IV. Англія залишається одна проти Осі

Після підписання перемир'я Англія залишилася сам на сам з Віссю, якщо не рахувати скромної підтримки з боку урядів Бельгії, Нідерландів, Польщі, Норвегії, які перебували в Лондоні, неве­личких сил, що згуртувалися навколо генерала де Голля, а також дедалі дійовішої дружби Сполучених Штатів. Перші наслідки французької поразки дали себе відчути дуже швидко.

Анексія Радянським Союзом Прибалтійських країн

Найшвидшою стала акція, яку здійснив СРСР проти країн При­балтики й проти Румунії. Під час французької кампанії Ради вели себе тихо, обмежившись хіба що зближенням з Югославією, якій найдужче загрожувала Італія. Починаючи з 11 травня, після візиту югославського міністра фінансів Джорджевича до Москви, було підписано низку економічних угод. На початку червня Молотов висловив надію, що балканські проблеми будуть розв'я­зані шляхом співпраці між СРСР, Німеччиною та Італією. 6 черв­ня по московському радіо заявлено, що Росія не залишиться пасивною в разі вторгнення Італії на Балкани. 25 червня Молотов запропонував італійському послові Россо укласти угоду, яка б визнавала панування Росії на Чорному морі, а Італії — на Середземному. Кроки Великобританії, зроблені, зокрема, 19 квітня, 8-го й 23 травня для того, щоб зміцнити зв'язки з СРСР, були майже безрезультатні за винятком, може, призначен­ня 5 червня послом у Москві Стеффорда Кріпса. Схоже на те, що радянський уряд був не дуже радий швидким перемогам Німеччини. Але радянська преса й далі підносила важливість німецько-радянського договору.

14 червня Радянський Союз вручив ультиматум Литві, 19 черв­ня — Латвії та Естонії. Ці країни, як відомо, на цей час уже були окуповані радянськими військами, чисельність яких сягала близько 90 тисяч чоловік. В ультиматумах було взято за привід загрозу Червоній армії з боку місцевого населення. В них вима­галося заарештувати деяких міністрів. Були створені нові уряди під контролем Деканозова в Литві, Вишинського в Латвії та Жданова в Естонії. Ці уряди не були чисто комуністичними. Але вже 14 липня тут відбулися нові вибори за зразком радянських, по єдиних списках кандидатів з числа комуністів і їхніх симпатиків. Новообрані парламенти зажадали негайного приєднання Прибалтійських країн до Радянського Союзу. 1—8 серпня спеціальна сесія Верховної Ради прийняла ці країни до складу СРСР як нові республіки. Це була справжня анексія.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії

13 червня Молотов повідомив німецького посла Шуленбурга про намір Рад анексувати не тільки Бессарабію, але й Буковину, яку не було включено до їхньої зони впливу. Німці заявили протест 25 червня, зауваживши, що ця територія ніколи не належала Росії. 26 червня Молотов обмежив радянські претензії Північною Буковиною з Чернівцями. Він надіслав Румунії ультиматум, у якому вимагалося:

1) повернення Росії Бессарабії, втрату якої вона ніколи не визнавала;

2) передача північної частини Буковини, населення якої істо­рично і в мовному плані було зв'язане з радянською Україною і анексія якої трохи компенсує шкоду, завдану Радянському Сою­зові за двадцять два роки румунського панування в Бессарабії.

Румунський уряд звернувся тоді до Німеччини та Італії, але ті відмовилися втручатись, і Румунія змушена була поступитися. 2 серпня утворено Молдавську радянську соціалістичну республіку. Німеччина негайно відреагувала, пославши в Румунію місію військо­вого характеру — провісника більш повної військової окупації.

Менше ніж за рік населення СРСР збільшилося на 23 мільйони чоловік: 13 — із колишньої Польщі та 10 із Румунії та При­балтійських країн.

