IV. Відносини держав Американського континенту

Америка й Ліга Націй

Більшість американських держав були членами Ліги Націй. Ст. 23 пакту визнавала чинність доктрини Монро 1823 р., яку вважали за загальну конвенцію. Уряд Мексики, який був тоді революційним і якого підозрювали в «більшовизмі», не запрошу­вали вступити до цієї міжнародної організації. Аргентина, невдоволена постановами першої Асамблеї Ліги Націй у 1920 р., утримувалася від участі в її роботі. Такою самою була й позиція Перу й Болівії в 1921 р. Республіка Коста-Ріка заявила про свій вихід із цієї організації в грудні 1924 р. І нарешті, Бразилія зробила такий самий крок у 1926 р. під час обговорення питання про прийняття Німеччини в члени Ради. Взагалі латиноамери­канські республіки розраховували на Лігу Націй у своєму протистоянні імперіалізмові США. Але їх швидко спіткало розчарування.

Втручання США у Латинській Америці

Політика Сполучених Штатів щодо інших американських держав спиралася на доктрину Монро й на висновки, які з неї зробив президент Теодор Рузвельт у 1904 р. за повної згоди свого державного секретаря Еліху Рута. Згідно з цими висновками, Вашінгтон визнавав можливість утручання в справи американських держав, але визнавав він її тільки за собою, цілковито від­сторонюючи Європу. Американська політика втручання провади­лася переважно на Великих Антільських островах і в Центральній Америці, причому демократ Вільсон практикував її так само, як і його республіканські попередники.

Коли в 1921 р. до влади повернулися республіканці на чолі з Гардінгом, вони вирішили пом'якшити цю політику і, не відмовляючись від права на втручання, застосовувати її якомога рідше. Справді, Центральній Америці не загрожувала інтервенція з боку жодної неамериканської держави. Навпаки, саме до США зверталися європейські країни з метою забезпечити захист їхніх

громадян і інтересів у цьому регіоні. Державний секретар президента Гардінга — Чарльз Е.Х'юз, який обіймав цю посаду до 4 березня 1925 р. (після смерті Гардінга 4 серпня 1923 р.), вирішив покласти край окупації Домініканської Республіки. Ухвалу про виведення військ оголошено 14 червня 1921 р., і останні морські піхотинці США були виведені звідти в 1924 р. після того, як інтереси американців у цій країні гарантовано спеціальною угодою. В серпні 1925 р. були виведені війська з Нікарагуа. Але ми скоро побачимо, що ця акція мала поважні наслідки.

Вашінгтонська конференція з питань Центральної Америки

Коли влітку 1922 р. мало не виник конфлікт між Нікарагуа, Сан-Сальвадором і Гондурасом, то, щоб забезпечити мир у цьому регіоні, Х'юз скликав у Вашінгтоні конференцію у справах Центральної Америки, в якій він сам, а також його заступник Самнер Велз — спеціаліст із міжнародних проблем і майбутній помічник державного секретаря при Франкліні Д.Рузвельті — зіграли визначну роль. Під головуванням державного секретаря п'ять республік Центральної Америки підписали 13 договорів про збереження миру, забезпечення роззброєння, координацію освіт­ніх, соціальних, фінансових програм тощо. Два документи конференції мали особливе значення, а саме: ухвали про створен­ня Трибуналу Центральної Америки (замість Суду 1907 р.) для розгляду конфліктів між республіками за винятком тих, які стосуються незалежного існування та суверенітету сторін, що підписали угоду. Гондурас, Сан-Сальвадор і Коста-Ріка мали намір скористатися цим судом, щоб висловити протест проти того, що вони вважали зазіханням на їхні права, — договору Брайєна —Чаморро, укладеного в 1914 р. США й Нікарагуа з метою можливого прокладення міжокеанського каналу через цю країну. Згодом ця проблема була розв'язана дипломатичним шляхом.

Крім того, конференція виробила договір про мир і дружбу, за яким сторони зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи своїх сусідів навіть у разі громадянської війни. Коли в 1923 р. в Гондурасі спалахнула революція, США розірвали стосунки з повстанцями й висадили там свої війська, але, на відміну від звичаїв минулого, вони не окупували країну цілком, а домовилися з чотирма іншими центральноамериканськими республіками й організували вільні вибори.

