IV. Балкани й розпад Османської імперії

В Балканському регіоні переможеними країнами були Болгарія та Османська імперія. Але між переможцями виникали дуже складні проблеми, зокрема питання Албанії та північних кордонів Греції.

Македонія

Ми вже згадували про територіальні поступки, що їх Болгарія була змушена зробити на користь Румунії та Югославії. До них треба додати ще й утрату Східної Фракії, анексованої Грецією. Відтак вона позбулася свого порту Дедеагач і будь-якого виходу до Егейського моря. Найтяжчою для Болгарії була, ясна річ, втрата Македонії, відданої Сербії ще за Бухарестським договором 1913 р. і трохи збільшеної за договором Нейї. Дуже багато ма­кедонських болгар перейшли в Болгарію, де вони поводилися дуже неспокійно. Водночас відновила свою діяльність «Внутрішня революційна македонська організація». Упродовж кількох років у Македонії точилася запекла партизанська війна, через що збері­галася сильна напруженість між Болгарією та Югославією.

Політика Італії в Албанії

Щодо Албанії, утвореної в 1913 р., Лондонський договір 1915 р. передбачав, що її північна частина відійде Чорногорії й Сербії, південна частина — Греції, а посередині буде створена невелика нейтральна держава під італійським протекторатом. Так малося на меті відвернути загрозу, яку становило б для Італії виникнення сильної держави на протилежному березі Адріатичного моря. Але Сербія, значно вирісши й перетворившись на Югославію, знову відроджувала цю загрозу, отож Італія повернулася в 1919 р. до ідеї свого протекторату над великою Албанією моделі 1913 р. Після відставки Сонніно новий міністр закордонних справ Тіттоні 19 червня 1919 р. підписав з грецьким міністром Венізелосом таємну угоду, за якою Італія підтримувала грецькі вимоги щодо Фракії та Північного Епіру, а Греція відповідно підтримувала італійські претензії, а саме — мандат над Албанією та анексію Балони (Вльори). Північна частина Албанії мала тимчасово управлятися союзниками (французькі, англійські, італійські війська) зі штабом у Скутарі, а південна — Національною асамблеєю в Дураццо (Дурресі) — місті, що перебувало під італійським впливом.

Провал політики Італії

У липні 1919 р. Греція оприлюднила угоду Тіттоні—Венізелоса, що дуже сильно роздратувало Албанію та Югославію. В листопаді 1919 р. спалахнув антиіталійський бунт у Валоні. Проіталійський уряд Дураццо був скинутий в січні 1920 р., а в Тірані прийшов до влади уряд протилежного спрямування. В січні ж 1920 р. італо-югославський компроміс, що передбачав виправлення кордо-

ну на півночі на користь Югославії, а на півдні на користь Греції, зазнав поразки через опір президента Вільсона, який убачав у ньому порушення принципу самовизначення націй. Тим часом антиіталійськс повстання розширювалося. Була обложена Балона, а в Анконі збунтувалися італійські підкріплення. В цих умовах Італія облишила свої претензії й денонсувала угоду Тіттоні— Венізелоса. 2 серпня 1920 р. уряд Джолітті підписав у Тірані договір про дружбу з Албанією, за яким Італія відмовлялася від Валони й залишала собі в Албанії тільки острів Сасено (Сазані). Крім цього, в червні 1920 р. албанці зупинили просування греків. У грудні Албанію прийняли в Лігу Націй на пропозицію Італії. 9 листопада 1921 р. конференція послів (Італія, Франція, Англія, Японія) призначила комісію для визначення албанських кордонів, а трохи згодом ухвалила, що в разі нападу на Албанію допомогу їй надаватиме Італія. Так стабілізувався кордон нової держави, а Італія — за браком протекторату — зав'язала з нею дружні стосунки.

Туреччина й Севрський договір

Ситуація, що склалася внаслідок війни на Східних Балканах і надто в Малій Азії, була набагато складніша й трагічніша.

Для більшої ясності ми зупинимося окремо на Туреччині й окремо на арабських країнах.

Після підписання ЗО жовтня 1918 р. перемир'я в Мудросі доля Османської імперії, здавалося, була врегульована різними міжсоюз­ницькими угодами, головними з яких були франко-англійська угода Сайкса—Піко від 16 травня 1916 р. і франко-англо-італійська угода від квітня 1917 р., підписана в Сен-Жан-де-Мор'єні. Ця остання визнавала права Італії на велику частину Південної Анатолії зі Смірною (Ізміром), Антальєю й Коньєю і мала бути затверджена Росією. Оскільки російська революція перешкодила цьому, Франція й Англія скористалися з такої ситуації, щоб вважати договір недійсним. Обидві ці держави дуже прихильно ставилися до висловлених Венізелосом претензій Греції, які, зокрема, поширювалися на зону Смірни. Греки окупували це місто в травні 1919 р. Не чекаючи ухвал мирної конференції, Італія висадила війська в районі Антальї, що викликало ноту протесту Ллойд-Джорджа і Клемансо від 28 червня 1919 р. Але угода Тіттоні—Венізелоса, про яку йшлося вище, щодо Албанії принесла деяке заспокоєння. Італія визнала за Грецією район Смірни аж до долини Великого Мендересу і навіть острови Додеканес (які вона проте згодом забере собі).

Врешті-решт, на Лондонській конференції (лютий 1920 р.) було вирішено, що Туреччині залишиться Константинополь, Греція одержить район Смірни, а Франція — Кілікію. Конференція в Сан-Ремо (квітень 1920 р.) додала деякі уточнення. Греції віддавалася вся Східна Фракія. Протоки мали стати демілі­таризованими, отримати статус нейтральних і перейти під контроль міжнародної комісії. Сполучені Штати відмовилися від мандату на Вірменію, а також на Константинополь і протоки. Передбачалося створення незалежної вірменської держави у Східній Анатолії, а також надання автономії Курдистанові. Франція та Італія одержували зони впливу в тій частині Анатолії, яка залишалася Туреччині. 10 серпня 1920 р. ці умови були закріплені Севрським договором. Туреччина повинна була до того ж віддати свій флот, а її армія скорочувалася до 50 000 чоловік.

Мустафа Кемаль

Та на цей час постанови союзників були вже сильно підірвані націоналістичним рухом, розпочатим у червні 1919 р. Мустафою Кемалем в Анатолії. Султан Мехмед VI, що вже втратив силу, оголосив Мустафу Кемаля поза законом і підписав Севрський договір. Кемаль виступив проти султана, проти договорів і проти Англії, яка відверто захищала султана й Грецію.

У 1920 р. греки здобули чимало перемог, але 7 січня 1921 р. вони зазнали поразки під Інону. В наступні місяці їм пощастило знову просунутися вперед, так що лишалося всього 100 кілометрів до Анкари. Та у вересні їх розбито на річці Сакар'ї. Відставка Венізелоса, падіння республіки й відновлення монархії на користь короля Константина (лютий 1921 р.) послабили волю греків до опору.

Водночас Кемаль досяг великих дипломатичних успіхів: 16 бе­резня 1921 р. за Московським договором Росія віддала йому вірменські округи Каре і Ардаган, спустошені різаниною та втечею населення. Вона також визнала повний суверенітет Туреччини над протоками за умови свободи торгового судноплавства. В червні 1921 р. Італія вийшла з Антальї, зберігши тільки право на видобуток вугілля в Гераклеї. Вона залишила собі зате острови Родос і Додеканес. 20 жовтня 1921 р., підписавши в Анкарі «угоду Франкліна—Буйона», Франція відмовилася від Кілікії за винятком Александретського (Іскендерунського) санджаку. Вона визнала де-факто Мустафу Кемаля й постачила йому зброю.

Лозаннський договір

У серпні 1922 р. Кемаль здобув вирішальну перемогу й відкинув греків до моря після того, як його солдати знищили їх кілька десятків тисяч. Тоді ж Греція вивела свої війська з Адріанополя (Едірне) і Східної Фракії. Ллойд-Джордж не зміг отримати військову підтримку від Франції, Італії, Югославії, Румунії, ні навіть від домініонів. У вересні 1922 р. Пуанкаре наказав вивести французькі сили з Чанаккале на східному березі Дарданелл, а Італія вчинила так само, на превелике невдоволення англійців. Відбулася надзвичайно гостра розмова між Пуанкаре й лордом Керзоном, британським міністром закордонних справ. 11 жовтня Туреччина, Англія й Греція підписали Муданійське перемир'я, за яким кемалісти одержали право на управління Константинопо­лем. 2 листопада 1922 р. було ліквідовано Константинопольський султанат. За Лозаннським договором, підписаним 24 липня 1923 р. після тривалих переговорів, в яких узяла участь і Росія, Туреччині було віддано всю Малу Азію. В Європі у неї залишилася Східна Фракія (23000 кв. кілометрів). Протоки були демілітаризовані, але капітуляції — юридичні й торговельні привілеї, що існували ще з XVI століття, — були скасовані всупереч Севрському договорові. Турецьке населення Греції та грецьке населення Туреччини (1400000 чоловік) мало бути обов'язково обмінене. Спираючись на міцний національний фун­дамент, нова Турецька Республіка, що заступила місце Османської імперії, переставала бути ставкою політичних чвар і перетворю­валась на найстабільнішу державу Близького Сходу.

