II. Японський «новий порядок» на Далекому Сході

⇐ ПредыдущаяСтр 39 из 83Следующая ⇒

Протягом кількох тижнів та місяців після початку війни японці досягли значних воєнних успіхів. Внаслідок атаки на Перл-Харбор (7 грудня 1941 р.) був виведений з дії Тихоокеанський флот Сполучених Штатів. 10 грудня поблизу Куантана в Малайзії були знищені британські лінкори «Принц Уельський» та «Ріпалс», а це означало ліквідацію британського флоту в Індійському океані. Вирушивши з Хайнаню, японці 8 грудня висадилися в Сіамі і напали на британську Малайзію. 15 лютого 1942 р. Сінгапур був змушений здатися. 10 грудня вони висадилися на Філіппінах. Основні сили американської армії відступили на півострів Батан

та острів Коррехідор. Батан здався 8 квітня, а Коррсхідор — через місяць. Американський генерал Макартур, виконуючи наказ, залишив Філіппіни, аби не потрапити в полон, але заприсягся, що повернеться. В лютому 1942 р. японці закріпилися на Борнео і в Рабаулі, що на Новій Британії. Тяжка поразка союзників на морі уможливила завоювання японцями Яви, губернатор якої 9 березня капітулював без будь-яких умов. Крім того, 25 грудня 1941 р. японці захопили Гонконг, 10 грудня — американський острів Гуам і 22 грудня — острів Вейк. У квітні вони загрожували Австралії з Нової Гвінеї та Нової Британії. На це американці відреагували створенням великої військово-морської бази у французькій Новій Каледонії (адмірал Тьєррі д'Аржанльє з липня 1941 р. був верховним комісаром «Вільної Франції» у Тихому океані), а також баз на Нових Гебрідах. З квітня 1942 р. генерал Макартур був призначений командувачем південно-західної частини Тихого океану. Адмірал Німіц очолив командування американськими військами в центральному районі Тихого океану. Ці заходи, що здійснювалися одночасно з концентрацією свіжих військово-морських сил, дозволили американцям дати великий повітряно-морський бій японцям у Кораловому морі, і це на деякий час утримало японців від висадки на Соломонові острови (4—8 травня 1942 р.). З—5 червня американський флот здобув велику перемогу біля острова Мідвей. В Тихому океані поступово встановлювалася рівновага сил. Починаючи з липня 1942 р., воєнна ситуація стабілізувалася, зокрема на Соломонових островах, на Гвадалканалі. Американцям пощастило відбити цей острів 7 лютого 1943 р. І нарешті, японці, які вже володіли Сіамом та Малайзією, захопили Бірму (січень—квітень 1942 р.). В північній частині Тихого океану вони висадилися на двох з Алеутських островів — Атту та Киска. Японці завоювали велику імперію з територією 8 млн. км², що давала 93 відсотки світового виробництва природного каучуку, 76 відсотків цини та багато нафти.

