IV. Конфлікт між Японією та Сполученими Штатами й розрив між ними (1939—1941 рр.)

Серед американців ізоляціонізм утрачав свої позиції. Громадська думка, керована колишнім державним секретарем Генрі Л. Стім-соном та різноманітними газетами, такими як «Вашингтон пост» і «Нью-Йорк таймс», підтримували ідею про те, що необхідно розрізняти агресора і жертву, припинити практику сліпого нейт­ралітету. Багатьох американців обурювало те, що Японія піддавала бомбардуванню цивільне населення. В червні 1939 р. Кордел Гал запропонував оголосити «моральне ембарго» на літаки і частини до них, а також на боєприпаси, що призначалися для країн, які бомбардують міста. Ця пропозиція була широко підтримана. Навесні 1939 р. Кей Піттмен, голова комітету в закордонних справах Сенату США, запропонував резолюцію, яка дозволяла б прези­дентові, якщо він визнає за необхідне, припинити будь-які тор­говельні контакти з Японією. Рузвельт і Кордел Гал, щоб уник­нути дебатів, які могли б лише ускладнити міжнародне напру­ження, почали діяти своєю владою і 26 липня 1939 р. нагадали, що термін договору про торгівлю між Сполученими Штатами та Японією має скінчитися через 6 місяців¹. Це дало їм можливість починаючи з зазначеної дати контролювати торгівлю з Японією, і, якщо потрібно, припинити її.

Еволюція японської політики

В Японії кабінет, керований принцем Коное, якого вважали більш-менш прихильним до Сполучених Штатів, у січні 1939 р. подав у відставку. На зміну кабінетові Коное прийшов уряд Хірануми, в якому міністром закордонних справ був Аріта. А це означало зближення з Італією та Німеччиною. Ці дві країни, як відомо, у травні 1930 р. підписали Сталевий пакт. Чи повинна Японія приєднуватися до цього альянсу, чи, може, краще обме­житися більш загальними тезами Антикомінтернівського пакту, який вона вже підписала в листопаді 1936 р.? Хіранума вагався. В травні він уже пропонував США приєднатися до Японії в її спробах захистити мир у Європі. Та його ініціатива була марна. Його дуже непокоїло те, що американці денонсували договір про торгівлю. Японію справді дуже задовольняв Антикомінтернівський пакт. Гітлерівська загроза, що нависла над Заходом, не давала можливості західним країнам підтримати Китай в його боротьбі з Японією; що ж до Гітлера, то він був дуже незадоволений і волів покласти край китайсько-японській війні або щонайменше зару­читися обіцянкою сприятливого торгового договору між Німеч­чиною та Китаєм. У серпні 1938 р. уряд Коное погодився приєд­натися до оборонного союзу з Німеччиною та Італією, запропо­нованого генералом Осімою, японським військовим аташе в Берліні (з жовтня 1938 р. — посол), але за умови, що цей договір буде спрямований виключно проти СРСР, що не влаштовувало Гітлера. Японська армія прагнула ширшого союзу. Аріта протистояв цьому, таку саму позицію займали фінансові та придворні кола. Протягом літа 1939 р. тривали переговори, Осіма намагався домогтися союзу, Аріта — обмежити вагу цього об'єднання. Але 21 серпня фон Ріббентроп зателефонував Осімі і повідомив, що він їде до Москви з метою підписання пакту з радянською Росією. Японський уряд розцінив цей пакт як зраду. Навіть армія була незадоволена. 18 вересня, в той момент, коли тріумф Гітлера в Польщі був забезпечений, Осіма надіслав до Берліна, щоправда з запізненням, протест — утім, досить несміливий — від уряду Хірануми. Але на цей час Хіранума вже був змушений подати у відставку, був створений новий кабінет, очолюваний генералом Абе, а міністром закордонних справ призначено адмірала Номуру.