Мандати в арабських країнах

У порівнянні з Османською імперією 1914 р. турецька територія значно скоротилася. Туреччині більше не належали арабські країни, Єгипет, Аравія й зона «Родючого півмісяця». Арабське повстання 1916 р., очолюване главою роду Хашимітів еміром Хіджазу Хусейном, якого підтримувало британське військо, дало змогу відірвати арабські країни від Туреччини. В так званих угодах Хусейна—Макмагона можна було побачити цілковиту підтримку Англією арабських претензій. З жовтня 1918 р. старший син Хусейна Фейсал тріумфально ввійшов у Дамаск.

Та мрія Хашимітів про створення великої незалежної арабської держави наштовхнулася на претензії Франції й Англії. Вони були викладені в таємних угодах Сайкса—Піко від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція мала правити — крім Кілікії, про яку вже згадувалося, — сірійським та ліванським узбережжям. Великобританія брала під своє правління південь Месопотамії з Багдадом, а в Палестині — порти Акку й Хайфу. До того ж 2 листопада 1917 р. Бальфур від імені британського уряду оголосив про заснування в Палестині «Єврейського національного дому». Для вирішення цих суперечностей найбільш прийнятною видавалася формула мандату. Франція й Англія отримували від Ліги Націй мандат на управління територіями «Родючого півміся­ця», щоб привести їх до повної незалежності. Протягом літа 1919 р. Фейсал зробив спробу посилити свою владу в Сірії, підписавши угоду з Хаїмом Вейцманом, що представляв «Сіоністську ор­ганізацію». Він провів вибори в сірійський Конгрес, який 2 липня 1919 р. рішуче висловився в Дамаску проти статусу підмандатної території для Сірії (включаючи Кілікію), Іраку, Палестини, Лівану й відкинув сіоністські претензії на Палестину . В червні президент Вільсон послав у Сірію й Палестину американську комісію (т. зв. комісію Кінг-Крейна), яка 28 серпня подала свою доповідь, її висновки суперечили програмі сіоністів, а також і арабським претензіям на Кілікію. Комісія висловилася на користь системи мандатів. Але в жовтні 1919 р. президент Вільсон відхилив пропозицію Ллойд-Джорджа від 13 травня надати США мандат на Вірменію. Так само Англія відмовилася від будь-якого мандату на Сірію й порадила Фейсалові зблизитися з Францією. Христи­янське населення Лівану заявило про свою прихильність до Франції. Тож Фейсал спробував у жовтні 1919 р. домовитися з Клемансо. Але французькі війська під командуванням генерала Гуро висадилися в Сірії й Кілікії, щоб замінити англійські частини. Фейсал вирішив дати відсіч і, підштовхуваний англійцем Лоуренсом, добився свого проголошення королем Сірії (8 березня 1920 р.), тоді як його брата Абдаллаха проголосили королем Іраку. Та було вже запізно. Конференція в Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. надала Франції мандат на Сірію (включно з Ліваном), а Англії — мандати на Палестину та Ірак. В липні, після сильних завору­шень, Гуро оволодів Дамаском і вислав Фейсал а. Спочатку Гуро роздрібнив країну (округа Ліван, округа Алавітів, округа Алеппо, округа Дамаск, Джебель-Друз). Згодом він об'єднав округи Алеппо, Алавітів і Дамаск. У грудні 1920 р. він створив Ліванську державу, до складу якої входила «Ліванська гора», що була автономною ще за османського панування, а також землі на північ і південь. Відтепер Ліван назавжди відділився від Сірії. Але разом з цими територіальними придбаннями він одержав і велику мусульманську меншину. Вейган, замінивши в квітні 1923 р. Гуро, перетворив Сірію на унітарну державу (5 грудня 1924 р.). На півночі було надано автономний статус алавітам — єретичній мусульманській секті. Такий самий статус одержав і Александрет-ський (Іскендерунський) санджак у жовтні 1921 р.

В Іраку англійці в серпні 1921 р. замінили Абдаллаха його братом Фейсалом. Вони відлучили від Палестини землі на схід від Йордану, утворивши державу Трансіорданію, її еміром став у 1922 р. Абдаллах після затвердження цієї акції Лігою Націй. Отже, Трансіорданія була виключена з територій, де мав бути влаштований «Єврейський національний дім».

Зазначимо, нарешті, що конференція в Сан-Ремо віддала Іракові, а не Сірії нафтоносний район Мосула, який за угодами Сайкса—Піко був віднесений до французької зони впливу, але Клемансо передав його Великобританії в грудні 1918 р. Слід зауважити, що нафтові родовища Кіркуку тоді ще не були відкриті. Зате Франція одержала німецьку частку (25%) компанії «Теркіш петролеум компані» (угоди Беранже—Лонга від 1919 р.).

Єгипет

Серед арабських країн Єгипет займає особливе місце. 18 грудня 1914 р. британський уряд одностороннім актом скасував турецьку зверхність над країною і взяв ЇЇ під свій протекторат, який фактично існував уже з 1882 р. Єгипет послужив плацдармом для наступу генерала Еленбі на Палестину в 1917—1918 рр., але безпосередньо участі в воєнних діях не брав. 13 листопада 1918 р. колишній міністр Саад Заглул-паша від імені делегації («Вафду») Законодавчих зборів зажадав від англійського верховного комісара Реджінальда Вінгейта повної незалежності Єгипту. Після відмови відомства закордонних справ Заглул створив «Партію делегації», або «Вафд», і активізував національний рух. Англійці заарешту­вали його 8 березня 1919 р. й вислали на Мальту. Але вони доручили лордові Мілнерові вивчити ситуацію, і той зробив висновок, що треба замінити протекторат системою «самовряду­вання», її можна було запровадити шляхом англо-єгипетського договору, виробленого на переговорах з представниками «Вафду». Такі переговори відбулися в 1920 і 1921 рр., але вони не дали результату. 28 липня 1922 р. британський уряд знову в односто­ронньому порядку проголосив кінець протекторату, але з деякими

застереженнями.

15 березня султан Фуад І за власною ініціативою проголосив себе королем Єгипту. Але англо-єгипетський договір підписано аж у 1936 р.

V. Радянська проблема

Більшовицька революція й установлення радянського ладу в Росії поставили перед союзниками дуже складні проблеми, а саме: які стосунки союзники підтримуватимуть з радянським урядом. Якими будуть кордони нової російської держави?

Політика підтримки білих

Антанта постійно ставилася з недовірою до радянського уряду, але позиція її час від часу мінялася. Ми не будемо торкатися періоду від Брест-Литовського миру (3 березня 1918 р.) й до кінця війни з Німеччиною. У цей відтинок часу Антанта підтримувала різні контрреволюційні рухи й утримувала в Сибіру т. зв. чехословаць­кий корпус, сформований з полонених австро-угорської армії. 11 березня 1918 р. англійці висадилися в Мурманську, а в серпні японці й американці висадились у Владивостоці. Відтак дехто плекав надію знову створити проти Німеччини зародок східного фронту. Це була ідея Фоша й Клемансо, а Вільсон, який не хотів дратувати російський народ союзницькою інтервенцією, згодився на це, тільки щоб захистити чехів.

11 листопада 1918 р. більшовики розірвали Брест-Литовський договір. Союзники й Сполучені Штати вагалися між трьома вирішеннями: вступити в переговори з більшовиками; розпочати збройну боротьбу й надати підтримку білим; запровадити блокаду й установити — за висловом Стефена Пішона — «санітарний кордон».

Насамперед удалися до збройної боротьби. 1 грудня 1918 р. у «всеросійському» сибірському уряді взяли гору праві сили під проводом адмірала Колчака, якого підтримували англійці. Крім того, командувач союзних сил у Румунії генерал Бертло оголосив про відправлення 150 000 солдатів до Одеси та про надання білим частини спорядження з його складів. 19 грудня до Одеси прибула одна французька дивізія, а англійці ще в листопаді послали одну дивізію в Батум.

