II. Гарантії проти Німеччини та репарації

Історія дипломатії

 

 

Частина перша. ОМАНЛИВИЙ МИР

РОЗДІЛ І. ПЕРШІ НАСЛІДКИ МИРНИХ ДОГОВОРІВ

РОЗДІЛ II ЄВРОПА в 1922-1925 рр.

РОЗДІЛ ІІІ. ЄВРОПА І АПОГЕЙ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ (1925-1929 рр.)

РОЗДІЛ IV. ПРОБЛЕМИ СВІТУ ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ в 1921-1929 рр.

РОЗДІЛ V. ПЕРШІ НЕВДАЧІ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ (1929-1933 рр.)

Частина друга. ЕПОХА ГІТЛЕРА (1933—1945 рр.)

РОЗДІЛ І. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ГІТЛЕРА Й ПРОВАЛ КОНФЕРЕНЦІЇ З РОЗЗБРОЄННЯ..

РОЗДІЛ II. КРИЗА 1935 -1936 рр. У ЄВРОПІ

РОЗДІЛ III. АНШЛЮС І ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ КРИЗИ (1937-1939 рр.)

РОЗДІЛ IV. ПОЛЬСЬКА КРИЗА. ОГОЛОШЕННЯ ВІЙНИ...

РОЗДІЛ V. ЄВРОПЕЙСЬКА ФАЗА ВІЙНИ (1939-1941 рр.)

Розділ VI. СТАНОВИЩЕ ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ в 1933-1941 рр.

РОЗДІЛ VII. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1941-1945 рр.)

Частина третя. ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1945—1962 рр.)

РОЗДІЛ І. ПРОВАЛ ВЕЛИКИХ МІЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦІЙ (1945-1947 рр.)

Розділ II. «ХОЛОДНА ВІЙНА» ТА ЛОКАЛЬНІ КОНФЛІКТИ (1948-1953 рр.)

РОЗДІЛ ІІІ. ПОСТУП «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»(1953-1957 рр.)

РОЗДІЛ IV. ЕПОХА КОНФЛІКТІВ (1957-1962 рр.)

Частина четверта. НЕПЕВНА РОЗРЯДКА (1962—1975рр.)

РОЗДІЛ І. ТРУДНОЩІ ДВОХ БЛОКІВ..

РОЗДІЛ II. «ТРЕТІЙ СВІТ» У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ від 1962 до 1973 рр.

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗРЯДКА: НАДІЇ ТА РОЗЧАРУВАННЯ (1969-1973 рр.)

Частина п'ята. ВЕЛИКА СВІТОВА КРИЗА І КАТАСТРОФА КОМУНІЗМУ.

РОЗДІЛ І. ОСТАННІ РОКИ БІПОЛЯРНОГО СВІТУ...

РОЗДІЛ II. ПРОВАЛ РАДЯНСЬКОГО КОМУНІЗМУ...

РОЗДІЛ III. ЗЛИГОДНІ «ТРЕТЬОГО СВІТУ».

РОЗДІЛ IV. ДО НОВОЇ ДИПЛОМАТІЇ. НЕПЕВНІСТЬ І ЗАГРОЗИ...

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ...

Частина перша. ОМАНЛИВИЙ МИР (1919-1933 рр.)

РОЗДІЛ І. ПЕРШІ НАСЛІДКИ МИРНИХ ДОГОВОРІВ

Мирні договори 1919—1920 рр. стали спробою розв'язати незлі­ченні проблеми, що їх поставила війна, і навіть ті, що виникли ще до неї. Вже з самого початку всі зрозуміли, що вони дуже мало відповідають глибинним і часто-густо суперечливим інтересам народів і держав. Отже, слід проаналізувати політичні результати мирних договорів і перші труднощі їхнього застосування в період від 1919 до кінця 1921 рр.