Початок війни в Європі змусив Сполучені Штати активніше взятись за організацію своєї оборони і збільшити виробництво зброї. Це потребувало скорочення вивозу матеріалів до Японії. 26 вересня Рузвельт звернувся до приватних підприємців із про­ханням припинити експорт одинадцяти видів матеріалів. З листо­пада Конгрес США переглянув закон про нейтралітет і скасував ембарго на зброю та боєприпаси. Складалося враження, що Спо­лучені Штати, як зазначив колись Теодор Рузвельт, повинні «говорити лагідно, але в руках тримати великого дрюка». До того ж окуповані на той час Франція та Англія не мали можливості провадити діяльність на Далекому Сході, а це збільшувало відпо­відальність американців. На початку 1940 р. США відмовилися поновити договір про торгівлю з Японією попри думку посла Гру, який вважав за краще тримати цю країну «в стані непевності», як пропонував Гал. Ця політика призвела до падіння кабінету Абе, якого армія вважала не досить енергійним. Йому на зміну прийшов адмірал Йонаї, Аріта лишився міністром закордонних справ (січень 1940 р.).

Проекти експансії на півдні

В 1941 р. японський уряд рішуче переорієнтувався на політику експансії в південних морях. Ще до початку загарбання Голландії та Франції, 12 січня Японія оголосила, що вона відмовляється від договору про арбітраж та перемир'я, що його вона підписала з Нідерландами 22 лютого, і поставила вимогу про надання їй торговельних переваг в Нідерландській Індії та про створення сприятливих умов для заснування підприємств і для японських робітників у цій країні. 17 квітня Кордел Гал заявив, що США проти будь-яких змін у політиці в Індонезії, і 10 травня запро­понував Англії спільний демарш проти японського уряду з цього питання, проте без будь-яких зобов'язань щодо втручання в разі, якщо Голландська Індія буде окупована. Насправді, як свідчать японські джерела, на той час Японія не мала на меті окупувати голландську колонію. Кордел Гал боявся лиш того, щоб після капітуляції голландської армії в Європі іноземні війська не виса­дилися на островах. У червні уряд Нідерландської Індії погодився на те, щоб не скорочувати експорт до Японії.

Насправді ж Японія починала орієнтуватися саме на Індокитай. 18 червня 1940 р. уряд Йонаї звернувся до маршала Петена з проханням дати дозвіл на те, щоб японська воєнна місія могла діяти в Індокитаї. Мета цього прохання полягала в тому, щоб розірвати сполучення між Тонкіном та чанкайшистським Китаєм. Генерал-губернатор, генерал Катру, погодився на припинення воєнних поставок. Але японцям цього було замало. 20 червня Франція погодилась прийняти японську місію спостерігачів. Крім того, Японія звернулась до Англії з вимогою вивести англійські війська з Шанхая, закрити кордон в Гонконгу та дорогу на Бірму. Черчілль марно просив дійової підтримки від Сполучених Штатів. Після відмови США 17 липня була підписана англо-японська угода, за якою на три місяці припинялися воєнні поставки до Китаю, що здійснювались через Бірму та Гонконг. 29 червня Аріта, японський міністр закордонних справ, зробив велику до­повідь, у якій він заявив про те, що існує природний зв'язок між Далекосхідною Азією та країнами південних морів. За його сло­вами, потрібно було створити в цих регіонах «стабілізаційну силу», щоб забезпечити їх процвітання. Одне слово, на Далекому Сході потрібно запровадити новий порядок. Ця остання фраза не спо­добалась армії. Армія вважала кабінет Йонаї занадто па­цифістським і змусила Йонаї подати в відставку 16 липня. Принц Коное погодився створити новий уряд, який був би набагато прихильнішим до войовничих настроїв; Мацуока став міністром закордонних справ, а генерал Тодзіо — військовим міністром. Лише один Йосіда, міністр флоту, висловлювався проти можли­вості війни між Японією та англосаксонськими державами. Ство­рення цього кабінету було ще одним кроком до розриву. Таємна програма, розроблена новим урядом, передбачала:

— прискорити кінець війни в Китаї;

— вирішити проблему «нового порядку» в азійських країнах і з цією метою домогтися зближення з Німеччиною та Італією, вжити жорсткіших заходів до Китаю, Гонконгу та до іноземних концесій у Китаї.

