III. «Джентльменська угода» 1938 р

Переговори

Англо-італійська угода від 2 січня 1937 р. давала надію на подальший розвиток. Принаймні така була думка Драммонда (після смерті свого брата він одержав титул лорда Перта). Але події 1937 р. на Середземному морі відсунули можливе продовження. Виступаючи 9 листопада, Чемберлен висловився за нові кроки до зближення, і в січні—лютому 1938 р. досить несміливо почалися переговори. 4 лютого Італія, Франція й Великобританія підписали угоду про посилення заходів нагляду проти «піратства» на Середземному морі. Але найвизначнішими у цьому процесі стали дати 19 і 20 лютого. 19 лютого італійський посол у Лондоні Діно Гранді мав дуже тривалу розмову з Чемберленом та Іденом. Конфлікт між цими двома діячами надто загострився, і вже наступного дня Ідей подав у відставку. Іден украй вороже ставився до Муссоліні, тим часом як Чемберлен висловлювався за переговори й підписання угоди. Розмова стосувалась австрійського питання, а також основ майбутньої угоди. Гранді сказав, що основою для зближення є визнання Англією прав Італійської імперії на Ефіопію. Всупереч Іденові, Чемберлен погодився з італійською позицією щодо Ефіопії за умови, що його підтримає британський кабінет. Мова йшла й про «добровольців» в Іспанії. Гранді добився того, щоб італо-британські переговори проводилися в Римі. Відставка їдена, яка відбулася наступного дня і яку схвалив Вінстон Черчілль, сприяла початкові переговорів у Римі між лордом Пертом і графом Чіано. Після аншлюсу вони прискорилися й завершилися підписанням 16 квітня 1938 р. в Римі угоди, відомої італійським історикам під назвою «Великодньої угоди».

Умови «Великодньої угоди»

Окремим протоколом підкреслювалось бажання обох країн постійно підтримувати дружні відносини. Основна частина договору містилася у восьми додатках і в нотах, що ними обмінялися

сторони. В першому додатку нагадувалося про «джентльменську угоду» 1937 р. Другий передбачав обмін відомостями про пересування військ у Східній Африці й забороняв будівництво нових морських чи авіаційних баз на схід від 19-го градуса східної довготи (цим виключалося укріплення Кіпру). Третім додатком проголошувалася рівноправність італійських і британських інтересів у Саудівській Аравії та в Йємені. Четвертий зобороняв будь-яку взаємну ворожу пропаганду. У п'ятому Італія зобов'язувалась не перекидати води озера Тана в Ефіопії, потрібні Англо-Єгипетському Суданові. Шостий зазначав, що тубільні жителі Італійської Східної Африки не будуть зобов'язані нести військову службу за межами цієї території. Сьомий надавав гарантії деяким британським релігійним громадам в Італійській Східній Африці. Восьмим підтверджувалася конвенція 1888 р., яка гарантувала вільне користування Суецьким каналом навіть під час війни. В обміні нотами передбачалося негайне скорочення чисельності італійських військ у Лівії, а також оголошувалося про намір Італії приєднатися до Лондонського морського договору, підписаного Францією, Англією та Сполученими Штатами. Італія погоджувалась на компромісне розв'язання проблеми «добровольців» в Іспанії. Вона зобов'язувалась не шукати в цій країні територіальних політичних та економічних вигод, а по закінченні громадянської війни вивести з неї свою військову техніку й війська. Нарешті, Англія зобов'язалася зробити відповідні демарші в Раді Ліги Націй, щоб добитися визнання іншими країнами анексії Ефіопії (12 травня Англія справді вдалася до таких дій). Обов'язковою умовою виконання цієї угоди було розв'язання іспанського питання. Та, незважаючи на великі успіхи генерала Франко в квітні 1938 р. (відрізано Каталонію), громадянська війна в Іспанії мала тривати ще рік.