Оскільки головною серед центральних держав була, очевидно, Німеччина, то саме їй було приділено в договорах найбільше прискіпливої уваги, її доля була вирішена Версальським договором 28 червня 1919 р. В цьому розтянутому й складному документі можна вирізнити питання кордонів і питання всіляких гарантій, ужитих проти Німеччини. З метою продовження спільної роботи і втілення договорів у життя союзники передбачили:

1) періодичне скликання Найвищої міжсоюзницької ради;

2) конференцію послів під головуванням французького пред­ставника Жюля Камбона (Франція, Великобританія, Італія, Японія і згодом Бельгія);

3) різні контрольні органи: комісію з репарацій; комісію для контролю за роззброєнням Німеччини; міжсоюзницьку комісію з рейнських територій; комісії з плебісциту; комісію з судноплавства по Рейну, Дунаю, Ельбі, Одеру і т. ін.

І. Нові кордони Німеччини

Основою для Паризької конференції був принцип націй, який базується на праві народів на самовизначення. Проте в нових кордонах Німеччини можна знайти деякі сліди «реалізму» Клемансо. Так, західні кордони були визначені швидко; що ж до східних, то ситуація залишалася неясною аж до 1921 р.

Щодо переговорів, які передували укладенню договорів, відсилаємо читача до праці М. Дроза (за деякими винятками, що пояснюються складним переплетінням подій).

Ельзас-Лотарингія

На заході головною подією є повернення Ельзас-Лотарингії до складу Франції. Це була основна мета війни з боку Франції, проголошена, зокрема, Вівіані 22 грудня 1914 р., Бріаном 10 січня 1917 р., а також порядком денним за 5 червня 1917 р. в Палаті депутатів і 6 червня в Сенаті. Як тільки війна скінчилася, ті недомовки, що лишалися ще в англійців з цього приводу, зникли. Оскільки мова йде про повернення територій, Франція добивається їхньої передачі за винятковою процедурою. Вона набирає чинності з дати підписання перемир'я 11 листопада 1918 р., а не з дати введення в дію мирного договору (10 січня 1920 р.). Німці з Ельзас-Лотарингії не мають права вибирати між французьким і німецьким громадянством. Постанова про натуралізацію ухвалюва­тиметься французьким урядом. Французька держава не візьме на себе жодної частки боргів німецької держави. І нарешті, портом Кіль управлятиме протягом семи років французький директор (ст. 65).

Саарська область

У березні 1919 р. Франція висунула ще одну територіальну вимо­гу — щодо південної частини Саарської області, яка належала Франції від часів Людовика XIV до 1815 р. Особливий політичний режим мав бути встановлений для північної частини, а шахти переходили в повну власність Франції. Гірничий район Саару ніколи не був самостійною адміністративною одиницею. Більша частина його належала рейнській Пруссії, а схід краю — баварсь­кому Пфальцові. Французька делегація не змогла обстояти свою позицію через те, що Вільсон затято відкидав будь-які історичні аргументи. Нарешті, 9 квітня ухвалено особливий статут для тери­торії Саару, за яким управління нею передавалося Лізі Націй в особі комісії з п'яти членів строком на п'ятнадцять років з дати введення в дію договору. Мав бути утворений митний союз із Францією, яка брала у свою власність шахти (як компенсацію за методичне руйнування шахт півночі й Па-де-Кале під час відступу німецьких військ). Через п'ятнадцять років мав відбутися плебіс­цит, на якому саарці вибирали б між трьома вирішеннями: збере­ження режиму міжнародного правління; приєднання до Німеччини; приєднання до Франції.

Рада Ліги Націй призначила п'ятьох членів комісії управління ,в лютому 1920 р. Вже на початку виникли труднощі, спровоковані такими організаціями, як «Саарферайн», а потім «Бунд дес Саарферайн», чий провід перебував у Берліні. Страйк службовців, а слідом за ним двадцятичотирьохгодинний загальний страйк змусили комісію запровадити воєнний стан і звернутися до французької армії, щоб навести порядок. Запровадження в Саарі французького франка спричинилося до інших інцидентів. Але на початку 1921 р. становище стало спокійнішим.