Окупація Тонкіну та відсіч американців

Перших заходів було вжито відразу. 1 серпня Японія направила ультиматум урядові Віші, вимагаючи права послати війська в Тонкій і контролювати аеродроми. Під тиском Німеччини фран­цузький уряд погодився. 29 серпня в Токіо була підписана угода,

за якою Японія одержувала гарантії щодо своїх вимог і визнава­лася «перевага інтересів Японії на Далекому Сході як в еко­номічній, так і в політичній сферах». За це Японія обіцяла поважати французький суверенітет в Індокитаї. 15 вересня япон­ський генерал Нісіхара, який вважав цю угоду недостатньою і вимагав для Японії нових морських баз, надіслав ультиматум адміралові Деку, який 20 липня змінив генерала Катру на посту французького верховного комісара в Індокитаї, й заявив, що його війська перейдуть тонкінський кордон 23 вересня. Адмірал Деку мусив поступитися. Воєнна угода була підписана в Ханої 23 ве­ресня. Проте біля китайського кордону розгорнулася певна діяль­ність. В Нідерландську Індію була направлена японська місія, яка вимагала встановлення економічних привілеїв, особливо щодо по­стачання нафти до Японії. При підтримці Сполучених Штатів та Англії ван Моок, що вів переговори з голландського боку, запе­речував.

За таких обставин американський уряд ужив деяких енергійних заходів. У червні 1940 р. було проголошено закон про «зміцнення національної оборони». Розділ VI цього закону уповноважував президента забороняти або обмежувати експорт товарів, необхід­них для національної оборони. Керівництво цією політикою ем­барго покладалося на полковника Рассела Л. Максвелла і здійсню­валось безпосередньо за наказами президента після консультації з Державним департаментом. 2 липня президент Рузвельт ліцен­зував експорт трьох груп товарів, у тому числі алюмінію та запасних частин для літаків. Міністр фінансів Моргентау вимагав загального ембарго на всі нафтові продукти і метали. Державний секретар Гал був обережніший. Врешті, 26 липня Рузвельт підпи­сав заяву, що ліцензувала експорт чорних металів, нафти та авіаційного бензину. 19 вересня Рузвельт вирішив повністю зупи­нити експорт чорних металів. Ця ухвала була оголошена 26 ве­ресня. Це був перший серйозний удар по японському воєнному виробництву: понад 50 відсотків сталі, що вироблялася в Японії, йшло на потреби військово-морського флоту і армії. Металургійна промисловість Японії була змушена працювати поза межами своїх можливостей. Проте японське керівництво не відступало від про­довження своєї політики територіальної експансії.

Тристоронній пакт

Японія відповіла тим, що 27 вересня 1940 р. підписала в Берліні тристоронній пакт із Німеччиною та Італією. З самого початку свого існування кабінет Коное схилявся до того, щоб укласти союз із країнами Осі, й прагнув примусити Німеччину визнати японське домінування в Далекосхідному регіоні. Фон Ріббентроп в обмін на це волів мати відчутні переваги для Німеччини. Наприкінці

серпня він послав у Токіо високопоставленого чиновника Штамера. 4 вересня 4 головні японські міністри — Коное, Мацуока, Тодзіо та Йосіда подали японські пропозиції¹: взаємне визнання «нового порядку» в Європі та Азії, а також «життєвого простору» — японського на Далекому Сході й німецького та італійського — в Європі та Африці. Японська сфера простягалася до Індії. Японія була готова застосувати силу, щоб досягти цих цілей, але нама­галася дотримуватись миру зі Сполученими Штатами. Переговори між Мацуокою і Штамером почалися 19 вересня і тримались у великій таємниці. Німецький представник був дуже зговірливий.

