РОЗДІЛ ІІІ. ЄВРОПА І АПОГЕЙ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ (1925-1929 рр.)

І. Локарнські договори та прийняття Німеччини до Ліги Націй

Проект гарантування французьких кордонів

У грудні 1922 р. канцлер Куно запропонував, щоб Німеччина гарантувала східний кордон Франції. Пуанкаре відкинув цю пропозицію як «грубий маневр». Цю ідею підхопив, однак, англійський посол у Берліні лорд д'Абернон, який порадив Штреземанові подати союзним державам відповідний меморандум. 19 лютого 1925 р. такий меморандум їм було надіслано. В ньому пропонувалося, щоб Німеччина, Англія, Франція та Італія зобов'язалися перед Сполученими Штатами не воювати одна з одною. До цієї угоди мав бути доданий франко-німецький договір про арбітражне розв'язання всіх конфліктів. Нарешті, Німеччина гарантувала б кордони Рейнської зони, але про східний кордон уже мови не було. 20 лютого Ерріо оприлюднив цю пропозицію, заявив, що вона цікава, але не виявив ніякого ентузіазму, а Остін Чемберлен у своєму виступі 24 лютого зайняв таку саму позицію. Тим часом кабінет Ерріо повалився, і 10 квітня 1925 р. на зміну йому прийшов Пенлеве, а Міністерство закордонних справ очолив Арістід Бріан. Він займав цю посаду майже без перерви аж до січня 1932 р., залишивши її за кілька місяців до своєї смерті. Бріан мав твердий намір домогтися франко-німецького зближення. 6 червня Франція відповіла Німеччині, що ладна обговорити меморандум, якщо Німеччина вступить до Ліги Націй без особливих умов.

Штреземан твердив, що це була його власна ініціатива.

Локарнська конференція

В самій Німеччині позиція Штреземана викликала жваві суперечки, бо німецька пропозиція означала добровільну відмову від Ельзас-Лотарінгії. На початку Німеччина не вела розмови про гарантування бельгійських кордонів. Можливо, вона хотіла залишити за собою право вимагати повернення Ейпену і Мальмеді. Але на настійні вимоги Франції й Англії було ухвалено, що Бельгія візьме участь у розмовах. Переговори продовжилися, і 8 вересня Чемберлен, Бріан і бельгійський міністр Вандервельде запросили Штреземана на конференцію, яка спочатку мала відбутися в Лозанні, але була перенесена в Локарно. До проекту приєдналася й Італія. Німеччина погодилася на участь у конференції, попередньо заявивши, що не несе вини за війну, і висловивши протест проти окупації Кельна. Штреземан сподівався, що ці переговори допоможуть запобігти укладенню франко-бельгійського пакту, прискорять виведення окупаційних військ з Рейнської області, а головне — сприятимуть «інтернаціоналізації» рейнської проблеми, а відтак не дадуть змоги Франції провести односторонню акцію на зразок рурської. Утруднення полягало в тому, що так можна було завадити Франції прийти на допомогу її союзникам — чехам і полякам. Тому було вирішено, що в договорі буде зарезервовано застосування статей 15 і 16 пакту Ліги Націй. Якщо Німеччина нападе на Польщу або Чехословаччину та буде визнана агресором Лігою Націй чи навіть якщо ця остання й не зможе виявити агресора, Франція матиме можливість утрутитись. Конференція проходила в Локарно з 5 по 16 жовтня 1925 р. Для участі в ній приїхали Бріан, Чемберлен, Штреземан, Вандервельде й Муссоліні, які виробили комплекс договорів. Найзначнішим з них був договір, яким установлювалося взаємне гарантування франко-німецького та німецько-бельгійського кордонів¹ під гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазначалося, що в разі вторгнення Німеччини в демілітаризовану зону проти неї може бути застосована сила. До цього головного договору додавалися конвенції про арбітраж між Німеччиною, з одного боку, та Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною, з іншого. До комплексу угод долучалися франко-польський договір про союз і договір Франції з Чехословаччиною. Франція сподівалась у такий спосіб відкрити шлях до переговорів про східні кордони Німеччини. Чемберлен заявив, що Англія залишає за собою свободу дій на випадок конфлікту на сході Європи, а також що вона безперечно втрутиться, якщо конфлікт спалахне на заході. Щодо Штреземана, то він ні за яку ціну не хотів «стабілізувати» східні кордони Німеччини, які він вважав глибоко несправедливими. Зауважимо, що на вимогу Англії домініони та Індія були звільнені від зобов'язань, що випливали з договору.

Прийняття Німеччини до Ліги Націй

Невдовзі було, нарешті, ухвалено постанову про виведення військ із Кельнської зони. Німецький уряд, який поставив її залишення умовою для підписання договору, погодився 19 листопада подати законопроект, що дозволив йому підписати Локарнський договір і зробити необхідне для вступу Німеччини до Ліги Націй. Після палких дебатів з Національною німецькою партією Гугенберга і завдяки підтримці Гінденбурга, який недавно став президентом Республіки, закон було, зрештою, прийнято.

Німеччина висунула певні умови для вступу в Лігу Націй: маючи невелику армію, ледь достатню, щоб забезпечити внутрішній порядок, вона не хотіла бути зобов'язаною залучатися до застосування воєнних санкцій. Вона вимагала, щоб її визнали «не винною» у війні 1914 р. і «гідною» мати колонії. Вимагала вона також і постійного членства в Раді.