Вимоги Бельгії

Західний кордон Німеччини трохи змінено на користь Бельгії, яка анексувала дві німецькі округи: Ейпен і Мальмеді. Бельгія висунула й інші претензії на Паризькій конференції. Вона зажадала скасування зобов'язань договору 1839 р., що змушував її до нейтралітету. Бельгійський представник Гіманс поставив вимогу відновлення кордонів 1830 р., тобто анексії голландських територій лівобережжя Шельди та голландського Лімбургу. На­томість Голландія змогла анексувати прусський Гельдерланд або Східну Фрісландію та графство Бентгайм. Нарешті, Бельгія вимагала віддати їй Люксембург. Вимоги ці не пройшли через опір Голландії (14 лютого 1919 р.) і до деякої міри Англії². Зі свого боку, президент Вільсон виступив проти того, щоб Німеч­чина віддавала свої території нейтральній країні. Бельгія не добилася також, щоб на Голландію були накладені міжнародні обмеження щодо лівобережжя Шельди та щодо Лімбургу. Що ж до нейтралітету, то договір не вирішив цього питання чітко. Але вже 22 листопада 1918 р. король Альбер проголосив скасування нейтралітету, і Бельгія потім завжди вважала, що її вступ до Ліги Націй передбачав відмову від нього. Але довелося чекати Локарнського договору 1925 р., щоб скасувати його офіційно.

Рейнланд

Отже, від західної частини Німеччини відірвали не дуже значні шматки. Проте французький уряд, надихнутий меморандумом маршала Фоша від 27 листопада 1918 р., хотів відтяти захід Рейнської області від Німеччини й провести кордон по Рейну. Деякі місцеві французькі власті, зокрема генерал Манжен, заохочували місцеві автономістські рухи, якими керували Дортен і священик Костерт. Та цілковита незгода союзників примусила Клемансо більше не підтримувати автономістів. Після того, як 1 червня Манжен схвалив проголошення «Рейнської республіки», Клемансо надіслав йому 2 червня категоричний наказ не втручатися.

Шлезвіг

Північний кордон Німеччини не лишився недоторканним. Мирним договором було встановлено, що в північній частині Шлезвігу буде проведено плебісцит. У 1920 р. соціалістичний уряд Данії на чолі з Цале був загалом мало схильний до цього плебісциту. В березні 1920 р. дві третини виборців на півночі Шлезвігу висловилися за приєднання до Данії, тоді як у центральній частині Німеччи­на дістала 3/4 голосів. Відтак Північний Шлезвіг приєднано до Данії.

Данцігський «коридор»

Значніших змін зазнала німецька територія на сході, зокрема на користь Польщі, відновлення державності якої ухвалено на мирній конференції. Спочатку Німеччина змушена була віддати район Познані й частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі являли собою «коридор», який давав Польщі вихід до моря, а відтак відрізав Східну Пруссію від решти Німеччини. Населення тут говорило польським діалектом. Але порт і велике місто Данціг, розташовані в пониззі Вісли, були майже чисто німецькі. Треба було, з одного боку, забезпечити Польщу портом, а з іншого — дотримати принципу самовизначення націй. Мирна конференція вирішила, що Данціг із довколишнім районом буде вільним містом під контролем Ліги Націй. Статтею 104 Версальського договору передбачалося, що вільне місто Данціг повинне домови­тися з Польщею про його включення в польські митні кордони, щоб забезпечити Польщі вільний доступ у порт і щоб уникнути будь-яких дискримінаційних заходів щодо польських громадян. Завдяки зусиллям конференції послів 9 листопада 1920 р. підписано Паризьку конвенцію, яка врегулювала ці проблеми. В статті 103 визначалося, що обрані представники вільного міста мають виробити конституцію, її прийнято 11 серпня 1920 р., а 17 листопада схвалено Радою Ліги Націй. Головними органами врядування стали Фолькстаг, тобто Народні збори, з 72 членів, що виконував роль нижньої палати, і Сенат, який обирався Фолькстагом, був одночасно верхньою палатою й виконавчою

владою, а також мав право вето щодо постанов Фолькстагу. Лігу Націй представляв верховний комісар.

