III. Японська експансія та початок війни проти Китаю (1934—1939 рр.)

⇐ ПредыдущаяСтр 36 из 83Следующая ⇒

В Японії, хоч там і не було власне фашистського уряду, експансіоністські та імперіалістичні тенденції все більше набували Домінантної ролі. Особливо чітко це виявилося в двох планах: у нарощуванні озброєнь на флоті та у війні з Китаєм.

Озброєння флоту

Щодо флоту Японія мала угоди, які вона підписала у Вашингтоні (1922 р.) та Лондоні (1930 р.). За першою угодою, Японія могла мати 3/5 від тієї кількості лінкорів та авіаносців, що їх мали Англія та Сполучені Штати. За другою угодою, частка Японії у володінні крейсерами і ескадреними міноносцями визначалась як 3,5/5 для малих суден та 3/5 для важких крейсерів. Тоді як Англія майже досягла визначених для неї лімітів, а Японія настільки розвинула своє суднобудування, що збудувала 95 відсотків від того показника, який був для неї визначений, Сполучені Штати в 1933 році мали всього 65 відсотків установленого для них тоннажу. Рузвельт, який при Вільсоні був помічником секретаря з питань морського флоту, і сам секретар Свенсон за підтримки з боку Кордела Гала заявили про свою рішучість продовжувати розбудову флоту до дозволених лімітів. Така позиція Рузвельта підбадьорила Японію в її прагненні позбутися перепон, які ставилися вищезазначеними угодами, і подвоїти бюджетні витрати на флот протягом періоду між 1931 та 1934 роками. Крім того, в 1935 році у Лондоні мала відбутися конференція з питань озброєння флоту. Японське керівництво вирішило вимагати паритету зі Сполученими Штатами та Великобританією, а якщо ці останні не погодяться, то денонсувати Вашингтонську та Лондонську угоди, а це означало відновлення гонитви озброєнь на флоті. І хоча Рузвельт вирішив зробити примирливий жест, перевівши американський флот із Тихого в Атлантичний океан у квітні 1934 р. , японський міністр закордонних справ Хірота 18 вересня офіційно заявив про те, що Японія вирішила денонсувати Вашингтонський договір. У жовтні в Лондоні почалися попередні переговори, в перебігу яких Японія поставила вимогу про паритет військово-морських сил, визначення тоннажного ліміту, право на будівництво в межах цього ліміту кораблів усіх категорій. Японські представники говорили, що це питання престижу. Сполучені Штати та Великобританія, змушені базувати свій флот у багатьох океанах, рішуче відмовилися погодитись на паритет. За цих обставин 29 грудня 1934 р., через 10 днів після закінчення попередніх переговорів, Японія оголосила, що починаючи з 31 грудня 1936 р. вона відмовляється від лімітів, установлених Вашингтонською угодою.

Морська конференція в Лондоні

І все-таки морська конференція в Лондоні відбулася; вона проходила з 8 грудня 1935 року по кінець березня 1936 року. В ній брали участь США, Об'єднане Королівство, Франція, Японія та Італія. Ситуація була дуже несприятливою: адже в цей час розпочалася італо-ефіопська війна, а Англія без консультацій з іншими державами підписала 18 червня 1935 р. морський договір з Німеччиною. І знову Японія з самого початку конференції поставила вимогу про паритет. Але, як і раніше, вона наштовхнулася на незгоду з боку американців та англійців. 15 січня всі держави, крім Японії, висловилися проти прийняття японських вимог. І тоді Японія залишила конференцію, зоставивши там тільки свого спостерігача. Вихід Японії негативно позначився на результатах роботи конференції. Вона закінчилась у березні 1936 р., визначивши ліміти калібру гармат лінкорів — 14 дюймів, зменшивши від 27 000 до 23 000 тоннажний ліміт авіаносців і до 2000 максимальну тоннажність підводних човнів. Але було очевидно, що рано чи пізно розпочнеться нова гонитва озброєнь на флоті, що продовжуватиме гонитву озброєнь сухопутних військ.

