III. Стосунки між союзниками з 1942 по 1944 рр

Ми щойно дослідили політичну ситуацію в окупованій нацистами Європі та в зоні японської експансії в Азії. Перед лицем загрози з боку держав Осі союзники намагалися координувати свої зусил­ля, і вже були зроблені деякі намітки щодо вирішення післявоєнних проблем. Коли аналізуєш стосунки між союзниками, найперше, що вражає, це контраст між чудовими взаємовідносинами Рузвельта з Черчіллем та постійною недовірою, яка панувала між англосаксами та СРСР.

«Аркадійська», або Вашингтонська, конференція

Японський напад на Перл-Гарбор змусив Рузвельта погодитись на пропозицію Черчілля про зустріч у Вашингтоні. Англійський прем'єр-міністр прибув туди 22 грудня 1941 р. Конференція мала працювати до 14 січня з невеликою перервою в роботі на час подорожей Черчілля до Оттави і на Флоріду. Оскільки Сполучені Штати вже вступили у війну, треба було твердо встановити засади їхньої співпраці та з'ясувати, яким операціям — на Далекому Сході чи в Європі, — надати пріоритет. На деяких засіданнях був присутній посол СРСР у США Литвинов. Перша постанова, яка була ухвалена на конференції, стосувалася декларації про принципи; її мали передати на розгляд усім державам, котрі воювали проти Осі. Ця «Декларація Об'єднаних Націй» була підписана в Білому домі 1 січня 1942 року представниками двадцяти шести держав. У ній нагадувалися принципи Атлантичної хартії, в тому числі й принцип свободи релігії, на який погодився Радянський Союз. Крім того, «Об'єднані Нації» зобов'язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси в боротьбі проти держав Осі і не підписувати з ними ні перемир'я, ні сепаратного миру. Було вирішено, що головні зусилля мають бути спрямовані проти Німеччини, промисловий потенціал якої був більший за японський. Цей принцип «спочатку Німеччина» від­стоював не лише Черчілль, але й американський генерал Маршалл; прихильник «стратегії концентрації», він пропонував завда­ти найбільшого удару по ворогові на його найміцнішому фронті. Ми не будемо заглиблюватись у деталі ухвал воєнного харак­теру. Зазначимо лише, що був ухвалений принцип розподілу світу на зони дій, кожна з яких підлягала єдиному міжсоюзницькому командуванню. Американці пропонували здійснити переміщення одного мільйона вояків до Англії (операція «Болеро»), захопити плацдарм у Нормандії в 1942 році («Молот») та висадитись у Європі в 1943 році («Завершення»). Англійці, здавалося, погоджувались на цю програму дій, проте мали в запасі проект висадки у Північній Африці. Були створені установи для розподілу боєприпасів, тоннажу флоту, сировини тощо. І, нарешті, домовилися про те, що верховне командування буде здійснюватися «об'єднаним генштабом», який розмістився у Вашингтоні. Насправді протистояння британців та американців з приводу цього органу було дуже сильне. Американській стратегії «концентрації» британці протиставили стратегію «периферійних диверсій», тобто завдання ударів по противнику в його найменш укріплених позиціях.

Англо-радянська спілка

В перші місяці 1942 року союзники зазнали численних поразок. Лише на радянському фронті ситуація була трохи краща завдяки успіхам, яких досягли радянські війська взимку 1941—1942 рр. Сталін весь час вимагав відкриття другого фронту та прискорення поставок зброї до СРСР. Було вирішено відрядити Молотова до Англії та Сполучених Штатів. У Лондоні радянський міністр провів переговори та підписав договір про союз з Англією (26 травня 1942 р.). Цей договір був спрямований проти Німеччини та її союзників. Обидві країни зобов'язалися не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеч­чини, який продовжуватиме політику агресії, після війни діяти спільно, аби запобігати новій німецькій агресії, здійснювати після війни політичну та економічну співпрацю, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї з двох сторін. Договір мав чинність протягом 20 років.