Плебісцит у Верхній Сілезії

Доля інших районів мала вирішуватися плебісцитом — у даному разі йдеться про південну частину Східної Пруссії (райони Алленштайна та Марієнвердера) й Верхню Сілезію. В першому випадку Німеччина легко здобула перемогу 11 липня 1920 р., отримавши на свою користь відповідно 96 і 92 відсотки голосів. Щодо Верхньої Сілезії проблема була набагато складніша. Плебісцит відбувся 20 березня 1921 р. Німеччина одержала 717 122 голоси, а Польща — 483 154. Але 195 000 емігрантів, привезених з Німеччини спеціальними потягами, могли суттєво вплинути на результат голосування. Німеччина хотіла анексувати весь край, хоча б для того, щоб мати змогу сплатити репарації, її підтримував Ллойд-Джордж. Виступаючи проти цієї позиції, син польського шахтаря Корфантий, який представляв свою країну в комісії з плебісциту, підняв 2 травня повстання. Німці кинули на його придушення свій «добровольський корпус». Щоб припинити непорядки, Бріан, який був тоді головою Ради міністрів, 16 червня прийняв рішення надіслати туди війська. Лишалося залагодити проблему. Через опір Франції й Англії Найвища рада, скликана 12 серпня в Парижі, не змогла виробити постанову. Вона доручила Лізі Націй провести розділ краю, що й зроблено 20 жовтня. Північна й західна частини відійшли Німеччині, котра відтак залишила за собою дві третини цих територій. Південна частина дісталася Польщі. Отже, поділено навпіл промисловий район, що мало спричинитися до численних конфліктів. До того ж у промислових містах польської зони мешкало багато німців, і декотрі з них, тримаючи в своїх руках важелі економічного життя, одержали згодом сприятливі для себе результати на муніципальних виборах.

Цеиіин

Зазначимо, що за сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1918 р. сперечалися Польща й Чехословаччина. З його 426 000 жителів 55% становили поляки, 27% — чехи, 18% — німці. Завдяки шахтам Остравсь-кого вугільного басейну ця маленька територія набула великого значення. Першою її зайняла Польща. У липні 1920 р. конференція послів вирішила поділити її, залишивши Чехословаччині головні шахти та залізницю, що з'єднувала Богемію та Словаччину. Після розділу тут залишилася чимала частка польського населення, до того ж з великою народжуваністю. Це було зародком тривалого конфлікту між двома країнами.

Мемель

Нарешті, на крайньому сході Східної Пруссії Німеччина втратила Мемельську область на правому березі Німану. Ця територія завдовжки в 150 і завширшки в 20 кілометрів налічувала 130000 жителів, з яких трохи більше половини говорили литовською мовою й жили на селі. Міське населення було переважно німецькомовне. Взагалі німці були тут багатші й освіченіші, ніж литовці. Литва, прагнучи мати морський порт, домагалася Мемеля. Буржуазія й багаті землевласники вимагали приєднання до Німеччини, яка являла собою ширший ринок для місцевої продукції. За Версальським договором, ця територія була відтята від Німеччини без плебісциту. Тимчасове управління цією територією, що могла б одержати такий самий статус, як і Данціг, здійснювала міжнародна адміністрація на чолі з верховним комісаром — французом. Тимчасова адміністрація існувала до

1923 р., коли Литва вчинила насильницький акт, санкціонований Лігою Націй уже 16 лютого шляхом передачі Литві цієї території на умовах надання їй особливого статусу. Запроваджений 8 травня

1924 р., такий статус передбачав міжнародний режим для порту й широку адміністративну автономію для території.

Загалом Німеччина втратила 1/7 території та 1/10 населення. Коли урізання, здійснене на заході й півночі (за винятком Саару), могло здаватися їй стерпним, то вона вважала себе тяжко скривдженою, коли йшлося про її втрати на сході, тим більше, що вони загалом доволі погано відповідали принципові самовиз­начення й були продиктовані переважно стратегічними чи економічними міркуваннями.

