РОЗДІЛ II. КРИЗА 1935 -1936 рр. У ЄВРОПІ

І. Відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині

Видимість розрядки

Після 17 квітня 1934 р. стало ясно, що Німеччина озброюватиметься. Всі європейські країни знали, яких значних зусиль вона докладає в цьому напрямку. Та вони все ще покладали надію на продовження переговорів. Зважаючи на успіх Саарського плебісциту, всі сподіва­лися на певний миротворчий жест. 1 березня Гітлер заявив: «Ми маємо надію, що з поверненням Саару в рейх остаточно поліпшать­ся відносини Франції й Німеччини. Так само, як хочемо миру ми, ми гадаємо, що великий сусідній народ також готовий до пошуків миру. Ми сподіваємося, що простягнемо один одному руку для цієї спільної справи, яка забезпечить спасіння Європи». 3-го лютого Фланден, Лаваль і британські представники склали план зміцнення миру шляхом укладання регіональних угод про взаємодопомогу на Заході та на Сході, а також намітили «Повітряний пакт».

Гітлер формально ні від чого не відмовлявся, і було вирішено, що Джон Саймон відвідає Берлін 6 березня. Насправді ж Гітлер тільки чекав слушного приводу, щоб оголосити наміри Німеччини щодо озброєння. І ось 4 березня в Лондоні вийшла «Біла книга» за підписом Рамсея Макдональда. Він виправдовував збільшення британських військових витрат переозброєнням Німеччини. Нацист­ська преса одразу ж обурилася, а Гітлер удав, що хворий, і відмовився прийняти Саймона. 10 березня Герінг заявив кореспон­дентові «Дсйлі мейл», що Німеччина планує створити військово-повітряний флот, проте не уточнив його кількість. Французький уряд подав на розгляд парламенту проект закону про відновлення дворічної служби. За привід для його обгрунтування було взято те, що в наступні роки контингент призовників, що народилися під час війни (т.зв. порожні роки), буде надто недостатній. 15 березня після тривалих дебатів у Палаті депутатів закон було прийнято.

Відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині

Відповідь Гітлера надійшла блискавично. 16 березня він повернув­ся з Берхтесгадена, куди виїздив лікувати ангіну, що стала на заваді його зустрічі з Саймоном. О п'ятій годині він викликав до себе Франсуа-Понсе і повідомив його, що тільки-но видав закон про відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині, причому кількість німецької армії визначалася у 36 дивізій. Цю акцію він пояснював такими причинами, як поразка політики роззброєння та озброєння інших держав — Англії, Франції, Росії. Франсуа-Понсе негайно висловив протест проти такого порушення Всрсальського договору і проти практики довершеного факту.

Як реагували великі держави? Французький уряд відхилив пропозицію Франсуа-Понсе про відкликання посла з Берліна та про прискорення підготовки «Східного й Дунайського пактів». Уряд Англії заявив протест, але наказав Саймону продовжувати свою місію в Німеччині. Італія також виступила з протестом, і 23 бе­резня Лаваль, Ідей і Сувіч зібралися на нараду в Парижі. Вони домовились, що Саймон разом з Іденом зустрінеться з Гітлером з метою інформування, а потім Саймон поїде в Москву, у Варшаву та в Прагу. Після цього представники трьох згаданих держав проведуть консультації в Стрсзі. Розмова, яку Гітлер мав 25 бе­резня з англійськими посланцями, виявилася безрезультатною. Фюрер заявив, що озброєння було нав'язане Німеччині і що вона повернеться до Женеви тільки після глибокого реформування Ліги Націй, що він відмовляється від участі у будь-якому «Східному пакті», проте поважатиме Локарнські угоди. Насамкінець він заявив про свій намір створити німецький флот у розмірі 35 від­сотків од британського.

