III. Поразка Франції. Перемир'я

Воєнна поразка

Отже, 10 травня Гітлер розпочав свій великий західний наступ на Голландію, Бельгію та Францію. Через місяць поразка фран­цузів і англійців на континенті стала очевидною. Нагадаймо етапи цієї кампанії.

Перший етап, з 10 по 19 травня, можна було б назвати гамленівським. Німці здобули два вирішальні успіхи: 15 травня припинили опір голландці; 14—16 травня німецькі танки під командуванням генерала Гудеріана прорвали французький фронт в Арденнах. Тоді як союзники готувалися до повторного застосу­вання «плану Шліффена» 1914 р. і розмістили найкращі частини в Бельгії (Німеччина ж бо спрямувала основний удар на праве крило фронту), наступ у центрі, через Арденни, які хибно вважалися неприступними для танків, виявився цілковитою неспо­діванкою. Цей наступ запропонував генерал фон Манштейн і затвердив сам Гітлер, попри заперечення генерального штабу. 16 травня генерал Гамлен заявив, що Париж може бути взятий ще цього вечора. В Міністерстві закордонних справ заходилися палити архіви. Але німці вирішили просуватись на захід і 19 травня досягли Абвіля. Блискавична швидкість цього прориву пояснюється не стільки перевагою німців у озброєнні (вона була очевидною тільки по авіації), скільки перевагами німецької стратегічної док­трини, заснованої на масованому й самостійному використанні танків з постійною підтримкою з повітря. Саме німецька авіація знищила більшу частину французьких «панцерних дивізій» у момент їхнього розгортання. Незважаючи на всі зусилля, що їх докладали Шарль де Голль і Поль Рейно ще з 1934 р., фран­цузький генштаб дотримувався класичних оборонних канонів.

Поль Рейно, який ніколи не любив генерала Гамлена і ще 9 травня всупереч Даладьє пропонував замінити його, призначив головнокомандувачем Вейгана і зробив перестановки в уряді: Даладьє передав портфель міністра оборони самому голові кабінету й лишився тільки міністром закордонних справ. Маршала Петена призначено державним міністром і заступником голови Ради міністрів.

Другий етап тривав з 19 травня по початок червня. Вейган спробував відновити зв'язок між арміями на півночі і в центрі країни. Та ця операція закінчилася невдачею через нечітке ви­конання англійцями запланованих дій, через трагічну загибель генерала Бійота, який мав провести її, через беззастережну капітуляцію бельгійської армії 28 травня. Тоді було вирішено евакуювати північні армії через Дюнкерк, пожертвувавши їхньою технікою. Цю операцію завершили З червня.

Третій етап характеризується відчайдушною спробою Вейгана організувати лінію оборони на Соммі та Ені. 50 погано озброєних дивізій мали протистояти 150 німецьким дивізіям. Не було голо­вного резерву. Єдине, на що надіялись, це на те, щоб тимчасово зупинити німецький наступ. Але битва зав'язалася вже 5 червня. 6-го прорвано фронт на Соммі, 7-го — на Ені. Уряд покинув Париж 10 червня, і цього ж дня у війну вступила Італія.

Паралельно з таким розвитком воєнних подій діяли й дипло­мати. Аж до 10 червня увага була зосереджена на двох напрямках: збільшення чисельності англійської авіації та позиція Італії.

