РОЗДІЛ III. АНШЛЮС І ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ КРИЗИ (1937-1939 рр.)

І. Затишшя 1937 р.

На Заході 1937 рік видавався спокійним. Не сталося ніяких нових агресій. Тільки громадянська війна в Іспанії нагадувала, що загроза міжнародному мирові лишалася великою.

Війна в Іспанії

Політика невтручання щодо Іспанії практично зазнала поразки. 4 грудня 1936 р. Великобританія і Франція запропонували Німеч­чині, Росії, Італії та Португалії запровадити дійовий контроль, аби перешкодити рекрутуванню й переправлянню добровольців до Іспанії. З великими труднощами 21 лютого 1937 р. досягнуто згоди в цьому плані. Французькі й англійські військові кораблі мали патрулювати вздовж берегів, зайнятих націоналістами, а італійські й німецькі — проти узбережжя, яке утримували урядові війська. Це морське патрулювання розпочалося наприкінці квітня. СРСР не вдалося включити свій флот у ці акції. Врешті-решт Ради облиши­ли такі спроби, і відтоді їхня допомога іспанським урядовим силам, здається, стала менш активною. Система морського контролю при­звела до серйозних інцидентів. Так, 31 травня урядові літаки бомбардували німецький панцерник «Дойчланд» біля Івіси. Через два дні німецький флот, щоби помститися, піддав обстрілові порт Альмерію, і водночас Німеччина та Італія заявили, що відмов­ляються брати участь у патрулюванні. 19 червня Німеччина повідо­мила, що її крейсер «Ляйпціг» був атакований підводним човном. 23 червня, попри всі зусилля французької та англійської сторін. Німеччина та Італія остаточно припинили патрулювання. Порту­галія скасувала полегшений порядок нагляду за її кордонами. Франція вчинила так само 10 липня. Ще 2 липня Німеччина та Італія запропонували визнати стан війни в Іспанії, що, ясна річ, йшло на користь генералові Франко, бо означало фактичне визнання його влади. Англійський уряд, що його з 28 травня 1937 р. очолював Невіл Чемберлен, замінивши на цьому посту Болдвіна внаслідок династичної кризи 1936 р., запропонував компроміс, за яким визнання стану війни пов'язувалося з виведенням добро­вольців і встановленням контролю за портами. Але цей проект був торпедований Радами.

Протягом літа деякі торговельні судна, що йшли до урядових портів, зазнали нападу невідомо чиїх підводних човнів. Респуб­ліканці заявили, що то були італійські субмарини, націоналісти — менш правдоподібно — що підводні човни були радянські, бо Ради хотіли створити привід для втручання через такі інциденти. «Міжнародна комісія невтручання» вирішила скликати 10 вересня в Ніоні конференцію всіх держав Причорномор'я і Середземно­мор'я (за винятком Іспанії) за участю Німеччини, щоб розглянути проблеми «піратства» в Середземному морі. 9 вересня Німеччина, Італія та Албанія відмовилися взяти участь у такій конференції. Цим маневром відчутно знижено значення Ніонської конференції, на якій до того ж спалахнули бурхливі суперечки між англійською й радянською делегаціями. 11 вересня учасники зустрічі в Ніоні доручили англійському й французькому флотам охорону неіспанських суден від «піратів». Наприкінці вересня Італія погоди­лась приєднатися до цих патрульних заходів, після чого таємничі підводні човни щезли. У прихильників невтручання залишалася тепер одна тільки слабка надія досягти результату: шляхом пря­мих переговорів між великими державами з іспанського питання. 22 вересня сталася розмова між Івоном Дельбосом і графом Чіано, метою якої було роз'єднати Італію й Німеччину. Та візит Муссоліні до Берліна наприкінці вересня 1937 р. перешкодив реалізації цієї ідеї, і 10 жовтня італійський уряд категорично відмовився вести будь-які переговори про Іспанію без участі Німеччини. 20 жовтня Німеччина й Італія просто дали згоду на те, щоб міжнародні комісії вивчили в обох таборах можливість виведення добровольців. Радянський уряд відмовився підтримати цей план, який, отже, не досяг своєї мети. Вже 20 жовтня Муссоліні офіційно визнав присутність в Іспанії сорока тисяч італійців. Все це дозволяло припустити, що іспанська громадянська війна три­ватиме ще довго.

