Розділ VI. СТАНОВИЩЕ ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ в 1933-1941 рр

І. Близький Схід

Відновлення англо-єгипетськнх переговорів

Ми говорили вище про невдачу англо-єгипетських переговорів, що їх вели в 1932 р. Сідкі-паша та Джон Саймон. Вони ніколи б не вийшли з глухого кута, якби в жовтні 1935 р. Італія не напала на Ефіопію. Над розташованими між Ефіопією й Лівією Єгиптом і Англо-Єгипетським Суданом нависла відтоді загроза з боку Муссоліні. Тож природно, що єгипетське керівництво відчуло ціну альянсу з британцями.

У грудні 1935 р. під назвою «Єдиний фронт», або «Національний фронт», утворилось об'єднання головних єгипетських партій, до складу якого увійшов і великий народний рух «Вафд». Єдиний фронт примусив короля Фуада покласти край диктаторському ладові й повернутися до конституції 1923 р. Потім він передав британському представникові Майлзові Лемпсонові петицію, в якій просив про відновлення переговорів з Великобританією. Петицію підписали лідер «Вафду» Нахас-паша та провідники менших партій Мохаммед Махмуд-паша, Сідкі-паша, Шамсі-паша. Єгипет, який відгукнувся на заклик Ліги Націй і дотримувався санкцій проти Італії, бажав укласти союз з Великобританією. Після смерті короля Фуада (28 квітня 1936 р.) та вступу на престол його шістнадцятирічного сина Фарука позиція Єгипту не змінилася. На загальних виборах 2 травня 1936 р. «Вафд» здобув значну більшість голосів, і Нахас-паша став прем'єр-міністром.

Англо-єгипетський договір 1936 р.

Після деяких вагань новий міністр закордонних справ Англії Іден пристав на ці пропозиції, і Нахас-паша сів у Каїрі за стіл переговорів з Майлзом Лемпсоном. 26 серпня вони виробили угоду.

Єгипетських повноважних представників запросили в Лондон, де вони підписали договір про союз. Цим договором, у якому містилися політичні й військові умови, а також статті про Судан, відносини між двома країнами встановлювалися на нових засадах, у своїй політичній частині він підтверджував незалежність Єгипту й проголошував кінець британської окупації. Єгипет буде репрезентований у Лондоні послом, а Англія не матиме більше в Єгипті верховного комісара, а також посла з правом старшинства над послами інших країн. Обидві держави оголошувалися союзними й зобов'язувались не укладати з третіми країнами політичних договорів, несумісних з їхнім альянсом. У разі загрози війни проти однієї з обох сторін вони консультуватимуться щодо заходів, яких треба вжити. В разі війни проти однієї з них інша сторона негайно надасть їй допомогу. Для Єгипту надання такої допомоги не означало відряджання його військ. Він мав надавати своєму союзникові територію, порти, аеродроми й шляхи сполучення. Англія зобов'язалася підтримати заяву Єгипту про вступ до Ліги Націй. Вона також допоможе йому добитися від відповідних держав скасування капітуляцій (нерівноправних договорів, що надають привілеї чужоземцям). Договір міг бути переглянутий через десять років.

У військовому плані Єгипет дозволяв Англії утримувати війська кількістю до 10000 чоловік у мирний час поблизу Суецького каналу для забезпечення комунікацій Британської імперії. Це не буде розглядатись юридично як військова окупація і не зачіпатиме суверенних прав Єгипту. Через десять років обидві країни мали провести консультації та розглянути спроможність єгипетських військ захищати канал. Протягом восьми років окремі британські частини могли залишатися в Александрії та в її районі. Єгипетською армією більше не командуватиме сардар-англієць, і в ній не служитимуть більше англійські офіцери. Але єгипетський уряд запросить британську військову місію та запровадить англійське озброєння й спорядження.

Щодо Судану було поновлено дію угоди 1899 р., зупинену у 1924 р. після вбивства Лі Стека, тобто був відновлений режим кондомініуму. Судан мали захищати не лише британські, а й єгипетські збройні сили. Генерал-губернатор призначатиме урядовців з числа англійців та єгиптян. Знімалися будь-які обмеження еміграції єгиптян до Судану.