Місце зустрічі — Прищеві острови

Але ця позиція змінилася, коли більшовики в листопаді й грудні знову оволоділи Україною, Білорусією, країнами Прибалтики й завдали нищівних ударів у Сибіру чехам і військам Колчака. 1, 16 й 21 січня 1919 р. Ллойд-Джордж, Вільсон і Клемансо висловилися проти планів генерала Бертло. Зокрема, Ллойд-Джордж вірив у кінцевий успіх більшовиків. Тому у відповідь на їхні численні пропозиції щодо відкриття мирних переговорів (23 грудня 1918 р., 12 й 17 січня 1919 р.) Ллойд-Джордж домігся прийняття нового плану: зібрати в Парижі представників різних урядів, що фактично поділили між собою Росію. Вільсон запропонував провести цю зустріч не в Парижі, а на Принцевих островах поблизу Константинополя. Італійський представник Сон-ніно був проти цієї наради. Клемансо — теж мало схильний до неї — погодився, і 22 січня Вільсон опублікував звернення до сторін. Попередньою умовою зустрічі було припинення воєнних дій. Після деяких вагань народний комісар закордонних справ Чичерін 4 лютого погодився «негайно розпочати» переговори за умови, що не будуть ставити перешкоди утворенню соціалістич­ного уряду. Та конференції не судилось відбутися. Вже 16 лютого антибільшовицькі російські уряди відмовилися від участі в ній, безперечно, сподіваючись перемогти червоних силою. Колчак І справді готувався до нового наступу.

Місія Булліта

Однак Вільсон, діставши згоду Ллойд-Джорджа, вирішив продов­жити спроби пошуку миру. 22 лютого він вирядив до Москви, щоб дізнатися про умови більшовиків, Вільяма Булліта — експерта американської делегації на мирних переговорах. Булліт зустрічався з Чичеріним і Леніним і мав з ними численні розмови. 14 березня Ленін і Булліт виробили проект миру, за яким усі російські уряди зберігали підвладні їм території. Мали відновитися торговельні стосунки з більшовицькою Росією. Передбачалось оголошення загальної амністії. Союзницькі війська мали бути негайно виведені з Росії. Ленін сподівався, що відтак білі російські уряди поваляться самі собою. Та коли Булліт повернувся в Париж, його план не було взято до уваги.

Політика «санітарного кордону»

Поки що досить важко пояснити цю зміну позицій. Немає сумніву, що її причиною стала комуністична революція в Європі. Вона вже зазнала поразки в Берліні (6—11 січня 1919 р.: пробільшовицькі «спартаківці» були розгромлені, а їхні керівники Карл Лібкнехт і Роза Люксембург убиті). Але 21 березня Бела Кун захопив владу в Угорщині й утримував її до липня. На комуністичному конгресі в Москві було оголошено про створення «Третього Інтернаціоналу» та про початок «нової революційної ери» (маніфест 10 березня 1919 р.). Крім того, в березні, ймовірно під керівництвом інженера-механіка Андре Марті, збунтувалися французькі моряки на Чорному морі. Нарешті, Колчак розпочав у березні потужний наступ, маючи поруч із собою радником представника Найвищого союзного командування — французького генерала Жанена. На півдні перейшли в наступ війська іншого білого генерала — Денікіна. В Латвії нерегулярна німецька дивізія фон дер Гольца відбила червоних. На північному заході білий генерал Юденич націлився на Петроград.

Отже, союзники, з одного боку, все більше не довіряли біль­шовикам, а з іншого — вірили в близьку перемогу білих. Вільсон ппопонував «залишити Росію більшовикам: вони варитимуться у власному соку, поки обставини не зроблять росіян розсудливі­шими». 26 травня Франція, Англія, США та Італія надіслали Колчакові ноту, в якій заявляли, що готові визнати його за умови, що він дотримуватиметься демократичних методів та визнає неза­лежність Фінляндії й Польщі. Вони в такий спосіб запроваджували нову політичну лінію, яку Фош пропонував іще 25 березня 1919 р., яку Клемансо назвав «суцільною заставою» і яку потім іменували «санітарним кордоном». Вона полягала в тому, щоб не втручатися прямо самим (французькі сили були відкликані з Чорного моря в березні, виведені з Одеси 3 квітня. Англійці вийшли з Баку й Тифліса в червні—серпні), але далі заохочувати білих. У жовтні Юденич дійшов до Красного Села, але його не підтримали ні естонці, які не бажали бути «реанексовані» Росією, хоч би якою вона була — білою чи червоною, ні англійський флот на Балтиці. Незважаючи на наполягання керівника військового відомства Вінстона Черчілля, що хотів розчавити більшовиків, Ллойд-Джордж у лис­топаді 1919 р. припинив фінансування операцій Юденича й порадив йому вступити в переговори з Москвою. Його «демократичний» уряд було розпущено 5 грудня. Колчак, зазнаючи величезних внутрішніх труднощів, починаючи з травня відступив до Сибіру і залишив Омськ у листопаді. Його позбавили своєї підтримки чехи, які охороняли Транссибірську залізницю й одержали наказ від свого уряду дотримуватися нейтралітету. Колчак пішов у відставку 14 січня 1920 р., але його видали більшовикам, і 7 лютого вони його розстріляли. Рештки колчаківської армії втекли до Владиво­стока під захист японців. Денікін після взяття Орла (13 жовтня) не зміг повести козаків на Москву, і їм довелося відкотитись аж до Чорного моря. Більшість здалася, решта подалася до Криму. Сам Денікін покинув Росію. Останню спробу зробив з Криму його наступник генерал Врангель. Англія відмовилася допомагати йому, а Франція надала йому допомогу й 10 серпня 1920 р. офіційно визнала його. Але червоні після завершення польської війни форсували Перекопський перешийок (8—9 листопада). Врангель змушений був зі своїм військом тікати морем у Константинополь. Коли він захотів відновити боротьбу, Франція відмовила йому в підтримці й перестала визнавати його з 17 квітня 1921 р.

Поразка політики підтримки білих була компенсована для союзників успіхами при визначенні радянських кордонів. Ми зупинимося на зусиллях, зроблених у цьому напрямі в Європі, на Близькому й Далекому Сході.

Росііїсько-фінськиії кордон

На Балтійському морі Фінляндія (колишнє Велике князівство Фінляндське), населена фіннами й шведською меншиною, прого­лосила свою незалежність 5 грудня 1917 р. Німецький генерал фон дер Гольц підтримував тут білих у боротьбі з більшовиками. Після перемир'я регент Маннергейм, який побив росіян під Тампере, відіслав фон дер Гольца. 14 жовтня 1920 р. в Юр'єві (російська назва Тарту, колишнього Дерпта, в Естонії) було підписано мирний договір. Фінляндія отримала більшу частину Карелії, а на півночі, за межами колишнього Великого князівства Фінляндського, Печенгу, яка відділяла Росію від Норвегії. Було, однак, зазначено, що росіяни матимуть там свободу пересування. Східну Карелію залишили Росії за умови, що їй буде надано автономію. Вже починаючи з 1921 р. Фінляндія скаржилася на невиконання цієї умови, і фінські збройні загони надавали повстанцям допомогу під час повстання в цьому краї в листопаді 1921 р.

Повстання це зазнало поразки. Ліга Націй, до якої звернулася Фінляндія, не досягла в цьому питанні ніякого результату. Фінляндії були також передані Аландські острови за умови, що вони збережуть свій нейтральний статус, проголошений ще в 1856 р. Оскільки на ці острови претендувала Швеція, в 1921 р. в Марієнгаймі відбулася конференція з цього питання. Радянську Росію на неї не запросили. На пропозицію Англії Ліга Націй вирішила залишити острови Фінляндії, але з вимогою їхньої демілітаризації. Заборонялося укріплювати їх і мати там навіть гарнізон. Відтак Англія могла б легко захопити їх, якби вона вирішила напасти на Росію. Росія енергійно протестувала проти такого стану, в якому вона вбачала прояв англійського імпе­ріалізму.

Російсько-естонський кордон

На південь від Фінляндії три Прибалтійські країни — Естонія, Латвія, Литва — також проголосили свою незалежність у лютому, а потім у листопаді 1918 р. 20 серпня 1919 р. союзні держави тимчасово визнали їхню незалежність, поклавши прийняття остаточної ухвали на розсуд Ліги Націй.

