II. Спроба економічного аншлюсу

Проект Курціуса—Шобера

По смерті Штреземана керівництво Міністерством закордонних справ було доручено докторові Курціусові, який продовжував політику свого попередника. В Австрії в 1930 р. виникла деяка політична напруженість, і канцлер Шобер пішов у відставку у вересні 1930 р. Та в листопаді 1930 р. у новоствореному кабінеті Шобер отримав посаду міністра закордонних справ. Жодна з трьох головних течій громадської думки Австрії в цей період не заперечувала категорично проти об'єднання з Німеччиною. Соціалісти бажали об'єднатися з соціалізованою Німеччиною, як це визначалося в серії статей, опублікованих їхнім лідером Отто Бауером у липні 1927 р. «Гаймверен» — націоналісти фашистського напряму, які підтримували добрі взаємини з Італією Муссоліні, мали також зв'язки з німецькою націоналістичною організацією «Сталевий шолом». 1, нарешті, християнські соціалісти в душі були прихильні до ідеї аншлюсу. Але оскільки їхньому лідерові Зейпелеві пощастило, здавалося, зробити з Австрії досить міцну економічно й політичне державу, вони відсували об'єднання з Німеччиною на пізніше, їхнім улюбленим гаслом було: «Дві держави, одна нація».

У січні 1930 р. на конференції в Гаазі, яка мала запровадити в життя план Янга, було також вирішено, що Австрія звільняється від будь-яких репарацій. На початку березня 1931 р. Бріан зробив у Сенаті заяву, в якій намагався довести, що Австрія вже має більш виразну національну свідомість і що до аншлюсу справа не дійде. Але 3 березня до Відня

прибув Курціус, а 14 березня він і Шобер підписали проект документу про «уподібнення митних і політико-торговельних умов між Німеччиною й Австрією». Кожна з цих країн зберігала свою митну службу, але вони мали уніфікувати тарифи й митне законодавство і усунути всілякі перепони між ними. Це був проект справжнього митного союзу. Його головною метою було протидіяти спробам створити «блок сільськогосподарських країн», розпочатим у 1930 р. з боку Малої Антанти й Польщі. На противагу цьому блокові німецько-австрійський мав установити регіональну економічну коаліцію з країнами південного сходу, свого роду «Центральну Європу». Мова, ясна річ, не йшла про політичний аншлюс. Та, як урахувати духовні зв'язки, що існували між цими країнами, митний союз ставав кроком до союзу політичного. Так прусський «2о11уегеіп» — «Митний союз» — підготував у XIX ст. об'єднання німецьких земель. Що ж до просто економічних міркувань, то це був засіб відвернути кризу, що вже насувалася.

Реакція Франції

Французька громадськість відреагувала надзвичайно різко, бо ця подія сталася якраз тоді, коли відповідно до ухвал Гаазької конференції останні французькі війська були виведені з Рейнської області. Уже в травні 1931 р. Палата депутатів прийняла порядок денний, спрямований проти економічного аншлюсу. Ерріо опублікував в «Ер нувель» за 26 березня 1931 р. статтю, де він писав: «Нас вважають за віслюків, якщо гадають, ніби ми можемо забути, що політичне об'єднання Німеччини було здійснене шляхом митного об'єднання».

Загроза цього політичного союзу турбувала Чехословаччину, а також Югославію і, хоча й менш виразно, Румунію. З травня в Бухаресті відбулася конференція Малої Антанти, де було вирішено, що ці три держави виступатимуть проти митного союзу. 16 травня проект було подано «Комісії з вивчення Європейського союзу», а 18 травня 1931 р. його своєю чергою розглянула Рада Ліги Націй. Франція, Італія та Англія висловились негативно. Англійський представник Гендерсон домігся одностайної ухвали про передачу цього питання в Постійний міжнародний суд у Гаазі. Йшлося, власне, про те, щоб з'ясувати, чи економічний аншлюс сумісний з Версальським і Сен-Жерменським договорами та з Женевським протоколом про Австрію від жовтня 1922 р. Австрійський уряд зобов'язався не вдаватися до жодних підготовчих заходів, допоки суд не винесе своєї постанови.