До Вашингтона Молотов прибув 29 травня і мав розмови з Рузвельтом, Корделом Галом, Гопкінсом та послом Литвиновим. Президент Сполучених Штатів скористався з цієї зустрічі, щоб заявити про свою переконаність у тому, що мир можна зберегти принаймні протягом 25 років. Основна дискусія знову розгорнулася навколо другого фронту; Молотов вимагав, щоб другий фронт був відкритий у 1942 році, бо, як сам сказав, не був переконаний, що Червона армія зможе протриматися до 1943 року. Президент Рузвельт заявив, що він хотів би зустрітися зі Сталіним. Обго­ворюючи післявоєнні проблеми, Рузвельт торкнувся питання про «(гизіеекпір», або міжнародне опікунство, над численними островами та колоніальними володіннями, які треба було забрати в занадто слабких держав і в короткий термін підготувати до набуття повної незалежності. На чітке запитання Молотова президент Рузвельт відповів, що другий фронт «може бути відкритий у 1942 році», і це викликало заперечення з боку генерала Маршалла та Гопкінса, а з радянського боку марні сподівання та гострі докори. Загалом, цей візит Молотова справив дуже гарне враження на Сполучені Штати.

Конференції в Білому домі, Москві, Анфі

Черчілль досить вороже ставився до ідеї висадки у Франції навіть незначних збройних сил союзників. Він вважав набагато доціль­нішим провести глибоку підготовку до висадки в Північній Аф­риці. У червні 1942 року Черчілль знову прибув до Вашингтона, де він перебував на час падіння Тобрука, захопленого Роммелем. Це справило на нього сильне враження. Попри протест аме­риканських генералів, у липні було вирішено замінити план висадкою на півночі Африки з тим, щоб зменшити ефект від поразки, якої британська армія зазнала в Лівії. 16 липня Гопкінс, генерал Маршалл та адмірал Кінг поїхали до Лондона, Де всупереч їхнім бажанням (бо вони надавали перевагу масованій висадці у Європі) був відпрацьований план майбутньої операції «Смолоскип».

Лишалося змусити Сталіна погодитись на затримку з відкриттям Другого фронту. Черчілль у супроводі американського посла Гаррімана поїхав до Москви, куди він прибув 12 вересня 1942 року і лишався там протягом трьох днів. Сталін був украй незадоволений ухвалою про затримку з відкриттям другого фронту, і початок конференції був дуже напружений. Сталін відмовився погодитись на те, що йому пропонував Черчілль, тобто на інтенсивні повіт­ряні бомбардування та на операцію у Північній Африці. Він заявив протест і сказав: «Легко зрозуміти, що відмова бри­танського уряду створити другий фронт у Європі в 1942 році завдасть удару по моральному станові всього радянського народу, який розраховував на створення другого фронту, ускладнить ста­новище Червоної армії на фронті й порушить плани радянського уряду». Під час зустрічі двох державних діячів була висловлена думка про можливість зустрічі з президентом Рузвельтом. Проте ця можливість була ще далека від реалізації, і в кінці 1942 року ходили чутки про ймовірність сепаратного миру між СРСР та Німеччиною за посередництвом Японії.

Після висадки в Північній Африці Сталін порушив довгу мов­чанку й поздоровив Черчілля з перемогами в Алжирі та Лівії. Обидва керівники англосаксонських урядів вирішили зустрітися в Марокко у січні. Вони хотіли, щоб і Сталін прибув туди, проте він відмовився, посилаючись на важливі воєнні операції, які розгорталися на російському фронті (Сталінградська битва). Було вирішено, що конференція відбудеться в Анфі, місті, розташованому за 8 км від Касабланки. 9 січня 1943 р. Рузвельт і Гопкінс вирушили з Білого дому до Майамі, звідки вони в декілька етапів дісталися «Боїнгом» до Касабланки. Зустріч мала три головні цілі:

1. Організувати воєнні операції в Середземному морі та захоп­лення Сицилії.

2. Спробувати примирити лондонських французів з алжирськими.

3. Запевнити росіян у прагненні англосаксів продовжувати боротьбу.

Щодо цього останнього пункту Черчілль погодився на пропозицію Рузвельта, зроблену без погодження з ним, про повне знищення воєнної потуги ворога, що, за словами Гопкінса, «дозволяло звести мету війни до дуже простої формули: цілковита капітуляція Німеччини, Італії та Японії».