II. Гарантії проти Німеччини

Стрезький договір

Із січня 1935 року, після підписання Римських угод, італійці перехопили ініціативу щодо збереження військових відносин із Францією. Вони приєдналися до договору Гамлена—Бадольйо, що міг би перетворитися в альянс, якби не стриманість Лаваля. Були підписані три міжнародні угоди у відповідь на закон Німеччини від 16 березня: франко-англо-італійська угода в Стрезі (11 квітня), французько-радянський договір (2 травня) та радян­сько-чехословацький (16 травня). Конференція в Стрезі відкри­лася, як і було домовлено, 11 квітня. Муссоліні представляв Італію, Макдональд І Джон Саймон — Англію. Фланден і Лаваль — Францію. Прийняті в Стрезі рішення засвідчили появу спільного антинімецького фронту, хоча британці зробили все, щоб ніде не фігурували будь-які конкретні зобов'язання. Три держави засудили будь-яку односторонню денонсацію міжнародних дого­ворів. Вони ще раз підкреслили вірність Локарнському догово­ру, підтвердили Французько-англійсько-італійську декларацію від 17 лютого та 27 вересня 1934 року про необхідність підтримки незалежності та цілісності Австрії. Ефіопська проблема не пору­шувалась, і Муссоліні того ж ранку на конференції висловив сумнів у доцільності цього. Через кілька днів Рада Ліги Націй, розглянувши звернення Франції щодо порушення Німеччиною Версальського договору, прийняла резолюцію з осудом її дій. Було визнано, що подібні кроки шкодять збереженню миру в Європі та можуть спричинити відповідні заходи. Під час голосування тільки Данія утрималася.

Французько-радянський договір

По смерті Варту та відмові німців і поляків приєднатися до «Східного пакту», Лаваль вирішує погамувати свої амбіції та береться за підготовку французько-радянського договору, до яко­го згодом могла б приєднатися і Чехословаччина. Ще менше за Варту він схильний був витворити з нього дійовий інструмент. Договір був укладений 5 грудня 1934 року згідно протоколу, який підписали в Женеві Лаваль та Литвинов. 18 грудня Лаваль виголосив палкі слова про дружбу між Францією та СРСР. 28 січня 1935 року Молотов у своїй промові закликав до французь­ко-радянського зближення. Все це свідчило про те глибоке зане­покоєння, яке викликало в них підписання Римського договору на початку цього ж місяця. Березневі події 1935 року зі всією очевидністю довели, що багатосторонній східний договір здійсни­ти буде неможливо. СРСР також, здавалося, підштовхував Фран­цію до скорішого укладення двосторонньої угоди. У французько­му уряді деякі міністри, зокрема Ерріо, переконували не вельми схильного до цього Лаваля прискорити її підписання. За два дні до зустрічі в Стрезі — 9 квітня — було повідомлено про майбутнє підписання договору щодо взаємної допомоги між Францією та СРСР. Переговори у Женеві вели Лаваль та Литвинов. 18 квітня Чехословаччина оголосила, що ближчим часом вона також укла­де подібну угоду з СРСР. 2 травня 1935 року в Парижі договір підписали Лаваль та радянський посол Потьомкін. Французько-радянський договір був укладений на випадок агресії якоїсь із європейських країн проти СРСР чи Франції. Дві держави зо­бов'язувалися вдатися до консультацій щодо дотримання 10-ї статті

Статуту Ліги Націй¹ (щоб ужити заходи ще до того, як по них визначиться Рада Ліги Націй). Якщо ж Рада виробить заходи щодо європейської країни — члена чи нечлена Ліги — винуватиці агресії проти однієї з двох сторін, що підписали договір, то інша сторона повинна терміново надати жертві всіляку допомогу. Якщо ж Франція або СРСР піддадуться неспровокованій агресії з боку якоїсь європейської держави і якщо Рада Ліги Націй не зможе прийняти одноголосного рішення, то одна країна надасть іншій «невідкладну» допомогу та підтримку. Труднощі виникли при тлумаченні слова «невідкладна». Слід було принаймні визначити, скільки часу відводиться на обговорення питання в Раді Ліги Націй і коли саме починати надавати допомогу союзникові. У спеціальному протоколі вказувалося, що у випадку німецької агресії договір не вводиться у дію, якщо агресія визнається як така державами-гарантами Локарнського договору — Великобри­танією та Італією. В такий спосіб, згідно з побажанням Британії, французько-радянський договір ув'язувався з Локарнським. З 13 по 15 травня П’єр Лаваль перебував у Москві. З цієї нагоди було опубліковано комюніке, в якому Сталін вельми прихильно відгукнувся на активізацію оборонних ініціатив з боку Франції. Це була очевидна вказівка французьким комуністам припинити їхні антивоєнні виступи. Пропаганду було відразу згорнуто.