Естонці допомагали Юденичеві в його поході на Петроград. Але вони не довіряли йому і тому 31 серпня привітали мирну ініціативу Рад на основі повної незалежності Естонії. У Пскові почалися переговори, та західні держави і, зокрема, Франція, які організували тоді блокаду Росії, домоглися їхнього припинення. Відновилися вони 5 грудня в Юр'єві після поразки Юденича. Одночасно Ради зробили новий крок (10 грудня), щоб розпочати мирні переговори з великими союзними державами (Францією, Англією, Італією, Японією) й Сполученими Штатами. Проте їхні пропозиції не були прийняті. Франція хотіла створити проти Росії блок Балтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща), і в січні 1920 р. була скликана конференція в Гельсінгфорсі. Але Литва була в поганих стосунках із Польщею, а Естонія прагнула негайного миру. Конференція провалилася, і 2 лютого 1920 р. в Юр'єві (Тарту) був підписаний російсько-ес­тонський мирний договір. З цього приводу Ленін заявив: «Цей договір — вікно, яке російські робітники пробили в Західну Європу. Це небачена перемога над світовим імперіалізмом, перемога, що зміцнює ходу російської пролетарської революції, яка зосереджує всі свої сили на внутрішній перебудові країни». Ради вважали за краще визнати незалежність Естонії й забезпе­чити в такий спосіб мир, який дозволив би їм стабілізувати їхній лад.

Російсько-латвійський кордон

Латвії довелося боротись не тільки проти більшовиків, але й проти німців. Навесні 1919 р. більш-менш регулярні війська й вільні частини під командуванням фонд дер Гольца захопили цю країну. Проте Антанта при підписанні Версальського договору зажадала від Німеччини відкликання фон дер Гольца. Він підкорився наказу в липні, але згодом — з серпня по жовтень — відновив збройні дії під прапором білого «руху Західної Росії», керованого «князем» Аваловим (російським авантюристом Бермонтом). Французький і англійський флоти стали на бік Латвії й Естонії, і в листопаді росіяни й німці пішли звідти. 15 липня 1920 р. був підписаний мир з Німеччиною, 11 серпня, в Ризі — з Радами. Отже, Латвія теж дістала незалежність.

Російсько-литовський мирний договір

Литва також воювала з більшовиками й відкинула їх на початку 1919 р. за допомогою німців. Але в жовтні тут було сформовано уряд, прихильний до Антанти, який повів боротьбу проти німців, і вони вийшли з Литви в грудні під тиском союзників. 12 липня 1920 р. в Москві було укладено сепаратний російсько-литовський мирний договір. Але труднощі на цьому не скінчилися. Залиша­лося ще вирішити проблему Вільна, колишньої столиці Великого князівства Литовського, анексованої в 1386 р. Польщею і відданої Росії в 1772 р. Населення міста було дуже мішане. 8 грудня 1919 р. Найвища міжсоюзницька рада віддала місто Литві. Згодом його захопили поляки, а тих у червні 1920 р. вибили росіяни, передавши місто знову Литві. З вересня литовці атакували польські війська, що йшли на Гродно. 7 жовтня польський уряд заявив, що тимчасово погоджується з наявним станом речей (Сувалківська конвенція). Але вже 9 жовтня польський генерал Зеліговський, що діяв безсумнівно за наказом Пілсудського — головної постаті в польському уряді й вихідця з Вільна, несподівано захопив місто. У 1923 р. Ліга Націй урешті визнає цей факт як доконаний. Вище вже зазначалося, що в січні 1923 р. Литва заволоділа Мемелем.

Російська-польська війна

Відновлення державності Польщі, проголошене Версальським до­говором, поставило більш серйозну проблему кордонів. Спусто­шену війною країну 22 листопада 1918 р. Юзеф Пілсудський проголосив республікою. Але Пілсудський був у поганих стосунках із союзниками (він командував до липня 1917 р. Польським легіоном, який воював проти Росії). Треба було злити його уряд з «Польським національним комітетом», якому протегувала Ан­танта. Це пощастило зробити (січень 1919 р.) завдяки сприянню видатної особи — великого польського піаніста Ігнація Падеревського. Наприкінці 1918 й на початку 1919 р. поляки воювали з німцями. Німеччина припинила воєнні дії 16 лютого під тиском союзників.

Одночасно Польща вела війну на сході проти України й захопила Львів. Союзницькій комісії на чолі з південноафри­канським генералом Ботою не вдалося покласти край цій війні. Польща відкинула умови, висунуті комісією 12 травня, й оволоділа всією Східною Галичиною. 27 травня Паризька кон­ференція пригрозила, що припинить постачання Польщі. Трохи далі на північ поляки воювали проти Росії, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж Мінська. 22 грудня 1919 р. Ради запропонували Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язалися не переходити лінії, на яких стояли обидві сторони. Зі свого боку, в грудні 1919 р. союзники визнали за необхідне обмежити Польщу чисто польськими землями. Утворена Паризь­кою конференцією «комісія у польських справах» визначила межі цих територій, і 8 грудня Клемансо оприлюднив декларацію, що виражала офіційно волю Антанти²: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський і на схід від Перемишля.

Польща відкинула як радянські мирні пропозиції, так і запро­понований Антантою кордон. Чимало поляків хотіли повернення кордонів 1772 року і навіть захоплення всієї України. 25 квітня 1920 р. Польща розгорнула новий наступ проти Рад.

Радянська Росія «шпала П незалежність 29 серпня 1918 р. У липні 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії знову висунув вимогу дотримуватися цієї лінії, яку стали відтоді називати «лінією Керзона».

Поразка Польщі

Після окремих успіхів на початку (взяття Києва 6 травня) під ударами армій Тухачевського й Будьонного поляки втратили в липні Мінськ, Вільно, Гродно, Брест-Литовськ. Росіяни навіть перерізали залізницю Варшава — Данциг. Чехія, Німеччина, Австрія відмовлялися пропускати зброю та боєприпаси.

Керівники країн Антанти в цей час зібралися на конференцію в Спа. Всередині самої Антанти слід розрізняти дві позиції, а саме позиції Англії й Франції. На думку Англії, Польща зазнала поразки. Багато англійців були згодні з економістом Кейнсом, що польська економіка нежиттєздатна. 12 липня лорд Керзон запро­понував Росії укласти перемир'я, зупинивши свої війська за 50 кілометрів на схід від лінії, визначеної Антантою в грудні, або «лінії Керзона». Він пропонував також скликати після підписання перемир'я конференцію в Лондоні, в якій узяли б участь Ради, Польща й Прибалтійські держави. Росія не погодилася й 17 липня зажадала прямих переговорів із Польщею, відкинувши таким чином посередницькі послуги Британії. 22 липня Польща просить перемир'я. Ради пропонують полякам надіслати своїх повноважних представників для переговорів на ЗО липня. Британський уряд, і далі погрожуючи Росії блокадою, рекомендував полякам прийняти її умови, хоча вони й могли швидко привести до встановлення в Польщі комуністичного режиму.

Польський контрнаступ і Ризький договір

Але в той час, як деякі сили в Польщі вже ладні були прийняти 7 серпня ці умови, уряд Мільєрана заохочував поляків до опору, обіцяючи їм велику допомогу, посилаючи зброю, офіцерів і, зокрема, відрядивши до них генерала Вейгана. 15 серпня, після Варшавської битви, ситуація вирівнялася, і поляки перейшли в наступ, відкинувши червоних на 400 кілометрів. Після цілковитої поразки всього за кілька днів Польща здобула блискучу перемогу. Мирні переговори були зірвані. Про «лінію Керзона» мова більше не йшла. 25 вересня Центральний виконавчий комітет Росії відмовився від умов, поставлених у серпні, й запропонував нові переговори. 12 жовтня були підписані попередні мирні домовле­ності. Польща встановила свій кордон на 150 кілометрів на схід від «лінії Керзона», отримуючи землі, населені українцями й білорусами. Ці попередні умови були перетворені на остаточний мир Ризьким договором від 12 березня 1921 р. Ще раніше — в січні 1921 р. — був підписаний договір про союз між Францією та Польщею, яким Франція доповнювала свою систему безпеки проти Німеччини.

Бессарабія

Залишався невизначеним радянський кордон із Румунією. Бесса­рабія відокремилася від Росії в 1917 р. її населення було на 66 відсотків румунськомовне. 8 квітня 1919 р. Найвища міжсоюз­ницька рада вирішила передати Бессарабію Румунії, і 28 жовтня 1920 р. Франція, Британська імперія, Японія, Італія й Румунія підписали в Парижі договір, яким визнавалася ця анексія і який закликав Росію приєднатися до цього вирішення, «як тільки вона матиме уряд, визнаний» цими державами. Ради протестували й домагалися плебісциту, але марно. Зауважимо, що російсько-ру­мунський кордон був єдиним з європейських кордонів Росії, який не було визначено добровільно підписаною угодою. Тож Ради вважали Бессарабію «загарбаною» територією.