Союз був укладений ще до 19 вересня, а підписання призна­чалося на 27 вересня. 25 вересня фон Ріббентроп повідомив Молотова, що цей союз спрямований не проти СРСР, а проти американських «паліїв війни». Договір був короткий. Японія виз­навала права Німеччини та Італії очолити запровадження «нового порядку» в Європі (ст. 1). Своєю чергою, Німеччина та Італія визнавали, що Японія очолюватиме запровадження «нового поряд­ку» в Східній Азії (ст. 2). Три країни зобов'язувалися до спів­праці, щоб досягти цих цілей будь-якими політичними, еко­номічними і навіть воєнними засобами в разі, якщо одна з них зазнає нападу з боку держави, яка на теперішній момент не бере участі у війні в Європі або в китайсько-японському конфлікті (ст. 3). Три держави проголошували, що цей договір не впливатиме на політичний статус, що існував між кожною з цих держав та СРСР (ст. 5). Було домовлено провести взаємні консультації, щоб визначити, коли стаття 3 може бути застосована. Визначення, що ж таке «новий порядок», лишилося дуже нечітким.

Отже, на відміну від Антикомінтернівського, тристоронній пакт був спрямований не так проти СРСР, як проти США, що лишалися головним арбітром ситуації як на Тихому океані, так і в Європі.

Розвиток англо-американської співпраці в Тихому океані

З ^27 вересня 1940 р. уряд США почав чудово усвідомлювати, що війна з Японією цілком імовірна. Питання було лише в тому, як До неї готуватися — чи шляхом запровадження ембарго на нафтопродукти, чи досить буде, як вважав Кордел Гал, розробити разом з британцями скоординований план спільної боротьби. Щодо Цих останніх, то вони, за погодженням із США, вирішили знову відкрити Бірманську дорогу. Переобрання Рузвельта 5 листопада

Здається, що імператор та Коное держалися стриманіших поглядів, ніж Мацуока і Тодзіо.

1940 року свідчило про схвалення американцями нового курсу, спрямованого на здійснення твердої зовнішньої політики. Рузвельт не давав жодних обіцянок надати підтримку Нідерландській Індії в разі нападу на неї, попри значний тиск з боку австралійського уряду, проте була значно збільшена допомога Китаєві, як фінан­сова, так і воєнна — постачено велику кількість авіатехніки. На початку 1941 року майже щотижня до переліку товарів, які підлягали ліцензуванню, додавали все нові й нові назви. Японсь­ким політикам зроблено офіційні попередження про те, що Спо­лучені Штати рішуче настроєні підтримувати Англію, незважаючи на можливий ризик вступу у війну. Громадська думка, як по­казали опити, все більше схилялися до такої можливості. Відтак, як зазначив Герберт Фсйс, «американська політика протягом усієї зими являла собою поєднання попереджувальних жестів, заходів примусу, які ставали все суворішими, та переговорних ініціатив».

29 січня 1941 р. у Вашингтоні почалися таємні наради штабів Англії, Сполучених Штатів і домініонів. Інша нарада, що відбу­валася з 21 по 27 квітня в Сінгапурі між Австралією та Нідер­ландами, розробила план оборони, який мав бути здійснений після Перл-Гарбора. Постанови, ухвалені у Вашингтоні, мали першоряд­не значення. Було зазначено, що в разі вступу США у війну основні воєнні зусилля американців будуть спрямовані на Атлан­тику та Європу, оскільки Німеччина відігравала головну роль серед держав — учасниць Осі. Сполучені Штати повинні були розгорнути свої сили в Атлантиці та Середземному морі з тим, що вивільнити британські сили для оборони британських територій на Далекому Сході. Тихоокеанський американський флот не здій­снюватиме оборону Сінгапуру, як того хотіли англійці, але забез­печуватиме захист Гавайїв, Філіппін, Гуаму, Вейку і, можливо, проводитиме маневри на Маршаллових та Каролінських островах. В травні та червні цей план був схвалений урядами обох держав, проте Гал відхилив британську пропозицію виступити зі спільною заявою, аби попередити Японію про те, що обидві країни вжива­тимуть заходів у разі агресії в Азії та на Індійському океані. Але це не завадило державному секретареві в перебігу численних розмов (більш як 40) з послом Номурою дійти згоди. Здається, в цих розмовах Номура був щирий, але його уряд підтримував його лише наполовину, і Кордел Гал знав про це, оскільки англійці та американці володіли японськими шифрувальними ко­дами. Основою розмов був проект, за яким США повинні відно­вити всі свої торговельні контакти з Японією і виступити посе­редниками між японцями та Чан Кайші за умови, що Японія зобов'яжеться застосовувати лише мирні засоби в південних морях і надаватиме допомогу Німеччині лише в тому випадку, коли та стане жертвою агресії.