Напруження між англосаксами та росіянами

Перша половина 1943 року, певно, є періодом, коли англосакси та росіяни найгірше розуміли одні одних. Росіяни все частіше робили дошкульні зауваження з приводу затримки з відкриттям другого фронту, а також неквапливості розгортання Туніської кампанії. Американський посол у Москві, Стенлі, 8 травня заявив американським кореспондентам, що Росія отримує величезну ма­теріальну допомогу від Сполучених Штатів, але радянський народ про це не знає, бо його керівники зуміли примусити його повірити в те, що він сам веде боротьбу. Саме в цій атмосфері проходили три важливі англосаксонські зустрічі.

Перша пов'язана з подорожжю їдена до Вашингтона з 12 по 29 березня. Зустрічі керівника англійського Міністерства закордонних справ з Рузвельтом, Корделем Галом, Самнером Велзом та Гопкінсом були присвячені в основному ситуації у світі після закінчення війни. З дебатів, які відбулися, можна виділити такі моменти:

1. Англосакси погоджувалися з тим, щоб у разі крайньої необхідності Прибалтійські країни були приєднані до СРСР, але хотіли, щоб із цього питання був проведений новий референдум.

2. Вони в принципі були згодні з тим, щоб кордон Польщі на сході був визначений по «лінії Керзона», проте зазначали, що це викличе величезні ускладнення у взаєминах з польським урядом генерала Сікорського. Замість цього вони пропонували віддати Польщі Східну Пруссію, евакуювавши звідти німецьке населення.

3. Було вирішено, що Бессарабія буде приєднана до Росії, оскільки Росія володіла нею до 1917 року.

4. Щодо Німеччини Рузвельт і Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена. Рузвельт наголошував на тому, щоб розділ здійснювався не авторитарним шляхом, але відповідав би можливим побажанням сепаратистських рухів у Німеччині. Було також вирішено, що Австрія має знову стати незалежною державою.

5. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихооке­анські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам. Він був мало прихильний до ідеї запрова­дження мандатної системи, висунутої Рузвельтом. На відміну від американського президента, він не вірив і в те, що Китай може стати після війни великою державою.

6. Щодо майбутніх міжнародних організацій було ухвалено небагато постанов. Крім того, англійці та американці не змогли домовитися щодо Франції. Іден висловлювався за об'єднання лон­донських «вільних французів» та французів Алжиру під однією сильною владою, в той час як Рузвельт схилявся більше до продовження переговорів з різноманітними «місцевими властями». Рузвельт пропонував також побудувати міжнародні стратегічні бази у Бізерті, Дакарі, тощо.

Загалом приїзд їдена до Вашингтона набагато прояснив проблеми, що виникли після війни, однак англосакси не змогли повною мірою осягнути майбутні вимоги Радянського Союзу.

Конференції «Трайдент» і «Квадрант»

Після подорожі їдена до Вашингтона одна за одною відбулися дві зустрічі Рузвельта й Черчілля. Перша (конференція «Трайдент») проходила у Вашингтоні у травні 1943 року, в той самий час, коли була здобута перемога в Тунісі. Зустріч мала характер військової наради, де були присутні більшість командувачів армій, у тому числі генерал Вейвелл, який прибув з Індії, та американ­ський генерал Стілвелл, що приїхав з Китаю. Головна постанова, ухвалена на конференції, стосувалася висадки в Західній Європі («операція «Оверлорд»), запланованої на 1 травня 1944 р. Було також вирішено доручити Черчіллеві провести переговори з Португалією про розміщення баз союзників на Азорських островах. Ці переговори мали закінчитися 12 жовтня 1943 р. підписанням договору з португальським урядом. Голова цього уряду Салазар заздалегідь одержав значні військові поставки та обіцянку про надання йому підтримки союзників у разі нападу на Португалію генерала Франко. Була відхилена ідея про надання пріоритету війні в Тихому океані, як того вимагав генерал Стілвелл. Було вирішено відмовитися від екстериторіальних прав у Китаї. Було висловлене побажання провести зустрічі зі Сталіним — або за участю одного Рузвельта, або разом з Черчіллем. Сподівань на швидке здійснення цього плану не було ніяких. Без сумніву, Сталін, розпустивши Комінтерн (10 червня 1943 р.), тим самим підтвердив свої більш помірковані настрої. Проте в той самий час він мав досить жвавий обмін листами з Черчіллем, у яких заявляв, що, оскільки англосакси вже не раз відкладали відкриття другого фронту, він більш не йме віри їхнім обіцянкам відкрити фронт у травні 1944 року. На деякий час Литвинов був відкликаний з Вашингтона, а Майський з Лондона. Були побоювання, що СРСР здійснить поворот, подібний до того, що стався в 1939 р., і спробує укласти сепаратний мир з Німеччиною. Крім того, Китай, ситуація в якому була відверто погана (він одержував зброю тільки через «повітряний міст» над Гімалаями) міг також бути змушений укласти сепаратний мир з Японією.