Незалежні республіки Закавказзя

Ще складніша була проблема радянських кордонів на Середньому Сході. Російська революція вивільнила націоналістичні рухи в прикордонних областях. 22 квітня 1918 р. утворилася «Закавказька федерація», яка в кінці травня розкололася на три незалежні держави — Грузію, Азербайджан і Вірменію. Німецькі й турецькі війська вдерлися в ці держави, не натрапляючи на опір. У відповідь на це Англія відрядила з Месопотамії генерала Дан-стервіля, який із жменькою солдатів мав дістатися Тифліса через Західний Іран. Через нестачу сил він зупинився в Ірані, і в цей час більшовики захопили Баку. Але 26 липня їх скинули «соціал-революціонери», які закликали на допомогу Данстервіля. Англійський генерал на чолі тисячі солдатів висадився в Баку 17 серпня, та невдовзі змушений був залишити місто перед лицем турецького наступу. Але Мудроське перемир'я (30 жовтня 1918 р.) поклало край турецькому пануванню, і англійці окупували велику частину Закавказзя, включаючи Баку, Тифліс і Батум. Уряди трьох закавказьких республік за такої підтримки прийняли республіканські конституції. Найвища міжсоюзницька рада ви­знала де-факто Грузію й Азербайджан 13 січня 1920 р., а Вірменію — 23 квітня. За Севрським договором від 10 серпня 1920 р. Вірменія мала одержати турецькі вілаєти Трапезунд, Ерзерум, Ван і Бітліс.

Та в цьому випадку, як і в інших, на заваді Севрському договорові став націоналістичний рух Мустафи Кемаля. Англійські війська вийшли з Закавказзя в липні 1920 р., оскільки британський кабінет не мав великого бажання й далі підтримувати антирадянські сили. Згадаймо, що саме в цей час червоні найдалі просунулися в Польщі. У жовтні 1920 р. кемалісти відвоювали

всю Західну (турецьку) Вірменію. Американці, як відомо, свого часу відмовилися від мандату на Вірменію.

Відпоювання Закавказзя Радами

28 квітня 1920 р. в Азербайджані стався комуністичний переворот, а 30 квітня війська червоних вийшли до Баку, переслідуючи рештки армії Денікіна. Цього ж дня була утворена Азербайджан­ська радянська республіка, уряд якої надіслав до Москви телеграму, пропонуючи радянській Росії «братерський союз» (який було укладено 30 вересня 1920 р.).

Росія формально визнала незалежність Грузії 8 травня 1920 р. і обмінялася з нею дипломатичними місіями, що дозволило підготувати революційні виступи. 16 березня 1921 р. був підписаний російсько-турецький договір, згідно з яким Росія віддала Туреччині округи Каре і Ардаган, а Мустафа Кемаль зобов'язався не втручатися в справи колишнього Російського Закавказзя. Одразу ж — 21 березня — за підтримки Червоної армії була проголошена Грузинська радянська соціалістична республіка. Залишалася тільки Вірменія. 18 квітня радянські війська увійшли в її столицю Ерівань, а 21 квітня було утворено Вірменську радянську республіку. Карський договір від 13 жовтня 1921 р. остаточно вирішив проблему кордонів між Росією й Туреччиною. Закавказзя перестало бути незалежним, і в цьому районі Ради втратили — в порівнянні з царською імперією — тільки округи Каре і Ардаган.

Російсько-іранський кордон

Російська революція призвела до серйозних порушень спокою з обох боків російсько-іранського кордону. Хоча більшовики й міцно закріпилися в Ташкенті, та їм довелося мати справу з численними сепаратистськими рухами. Вже в 1918 р. Хівинське ханство й Бухарський емірат проголосили свою незалежність. Ради заво­лоділи Хівою в січні — червні 1919 р., а Бухарою — 2 вересня 1920 р. На схід від Каспійського моря, в Ашхабаді, спалахнуло інше повстання. Тут уже втрутилися англійці: почасти через ворожість до більшовиків, а почасти — щоб не дозволити проникнути в Індію звільненим революцією австро-угорським полоненим. Англо-індійські війська, туркмени й російські біло­гвардійці захопили Мервський оазис. Та в серпні 1919 р. їх розбили, і вони відступили. У жовтні Ради захопили Ашхабад. Англійці в цей період прагнули посилити свій вплив на Іран. 9 серпня 1919 р. було підписано англо-іранський договір, яким Великобританії доручалося формування іранської армії й фінансової системи. У поміч іранським міністрам надавалися британські радники. Великобританія надавала іранському урядові позику в 9 мільйонів фунтів на будівництво залізниць. Лорд Керзон намагався встановити в такий спосіб справжній протекторат, та його політика зазнала поразки. Іранський парламент (меджліс) так і не ратифікував договору. В лютому 1921 р. внаслідок перевороту владу захопили молодий політик журналіст Сеід Зія ед-Дін і командир козацької дивізії Ірану Реза Хан. Першим актом нового уряду стало укладення договору з Росією (26 лютого) і розрив пакту з Англією. У травні 1921 р. останні англійські війська вийшли з Ірану.

Російсько-іранськпй договір

Ще 26 червня 1919 р. Ради повідомили нотою іранський уряд, що відмовляються від привілеїв, несплачених боргів, концесій, російських володінь в Ірані й від капітуляцій. Крім того, на «конгресі народів Сходу», який відкрився 1 вересня 1920 р. в Баку під головуванням Зінов'єва, більшовики рішуче виступили проти «імперіалізму» колоніальних держав і, зокрема, Англії. Однак у 1920—1921 рр. радянські війська вдерлися на північ Ірану під приводом переслідування денікінської армії й окупували північно-західну провінцію Гілян. Договір 26 лютого 1921 р. підтвердив ноту від червня 1919 р. і встановлював кордон між обома країнами по лінії 1881 р. Іран одержував право на військовий флот на Каспії. Обидві країни обіцяли не втручатися у внутрішні справи одна одної. В разі вторгнення чужоземних сил в Іран Росія одержувала право також посилати туди свої війська. З підписанням договору Червона армія не залишила відразу Іран. Навпаки, в червні—липні вона пішла на Тегеран. Потім, 8 вересня, вона несподівано одержала наказ повернутися. Важко пояснити цю різку зміну намірів. Можливо, Ради хотіли продемонструвати свою добру волю щодо виконання російсько-іранського договору й полегшити пропаганду комунізму в Ірані.

На Далекому Сході більшовицька революція також мала величезні наслідки. Тут можна вирізнити три головні події: окупацію японцями Сибіру й Маньчжурії, тимчасове витіснення росіян з Північної Маньчжурії та Китайської Східної залізниці, створення прорадянської держави в Зовнішній Монголії.

Окупація Японією Сибіру

Ідея відтворення східного фронту після російської революції й надто після Брест-Литовського миру хвилювала Клемансо, Ллойд-Джорджа, а головне Фоша й керівника військового відомства Вінстона Черчілля. Крім цього, треба було забезпечити вихід чехів, які намагалися дістатись до Владивостока. Тому розгляда­лась ідея спільної експедиції, в якій провідна роль відводилася, зрозуміло, Японії. Проте така перспектива непокоїла Сполучені Штати, які, не бажаючи дратувати народ Росії, дали згоду тільки З серпня 1918 р. Вже в квітні 1918 р. японці висадили у Владивостоці кілька своїх частин. 11 серпня вони перекинули сюди значні підкріплення, довівши свій контингент до 70000 солдатів, до яких долучилося всього 8000 американців і невеликі англійські та французькі підрозділи. Було окуповано Приморський край, а згодом територію аж до Байкалу. Японці надавали допомогу Колчакові й надіслали війська в Північну Маньчжурію. Після перемоги над Німеччиною американці, яких не приваблювала війна з більшовиками, хотіли вивести свої війська. Проте 9 травня 1919 р. Вільсон погодився відкласти виконання цієї постанови. Японці, однак, залишилися під приводом підтримання порядку, а насправді — щоб забезпечити собі зону впливу. Після розгрому Колчака в січні 1920 р. вони стали підтримувати білий уряд отамана Семенова, але він також зазнав поразки. Частина громадськості Японії була проти окупації, тож японці вийшли з Забайкалля, але ще залишалися в Приморському краї. Крім цього, вони захопили також північну частину острова Сахалін, яка залишилась Росії після 1905 р.