Так було знайдено компроміс, прийнятний для обох країн. Залишалося тільки використати в новій правовій ситуації всі наслідки, що їх вона містила в собі, для досягнення справжньої незалежності Єгипту. В січні—лютому 1937 р. єгипетський уряд передав ноти державам, які користувалися капітуляціями (Франція, Великобританія, Бельгія, Італія, Швейцарія, Греція, Норвегія, Данія, США, Ірландія. Південна Африка), вимагаючи їх скасування та надання Єгиптові повного суверенітету в питаннях юрисдикції. Він гарантував свою вірність принципам сучасного права та обіцяв утримуватися від будь-якої податкової дискримінації щодо іноземців. Він не вимагав негайного поширення компетенції національних судів на іноземців, а пропонував запровадити перехідний режим змішаних судів.

Завдяки підтримці Англії та Франції вимоги Єгипту були швидко задоволені. В квітні 1937 р. в Монтре відбулась міжнародна конференція, на якій учасники дійшли згоди без зайвих складнощів. Єгипетському урядові надавалась повна законодавча й фіскальна свобода. Капітуляції було скасовано. Перехідний режим змішаних судів мав тривати до 1949 р. Тоді ж таки, у травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Новий статус Дарданелл

Конвенція з проблем Дарданелл, анексованих згідно з Лозаннським договором від 24 липня 1923 року, встановлювала право вільного проходження всіх суден протокою. Свобода проходження Дарданеллами визнавалась абсолютною за умови, що Туреччина зберігатиме нейтралітет у разі можливої війни, але обмеженою, якщо Туреччина вступить у війну. В цьому разі Туреччина має право вжити будь-яких заходів, аби заборонити ворожим суднам проходження протокою. Для держав, розташованих у прибережній зоні, в умовах мирного часу вводились обмеження на тоннажність військових кораблів, максимум якої визначався «Комісією з проблем Дарданелл». Крім того, Дарданелли перетворювалися на демілітаризовану зону. Режим, установлений за Лозаннським договором, сприяв морським державам. Але Росія і особливо Туреччина опинялись у несприятливих умовах.

Події, що розгорнулися в зоні Середземного моря в 1935—1936 роках, та нова окупація Рейнської області дали нагоду Туреччині вимагати перегляду статусу Дарданелл; про це йшлося в ноті, надісланій 11 квітня 1936 року державам, що підписали Лозаннський договір. Ці держави погодились на скликання конференції, яка розпочалася в Монтре 22 червня за участю Австралії, Об'єднаного Королівства, Болгарії, Франції, Японії, Румунії, Туреччини, СРСР та Югославії. Італія спочатку відхилила запрошення, але зрештою дала згоду на приєднання до Монтрейської конвенції, що була підписана 20 липня 1936 року. Конвенція стверджувала право вільного проходження протокою та морської навігації (що заборонялося повітряним суднам). Це право мало загальний характер і поширювалося на торговельні судна в мирний час та в час війни за умов, що Туреччина зберігатиме нейтралітет. Якщо ж Туреччина опиниться в стані війни, то це право поширюватиметься лише на ті держави, котрі не воюватимуть проти

Туреччини «за умови, що вони не надаватимуть ніякої допомоги ворогом». Щодо військових кораблів, то країни, які не належали по прибережної зони, в мирні часи мали право на проведення протокою лише тих кораблів, тоннажність яких не перевищувала 15000 тонн. Це обмеження було трохи розширене для країн прибережної зони. У воєнні часи військовим кораблям країн — учасниць війни практично заборонялося проходження протокою.

Головна суть конвенції полягала в усуненні двох основних перешкод для здійснення суверенітету Туреччини: «Комісія з проблем Дарданелл», створена в Лозанні, була розпущена, її повноваження передавались турецькому урядові. Крім того, Туреччина отримувала право на ремілітаризацію Дарданелл. Конвенція була укладена на 20 років.