Поразка проекту

В цей час економічна криза досягла Австрії. 12 травня 1931 р. збанкрутував головний австрійський банк «Естеррайхіше кредіт-анштальт фюр Гандель унд Гевербе», що спричинилося до загальної паніки. 16 червня повалився австрійський уряд. А втім, спираючись на пангерманістів, яких підтримувала Німеччина, Шобер зберіг за собою Міністерство закордонних справ у новому кабінеті, очолюваному Бурешем. У липні Німеччина своєю чергою була вражена кризою. Вона позакривала свої банки й зажадала мораторію на репарації. Негативні наслідки цих дій відчула на собі Англія як позикодавець Німеччини (це сталося якраз тоді, коли 24 серпня 1931 р. було утворено уряд національної єдності на чолі з Макдональдом). 7 серпня Австрія звернулася до Ліги Націй з проханням допомогти їй у розв'язанні фінансових труднощів. Оскільки Франція була єдиною країною, яку ще не зачепила криза, це означало, що австрійське прохання було адресоване саме їй. А Франція згоджувалася допомагати Австрії, тільки якщо вона відмовиться від митного союзу.

Міжнародний суд у Гаазі вивчав питання з 20 липня по 6 серпня. Французьку точку зору представляли Жозеф Поль-Бон-кур і Жюль Бадеван. Суд мав скласти свій «консультативний висновок» 5 вересня. Та вже 3 вересня Курціус і Шобер заявили «Комісії з вивчення Європейського союзу», що припиняють розробку свого проекту. 5 вересня суд 8 голосами проти 7 постановив, що митний союз несумісний з Женевським протоколом від 4 жовтня 1922 р. Справа завершилася, відтак, перемогою Франції. І все ж таки виникла поважна загроза авторитетові Бріана. Формуючи в січні 1932 р. новий кабінет, П'єр Лаваль не запросив до нього людину, яка, здавалось, уже мала постійне місце на Ке д'Орсе. А втім, Бріан уже й сам знесилився. Він помер через два місяці, в березні, на два з половиною роки пізніше за свого німецького партнера Густава Штреземана, за кілька місяців до приходу Гітлера до влади.

III. Кінець репарацій

Запровадження плану Янга

План Янга від 7 червня 1929 р., прийнятий Гаазькою конференцією (серпень) і чинний із січня 1930 р., остаточно визначав розмір і строк виплати репарацій. Установлюючи термін їхньої виплати до 1988 р., він, зрозуміло, не враховував економічних обставин. Німці, проте, не приховували надії припинити невдовзі будь-які виплати.

Проблема міжсоюзницьких боргів

Починаючи з 1921 р. Франція намагалась об'єднати репарації й міжсоюзницькі борги («страхувальна умова»). Американці вимагали сплати цих боргів. Англійці в ноті Бальфура від 1 серпня 1922 р. погоджувались на «скорочення британських вимог до союзників і до Німеччини до сум, необхідних для оплати американської вимоги до Великобританії». Франція, яка одержувала репарацій більше, ніж їй треба було сплатити боргів, відкидала таке вирішення. В січні 1923 р. Болдвін уклав зі США угоду щодо британського боргу. У 1925 р. були своєю чергою консолідовані бельгійський та італійський борги. У квітні 1926 р. французький посол Анрі Беранже уклав тимчасову угоду про французький борг Сполученим Штатам. У липні 1926 р. Кайо підписав аналогічну угоду щодо французького боргу Великобританії. Обидві ці угоди були ратифіковані аж у липні 1929 р.. Саме тоді, як уже зазначалося, Пуанкаре погодився визнати, що не може бути взаємозалежності між репараціями й міжсоюзницькими боргами. Виплати Франції Сполученим Штатам були просто розподілені на такий самий строк, що й отримання репарацій.

Мораторій Гувера

В таких умовах і вибухнула економічна криза. Вона вразила Австрію й Німеччину, як уже згадано, в травні—липні 1931 р. Президент Гінденбург негайно звернувся до президента США Гувера. Попередивши відповідні уряди, Гувер запропонував оголосити загальний мораторій на всі міжурядові борги на період з 1 липня 1931 р. по 20 червня 1932 р. . У такий спосіб було припинено водночас сплату міжсоюзницьких боргів і репарацій. А втім, Гувер підтверджував принцип відсутності зв'язку між репараціями (чисто європейськими) й вимогами США. Уряд Лаваля, що його підтримали соціалісти проти частини його парламентської більшості, погодився. Франція, певна річ, втрачала на цьому близько 2 млрд. франків — річну різницю між її вимогами до Німеччини та власними боргами. Але вона була в той час в економічному й грошовому плані більш стабільна й не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів. 6 липня спеціальною угодою було встановлено, що Німеччина з принципових мотивів сплачуватиме невідстрочуваний річний борг, але той борг буде їй повернено як позику німецьким залізницям.