Надбання Болгарії та Угорщини

Одразу після цих подій висунули вимоги на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори, що почалися з цього питання в середині серпня, завершилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили не так легко. Румунія сподівалась на підтримку ЄРСР. Але, ясна річ, їй не хотілося бути окупованою російською армією. Тож 29 серпня Чіано й Ріббентроп викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини — Манойлеску та Чакі. 30 серпня під тиском Німеччини та Італії був підписаний Другий Віденський арбітраж, за яким Трансільванію поділено надвоє і Угорщина мала забрати собі у двотижневий строк територію площею 44 тисячі квадратних кілометрів з населенням 2 мільйони чоловік. Невдовзі після цього, 6 вересня, король Румунії Кароль зрікся престолу на користь свого сина Міхая. 12 вересня підписаною у Відні угодою розпушено «Міжнародну дунайську комісію», утворену 23 липня 1921 р., а замість неї з'явилася «Рада річкового басейну Дунаю», до складу якої увійшли представники Німеччини, Італії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії та Словаччини. Відтак, Франція та Англія були виключені зі складу комісії. І, нарешті, 11 жовтня під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англій­ських диверсій Гітлер наказав вермахтові зайняти Румунію, що викликало невдоволення Італії.

Тристоронній пакт

Цей глибокий перекрій карти Європи був закріплений німцями шляхом підписання 27 вересня тристороннього пакту. Після Дру­гого Віденського арбітражу стосунки між Німеччиною й СРСР погіршали. 10 вересня Молотова повідомили, що віднині румун­ський кордон гарантуватимуть Німеччина та Італія. 21 вересня він надіслав протест і зажадав німецької підтримки щодо передачі Радам Південної Буковини. Зауважимо, що саме наприкінці липня 1940 р. Гітлер серйозно намірився готувати напад на СРСР і почалася розробка плану «Барбаросса». Одначе треба було вжити спеціальних заходів перестороги, щоб приховати від Росії готуван­ня наступу на схід. 27 вересня Німеччина, Італія та Японія підписали в Берліні тристоронній пакт — договір про політичний, воєнний і економічний союз на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в китайсько-японській війні. Стаття V зазначала, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками й СРСР. Доку­мент цей мав незмірно більшу вагу, ніж Антикомінтернівський пакт. З цього моменту німецька політика спрямовувалася на залучення до тристороннього пакту якомога більшої кількості інших країн.

Переговори .? Іспанією

Була зроблена спроба залучити до пакту Іспанію. Гітлер і Муссоліні конче хотіли втягти франкістську Іспанію у війну. Коли Укладалося перемир'я між Францією й Німеччиною, Франко до­сить розпливчасто заявив, що він готовий. Але, не бажаючи

завдавати своїй виснаженій громадянською війною країні нових руйнувань, він поставив попередні умови. Так, він вимагав за­певнення, що Іспанія забере собі Гібралтар, Французьке Марокко, департамент Оран, де проживало багато іспанців, великі території в басейні Ріо-де-Оро та в Гвінеї. Оскільки в країні залишилося хліба всього на вісім місяців, він зажадав економічної допомоги. 8 серпня Франко запропонував, щоб Іспанія вступила у війну після висадки німців у Великобританії. Муссоліні відповів йому 25 серпня, заохочуючи його прискорити готування. У вересні, переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в повітряній битві над Англією, Франко став обережніший. Його міністр закордонних справ Серрано Суньєр прибув 17 вересня в Берлін, де переконався, що Гітлер не схильний погодитися з усіма іспанськими вимогами щодо Марокко. 1 жовтня Серрано Суньєр приїхав у Рим, але й там не досяг бажаного результату. Та Гітлер не втрачав надії на Іспанію й поділився нею з Муссоліні під час їхньої чергової зустрічі в Бреннері 4 жовтня. Диктатори скори­сталися з цієї нагоди, щоб викласти один перед одним деякі зі своїх геополітичних претензій. Гітлер хотів отримати частину Марокко з Касабланкою й Агадіром і прагнув створити велику німецьку імперію в Західній Африці. А Муссоліні вимагав собі Ніццу, Корсику, Туніс і Джибуті. Він розповів про свої плани нападу на Грецію і обережно відмовився від допомоги, яку йому запропонував Гітлер. Обидва лідери були одностайні в тому, що не треба давати конкретних обіцянок Іспанії.