Японська окупація Філіппін

24 березня 1934 р. президент Рузвельт ратифікував закон Тайдінгса—Макдаффі, за яким Філіппіни після десятирічного перехідного періоду мали набути повної незалежності. В 1935 р. філіппінський парламент проголосував за конституцію, укладену за американською моделлю; президентом був обраний Мануель Кесон, який вів переговори з американцями; в 1941 р. він здобув тріумфальну перемогу на виборах — 90 відсотків голосів — і був обраний на новий термін. А тим часом Японія завоювала увесь архіпелаг. Це сталося тоді, коли широкомасштабна економічна криза охопила всю країну. З приходом японців у січні 1942 р. Кесон виїхав до Сполучених Штатів. Потому головнокомандувач японських сил створив виконавчу комісію та консультативну державну раду під керівництвом філіппінських лідерів. На кінець року японці заснували єдину партію тоталітарного типу — «Калі-балі». Всі політичні та економічні інституції опинилися під верховною владою японців. Аби створити «сферу спільного процвітання великої Східної Азії» та реалізувати гасло «Азія для азіатів», японський уряд вирішив піти у своїх діях ще далі. У травні 1943 р. генерал Тодзіо, прем'єр-міністр, відвідав архіпелаг; там була обрана конституційна асамблея, яка схвалила нову конституцію. 25 вересня Хосе П. Лорель був обраний президентом, Рохас — віце-президентом, а 14 жовтня японська воєнна адміністрація оголосила, що вона поступається місцем новій незалежній філіппінській Республіці. В Токіо Лорель, Варгас та Акіно підписали договір про союз із Японією. Але лише у вересні 1944 р., після початку бомбардування Філіппін силами союзників, прояпон-ський філіппінський уряд оголосив війну Великобританії та Сполученим Штатам. Одночасно була розгорнута сильна пропаганда на користь Японії. Японці повністю командували пресою, радіо, самим президентом республіки та всією адміністративною машиною. Вони робили великі зусилля, аби «деамериканізувати» архіпелаг; послали туди велику кількість технічних фахівців, проте звідти вивозилась велика частина національних багатств. Незадоволення, що наростало у зв'язку з японським вторгненням та економічною кризою, призвело до утворення великих партизанських груп, головною з яких була група «гукбалагапів» — антияпонської народної армії. Із свого вигнання президент Кесон при сприянні віце-президента Осмена намагався координувати партизанські дії. 29 червня 1944 р. американський Конгрес проголосував за резолюцію про відновлення демократичного устрою на Філіппінах та надання їм незалежності з 4 липня 1946 року. 19 та 20 жовтня 1944 року американські війська під командуванням Макартура здійснили висадку на острів Лейте; вони принесли свободу Філіппінам, яка мала бути реалізована в лютому 1945 р.

Нідерландська Індія

У великій колонії Нідерландів Індонезії японці застосували ті самі методи. Вони проголосили себе поборниками її незалежності від Нідерландів. Проте ще до приходу японців індонезійські поборники національної ідеї вимагали незалежності своєї країни та заміни назви «Нідерландська Індія» на «Індонезію», вони домоглися від Уряду королеви Вільгельміни, яка перебувала в еміграції в Лондоні, обіцянки, що після війни відбудеться імперська нарада і буде створена голландсько-індонезійська конфедерація.

Після того, як японці захопили величезний архіпелаг, вони розгорнули активну пропаганду ідеї «Азія для азіатів» — під керівництвом Японії. Крім того, був організований рух, який називався «Три А» і який висунув три гасла: «Японія — лідер в Азії, Японія — захисник Азії, Японія — світоч Азії». Його очолював індонезієць. Лідери національного руху, подібно до філіппінських, добровільно розділилися на дві групи. Одна, керована Сукарно та Гаттою, виступала за співпрацю з японцями; інша — на чолі з Шагріром та Шаріфуддіном — чинила опір японцям. У червні 1943 р. генерал Тодзіо, який мав відвідати Яву у липні, пообіцяв індонезійцям, що вони братимуть участь в управлінні своєю країною. У вересні була створена «Центральна консультативна рада» на чолі з Сукарно, який у супроводі Гатти у листопаді 1943 їздив до Токіо; проте, на відміну від Філіппін та Бірми, в Індонезії на той час іще не йшлося про незалежність. Лише у вересні 1944 р. японський уряд генерала Коїсо пообіцяв найближчим часом надати Індонезії незалежність. У травні 1945 р. на Яві був створений «Комітет з вивчення шляхів готування до незалежності». Цей комітет, у якому домінував Сукарно, закликав індонезійський народ до боротьби проти держав-союзників на боці Японії. 8 серпня 1945 р. Сукарно, Гатта та Ведіодініграт були запрошені до Сайгона маршалом Терочі, японським головнокомандувачем у Південно-Східній Азії. Терочі повідомив їх про постанову Японії негайно надати Індонезії повну незалежність; можливо, він прагнув викликати цим заворушення у країні після капітуляції Японії, яка була вже неминучою.

У будь-якому разі індонезійські лідери 14 серпня повернулися до Батавії, а 15 серпня була опублікована декларація про незалежність. Далі ми побачимо, до яких важливих наслідків це привело.

