V. Середземноморська та Східна Європа. Визнання СРСР
Проблема Ф'юме та албанське питання
У попередньому розділі вже розповідалося про створення Малої Антанти між Чехословаччиною, Югославією та Румунією. Ці країни не бажали ревізії Версальського договору, їх підтримувала Франція, а Італія, навпаки, стояла на боці «ревізіоністських» країн — Угорщини й Болгарії. Головною точкою непорозуміння було розходження Італії та Югославії в питанні про Ф'юме.
Після усунення Габріеле д'Аннунціо 2 квітня 1921 р. у Ф'юме відбулися вибори, які забезпечили перемогу автономістів, але проіталійські націоналісти й місцевий фашистський осередок спалили виборчі урни. Установчі збори, проте, змогли зібратися, та З березня 1922 р. фашисти успішно здійснили переворот. У травні 1922 р. в Санта-Маргеріті відбулась італо-югославська зустріч, а 23 жовтня в Римі була підписана угода між цими країнами. Італійці зобов'язувалися залишити останні зони в Югославії, які вони займали, а також прилеглий до Ф'юме Сусак. Але ця угода постійно порушувалась, і Югославія вдалася до блокади Ф'юме. Очоливши в жовтні 1922 р. уряд і Міністерство закордонних справ, Муссоліні був схильний ратифікувати Санта-Маргерітську угоду. Але в липні 1923 р. він висловився за те, щоб приєднати Ф'юме до Італії, а Югославія віддати маленьку частину його території. Югославія звернулася по допомогу до Франції. Пуанкаре, який весь поринув тоді в рурську справу, закликав її до стриманості. 17 вересня 1923 р., відмовившись від арбітражу, Муссоліні відрядив до Ф'юме італійську адміністрацію. Через свої внутрішні труднощі Югославія змушена була примиритися з доконаним фактом, і 27 січня 1924 р. Пашич і Муссоліні підписали в Римі пакт, яким визнавався суверенітет Італії над Ф'юме та Югославії над Порто-Баросом. З цієї нагоди король Італії Віктор-Еммануїл нагородив Муссоліні нашийним знаком ордена Благовіщення і 16 березня 1924 р. вступив у володіння Ф'юме. Тези Римського пакту були уточнені Неттунськими конвенціями (липень 1925 р.).
|
|
|
Між Югославією й Італією стояло ще й питання Албанії. Події, що відбувалися в цьому районі до 1922 р., розглядалися вище . Здобувши владу, Муссоліні зміцнив зв'язки Італії з Албанією. Італо-югославським пактом 27 січня 1924 р. було ухвалено, що жодна з цих країн не втручатиметься у внутрішні справи Албанії. Однак і та, і друга порушували цю угоду. Італія підтримувала уряд Фан Нолі, а Югославія — Ахмеда Зогу, який повалив першого. Проте Зогу, прийшовши до влади, повернувся обличчям до Рима, сподіваючись одержати від нього великі субсидії, і кінець кінцем 27 листопада 1926 р. підписав з Італією пакт про дружбу й безпеку.
Відносини Франції та Італії з Малою Антантою
|
|
|
Стосунки Італії з іншими країнами Малої Антанти були менш напружені, ніж з Югославією. Так, наприклад, вона мала спільні з Чехословаччиною інтереси, а саме: не допустити аншлюсу Німеччини й Австрії. Вже в 1920 р. ці країни уклали угоду, в якій зобов'язалися наглядати за суворим дотриманням Сен-Жер-менського й Тріанонського договорів, їхнє зближення було підкріплене підписанням у липні 1924 р. договору про дружбу. Аналогічний договір Італія уклала в 1926 р. з Румунією, уряд якої очолював тоді відомий своїми проіталійськими почуттями генерал Авереску.
Франція цікавилася питаннями Центральної Європи не менше, ніж Італія. Вона була так само проти аншлюсу.