Надія на те, що вона вступить у війну, зникла під час зустрічі Гітлера з Франко в Андаї. На цей час італійська армія зазнала поразки під Сіді-ель-Баррані в Єгипті. Гітлер і Франко підписали дуже розпливчастий протокол, у якому іспанський диктатор об­межився обіцянкою вступити у війну та приєднатися до тристо­роннього пакту, не називаючи точної дати. Розчарований, Гітлер знову зустрівся з Муссоліні у Флоренції. «Франко видався йому людиною з хоробрим серцем, але на місці керівника держави випадковою... Іспанці не усвідомлюють свого становища і ставлять собі цілі, абсолютно непропорційні їхнім силам. Залишаючи за собою вибір моменту для вступу у війну, вони починають з того, що подають велику кількість вимог матеріального характеру, дуже тяжких для Осі... а також висувають програму колоніальних претензій такого масштабу, що в разі її прийняття нами Фран­цузька імперія одразу ж перейшла б у голлістський табір».

У 1940 р. до тристороннього пакту приєдналися лише Угоршина (20 листопада), Румунія (23 листопада) і Словаччина. Ці три країни відтак стали або лишилися сателітами Осі. Крім того, Угорщині довелось погодитися з тим, щоб 60 тисяч німців, які проживали на її території, об'єдналися в самостійну націонал-соціалістську організацію під прямим контролем райху.

Позиція уряду Петена

Протягом цього періоду становище Англії було вкрай складне. Першою гострою проблемою, яку їй довелося розв'язувати, були її стосунки з Францією, а точніше — з урядом, що розмістився у Віші. З тексту перемир'я можна було припустити, що французький флот таки потрапить до рук німцям. Єдиною гарантією від цього була включена в документ обіцянка німців, яку Черчілль вважав пустими словами, а також обіцянка французького уряду й адмірала Дарлана. Але якщо ці двоє дотримуватимуться повністю умов перемир'я, вони не зможуть додержати свого слова. У виступі 22 червня Черчілль різко засудив перемир'я, яке «передає всі ресурси Французької імперії та французького флоту до рук супро­тивника, щоб дати йому змогу досягти своїх цілей». Крім того, коли Бодуен був прихильником підтримання «морального й політичного фронту, який досі утворювали французький і британський уряди», то Лаваль, який увійшов до складу кабінету 23 червня, підштовхував до негайного розриву з Англією. Він навіть заявив у серпні, що бажає, щоб Франція вступила у війну проти своєї недавньої союзниці. Влітку 1940 р. Петен — людина, дуже чутлива до чужого впливу, загалом слухався порад Бодуена.

Дії Англії проти французького флоту

Перед лицем цієї трагічної ситуації Черчілль і британський кабінет вирішили знешкодити французький флот, і 3 липня почалася серія операцій. У Мерс-ель-Кебірі адмірал Соммервіль передав ульти­матум французькому адміралові Жансулеві, зажадавши від нього або приєднатися до англійського флоту не пізніше 15-ї години, або ж перебратися зі зменшеними екіпажами до французьких Антільських островів чи до Сполучених Штатів. Підтриманий Дарланом, Жансуль відхилив ультиматум. Тоді англійська ескадра відкрила вогонь. Кілька кораблів було потоплено, інші пошкод­жені. Загинуло 1200 моряків. Того ж дня в Плімуті були затри­мані французькі кораблі, що там стояли. 8 липня авіаносець «Гермес» завдав пошкоджень французькому «Ришельє» в Дакарі. Щодо кораблів, які перебували в Александрії, адмірали Канінгем Годфруа домовилися про їх роззброєння.