З метою боротьби проти них Ради створили в Читі (Східний Сибір) т. зв. Далекосхідну республіку, номінальне незалежну від Москви, її офіційною метою було покласти край японській окупації та відвоювати «буферну державу», яку японці мали намір утворити з Приморського краю. У вересні 1921 р. в Дальньому почалися переговори між Далекосхідною республікою і Японією, але вони зазнали невдачі через те, що Японія прагнула зберегти хоча б Сахалін. Японія почала виведення своїх військ тільки в серпні 1922 р., після Вашінгтонської конференції, і закінчила його в жовтні. Весь острів Сахалін утримувався Японією аж до 1925 р.

Маньчжурія

Щодо Маньчжурії, Китай хотів скористатися з ситуації, щоб відновити свій суверенітет над Китайською Східною залізницею, яка була ще під російським впливом, і поставити крапку на «нерівноправних» договорах, укладених з Росією, зокрема на привілеях екстериторіальності. В Китаї ще перебував царський посол князь Кудашев, а також існували російські консульства.

Вони жили за рахунок виплати Китаєм щорічного «боксерського відшкодування», сплачуваного з 1901 р., і здійснювали свою юрисдикцію приблизно над 300 000 росіян, що здавна мешкали в Маньчжурії та Китаї або недавно емігрували туди. Але посол і ці установи не репрезентували більше ніякого уряду. 23 вересня 1920 р. пекінський уряд заявив, що припиняє офіційні стосунки з князем Кудашевим та російськими консулами й бере під свій захист і свою юрисдикцію російських громадян, які проживають у Китаї. Китайські власті негайно взяли під свій контроль російські концесії в Тяньцзіні й Ханькоу, але залишили там місцеві муніципальні органи. Ця постанова викликала невдоволен­ня дипломатичних місій союзників у Пекіні, а надто Японії й Франції. 11 жовтня китайський міністр закордонних справ одержав ноту союзників із запитом про гарантії, які його уряд надає щодо статусу російських громадян. Міністр змушений був задовольнити їхні вимоги, зокрема щодо поліції в колишніх російських концесіях.

Серйозніша була проблема Північної Маньчжурії. В зоні Китайської Східної залізниці до того часу питаннями адміністрації, правосуддя, поліції й управління залізницею відала Росія. Китайський уряд спробував запровадити там китайські суди. Вже в березні 1920 р. він узяв під свій контроль поліцію. Але в Північній Маньчжурії стояли кілька десятків тисяч японських солдатів, і між ними й китайцями сталися інциденти. 14 квітня 1920 р. Франція, Великобританія, США, Китай, Італія, Чехословаччина виступили з протестом проти японської політики експансії в зоні залізниці. Результатом цього демаршу було підпорядкування залізниці міжсоюзницькій адміністрації. Таке вирішення не влаш­товувало китайців, які 2 жовтня 1920 р., тобто через кілька днів після розриву офіційних стосунків з Кудашевим, оголосили, що хочуть тимчасово повернути собі управління залізницею, доки не буде укладено угоди з російським урядом, який буде визнаний Китаєм. Отже, проблема залишилася нерозв'язаною.

Зовнішня Монголія

Стосовно Зовнішньої Монголії — величезного краю з населенням 300 000 чоловік, переважно монголів (на відміну від Внутрішньої Монголії, населеної майже виключно китайцями): її статус залишався невизначеним аж до 1921 р. Доти він регулювався російсько-китайсько-монгольською угодою від 7 червня 1915 р., яка визнавала номінальну зверхність Китаю над Зовнішньою Монголією. Ні Китай, ні Росія не могли посилати туди свої війська, і колонізація цієї території Китаєм не допускалася. Росія мала там деякі торговельні переваги. Отже це була своєрідна буферна держава. '

Після російської революції Китай відновив свою реальну владу в Зовнішній Монголії. У квітні 1919 р. китайський посол в Урзі намагався переконати кутухту, або «живого Будду», й монгольсь­ких князів, що для них вигідніше мати справу з Китаєм. У відповідь на їхню відмову генерал Сюй Шучжен повів чотирити­сячне військо на Ургу й поставив ультиматум монгольським Законодавчим зборам. 16 листопада 1919 р. голова уряду підкорився цим вимогам і звернувся до Китаю по захист, заявивши, що Зовнішня Монголія відмовляється від автономії.

Китайське панування, проте, цього разу було дуже коротке. Генерал Сюй належав до «кліки Аньфу», уряд якої в Пекіні було повалено Ву Пейфу в липні 1920 р. Сюя «увільнили» з посади. Його круте правління викликало велике невдоволення. Щоб позбутися китайської влади, монгольські князі вдалися до послуг російського авантюриста, білого барона Унгерна-Штернберга, який у 1919 р. брав участь у «Всемонгольському русі». На зустрічі в Читі, а потім у Верхнєудінську представники Внутрішньої Монголії, Зовнішньої Монголії, Тібету й Забайкалля вирішили створити велику монгольсько-бурятську державу з територією 2 млн. кв. кілометрів під правлінням отамана Семенова. Всемон-гольська делегація прибула на Паризьку конференцію, яка, проте, відмовилася визнати її, аби не дратувати японців, і цей рух скінчився разом з розгромом Колчака в січні 1920 р. Унгерн-Штернберг тоді вирішив діяти сам. У жовтні 1920 р. він спробував із двохтисячним загоном вибити китайців з Урги. Це йому не вдалося, але в лютому 1921 р. нова спроба увінчалась успіхом. Кутухту негайно проголосив незалежність обох Монголій і став імператором, а Унгерн — його верховним військовим радником¹. Це була людина надзвичайних амбіцій: «З моїми монголами я дійду до Лісабона», — казав він.

Та дії Унгерна дуже швидко стали непопулярними. 15 червня народний комісар закордонних справ Чичерін заявив, що радянські війська ввійшли в Монголію, щоб розбити сили Унгерна. 6 липня 1921 р. вони оволоділи Ургою. Унгерн був захоплений у полон і розстріляний.

Радянська інтервенція завершилася створенням держави-сателіта в Зовнішній Монголії. Владу, яка номінально належала кутухту, захопила «Монгольська народно-революційна партія». 5 листопада 1921 р. був підписаний російсько-монгольський договір, яким Монголія визнавалася незалежною державою (поза її межами залишився Урянхайський край, який стане згодом маленькою Танну-Тувинською Республікою, більш безпосередньо підпорядко-

Див. П.Дюфур «Авантюра барона Унгерна-Штернберга». Бюлетен де л'Юніверсіте Орор, 1942. Листи барона Унгерна були опубліковані Далекосхідною республікою під час Нашінпонської конференції. 1921—1922 рр.

ваною Радам). Але в дійсності новий уряд був покірний Радам, які послали йому своїх економічних радників. На його прохання російські війська тимчасово залишилися в країні під приводом боротьби з білими. Всі протести Китаю проти цієї угоди були марні.

Ізоляція радянської Росії

В цілому можна сказати, що наприкінці 1921 р. радянські кордони в Європі та в Азії були визначені. Проте радянська проблема цим ще не була розв'язана. Жодна з великих держав ще не визнала новий уряд попри всі його зусилля. Щоправда, 16 січня 1920 р. Найвища міжсоюзницька рада Антанти дала дозвіл на обмін товарами між Росією й зовнішнім світом, що означало зняття блокади. Було укладено кілька угод про обмін військово­полоненими. Та до юридичного визнання було ще далеко. Сподівання Рад домогтися такого визнання з боку Китаю не здійснилися. 25 липня 1919 р. заступник народного комісара закордонних справ Лев Карахан опублікував маніфест «до китайського народу й до урядів Північного й Південного Китаю», в якому денонсував нерівноправні договори, укладені царським урядом, пропонував провести плебісцит у Маньчжурії, відмовлявся від «боксерського відшкодування», зобов'язувався не втручатись у внутрішні справи Китаю. Китайці скептично поставилися до цього документу, та все ж почали торговельні переговори — спочатку щодо Сіньцзяну, або Китайського Туркестану (травень 1920 р.). У серпні 1920 р. в Пекін прибула торговельна місія Далекосхідної республіки на чолі з Ігнатієм Юріним. Переговори велись аж до 1921 р., але звістка про введення радянських військ у Зовнішню Монголію змусила китайські власті припинити їх.

VI. Проблеми колоній

За винятком питання європейських концесій у Китаї проблеми колоній були досить легко вирішені мирною конференцією.