II. Гарантії проти Німеччини та репарації

Держави-переможниці, надто Франція та Бельгія, вважали в 1918—1919 рр., що головне — це гарантувати безпеку світу перед можливим відродженням німецької могутності. Щоб досягти цього, вони виробили цілу низку військових і політичних гарантій. Військовими гарантіями передбачалося обмеження озброєнь Німеч­чини, демілітаризація Рейнської області, окупація.

Роззброєння

Франція без великих зусиль домоглася часткового роззброєння Німеччини. Всі союзники Франції та Сполучені Штати прагнули знищення мілітаризму. Великобританія мріяла здебільшого про ліквідацію німецького флоту. Договір обмежив його склад певною кількістю сторожовиків і заборонив Німеччині мати підводні човни. Решта флоту мала бути поділена між союзниками. Але 21 червня 1919 р. сімдесят бойових кораблів, переданих згідно з перемир'ям, їхні екіпажі затопили на рейді Скапа-Флоу. Верхов­ний головнокомандувач союзних сил Фош спочатку пропонував обмежити німецьку армію двома сотнями тисяч вояків, які набиралися б за загальною військовою повинністю строком на один рік. Ллойд-Джордж легко провів іншу ухвалу: німецька армія буде професійною, чисельністю в 96 000 солдатів і 4000 офіцерів. Генеральний штаб і військові училища будуть ліквідовані, важка артилерія, танки й авіація заборонені. Німеччина мала задоволь­нитися 288 польовими гарматами. Виробництво військової техніки буде заборонено повсюди, за винятком тих заводів, які одержать дозвіл союзників. Зауважимо, що роззброєння Німеччини розгля­далося як прелюдія до загального роззброєння (ст. 8 договору, пакт Ліги Націй і початок частини V договору). Подавати роззброєння в такий спосіб було не дуже вдалим вирішенням, оскільки так можна було виправдати можливе переозброєння Німеччини. Зважимо хоча б на те, що в червні 1919 р. Німеччина мала ще 400 000 чоловік при зброї. Для того, щоб забезпечити виконання військових умов договору, було створено «Міжсоюз­ницьку контрольну комісію».

Демілітаризація Рейнської області

Союзники й Сполучені Штати легко погодилися на демілі­таризацію лівобережжя Рейну та п'ятдесятикілометрової зони на правому березі. Прийнято текст документа, запропонований Вільсоном 28 березня; у ньому передбачалося, зокрема, що в демілітаризованій зоні не буде укріплень і збройних сил, а військові маневри там будуть заборонені.

Окупація

Дражливішою була проблема окупації. Облишивши свій проект відокремлення західної частини Рейнської області, Клемансо пристав до ідеї простої військової окупації. Але, на його думку, вона мала бути остаточною. Вільсон і Ллойд-Джордж спершу не хотіли ніякої окупації, але врешті-решт 20 й 22 квітня 1919 р.

згодились на тимчасову окупацію на п'ятнадцять років території по лівому берегу Рейну з плацдармами на правому березі. Виведення військ мало здійснюватися ще п'ять років, тобто в січні 1925 р. з північної зони (Кельн), у січні 1930 р. з центральної зони (Кобленц) і в січні 1935 р. з південної зони (Майнц). Якби вбезпечення від загрози агресії виявилося недостатнім, виведення військ могло бути припинене. Якби після виведення військ Німеччина порушила свої зобов'язання, окупація могла бути відновлена (ст. 429). Проте окупацію можна було припинити ще до визначеного терміну за згодою зацікавлених сторін. Витрати на окупацію, покладені на Німеччину, не повинні були переви­щувати 240 млн. марок золотом на рік.

