзіо мали зустрітися з Ріббентропом та Кейтелем на прикордонній станції Тарвізіо. Зустріч відбулася 6 серпня. Кейтель не погодився на повернення додому італійських військ із Франції та Хорватії. Незважаючи на протести італійців, німці переправляли через північ Італії численні війська. Гварілья скаржився на це, проте підтвердив, що Італія рішуче настроєна на продовження війни.

6 серпня у Танжері італійський дипломат Беріо, виконуючи настанови Бадольйо, почав переговори про перемир'я, але наполягав на тому, що Італії потрібно виграти час. Черчілль на той час був у дорозі: пароплавом «Королева Марія» він їхав на конференцію до Квебеку.

Між англійцями та американцями була домовленість вимагати безумовної капітуляції Італії, але водночас дати зрозуміти італійцям, що умови капітуляції залежатимуть від того, наскільки активно вона братиме участь у боротьбі з Німеччиною.

15 серпня генерал Кастеллано, начальник штабу генерала Амброзіо, прибув до Мадріда як повноважна особа і зустрівся з британським послом сером Семюелем Гором. Рузвельт і Черчілль відрядили на переговори американського генерала Бедела Сміта й англійського генерала Стронга. Вони склали текст договору про капітуляцію, яка мала бути швидкою і безумовною, але пообіцяли всіляко сприяти італійським силам, які почнуть боротьбу з Німеччиною. Інший текст, більш детальний, «тривалої капітуляції» був одночасно підготовлений двома урядами.

9 серпня обидва емісари союзників зустрілися з Кастеллано у британському посольстві в Мадріді і провели всю ніч у переговорах. Кастеллано повертався до Рима з воєнними статтями капітуляції, кодом та радіопередавачем. Новий італійський емісар, генерал За-нуссі, виїхав 26 серпня до Лісабона, щоб просити висадки поблизу Рима повітрянодесантної військової частини союзників.

І, нарешті, 31 серпня Бедел Сміт та Зануссі поїхали на Сіцілію і зустрілися там з Кастеллано. Союзники відвели йому час до О годин 2 вересня, щоб підписати перемир'я, а Єйзенхауер пообіцяв послати до Рима повітрянодесантну частину. Кастеллано виїхав до столиці для консультації з урядом і повернувся 3 вересня, щоб підписати договір про капітуляцію. Ця процедура відбулась в оливковому гаю поблизу Сіракуз. Того ж дня на світанку 8-а британська армія висадилась у континентальній Італії. Капітуляція мала бути оголошена лише 8 вересня після прибуття в район Рима повітрянодесантної частини. Та 8 березня аеродромами в районі Рима ще володіли німці; Ейзенхауер вирішив відкласти операцію, але відкласти оголошення перемир'я відмовився. 8 вересня о 18-й годині перемир'я було оголошено. І тоді німці зразу оточили Рим, а уряд Бадольйо та королівська сім'я втекли і 10 вересня прибули до Бріндізі. Опір італійців під Римом був зламаний 11 вересня, і німецькі війська просувалися далі до Південної Італії.

Реакція Німеччини

25 липня найзапекліший германофіл серед членів «Великої фашистської ради» Фаріначчі утік з Рима і подався до Гітлера. Гітлер був тяжко вражений падінням того, хто був колись для нього взірцем і наставником. Він зразу вирішив відновити фашистський режим в Італії, і німецькі війська широким потоком потекли через Бреннерський перевал. 10 вересня Гітлер виголосив промову, в якій він нарікав на зраду італійців, проте вихваляв Муссоліні, 12 вересня Муссоліні, інтернований в області Абруцці в гірському масиві Гран-Сассо, був викрадений СС та привезений до Німеччини. 15 вересня Муссоліні проголосив, що він знов бере на себе керівництво італійськими фашистами. 18 вересня була офіційно утворена «Соціалістична республіка Італія», її центром стало маленьке містечко Сало на березі озера Гарда. Фактично Муссоліні повалили, і Гітлер був цим глибоко розчарований. Дійсна влада в республіці була передана фашистам-фанатикам, головним серед яких був Фаріначчі, помічник маршала Граціані, ворога Бадольйо.

Проте Гітлер зумів скористатися з італійської поразки, щоб де-факто приєднати до Німеччини Трієст та Істрію (Оаи Киліепіапсі), а також Південний Тіроль (Аїрепуогіапсі). Він навіть розмірковував з Гебельсом про те, щоб анексувати Венецію. Крім того, за їхніми планами Італія мала віддати Хорватії Далмацію і відмовитись від усіх своїх територіальних претензій до Франції.

І нарешті, Гітлер вимагав показового суду та покарання тих 19 осіб, котрі голосували за пропозицію Чіано, який, за твердженням Гітлера, розбестив Муссоліні. Ця акція мала бути наукою для інших. Отже, Муссоліні мусив заарештувати свого зятя. Проти всіх 19 було висунуто звинувачення, їх судили в січні 1944 р. і винесли вирок у зраді. П'ятьом із шести, котрі були присутні на суді, був винесений смертний вирок, і 11 січня вони були розстріляні.

Однак війська союзників увійшли в Рим 4 червня, за два дні до висадки в Нормандії. У квітні 1945 р. Муссоліні разом з його коханкою Кларою Петаччі був захоплений партизанами і розстріляний біля озера Комо 28 квітня.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 272; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!