Радянсько-чехословацький договір

16 травня Бенеш та радянський посланник Александровський підписали у Празі радянсько-чехословацький договір. Він був майже аналогічний французько-радянському, але додатковий про­токол передбачав, що заходи, пов'язані з всебічною допомогою у випадку агресії, вводяться в дію за умови, що Франція надасть допомогу жертві нападу. Отож у випадку агресії проти Чехословаччини на Францію лягала подвійна відповідальність. У червні 1935 року Бенеш відвідав Москву, щоб засвідчити свою повагу до СРСР.

У чому ж полягає значення цих двох договорів? Щодо фран­цузького уряду, то вони полегшили його завдання. Німеччина не приховувала свого невдоволення і в численних заявах стверджу­вала, що ці договори суперечать домовленостям у Локарно. 25 травня в адресованому Франції меморандумі німецький уряд ще раз наголосив на цьому. А в березні 1936 року Гітлер перейшов від слів до дій. Договір так і не встановив по-справж­ньому дружніх відносин між Францією та СРСР. Щоб він став дійовим, потрібна була тісна військова співпраця. Франція, Чехословаччина та СРСР обмінювалися численними військовими місіями, що відвідували великі маневри трьох армій. Хоча французькі військовики полишали СРСР з добрими вра­женнями, переговори так і не здобули свого активного завер­шення. Відповідальність за це не в останню чергу лягала на Лаваля.

III. Події довкола Ефіопії

Англійсько-німецька морська угода

Англія. Франція та Італія невдовзі розійшлися у своїх поглядах щодо ремілітаризації Німеччини. Великобританія була затривожена французько-російським договором, відкрито спрямованим супроти Німеччини. Багато англійських політиків вважали за можливе ввести Німеччину до системи колективної безпеки. Вони не хотіли збагнути, що для Гітлера договори були найпростішим способом досягнення своїх цілей. Це можна пояснити тим глибоким вра­женням, яке справив на Макдональда та Джона Саймона виступ Гітлера 21 травня 1935 року. З його промови поставав образ респектабельної Німеччини, що дотримується Локарнського дого­вору. Він підкреслював прагнення обстоювати демілітаризовану зону, хоча це й обмежувало німецький суверенітет, Німеччина, однак, остерігалася, щоб «воєнний договір між Францією та Росією не вніс у Локарнський договір елемент небезпеки». Гітлер заявляв про людське око, що Німеччина не мала наміру анексувати Австрію. Відносно військово-морських сил він повторював, що згоден обмежити німецький флот щодо англійського в пропорції 35:100. Можливо, Гітлер мав щире бажання порозумітися з Англією, якій, згідно з «Майн кампф», судилося бути в німецькому таборі. 4 червня британський уряд приступив до переговорів з Німеччиною щодо військово-морського флоту, а 18 червня була підписана угода. Вона узаконювала співвідношення 35:100 і дозволяла Німеччині мати однакову з Британією кількість підводних човнів. Отож, Англія здійснила у військово-морській сфері те, що Франція відмовилася зробити 1934 року відносно сухопутних сил: двостороння угода відкривала шлях до ремілі­таризації Німеччини з певними обмеженнями, у всякому разі бажала його.

Франція та Італія, з якими навіть не було проведено консуль­тацій, відразу задемонстрували своє незадоволення. Досягнутій у Стрезі згоді було завдано відчутного удару.

Італо-ефіопські конфлікти

Цю згоду остаточно зруйнували італійці, розпочавши агресію проти Ефіопії — члена Ліги Націй, щоб помститися за поразку під Адуа 1896 року та заснувати велику колоніальну імперію.