Вагання японців (весна 1941 р.)

фактично саме навесні 1941 р. Японія почала ухвалювати ті жахливі постанови, які, врешті, призвели до війни. Спочатку япон­ський кабінет схвалив ідею візиту Мацуоки до Берліна та Москви, щоб одержати від німців точне визначення японської зони впливу та підписати угоду з СРСР, яка б узгодила політику цієї країни з політикою держав — учасниць тристороннього пакту. Японському урядові був абсолютно невідомий намір Гітлера напасти на Росію. Гітлер, маючи перед собою цю перспективу, підштовхував японців до негайного вступу у війну. Мацуока дорогою до Берліна заїхав до Москви; 23 березня він запропонував Сталінові та Молотову пакт про ненапад. Після цього, з 27 березня по 4 квітня, він мав довгі розмови з Гітлером та Ріббентропом. Ці двоє намагалися переконати його в тому, що поразка британців неминуча і в інтересах Японії негайно захопити Сінгапур. Мацуока, який не мав повноважень вирішувати таку справу, обмежився заявою про те, що неминучість війни між США та Японією в нього не викликає сумніву, але він не може поки що назвати точної дати, коли це станеться. Крім того. Гітлер намагався відрадити Мацуоку від укладення пакту про ненапад з СРСР, бо, як він говорив, ця держава може стати ворогом. Проте, всупереч твердженням адмірала Редера та фон Вайцзекера, він не відкрив тоді своїх агресивних намірів. На зворотному шляху Мацуока знову заїхав до Москви. І там Сталін, який, безперечно, усвідомлював небезпеку з боку Німеччини, відкинув усі умови, які він раніше ставив для підписання угоди, зокрема вимогу про купівлю південної частини Сахаліну; 13 квітня у Москві Мацуока підписав пакт про нейт­ралітет, який мав діяти протягом 5 років. Цей пакт був одразу схвалений японським урядом. Обидві країни зобов'язувалися зберігати нейтралітет, якщо одна чи інша стане «об'єктом ворожих дій з боку однієї чи кількох інших держав». Ні про зони впливу, ні про позицію СРСР щодо Китаю в цьому договорі не згадувалося. Гітлер був дуже незадоволений підписанням пакту.

21 квітня на засіданні найвищого політичного і військового керівництва Японії, скликаному Коное, було вирішено продовжу­вати переговори з США, але при цьому поставити такі умови, які фактично унеможливлювали укладення угоди. На засіданні чітко визначилися дві тенденції: одна — з боку керівництва армією, яке схилялося до негайного початку війни; друга — з боку принца Коное та керівництва флотом, які рішуче заперечу­вали проти можливості війни зі Сполученими Штатами й споді­валися на допомогу Рузвельта в справі урегулювання китайсько-японського конфлікту. Щодо Мацуоки, то, повернувшись до Японії р квітня, він висловився за те, щоб Японія в разі війни між Росією та Німеччиною виступила на боці Німеччини. Про це він повідомив німецького посла Отта. Мацуока виступав також і за те, щоб запропонувати Сполученим Штатам укласти договір про нейтралітет. Загалом, складалося враження, що Мацуока не має чітких переконань і його розбирають сумніви. 28 травня він передав Ріббентропові послання з проханням уникнути війни з Росією за будь-яку ціну. А коли 22 червня Німеччина напала на Росію, Мацуока заявив імператорові про необхідність вступу Япо­нії у війну. Принц Коное на це не погодився.

Ухвали Японії (червень — липень 1941 р.)