Зрив договорів про гарантію

Військові гарантії мали бути доповнені політичними. Ллойд-Джордж і Вільсон запропонували Клемансо — якщо він не претендуватиме на лівий берег Рейну — укласти гарантійні договори з Англією та Америкою. Ці два договори стали додатком до Версальського й були підписані, так само, як і цей останній, 28 червня. Ними передбачалося негайне надання допомоги з боку Англії та США в разі неспровокованої агресії Німеччини на французьких кордонах, а бельгійський кордон уподібнювався до французького. Домініони не підпадали під дію франко-англійського договору, якщо тільки їхні парламенти не вирішать самі приєд­натися до нього. Ця гарантія мала тривати «доки на прохання однієї з сторін... Рада (Ліги Націй) не вирішить — у разі потреби — більшістю голосів, що Ліга сама забезпечить достатню безпеку». Найтяжчою умовою, яка мала призвести до провалу системи, була умова про взаємну обумовленість обох договорів. Коли один з них не буде ратифіковано, то другий не матиме сили. І сталось якраз так, що американський Сенат відхилив схвалення Версальського договору в цілому конституційною більшістю в 2/3 голосів, і гарантійний договір, який йому навіть не подавали на розгляд, залишився нечинним.

Тож франко-англійський договір провалився, як здається, на втіху Ллойд-Джорджеві й британській громадськості, яка не кидала звинувачувати Францію в імперіалізмі. Там не усві­домлювали, що знекровлена країна, яка втратила загиблими 1 394 000 чоловік і чия територія була частково спустошена, навряд чи могла дозволити собі проводити політику гегемонізму в Європі. Вже від 1920 р. спостерігаються перші конфлікти між французькою політикою, стурбованою проблемою безпеки, й англійською, для якої головним була «європейська рівновага». Ці конфлікти відчутно зашкодять виконанню умов мирного договору.

Франко-бельгійський альянс

Єдиним альянсом, що його домоглася Франція проти Німеччини, став союз із Бельгією. В 1919 р. між цими країнами виникла певна напруженість. Бельгія вважала, що її недостатньо підтри­мують у її вимогах до Голландії. Вона звинувачувала Францію в прагненні до політичної анексії Люксембургу (хоча Рібо й заявив З червня 1917 р., що Франція цього не бажає¹. 11 лютого 1919 р. Гіманс від імені Бельгії також відмовився від претензій на Люксембург. 28 вересня 1919 р. Люксембург проголосував за економічне об'єднання з Францією й за збереження династії Нассау. Заради воєнного союзу з Бельгією Франція ладна була пожертвувати економічним приєднанням до неї Люксембургу. Вирішальна конференція зібралася 28 січня 1920 р. в Іпрі. Францію представляли Пуанкарс, Мільєран і маршал Фош, Бельгію — прем'єр-міністр Делакруа, міністр закордонних справ Гіманс і посол у Парижі де Геф'є. Бельгія вимагала відмови Франції від будь-якого економічного впливу на Люксембург і навіть на його залізниці, а також допуску Бельгії на конференцію послів, яка розглядала питання виконання Версальського договору. Вона бажала також, щоб Англія брала участь у всіх франко-бельгійських воєнних угодах. Але Англія остаточно відмовилася від цього 12 липня 1920 р. під час зустрічі Ллойд-Джорджа й Делакруа на конференції в Спа.

Зважаючи на ці обставини, 16 липня бельгійський уряд пристав на принцип таємної воєнної угоди з самою тільки Францією. 7 вересня 1920 р. цю угоду підписано, а 10—15 вересня доповнено обміном листами. Воєнна угода мала оборонний характер і призначалася «на випадок неспровокованої воєнної агресії». Дехто в Бельгії вважав її просто «технічною комбінацією». Для Франції це був союз.

Принцип репарацій

Питання репарацій тісно пов'язане з проблемою гарантій проти Німеччини. Справді, до 1924 р. ця країна докладала всіх зусиль, аби сплачувати якомога менше репарацій, тому з часом військову окупацію стали розглядати не як чинник безпеки, а скоріше як засіб тиску для одержання німецького боргу.