Палестинське питання

В Палестині ситуація ускладнювалася. Новий британський комісар, генерал Артур Вочоп, прибув до Палестини наприкінці 1931 року. Зовні країна виглядала спокійною. Однак євреї та араби жили в стані глибокої взаємної недовіри. Серові Артурові Вочопові не пощастило послабити ворожнечу, що наростала в результаті поглиблення економічної кризи. Вона призвела до збільшення числа євреїв-іммігрантів. У листопаді 1937 року чисельність єврейського населення в Палестині досягла 174 606 чоловік. У 1935 році у зв'язку з розгортанням політики антисемітизму в нацистській Німеччині, за офіційними даними, в Палестині було зареєстровано 61 854 євреїв-іммігрантів без урахування тих, хто прибув нелегально.

У жовтні 1933 р. виникли заворушення серед арабів, украй ворожі до англійців. Британський уряд було звинувачено в тому, що він сприяє наростанню імміграції євреїв та придбанню ними земель. Виступи, організовані «Арабським виконавчим комітетом», відбулися спочатку в Єрусалимі і в Яффі. Загинули 25 арабів і один поліцай. Зі свого боку, єврейські екстремісти організували вбивство надто поміркованих єврейських лідерів, надміру схильних до зближення з арабами.

Але тільки в 1936 р. напруження досягло такої сили, що змусило англійський уряд переглянути свою позицію щодо Палестини. В листопаді 1935 р. арабські партії звернулись до сера Артура Вочопа з вимогами створення демократичного уряду. Вони зажадали також негайного припинення імміграції євреїв і заборони продажу євреям арабських земель. Верховний комісар погодився на заборону продажу землі, якщо власник не лишить достатньої площі для себе й своєї родини. Він запропонував створити законодавчу раду з 5 урядових службовців, 11 членів, призначених ним, і 12 обраних. Серед цих 23 членів-неслужбовців 11 мали бути мусульмани, 7 — євреї, 3 — християни і 2 — представники

комерсантів. Лідери арабів прийняли цей проект, лідери євреїв — ні. У лютому й березні 1936 р. британський парламент відхилив його, і єврейська преса славила цю «велику перемогу».

Це пояснює спалах дуже широких арабських заворушень у квітні 1936 року. Почались вони з окремих убивств у Яффі, далі розгорнувся загальний страйк і справжня партизанська війна. Спочатку рухом керував «Верховний комітет арабських країн» під проводом великого муфтія Єрусалима Хадж Аміна; потім він взагалі вийшов з-під контролю. Англійський уряд надіслав значні підкріплення, і страйк наприкінці 1936 р. припинився. Було призначено також Королівську комісію під головуванням лорда Піла, що мала дослідити палестинську проблему. Вона прибула в листопаді 1936 року. Арабські уряди Йорданії, Іраку та Саудівської Аравії, зі свого боку, спонукали «Верховний комітет арабських країн» до поміркованішої позиції.

Королівська комісія вислухала представників обох таборів і повернулась до Англії, де опублікувала свою доповідь у липні 1937 р. Вона дійшла висновку, що діяльність країни-мандатарія паралізована і що вона була суперечлива, бо араби опиралися створенню «Єврейського національного дому» й вимагали автономного уряду. Араби виявляли до англійців чимраз більшу недовіру, а тим часом розвивався войовничий єврейський націоналізм.

Отже, єдиним можливим вирішенням було розділити Палестину на дві частини. До єврейської держави мали відійти північна частина Палестини до Ель-Мадждаля, приморська рівнина за винятком «коридору», що з'єднує святі місця Єрусалим та Віфлеєм з портом Яффа. Ці останні, як «священні скарбниці цивілізації», мали залишитися під мандатом Ліги Націй так само, як Назарет і Тіверіадське озеро. Решта території Палестини приєднувалася до Йорданії. Між Великобританією, Йорданією, арабами Палестини та «Сіоністською організацією» мали бути укладені угоди. Англія мала підтримати прохання Йорданії та нової єврейської держави про вступ до Ліги Націй.