Але цього було недостатньо, щоб зупинити фінансову паніку, яка охопила Німеччину в липні. Була скликана міжнародна конференція в Парижі, в якій узяли участь Лаваль, німецький канцлер Брюнінг, представники Англії, Бельгії, Італії, Америки, щоб розглянути можливі засоби для подання допомоги Німеччині. Комітет експертів, призначених великими банками, схвалив доповідь, складену британським економістом Уолтером Лейтоном. Експерти дійшли висновку, що в разі сплати Німеччиною її міжнародних боргів фінансовий стан цієї країни втратить стабільність. Це був перший крок до повного скасування репарацій. Таке вирішення могло б задовольнити Францію в крайньому разі, коли б міжсоюзницькі борги також були скасовані. Лаваль пояснив це президентові Гуверові під час їхньої зустрічі у Вашінгтоні 23 жовтня 1931 р. Але 10 грудня американський Конгрес відхилив будь-яке скорочення боргу.

Лозаннська конференція й кінець репарацій

І все ж усі спеціалісти вважали, що розмах кризи зробив неможливим виконання плану Янга. Лейтон і французький економіст Шарль Ріст склали в Базелі, де був розміщений Банк міжнародних платежів, доповідь, в якій вони попереджували, що після скінчення мораторію Німеччина буде неспроможна сплачувати не тільки свій відстрочуваний борг, але й невідстрочуваний. Великобританія та Італія погодилися з принципом скасування репарацій. Французький уряд, який це не дуже тішило, опинився в ізоляції. Було вирішено скликати в червні 1932 р., одразу після французьких виборів, міжнародну конференцію в Лозанні. Вибори у Франції показали деяке просування вперед лівих. На зміну урядові Тардьє прийшов більш поступливий кабінет Ерріо.

Лозаннська конференція проходила з 16 червня по 9 липня. Ерріо вважав, що треба примиритися з кінцем репарацій, але він прагнув, щоб було проголошено дотримання міжнародних зобов'язань. Конференція ухвалила, що Німеччина сплатить іще залишок у 3 млрд. райхсмарок, а також деякі поставки в натуральному вигляді, а після цього буде вільна від виплати репарацій. Банк міжнародних платежів мав функціонувати далі. Ця угода була поставлена в залежність від задовільного врегулювання проблеми боргів між державами, з приводу чого мала бути організована спеціальна конференція в 1933 р. у Лондоні.

Англійський уряд примирився з думкою про виплату частини свого боргу США. Він символічно зробив це ще й у 1933 р., так само, як Італія й більшість малих держав. Франція, хоча вона й мала прем'єром Ерріо, не наслідувала їхнього прикладу. З наближенням терміну платежу 15 грудня американський уряд зажадав повної виплати Францією річної суми, а саме 480 млн. франків. Ерріо був принципово за сплату боргу. Палата депутатів виступила проти 13 грудня 1932 р., праві й соціалісти згуртувались проти уряду, і Ерріо пішов у відставку.

На ділі Німеччина не виплатила залишки репарацій. Зі свого боргу, визначеного в 1921 р. у 132 млрд. марок золотом, за даними Етьєна Вей-Рейналя Німеччина сплатила всього 22 891 млн. марок. Франція одержала 9585 млн. марок, їй довелося забезпечувати на 70% самій відновлення спустошених війною районів. Щодо США, то вони не погодилися з символічними платежами Англії та інших країн і за постановою Конгресу від квітня 1934 р. зажадали повної сплати. Всі країни припинили тоді будь-які виплати. Тільки Фінляндія й далі виплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні, Сполученим Штатам.

Ці події, що їх ми розглядаємо тільки в політичному аспекті, мали надзвичайну вагу. Вони не тільки позначили собою кінець часів, коли мирних договорів до деякої міри ще дотримувались і коли не відмовлялись від міжнародних зобов'язань, але якраз на початку періоду криз і струсів вони викликали також велике невдоволення Сполучених Штатів Європою, яку вони погано розуміли й поведінка якої їх обурювала. В роки, що залишалися до війни, західним державам довелося розраховувати тільки на їхні власні сили, щоб протистояти дедалі більшим претензіям Німеччини та Японії.

