III. Переговори західних держав з СРСР
Вагання СРСР
Перспектива війни через Данциг робила надзвичайно важливим співпрацю з СРСР. Тож немає нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнули перетягти його кожна в свій табір. Аж до серпня СРСР ще, безперечно, вибору не зробив. Наслідком такої ситуації було те, що він провадив переговори паралельно з обома сторонами. Ми розглянемо їх тут осібно, намагаючись показати зв'язок між ними.
Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща й Румунія — країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. В плані ідеології він не поділяв ні поглядів демократичних держав, ні ідей гітлеризму, ні концепцій Польщі полковника Бека. А відтак СРСР міг шукати вирішення, найвигіднішого для себе. Виступаючи 11 березня в Москві на з'їзді радянської комуністичної партії, Мануїльський зазначив, зокрема: «Реакційна британська буржуазія планує віддати в жертву німецькому фашизмові малі держави Південно-Східної Європи, щоб у такий спосіб спрямувати Німеччину на схід, проти СРСР, і спробувати шляхом контрреволюційної війни затримати поступ соціалізму й перемогу комунізму в СРСР».
1 все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Радянський уряд запропонував провести конференцію держав, яких найбільше зачіпала ситуація, що склалася, — Великобританії, Франції, Польщі, Румунії, Туреччини й СРСР. Англія ж вважала за краще підписати спільну заяву Великобританії, Франції, Польщі й СРСР. Зрештою, як ми бачили, була зроблена тільки одностороння заява Англії щодо гарантій Польщі.
|
|
|
Політичні переговори
Загальне враження від цих переговорів навдивовижу чудне. Англійці діють надзвичайно повільно, впевнені, що війни не буде, поки тривають переговори. Ради щоразу відповідають на франко-англійські ноти дуже швидко. Але відповідають вони щоразу «ні!», що не є ознакою великого бажання досягти результату. Або ж, коли після двотижневих роздумів британці згоджуються на радянські пропозиції, вони додають нову умову. Тільки Франція дуже поспішає. Даладьє й Бонне очікують на вельми гостру кризу в серпні й хотіли б іще до цього добитися якоїсь розв'язки.
До того ж Ради хочуть утворити союз, а англійці — просто надати гарантію трьох держав Польщі й Румунії. Щодо Франції, то вона ладна пристати на радянську пропозицію.
14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх утягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Франція була згодна з принципом справжнього союзу, більш повного, ніж союз 1935 р., з додатком воєнної угоди. Англія хотіла домогтися підтримки Рад щодо Польщі, але не палала бажанням воювати за СРСР, якби напад стався саме на нього, а не на Польщу. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.
|
|
|
18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистеька агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме: 1) угоди про взаємодопомогу між трьома країнами; 2) воєнної конвенції; 3) гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою й Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.
Переговори тяглися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді народного комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Заступник Литвинова Потьомкін саме відвідував країни Східної Європи, намагаючись зміцнити позиції СРСР. Він побував в Анкарі (29 квітня — 5 травня), Софії (7 травня), Бухаресті (8 травня), Варшаві (9—10 травня). Та досягти великих результатів йому не пощастило. Польща, зокрема, систематично відмовлялась від угоди з одним зі своїх великих сусідів проти іншого, а полковник Бек, незважаючи на німецьку загрозу, ще чіплявся за політику «рівноваги» між Німеччиною й СРСР, якої він постійно дотримувався. Крім цього, Польща й Румунія, чий союз був спрямований, власне, проти СРСР, не хотіли поширювати його на Німеччину.
|
|
|
8 травня Англія відповіла на ноту Москви від 17 квітня, і Росія нарікала, що не знайшла в цій відповіді тієї взаємності, якої бажала, — англійці не передбачали автоматичного виступу Франції й Великобританії, якщо СРСР буде втягнений у війну. Така була суть російської відповіді, переданої Лондонові 14 травня.