Відновлення експансії в Китаї

Впродовж майже двох років Японія та Китай більш-менш дотримувались умов Панкоутського перемир'я (31 травня 1933 р.). Проте Японію, яка скористалася з цього перемир'я, щоб серйозно підготуватися та здійснити окупацію Маньчжурії, все більше непокоїло те, що націоналістичний уряд Китаю під керівництвом Чан Кайші намагався модернізувати Китай, щоб забезпечити його незалежність. Якби йому це вдалося, то настав би кінець японським сподіванням щодо Далекого Сходу, і рано чи пізно під загрозою опинилася б і сама Японія та вже здійснені нею завоювання. Тому, починаючи з весни 1935 р., під тим приводом, що губернатор китайської провінції Хебей підтримав повстання селян провінції Жехе проти японських окупаційних сил, японські війська окупували демілітаризовану зону. 29 травня була підписана угода між китайським генералом Хо і японським Омедзу. Китайські війська були виведені з Хебею, і там була створена адміністрація, що прихильно ставилася до Японії. В червні 1935 р. аналогічний випадок дозволив японцям окупувати Чагар у Внутрішній Монголії, на північ від Жехе. Тут також була підписана угода з місцевою китайською владою, а китайські війська виведені провінції. У серпні міністр закордонних справ Японії Хірота запропонував Китаєві підписати угоду, за якою Китай визнав би Державу Маньчжоу-го і спільно з Японією вів би боротьбу проти комуністів. Чан Кайші відмовився. Тоді японці спробували створити у Внутрішній Монголії щось на зразок незалежної держави, до складу якої входили Чагар та Сюйюань, під нібито суверенною владою монгольського князя. До того ж японці розповсюдили чутки про те, що влада цього самостійного уряду може бути поширена на три китайські провінції — Хебей, Шаньсі та Шань-дун. У такий спосіб буде утворена нова держава, подібна до Маньчжоу-го. Та ці чутки були передчасні: японський уряд, стурбований тим, що генерал Чан Кайші послав стоп'ятдесятитисячне військо на південний кордон цих провінцій і, безперечно, побоюючись війни з Росією, увільнив від обов'язків генерала Доїхару, на якого покладалася відповідальність за здійснення цих планів.

Переговори з СРСР

СРСР з великою тривогою стежив за розвитком японської експансії. Він спробував зайняти примиренську позицію і визнав нову державу Маньчжоу-го. Переговори, які почалися в 1933 р., завершилися підписанням угоди 23 травня 1935 року на Китайській Східній залізниці. СРСР поступився своїми правами на цю залізницю, ще сорок років тому збудовану росіянами, і за це мав одержати 140 млн. ієн, дві третини з яких мали бути виплачені товарами; крім того, СРСР мав отримати грошову компенсацію для звільнених російських службовців. Проте починаючи з жовтня 1935 р. відбулися серйозні сутички між радянськими військами та маньчжурськими патрулями, що були під японським командуванням. У березні 1936 р. в західній частині цього регіону японські війська, що прийшли з Внутрішньої Монголії, проникли у Зовнішню Монголію і вступили в бої з монгольськими військами. Внаслідок цих подій 12 березня 1936 р. була підписана угода про допомогу між СРСР та Народною Республікою Монголією¹.

27 листопада 1935 р. японська експансія відновилася. Японські війська проникли в район Пекіна і Тяньцзіня. Китайські гарнізони лишалися на місцях, Чан Кайші, не зумівши закінчити свої приготування, вирішив змиритися з наявною ситуацією. Він усвідомлював, що вона надзвичайно серйозна і мир залежить від найдріб'язковішого інциденту, який міг трапитись між солдатами ворожих армій, котрі жили в сусідніх зонах. Однак Чан Кайші все більше схилявся до того, щоб чинити опір японцям.

27 листопада 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано Антикомінтернівський пакт. Цей договір мав номінальне єдину мету — захист від комуністичної пропаганди. Проте фактично це означало, що Німеччина, незважаючи на успішний розвиток торгівлі з Китаєм, цим договором погоджувалася з японською агресією. Попри заперечення учасників договору, існував також таємний спільний пакт; тепер про це стало відомо з японських джерел. Його стаття 1 проголошувала, що коли одна з двох країн зазнає загрози або неспровокованого нападу з боку СРСР, інша сторона не надаватиме допомоги СРСР; крім того, якщо виникне така ситуація, відразу мають бути проведені консультації між обома сторонами договору. Стаття 2 стверджувала, що ні одна, ні інша зі сторін, що підписали договір, не укладатимуть політичних угод з СРСР без погодження з іншою стороною.

В знак протесту СРСР вирішив піти на зближення з Китаєм і звернувся до комуністичної партії Китаю з проханням припинити громадянську війну, яка велась у районі Яньаня, і надати дружню допомогу урядові Гоміньдану в його боротьбі з Японією. З іншого боку, Великобританія після довгих переговорів, що їх вів сер Фредерік Лейт Рос у Шанхаї, та після проведення китайської грошової реформи погодилась відкрити кредити Китаєві для будівництва -залізниць (весна 1937 року).