Задум завоювати Ефіопію виник восени 1933 року. Саме тоді керувати майбутньою операцією було доручено маршалу Еміліо де Боно. Це була інтервенція країни, яка в 1923 та 1928 роках підписала у Лізі Націй італійсько-ефіопський договір, згідно з яким дві країни зобов'язувалися не робити кроків, що завдавали б шкоди їхній незалежності і всі суперечки залагоджувати мирним шляхом та через арбітраж. Інцидент, яким скористався Муссоліні, стався 5 грудня в Уал-Уалі на кордоні між Еритреєю та Ефіопією. Тридцять італійських солдат тубільного походження загинули внаслідок їхньої сутички з абіссінцями на ефіопській території, яка до 1928 року перебувала під контролем Італії. Уряд Ефіопії запропонував передати інцидент на розгляд арбітражного суду згідно з договором 1928 року. 15 грудня Італія відповіла на це відмовою. Тоді ефіопський уряд звернувся до Ліги Націй, якраз у той час, коли Лаваль готувався нанести візит до Рима (3 січня 1935 р.). Остерігаючись, що рішення міжнародної організації за­вадить його планам, італійський уряд погодився таки на арбітраж. Але час минав, воєнні приготування Італії в Еритреї ставали інтенсивнішими, і 17 березня Ефіопія знову звертається до Ліги Націй. Це було другого дня по заяві Гітлера щодо ремілітаризації Німеччини. Уряди Франції та Англії опинилися у скрутному становищі: чи їм закрити очі на дії Італії в Ефіопії з огляду на її антинімецьку позицію, а чи стати на захист Ефіопії, бодай для того, щоб не послабляти Лігу Націй. Врешті-решт, на початку 1935 року Франція та Англія виробили два різні ставлення до цієї проблеми: Франція, яка не мала особливих інтересів в Ефіопії окрім залізниці Джибуті — Аддіс-Абеба, досягла щодо неї згоди з італійським урядом, уклавши в Римі відповідний договір. Англія ж навпаки — окупувавши Єгипет і Судан, поширила коло своїх інтересів на Голубий Ніл та озеро Чана. 1925 року вона уклала угоду з Італією щодо поділу Ефіопії на дві зони впливу. Воєнні дії Італії мали б загрожувати іригаційній системі Єгипту. До того ж, простора Італійська Східна Африка в майбутньому могла б становити загрозу для Англо-Єгипетського Судану, розташованого між Ефіопією та Лівією. Нарешті, Італія могла загрожувати морському шляху, що з'єднував метрополію з Індією. Отож, тоді як Лаваль потакав недвозначній поведінці Італії, Англія, інтереси

якої збігалися з позицією Ліги Націй, багаторазово застерігала італійців від необачного кроку. У підписаних у Стрезі документах не йшлося про збереження миру в Європі. Переговори затягува­лися. 25 травня Рада Ліги Націй знову доручила двом країнам обрати на свій розсуд арбітра до 25 липня. Але до цього не дійшло. У червні Ідей навідався до Рима і запропонував Муссоліні компроміс: Ефіопія поступається Італії частиною Огадену, а на­томість одержує вихід до моря в Зейлі, шо в Британському Сомалі. Муссоліні відмовився. Рада Ліги Націй 31 липня скликала над­звичайне засідання і призначила нову комісію з розслідування інциденту в Уал-Уалі. Водночас із 15 по 18 серпня зібралася тристороння французько-англійсько-італійська конференція. Дві демократичні держави висунули новий компроміс: запровадити спільний французько-англійсько-італійський мандат над Ефіопією (з огляду на міжнародне право — своєрідний курйоз, оскільки Ефіопія була членом Ліги Націй). Італії надавалася перевага в адміністративній та військовій сферах, в ефіопській армії перебу­вали б італійські військові радники. Муссоліні, наміри якого лишалися незмінні, 18 серпня відмовився від запропонованого компромісу. 4 вересня зібралася Рада Ліги Націй і виробила аналогічні пропозиції, які також були відхилені.

Дії Англії та італійська агресія

Відтак Англія застосувала іншу тактику. Не маючи справжніх намірів вести воєнні дії, британський уряд з прем'єр-міністром Болдвіном та міністром закордонних справ Семюслом Гором вдався до силового тиску. Значна частина британського флоту була сконцентрована в Середземному морі, в Гібралтарі, якому менше загрожував можливий обстріл з боку італійців, аніж Мальті, і особливо в Александрії. Отож, якщо тоннажність італійського військового флоту не сягала і 500 000 тонн, середземноморська британська ескадра мала тоннажність 800000 тонн. Щоправда, англійські кораблі були старіші і дещо гірше озброєні. Та хоч би там що, а Британія не хотіла війни, в якій вона могла опинитися наодинці з ворогом. Вона погоджувалася на участь у всіх заходах, вироблених Лігою Націй. 27 червня 1935 року було оприлюднено результати широкого опитування англійської громадськості, відо­мого під назвою «Голосування за мир» і проведеного редакціями найбільших газет. Понад одинадцять з половиною мільйонів ре­спондентів відповіли так: одинадцять мільйонів заявили, що Ве­ликобританія має залишатися членом Ліги Націй; понад десять мільйонів висловилися позитивно щодо загального скорочення озброєнь. Відносно ж заходів, що їх можливо було б за­стосувати до інших країн, то понад десять мільйонів віддали перевагу економічним санкціям, менше семи мільйонів — воєнним діям.