27 травня Молотов тримав нові франко-англійські пропозиції, які, нарешті, майже збігалися з радянськими. Цього разу мова вже йшла таки про взаємну допомогу на випадок, якщо вибухне війна внаслідок агресії проти Польщі, Румунії, Греції. Туреччини чи Бельгії. На випадок агресії проти Балтійських країн, зокрема Естонії та Латвії, або проти Фінляндії Англія пропонувала укласти окремий протокол. Щодо СРСР, то він хотів уключити їх до списку країн, яким надавалися гарантії, — можливо, з метою поширити на них свій вплив. Це застереження дозволило Молотову відхилити західні пропозиції, про що він заявив на Верховній Раді СРСР 31 травня.
|
|
|
Переговори поновилися в Москві після того, як на допомогу англійському послові Вільямові Сідсові та його французькому колезі Нажарові прислали Вільяма Стренга. Та знову на перешкоді стала та сама проблема. Навіть більше — Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 р.. який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж усього червня.
1 липня Франція та Англія подали нові пропозиції; в них допускалося надання гарантій Прибалтійським країнам і Фінляндії, до яких долучалися Голландія і Швейцарія, та Молотов не погодився з цим, викликавши протести Фінляндії (1 липня). Голландії (3 липня) і Швейцарії (7 липня).
18 липня Франція та Англія облишили проект гарантій для Голландії та Швейцарії. Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політичною й воєнною угодами і погодитися з радянським проектом щодо розгляду «непрямої» агресії проти згаданих держав як казус федеріс. Як мала визначатися непряма агресія? 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів. Вони відмовилися від опублікування спільного комюніке, яке могло б викликати враження, ніби політичні переговори проходять нормально. Випадок, що підпадає під тези договору.
Переговори про воєнну угоду
Франція та Англія відрядили військові й морські делегації, що їх очолювали генерал Думенк від Франції та адмірал Дрекс-Пламкет від Англії. Росію представляв Ворошилов. Англійська делегація дістала вказівку затягувати переговори й уникати чітких формулювань. Західні представники прибули морем тільки 11 серпня. Переговори почалися в Москві 12 серпня. Одразу ж зринула перша проблема: якими реальними повноваженнями наділені західні учасники? Росіянам не сподобалось те, що на переговори не прибули повноважні представники. Та була ще одна, багато серйозніша проблема: чи погодиться Польща пропустити радянські війська через свою територію? Ворошилов відмовився вести далі переговори, поки це питання не буде з'ясовано. Генерал Думенк хотів було послати свого заступника генерала Валена просто до Варшави, але французький уряд не дозволив. Було відомо, що Польща проти того, щоб пропустити російські війська, але всі чекали на пряму її відповідь. Оскільки відповідь ця все не надходила, то 17-го переговори відклали до 21 серпня. 20 серпня до Варшави виїхав капітан Бофр. За словами Поля Рейно, маршал Ридз-Сміглий заявив йому: «З німцями ми ризикуємо втратити нашу свободу, з росіянами — нашу душу». На 21 серпня не виникло жодної нової обставини, і Ворошилов домігся нового перенесення засідань. Тимчасом Думенк одержав від Даладьє телеграму такого змісту: «Ви уповноважуєтесь підписати, як буде найкраще для спільних інтересів, за узгодженням з послом, воєнну конвенцію, що має бути затверджена французьким урядом». Це означало, що треба за всяку ціну вести переговори з СРСР і допустити прохід Червоної армії через Польщу, навіть якщо вона й відмовиться. Справді, о 18-й годині 23 серпня під загрозою розірвання Францією її союзного договору з Польщею польський уряд начебто погодився дозволити російським військам прохід по своїй території, але вже 24-го він категорично спростував цю звістку.
Та було запізно. Увечері 21 серпня Ворошилов заявив Думенкові, що французьких запевнень недостатньо і що йому треба мати точну відповідь самих поляків та румунів. Ще 22 серпня Даладьє не втрачав надії, що зможе добитися результату. Але 23 серпня в Москву прибув Ріббентроп для підписання пакту про ненапад із СРСР. Це була поразка франко-англійської політики. Тепер уже й сам французько-радянський договір 1935 р. втрачав силу. Французький посол Нажар зробив з цього приводу запит радянським властям. Йому відповіли, що СРСР вважає договір недійсним після підписання франко-німецького пакту про ненапад 1938 р.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 291; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!