Початок китайсько-японської війни

В 1937 р. японська експансія в Китаї зазнала глибоких змін. Замість того, щоб продовжувати політику поступових завоювань, Японія розв'язала війну, яка, хоч і не була оголошеною, відразу виявила всі характерні ознаки нещадної боротьби. Навіщо такий поворот? Щоб захистити японських громадян, що жили в Китаї, щоб захистити наші виходи до моря і змусити Китай до економічної співпраці, — казало японське керівництво починаючи з '937 р. Насправді ж Японія прагнула встановити свій протекторат над Китаєм, не дозволити йому здійснити індустріалізацію, створити свою власну міцну армію, розбудити національні почуття китайців. Слід зазначити, що неодноразово після розв'язання війни японці, які перебували за кордоном, заявляли, що їхня країна не прагнула анексувати жодну китайську територію; і справді: система, запроваджена в Маньчжоу-го, виявилася дуже зручною. В ідеалі треба було замінити Чан Кайші китайським урядом, що був би відданий японцям.

Війна з Китаєм почалася з інциденту, що стався недалеко від Пекіна. Поблизу міста проживали 7000 японських солдатів. В ніч на 7 липня 1937 р. рота японців, яка проводила маневри поблизу Уаньпіня, на південний захід від Пекіна, була обстріляна китайськими солдатами, які базувалися в місті. Невдовзі місто було окуповане. Чан Кайші надіслав підкріплення, японці також. Але, щоб мати час підтягти підкріплення, вони вдалися до переговорів. 17 липня Японія направила ноту, в якій заявляла протест проти підсилення китайських військ у цьому районі, вимагала, щоб Китай відкликав свої війська з Хебею та відмовився від будь-якого втручання китайського уряду в управління цією провінцією. 19 липня Чан Кайші відповів відмовою; він погоджувався на переговори лише за умов, коли японські війська відійдуть з позицій, зайнятих ними 7 липня. Та раптом японський головнокомандувач, вирішивши здійснити широкомасштабну операцію, урвав переговори. 25 липня він надіслав ультиматум китайському командуванню, вимагаючи виведення китайських військ із Пекіна. 26 липня він розпочав воєнні дії без оголошення війни. Зі свого боку, китайський уряд відмовився оголошувати війну — адже, за словами китайського посла в Сполучених Штатах Вана, «японці були піратами, а оголошення війни згідно з міжнародним правом надавало б їхнім діям характеру законності».

Війна

Ми не розповідатимемо про воєнні операції. Досить знати, що Пекін був узятий за 2 дні, після чого японці повернули на південь, а в серпні нові війська висадилися біля Шанхая, і 27 жовтня китайське місто було захоплено. Звідти японці попрямували на захід, піднявшись по Янцзи, взяли Нанкін (14 грудня) і Ханькоу (у жовтні 1938 р.). Інші головні операції відбулися: перша в Шаньдуні — 10 січня 1938 р., друга в Кантоні, що був загарбаний 28 жовтня 1938 р. Чан Кайші перемістив свій уряд до Чунціна в Сичуані, у верхній течії Янцзи, в багатій і густонаселеній місцевості, яку відділяли від інших територій Китаю гори, і очолив рух відчайдушного опору; а в цей самий час повсюди почали організовуватися партизанські загони.

В березні 1938 року китайці здобули велику перемогу в сухопутному бою під Тайчжуанем у провінції Шаньдун, а 29 квітня — в повітряному бою над Ханькоу. То були одноденні перемоги, але вони підняли моральний дух китайців, а японцям дали втямки, що подолати китайців вони зможуть лише тоді, коли Китай не одержуватиме більше з-за кордону ні зброї, ні військової техніки.

Зазначимо, що починаючи з 1939 р. і до 1944 р. китайська кампанія трохи сповільнилася. Японці не розгортали більше наступальних дій і обмежувалися розширенням уже завойованих територій.

Японський уряд, очолюваний з червня 1937 р. по січень 1939 р. принцем Коное , не стільки прагнув воєнної перемоги, скільки намагався задушити супротивника, поступово перекриваючи йому шляхи постачання зброї та військової техніки. А вони надходили до Китаю:

1. Через порти, які лишалися не зайнятими, — проте японські морські сили здійснювали все суворішу блокаду.