Бірма

Завоювавши Бірму, японці побачили, що там панує режим автономії, встановлений англійцями у 1935 році; але британський уряд мав право вето на ухвали парламенту, призначав половину членів верхньої палати й зберігав абсолютну владу у «заповідних територіях», в гірській зоні, які займали 43 відсотки загальної площі країни і на яких проживало 14 відсотків бірманського населення. В 1941 р. У Со, лідер партії «Міочіт» (патріотів) поїхав до Лондона, аби домогтися від Черчілля обіцянки, що після війни Бірма одержить статут домініону. Черчілль відмовив, а У Со був заарештований у Палестині, коли він повертався зі своєї подорожі; проти нього було висунуто звинувачення в контактах з японцями під час його переїзду через Португалію. Інший бірманський лідер, Ба Мо, який очолював партію «Сіньєтха» (бідняків), уникнув арешту навесні 1942 р. під час японського панування в Бірмі і запропонував свої послуги японцям. 1 серпня 1943 р. Японія надала Бірмі незалежність і сформувала там сателітний уряд, очолюваний Ба Мо, котрий оголосив війну Англії та Сполученим Штатам. Однак брутальність, із якою здійснювалась японська окупація, серйозна економічна криза, викликана припиненням експорту рису, сприяли розвиткові невеликого руху Опору, який перебував почасти під впливом комуністів і називався «Антифашистська ліга за визволення народу». Його очолював генерал Аунг Сан, якого підтримував його зять, комуніст Тхан Тун. Законний уряд Бірми перебував в еміграції в Шімлі, в Індії. Після того, як союзники відвоювали Бірму (кінець 1944 — травень 1945 р.), непопулярному урядові Ба Мо настав кінець; національні почуття бірманців були на піднесенні, а комуністична агітація набувала все більшого розмаху.

Британська Малайзія

Спочатку в Малайзії національні рухи були значно слабші, ніж у Бірмі. Наявність великої кількості китайського населення (44,9 відсотка) та помітної індійського (10,4 відсотка) зводила чисельність малайзійців серед інших груп населення лише до 43,3 відсотка за даними перепису 1947 року; в такій ситуації арбітраж британців був дійсно корисним. Уряд Чай Кайші намагався загасити у тих китайців, котрі жили в Малайзії, почуття патріотизму цієї країни. Проте перемога Японії в Малайзії пояснюється швидше недостатньою воєнною готовністю Британії, аніж сприянням малайзійського населення японцям. Адже в Малайзії опір японцям був набагато сильніший, ніж у Бірмі. Крім того, тут японці не обіцяли навіть ілюзорної незалежності — навпаки, вони намагалися збуджувати почуття недовіри малайзійців до китайців. Після капітуляції Японії британські війська, які висадились у Малайзії, були зустрінуті там з ентузіазмом.

Сіам, або Таїланд, і Французький Індокитай

24 червня 1939 року Сіам під керівництвом Пхібун Сонгграма, голови народної партії, змінив назву Сіам на Таїланд; це означало відмову від назви чужоземного походження й наростання ксенофобії. Народна партія витіснила всі інші партії й установила однопартійний режим. Таїланд мав гарні стосунки з Японією, яка постійно збільшувала свою частку в торгівлі з цією країною. Ми вже бачили, що Японія нав'язала своє посередництво в нетривалій

війні, в якій Таїланд протистояв Франції, і змусила Францію віддати Таїландові деякі провінції Лаосу і Камбоджі. Коли 8 грудня 1941 р. японці висадилися в Сіамі, вони не зустріли там значного опору; прем'єр-міністр Таїланду Пхібун Сонгграм оголосив війну Англії та Сполученим Штатам. На відміну від країн, про які йшлось раніше, в Таїланді японцям не довелося по частинах набирати новий сателітний уряд, вони лише використали той уряд, що вже існував у країні. З приходом японців політичний суперник Пхібуна Пріді подав у відставку з посади міністра фінансів і спробував створити незалежний уряд на півночі країни; він очолив антияпонський рух Опору, що виступав разом з рухом «Вільний Таї», організованим Сполученими Штатами та Великобританією. Король Ананда, який перебував поза межами країни, призначив Пріді регентом. У липні 1944 р. Пхібун був виведений з уряду, оскільки його політика великих звершень була визнана занадто обтяжливою для країни. Друг Пріді Кхуанг Афаївонг став прем'єр-міністром і намагався запровадити політику, набагато сприятливішу для англосаксів.