Англо-італійське зближення

Попри колізії, що їх викликала війна в Іспанії, 1937 рік харак­теризувався, як ми пам'ятаємо, атмосферою затишшя. Найяск­равішим проявом цієї розрядки стало англо-італійське зближення. Ми бачили, що між цими країнами існувала крайня напруженість аж до липня 1936 р., коли Ліга Націй скасувала санкції проти Італії. Уряд Болдвіна прагнув якнайшвидшої розрядки. Наприкінці

1936 р. обидві країни погодилися з ідеєю «джентльменської угоди». Після тривалих переговорів Чіано і посол Драммонд підписали 6 жовтня в Римі торговельну угоду. Того ж дня Драммонд почав переговори щодо укладення політичної угоди, і Чіано дійшов висновку, що в англійських пропозиціях помітні «суттєві зміни: вперше він говорив, та ще й дуже наполегливо, про необхідність повернення до хороших стосунків між Італією та Великобри­танією». Ці переговори завершилися 31 грудня обміном нотами щодо збереження статус-кво в західній частині Середземного моря. 2 січня 1937 р. Чіано й Драммонд підписали угоду, в якій зазначалося, що, зважаючи на життєві інтереси обох країн у Середземному морі, статус-кво там змінено не буде. Тобто мова більше не йшла тільки про західну частину Середземного моря. Британський уряд особливо боявся, щоб Франко не віддав Італії бази на Балеарських островах. Справді, 26 листопада 1936 р. була підписана таємна італо-франкістська угода, але в ній виключалася будь-яка передача суверенітету. Французький уряд, якого дуже непокоїла можлива передача Італії баз в Іспанському Марокко, із задоволенням сприйняв «джентльменську угоду». Вона стала не­сміливим кроком до зближення. Однак проблема італійських «до­бровольців» в Іспанії не давала змоги просуватися далі. Крім того, в 1937 р. Англія, як і раніше, відмовлялася визнати завоювання Ефіопії. Влітку таємничі підводні човни, що нападали на урядові іспанські судна, спробували — хоча й марно — пустити на дно британський есмінець «Гевок», який дав їм відсіч. Отже, дії Британії в напрямі зближення не мали успіху. Зауважимо, що ще в травні в британському уряді намітилися дві тенденції. Невіл Чемберлен, прихильник політики примирення, все далі відходив від більш твердої позиції, яку обстоював міністр закордонних справ Ентоні Ідей.

11 травня 1937 р. новим послом у Німеччині призначили сера Невіла Гендерсона, який провадив до самого кінця політику збли­ження й поступок. До того ж і атмосфера в цей час була насичена люб'язністю. Багато німецьких туристів приїхали в Париж на Все­світню виставку. Великим успіхом тішилося товариство «Франція — Німеччина», очолюване Фернаном де Бріноном. У листопаді лорд Галіфакс приїхав до Берліна й бачився з Гітлером у Берхтесгадені. Ця видима розрядка пояснюється здебільшого потребою Гітлера наростити озброєння перед тим, як розгорнути нові дії.

Зміцнення осі Рим — Берлін

У 1937 р. зв'язки між Німеччиною та Італією зміцнилися. Вісь Рим — Берлін спиралася лише на розпливчасту угоду. Це був просто термін, який відображав політику дружби. Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед добитися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Японія й Німеччина уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. Пакт підписано строком на п'ять років. Спрямований він був не проти СРСР, а проти Комуністичного Інтернаціоналу, який зви­нувачували в прагненні розвалити й підкорити собі наявні держа­ви. Учасники пакту зобов'язались інформувати один одного про діяльність Комінтерну й проводити взаємні консультації щодо вжиття можливих превентивних заходів. Пакт був відкритий для підписання іншими країнами. Природно, підписання цього пакту викликало бурхливу реакцію в СРСР, і на з'їзді Рад, який відкрився в Москві 1936 р. і на якому мала бути прийнята нова конституція, керівник уряду Української республіки Любченко заявив, що Німеччина і Японія готують «священну війну проти Радянського Союзу».

Італія, яка підтримувала досить добрі стосунки з СРСР, вага­лася, чи приєднуватись до пакту.

Через два дні після підписання «джентльменської угоди» до Рима прибув Геринг. В його розмовах із Муссоліні говорилося багато про флоти, і Геринг наголошував, що Італія, Німеччина і Японія, маючи відповідно вісім, вісім і дванадцять панцерників, можуть утворити неабияку морську потугу. Геринг наполегливо переконував дуче, що треба вийти з Ліги Націй. Муссоліні відповів, що він уже вийшов із неї де-факто і що Італія більше завдасть шкоди Лізі, залишаючись у ній, ніж кинувши її. Зазначимо, що Муссоліні підкреслював принцип збереження незалежності Австрії.