Звернення по допомогу до Англії

На Найвищій воєнній раді в Парижі 16 травня Черчілль, після консультацій зі своїм урядом, пообіцяв надіслати додатково десять ескадрилій. Але, як він пише про це в своїх мемуарах, того ж дня йому стало відомо від генерала Гамлена, що у Франції немає ніякого головного резерву. Наступного дня він наказав з обереж­ності спланувати заходи для виведення додому британського екс­педиційного корпусу. 31 травня, в розпалі Дюнкеркської евакуації, Черчілль прибув у Париж разом з Еттлі, генералом Ділом та Спірсом. Британський прем'єр запевнив Поля Рейно, що, коли одного з союзників буде розбито, другий не кине його. Він бачився також із Петеном, який, «серйозний і стриманий, своєю по­ведінкою змусив мене думати, що він розглядає можливість сепаратного миру». Англійці утвердилися в рішучості провадити боротьбу далі за всяку ціну. 4 червня Черчілль виголосив свою знамениту промову в парламенті, заявивши, зокрема: «Ми не здамося ніколи». Ще 6 червня він повідомив про відрядження двох нових британських дивізій до Франції. Але після цього прохання Франції про допомогу більше не задовольнялися, оскільки безпека Англії вимагала утримання всіх наявних сил на її власній землі. Зазначимо ще, що 5 червня сталися нові перестановки у фран­цузькому кабінеті, з яких головною — в тому, що стосується нас,— була відставка Даладьє. Рейно сам очолив Міністерство закордонних справ, призначивши своїм заступником Поля Бодуена. Бригадний генерал Шарль де Голль став помічником держав­ного секретаря з національної оборони із головним завданням: забезпечити зв'язок з британським урядом.

Останні переговори з Італією

Вступ у війну Італії на боці Німеччини, якого так палко вимагав Гітлер у довгому листі до дуче 8 березня 1940 р., був практично вирішений під час зустрічі фюрера з дуче в Бреннеріі 18 березня 1940 р. Як завжди було на зустрічах цих диктаторів, Гітлер говорив майже безперервно. Муссоліні ж тільки підтвердив, що Італія неодмінно вступить у війну. Треба лише вибрати слушний час. Тобто чітко не було сказано нічого, так що Чііано, дедалі більше схильний до нейтралітету, навіть дозволив собі 19 березня запевнити помічника американського державного секретаря Самнера Велза, який перебував у Європі з метою збирання інформації про становище, що Італія нізащо не вступить у війну, поки він залишається міністром закордонних справ.

Увечері 14 травня посол США в Парижі поінформував французький уряд про розмову, що її його римський колега мав напередодні з графом Чіано. З неї випливало, що Італія, очевидно, почне війну. А втім, Чіано записав у своєму щоденнику від 13 травня, що Муссоліні сказав йому: «Я оголошу війну ще до кінця місяця». Чіано додає: «Сьогодні я вперше не відповів. Відтепер я не зможу нічого вдіяти, щоб утримати дуче. Він вирішив перейти до дій і діятиме. Він вірить в успіх німців і в їхню швидку перемогу. Тільки новий розвиток воєнних подій може змусити його переглянути свою постанову, але нині справи союз­ників ідуть так погано, що надії немає».

французький уряд вирішив не відповідати на провокаційні акції Італії та непомітно посилювати свій флот на Середземному морі. Та з огляду на погіршення ситуації Франція була змушена робити нові поступки. 26 травня Рейно раптово приїхав у Лондон. Там союзники підготували ноту, за якою вони мали домовитися з Італією про те, в який спосіб її буде задоволене після війни. Президент Рузвельт після своїх попереджень 29 квітня і 14 травня надіслав 26 травня послання Муссоліні, пропонуючи йому свої послуги, щоб передати Лондонові й Парижеві італійські вимоги. Як тільки буде знайдено вирішення, Рузвельт від імені Сполуче­них Штатів гарантував, що це вирішення буде виконане після війни, певна річ, за умови, що Італія не вступатиме в неї. Він сподівався цим стерти з пам'яті приклад Вільсона, який у 1919 р. став на перешкоді виконанню обіцянок, даних Італії в квітні 1915 р. в Лондоні Францією, Англією та Росією. Але Чіано відповів американському послові відмовою. В листі до Гітлера від 25 травня Муссоліні повідомив, що Італія вступить у війну після 5 червня. Група міністрів, у тому числі Даладьє, увечері 27 травня склала проект широких поступок на користь Італії, щоб утримати її на краю безодні. Мова йшла про відступлення їй величезних територій у Французькій Екваторіальній Африці, від півдня Лівії до Гвінейської затоки. Мав бути змінений статус Тунісу. 28 травня до цього проекту додали ще Французький Берег Сомалі та Аддіс-Абебську залізницю.