У ноті від 4 листопада 1918 р., згоджуючись укласти мир з Німеччиною «на основі чотирнадцяти пунктів» президента Віль-сона, союзники заявили, що Німеччина повинна «компенсувати

' Після перемир'я у Франції відродились анексіоністські настрої. В усякому разі, 15 квітня 1919 р. Клемансо погодився відкласти плебісцит у Люксембурзі.

шкоду, заподіяну цивільному населенню союзних держав та їхній власності внаслідок агресії Німеччини проти союзних держав на суходолі, на морі й повітряним шляхом». На ділі союзники замість дотримування цієї декларації розширили сферу її застосування, додавши на вимогу Англії до шкоди населенню ще й вимогу виплати військових пенсій, що значно збільшувало розмір репа­рацій. Після тривалих дебатів союзники розробили на Паризькій конференції неповний план, який було включено до Версальського договору.

Стаття 231 договору встановлювала такий принцип: «Німеччина визнає свою відповідальність за всю шкоду, заподіяну нею союзним урядам і тим, що приєдналися до них, їхнім громадянам внаслідок війни, що була їм нав'язана агресією з її боку». В очах громадськості різних країн і, зокрема, Німеччини це була декларація про «моральну провину». Німецькі націоналісти захо­дилися розпалювати настрої співвітчизників, критикуючи цю статтю. Насправді ж, як це довели Ренувен і Каміль Блок в аналітичній статті, опублікованій у 1931 р., стаття 231 встанов­лювала лише фінансову відповідальність за цивільним правом. Вона надавала правову базу для повного відшкодування заподіяних збитків.

Умови Версальського договору

На жаль, визначивши принцип, союзники так і не довели його до кінця. Вони не встановили тоді ж таки розміру репарацій і відкинули ідею фіксованої суми в 120 млрд. марок золотом, запропоновану 20 березня трьома експертами (від Франції — Лушер). Вони вибрали очікувальне вирішення, що ще більш утруднило відбудову німецької економіки.

1. Німеччина мала сплатити 20 млрд. марок золотом до 1 травня 1921 р., причому 2/5 цієї суми першочергово для Бельгії, що одержала цей привілей завдяки підтримці Франції. Видатки на окупацію вираховувалися з цієї суми.

2. Створювалася «комісія з репарацій» для контролю за надходженням цих 20 мільярдів, їй доручалося також визначити до 1 травня 1921 р. реальні розміри шкоди, заподіяної війною, з урахуванням — на прохання Англії — військових пенсій. До складу цієї комісії з місцем перебування в Парижі мали входити представники п'яти країн: Франції, Великобританії, Італії, США і, в залежності від обставин, Бельгії, Японії чи Югославії. Відмовившись ратифікувати договір. Сполучені Штати задоволь­нилися тим, що надіслали до неї неофіційних представників.

На випадок несплати єдиними гарантіями були «акти заборони та економічних і фінансових репресій, а також взагалі такі інші заходи, що їх відповідні уряди можуть вважати необхідними з огляду на обставини».

Опір Німеччини виконанню договору

Рік 1920 і початок 1921-го були позначені енергійним опором Німеччини стосовно всіх умов договору і найперше — стосовно репарацій. По всій країні розгорнувся шалений рух усенародного протесту, який примусив союзників відступити по багатьох пунктах, як, наприклад, у питанні про видачу Вільгельма II, який утік до Голландії, або коли 7 лютого 1920 р. вони зажадали видачі 895 німців, у тому числі Гінденбурга, Людендорфа, фон Тірпіца, Бетман-Гольвега, кронпринца та ін.

З решток армії майже повсюди створювалися так звані добровольські корпуси, і одному з них — Балтійській бригаді капітана Ергардта — пощастило 13 березня 1920 р. здійснити в Берліні державний переворот і надати на кілька днів владу докторові Каппові. На знак протесту проти цих дій у Рурі спалахнув загальний страйк, і опір лівих сил примусив Каппа піти. Але генерал Сект, який не виступив проти Ергардта, кинув у Рур частини райхсверу й придушив виступи кривавою рукою. Ці події спричинилися до глибокої незгоди між Францією Мільєрана та Англією Ллойд-Джорджа. Франція відреагувала на проникнення регулярних німецьких військ у демілітаризовану зону, окупувавши Франкфурт і Дармштадт і не попередивши про це Англію. Конференція в Сан-Ремо ухвалила постанову про виведення її військ, що й зроблено 17 травня.