У травні 1937 р. в Римі побував міністр закордонних справ Німеччини фон Нойрат, а після нього — знову Геринг. Та тільки пізніше, влітку, граф Чіано розглянув з японським послом мож­ливість приєднання до Антикомінтернівського пакту. Однією з найголовніших дійових осіб, що посприяли здійсненню Італією цього кроку, був фон Ріббентроп, а головним актом став візит Муссоліні до Мюнхена й Берліна 24—29 вересня. Було влаштоване велике свято, його апогеєм стала промова дучс, яку він виголосив німецькою мовою перед 800 000 берлінців: «Коли у фашиста є друг, він ітиме з ним до кінця». Кілька тижнів по тому, 6 лис­топада 1937 р., Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Було зроблено новий крок на шляху поступок Німеччині.

II. Аншлюс

Таємна конференція 5 листопада 1937 р.

Саме в переддень підписання Італією Антикомінтернівського пак­ту, 5 листопада, Гітлер зібрав у Імперській палаті кількох рад­ників (Геринга, фон Нойрата, генералів фон Фріча та фон Бломберга, адмірала Редера, полковника Госбаха) і повідомив їх про свої плани. Мета німецької політики — зберегти й примножити німецьку расову спільноту, яка налічує 85 мільйонів чоловік, що з них чимало живуть в Австрії й Чехословаччині. «Майбутнє Німеччини, отже, цілком залежить від необхідного територіального врегулювання». Щоб досягти його, тобто щоб анексувати Австрію й Судетську область, треба бути готовими до опору. «Німецька політика має враховувати своїх двох непримиренних ворогів — Англію та Францію, що сприймають присутність могутнього німецького колоса в центрі Європи як рану в боці; вони опира­тимуться новому зростанню німецької моці як у Європі, так і за морем». Гітлера поки що не цікавлять колонії. Для цього треба почекати, поки Англія зазнає труднощів зі своїми володіннями, з Ірландією, Індією, зайде в конфлікт із Японією та Італією. Бажано, щоб розпочалася франко-англо-італійська війна. А поки що треба розв'язувати європейські проблеми: «Тільки насильство може дати змогу розв'язати німецьку проблему; насильство не буває без ризику». Так Гітлер свідомо враховує ризик війни.

Оскільки необхідно добитися територіального врегулювання, треба відповісти на питання: «Коли?» і «Як?».

Термін має бути досить короткий: після 1943—1945 рр. «зміни йтимуть тільки нам на шкоду, бо Німеччина завершила озброєння, а супротивники взялися за своє. Якщо чекати, то є ризик відновлення воєнної рівноваги, тим часом як рівень життя німців знизиться».

Щодо тактики, то Гітлер, як здається, планує напасти спершу на Чехословаччину. «Фюрер гадає, що Англія цілком вірогідно, а, можливо, й Франція вже потай викреслили Чехословаччину зі своїх книг». Ось його головний аргумент: «Нам нічого боятися, що Італія протестуватиме проти ліквідації Чехословаччини. І, навпаки, сьогодні неможливо передбачити, як вона поводитиметься в австрійському питанні». Гітлер гадає все ж таки, що дуче не заперечуватиме. Він радий у душі, що італійські війська глибоко загрузли в тривалій і жорстокій війні в Іспанії, бо це позбавляє Муссоліні можливості виступити проти аншлюсу.

Генерали фон Бломберг і фон Фріч зробили деякі застереження Щодо цих планів. Цим, без сумніву, частково пояснюється той факт, що Гітлер вирішив позбутися цих надто неслухняних людей, як, зрештою, і деяких інших. Шлюб фон Бломберга з жінкою з сумнівним минулим став тільки приводом. Військового міністра фон Бломберга увільнили, але на його місце нікого не поставили.

4 лютого 1938 р. Гітлер зміцнив головне командування вермахту, яким керував слухняний генерал Кейтель. Тоді ж таки, 4 лютого, Гітлер замінив міністра закордонних справ фон Нойрата, якому бракувало нацистського духу, послом у Лондоні Йоахімом фон Ріббентропом.