Італія Муссоліні зазнавала також серйозних труднощів у своїх відношеннях із Грецією. Так, вона підтримувала Албанію в її прикордонному конфлікті з Грецією. Коли греки вбили італійського генерала Телліні — члена делімітаційної комісії, 31 березня 1923 р. Муссоліні наказав бомбардувати острів Корфу, а потім захопив його. Хоча Пуанкаре, заклопотаний рурськими справами, не дуже схилявся до активної політики, Раді Ліги Націй пощастило домогтися виведення італійських військ після того, як Італії було принесено вибачення й виплачено 50 мільйонів лір відшкодування.
|
|
|
Франція прагнула так само захистити Чехословаччину. Цим пояснюється підписання в лютому 1924 р. франко-чехословацького союзного договору.
Визнання СРСР Англією та Італією
Найвизначнішою подією цього періоду в Східній Європі стало визнання СРСР більшістю великих держав. Після невдачі Генуезької та Гаазької конференцій у 1922 р. західні держави несхвальне ставилися до його визнання, якого Ради дуже прагнули й висловлювались про це ще до 1920 р. і потім безпосередньо перед смертю Леніна (21 січня 1924 р.). Це бажання виразив Центральний виконавчий комітет СРСР, який утворив у 1923 р. Народний комісаріат закордонних справ, спільний для всіх радянських республік. Протягом цього ж року сталися численні інциденти, які свідчили про напруженість у відносинах між СРСР і західними країнами. Так, французький уряд, який утримував у Бізерті кілька російських військових кораблів, виведених з Чорного моря Врангелем, продав декотрі з них Румунії.
Першою подала приклад Англія. Цей поворот в її політиці пояснюється падінням консервативного уряду Бонера Ло, міністр закордонних справ якого лорд Керзон украй вороже ставився до Рад. Макдональд і лейбористи були куди більшими прихильниками зближення, яке могло б полегшити торговельні стосунки між обома країнами. Отже, 2 лютого 1924 р. Великобританія визнала де-юре радянський уряд, а 8 серпня вони уклали угоду замість торговельної конвенції від березня 1920 р. В угоді містилося зобов'язання обох країн не втручатись у внутрішні справи одна одної. Але консерватори використали цю угоду як аргумент у виборчій кампанії, за допомогою якого вони прискорили падіння кабінету Макдональда. Болдвін, що зайняв його місце в новому уряді, відмовився ратифікувати угоду від 8 серпня.
|
|
|
30 листопада 1923 р. Муссоліні заявив, що «фашистський уряд не бачить жодної перешкоди для визнання де-юре радянської Росії. Він вимагає тільки економічних пільг. Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 р. майже відразу за підписанням торговельної угоди. Слідом за Англією та Італією це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лютого), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Хіджаз (6 серпня), Угорщина (5 вересня).
Визнання СРСР Францією
Франція визнала СРСР пізніше. Свого часу (1922 р.) новообраний голова уряду Ерріо здійснив подорож до Росії, з якої він повернувся глибоко вражений. Але опір французьких кредиторів залишався дуже енергійним. І навпаки, загроза закриття Росії для французької торгівлі непокоїла ділові кола. Одним з найактивніших архітекторів зближення був Анатоль де Монзі, який також побував у Москві влітку 1923 р. Затримка з визнанням пояснюється почасти тим, що 11 березня 1924 р., незадовго до падіння уряду Пуанкаре, французький парламент ратифікував Паризьку конвенцію про Бессарабію, укладену в 1920 р. Румунія відмовилася проводити плебісцит у цьому краї, який СРСР і далі вважав своїм. Нарешті, 28 жовтня 1924 р., Франція визнала де-юре Радянський Союз «там, де його влада визнається населенням», що могло виключати Грузію, де в 1924 р. сталися виступи проти Москви. Було вирішено відмовитися від умови визнання Радами їхніх боргів. Водночас у Парижі велися переговори про борги, які ось-ось мали завершитися успішним результатом (завдяки значному скороченню французьких вимог і наданню великого кредиту СРСР), коли до влади в липні 1926 р. повернувся Пуанкаре. Його непримиренність призвела до зриву переговорів.
Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 р. підписанням радянсько-японської угоди. Щодо США, де в той час правили республіканці, то вони не наслідували прикладу інших великих держав.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 253; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!