Для визначення японської політики вирішальне значення мала нарада, яка відбулася 25 червня, а особливо нарада, що проходила 2 липня. На цих нарадах армія спромоглась нав'язати свої погляди. 25 червня вирішено підсилити вплив Японії в Індокитаї й Таїланді. 2 липня була відкинута ідея про можливість втручання

3 боку Німеччини, а також вирішено вжити заходів, аби воєнними операціями на півдні змусити Чан Кайші до капітуляції. Було також ухвалено завершення готувань до можливої війни зі СТА та Англією. Крім того, аби позбутися Мацуоки, кабінет Коное 16 липня подав у відставку. Проте він був відновлений на тих самих засадах — генерал Тодзіо залишився військовим міністром, а адмірал Тойода очолив Міністерство закордонних справ.

Першим наслідком постанов, ухвалених на засіданнях 25 червня та 2 липня, стала окупація всього Індокитаю. Після цього вона взяла участь у війні, яку Таїланд почав проти Франції 23 лис­топада 1940 р. Відомо, що 23 березня 1907 р. Сіам віддав Франції округи Баттамбанг і Ангкор у Камбоджі. Таїланд прагнув повер­нути ці території і починаючи з 1936 р. не таїв своїх бажань щодо створення власних міцних збройних сил. Це стало предметом нового конфлікту. Армія та флот Франції здобули декілька пере­мог, та японці негайно натисли зі свого боку, і в грудні між Японією й Таїландом був підписаний договір про дружбу, а потім договір про союз. 26 січня 1941 р. Таїланд погодився на посеред­ництво Японії в конфлікті з Францією. У зв'язку з загрозою японської інтервенції уряд Віші 10 березня 1941 р. вирішив поступитися деякими камбоджійськими і лаоськими територіями (округи Ангкор, Баттамбанг, Сіємреап та Сісопхон). Мирний договір між Францією й Таїландом підписано 9 травня 1941 р.

Але наприкінці червня 1941 р. при підтримці німецької дипло­матії японський уряд виставив нові вимоги щодо Індокитаю. 14 липня японський посол у Віші Като звернувся до самого маршала Петена з вимогою надання Японії 8 нових аеродромів, використання портів Сайгона та Камранської затоки для морських баз і вільного переміщення японських військ у Південному Індокитаї. В разі відмови, сказав Като, 20-а японська армія заволодіє ними силою.

Під таким тиском, який, імовірно, був узгоджений з Берліном, уряд Віші поступився, і угодою від 21 липня були задоволені вимоги японців. Японія віднині мала право посилати в Південний Індокитай таку кількість військ, яку вважала необхідною з метою «співпрацювати в галузі оборони цієї території» а насправді — щоб загрожувати Сінгапурові. Окупація була здійснена відразу, починаючи з півдня Індокитаю, де японці мали найчисленніші війська.

Перед лицем такої загрозливої ситуації Великобританія та Сполучені Штати вирішили вдатись до рішучих дій. Ще 20 червня експорт нафтопродуктів з усіх американських портів у Атлантиці й Мексиканській затоці був заборонений, за винятком експорту до країн Америки та для британських збройних сил. У липні відбулися переговори між Англією та США з метою визначення контрзаходів щодо Японії в разі захоплення нею Індокитаю. 2—4 липня стало відомо, що японські військові кораблі та транс­портні судна, які перевозили війська, пересуваються до півдня Індокитаю. 25 липня Рузвельт видав наказ заморозити всі японські капітали в Сполучених Штатах, що відчутно утруднювало япон­цям здійснення закупів, а урядові США дало можливість поки що припинити експорт нафтопродуктів до Японії. Ця постанова була схвалена начальником генерального штабу США генералом Маршаллом. Рузвельт так само, як і Черчілль, вважав, що цей захід не спонукає Японію до негайного розв'язання війни. Бри­танський уряд, домініони, Індія, Бірма одразу здійснили ті самі заходи, що й американці, і взяли під контроль японські капітали у своїх країнах. Уряд Нідерландської Індії хотів би одержати гарантії, що США втрутяться в разі нападу на цю країну, проте американський уряд відмовився взяти на себе таку відповідаль­ність.

Насправді Японія мала можливість і далі імпортувати зі США нафтопродукти, тільки непридатні для використання в авіації, в кількостях, що дорівнювали її закупам у 1935—1936 рр.