Як реагувала на це Франція? Вранці 4 липня Лаваль і Дарлан домоглися від Петена, щоб алжирська ескадра, посилена «Страсбуром», якому пощастило вирватися з Мерс-ель-Кебіра, здійснила напад-відповідь. Після запальної суперечки Бодуен переконав Петена скасувати цей наказ. Обмежилися тим, що вирішили розірвати дипломатичні відносини з Лондоном, залишивши там тільки генеральне консульство і торговельну місію, керівник якої Поль Моран був би неофіційним представником французького уряду в Англії. Але Моран з власної волі виїхав з Англії, урвавши в такий спосіб останню нитку зв'язку.

Франко-англійські відносини перед «Дакарською справою»

Стосунки між Лондоном і Віші виглядали по-різному до і після «Дакарської справи» (22—25 вересня 1940 р.). До Дакара Англія енергійно підтримувала де Голля. «В цей час,— пише Черчілль,— уряд Його Величності вважав дуже потрібним допомогти генера­лові де Голлеві й рухові «Вільна Франція», домогтися приєднання до них французьких володінь і колоній в Африці». 30 липня де Голль сформував «Раду захисту Заморської Франції», схвалену Черчіллем. Низка колоній пристала до неї. Можна було сподіватися, що так само вчинить і Французька Західна Африка, тож 3 серпня Черчілль вирішує (і де Голль згодом це схвалює) послати воєнну експедицію в цей регіон. Передбачалося, що французькі частини, підтримані флотом і британськими силами, спробують захопити Дакар. Та операція зазнала поразки, не виключено, через те, що внаслідок просочування інформації в Лондоні до Дакара прибула ескадра, віддана вішістському урядові. Бійцям «Вільної Франції» не пощастило 23 серпня встановити зв'язок з генерал-губернатором Буасоном, і після безнадійного опору 24—25 вересня англійцям довелося відступити.

Після цього Черчілль різко змінив позицію і, не зрікаючись голлістів, заходився шукати модус вівенді з Віші. Так, у вересні— грудні відбулася серія неофіційних переговорів, значення яких, з огляду на наявні документи, точно оцінити дуже важко.

Переговори Гора з де ла Бомом

Британський посол у Мадріді Семюел Гор та його французький колега де ла Бом мали кілька зустрічей у серпні. 27 вересня, тобто через два дні після Дакарської операції, вони зустрілися знову. Гор вручив де ла Бомові меморандум, у якому британський уряд звертався до французького з проханням зобов'язатися не нападати на британські кораблі й порти, не заперечувати проти підтримки Англією генерала де Голля, не передавати під німецький контроль флоту колоній, які залишилися вірними вішістському урядові. 12 жовтня уряд Віші повідомив про своє бажання продовжити переговори з метою прийняти модус вівенді; при цьому він не визнавав «ні справи, ні влади пана де Голля» і заявив, що дасть відсіч будь-якому новому нападові Англії. Пощастило виробити основи домовленості: французький уряд не прагнутиме відвоювати території, які приєдналися до «Вільної Франції», а англійський уряд не воюватиме проти інших територій. Між французькою метрополією та її колоніями відновиться морське сполучення.

Зустріч у Монтуарі

Ці переговори були раптово припинені після зустрічі Петена з Гітлером у Монтуарі 24 жовтня. До того ж у жовтні де ла Бома замінив Франсуа П'єтрі — людина, далека від симпатій до Великобританії.