Справа Нікарагуа й суперництво між Мексикою та США

Американські війська були виведені з Нікарагуа тільки в серпні 1925 р. після того, як у лютому обрали президентом консерватора Солорсано. Але одразу після їхнього виведення генерал Чамор­ро — той самий, що підписав договір про канал, — організував державний переворот і проголосив президентом себе. Тоді США ввели знову війська, і новий Конгрес Нікарагуа обрав президентом Адольфо Діаса, якого визнали центральноамериканські республіки й великі європейські держави. Діас запропонував США підписати договір про союз, та президент Кулідж відмовився, щоб продемон­струвати своє небажання встановлювати протекторат над Нікара­гуа. Проти уряду Діаса виступив колишній віце-президент ліберал Сакаса, якого підтримувала Мексика. Справа Нікарагуа таким чином набрала вигляду боротьби за вплив між Мексикою та США. Мексикою, де з 1901 по 1921 р. точилася революція, правив починаючи з 1923 р. революціонер і антиклерикал генерал Кальєс. Сполучені Штати боялися, що Мексика справить на Нікарагуа свій «більшовицький» вплив. У 1927 р. президент Кулідж і державний секретар Келлог відрядили туди на розвідку полков­ника Генрі Л.Стімсона. Той зробив висновок, що необхідно розвивати допомогу Сполучених Штатів і організувати вільні вибори. В 1931 р. Стімсон став державним секретарем, і амери­канські окупаційні сили були скорочені, а в січні 1933 р. повністю виведені.

Щодо американських інтересів у Мексиці, вони зазнавали там шкоди від експропріацій, націоналізації нафтопромислів, громадян­ської війни, фінансової кризи. Деякі кредитори спонукали американський уряд до збройного втручання. Х'юз визнав за краще вдатися до переговорів і в 1923 р. домігся гарантій з проблеми нафти (угоди Букарелі). У 1925 р. Мексика знехтувала виконання цих угод. Але 25 січня 1927 р. американський Сенат одностайно проголосував за резолюцію на користь мирного розв'язання цієї суперечки шляхом арбітражу. Келлог призначив послом у Мехіко банкіра Двайта В.Мороу, який дуже вдало домігся від мексиканського уряду відновлення угод Букарелі.

Отже, американці поступово відмовлялися від висновків Руз­вельта та ідеї збройних інтервенцій. Меморандум Кларка про доктрину Монро від 17 грудня 1928 р., що його державний департамент оприлюднив у 1930 р., являв собою офіційну відмову від висновків Рузвельта. В меморандумі, зокрема, зазначалося: «Доктрина Монро була заявою США, зверненою до Європи..., а не до Латинської Америки».

Панамериканські конференції

Така позиція — передвісник політики «добросусідства», яку Франклін Рузвельт запровадить у 1932 р., виявлялася в панаме­риканських конференціях та в зусиллях США, спрямованих на те, щоб припинити конфлікти між країнами Південної Америки.

В період «республіканської ери» відбулися дві важливі панаме­риканські конференції: п'ята в Сантьяго-де-Чіле в 1923 р. і шоста в Гавані на початку 1928 р. Доти панамериканський рух був загалом аполітичним і стосувався культурних, юридичних та торговельних питань. «Жодне політичне питання не повинне тут обговорюватися», — заявив Еліху Рут на третій конференції в Ріо-де-Жанейро в 1906 р. А втім, на них усе ж таки клопоталися забезпеченням мирного врегулювання міжамериканських супе­речок, розробкою «панамериканської мирної системи».

На конференції в Сантьяго був розроблений договір Гондра на кшталт Вашінгтонського договору, підписаного на початку ро­ку США й п'ятьма центральноамериканськими республіками. Його ратифікували Сполучені Штати й численні латиноамери­канські держави. Це була багатостороння конвенція, яка передба­чала застосування переговорів для вирішення будь-якого кон­флікту.

На Гаванській конференції 1928 р. деякі держави і, зокрема, Аргентина спробували домогтися від США відмови від політики втручання. Представник Сан-Сальвадору Герреро намагався про­вести резолюцію, в якій говорилося: «Жодна держава не має права втручатись у внутрішні справи іншої держави». Сполучені Штати, які представляв колишній державний секретар Х'юз, відмовилися підтримати її, але підписали резолюцію, яка засуджувала агресію. 1928 рік став роком пакту Бріана—Келлога, підписаного в серпні. Аргентина, як уже зазначалося, не приєдналась до нього. Трохи пізніше, в грудні, у Вашінгтоні розпочалася «конференція з питань примирення й арбітражу», яка виробила договір про арбітраж, підписаний 5 січня 1929 р., засудила війну як засіб державної політики й заснувала систему арбітражу судом, у якому латино­американські держави мали більшість.