Новий генеральний секретар Міністерства закордонних справ Шарль-Ру, який замінив 21 травня Алексіса Леже, домігся, щоб із цим проектом ознайомили спочатку британський уряд. Тут його піддали суворій критиці: англійці вважали, що Муссоліні ніколи не задовольниться й вимагатиме щораз більше. Він не захоче кинути свого німецького союзника в момент перемоги. А головне, руйнівного удару буде завдано по моральному станові Франції та Англії.

Вступ Італії у війну

31 травня уряд виробив пропозицію переговорів з Італією, сформульовану набагато невиразніше і з умовою консультацій з Лондоном. Малося на увазі негайно роз­почати з Італією широкі переговори з усіх середземноморських питань. Того ж дня президент Рузвельт удався до нового, енер­гійнішого демаршу. Він заявив, що участь Італії у війні потягне за собою збільшення виробництва зброї в Америці. Жодна з цих спроб не мала успіху. Ще напередодні Муссоліні надіслав Гітлерові листа, повідомляючи, що Італія вступить у війну 5 червня. Гітлер відповів йому 1 червня, попросивши відкласти вступ на кілька днів. Зупинилися на 11 червня. Війну було оголошено 10 червня. Франсуа-Понсс сказав Чіано: «Це удар лежачого кинджалом», додавши: «Німці — круті хазяї, ви це ще побачите». Хоча франко-англо-турецький договір передбачав вступ Туреччини у війну, якщо вона зачепить Середземномор'я, турки не насмілилися виступити. Фон Папенові, призначеному послом в Анкару ще в квітні 1939 р., вдалось утримати нейтралітет Туреччини аж до серпня 1944 р. Він підписав договір про ненапад (18 червня 1941 р.) й великий торговельний договір (9 жовтня 1941 р.), змагаючись з Англією за турецький хром. Проте йому так і не вдалося схилити Туреччину до війни проти СРСР під гаслом пантюркізму.

10 червня генерал Франко повідомив, що його уряд вирішив тимчасово окупувати міжнародну зону Танжера.

Франко-англійські переговори про перемир'я

На 10 червня французька армія була переможена, дезорганізована і, незважаючи на незліченні окремі випадки опору, розпадалася день у день. Головним завданням було з'ясувати, якою буде за цих обставин позиція урядів Франції та Великобританії відносно один до одного.

Основні дебати французького уряду проходили 1—16 червня. 11 червня уряд перебував у районі Тура, президент республіки — в Канжеї, міністр закордонних справ — у Ланже. Того ж таки 11 червня в ставці генерала Вейгана в Бріарі відбулася Найвища воєнна рада союзників. Черчілль, що приїхав разом з Іденом і генералом Ділом, зустрівся з Рейно, Вейганом, Петеном, де Голлем. Вейган ще раз попросив надіслати нові англійські ескад­рильї. Черчілль відмовився: було вкрай необхідно залишити всі літаки для захисту Великобританії. Тож Вейган, який ще з 7 червня вважав, що настав час укласти перемир'я, остаточно прийшов до цієї постанови. Тепер треба було виробити процедуру: або попросити перемир'я, що означало зв'язати сам уряд зо­бов'язанням і скувати французький флот та війська в імперії, або ж урядові виїхати до Північної Африки, щоб продовжити боротьбу, тоді як решткам французької армії в метрополії доведеться капітулювати. Маршал Петен і Вейган, як солдати, не допускали цього другого варіанту, який до того ж заборонявся французькими військовими статутами, їх підтримали кілька міністрів і, зокрема, Бодуен та Бутійє. На їхню думку, уряд мав залишитись у Франції, щоб розділити страждання її громадян і розпочати велику роботу з духовного відродження. Рейно і Мандель, підтримані головами обох Палат — Еріо і Жанненеєм, навпаки, висловлю­валися за капітуляцію армії та за виїзд уряду до Північної Африки. Така ухвала єдино відповідала франко-англійському до­говорові від 28 березня 1940 р., де передбачалося, що не укла­датиметься ні сепаратне перемир'я, ні сепаратний мир. Воно було б вигідним і для Англії, оскільки французький флот і заморські дивізії билися б далі. Та тут виникла серйозна небезпека через те, що чотири споряджені дивізії, які стояли в Північній Африці, були вже перекинені до Франції. А там залишилося всього кілька слабких дивізій, боєприпасів на один день і — жодного воєнного заводу. Звичайно, союзники панували на морі, але в Середзем­номор'ї у них майже не буде авіації. А було відомо, що генерал Франко, принаймні зовні, схилявся на бік Осі. Безперечно, він не зможе перешкодити німецьким військам пройти через Іспанію. Навіть якщо припустити, що вони не зможуть висадитись у Французькій Африці, шлях до Іспанського Марокко буде їм відкрито. Цю загрозу можна було б відвернути шляхом превен­тивної окупації Іспанського Марокко. Таку ідею висунув тоді генерал Ноге, французький генеральний резидент у Марокко. Але така акція означала б негайний вступ у війну Іспанії. Легко бачити, які складні питання поставали перед відповідальними державними діячами.