Влітку 1940 р. політика Франції щодо Німеччини, коливаючись між політичними прихильностями Бодуена і Лаваля, залишалася невизначеною. Переговори велися через Вісбаденську комісію з перемир'я, в якій Францію представляв генерал Юнціже, а Німеччину — фон Штюльпнагель. Німці призначили послом у Парижі Отто Абеца — як здається, не дуже впливового жур­наліста. В Парижі перебував також генеральний представник уряду франції — Лсон Ноель, колишній посол у Польщі, якого замінив генерал де ла Лорансі. Та найголовнішою стала спроба Лаваля увійти в прямий контакт із німцями й завоювати їхнє довір'я. У серпні Лаваль мав кілька розмов з Абецом. Він скори­стався з Бодуенової хвороби (4—16 жовтня Бодуен хворів на пневмонію), щоб улестити Петена й посилити свій вплив на нього.

21 жовтня Лаваль поїхав у Париж на зустріч з Ріббентропом.

22 жовтня він бачився в Монтуарі, провінція Турень, з Гітлером і пообіцяв йому схилити Петена до зустрічі з фюрером. Гітлер їхав тоді в Андай, де, як ми бачили, сподівався умовити Франко вступити у війну. Вертаючись, знову ж таки в Монтуарі, він зустрівся з Петеном; на зустрічі був присутній не Бодуен, а Лаваль. Вони домовилися про принципи «співпраці» між обома країнами і ухвалили протокол про французькі колонії.

В Англії спочатку подумали, що Петен зобов'язався підписати з Німеччиною сепаратний мир, і це викликало велике занепо­коєння. Король Георг VI надіслав Петенові листа, в якому, зокрема, зазначав: «Лихо, що затопило Францію, позбавило нас її допомоги. Та було б справді смутною подією, якби Франція виступила тепер проти нас і подала пряму допомогу нашому ворогові».

Розповідаючи Муссоліні 28 жовтня у Флоренції про ці зустрічі, Гітлер сказав, що Лаваль — «нечесний демократичний політик, людина, яка не вірить у те, що каже, і орієнтується на нас, аби лиш урятувати свою шкуру». І навпаки, маршал Петен «справив на фюрера чудове враження». Лаваль погодився на війну з Англією, але тільки коли покращають психологічні умови. Щоб заспокоїти Муссоліні, стурбованого можливим франко-німецьким зближенням, Гітлер заявив йому, що ніколи не підпише ніякого мирного договору з Францією, доки не будуть задоволені вимоги Італії.

Місія Руж'є

Неофіційні переговори між Віші й Англією були продовжені за посередництвом професора Луї Руж'є, який 20 вересня запропо­нував Петенові свої послуги для зв'язку з Англією. Петен підтримав його і нібито сказав: «Лаваль — це людина, яку я зневажаю найбільше в світі, але він мені ще потрібен. Потім я позбудуся його». Із Женеви Руж'є поїхав у Лондон. Там його спочатку прийняв сер Александер Кедоген, постійний помічник міністра закордонних справ, який найперше зажадав від нього не зустрічатися з голлістами. 23 вересня він розмовляв з лордом Галіфаксом, 24-го — з самим Черчіллем, який зустрів його словами, повними емоційного пориву: «Ви — перший француз, який відновлює зв'язок між нами й урядом Віші. Не згадуймо минулих образ. Подивімось краще на нинішню ситуацію й поду­маємо, як їй протистояти». Руж'є запропонував домовитись на тих самих засадах, що вироблені Гором і де ла Бомом, хоча він і не знав про них. Крім того, Англія, відмовляючись, як і раніше, визнавати судноплавство в Північній Африці за каботаж (на який не поширювалася блокада), закривала б на це очі. Бі-Бі-Сі мала припинити особисті нападки на Петена. Та звістка про монтуарську зустріч мало не зруйнувала всього. Але Черчілль, зрештою, власноручно зробив свої нотатки на «протоколі», складеному Руж'є. Він зазначав: якщо генерал Вейган піде на розрив з урядом у Північній Африці, він зможе розраховувати на повну підтримку Британії. Якщо ж, навпаки, уряд Віші надасть бази Осі, Англія зробить усе, що в її силах, «щоб повалити уряд, винний у такій підлій зраді».