Вище ми вже говорили про те, що французька влада в Індокитаї двічі була змушена відступити перед японцями, які 22 вересня

1940 р. захопили Північний Індокитай, а пізніше, 25 липня 1941 р., всю територію Індокитаю. Здається, французька влада, зокрема адмірал Деку, під час війни дотримувалась вичікувальної політики. Деку, справді, боявся того, щоб китайські націоналісти, які вороже ставилися до французької колонізації, не заволоділи країною. Щоб перешкодити французьким гарнізонам підтримати висадку союзників в Індокитаї, японці вирішили змінити ситуацію. 9 березня 1945 року адміралові Деку був надісланий ультиматум, що вимагав від французів тіснішої співпраці з Японією для здійснення спільної оборони Індокитаю. Адмірал Деку відповів відмовою, і 10 березня японські війська знищили французькі гарнізони, лише частина яких змогла втекти до Китаю; японці заарештували французьких урядовців і оголосили, що колоніального статусу Індокитаю більше не існує. Імператор Аннаму Бао Дай, який був доти під французьким протекторатом, опублікував декларацію про незалежність і сформував новий уряд. Королі Камбоджі та Луангпрабангу, що в Лаосі, зробили те саме. Урядові Бао Дая протистояли В'єтмінь, або «Ліга за незалежність В'єтнаму», очолювана Хо Ші Міном, комуністом, який довгий час перебував у СРСР. В'єтмінь одержував зброю та технічну допомогу від американців і зміг міцно закріпитися на півночі Тонкіну. Після капітуляції Японії був утворений тимчасовий уряд В'єтнаму, очолюваний Хо Ші Міном, і проголошено незалежність країни. Хо Ші Мін обрав за столицю Ханой.

Отож, політика Японії у Південній Азії здійснювалася методом, що полягав у формуванні на всіх окупованих територіях сателітних урядів, повністю залежних від Токіо. У 1943 році цей метод був успішно реалізований на Філіппінах та в Бірмі, але у Французькому Індокитаї та Індонезії його змогли здійснити лише в 1945 році. В Сіамі японці використали вже наявний там уряд Пхібуна Сонгтрама. І тільки в Малайзії вони запровадили систему прямого правління.

Індія

Японська загроза, що нависла над Індією, змусила англійців негайно вжити заходів, аби задовольнити національні почуття, які в цій країні були надзвичайно розвинені.

Серед членів партії «Індійський національний конгрес» Магатма Ганді вів активну агітацію за політику нейтралітету та непротивлення насильству. Проте лише меншість, до якої входив Джавагарлал Неру, незважаючи на своє вороже ставлення до англійського панування в Індії, виступила за те, щоб не чинити ніяких перешкод англійцям у їхньому прагненні здобути перемогу в цій війні; навіть більше — вони наполягали на тому, щоб Індія застосувала силу проти будь-яких спроб Японії окупувати їхню країну. Президент Рузвельт із принципових міркувань нагадував британцям про війну за незалежність, яку в свій час вели Сполучені Штати, і намагався переконати Черчілля в тому, що Індії потрібно негайно надати незалежність. Але британський прем'єр-міністр рішуче відхилив цю ідею. Він вважав, що надання Індії незалежності в час, коли навкруги палає війна, не тільки не сприятиме залученню Індії до здобуття перемоги у цій війні, але посіє в країні хаос, а це полегшить Японії завоювання Індії. Проти партії «Індійський національний конгрес» виступила Мусульманська ліга, яку очолював доктор Джінна; ця партія представляла сто мільйонів жителів Індії, в тому числі два з половиною мільйони солдатів індійської армії, тобто більшу її частину; Мусульманська ліга заперечувала проти створення єдиної держави, в якій мусульмани просто б розчинилися.

Внаслідок такої ситуації воєнний Кабінет міністрів Великобританії вирішив не надавати Індії незалежності, поки війна була в розпалі, але пообіцяв зробити це відразу після закінчення війни за умови, якщо цього забажають обрані Установчі збори Індії. Цей проект був схвалений у період між падінням Сінгапура (15 лютого 1942) та Рангуна (8 березня). Тоді ж британський кабінет вирішив відрядити до Індії сера Стеффорда Кріпса, лейбориста, члена воєнного Кабінету міністрів, який мав дружні стосунки з Ганді та Неру. Сер Стеффорд Кріпс прибув у Делі 22 березня. Передані ним пропозиції були відхилені партією «Конгресу» (11 квітня), яка вимагала негайного надання Індії незалежності. Ця партія погоджувалася з тим, що впродовж війни англійський головнокомандувач матиме в Індії цілковиту свободу дій, однак вимагала створення самостійного Міністерства оборони Індії. Отже, 12 квітня сер Стеффорд Кріпс виїхав з Делі, зазнавши там очевидної поразки, а статус Індії лишився тим самим. Ганді та Неру були інтерновані. Це не викликало ніяких серйозних заворушень, і пацифізм Ганді ніяк не шкодив бойовому духові індійської армії.