Муссоліні, очевидно, був поінформований про таке пацифістське волевиявлення, отож 3 жовтня 1935 року в Ефіопії розпочалися воєнні дії. Ми не будемо викладати тут перебіг цих дій, що тривали аж до початку травня 1936 року (2 травня негус Хайле Сслассіє полишив Ефіопію, а 5-го італійці вступили до Аддіс-Абе­би). Поразку Ефіопії легко пояснити. Італійці стягнули до Еритреї понад двохсоттисячну армію, що мала сучасне озброєння, зокрема задушливий газ. Найбільші труднощі, з якими зіткнулися італійці, були пов'язані з кліматом, рельєфом місцевості та відсутністю комунікацій.

Санкції

Ліга Націй відреагувала на ці події протягом жовтня та листопада. 7 жовтня Рада Ліги Націй одноголосно, за винятком італійського представника, заявила, що Італія, розв'язавши війну, порушила міжнародний договір. 11 жовтня була скликана Асамблея Ліги Націй, на якій представники п'ятдесяти країн підтримали цю заяву. Відмовилися це зробити лише Австрія, Угорщина та Албанія, а Швейцарія утрималася від голосування. Які ж саме заходи були вжиті? Вони вироблялися від 11 жовтня до 19 лис­топада. Відхиливши думку про застосування військової сили, Англія не була надто перебірливою у санкціях аж до закриття Суецького каналу для італійських суден. Конвенція 1888 року, однак, передбачала свободу судноплавства навіть у часи війни. Отож, проти Італії були застосовані фінансові та економічні санкції.

Асамблея розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіо­пії з боку деяких країн і заборонити продаж її Італії. Асамблея схвалила також економічні заходи. Вони складалися із заборони на деякі види експорту до Італії. Очевидно, не без участі Лаваля та за згодою Семюела Гора ембарго стосувалося передовсім сиро­вини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, цинку, бавовни, вовни, нафти. Всі ці заходи були далекі від статті 16 договору, згідно з якою належало розірвати з агресором усі безпосередні економічні та фінансові зв'язки. Кожен застосовував санкції на свій розсуд, аби лише не штовхнути Італію на крайні кроки і не спричинити європейську війну.

Хитання та дволикість Лаваля, його схильність до напівзаходів давалися взнаки і у вирішенні інших питань, зокрема під час воєнних переговорів. З одного боку, він хотів забезпечити збли­ження з Італією: 27 червня 1935 року начальник генерального штабу генерал Гален потай від Англії провів переговори зі своїм італійським колегою Бадольйо щодо укладення військового договору. З іншого боку, він намагався зберегти добрі відносини з Англією. Саме він запропонував 25 вересня розпочати морські переговори. І хоча між Англією та Італією стосунки були відверто ворожі, Лаваль ішов на це за умови, що переговори поширяться також на армію і що Англія обмежить свої санкції щодо Італії. Ці переговори велися впродовж наступних місяців.