Готування Німеччини до аншлюсу

Як сталося, що Гітлер вирішив завдати першого удару не по Чехословаччині, а по Австрії? Щоб зрозуміти це, треба подивитися, як Німеччина виконувала свою угоду з Австрією від 11 липня 1936 р. і якою була позиція Італії. Австрійські нацисти максималь­но використовували ті можливості для пропаганди, які їм надавала угода, і за явної підтримки німецьких органів влади безперервно агітували проти «Народного фронту» Шушніга. Під час візиту фон Нойрата до Відня 22—23 лютого 1937 р. сталися інциденти. Шушніг, однак, не думав здаватися й шукав підтримки в Буда­пешті, в Римі й навіть у Празі. 22 квітня він зустрівся у Венеції з графом Чіано й Муссоліні, повідомив їх про своє занепокоєння й попросив їхньої підтримки. Дуче відповів канцлерові, що «наше ставлення до австрійського питання лишається незмінним і грун­тується, як завжди, на необхідності незалежності Австрії». Та Муссоліні відкинув, як це вже зробили німці, ідею реставрації Габсбургів у Австрії, принаймні на найближче майбутнє.

6 листопада 1937 р., з нагоди підписання Антикомінтернівського пакту, фон Ріббентроп мав розмову з Муссоліні з приводу австрій­ського питання, і їхня розмова показала глибокі зміни в позиції Італії. «Він підкреслив перед дуче, що у великій грі політики Рима й Берліна Австрія являє собою тепер елемент другорядного значення, і він вважає, що в якийсь момент треба буде остаточно розв'язати це питання, яким ще й досі спекулюють вороги спільної італо-німецької політики».

Дуче відповідає, що Австрія є німецькою країною за расою, мовою й культурою. Австрійське питання повинне розглядатись не як проблема між Італією й Австрією, а саме як проблема міжнародного характеру. Тому він заявив і повторює знову, що вже втомився охороняти австрійську незалежність, надто коли австрійці більше самі не хочуть її. Дуче бачить ситуацію такою: Австрія — це німецька держава № 2. Вона ніколи не зможе нічого зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Зацікав­лення Італії в цьому питанні не є нині таким сильним, як кілька років тому. Зважаючи ще й на імперський розвиток Італії, яка спрямовує свої зусилля в цьому плані тепер на Середземномор'я й на колонії, дуче задовольняється тим, що радить «дати подіям іти їхнім природним шляхом», щоб уникнути міжнародних криз. У разі кризи в Австрії Італія не втручатиметься. Треба прагнути нічого не робити без взаємного інформування.

Так Італія практично погодилася з аншлюсом.

У цей період політика Франції й Англії, як здається, була свідомо спрямована на примирення. Чемберлен навіть вирішив розлучитися з Іденом, який виступав проти поступок Італії, ] замінив його 20 лютого 1938 р. на лорда Галіфакса. Англійський посол у Берліні сер Невіл Гендерсон вважався германофілом. У французькому уряді Шотана, який у 1937 р. прийшов на зміну кабінетові Леона Блюма, портфель міністра закордонних справ залишився за Дельбосом. Але міністр фінансів Жорж Бонне, що мав великий авторитет, був прихильником примирення. У листо­паді 1937 р. фон Папен проїздом через Париж зустрівся з Бонне, який, на його думку, прихильно ставився до тіснішого еко­номічного й культурного зв'язку між Австрією та Німеччиною і до широкої автономії для чеських німців. Після цього голова кабінету Шотан таємно прийняв фон Папена в своєму помешканні на бульварі Распай. Гітлеротан виявив себе відвертим антикомуністом. Він вірив у перемогу Франко і вважав за необхідне пере­орієнтувати французьку політику в Центральній Європі. На закінчення розмови він сказав своєму співрозмовникові: «Передай­те фюрерові, що якби ми разом заснували європейську політику на новій і здоровій основі, це була б всесвітньо-історична подія». У листопаді того ж року Гітлер прийняв лорда Галіфакса. Через кілька днів, 28—30 листопада, Шотан і Дельбос прибули в Лондон. Потім Дельбос побував у Центральній Європі та в Польщі, — можливо, з метою досягти європейського примирення на основі деяких колоніальних поступок.

Виступ проти Австрії

Проте ця політика примирення зазнала болючої поразки від аншлюсу.