Останні засідання Найвищої воєнної ради союзників

На засіданні ради в Бріарі Черчілль заявив (за словами генерала Ізмея): «Якщо Франція вважає за краще в її нинішньому випро­буванні, щоб її армія капітулювала, вам не слід вагатися з огляду на нас, бо хоч би як ви вчинили, ми не облишимо битися», Черчілль додає в своїх мемуарах: «Не треба забувати, що впро­довж усього цього тяжкого засідання мене гнітила невідчепна думка, що Великобританія з її 48 мільйонами населення не змогла зробити більшого внеску в бої на суходолі проти Німеччини і що тим самим дев'ять десятих різанини і дев'яносто дев'ять відсотків страждань припали Франції, самій лише Франції». Черчілль поїхав Додому вранці 12 червня. Прощаючись із ним, адмірал Дарлан урочисто пообіцяв, що ніколи не допустить, щоб французький флот попав до рук німців. Наступне засідання Найвищої воєнної ради відбулося 13 червня в приміщенні турської префектури. Черчілль приїхав разом з кількома англійськими міністрами й генералами. Рейно запитав його, яка буде позиція Великобританії в тому разі, «коли сталося б найгірше». Черчілль відповів, що Англія готова битися до кінця й розтрощити гітлеризм, що він бажає, аби Франція продовжила війну, що «ні в якому разі Великобританія не витрачатиме часу та енергії на докори й звинувачення, хоча це не означає, що вона піде на заходи, які суперечать недавній угоді». Перше, що мав зробити Рейно, це звернутися з посланням до президента Рузвельта, щоб викласти йому з усією відвертістю нинішню ситуацію й попросити його про воєнне втручання Сполучених Штатів.

Рейно вже послав Рузвельтові листа з проханням про будь-яку можливу допомогу невоєнного характеру. Рузвельт відповів йому 13 червня, щоб заохотити його до дальшої боротьби: «Уряд Сполучених Штатів робить тепер усе, що в його спромозі, аби надати в розпорядження союзних урядів техніку, яка їм так доконечно потрібна, і ми подвоїмо наші зусилля, щоб зробити ще краще». Перед тим як обирати якусь альтернативу, треба було отримати відповідь американців на друге послання. Якщо Англія виграє війну, Франції буде повернено її гідність та її велич. Коли Поль Рейно запитав, чи є ці слова офіційним зобов'язанням британського уряду, прем'єр-міністр узяв перерву на півгодини, щоб порадитися з лордом Галіфаксом, лордом Бівербруком та іншими членами англійської делегації. Всі вони схвалили таку заяву. Після цього Черчілль поїхав з Тура, а французький кабінет зібрався на своє засідання в Канжеї, де постановив, що уряд перебереться до Бордо, і провів запальну дискусію з приводу укладення перемир'я. Ввечері 13-го Поль Рейно направив Руз­вельтові послання, в якому просив про вступ США у війну, наголошуючи на їхній відповідальності за захист західної циві­лізації. «Я знаю, що оголошення війни залежить не тільки від вас самого. Але в таку тяжку пору нашої, так само як і вашої, історії я повинен вам сказати: коли в найближчі години ви не зможете запевнити Францію, що Сполучені Штати вступлять у війну якнайскоріше, доля світу від цього зміниться». Черчілль підтримав звернення Рейно до Рузвельта.

