РОЗДІЛ IV. ПРОБЛЕМИ СВІТУ ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ в 1921-1929 рр
І. Вашінгтонська конференція
Правління республіканців у США
У 1921 р. президентом Сполучених Штатів став республіканець Воррен Дж.Гардінг, який призначив державним секретарем дуже цікаву людину — колишнього суперника Вільсона з боку республіканців на виборах 1916 р. Чарльза Еванса Х'юза. Вибори проходили переважно під гаслом «повернення до нормального стану», яке підносилось Гардінгом. У зовнішньому плані «нормальний стан» означав підтримання традиційної ізоляції, несумісної з обов'язками, що їх накладала Ліга Націй. До свого обрання Гардінг не висловлювався офіційно проти вступу до неї Америки. Але, отримавши владу, він витлумачив результати голосування як відмову від вступу до Ліги Націй. 24 серпня 1921 р. США підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. На початку 1923 р. американські окупаційні війська почали виводитися з Німеччини. За кілька днів до підписання договору, 11 серпня 1921 р., президент запросив до Вашінгтона представників Франції, Великобританії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю. Офіційно цілями конференції були: 1) роззброєння взагалі й, зокрема, розброєння військово-морських сил; 2) вирішення проблем Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. Конференція відбувалась у Вашінгтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. До 24 листопада Францію на ній представляв Бріан.
Обмеження морських озброєнь
В тому, що стосувалось роззброєння, Бріан домігся відхилення англійської пропозиції про обговорення роззброєння не тільки морських, але й сухопутних сил. Франція вважала за необхідне мати великі сили, щоб підтримувати свою безпеку від Німеччини, загрозу з боку якої вона постійно відчувала. Одразу після відкриття конференції Х'юз запропонував широкий план, яким передбачалося, крім припинення спорудження деяких об'єктів, установлення «квоти» для головних морських держав. Насправді Англія вже згодилася з принципом військово-морського паритету. Всупереч своїм сподіванням Франція наштовхнулася на справжню англо-американську коаліцію. Вона розробила була велику програму збільшення свого флоту, аби надолужити втрати, заподіяні війною, — як від знищення певного числа своїх кораблів, так і від скорочення будівництва нових. На відміну від Англії та Америки, Франція докладала фінансових і промислових зусиль переважно для ведення сухопутної війни. Щодо Сполучених Штатів, які на конференції представляли Х'юз, колишній державний секретар Еліху Рут, Генрі Кебот Лодж, що очолював сенатську комісію у закордонних справах аж до своєї смерті в 1924 р., і демократ Оскар В.Андервуд, то вони вважали, що головне — це зупинити гонитву морських озброєнь, яка була занадто дорогою. Безперечно, вони були впевнені, що зможуть її виграти. Але японська загроза в Тихому океані могла стати серйозною, якби Японія виконала свою велику військово-морську програму. Англія ж, виходячи з обставин, була згодна відмовитися від правила «норми двох сил», якого вона завжди дотримувалася аж до самої війни 1914 р., а саме: мати флот, що принаймні дорівнював би двом іншим найсильнішим флотам світу, разом узятим. Це означало, що вона ладна була дозволити СТА взяти під свій морський контроль зони, над якими вона колись домінувала сама, наприклад, Мексиканську затоку й Карибське море, а також передасть їм частину відповідальності за захист Канади. Щодо Японії, яку представляв Като, то вона переживала особливо тяжко наслідки світової економічної кризи 1920—1921 рр. В країні проявлялися сильні настрої громадськості проти військових та морських витрат. У червні 1921 р. конгрес торговельних палат висловився за скорочення військових кредитів. Англія не захотіла відновлення англо-японського військового союзу 1902 р., термін якого закінчився в липні 1921 р. Вона бажала в такий спосіб задовольнити США й Канаду й зовсім не хотіла сприяти країні, яка ставала їхнім суперником на Далекому Сході.