«Індійська національна армія»

Природно, що японці прагнули використати піднесення національних почуттів індійців у своїх інтересах. З групи індійських, військ, полонених у Сінгапурі, вони сформували «індійську національну армію», в якій нараховувалося близько 10 000 чол. Командування цією армією спочатку було надано Моганові Сігхі. Проте між ним та цивільною адміністрацією в особі Раша Бехарі Бозе виникли суперечності, і в 1943 році «індійська національна армія» була реформована й передана під командування лідера націоналістів Субаса Чандра Бозе, який щойно прибув з Німеччини. Генерал Тодзіо, японський прем'єр-міністр, 18 жовтня 1943 року прибув до Сінгапура і провів огляд «індійської національної армії». 21 жовтня був утворений індійський прояпонський уряд в Аргад-Гінді, і Чандра Бозе очолив його. 24 жовтня цей уряд оголосив війну Сполученим Штатам і Великобританії. У грудні він перебрався до Рангуна і ухвалив постанову про участь індійської армії у воєнних операціях. Проте коли союзники відвоювали Бірму, «індійська національна армія» фактично розпалася. Чандра Бозе втік до Сайгона 17 серпня 1945, а потім переїхав до Японії; 18 серпня він загинув в авіакатастрофі над Тайванем. Слід зазначити, що в індійській армії, яка брала участь у бойових діях на боці союзників, налічувалося 2500000 осіб; усі вони були добровольцями, а в «індійській національній армії» чисельність не перевищувала 30 000, ураховуючи й цивільних.

Китай

Для Китаю, який лишився незалежною державою, головною проблемою були стосунки між націоналістичним урядом та комуністами. Добрі стосунки, які склались у вересні 1937 року, зберігалися недовго і в серпні 1938 року помітно погіршали. Проте ворожнеча тоді не набула ще широкого розмаху. Але в січні 1941 року стався випадок, відомий як інцидент з «новою Четвертою армією», який призвів до справжніх боїв. Уряд дав наказ цій армії, яка була комуністичною, залишити район на південь від річки Янцзи. Командування армії відмовилося виконати цей наказ. Тоді урядові війська спробували роззброїти армію, що вдалося

зробити лише частково і з великими труднощами. Після цього інциденту не було досягнуто ніякої згоди, і сутички між націоналістами та комуністами тривали. Однак у 1943 році після пленарного засідання центрального виконавчого комітету Гоміндану розпочалися переговори, і в листопаді генерал-комуніст Лінь Бяо поїхав до Чунціна. У травні 1944 року в Сіані, потім у Чунціні відбулися зустрічі представників обох партій. Жодної угоди не було ухвалено, але запропоновано ідею створення «коаліційного уряду». Американці уважно стежили за цими подіями. Проте між представниками США в Китаї не було єдності. Генерал Стілвелл пропонував налагодження співпраці між націоналістами та комуністами й пропонував широкомасштабні бойові операції проти японців. Генерал авіації Шенно дотримувався думки, що слід обмежитися лише бомбардуванням японських позицій. Генерала Шенно підтримував Чан Кайші, який ненавидів Стілвелла і в серпні 1944 року домігся, щоб того відкликали з Китаю. В червні 1944 року президент Рузвельт дав доручення віце-президентові Генрі Воллесові відвідати Китай і з'ясувати, яким чином можна використати Китай у війні. Генералісимус погодився відрядити до комуністичного Китаю американську місію (23 червня). Але він наполягав на тому, що, на його думку, комуністам не слід довіряти. Нижче ми побачимо, яким чином здійснювалося посередництво американців.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 395; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 34 35 36 37 383940 41 42 43 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!