«Стан платежів»

Проблема репарацій все ж таки змусила ці дві союзні держави вжити наступного року однакових заходів — цього разу за повної згоди. Комісія з репарацій докладала зусиль, щоб оцінити заподіяну шкоду. Вона наглядала також за сплатою 20 мільярдів, частина з яких мала бути виплачена натурою (2 741 000 тонн суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Паралельно з цим Найвища міжсоюзницька рада на своїх періодичних засіданнях уточнювала розподіл репарацій і порядок виплати. Конференція в Спа (5—16 липня 1920 р.), в якій брала участь Німеччина, визначила проценти: 52% для Франції, 22% Англії, 10% Італії, 8% Бельгії, 6,5% Греції, Румунії та Югославії, 0,75% Японії, 0,75% Португалії. Лондонська конференція (березень 1921 р.)

виявила повну незгоду між вимогами союзників і пропозиціями Німеччини, які виклав міністр закордонних справ Сімонс. Тож 8 березня союзники вирішили вдатися до санкцій. Були окуповані Дюссельдорф, Рурорт, Дуйсбург.

30 квітня в Лондоні розпочалася нова конференція. На ній йшлося про те, щоб домогтися прийняття Німеччиною плану, виробленого комісією з репарацій. Під тиском англійського представника Джона Бредбері комісія знизила розмір відшкоду­вання зі 150 до 132 млрд. марок золотом (у тому числі 12 мільярдів з 20, що їх Німеччина не сплатила на 1 травня 1921 р.). Німеччині поставили справжній ультиматум, щоб приму­сити її прийняти ці вимоги, — союзники мали намір окупувати Рур. Німецький уряд пішов у відставку. Новий кабінет очолив Вірт, якому допомагав великий підприємець Ратенау. Новому урядові довелося прийняти «відомість платежів». Тим самим він приймав «лінію виконання».

Протягом літа 1921 р. Німеччина регулярно сплачувала борги. 6 жовтня 1921 р. французький міністр визволених районів Лушер підписав з Ратенау Вісбаденську угоду, якою встановлювався прямий зв'язок потерпілих від війни громадян Франції з приватним німецьким органом для одержання відшкодування натурою. Ця угода наштовхнулася на подвійний опір: з одного боку, французькі промисловці скаржилися на сильну німецьку конкуренцію через поставки товарів натурою; з іншого — боялися, шо Франція одержить у такий спосіб більше ніж 52% репарацій, що припадають на її частку, і таким чином цю угоду не було втілено в життя. Така поразка безперечно реалістичної політики викликала тяжку кризу, яка мала тривати близько трьох років і поставити крапку на тому, що ще вважалося франко-британським альянсом у питанні репарацій. Про це буде мова в наступному розділі.

Наприкінці 1921 р. можна було вже вирізнити основні напрями політики західних держав. Упевнена в своїй економічній могут­ності, Німеччина чинила стійкий опір вимогам союзників і користалася їхньою незгодою. Англія, турбуючись рівновагою сил у Європі, скоса дивилася на експансіоністські заміри Франції. Крім того, почасти під впливом видатного економіста Кейнса, автора книжки «Економічні наслідки миру», її уряд і громадськість сприяли економічному піднесенню Німеччини — найвигіднішого партнера Англії — і чимраз більше схилялися до полегшення репарацій, зниження їх до рівня, сумісного з «платоспроможністю» Німеччини. Францію ж, навпаки, турбувала її власна безпека, і громадськість прагнула неухильного дотримання всіх воєнних гарантій, передбачених договором. Франція вимагала також в ім'я того, що вона вважала найсуворішою справедливістю, повної сплати репарацій. Вираз «Німеччина заплатить» був у ті часи чудовою темою для передвиборної пропаганди.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 342; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!