Відставка Муссоліні та утворення уряду Бадольйо (25 липня 1943 р.) підштовхнули Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі. На цей раз конференція проходила в Квебекській цитаделі (конференція «Квадрант»). Вона почалася 17 серпня. Китай­ський представник Т. В. Сун був присутній при обговоренні всіх головних питань. Саме на Квебекській конференції був відреда­гований проект декларації чотирьох великих держав (Об'єднаного Королівства, Сполучених Штатів, СРСР та Китаю) про заснування міжнародної організації. Незважаючи на вагання Черчілля, мало прихильного до операції «Оверлорд» у Франції і захисника ідеї висадки на Балканах, ухвалено призначити операцію «Оверлорд» на 1 травня 1944 р. і підсилити її висадкою союзників на півдні Франції (операція «Апуіі», тобто «Ковадло»).

Було також створене командування Південно-Східної Азії, очолюване генералом лордом Луїсом Маунтбеттеном, а його помічником призначено американського генерала Стілвелла. Нарешті, головна подія, яка сталася під кінець конференції,— повідомлення про те, що Сталін приймає пропозицію американців про зустріч у Москві міністрів закордонних справ «великої трійки».

Конференція закінчилася 24 серпня. Черчілль залишився у Вашингтоні ще на три тижні; він перебував там доти, поки війська союзників не висадилися в континентальній Італії, і аж до капітуляції останньої (3 вересня). Одержуючи звання почесного доктора Гарвардського університету, Черчілль виголосив промову, в якій запропонував, щоб у майбутньому, поки ще невизначеному, було запроваджене спільне громадянство для американців та британців. Але ця ідея мала так само слабкий відгук, як і його пропозиція «Франко-Британського союзу» у червні 1940 року.

Невдовзі після конференції у Квебеку, 25 вересня, сталися значні зміни в напрямку зовнішньої політики Сполучених Штатів. Заступник державного секретаря Самнер Велз подав у відставку і був замінений Едвардом Стетгініусом. Довгий час між Корделом Галом та його заступником тривав конфлікт. Самнер Велз вороже ставився до політики компромісів, яку провадив Кордел Гал щодо уряду Віші та уряду Бадольйо. Рузвельт вирішив цей конфлікт на користь Кордела Гала, бо він мав у Сенаті значний авторитет, з якого Рузвельт сподівався скористатися, коли настане час ратифікації мирних договорів, щоб уникнути гучної поразки, якої свого часу зазнав його попередник Вільсон.

Конференція трьох міністрів у Москві

Нарада трьох міністрів закордонних справ, на проведення якої Сталін дав свою згоду 10 серпня, мала стати першою спільною зустріччю представників трьох союзних держав. Черчілль та Руз­вельт сподівалися, що після неї можна буде провести зустріч самих керівників цих трьох держав. Ідей та Кордел Гал виїхали до Москви, і 19 жовтня 1943 нараду міністрів закордонних справ відкрито. Дуже швидко англосакси зрозуміли, що їхнього російського колегу Молотова надзвичайно хвилювало те, щоб операції у Франції, заплановані на весну 1944 року, не були відкладені, і він вимагав гарантій з цього питання. Черчілль, який наполягав на висадці союзників у східній частині Середземного моря та на продовженні операцій в Італії, не хотів давати ніяких зобов'язань. Зате він підтримував пропозицію росіян про втягнення Туреччини у війну. Крім того, Сталін дав свою згоду на зустріч трьох керівників урядів за умови, що вона відбудеться в