IV. Маньчжурська справа

Після небаченого економічного розквіту в період війни 1914—1918 рр. Японія була тяжче за інші країни вражена світовою кризою. Ця криза загрожувала позбавити її можливості постачати собі продукти харчування та сировину для своєї промисловості. Головним політичним наслідком кризи було ослаблення лібералів, які — разом із Сідехарою — виступали проти завойовницької політики й щиро прагнули поважати територіальну цілісність Китаю. Сідехара повернувся на пост міністра закордонних справ у 1929 р., однак його вплив зменшувався, в той час як зростала вага військових.

Японські привілеї в Маньчжурії

У 1929 р. Японія тримала майже під цілковитим своїм контролем Південну Маньчжурію. Вона орендувала півострів Ляодун, керувала зоною Південної Маньчжурської залізниці з гарнізоном

у 25000—30000 чоловік, мала право купувати землі, розробляти надра, колонізувати решту території країни. Японці вкладали сюди значні капітали. У північній частині, де вплив Росії був уже зовсім слабкий, влада належала не пекінському урядові, а маршалові Чжан Цзолінові, а після його смерті — його синові Чжан Сюелянові, який пристав до гомінданівського уряду. Він намагався відновити своє правління в Маньчжурії, будував залізниці, розширював китайську імміграцію та вкладав капітали, чим дуже непокоїв Японію. Це занепокоєння посилилося, коли в березні 1931 р. Гоміндан відкрив у Мукдені бюро патріотичної й антияпонської пропаганди. А що, коли йому пощастить витиснути японців з Південної Маньчжурії? Щоб запобігти цьому, японці мали на думці підкорити собі всю Маньчжурію, причому деякі їхні діячі вважали, що це буде перший етап на шляху завоювання Монголії, Північного Китаю, а там уже й усього Китаю. Такою була, зокрема, позиція командування японських військ, розташованих у районі Гуаньдуну.

Збройна інтервенція

Аж ось, немовби щоб дати їм приводи для втручання, сталося кілька інцидентів: 27 липня 1931 р. біля Мукдена вбито японського капітана Накумару. 18 вересня 1931 р. сталася подія, яка хоч і не була дуже серйозна, все ж дозволила військовим розпочати бойові дії. Китайці трохи пошкодили колію японської Південної Маньчжурської залізниці, підірвавши бомбу поблизу розташування японських солдатів. Армія одразу вступила в Мукден, потім у Чанчунь і Гірін. За кілька тижнів вона взяла під свій контроль усю Маньчжурію. Цікаво відзначити, що всі японські війська перейшли до дії майже одночасно, в ніч з 18 на 19 вересня. Отже, можна вважати, що це робилося за заздалегідь розробленим планом. Що ж до китайського гарнізону Мукдена з його 10000 солдатів, то він, навпаки, був захоплений зненацька, і японці знешкодили його без великих зусиль. На початку жовтня японський головнокомандувач заявив, що влада маршала Чжан Сюеляна більше не визнається. Ліберальний японський уряд на чолі з Вакацукі дезавуював на цю заяву й погодився вивести свої війська «в міру того, як будуть гарантовані безпека японських громадян і захист їхнього майна». Ця умова дозволила військовому командуванню не звертати уваги на урядову заяву й далі окупувати Маньчжурію.

Китай звертається до Ліги Націй

Зі свого боку, китайський уряд відмовився вступати в переговори, подав скаргу до Ліги Націй і наказав бойкотувати японські товари. Але, оскільки країна не була підготовлена з воєнного погляду, він не наважився оголосити війну.

Вже ЗО вересня 1931 р. Рада Ліги Націй зажадала від Японії відведення своїх військ у міру того, як буде забезпечено захист її громадян. Відзначимо, що Ліга Націй запросила на своє засідання американського представника. 24 жовтня Рада Ліги Націй оприлюднила нову резолюцію з вимогою негайного виведення японських сил. Захист японців мав бути забезпечений Китаєм під контролем нейтральних держав. 26 жовтня Японія відхилила таке вирішення. Вона вимагала попереднього укладення китайсько-японської угоди, що підтвердила б привілеї Японії в Маньчжурії. 9 грудня на прохання Китаю Рада вирішила відрядити на місце подій комісію на чолі з лордом Літтоном. Японія дала згоду, сподіваючись виграти час. Бріан, який був тоді головою Ради Ліги Націй, марно звертався до неї з патетичними закликами відновити статус-кво.