Система мандатів

У листопаді 1918 р. американські й англійські експерти та південно-африканський генерал Сматс на зустрічі в Лондоні дійшли згоди щодо розподілу німецьких колоній між союзними та присталими до них державами, не вдаючись до анексій. Ліга Націй як «спадкоємниця імперій» мала надати «мандати» країнам—на­ступницям Німеччини. Передбачалося, що вони не матимуть

повної влади над колоніями й подаватимуть щорічний звіт. Приводом було погане колоніальне правління німців та їхня жорстокість у придушенні заворушень у Південно-Західній Аф­риці. Така система мала ще й ту перевагу, що не йшлося про анексії, а відтак не треба було виплачувати компенсації країнам, яким їх обіцяно, наприклад, Італії. Крім того, у такий спосіб можна було прискорити розробку статусу Ліги Націй. Францію й Австралію не дуже влаштовувала ця система, але вони упокори­лися. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що з метою забезпечення повного розвитку окремих народів, які самі не в змозі управляти собою, деякі великі держави, зважаючи на їхні можливості, їхній досвід і географічне розміщення, можуть здійснювати опіку як мандатарії Ліги Націй,

Було встановлено три види мандатів. Мандат А — для окремих країн, що перше належали Османській імперії, були здатні управляти собою й передавалися під опіку обраної за їхнім бажанням великої держави, яка мала привести їх до повної незалежності. Мандат В — для африканських країн, не здатних самоуправлятися. Вони мали бути розподілені між державами-мандатаріями з деякими обмеженнями військового характеру й за принципом торговельної рівноправності. Мандат С — для Південно-Західної Африки й деяких островів Тихого океану, що могли управлятися державою-мандатарієм за її власними законами як складова частина її території.

Розподіл мандатів

Більшість мандатів В і С були розподілені 6 травня 1919 р. Найвищою міжсоюзницькою радою (Франція, Великобританія, Японія, США). Італійська делегація була відсутня. Орландо й Сонніно прибули в Париж тільки вранці 7 травня, і на післяобідньому засіданні була лише закріплена ухвала, прийнята напередодні без них. Незважаючи на протести італійців, що наводили як аргумент статтю 13 Лондонського договору, Італія не одержала нічого, а лорд Бальфур зазначив, що стаття 13 стосується розширення французьких і англійських колоніальних володінь, а не системи мандатів.

Було вирішено, що Південно-Західна Африка передається Південно-Африканському Союзові, а Франція й Англія поділять між собою Того й Камерун (угода 21 серпня 1919 р.). У Того Франції залишаться 700 000 жителів з мільйону. В Камеруні Англія одержувала управління тільки німецькою частиною Борну, тобто 400 000 жителів з 4 мільйонів. Було ухвалено тільки переглянути в сприятливому для Франції напрямі умови тимча­сових угод після завоювань 1914 і 1916 рр. Крім того, Франція повертала собі повний суверенітет над територіями, які вона

віддала Німеччині в листопаді 1911 р., тобто частину Французької Екваторіальної Африки. Бельгія, що воювала проти німців у Камеруні, на підступах до Родезії та в Німецькій Східній Африці, була виключена з розподілу 7 травня. Мандат на всю Східну Африку мала одержати Великобританія. На протест бельгійського представника Гіманса було вирішено, що Бельгія й Великобританія підпишуть між собою угоду про розподіл цієї території. Бельгія воліла б розширити свої колонії за рахунок португальської Анголи, яка своєю чергою одержала б компенсацію в Німецькій Південно-Західній Африці. Але Португалія стала проти, і тому «угодою Ортса—Мільнера» Бельгії було надано тільки мандат на Руанду-Урунді — частину Східної Африки, за винятком 30-кілометрової смуги, де англійці хотіли прокласти залізницю між Великими озерами та Східною Африкою. Португалія дістала в повне володіння невеличку східноафриканську територію Кіонгу.

Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі тихоокеанські острови на південь від екватора. Нова Зеландія дістала мандат на острови Західного Самоа. Острів Науру було віддано під колективну опіку Британській імперії. Японія отримала на північ від екватора Маріанські, Маршаллові, Каролінські острови й Палау. Єдине застереження було зроблене щодо одного з Каролінських островів — Яп, через який проходили підводні кабелі. Американці вважали за доцільне надати йому міжнародний статус. Мирна конференція не змогла розв'язати це питання, а Рада Ліги Націй віддала острів Японії в лютому 1921 р., що викликало протест США. Тільки на Вашінгтонській конференції, 11 лютого 1922 р., була підписана японо-американська угода про визнання мандату Японії на Яп. Японці зобов'язалися дозволити американцям доглядати за підводними кабелями.

Питання колишніх німецьких володінь у Китаї

Набагато делікатнішим було питання німецьких поселень у Китаї, а саме військово-морської бази Ціндао й орендної території Цзяочжоу на півострові Шаньдун, а також експлуатації деяких шахт і залізниць. Японія завершила завоювання цих територій у січні 1915 р. китайсько-японськими угодами від 25 травня 1915 р. була задоволена велика частина японських претензій щодо Китаю, зокрема в Шаньдуні. Додатковою нотою передбачалося, що орендна територія Цзяочжоу буде повернена Китаю замість іншої території, яку визначать пізніше. На мирній конференції 1919 р. точилися запеклі суперечки між японською делегацією, яка вимагала передачі Японії «німецьких прав та інтересів» у Шаньдуні, та делегацією Китаю (призначеною пекінським і кантонським урядами, які уклали з цього приводу перемир'я в

листопаді 1918 р.). Китайці, посилаючись на доктрину президента Вільсона і знаючи прихильне ставлення до них американської громадськості, вимагали повернення без будь-яких умов орендної території Цзяочжоу та скасування договорів, що були їм нав'язані Японією «насильством», а також — у ширшому плані — взагалі припинення режиму екстериторіальності й «нерівноправних» дого­ворів. Ми не заходитимемо в подробиці переговорів на мирній конференції, де це питання обговорювалося з квітня 1919 р. Побоюючись, що Японія доможеться включення в пакт Ліги Націй статті з засудженням заходів расової дискримінації (а відтак США були б зобов'язані погодитися на необмежену «жовту» імміграцію) або ж відмовиться вступити до Ліги Націй, президент Вільсон вирішив поступитися. ЗО квітня прийнято текст, запропонований Японією (майбутні ст. 156 і 157 Версальського договору). Німеччина відмовилася від усіх своїх прав у Китаї на користь Японії.

Внаслідок численних і бурхливих демонстрацій у Китаї його делегація відмовилася підписати Версальський договір (Китай приєднається до Ліги Націй, підписавши Сен-Жерменський до­говір). У Сполучених Штатах громадськість також була дуже невдоволена поступками Вільсона, і її виступи стали однією з причин того, що Сенат не затвердив Версальського договору. Але таким чином США звільнялися від своїх обов'язків і, отже, могли підтримувати вимоги Китаю. У 1919 й в січні 1920 р. японський міністр закордонних справ віконт Ошіда запропонував повернути Цзяочжоу Китаю на дуже полегшених умовах: установлення міжнародної концесії та експлуатація Шаньдунської залізниці китайсько-японською компанією. 22 травня 1920 р. китайський уряд під тиском громадської думки відхилив цю пропозицію. Тільки після підписання китайсько-японського договору 4 лютого 1922 р. як наслідок Вашінгтонської конференції Японія зобов'яза­лася повернути орендну територію в шестимісячний термін, а також повернути Шаньдунську залізницю за 60 млн. франків золотом.

Невдоволення Італії

Заперечення Італії проти врегулювання питання колоній у спосіб, передбачений Версальським договором, не привели до значних поступок. Франція відхилила італійські претензії на Джибуті, а в обміні нотами Бонена—Пішона від 12 вересня 1919 р. обмежилася згодою не вирівнення кордону між Лівією й Тунісом, віддавши Італії оазиси Ель-Баркат і Фехут, а також район, що розділяв італійські виступи Гат-Гадамес і Тумно з важливим караванним шляхом до озера Чад.

Великобританія зробила значніші поступки. Вже в травні 1919 р. Міністерство колоній заявило, що ладне віддати Італії великі території. У 1920 р. лорд Мілнер запропонував італійському представнику Шіялоджі Джубаланд замість деяких італійських прав у Занзібарі. Та ця проблема була вирішена лише в 1924—1925 рр. Так само єгипетський оазис Джерабуб було віддано 6 грудня 1925 р. Ось таким убогим виявився результат обіцянок про компенсації, даних у Лондонському договорі 1915 р.