У січні 1938 р. австрійський уряд занепокоївся після викриття німецької змови, відомої як «план Таса». І все ж таки Шушніг дав згоду зустрітися з Гітлером у Берхтесгадені 12 лютого. Він був прийнятий без жодних знаків пошани. Гітлер поводився навмисно брутально, докоряв Шушнігові, що той не вийшов із Ліги Націй, показав себе зрадником, укріплював австро-німецький кордон. Погрозливим тоном він нагадав про свою історичну й божественну місію, про свою дружбу з Італією, про безсилля Франції. Потім фон Папен і Ріббентроп вручили австрійському канцлерові ультиматум, головним пунктом якого була вимога призначити міністром внутрішніх справ нацистського лідера Зайс-Інкварта. Шушнігові довелося прийняти цей ультиматум, і феде­ральний президент Міклас теж урешті скорився. Віднині австрій­ською поліцією став командувати прихильник Німеччини. Небез­пека близького аншлюсу була очевидна, тож Шушніг спробував реагувати. 24 лютого він виголосив промову, в якій заявив, що поступок більше не робитиме. Потім, 9 березня, він оголосив, що 13-го відбудеться плебісцит з питання про незалежність. Ця ухвала захопила Гітлера зненацька, і, боячись результатів плебіс­циту, він у поспіху вирішує розв'язати справу силою. Зазначимо,

що Муссоліні не радив Шушнігові вдаватися до плебісциту, а Чіано потім запише: «Бомба вибухнула в його руках».

Вирішальним став день 11 березня. О 10-й годині Зайс-Інкварт подав своєму канцлерові листа з вимогою скасувати плебісцит під тим приводом, що на цьому наполягає Гітлер. Рада міністрів Австрії зібралась о 14-й годині й після 45 хвилин обговорення вирішила підкоритися. Берлін повідомили про це близько 15-ї години. Одразу ж, о 13.05, Геринг передав телефоном додаткову вимогу: відставка Шушніга. О 15.45 Шушніг погодився. Нацисти зажадали призначення канцлером Зайс-Інкварта. Президент Міклас відповів відмовою. О 17.25 Геринг зателефонував ще раз і дав Мікласові дві години на роздуми. Насправді Міклас здався лише о 23-й годині. Вночі з 11 на 12 березня новий канцлер у відповідь на вимоги німецького уряду звернувся до нього з проханням надіслати свої війська, які й перейшли кордон опівдні. 13 березня об'єднання обох країн було закріплено спеціальними австрійським і німецьким законами. На проведеному згодом плебісциті було подано 97% голосів на користь аншлюсу.

Реакція великих держав

Великі держави майже ніяк не відреагували на цю подію.

Незважаючи на бажання Муссоліні, Гітлер попередньо не про­консультувався з ним. Він задовольнився тим, що 11 березня відрядив літаком до Рима Філіпа фон Гесса з листом до дуче. В листі він повідомляв про свою «постанову, яку, на його думку, продиктували обставини і яка тепер не може бути змінена». Приводом для анексії висувався розвиток дружніх австро-чехословацьких стосунків і загроза реставрації Габсбургів. Запропонований плебісцит мав укинути країну в хаос. Гітлер був змушений втрутитися, щоб відновити порядок. Бреннерський кордон, як і кордон із Францією, залишався, проте, незмінним. Муссоліні не зрушив з місця й не відповідав на просьби Шушніга про допомогу. Гітлер телеграфував Муссоліні, що «ніколи цього не забуде». Муссоліні відповів: «Мою позицію визначає дружба, яка існує між нашими країнами і яка закріплена Віссю».

У Франції уряд Шотана був на порозі відставки, коли сталася криза. 11 березня Шотан зібрав о 16-й годині міністрів Даладьє, Дельбоса й Бонне. Ця обмежена нарада вирішила вдатися до воєнних заходів, якщо Великобританія заявить про свою під­тримку. Та о 16.30 Чемберлен телеграфував англійському послові до Відня, щоб той не радив чинити опір, і попередив про це французький уряд. Тож єдиною реакцією став протест Франсуа-Понсе, оприлюднений увечері 11 березня: «Французький уряд висловлює найрішучіший протест проти підтриманого силою примусу, жертвою якого стала незалежна держава, з метою створити ситуацію, несумісну з її державною незалежністю».

Насправді Німеччина не боялася втручання Франції, як про це свідчать повідомлення Міністерства закордонних справ начальни­кові генштабу генералові Бекові. 14 березня німецький посол у Франції надіслав телеграму, в якій говорилося: «Щодо подій в Австрії, то ми тут чимраз більше переконуємося, що Франція там нічого не може зробити».

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 343; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!