IV. Чехословацька криза перед 12 вересня 1938 р.

Судетські німці

На нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поставив на перший план приєднання до Третього райху чехословацьких німців. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тисяч проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 р. вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислове, і уряд Чехословацької Республіки збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька політичних партій. Після парламентських виборів 1935 р. перевагу здобула найбільша з них — Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Генляйном (у

травні 1935 р. 70% німецьких виборців у Судетах віддали їй свої голоси). Ще у вересні 1937 р. вимоги цієї партії не виходили за рамки чехословацької конституції й стосувалися переважно розв'язання окремих проблем, в яких щодо Судетів було виявлено несправедливість. Як стало відомо з німецьких документів, Судето-німецька партія підтримувала зв'язки з гітлерівцями. Чехословаччина була учасницею двох союзних договорів: із Францією за договором 1924 р. і Локарнським договором 1925 р., які мали однаковий строк дії й передбачали практично автоматичне надання допомоги в разі неспровокованого нападу з боку Німеччини; із СРСР за договором від 16 травня 1935 р., який передбачав надання допомоги тільки якщо Франція дотримається своїх зобов'язань. Зауважимо, що Мала Антанта, до якої разом із Чехословаччиною належали Румунія та Югославія, була спрямована практично тільки проти Угорщини і не діяла в разі німецької агресії. До того ж у 1937 р. Мала Антанта, як ми бачили, дуже ослабла. Ніщо не давало підстав думати, що Франція не виконає своїх зобов'язань. Виступаючи 19 жовтня на з'їзді радикалів, Дельбос підтвердив вірність Франції своїм союзникам. 15—18 грудня він їздив до Праги, марно намагаючись укласти пакт про взаємодопомогу між Францією й Малою Антантою.

Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Геринг запевнив чеського посла в Берліні Масткого, що введення німецьких військ в Австрію було лише «родинною справою» і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Генляйн пообіцяв чітко дотримуватися вказівок німецького посольства в Празі.

21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів, що запевнення Геринга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Генляйн звернувся до всіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Кундт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів.

Карлсбадська програма

Проте по-справжньому криза спалахнула лише наступного місяця. 24 квітня на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді (Карлових Варах) Генляйн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між «німецькою національною групою» й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами Цієї зони, відшкодування збитків, заподіяних їм після 1918 р., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили «Зелений план», яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція й Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. З квітня 1938 р. французький кабінет очолював Єдуар Даладьє, а Міністерство закордонних справ — прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28—29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє й Бонне провели зустріч у Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв'язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії чіткої спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Генляйна в дусі порозуміння.

Травнева крила 1938 р.

Такі були обставини, за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації німецьких військ не було. Навпаки, в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначалося, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини й Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі (результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи були скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання «Зеленого плану» не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячкове провадились роботи зі спорудження «лінії Зігфріда». В наступні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Проблема втручання Росії

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках із Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лиш одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти «джентльменську угоду». Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4—8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Рим — Берлін, а 14 травня Муссоліні задоволене висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся в Женеві з радянським (Литвинов) і румунським (Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено — з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися — згідно з договором від травня 1935 р. — тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ради Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Андрієн Тьєрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10—15 вересня), і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були в Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Там були лише літаки, постачені чехословацькій армії. 1 все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готування до можливої війни.

Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: «Якщо в Європі спалахне війна, ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати». Але з огляду на американську політику нейтралітету ця позиція — попри всю її розпливчастість — видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: «Промова посла Булліта не є моральним зобов'язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав... Включення Сполучених Штатів у фронт Франція — Великобританія проти Гітлера — це на сто відсотків хибна фантазія газетярів».

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо, довелося б виступити самій. Та вже 19 липня,— як здається, без відома Даладьє, — Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції.

Місія лорда Рансімена

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви Англії в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемося тут на подробицях спроб провести переговори між урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так, як цього вимагав Генляйн, — тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалась лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

1 вересня напруження різко зросло. Британський уряд доручив Невілові Гендерсонові зажадати від Ріббентропа пояснень щодо військових заходів, до яких удалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Генляйна й сказав йому про «цілковиту гармонію їхніх поглядів». Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві — самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що «празький уряд більше не контролює ситуації», та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли як основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Гітлера, з якою той мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 744; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!