VII. Перші кроки Ліги Націй

Одним з найоригінальніших і найновіших аспектів цих мирних договорів стало створення Ліги Націй. Цей акт відповідав глибокій потребі народів, що потерпіли від війни, забезпечити мир на нових і міцних засадах. Питання це турбувало багато приватних організацій і політичних діячів у різних країнах. Президент Вільсон зацікавився ним лише в 1916 р. і одразу став одним з його найактивніших прихильників. Він украй вороже ставився до давнього принципу «європейської рівноваги», в якому йому вбачалося саме джерело воєн, і він і на крихту не поважав систему «правління великих держав», за якою великі нав'язують свою волю малим. У 14-му пункті його пропозиції (січень 1918 р.) вказувалося, що «слід створити загальне об'єднання Націй... з метою надати взаємні гарантії політичної незалежності й тери­торіальної цілісності як великим, так і малим державам». На засіданнях Найвищої міжсоюзницької ради Клемансо виявив дуже мало зацікавленості цим проектом. Ллойд-Джордж вагався. Тож ініціатива належить саме Вільсонові.

Підготовні заходи

25 січня 1919 р. на пленарному засіданні мирної конференції була одностайно ухвалена резолюція, згідно з якою невід'ємною складовою частиною мирних договорів ставав «пакт Ліги Націй», який мав бути підготований спеціальною комісією з представників чотирнадцяти країн на чолі з Вільсоном. Комісія вперше зібралася З лютого. Франція й Італія відразу стали наполягати на тому, щоб передбачити примусові заходи проти держав-агресорів, але їх не підтримали. Французький представник Леон Буржуа запропо­нував створити при Лізі Націй «міжнародну армію» або принаймні міжнародний штаб, та англосакські держави виступили проти. Можливо, вони боялися, що цей штаб потрапить під цілковитий вплив маршала Фоша, позицію якого щодо Німеччини вони не схвалювали. Президент Вільсон подав свій проект — почасти за англійським задумом (його авторами разом з ним були американ­ський експерт Девід Гантер Міллер і англійський експерт Сесіл Герст). Врешті саме цей проект після невеликих змін мав стати пактом Ліги Націй. 28 квітня вироблений текст був одностайно ухвалений на пленарному засіданні. За настійною вимогою Вільсона першим генеральним секретарем обрано сера Джеймса Еріка Драмонда. Пакт було включено 28 червня в текст Версальського договору, а також у Сен-Жерменський, договір Нейї, Тріанонський і Севрський договори. Датою народження Ліги Націй став день 10 січня 1920 р., коли набрав чинності Версальський договір після його ратифікації Німеччиною та трьома її головними союзниками.

16 січня 1920 р. в Парижі Вільсон скликав перше засідання Ради Ліги Націй (хоча США й не входили до її складу). У засіданні взяли участь Франція, Великобританія, Японія, Бельгія, Бразилія й Греція.

Пакт Ліги Націй

У члени Ліги Націй приймалися:

1. Держави, які підписали договори 1919—1920 рр. з боку союзників.

2. Тринадцять інших держав, нейтральних під час війни, які приєдналися до пакту в двомісячний строк.

3. Будь-яка інша незалежна держава, яка визнає міжнародні обов'язки, що випливають з пакту, і за яку проголосували дві третини членів Асамблеї. Переможені країни тимчасово не допускалися в Лігу. Виключення з Ліги здійснювалося за постановою Ради й усіх інших членів Ліги. Можна було вийти з неї й добровільно, попередивши про це за два роки.

Ліга Націй має три головні органи: Асамблею, Раду, Секре­таріат.

Держави-члени репрезентовані в Асамблеї не більш як трьома делегатами. Кожна держава має один голос. Сесії проводяться один раз на рік, у вересні, у Женеві. Можуть скликатися позачергові сесії. Асамблея обирає виконавчий комітет (голова й шість заступників). Вона утворює також шість постійних спеціальних комісій, у яких представлені всі держав й-члени. Асамблея ухвалює резолюції або рекомендації. Вона обирає непостійних членів Ради й суддів у Постійний міжнародний суд. Постанови з усіх питань, крім процедурних, мають ухвалюватися в багатьох випадках одностайно.

Рада складається з 5 постійних членів (насправді їх було 4 через невходження американців) і 4 непостійних членів (6 з 1922 р. і 9 з 1926 р.). Непостійні члени Ради обираються по

черзі. Голова Ради призначається за ротацією. Рада збирається не менше одного разу на рік. (Та дуже скоро Рада вже мала чотири засідання щорічно). Вона розглядає всі питання, які стосуються миру в світі. Рішення Ради повинні ухвалюватись одноголосно. Рада призначає головних посадових осіб Секретаріату, розробляє плани скорочення озброєнь. В разі загрози війни Рада виступає як посередник. Вона рекомендує вжиття воєнних і військово-мор­ських заходів з метою розгрому агресора. Раді подаються щорічні звіти держав-мандатаріїв. Зміни в пакт можуть вноситися за її одностайною ухвалою. Рада виконує також окремі функції, такі, як призначення комісії управління Саарською областю і верхов­ного комісара Данціга тощо. Вона може запрошувати уряди країн для участі в міжнародних зустрічах, її функції часто перетина­ються з обов'язками Асамблеї, і Рада є до деякої міри її виконавчим органом.

Секретаріат готує документи й звіти для Асамблеї й Ради. Дуже швидко кількість його співробітників досягла 600 чоловік, які представляли 50 країн. Генеральний секретар повинен скликати Раду на вимогу котроїсь держави-члена. Він готує порядок денний кожної сесії Асамблеї й подає його на затвердження голові Ради. Секретаріат відає також публікаціями Ліги Націй, робочими мовами якої є французька й англійська.

Поряд з цими трьома органами існують численні допоміжні установи, зокрема «Міжнародна організація інтелектуальної співпраці», «Постійна комісія з питань мандатів» тощо.

Перша сесія Асамблеї пройшла в Женеві 15 листопада — 18 грудня 1920 р. Традиційні дипломатичні методи не було порушено на цьому початковому етапі. Схоже на те, що за відсутності Сполучених Штатів ні Франція, ні Англія, ні Італія, ні Японія не вірили серйозно в майбутнє Ліги. Тільки після врегулювання всіх територіальних питань, породжених війною, тільки після того, як обстановка в світі стабілізувалася, колектив­на безпека стала набувати популярності в громадській думці різних країн, і відповідальні державні діячі по-справжньому зацікавилися нею. Але це мало статися лише після створення коаліції лівих сил у Франції й формування лейбористського уряду Великобританії, тобто в 1923—1924 рр.

Поразка Всрсальського договору в США

Значення Версальського договору і включеного до нього пакту Ліги було дуже зменшене утриманням США. Через надмірну впев­неність президент Вільсон не запросив до американської делегації сенаторів, і в ній на п'ятеро офіційних членів був лише один республіканець — та й той не дуже помітний (Генрі Байт). Конституція ж Сполучених Штатів визначає, що договори повинні

затверджуватися Сенатом — більшістю в дві третини голосів Сенат налічував 47 демократів і 49 республіканців. Вільсон міг розраховувати на підтримку 43 демократів. Чотири інші демократи й 14 республіканців (серед яких такі визначні діячі, як Вільям Е. Борех, Гайрем В. Джонсон, Файлендер Нокс) були «неприми­ренні». Треба було заручитися принаймні 23 голосами інших республіканців. Більшість із них могли б прийняти договір чи то з незначними застереженнями, чи то з «поправками», які мали б на увазі відновлення переговорів із союзниками. Така була позиція голови комісії у закордонних справах Генрі Кебота Лоджа — особистого суперника Вільсона. Президент спробував підняти громадську думку й вирушив, незважаючи на свій стан здоров'я, у велике пропагандистське турне, зокрема на американ­ський Захід. Під час подорожі він захворів і протягом трьох місяців був цілком ізольований від політичного світу. Його дружина пропускала до нього тільки добрі новини, і він не змінював своєї позиції, хоча договір міг би бути затверджений з кількома застереженнями, які Франція й Англія були схильні прийняти. Тож сталося явно незрозуміле. 19 листопада 1919 р. текст договору разом з кількома поправками набрав усього 39 голосів проти 55, бо майже всі демократи за вказівкою Вільсона проголосували проти. Вільсон сподівався, що зможе взяти справу в свої руки й доможеться, щоб договір прийняли без поправок. 19 березня 1920 р. договір отримав 49 голосів проти 35, тобто бракувало семи голосів, щоб досягти більшості в дві третини. Тоді Вільсон вирішив перетворити президентські вибори в листопаді 1920 р. на такий собі плебісцит. Його кандидат — демократ Кокс зазнав нищівної поразки від другорядного республіканця Воррена Дж. Гардінга, що побудував свою програму на гаслі «повернення до нормального життя», тобто відмови від вільсонівського інтернаціоналізму. Сполученим Штатам довелося підписати сепаратний мир з Німеччиною, Австрією й Угорщиною (серпень 1921 р.). Відсутність Америки в Женеві мала дуже серйозно датися взнаки.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 359; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!