14 червня уряд перебрався з Тура до Бордо. 15 червня позиції членів кабінету стали твердіші, і Петен погрозив, що подасть у відставку, якщо не буде негайно запрошено перемир'я. Шотан запропонував компроміс: для відома запитати у німців їхні умови перемир'я. Але Рейно домігся того, щоб не ухвалювати нічого, доки не прийде відповідь Рузвельта.

День 16 червня

День 16 червня став вирішальним. У плані дипломатії його можна резюмувати так: на першому засіданні Ради міністрів об 11-й годині Рейно зачитав відповідь Рузвельта. Вона була сповнена співчуття, але негативна: «Відповідно до своєї політики, яка полягає в тому, щоб не визнавати результатів територіальних загарбань, здійснених шляхом воєнної агресії, уряд Сполучених Штатів не визнає дійсною будь-яку спробу зазіхнути силою на незалежність і територіальну цілісність Франції. В цей час, такий тяжкий для французького народу і для вас особисто, засвідчую вам свою надзвичайну повагу. Можу вас запевнити, що доки французький народ захищатиме свою свободу, яка є й свободою демократичних інститутів у всьому світі, він має знати, що Сполучені Штати надсилатимуть йому техніку й продовольство в дедалі більшій кількості й різноманітності. Я знаю, ви зрозумієте, що ці заяви не тягнуть за собою ніяких воєнних зобов'язань. Такі зобов'язання може взяти на себе тільки Сенат». Зазначимо, що 16 червня президент Рузвельт наполягав у розмові з французьким послом де Сен-Кантеном на тому, щоб Франція не припиняла боротьби в Північній Африці.

Дві англійські ноти

Тоді Англія зробила один за одним два демарші. Спочатку посол сер Рональд Кембл вручив Полеві Рейно двоє послань. В одному з них, підписаному о 12.45, нагадувалося, що угодою від 28 бе­резня зобов'язання накладаються не тільки на Поля Рейно, що підписав її, а й на будь-який інший нинішній чи майбутній французький уряд: «Вона стосується, отже, честі Франції». Англія допускала можливість того, щоб запитати німців про умови пе­ремир'я, тільки в тому разі, якщо спочатку французький флот буде переведено в британські порти.

В другому, підписаному о 15.10, англійський уряд вимагав проконсультуватися з ним, як тільки будуть отримані умови перемир'я. Англія вимагала також переправити французьку авіа­цію в Північну Африку чи на Британські острови та вивільнити бельгійські, чехословацькі й польські частини, сформовані у Франції.

Проект франко-британського союзу

Однак другим демаршем перший було скасовано, так що Рейно не згадував про ці дві ноти на засіданні Ради міністрів, призна­ченому на 17-ту годину. Сер Рональд Кембл забрав обидві ноти, а натомість подав проект франко-англійського союзу. Цей проект, що його вже обговорювали в Парижі й Лондоні недержавні органи, був сформульований 14 червня в Лондоні на пропозицію Жана Монне, що очолював франко-британську комісію з координації закупівель, його заступником Рене Плевеном. а також лордом Галіфаксом і Вансітартом — від Англії. Британський кабінет обговорював його 15—16 червня. Генерал де Голль, прибувши в Лондон 16 червня, також схвалив проект. Він-таки й передав по телефону текст документа Полю Рейно о 16.30. «Моя перша реакція була негативна,— пише Черчілль, але: — Я був трохи здивований тим, що діячі з усіх партій, серйозні, солідні, досвідчені політики з такою пристрастю кинулись у величезну справу, ускладнення й наслідки якої ніяким чином не були зважені. Я не упирався, а навпаки, піддався цій великодушності, яка підняла наше бажання діяти на такий високий щабель некорисливості й мужності».

В англійському тексті читаємо: «У цей такий тяжкий момент історії сучасного світу уряди Об'єднаного Королівства й Французь­кої Республіки заявляють про свій нерозривний зв'язок і непо­хитну рішучість спільно захищати справедливість і свободу проти поневолення системою, яка зводить людство до стану роботів і рабів».