Цей проект наштовхнувся на сильну опозицію. Ірак надіслав протест до Ради Ліги Націй. На конгресі сіоністів, який відбувався в Цюріху в серпні 1937 року, погляди істотно розійшлися. Лише Абдалла з Йорданії прихильно поставився до проекту. Мандатна комісія Ліги Націй, визнаючи принцип розділу Палестини, все-таки порадила продовжити мандат у тому вигляді, в якому він діяв на той момент.

Через це заворушення серед арабів відновилися в 1937 році. «Верховний комітет арабських країн» був розпущений британцями, а деякі з його членів заарештовані й вислані на Сейшельські острови. Інші, котрим пощастило втекти, опинились у вигнанні за межами Палестини. Єрусалимський муфтій утратив свою політичну владу і втік до Бейрута.

8 вересня 1937 року 400 делегатів з усіх кінців арабського світу зібралися на конференцію в Блудані поблизу Дамаска, щоб розглянути палестинську проблему. На конференції були представлені всі арабські країни за винятком Йємену. Конференція одноголосне ухвалила постанову, згідно з якою Палестина проголошувалася невід'ємною складовою частиною арабських володінь, будь-який проект розділу відхилявся, ставилася вимога про скасування декларації Бальфура, припинення мандату та укладення англо-палестинського договору про утворення незалежної палестинської держави з гарантованими правами меншин. Отож, араби, на відміну від євреїв, повністю виключали принцип розділу Палестини.

Сер Артур Вочоп у 1937 р. подав у відставку, його місце посів сер Гарольд Мак-Майкл. Йому довелося зіткнутися з ситуацією постійного неспокою, з дедалі частішими вбивствами, актами саботажу і тероризму. Зорганізовувалися і арабські повстанці. Проте наприкінці 1938 року умови знову стали майже нормальними. Британський уряд надіслав технічну комісію, яка мала на місці вивчити проблему розділу Палестини. Комісія дійшла висновку, що розділ не є можливим в економічному і стратегічному планах. Однак, якщо все-таки ухвалювати постанову про розділ, то необхідно значно зменшити території, які мають відійти євреям. У Лондоні новий міністр колоній Малком Макдональд виявляв набагато менше прихильності до розділу, ніж його попередник Ормзбі-Гор. Відтак британський уряд відкинув цю ідею і спробував ужити заходів для досягнення домовленості між арабами та євреями. Він запропонував представникам «Єврейського агентства», арабів Палестини та арабських країн зустрітися спочатку нарізно, потім усім разом із британською делегацією. Але ця конференція так і не відбулася. Уряди арабських країн погодилися на зустріч, але араби Палестини рішуче відмовлялися визнати «Єврейське агентство». Щодо цього останнього, то воно лишалося непохитним у своїх вимогах і відмовлялося поступатися в будь-якому з їх пунктів.

Тоді британський уряд видав «Білу книгу», в якій проголосив, що суверенна і незалежна держава Палестина буде утворена на кінець періоду, який закінчується через десять років. Будуть зроблені зусилля, щоб залучити арабів та євреїв до співпраці в управлінні цією державою. Протягом перших п'яти років у Палестині можна буде прийняти лише 75 000 єврейських іммігрантів, що доведе кількість єврейського населення до однієї третини від загальної чисельності населення Палестини. На кінець п'ятирічного періоду орган на кшталт Установчих зборів, у якому будуть представлені британці, повинен розробити конституцію. Країна буде розділена на три зони: в першій зоні євреям буде заборонено купувати землі, ^в другій — купівля земель обмежена, в третій — вільна.

Цей проект більше сприяв арабам, і євреї йому рішуче опиралися. Війна в Європі перешкодила передачі цього проекту до Ради Ліги Націй. Проте Мандатна комісія відхилила цей проект 4 голосами проти 3. 17 квітня 1939 року «Істадрут», сіоністська робітнича організація, опублікувала маніфест, у якому закликала всіх євреїв чинити опір будь-яким обмеженням щодо «Єврейського національного дому». Крім того, ця проблема набула і морального резонансу, оскільки саме в цей час нацисти з подвоєною інтенсивністю почали переслідували євреїв. Отже, коли вибухнув другий всесвітній конфлікт, палестинська проблема лишалася далекою від розв'язання.