|
|
|
|
|
|
Договір про обмеження морських озброєнь, або «договір п'яти держав», підписано 6 лютого 1922 р. США, Великобританією, Японією, Францією та Італією строком на п'ятнадцять років. Договір визначав пропорційну кількість лінкорів, що їх могли мати п'ять держав, які підписали його: 5 для США, 5 для Англії, З для Японії, 1,75 для Франції та Італії. Крім того, було вирішено заморозити будівництво лінкорів на десять років. Англійський представник Бальфур досяг, відтак, реального успіху на шкоду Франції, якій було залишено флот на рівні італійського, в той
|
|
|
час як їй треба було розподілити свої кораблі між Атлантикою й Середземним морем і вона мала захищати більшу імперію. Зате Бріан, а потім Сарро домоглися того, що не було встановлено обмежень на будівництво підводних човнів (хоча Бальфур і заперечував), а також малих та середніх кораблів. Щоб одержати згоду Японії, яка прагнула до паритету зі США й Англією, було визначено, що зберігатиметься статус-кво на укріплення острівних володінь США, Британської імперії та Японії в Тихому океані (крім власне Японського архіпелагу та сусідніх островів. Нової Зеландії та Гаванських островів). Ця умова була на користь Японії, яка щойно завершила укріплення островів Бонін, в той час як Сполученим Штатам заборонялося створювати військово-морські бази на острові Гуам чи в Тихому океані взагалі.
|
|
|
Договір чотирьох держав про Тихий океан
Щодо проблем Далекого Сходу, Бріан насилу спромігся включити Францію до числа переговірників, які висували той привід, що французьким островам у Тихому океані ніщо не загрожувало. Опір чинила переважно Англія, яка прагнула замінити англо-японський договір ширшою угодою, що гарантувала б статус-кво в Тихому океані. З цією метою вона намагалася схилити Америку на приєднання до англо-японського альянсу. Саме цей план Бальфур переказав Х'юзові ще 11 листопада 1921 р. Х'юз відмовився, але 26 листопада Японія схвалила пропозицію Бальфура. Х'юз, врешті, згодився на компромісний розв'язок, за яким Франція включалася в договір по гарантуванню володінь у Тихому океані. Це був дієвий засіб примусити її прийняти морські умови, що їх вона досі відкидала. Нарешті, 13 грудня підписано «договір чотирьох держав».
Термін дії договору було визначено в десять років. Ним ставилася крапка на англо-японському альянсі (ст. 4). Учасники домовилися «поважати їхні права, стосовні їхніх острівних володінь... у зоні Тихого океану». В разі суперечки між ними з цього приводу буде скликана нова конференція. Якщо виникне загроза цим володінням з боку третьої держави, четверо учасників договору консультуватимуться з метою вжиття необхідних заходів. Домініони Австралія та Нова Зеландія, а також Японський архіпелаг спочатку були віднесені до «острівних володінь». Пізніше (6 лютого) Японія домоглася того, що Японський архіпелаг як територію метрополії було виключено з цієї категорії. В цілому це був договір про ненапад для зони Тихого океану.
Обговорення китайського питання
Не менш важливі були й дискусії з приводу Китаю. Китайська делегація складалася виключно з представників пекінського уряду — Альфреда Це, посла Китаю в США, Веллінгтона Ку, посла в Лондоні. Чін Хуавана. Обраний 7 травня 1921 р. в Кантоні президентом Китайської Республіки, Сунь Ятсен відмовився прислати свого представника разом із пекінськими. Китайська делегація мала три головні мети: домогтися, щоб суверенітету Китаю не зачіпали ніякі нові обмеження; позбутися чужоземного проникнення, коли воно не спирається на відповідний договір; досягти перегляду вже наявних договорів. Цю позицію загалом підтримували Х'юз і американська делегація, які схвально ставилися до принципу «відкритих дверей» у Китаї і не хотіли розширення японського впливу після «договору 21 вимоги» 1915 р.. Англія також приєдналася до принципу «відкритих дверей». Вона згодна була відмовитися від своїх прав екстериторіальності на Вейхай (Бальфур ясно заявив про це 3 лютого 1922 р.), але не згоджувалася на таке саме щодо орендної зони Цзюлуна та «нових територій», також орендних, які захищали Гонконг з боку континенту. Французи, зокрема колишній генерал-губернатор Індокитаю Альбер Сарро, який був заступником голови делегації Вівіані після від'їзду Бріана, згоджувалися не більш як на можливий вихід з орендної території Куангчеуван. Японія, бажаючи зберегти досягнуті переваги, готова була захищати кожен пункт своєї позиції. Але, незважаючи на те, що їх інколи підтримувала Франція, японці почувалися загалом в ізоляції, їхнім головним аргументом було безладдя, що панувало в Китаї, де пекінський уряд стояв на порозі краху. 17 грудня кабінет Су Чуцзена пішов у відставку після приходу до влади маньчжурського диктатора Чжан Цзоліня. Створений ним уряд одразу став непопулярним через те, що деяких міністрів підозрювали в запроданстві японцям. Голова кабінету Лянь Шіньї змушений був подати у відставку. На всій території Китаю точилася громадянська війна, буяв бандитизм.