Проектом передбачалося, що замість двох держав буде один «Франко-Британський союз». Будуть створені спільні органи з оборони, зовнішньої політики, фінансів і економіки. Громадяни Франції матимуть громадянство Великобританії й навпаки. Обидві країни спільно відшкодовуватимуть збитки від війни. Протягом усієї війни всі збройні сили будуть підпорядковані єдиному кабінетові. Парламенти мають злитися в один. «Союз спрямує всю енергію проти сил ворога, хоч би де відбувалася битва. І так ми переможемо».

Чи був цей проект абсолютно серйозний? Чи, може, його метою скоріше було, як на це натякає Черчілль, стимулювати енергію противників перемир'я всередині французького уряду? Головне — це те, що його зовсім не розглядали в Бордо, на засіданні Ради міністрів, яке тривало з 17-ї по 20-ту годину. Витративши всі сили, Поль Рейно подав на ньому у відставку. Важко повірити, ніби він не знав, що його наступником стане маршал Петен і що це означатиме негайне подання просьби про перемир'я.

Прохання про перемир'я

Маршал Петен сформував свій кабінет на 22-гу годину з при­хильників перемир'я. Щодо призначення міністра закордонних справ він вагався між кандидатурами Лаваля й Бодуена. За порадою Вейгана й Шарля-Ру він зупинив свій вибір на Бодуені. Сприкрений Лаваль відмовився увійти до нового уряду — аж до 23 червня. Цей вибір мав важливий сенс. Лаваль репрезентував прихильників розриву з Англією. Бодуен висловлювався за підтримання франко-британських зв'язків. «Перемир'я не повинне руйнувати. Я займу цю посаду тільки за тієї умови, що зможу віддати всі свої сили збереженню союзу з Англією й дружби з Америкою. Маршал відповів, що цілком згодний зі мною». Треба сказати, що Петен дуже легко піддавався чужому впливові.

О 23.30, після короткого засідання, Рада міністрів вирішила просити перемир'я. В 0.30 Бодуен викликав іспанського посла де Лекеріку і попросив іспанський уряд передати французьке послан­ня урядові Німеччини, що й зроблено о 3-й годині ночі. Заува­жимо, що в цьому посланні більше йшлося про «умови миру», ніж про перемир'я. Після цього Бодуен прийняв по черзі послів Англії та Сполучених Штатів і заявив: що б то не стало, а французький флот не буде передано ні німцям, ні італійцям. 17 червня Петен виступив по радіо, сказавши — дуже передчасно, на думку самого Бодуена: «Настав час припинити боротьбу».

Почалися паралельні переговори: між Францією, Німеччиною й Італією про укладення перемир'я; між Францією й Англією, яка намагалась уникнути найгіршого.

Франко-англійськпй діалог

17 червня Черчілль надіслав особисте послання Петенові й Вейганові: «Я хотів би ще раз висловити вам своє глибоке переко­нання, що знаменитий маршал Петен і славнозвісний генерал Вейган, наші товариші по двох великих війнах проти Німеччини, не захочуть завдати удару своєму союзникові, віддавши ворогові прекрасний французький флот. Такий акт затаврував би їхні імена розпеченим залізом на тисячі років історії. Однак саме це неми­нуче й станеться, якщо й далі марнувати ці кілька дорогоцінних годин, протягом яких флот міг би надійно укритися в англійських чи американських портах, несучи з собою честь Франції та її надії». 17 червня Рональд Кембл передав Петенові британські ноти від 16 червня, перше тимчасово відкликані. В Бордо тоді перебу­вала група англійських політичних діячів і офіцерів. Один з них, генерал Спірс, 17 червня несподівано забрав із собою в Лондон генерала де Голля, колишнього помічника державного секретаря. Наступного дня той виголосив на Бі-Бі-Сі свій знаменитий заклик до подальшої боротьби. Британський уряд відрядив до Бордо першого лорда Адміралтійства Александера, державного секретаря з питань колоній лорда Ллойда і міністра ВМС. 19 червня вони мали багато розмов з французькими міністрами. З усіх вуст вони чули запевнення, що флот не потрапить до рук Німеччини. Але ніхто не давав наказ кораблям вийти в морс. Всі зусилля британців виявились марними, і ввечері 22 червня, одер­жавши повідомлення, що перемир'я підписано, англійський уряд відкликав із Бордо посла Рональда Кембла з усім персона­лом посольства, а також представників Канади й Південної Аф­рики.