Інші країни Близького Сходу до початку 1939 року

До 1939 року в інших регіонах Близького Сходу дипломатична діяльність була менш активна. Англійці мали деякі труднощі в стосунках з Йєменом, декотрі племена якого нападали на британську колонію в Адені. 11 лютого 1934 року був підписаний 40-річний договір про дружбу та співпрацю між Англією та Йєменом, яким визнавалась незалежність Йємену та визначалися його кордони. Саудівська Аравія та Йєменський імам часто конфліктували між собою. Супротивники Ібн Сауда інколи переховувалися в Йємені. 22 березня 1934 року між Саудівською Аравією та Йєменом вибухнула війна. Перемир'я почало діяти з 13 травня, а 20 травня був підписаний Таїфський мирний договір. Ібн Сауд визнав незалежність Йємену і не анексував жодної з Йєменських територій. Обидві країни мали здійснювати політику арабського братерства та ісламської дружби. 29 квітня 1937 року імам Ях'я приєднався до ірако-саудівського договору про братерство і союзництво від 2 квітня 1936 року. Йємен був трохи стурбований італійським вторгненням на його територію. В англо-італійській «джентльменській угоді» від 16 квітня 1938 року містилася теза про Близький Схід. Обидві країни зобов'язувалися поважати суверенітет Саудівської Аравії та Йємену і не укріплювати острови Червоного моря. Згадаймо також Саадабадський пакт, укладений 8 липня 1937 року Іраном, Туреччиною, Іраком та Афганістаном. Це був договір про невтручання у внутрішні справи чотирьох країн, про консультації та про ненапад. «Кожна з високих сторін, що домовляються, погодилася щодо здійснення заходів у своїй власній сфері, які б перешкоджали формуванню та діяльності озброєних банд, асоціацій чи організацій, спрямованих на підрив установлених інститутів...» (ст. 7). Цей договір здебільшого трактувався як засіб захисту від СРСР і комуністичного руху.

Іракська проблема (1941)

Початок війни викликав різноманітні дипломатичні та воєнні ускладнення на Близькому Сході. В процесі здійснення договору 1939 року були підсилені британські гарнізони в Єгипті. Єгипет, не оголошуючи війни Німеччині, розірвав з нею дипломатичні відносини. Було проголошено надзвичайний стан та запроваджено економічний і військовий контроль. 15 червня 1940 року єгипетський уряд надіслав ноту Італії: Єгипет візьме участь у війні лише тоді, коли італійські війська проникнуть в глиб єгипетської території, бомбардуватимуть єгипетські міста або власне єгипетські військові об'єкти. 14 квітня 1941 року, в момент нападу Роммеля на Єгипет, Палата Єгипту ще раз підтвердила свою політику невтручання у війну. В 1941 році в Каїрі був створений «Близькосхідний центр постачання»' — орган, покликаний суворо лімітувати імпортні операції. Але політика економічного контролю викликала в Єгипті глухе незадоволення проти Англії. Ми ще побачимо, як у 1942 році англійці зуміли уникнути того, щоб це незадоволення переросло у відкритий протест, із якого скористалися б держави Осі.