Тегерані. Три міністри обговорили також післявоєнні проблеми і оголосили про створення Європейської консультативної комісії (Еигореап Ао'уізогу Соттіззіоп, яка мала зібратися в Лондоні в той момент, коли гітлерівський режим наблизиться до свого краху, і опрацювати можливі варіанти розв'язання німецької проблеми. Конференція закінчилася 3 листопада. Вона поклала край напру­женню в стосунках між союзниками і проходила в дружній атмосфері. Проте один істотний момент лишався непроясненим — з'ясування того, який порядок урегулювання європейських про­блем буде ухвалено після війни. На пропозицію Кордела Гала поставили на голосування (і схвалили) декларацію, в якій заяв­лялося, що великі держави «будуть радитися між собою». Молотов відхилив формулу, за якою «вони будуть доходити згоди».

Перша конференція в Каїрі

Дорогою до Тегерана Рузвельт і Черчілль мали зустрітися в Каїрі з Чан Кайші; проїздом Рузвельт заїхав до Орана, щоб зустрітися з генералом Ейзенхауером. Конференція в Каїрі працювала пере­важно над урегулюванням воєнних питань. У політичному плані Черчілль наполягав на необхідності для Британії заволодіти Сінгапуром та Гонконгом. Найбільше говорилося про майбутнє Китаю.

1 грудня 1943 р., після їхнього від'їзду, була опублікована декларація трьох керівників урядів, яка стала основою для по­дальшого розвитку подій на Далекому Сході. Мета війни, яку вели там три держави, полягала в тому, щоб покарати Японію за агресію.

Японія мусила залишити колишні німецькі архіпелаги, завойо­вані в 1914 році, та Корею, яка мала знову стати вільною і незалежною. Цією декларацією Китаєві поверталися ті території, котрі у нього були відібрані в різні часи, зокрема Тайвань, Пескадорські острови та Маньчжурія.

Зазначимо, що після підписання радянсько-японського договору про нейтралітет майже повністю припинилися російські військові поставки до Китаю. Але Росія й далі постачала до Китаю «товари цивільного призначення» (вантажні машини, нафту), в Китаї лишалася певна кількість російських технічних фахівців-радників. Крім того, Сінцзян, керований з 1933 по 1944 р. Шань Шіцаєм, мав дуже тісні економічні та політичні зв'язки з СРСР до 1942 р. На цей час Гоміньданові пощастило відновити свій авторитет, і російські радники були вислані з Китаю. Починаючи з 1943 р. в російській пресі розпочалися нападки на уряд Чан Кайші, якого звинувачували в тому, що він не зміг достатньо мобілізувати ресурси країни.

Конференція а Тегерані

Рузвельт і Гопкінс прибули до Тегерана 27 листопада 1943 року. 28 листопада Сталін зробив візит Рузвельтові. Обидва державні діячі обмежилися загальним оглядом наявної ситуації. Потім до них приєднався Черчілль; перша спільна нарада відбулася під головуванням Рузвельта. Крім трьох керівників глав держав, на ній були присутні Гопкінс, Іден та Молотов. За словами Черчілля, це було «найбільшою концентрацією влади, яку будь-коли бачив світ... Присутні особи тримали в своїх руках майбутнє щастя людства». Переговори мали тривати до 1 грудня. Ми не будемо вдаватися до їхнього хронологічного розгляду, лише спробуємо визначити головні результати конференції.