Англія спрямувала тоді зусилля на сприяння рухам опору перемир'ю, зокрема рухові генерала де Голля. 25 червня британ­ський кабінет вирішив відрядити до Рабата міністра інформації Дафа Купера і генерала Горта для зустрічі з тими членами французького парламенту (25 чоловік), які 21 червня виїхали з Бордо на борту судна «Масілія» і серед яких були депутати Мандель, Кампенші та Даладье. Мандель підготував раніше заяву про утворення уряду Опору, та генерал Ноге сповістив про це Петена й Дарлана, а потім заарештував Манделя, якому згодом дозволили виїхати на «Масілії». Даф Купер і Горт, проте, не змогли побачитися з ним.

Переговори про перемир'я

В цей час тривали переговори про перемир'я. Німецький уряд отримав французький запит о 3-й годині ночі 17 червня. Але тільки 19 червня, о 16.30, посол де Лекеріка зміг повідомити уряд у Бордо, що Німеччина готова викласти свої умови.

Перед цим Гітлер вирішив поговорити з Муссоліні. їхня зустріч відбулася 18—19 червня в Мюнхені. Муссоліні був невдоволений тим, що його війська не досягли успіхів у війні. Тому він хотів поставити драконівські умови: окупація всієї французької території та здача флоту. Для Італії він вимагав Ніццу, Корсику, Фран­цузький Берег Сомалі, Туніс із частиною Алжиру. Він хотів також заступити місце Англії в Єгипті й Судані та місце Франції в Марокко.

Та спочатку треба було примусити укласти мир Англію, а для цього — перешкодити французькому флотові приєднатися до англійського. Тож Гітлер, що був єдиним справжнім переможцем і, отже, міг вирішувати одноособове, поводився стриманіше. Мус­соліні хотів, щоб було підписане одне перемир'я: між Францією та обома їхніми державами. Гітлер наполягав на підписанні пе­ремир'я окремо кожним з двох членів Осі.

Французький уряд призначив делегацію на чолі з генералом Юнціже, командувачем 2-ї армії, та послом Леоном Ноелем як його цивільним заступником. У її інструкціях чітко зазначалося, що жодного військового корабля не буде віддано, як не буде віддано й жодної частини імперії. Це була неодмінна умова.

20 червня, об 11.15, німецький уряд повідомив по радіо, що французьку делегацію чекатимуть з 17-ї години на мості в Турі. Цього ж дня через Іспанію поставлено вимогу створити нейтраль­ну зону навколо Бордо. Німці зобов'язувались не окупувати цього міста, доки з нього не виїде французький уряд.

французька делегація перейшла лінію фронту увечері 20 червня, а 21-го в Ретонді, у «вагоні перемир'я» 1918 р. відбулася грандіозна церемонія. Гітлер, стоячи, сам зустрів фран­цузьких представників і, звернувши на Францію відповідальність за війну, удавано зобразив перемир'я як угоду між солдатами, що чесно воювали. Після цього він вийшов, а його генерали Кейтель і Йодль виклали німецькі умови. 21-го увечері Юнціже передав їх телефоном Вейганові в Бордо. В кабінеті генерала одразу відбулося засідання, в якому взяли участь Петен, Бодуен, Бутійє, Дарлан, Алібер, Шарль-Ру. Вони визнали умови суво­рими, але не ганебними. О 1-й годині ночі 22 червня їх почала обговорювати Рада міністрів. Рональд Кембл зробив невдалу спробу передати міністрам ноту. «Він не сумнівається, що Рада переконається в підступності умови щодо флоту», зважаючи на те, що не можна йняти віри слову німців. Кабінет обмежився окремими зауваженнями, які були передані Юнціже: Париж окупований не буде, військовий флот базуватиметься в Африці. Має бути укладена угода про іноземних військових, які пере­бувають у Франції. Умова, якою передбачається видача ні­мецьких громадян, що втекли до Франції, буде змінена. О 14-й годині Раду міністрів повідомили, що німці відхилили всі ці вимоги. Було лише зазначено, що ситуацію з флотом вивчить комісія з перемир'я. Це був справжній диктат. Рада міністрів погодилася на все. О 18.50 за німецьким часом перемир'я підписано.