Можливо, що це почерк не Черчілля. Насправді Черчілля куди більше цікавила Північна Африка, ніж стосунки з Віші.

Руж'є подався до Лісабона і Північної Африки. Та Вейган не насмілився «підняти прапор повстання», за висловом Черчілля. Повернувшись 8 листопада до Віші, Руж'є подав свій звіт без відома Лаваля, який замінив Бодуена на посаді міністра закор­донних справ наприкінці жовтня. 11 листопада Руж'є мав тривалу розмову з Петеном. Голова уряду нібито сказав йому, що наказав ратифікувати результат цих переговорів, і що британський уряд дійшов аналогічної ухвали. Але чи можна назвати це, власне, ратифікацією угоди? Здається, Руж'є помилявся щодо цього. У всякому разі, в мемуарах Черчілля про цю подію нічого не сказано.

Угоди Галіфакса — Шевальє

Ще одні, треті, переговори відбулися в грудні. Генеральний сек­ретар Міністерства народної освіти Жак Шевальє приятелював з лордом Галіфаксом з 1903 р. 3-го грудня адмірал Офан, заступник начальника головного штабу ВМФ, попросив його використати свої дружні зв'язки, щоб спробувати переконати Англію не блокувати завезення до Франції нафтопродуктів і мастил. За щасливим збігом обставин, 4 грудня до Віші прибув канадський повірений у справах П'єр Дюпюї з листом від Галіфакса для Шевальє. В листі йшлося про необхідність підтримання між Францією й Великобританією стану «штучної напруженості». За словами Дю­пюї, англійці дуже добре ставилися до Франції та були невдоволені хибними діями, до яких їх змусили в Мерс-ель-Кебірі та в Дакарі. Петен, Шевальє, адмірал Офан і П'єр Дюпюї склали меморандум, і Дюпюї повіз його 7 грудня в Лондон. У документі зазначалося, що обидві країни підтримуватимуть між собою відносини «штучної холодності» — Петен визнав за краще вжити слово «холодність», ніж «напруженість», запропоноване Галі­факсом. Щодо французьких колоній має бути збережений ста­тус-кво. Флот і колонії не передаватимуться країнам Осі. Перед­бачалося також послаблення блокади щодо деяких товарів, зокрема нафти, мастил. Вертаючись, П'єр Дюпюї надіслав телеграму: «Все гаразд», яку у Віші сприйняли за ратифікацію британцями угоди. Зі свого боку, 13 грудня Петен вирядив у відставку Лаваля та скористався перестановками в уряді, щоб призначити Жака Ше­вальє міністром народної освіти і тим подати Галіфаксові ясне свідчення своїх намірів.

На практиці ця неофіційна угода діяла деякий час, і блокаду було трохи послаблено. У всякому разі, ці переговори велися без відома «Вільної Франції», від якої Черчілль віддалився, як ми бачили, після невдачі в Дакарі.

Відносини великих держав з Віші ^ на початку 1941 р.

Отже, 13 грудня 1940 р. маршал Петен вирядив у відставку Лаваля і доручив посаду міністра закордонних справ Фланденові, якому німці не довіряли. Дуже скоро головною постаттю в уряді став адмірал Дарлан. Обіймаючи посаду міністра морського флоту, з 9 по 25 лютого 1941 р. він був призначений заступником голови Ради міністрів і офіційним наступником Петена, міністром закор­донних справ, інформації, внутрішніх справ.