Під час атлантичної зустрічі Рузвельта і Черчілля в серпні 1941 р. японська загроза була основною темою розмов між двома Державними діячами; Черчілль, більш песимістичний, ніж кілька тижнів тому, щодо можливої японської агресії, бажав, аби було зроблене чітке попередження Японії: продовжуючи свою експансію на півдні, Японія може опинитися перед ризиком загальної війни. Рузвельт погодився з цією ідеєю, але поставив умову, щоб вона була висловлена в стриманій формі і супроводилася пропозицією про переговори з Японією. Проте Кордел Гал вважав, що в такій формі цей демарш тільки підштовхне Японію до крайніх дій. Тому вирішили зробити два різні попередження: Рузвсльтове, в якому

йшлося, що коли Японія робитиме нові кроки в напрямку політики панування, вдаючись до воєнної сили, то «уряд Сполу­чених Штатів буде змушений ужити таких негайних заходів, які вважатиме необхідними, аби захистити законні права та інтереси Сполучених Штатів». У другому попередженні — Черчіллевому,— зробленому декілька днів потому, заявлялося, що коли терплячі зусилля Сполучених Штатів зазнають поразки, Великобританія стане «без вагань на бік Сполучених Штатів».

Останні переговори та їхній провал

Японський уряд, який думав над тим, щоб запропонувати особисті переговори між Рузвельтом і Коное, намагався пом'якшити ефект, що його ці декларації справили на світ. Але Кордел Гал та Рузвельт були проти зустрічі з Коное, яка призвела б лише до чогось схожого на азійський Мюнхен. Провал цього проекту набув остаточного характеру після ноти Кордела Гала¹ від 2 жовтня 1941 р.; вона прискорила падіння кабінету Коное. Ідея про те, що дипломатичні методи нині застаріли, все більше утверджува­лася в Японії. 5 та 6 вересня на нараді, де головував імператор, довго дебатувалася програма японської політики. Головна думка її, незважаючи на заперечення принца Коное та імператора, була сформульована так: «Якщо на початку жовтня більше не лишиться надій на те, що наші вимоги будуть прийняті в ході дипломатич­них переговорів ... ми негайно розглянемо можливість досягти повної готовності для ведення війни проти США, Англії та Голландії». Начальник штабу армії генерал Судзіяма заявив, що компанія в південних морях закінчиться за 3 місяці. Імператор висловив з цього приводу серйозні сумніви. Власне, армія вважала, що значні скорочення в поставках нафтопродуктів та багатьох інших матеріалів зі Сполучених Штатів роблять необхідним швид­ке завоювання Яви, Суматри, Борнео та Малайзії; а це означало необхідність вигнати Англію з Сінгапура, а американців з Філіп-пін, Гуаму, Вейку. Найсприятливішою датою для такої операції був би жовтень чи листопад, щонайпізніше — грудень. 1 ось настав початок жовтня. Треба було щось вирішувати. Після кількох днів дискусій між Коное та Тодзіо (12—14 жовтня) Коное, занадто слабкий, щоб чинити опір, подав у відставку — це сталося 15 жовтня ввечері, а 17 жовтня Тодзіо був призначений на його місце. Адмірал Тойода був замінений на посаді міністра закор­донних справ високопоставленим чиновником міністерства Того.

На відміну від Рузвельта та Кордела Гала, посол Сполучених Штатів у Японії Гру вважав, що такі перетвори необхідні: адже вони, за його словами, були останнім шансом зберегти мир.

Тодзіо, крім посади військового міністра, отримав і портфель міністра внутрішніх справ. До складу уряду входило багато гене­ралів. Партія війни в ньому переважала.

2—5 листопада на одній з нарад було вирішено звернутися востаннє до Сполучених Штатів з пропозиціями і, коли 25 лис­топада не буде досягнуто домовленості, імператор оголосить поча­ток війни. В японських пропозиціях зазначалося, що:

— Мусить бути запроваджений принцип рівних економічних прав у Китаї та на Тихому океані; адже такий принцип вже діє в інших регіонах світу.