Перемир'я з Італією

Для того, щоб франко-німецьке перемир'я набрало чинності, треба було підписати перемир'я з Італією. Дехто сподівався, що умови його будуть неприйнятні і Франція буде відтак вимушена прова­дити далі війну.

Французька делегація прибула в Рим 23 червня німецьким літаком, її прийняли о 19.30 на віллі Інчіза в присутності Чіано. Італійську делегацію очолював Бадольйо. Власне переговори по­чалися о 10-й годині 24 червня і завершилися о 19.15 підписанням перемир'я. Обидва перемир'я мали набрати чинності через шість годин після того, як німецький уряд повідомлять про укладення перемир'я з Італією, тобто в 0.30 25 червня.

Умови перемир'я

На яких умовах було підписане перше й друге перемир'я? Зро­зуміло, франко-німецьке перемир'я було набагато важливіше. Ми залишимо осторонь суто військові його аспекти: демобілізацію, здачу зброї на окупованій території, зберігання зброї в неокупованій зоні під німецьким і італійським контролем, передачу укріплень, розмінування, заборону суднам виходити з портів, літакам — підійматися в повітря, радіостанціям — вести передачі. Цікавіші для нашого дослідження умови політичні й стосовні до флоту.

За умовами перемир'я створено окуповану зону, яка простяг­лася по всьому Атлантичному узбережжю та в глибину до гірського масиву Юра. Уряд міг перебувати в неокупованій зоні або в Парижі. В окупованій зоні німці мали права окупаційної держави. Видатки на утримання окупаційних військ лягали на французький уряд. Заборонялося переправляти в Англію чи за кордон зброю, солдатів — під страхом визнання їх партизанами, літаки, спорядження, кораблі. Французи-полонені мали залишати­ся в полоні до підписання миру. Німецькі полонені мали бути видані негайно. Французький уряд був зобов'язаний передати Німеччині на її вимогу всіх її громадян, які перебували у Франції чи у французьких володіннях.

Статті документа, що стосувалися флоту, були мало втішні для Англії. Частина його залишалася в розпорядженні французького уряду для захисту імперії. Решта мала бути переведена в порти, що будуть визначені пізніше, з метою «демобілізації» й роззброєння під контролем Німеччини та Італії...» «Порти будуть визначені відповідно до приписки цих суден у мирний час. Німецький уряд урочисто заявляє французькому урядові, що він не має наміру використовувати під час війни у своїх власних цілях французький військово-морський флот у портах, які перебувають під німецьким контролем, за винятком кораблів, необхідних для охорони узбе­режжя й розмінування». Всі кораблі крім тих, котрі захищатимуть імперію, мали повернутися до Франції. Так, одні кораблі повинні були повернутися в Брест, інші в Шербур тощо — порти в окупованій зоні, — маючи як гарантію саму тільки врочисту обіцянку Гітлера. Навіть більше — умова про охорону узбережжя дозволяла німцям заволодіти з подобою юридичного оформлення всіма кораблями. Ще одна умова, випереджаючи мирні договори, передбачала, що після укладення миру Німеччина залишить Франції її військово-морський флот.

Передбачалося, що німецький уряд може будь-коли денонсувати угоду про перемир'я.

Щодо акту про перемир'я з Італією, то він додав небагато до викладених вище умов, а саме: демілітаризацію 50-кілометрової зони на франко-італійському кордоні, демілітаризацію Тулона, Бізерти, Аяччо, Мерс-ель-Кебіра тощо та деяких районів в Алжирі й Тунісі. Передбачалася також окупація дійсно зайнятих де-факто територій, право Італії на вільне використання порту Джибуті та Аддіс-Абебської залізниці.

Для забезпечення виконання обох актів були утворені німецька та італійська комісії з перемир'я.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 292; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!