Коли в 1929 р. до влади прийшов президент Гувер, він зміг разом із новим державним секретарем Генрі Стімсоном розвинути примирливу позицію своїх попередників. Ми побачимо нижче, як маньчжурська справа змусить його сформулювати доктрину Гувера або доктрину Стімсона, за якою США відмовляються визнавати будь-яку ситуацію, що є наслідком дій, які суперечать зобов'язан­ням за пактом Бріана—Келлога. В період, який ми розглядаємо, в Латинській Америці сталися численні прикордонні конфлікти, що їх ми згадаємо лише конспективно.

Конфлікт Такни-Аріки

Перший з них стосується провінцій Такни й Аріки на кордоні між Чілі й Перу. Ці провінції, що належали раніше Перу, були відступлені ним у 1883 р. Чілі на десять років, після чого мав відбутися плебісцит. Та плебісцит не було проведено, і Чілі закріпилося там, виславши перуанців і колонізувавши ці території. В грудні 1921 р. Чілі запропонувало провести плебісцит. Перу відмовилось і запропонувало вдатися до арбітражу під егідою США. У березні 1925 р. американський арбітраж виніс ухвалу щодо проведення плебісциту, але внаслідок сутичок він знову не відбувся. Нарешті, Сполученим Штатам пощастило в червні 1929 р. домогтися, щоби ці країни домовились про поділ спірних територій.

Конфлікт Чако

Болівія й Парагвай сперечалися між собою за Північний Чако — територію, що простяглася на 300 тисяч квадратних кілометрів між річками Парагвай та Пількомайо й була населена індіанцями. Обидві країни спорудили там укріплення. Посередницька місія Аргентини в 1927 р. не дала результатів. У грудні 1928 р. парагвайські солдати атакували болівійський форт Вангуардія. Парагвайський уряд заперечував свою причетність до цього нападу, але Болівія розірвала з ним дипломатичні стосунки й захопила парагвайський форт Бокерон. Завдяки швидкому втру­чанню панамериканської конференції воєнні дії припинено 18 грудня, а 3 січня 1929 р. була створена комісія щодо розслідування й примирення з представників обох країн і п'яти інших американських держав. У вересні комісія склала рекомен­дацію про повернення до статус-кво. Однак збройні сутички відновилися в січні 1930 р. і потім у липні 1931 р. А 10 травня 1933 р. Парагвай офіційно оголосив війну Болівії. Почалася «війна за Чако». В липні Ліга Націй призначила комісію щодо розслідування з представників Аргентини, Бразилії, Перу й Чілі. Ця комісія в лютому 1934 р. запропонувала проект договору, який обидві учасниці війни відхилили. 24 травня Болівія оголосила, що здобула велику перемогу. Від імені британського уряду Іден домігся запровадження 28 державами ембарго на постачання зброї, яке в січні 1935 р. було знято для Болівії й посилено для Парагваю, оскільки він поводився менш покірно. Це дозволило Болівії відбити парагвайський наступ, і 14 червня 1935 р. воєнні дії завершилися.

Конфлікт за Летісією

Іще в одному конфлікті Перу протистояло Колумбії. За договором від березня 1922 р. Перу отримало смугу території на північному сході Еквадора, на північ від річки Путумайо. Натомість Колумбія отримала частину земель на південь, аж до Амазонки, де було засновано невеличке поселення Летісія. Цей договір був ра­тифікований Колумбією в 1925 р. і Перу в 1928 р. Однак 1 вересня 1932 р. Летісію захопили перуанські нерегулярні військові формування. Уряд зрікся їх. але місцева перуанська влада заохочувала ці сили. Для того, щоб вибити їх, Колумбії довелося послати війська через Панамський канал та Амазонкою. Тоді перуанський уряд під тиском громадської думки підтримав нападників. 14 січня 1933 р. голова Ради Ліги Націй надіслав обом країнам телеграму з метою відвернути війну. Та все було марне. Перуанці обстріляли колумбійську флотилію, захопили, а потім знов утратили колумбійське місто Тарапаку. Колумбія звернулася в Лігу Націй, Рада якої 18 березня засудила агресію з боку Перу. Перуанська делегація подала протест. 25 травня, після вбивства перуанського президента, було підписано угоду, згідно з якою спірна територія мала управлятися протягом року комісією Ліги Націй за підтримки колумбійських сил. Після подолання деяких труднощів 24 травня 1934 р. укладено договір, у якому Перу висловлювало жаль з приводу того, що сталося. Відтоді обидві країни повернулися до договору 1922 р.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 374; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!