В Іраку все було по-іншому. Відтоді, як укладено договір 1930 року, політичне життя там було дуже неспокійне. Король Фейсал помер у 1933 році. Його син Газі, який заступив батька на троні, загинув у автокатастрофі 4 квітня 1939 року. Його син Фейсал II, що став новим королем у 9-річному віці, мав регентом свого дядька, еміра Абдуллу Іллаха. В цій розбурханій країні німецька пропаганда здійснювалася з великою силою. Німці прихилили до своєї партії Рашіда Алі сль-Гелоні, який з 1921 по 1925 рр. не раз був міністром — з 1929 до 1935 р., потім прем'єр-міністром, а з квітня 1940 р. по січень 1941 — знову прем'єр-міністром. У квітні 1941 р. під впливом німецько-італійської комісії з питань перемир'я, що перебувала в Сирії, а також з боку німецьких владних кіл у Греції Рашід Алі при підтримці чотирьох полковників скинув чинний уряд, створив «Уряд національної оборони», що його підтримувала армія, і змістив регента. Спочатку він прихильно висловлювався щодо застосування англо-іракського договору, і 17 квітня британські війська висадилися у Басрі. Але 1 травня він виступив проти нових поповнень англійських військ, і іракці атакували аеродром у Ель-Хаббанії, поблизу Багдада. Англійський уряд заявив протест і почав воєнну кампанію, а тим часом регент Абдул Іллах і скинутий Рашідом Алі кабінет знайшли притулок у Сирії та Йорданії. Дії британців були досить енергійні, і німці встигли надіслати для підтримки бунтівних іракців лише нечисленну групу технічного персоналу. 30 травня переможений Рашід Алі змушений був утікати. 14 червня британський уряд знову заявив про свою повагу до незалежності Іраку. Завдяки впливові, що його мав новий британський посол сер Кінахан Корнваліс, який раніше перебував у цій країні з 1921 р. по 1935 р., Ірак 9 червня розірвав дипломатичні відносини з Італією. Війну Німеччині, Італії та Японії Ірак оголосив лише в січні 1943 р.

Справа Сирії та Лівану

У вересні й листопаді 1936 р. Сирія та Ліван уклали договори про дружбу та союз із Францією, де тоді був при владі «Народний фронт».

Ці договори, укладені на 25 років, передбачали, що через 3 роки обидві країни стануть незалежними і висунуть свої кандидатури на вступ до Ліги Націй. Франція протягом 3 років ще триматиме свої війська в Сирії, а також зберігатиме свої військові бази. Щодо терміну розміщення французьких війсь у Лівані ніяких обмежень не визначалося. Але ні перший, ні другий з цих договорів не було ратифіковано Францією, і це викликало сильне незадоволення обох підмандатних територій. Після перемир'я, досягнутого в червні 1940 р., обидві країни опинилися у скрутному економічному становищі; там почала діяти італійська комісія з питань перемир'я. У травні 1941 року Дарлан дав згоду на переліт над Сирією німецьких літаків, які мали надати допомог іракським бунтівникам і приставити зброю для Рашіда Алі. Гекрал Катру марно намагався одержати згоду на мирне приєднання до «Вільної Франції». Врешті, 8 червня 1941 року британські війська разом з військовим контингентом «Вільної Франції» під командуванням генерала Катру перейшли кордон. Генерал Катру оолосив, що Франція віднині відмовляється від мандату і перетвори; Сірію та Ліван на суверенні й незалежні держави. Угоди, що мали бути обговорені найближчим часом, повинні були гарантуйте цю незалежність. Британський посол у Каїрі сер Майлз Лемісон приєднався до заяви французів. 10 червня Черчілль заявив що Англія не має ніяких територіальних претензій ні щодо Сирії, ні щодо будь-якої французької території. Воєнні дії проти сил уряду Віші, що здійснювалися під командуванням генерала Денца, тривали до 14 липня, дати підписання перемир'я (Сен-Жи-д'Акрська конвенція). Це перемир'я не було прийняте генералом де Голлем, і тому виникла потреба в роз'яснювальній угоді.

27 липня генерал де Голль та державний міністр Олвер Літлтон обмінялися листами, в яких гарантувалася незалежність обох країн — незалежність Сирії, проголошена 27 вересня, та незалежність Лівану, проголошена 21 листопада, а також уточнювалися права «Вільної Франції». У лютому 1942 р. генерал сер Едвард Спірс був призначений надзвичайним і повноважним посланником Об'єднаного Королівства в Бейруті й Дамаску. Ми ще побачимо далі, як у 1943 році взаємовідносини між Францією та її двома колишніми підмандатними територіями Близького Сходузазнали нової кризи.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 335; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!