— Японські війська мають лишатися в Північному Китаї, Монголії та на Хайнані ще приблизно двадцять п'ять років. З інших районів Китаю японські війська мають бути виведені протягом 2 років після того, як у цих районах Китаю буде встановлено мир та порядок.

— Японські війська будуть виведені з Індокитаю після того, як буде укладено справедливий мир на Далекому Сході.

Якщо ці пропозиції, названі потім «пропозиціями А», будуть відхилені, нові «пропозиції Б» будуть внесені з метою забезпе­чення модусу вівенді. Вони відрізнялися від перших тим, що японці заявляли про готовність евакуювати свої війська з Південного Індокитаю одразу після підписання договору зі Спо­лученими Штатами. Ці пропозиції сприяли б Японії в одержанні з Нідерландської Індії товарів, яких вона потребувала, та відно­вили б її торгівлю на нових засадах, зокрема торгівлю нафто­продуктами. Японія сподівалась одержувати 4 млн. тонн на рік із США та 1 млн. тонн з Нідерландської Індії. За цими пропо­зиціями Сполучені Штати не повинні були надавати допомогу Китаєві в його боротьбі з Японією. Отже, «пропозиції Б» не визначали наперед майбутнього статусу Китаю, але створювали для Японії добрі умови для перемоги над Китаєм.

«Пропозиції А» були передані Корделові Галові ввечері 7 лис­топада 1941 р. 10 листопада Рузвельт фактично їх відхилив, заявивши, що до ухвалення будь-яких вирішень Японія мусить вивести свої війська з Китаю та Індокитаю. Після чого 20 лис­топада посол Намура та спеціальний посланник Курусу передали американцям «пропозиції Б». Гал одразу заявив, що вони не можуть бути прийняті, бо це означало б, що США зраджують Китай. 26 листопада після консультацій з дружніми урядами, а саме безпосередньо з Черчіллем, американський уряд офіційно відхилив «пропозиції Б» і запропонував Намурі контрпропозиції, засновані на принципах міжнародного права: Японія та США повинні сприяти підписанню пакту про ненапад між усіма краї­нами, зацікавленими в проблемах Далекого Сходу. Японія має вивести всі свої війська з Китаю та Індокитаю. Ясна річ, ці пропозиції абсолютно не відповідали мілітаристським амбіціям Японії. Проте у Сполучених Штатах ні громадськість, ні урядові кола, ні навіть військові не уявляли, що війна з Японією неми­нуча. Єдине, що вважалося можливим, це японська експансія в Південно-Східній Азії. Воєнні приготування американців були недостатні. 6 грудня президент Рузвельт надіслав ще одне послан­ня імператорові Хірохіто. В ньому зазначалося, що американсь­кими службами розшифровані майже всі японські шифровані послання, а тому Сполучені Штати знають, у чому полягає головний сенс японських пропозицій.

Перя-Гарбор

І ось 26 листопада згідно з планами, розробленими адміралом Ямамото, потужний японський флот відійшов від Курильських островів і попрямував через безлюдні простори північно-західної частини Тихого океану на Гаванські острови, до Перл-Харбора.

Німеччина неодноразово заявляла, що, коли Японія вступить у війну з Великобританією та США, вона одразу стане на її бік і оголосить війну Сполученим Штатам. 1 грудня на імператорській нараді була ухвалена остаточна постанова про вступ Японії у війну. Вдаючи, що вони продовжують переговори, японці хотіли лише збільшити ефект несподіванки. 7 грудня японці атакували Перл-Харбор, знищивши або пошкодивши багато лінкорів та інших американських кораблів, і висадили свої війська в Малайзії. Американський уряд, який припускав атаку в Сіамі або Малайзії, здавалося, був захоплений зненацька ударом на Перл-Харбор, незважаючи на попередження посла Гру. Жодних заходів остороги не було вжито. Фактично Перл-Харбор дав такий імпульс американській громадській думці, без якого війна була б неможливою. Сполучені Штати були грубо втягнені у конфлікт, який перетворювався на світову війну. Німеччина та Італія 11 грудня оголосили війну Сполученим Штатам.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 433; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!