2. Залізницею між Тонкінською затокою та Юннаньфу. Тонкій був під французьким суверенітетом, і треба було дочекатись поразки Франції, щоб Японія змогла вжити заходів до перекриття цієї дороги. А поки що вона окупувала острів Хайнань та острови Спратлі на вході до Тонкінської затоки (лютий та березень 1939 р.).

3. Бірманською дорогою, відкритою в 1940 р. після проведення там значних ремонтних робіт.

4. І, особливо, через Зовнішню Монголію та Сіньцзян, звідки надходила допомога з СРСР.

Спроби мирного врегулювання

Не припиняючи боротьби, уряд принца Коное двічі передав Китаєві свої умови замирення:

1. В грудні 1937 року перед нападом на Нанкін Японія вимагала для себе значних економічних переваг (експлуатації частини природних багатств Китаю, зниження митних тарифів на користь самої Японії). Вона ставила вимогу про встановлення демілітаризованої зони на півночі Китаю — насправді під японським контролем, та про визнання автономії Внутрішньої Монголії. Крім того, Японія вимагала, щоб Китай приєднався до Антикомінтернівського пакту. Чан Кайші відкинув ці пропозиції (1937 р.).

2. 22 грудня 1938 р. японці запропонували майже ті самі умови. Вони вимагали скинення уряду Чан Кайші до початку переговорів. Вони більше не говорили про автономію Внутрішньої Монголії, але в них була нова вимога: тимчасове розміщення японських гарнізонів у деяких районах Китаю. Ці пропозиції не мали ніякого успіху.

Отже, лишався один метод — створити маріонетковий уряд. На тих територіях, які вони окупували, японці вже створили «народну партію оновлення» (Сюміньхуай), скопійовану з Гоміньдану. Але Ця партія була маловпливова. В 1938 році розпочались переговори з відомим політичним діячем Ван Цзінвеєм. 28 грудня 1938 р. він утік з Чунціна до Гонконга та був виключений з Гоміндану.

Принц Коное, який у питаннях зовнішньої політики дотримувався досить поміркованих поглядів, у внутрішній політиці рішуче захищав «однопартійну систему».

Після довгих переговорів 30 січня 1940 р. Ван Цзінвей погодився заснувати у Нанкіні «центральний уряд Китайської республіки», вірний японцям; цей уряд почав діяти в березні. В обмін на це Японія зобов'язувалася поважати суверенітет Китаю. Японська армія одержувала право тримати свої гарнізони в Північному Китаї, у Внутрішній Монголії та у великих портах — протягом 2 років після повалення Чан Кайші. Після цього Японія мусила вивести свої війська з Китаю. Головний намір Японії полягав у тому, щоб перетворити Китай на васальну державу. Опір Чан Кайші порушував її плани. Дуже швидко японці переконалися, що вплив Ван Цзінвея надзвичайно слабкий і що без підтримки японської армії він навряд чи зможе утримати владу.

Позиція США

Яка була реакція інших держав на ці події? Без сумніву, війна в Китаї була викликана японською агресією; японці здійснювали політику, що суперечила і «договорові 9 держав», підписаному у Вашингтоні 1922 р. , і пактові Бріана—Келлога. Цю агресію можна було зупинити тільки спільними діями зацікавлених держав, зокрема Англії та США. В 1937 році СРСР переживав серйозні внутрішні проблеми. Отож 1 червня 1937 р., невдовзі перед початком війни, Кордел Гал повідомив нового прем'єр-міністра Англії Чемберлена про те, що Сполучені Штати — проти будь-якої спільної узгодженої дії. 16 липня 1937 р. за згодою Рузвельта Гал передав усім урядам світу досить абстрактну декларацію з перерахуванням принципів, якими, на його думку, повинна керуватися зовнішня політика держав. 60 держав приєдналися до цієї декларації, серед них Німеччина, Італія і Японія. Лише Португалія заперечила, відзначивши, що «шкода, коли вирішення серйозних міжнародних проблем спирається на досить розмиті формули». Але американський уряд мав намір триматися за ці формули. 20 липня він відхилив пропозицію британців про спільне посередництво, здійснюване США, Великобританією та Францією. Він обмежився лише тим, що 10 серпня учинив спільно з британцями, німцями, французами та італійцями демарш, щоб запобігти військовим діям у Шанхаї. Цей демарш не мав ніякого ефекту. Велика частина американської громадськості вимагала виводу 2500 американських солдатів з Китаю та евакуації цивільних громадян. Цей рух посилився після того, як 12 грудня 1937 р. американська канонерка «Панай» і британська «Лейберд» були піддані бомбардуванню, а три американські танкери потоплені японською авіацією. Крім того, президент Рузвельт, користуючись із того, що війна не була оголошена, утримувався від застосування закону про нейтралітет, який би перешкодив США постачати зброю Китаєві та згідно з клаузулою «Плати і забирай» сприяв би Японії, яка одна лише мала флот, у придбанні матеріалів і продуктів не військового призначення. Отже, Сполучені Штати обмежилися лише тим, що піддали моральному осудові японську агресію і далі постачали зброю Чан Кайші.