План Лаваля—Гора

У грудні Франція і Англія зайняли різні позиції, 7 грудня Муссоліні був поданий на розгляд проект, розроблений Лавалем і схвалений Семюелом Гором. Йшлося про те, щоби шляхом поступок покласти край війні. Італії був запропонований «обмін територіями»: вона отримувала Огаден і частину Тігре, тобто дві третини території Ефіопії, а також право поселяти колоністів на решті її теренів. Як компенсацію — дуже небезпечну — Ефіопія отримувала смужку італійської території в Еритреї включно з портом Ассаб. Це мало для Муссоліні незаперечні переваги: території, які йому пропонувалися, були більшими від територій, захоплених тоді італійськими військами, і він фактично здійснював справжній протекторат над маленькою, де-юре незалежною Ефіопією. Без остаточного вирішення Муссоліні також не був надто схильним до цього плану, який неодмінно мусив зазнати невдачі від вибуху громадської думки в Англії. Справді, почина­ючи з 9 грудня балакуча французька преса виклала його основні положення. Вважаючи, що здійснення подібного плану суперечитиме її інтересам та міжнародній моралі, англійська громадськість дуже гостро прореагувала на нього. Семюел Гор змушений був подати у відставку, і 22 грудня Ентоні Ідей заступив його в Міністерстві закордонних справ. У Франції реагування було слаб­шим, оскільки погляди різнилися, праві кола взагалі підтримували фашистську політику. 27 і 28 грудня Лаваль зробив запит. Він здобув підтримку більшості, проте його уряд не втримався і 22 січня був замінений перехідним кабінетом на чолі з помір­кованим радикалом Альбером Сарро.

Було помічено, що одним із найзапекліших противників плану Лаваля—Гора був нацистський уряд. Не проводячи політики санк­цій, оскільки вона не належала більше до Ліги Націй, Німеччина, мабуть, була зацікавлена у зближенні з Італією, хоча її громад­ська думка дуже прихильно ставилась до негуса¹.

Щоб укласти військово-морський договір з Англією, Гітлер у червні удавав, що він вороже ставиться до Італії. Такою була

Навесні 1935 року о Німеччині повсюди демонструвався дуже прихильний до ефіопів кінофільм «Абіссінія сьогодні».

також позиція Вільгельмштрассе і військових кіл, які вірили в італійську поразку. Проте починаючи з червня 1935 року Ні­меччина була головним постачальником вугілля в Італію, а ос­тання — її найкращим замовником. Сам Гітлер, великий при­хильник Муссоліні, неухильно дотримувався нейтральної політики. Потім, коли з'явився план Лаваля—Гора, німецька преса запекло не погоджувалася з ним. Чи не було це можливим відтворенням стрезького фронту? Його провал був сприйнятий у Німеччині з якнайбільшим задоволенням. Гітлер міг спокійно готувати ремілі­таризацію Рейнської області.

Зазначимо, що провал плану Лаваля—Гора глибоко переживав Муссоліні, котрий 28 грудня 1925 року денонсував Римський і Стрезький договори і пустив у непам'ять договір Гамлена—Бадольйо.

Остаточний провал санкцій

Тоді Англія повернулась до політики ефективніших санкцій і спробувала по-справжньому стати на перешкоді Італії, встановив­ши ембарго на нафтові продукти. В такий спосіб можна було зробити нерухомим італійський флот і авіацію. Проте французь­кий уряд (Альбер Сарро спільно з П'єром-Етьєном Фланденом) зволікав зі справами. Головним постачальником Італії були Спо­лучені Штати Америки. Але вони не увійшли в члени Ліги Націй і відмовилися застосувати санкції¹. Отже, захід був зовсім нее­фективний.

Саме за таких умов 5 березня негус попросив перемир'я після перемоги Італії на озері Ашіанга. Починаючи з 7 березня Мус­соліні заявляв, що він готовий розпочати переговори про пере­мир'я. Проте денонсування Німеччиною того самого дня Локарнських угод відвернуло увагу від ефіопської справи і дозволило Італії завершити перемогу. 9 травня указом Муссоліні було про­голошено, що Ефіопія приєднана до Італії. Італійський король став «ефіопським імператором». 4 липня сесія Ліги Націй проголосувала за резолюцію на користь уведення економічних і фінансових санкцій супроти Італії. Французький уряд «Народного фронту» проголосив свою закордонну політику, схваливши цей захід, який був сприятливий для агресора. Італійський акт насилля увінчався найбільшим успіхом. Для Гітлера це стало найціннішим заохочен­ням, а для Ліги Націй — ознакою непереборного занепаду.

Порівняйте нижче закони про нейтралітет, розділ VI. Кордел Х'юлл 5 і 6 жовтня задовольнився тим, що відрадив будь-яку торгівлю з обома супротивними сторонами. Такі дії Іден назвав моральним ембарго. Очевидно, це не заважало американським громадянам постачати в Італію різноманітні товари. Незаконним було лише постачання зброї. Проте такі заходи особливо шкодили Ефіопії.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 417; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!