Шанхайська справа

11 грудня ліберальний японський кабінет повалився й був замінений більш консервативним урядом на чолі з Інукаї, що його підтримував генерал Аракі, один з проводирів націоналістичного руху. Відтоді становище загострилось, а воєнні операції розширилися. 19 січня 1932 р. в Шанхаї стався напад на п'ятьох японців. Один з них — буддійський монах — помер від отриманих поранень. Японський генеральний консул негайно подав список претензій китайському мерові Шанхая. Потім, коли 21 січня висадилися підкріплення морських піхотинців, він передав (24 січня) ультиматум зі строком до 28 січня, за яким китайці мали сплатити відшкодування й розпустити антияпонські організації. Незважаючи на те, що мер прийняв ці вимоги, японські солдати адмірала Шіозови зустріли опір регулярних китайських військ. 29 січня японські літаки бомбардували бідні китайські квартали Шапей. За посередництвом англійського й американського генеральних консулів укладено перемир'я, але воно тривало лише до 2 лютого. Почалася справжня війна, в результаті якої японці заволоділи фортами й двадцятикілометровою зоною на захід від Шанхая.

Звичайно, Китай подав новий протест у Лігу Націй, але та знову не наважилася оголосити Японію агресором. ЗО січня Рада Ліги призначила нове розслідування. 1 березня вона закликала обидві сторони до перемир'я. З березня позачергова Асамблея Ліги Націй

призначила спеціальний комітет для розслідування цього конфлікту. За підтримки комітету британському послу в Китаї Майлзові Лемпсонові пощастило домогтися від Китаю й Японії перемир'я (5 травня), після чого японці вивели свої війська з Шанхая.

Створення Маньчжоу-го

Однак шанхайська справа була лише маневром відвернення уваги. Японія послідовно проводила свою політику в Маньчжурії, не звертаючи уваги на ноту американського державного секретаря Стімсона, в якій попереджувалося, що США не визнаватимуть територіальних змін, здобутих силою, і «морально» засуджувалися дії Японії (доктрина Стімсона або доктрина Гувера від 7 січня 1932 р.). 5 лютого 1932 р. японці заволоділи Харбіном, другим за величиною містом Маньчжурії. Вони успішно вели бойові дії проти китайських провінційних військ генерала Ма Чаншена, і в серпні 1932 р. регулярні китайські сили припинили опір. Водночас японське командування організувало в провінції Ляонін, де проживала половина населення Маньчжурії, рух «за незалежність Маньчжурії». Слід зазначити, що населення Маньчжурії всього на 10% складається з маньчжурців, а переважна більшість його — китайці. Селяни поводились пасивно, прагнучи перш за все миру. Але є підстави вважати, що торгівці й інтелігенція були майже всі проти руху «за незалежність», інспірованого японцями. Та все ж «Виконавчий комітет північно-східних провінцій», у якому головував китаєць Чжао Сінпо, опублікував 18 лютого 1932 р. декларацію про незалежність Маньчжурії. 28 лютого японці зібрали в Мукдені 600 чоловік без повноважень, які й затвердили декларацію. 1 березня було скликано «Маньчжурський конвент», який 9 березня призначив правителем краю Пу І— колишнього китайського імператора, якого скинули з престолу в лютому 1912 р. внаслідок республіканської революції, коли він ще був малолітньою дитиною. Ставши імператором Маньчжурії, він прибрав ім'я Кан Те, а нова держава стала зватися Маньчжоу-го. 15 травня 1932 р. прем'єр-міністра Японії Інукаї, який щойно досяг великого успіху на виборах, убито членами таємної ультра-націоналістичної організації «Чорний дракон». Уряд очолив аж до 1934 р. адмірал Саїто, на якого дуже великий вплив мав військовий міністр Аракі. 24 серпня 1932 р. новий уряд визнав Маньчжоу-го. 2 вересня укладено японо-маньчжурську угоду, якою на Японію покладалося забезпечення «зовнішньої і внутрішньої оборони країни», а також надавалося право мати тут свої війська. Владу здійснювали на ділі японці, яких призначали генеральними секретарями міністерства або «радниками». Маньчжоу-го мала, отже, фіктивну незалежність, а насправді була японським протекторатом.