Тому після запальних дискусій на пленарних засіданнях, а також у «комітеті по Далекому Сходу» китайці отримали лише часткове задоволення своїх вимог.
Повністю була прийнята єдина й перша з них: відмова від нових чужоземних зазіхань на Китай. Був прийнятий документ, запропонований 21 листопада 1921 р. членом американської делегації Еліху Рутом. Вісім держав, що брали участь у вашінгтонських дебатах із Китаєм, зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну цілісність Китаю», сприяти створенню стабільного уряду в Китаї, додержуватися принципу відкритих дверей для торгівлі й підприємництва для всіх країн на всій китайській території, не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, для здобуття переваг на шкоду громадянам інших країн. Але цей документ, який мав бути включений у вигляді статей 1—4 до «договору дев'яти держав», підписаного 6 лютого 1922 р., не мав зворотної сили.
Щодо фактичних переваг, одержаних чужоземцями без будь-яких договорів, Китай задовольнили в обмеженій кількості пунктів: держави згоджувалися ліквідувати свої спеціальні поштові служби й використовувати їхні особисті радіо- й телеграфні служби тільки для урядових, некомерційних цілей. Держави відмовилися вивести свої війська. Американці хотіли замінити союзницький контроль, установлений 1921 р. над Китайською Східною залізницею в Маньчжурії, яка була під російським впливом до 1917 р., міжнародним фінансовим комітетом з такими самими повноваженнями. Безпека в зоні залізниці мала підтримуватись міжнародними поліційними силами, складеними з китайців. Китай домігся, що управління залізницею і право поліційного нагляду були передані правлінню, до складу якого входили 5 китайців і 5 «білих» росіян, що представляли Російсько-Азіатський банк. Відтак, радянська Росія була усунена від цієї справи.
Спеціальною конвенцією уніфіковано мито на сухопутних і морських кордонах, а його розмір установлено у 5% від вартості товару. Китай не зміг отримати митну незалежність і хоча б підвищення мита до 12,5%.
Ще однією домовленістю передбачалося скасування екстериторіальності, як тільки китайська судова система зможе надати достатні гарантії. Це означало нескінченну затримку з ліквідацією цього привілею, особливо нестерпного для китайських націоналістів. Китай зобов'язувався не чинити дискримінації щодо користування його залізницями.
Китайсько-японські переговори
Китай хотів, щоб конференція розглянула проблему статей Версальського договору, що віддавали Японії права Німеччини на Шаньдун, і вимагав, щоб Японія відмовилася від «договору 21 вимоги» від травня 1915 р. Японія погодилася розглянути ці питання на двосторонніх китайсько-японських переговорах. США вчинили тиск на Японію, щоб примусити її поступитися. Вони пригрозили, що відновлять гонку морських озброєнь, в якій Японія не мала шансів на виграш. Японія не згодилася відмовитись від «договору 21 вимоги», тому що, як указував її представник барон Сідехара, Китай підписав його як суверенна держава. Однак вона погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв, що були їй надані цим договором. За китайсько-японською угодою від 4 лютого 1922 р. Японія зобов'язувалася повернути Китаю в шестимісячний строк орендну територію К'яочеу, колишнє німецьке майно на цій території, а також колишню німецьку залізницю в Шаньдуні за 66 мільйонів франків золотом. Японський гарнізон мав бути виведений з Ціндао в тридцятиденний строк.
Паралельно з Вашингтонською конференцією під тиском Х'юза Японія сповістила про залишення морської провінції «найближчим часом». Після безрезультатних переговорів із «Далекосхідною республікою», яка відмовила їй у наданні торгових пільг, Японія вимушена була в серпні—жовтні 1922 р. вивести свої війська. Так, незважаючи на те, що далеко не всі вимоги Китаю були задоволені, Вашингтонська конференція стала — за словами П'єра Ренувена — справжнім «стоп-сигналом» для Японії. Єдиними серйозними перевагами, яких вона домоглася, було обмеження американського флоту й зобов'язання США не укріпляти деякі свої острови в Тихому океані.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 332; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!