Ліга Націй та конференція в Брюсселі

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. 12 квітня 1937 р. Китай надіслав звернення до цієї організації. 23 вересня Ліга Націй доручила «Консультативній комісії з питань Далекого Сходу», утвореній в 1933 році, вивчити проблему. Пізніше, 6 жовтня, ухвалено резолюцію, в якій позиція Японії характеризувалась як така, що суперечить «договорові дев'яти держав» та пактові Бріана—Келлога, але Японія не була названа агресором і питання про застосування санкцій проти неї не було поставлене на голосування. Лише запропоновано, щоб учасники «договору дев'яти держав» зібралися на конференцію для опрацювання засобів припинення конфлікту.

Ця конференція відбувалася в Брюсселі з 3 по 24 листопада 1937 р. З дев'яти країн — учасниць договору лише Японія відмовилася брати в ній участь. Італія, яка саме під час роботи конференції 6 листопада приєдналася до Антикомінтернівського пакту, відмовилася взяти участь у голосуванні заключної резолюції. Вона обмежилась заявою про те, що «повністю підтримує принципи договору дев'яти держав». Франція, яка хотіла одержати від Японії гарантії відносно Індокитаю, та Англія Чемберлена, так само, як і США, не бажали втручатися.

Позиція СРСР

Щодо СРСР, то він обмежувався тим, що боронив свої кордони і кордони Зовнішньої Монголії. 21 серпня 1937 року було підписано радянсько-китайський договір про ненапад. Радянський Союз постачав у Китай зброю та військову техніку через Зовнішню Монголію, а пізніше, після того, як японці зайняли Калган,— довгим шляхом через Сіньцзян.

На початку 1938 року японці заявили протест проти радянських поставок зброї до Китаю; відбулись також і численні інциденти, пов'язані, зокрема, з японським риболовецьким промислом на Сахаліні. Найсерйознішим з них був той, що одержав назву війни на Шаньхуфені, або на озері Хасан. 11 липня 1938 р. радянські війська, посилаючись на договір 1886 р., зайняли район пагорбів,

розташований в прикордонній місцевості між Приморським краєм, Маньчжоу-го і Кореєю. Японський уряд одразу заявив протест, а коли Литвинов відхилив його, наказав японським військам атакувати радянські позиції (31 липня). Як відзначив Литвинов, ішлося не про звичайний прикордонний інцидент: адже прикордонники звичайно не мають у себе важкої артилерії. 10 серпня Литвинов запропонував перемир'я, при цьому обидва табори мали лишатися на своїх позиціях, а кордони були б визначені пізніше комісією, до якої мали входити 2 японці, 2 радянських і один нейтральний посередник, вибраний за спільною згодою.

Японці погодились на перемир'я, але не на новий переділ кордонів, і воєнні операції припинилися. З російського боку було 263 вбитих.

Перемир'я не поліпшило відносин між двома країнами, і Сталін у своїй доповіді на з'їзді комуністичної партії в березні 1939 р. назвав політику Японії агресивною й заявив, що він проти системи невтручання в тому вигляді, в якому вона здійснювалася західними державами. Новий інцидент стався в травні 1939 р. на кордоні Монголії та Маньчжурії на схід від озера Буїр. Японські й маньчжурські війська вели бої за певну територію з радянськими військами. Боротьба, в якій брала участь велика кількість танків та авіації, тривала аж до початку війни в Європі. 16 вересня 1939 р. укладено перемир'я. Воєнні дії розгорталися більш сприятливо для СРСР, ніж для Японії. Цікаво зазначити, що ні війна на Шаньхуфені, ні війна на озері Буїр не вважалися такими, що могли викликати загальний конфлікт між Японією та СРСР. Безперечно, це залежало від намірів обох країн, які не хотіли жертвувати своїми головними інтересами, що їх СРСР мав на той час у Європі, а Японія в Китаї та Індійському океані.

В 1939 р. сталися відчутні зміни і в американській, і в японській політиці.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 639; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 353637 38 39 40 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!