Доповідь Літтона

Комісія Літтона завершила роботу над своєю доповіддю 4 вересня 1932 р. і оприлюднила її 2 жовтня. Лізі Націй уже був час зробити вибір. Японія поставила світ перед доконаним фактом. Чи можна було допустити таке? Доповідь Літтона давала негативну відповідь на це питання, вважаючи, що Японія створила в Маньчжурії штучну ситуацію. В доповіді пропонувалося надати Маньчжурії автономію в складі Китаю. За цих умов Японія й Китай могли домовитися стосовно інтересів кожного з них у Маньчжурії.

Скликана в Женеві 6 грудня Надзвичайна Асамблея заслухала китайського та японського представників. Китай вимагав, щоб Ліга Націй засудила агресора й проголосила недійсною «маріонеткову державу» Маньчжоу-го. Японія відповіла, що Китай сам не є справді «організованою державою», і його уряд майже не має влади. Японія, мовляв, була змушена вдатися до сили, щоб захистити інтереси своїх громадян. Нарешті, 24 лютого Асамблея одностайно (за винятком Японії) ухвалила заключну доповідь, у якій, проте, висновки доповіді Літтона не були дотримані повністю. В ній оголошувалося, що суверенітет Китаю щодо Маньчжурії безперечний, що Японія неправомірно вдалася до воєнних засобів, що поведінка Китаю починаючи з вересня 1931 р. була бездоганною. Отже, Маньчжоу-го не могла бути визнана ні юридичне, ні фактично, а японські війська мали бути виведені в «зону залізниці». У такий спосіб Ліга Націй морально засуджувала Японію, але офіційно не оголошувала її агресором і не ухвалювала ніяких санкцій проти неї. Воєнній силі вона протиставила моральну. Такі дії не дали результату. 27 березня 1933 р. Японія заявила, що виходить з Ліги Націй. Ліга ж могла тільки констатувати своє безсилля. Ні Великобританія, ні Сполучені Штати не мали наміру воювати. СРСР задовольнився тим, що відновив 12 грудня 1932 р. дипломатичні стосунки з Китаєм. Проте він погодився також відкрити маньчжурське консульство у Владивостоці, безсумнівно для того, щоб зберегти свої привілеї на Китайській Східній залізниці. Так Японії пощастило довести до кінця силове розв'язання проблеми.

Захоплення Жехе

Японія доповнила свій перший успіх захопленням Жехе — гірського району між Маньчжурією та Великою китайською стіною, неподалік від Пекіна, — території, яка зв'язувала Маньчжурію з Внутрішньою Монголією. Під приводом того, що Жехе належить де-юре Маньчжоу-го, 1 січня 1933 р. Японія захопила місто Шаньхайгуань на східному кінці Великої китайської стіни. 12 січня генерал Аракі виступив у Токіо від імені Маньчжурії з вимогою на володіння провінцією Жехе. Правитель краю Тан Юлін був одним із тих, хто підписав декларацію про незалежність Маньчжурії. Але в кінці 1932 р. він зрікся цієї декларації. 24 лютого маршал Чжан Сюелян отримав ультиматум, який вимагав виведення китайських військ із Жехе. 25 лютого японська армія вдерлася в провінцію, майже не натрапляючи на опір. 4 березня захоплено місто Жехе, а 8-го Чжан Сюелян зняв із себе командування. За два тижні японці заволоділи чималим відтинком Великої китайської стіни. У квітні вони перетнули її та стали загрожувати Пекінові. Китаєві не лишалося нічого іншого, як поступитися. 31 травня 1933 р. Японія й Китай уклали перемир'я в Тангу. За його умовами з китайського боку Великої стіни мала бути створена демілітаризована зона в 13 тисяч квадратних кілометрів. Китайський уряд зобов'язувався поводитись мирно й уживати заходів проти бойкотування японських товарів. Проте в угоду про перемир'я не було включено політичні умови, і Китай у принципі не позбувся жодного зі своїх прав.

Маньчжурська справа, пов'язана, як ми бачимо, зі світовою економічною кризою, стала першим вирішальним ударом по Лізі Націй. Японські успіхи свідчили про слабкість підписаних договорів, міжнародних конвенцій, мирних обіцянок, коли вони не підкріплені силою зброї. Сама ж Ліга Націй виявилась абсолютно недійовою. Англія й Сполучені Штати, які могли б узяти на себе захист міжнародних зобов'язань, були рішуче настроєні проти війни. Вони обстоювали систему морального засудження, на яку японські мілітаристи не зважали. В період, коли спочатку в Азії, а невдовзі і в Європі піднімалися нові войовничі сили, мирні держави вирішили не брати на себе жодної відповідальності.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 291; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!