У воєнному плані багато говорилося про висадку в Нормандії, призначену, як ми вже бачили, на 1 травня 1944 р. Понад 1 міль­йон англосаксів мали висадитись у Франції з травня по липень. Головним моментом при розгляді цього питання були заперечення Рузвельта, а надто Сталіна проти плану Черчілля, який наполягав на одночасному проведенні операції на Балканах. Сталін вважав, що треба спрямувати сили безпосередньо в саме серце Німеччини, а Балкани — навряд чи найближчий шлях до цієї мети. Безпе­речно, Сталінові хотілося, щоб російські війська в кінці війни самі окупували слов'янські країни та Балкани. Щодо Далекого Сходу англосакси вимагали від Сталіна надання їм більшої інформації. З приводу Німеччини Сталін заявив, що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Він виявив крайній песимізм щодо можливості перевиховати німецький народ. Як і англосакси, він прихильно ставився до розділу Німеччини. Він боявся, що об'єд­нана Німеччина за 15—20 років зможе відновити свою колишню могутність. Сталін схвалив ідею створення системи військових баз у Німеччині та поза нею (зокрема в Дакарі), за допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він запропонував також запровадити подібну систему і в Японії. Рузвельт висунув пропо­зицію утворити в Німеччині 5 автономних держав: 1 — Малу Пруссію; 2 — Ганновер та Північний Захід; 3 — Саксонію та зону Ляйпціга; 4 — Гессен та південь Рейнської області; 5 — Баварію, Велике князівство Баден та Вюртемберг. Окрім цього, Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар віддавалися під міжнародний контроль, Що його мала здійснювати Організація Об'єднаних Націй.

Черчілль виступав за утворення трьох держав: Пруссії, Цент­ральної Німеччини, Південної Німеччини. Сталін досить скептично поставився до обох цих планів, і вирішили передати це питання на вивчення Європейській консультативній комісії.

Обговорювалось також питання про міжнародну організацію. Рузвельт запропонував, щоб Організація Об'єднаних Націй скла­далася з трьох органів: Асамблеї, де збиратимуться всі її члени для обговорення світових проблем; Виконавчого комітету для вирі­шення невоєнних питань, до складу якого входитимуть СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство, Китай, 2 європейські держави, одна південноамериканська, одна з Близького Сходу, одна з Далекого Сходу і один з домініонів; і, нарешті, держав, які Рузвельт назвав «чотирма полісменами» (СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство і Китай); на них покладався обов'язок уживати рішучих і невідкладних воєнних дій у разі виникнення загрози мирові. Однак не було й згадки про те, що загроза мирові може виникнути з боку одного з «чотирьох полісменів».

Загалом конференція була важлива не стільки своїми конкрет­ними результатами (незначними за винятком воєнних), скільки завдяки новій атмосфері, яка, здавалось, на ній виникла. Протягом багатьох днів три державні діячі проводили пліч-о-пліч довгі години у відвертих дискусіях, часом різкуватих, обідали разом, жартували і, як здавалося, виявляли один до одного велику приязнь. Рузвельт і Черчілль наввипередки вихваляли вирішальну роль Червоної армії, Сталін заявив, що війну не можна було б виграти без американської промисловості; Рузвельт віднині був переконаний у тому, що Сталін, за його словами, «доступний» попри його брутальну тактику та цинічне ставлення до таких питань, як права малих націй. По завершенні конференції було опубліковане офіційне комюніке та декларація щодо Ірану.

Друга нарада в Каїрі

На зворотному шляху Рузвельт і Черчілль знову зупинилися в Каїрі, де 4, 5, 6 грудня 1943 р. у них відбулася нарада з президен­том Турецької Республіки Ісметом Іненю та його міністром за­кордонних справ Менеменджоглу. Ще після конференції в Анфі Черчілль зробив їм візит в Адані. Іден за три тижні до Тегерана зустрівся зі своїм турецьким колегою в Каїрі. Метою всіх цих переговорів було втягти Туреччину у війну. Це сприяло б планові Черчілля здійснити наступ на Балканах. Турки відмовилися, поси­лаючись на недостатність їхніх сил. Після чого президент Рузвельт поїхав до Тунісу, де повідомив Ейзенхауера, що той призначається головнокомандувачем операції «Оверлорд». Рузвельт довго думав доручити це генералові Маршаллові, бо той був спроможний заво­ювати популярність, потрібну командувачам бойових армій, проте Рузвельт боявся, що цим зашкодить об'єднаному генеральному штабові союзників, де генерал Маршалл відігравав головну роль.

У Каїрі й Тегерані, де Кордел Гал не брав участі, саме Гопкінс фактично відігравав роль державного секретаря.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 454; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!