В умовах відсутності дипломатичних відносин між Францією й Англією Рузвельт за згодою Черчілля вирішив відрядити свого посла у Віші й призначив ним свого особистого друга адмірала Люї, який прибув у Францію 9 січня 1941 р. Американська гро­мадськість несхвально дивилася на ці взаємини. А метою Рузвельта було справити тиск на Петена, щоб не допустити передачі баз на території колоній німцям чи італійцям. Він хотів також сприяти поверненню до участі в війні французьких заморських територій. Найкращим засобом тиску з боку американців було підписання угод Вейгана—Мерфі. Новий американський генеральний консул в Алжирі Роберт Мерфі одержав від командувача французьких військ у Північній Африці генерала Вейгана та генерал-губернатора Шателя меморандуми відносно потреб Північної Африки, практично відрізаної від метрополії. Після переговорів 18—26 лютого в Алжирі було укладено угоду, яка — після схвалення в березні Вашінгтоном і Віші — набрала чинності 26 квітня. За її умовами США пообіцяли завезти необхідні товари в Північну Африку за мовчазної згоди Британії. За використанням цих товарів, зокрема за тим, щоб вони не потрапляли до метрополії, мали наглядати американські віце-консули. Крім того, Вейган пообіцяв Люї «протистояти всіма засо­бами, які є в його розпорядженні, нападові на Північну Африку, хоч би звідки він виходив».

Паризькі протоколи (травень 1940 р.)

Адмірал Дарлан, хоч і ненавидів англійців, «не був герма­нофілом... він був переконаний, що німці виграють війну і встановлять у Європі новий порядок». Жахливі невдачі Британії навесні 1941 р. утвердили його в цій думці. Він хотів одержати від німців дозвіл на переозброєння французьких військових ко­раблів. У квітні Дарлан надав французькі вантажівки у розпоряд­ження нового німецького командувача в Лівії — Роммеля. З трав­ня Дарлан прийняв запрошення посла Абеца зустрітися з ним у Парижі. За дозвіл переозброїти 7 міноносців і 6 есмінців він дав згоду на посадку й заправку в Сірії німецьких літаків, які перелітали до Іраку, а також на постачання зброї іракським заколотникам.

11 і 12 травня Дарлан зустрівся в Берхтесгадені з Гітлером і провів з ним розмови переважно про післявоєнний устрій. Гітлер збирався віддати Франції, якщо вона співпрацюватиме з Німеч­чиною, Валлонію та франкомовну Швейцарію замість Ельзас-Лотарінгії. Франції залишилися б також її колонії, крім Марокко й Тунісу. Вона могла б, крім цього, претендувати на деяку ком­пенсацію за рахунок Британської імперії. Все це виглядало вкрай невиразно. Але американці, котрим не пощастило отримати якусь інформацію про це, були дуже стурбовані.

28 травня Дарлан підписав у Парижі три протоколи. Перший з них, який справді виконувався, підтверджував те, про що було раніше домовлено стосовно Сірії. За другим — у розпорядження німців надавалися Бізерта й залізниця Бізерта — Габес, фран­цузькі військові кораблі мали супроводити конвої для постачання Африканського корпусу генерала Роммеля, що недавно прибув у Лівію воювати поруч з італійцями. Третім протоколом німецьким підводним човнам дозволялося заправлятись у Дакарі. Залишалося ці протоколи ратифікувати. Для цього Петен викликав Вейгана, Буасона й деяких інших урядовців. Вейган піддав різкій критиці проект Дарлана і відмовився віддавати бази. Петен заявив те саме, і 6 червня Дарланові довелося поступитись. З початком війни проти СРСР увага німців до цих питань ослабла.

Американці були дуже розчаровані, коли 12 листопада, під сильним тиском німців, Вейгана, що був у поганих стосунках з Дарланом, відкликали у Віші. Вони тимчасово припинили вико­нання угод Мерфі—Вейгана (20 листопада — 12 грудня). На­справді ж німецький тиск був не такий сильний, як гадали у Вашінгтоні, а зустріч Герінга, Петена й Дарлана у Сен-Флоран-тен-Вержіньї (1 грудня) показала, що Петен іноді намагався опиратись. Тільки з поверненням Лаваля (квітень 1942 р.) полі­тика Віші практично втратила самостійність. Після цього адмірала Люї відкликали у Вашінгтон.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 291; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!