Учасники переговорів у Локарно домовилися на словах по деяких пунктах. Німеччині пообіцяли постійне місце в Раді, а ставши її постійним членом, вона могла б, отже, завжди заперечити проти своєї участі у воєнних санкціях. Німецький уряд звернувся з проханням про прийняття до Ліги Націй лише 8 лютого 1926 р. Штреземан і Лютер прибули в Женеву 6 березня. Та справа провалилася через опір Бразилії. Як відомо, для будь-якої зміни статуту потрібна була одностайна ухвала Ради. Бріан із запалом підтримував Німеччину, та 5 березня його кабінет було повалено. Тоді вирішено було утворити комісію для вивчення можливості реформи статуту, в якій Німеччина мала б одне місце. Франція, Англія, Італія та Японія були постійними членами Ради. Інші держави — Китай, Польща, Бельгія, Іспанія, Бразилія — домагалися «напівпостійного» членства. В 1926 р. Іспанія та Бразилія були членами Ради, і для надання постійного місця в ній Німеччині необхідна була їхня згода. 17 травня комісія ухвалила-таки проект реорганізації Ліги Націй, згідно з яким кількість непостійних членів Ради збільшувалася з 6 до 9, а три з них одержували статус напівпостійних. Польщу таке вирішення задовольнило, але Бразилія відхилила його і заявила, що виходить з організації. Відтак для прийняття Німеччини більше не лишалося серйозних перешкод. 4 вересня Асамблея проголосувала за проект комісії, збільшивши число членів Ради до 15, з котрих 6 були постійними членами, в тому числі Німеччина. У своїй відомій

промові 10 вересня Бріан вигукнув: «Хіба це не хвилююча, дуже повчальна й підбадьорлива подія, коли всього через кілька років після найжахливішої з воєн, які будь-коли стрясали світ, коли поля битв іще не висохли від крові, народи, ті самі народи, які так жорстоко билися один з одним, зустрічаються на цій мирній Асамблеї та обмінюються спільною волею співпрацювати в справі загального миру?» Під грім аплодисментів він додав: «Геть рушниці, кулемети, гармати! Дорогу примиренню, переговорам, миру».

Прийняття Німеччини до Ліги Націй приблизно через рік після Локарно знаменувало собою, як здавалося, початок ери загального зближення. В період 1925—1929 рр. усюди в світі вірили в могутність колективної безпеки і в майбутнє миру.

II. Бріан і Штреземан

Апостол миру Бріан

Відтинок сторіччя між 1926 і 1929 рр. пройшов під впливом особистостей двох міністрів закордонних справ: французького — Бріана і німецького — Штреземана. Бріан остаточно став на примирливу позицію, яку він обрав іще влітку 1921 р. і яка найбільше відповідала його характерові. Ще від часу своєї славнозвісної доповіді в 1905 р. про законопроект з приводу відділення церкви від держави він завжди намагався вгамовувати суперечки. Перенесена в царину міжнародних відносин, ця позиція означала яскраво виражену волю до зближення між Францією й Німеччиною. Крім того, Бріан з незаперечною щирістю, а, можливо, й з певним браком реалізму захопився ідеалом загального й остаточного миру, заснованого на добрій волі урядів і на системі примирення й арбітражу. Повернувшись на паризьку набережну д'Орсе 20 квітня 1925 р., Бріан знову призначив генеральним секретарем Міністерства закордонних справ Філіпа Бертло. «Команда Бріан—Бертло складалася з двох визначних людей, різні якості котрих чудово доповнювали одна одну: Бертло ненавидів парламентські «кола»... Бріан почувався там як удома. Бертло вивчав питання, історію питань і потім бачив людей. Бріан одержував загальні відомості від Бертло і одразу ж бачив людей» (Опост Бреаль).

Набережна д'Орсе (Ке д'Орсе) — місцеперебування Міністерства закордонних справ Франції.

Наприкінці грудня 1921 р., після запиту П'єра Тетенже, який дорікав йому за надання відомостей Французькому далекосхідному банкові — суперникові Індокитайського банку, директором якого був його брат, Бертло, незважаючи на підтримку Бріана, змушений був піти у відставку.

Штреземан

Звичайно, франко-німецьке зближення передбачало основні поступки з боку Франції. Це дозволило П'єрові Ренувенові твердити, що в 1924—1930 рр. «гру вела Німеччина». Щоб точно оцінити позицію Штреземана, треба розрізняти його публічні й приватні заяви. В своїй статті в газеті «Гільфе» за 1 січня 1927 р. Штреземан писав: «Після нашої зустрічі в Локарно франко-німецька угода була для Бріана й для мене головним елементом великої політики європейського миру. Але ми були завжди впевнені, що йтимемо до цієї мети тільки етапами, старанно враховуючи всі чинники, особливо парламентську ситуацію в обох наших країнах і психологію натовпу... Жорстокість умов договору й суворість, з якою вони були витлумачені, через озлобленість людей у перші повоєнні роки призвели до складного становища. Щоб вийти з нього, потрібні з німецького боку великі фінансові жертви й настрій на примирення, а з французького боку — відмова від літери договорів».

І навпаки, в конфіденційному листі до кронпринца від 7 вересня 1925 р., тобто перед самим Локарно, що його опубліковано разом з архівом Штреземана, він перелічує цілі, до яких він хоче вести німецьку політику: врегулювання рейнської проблеми, захист тих 10—12 мільйонів німців, які живуть за кордоном, виправлення східних кордонів Німеччини (повернення Данціга, «коридору», Верхньої Сілезії), а в перспективі — приєднання Австрії до Німеччини. «Але головне — це визволення нашої землі, виведення окупаційних військ; насамперед треба, щоб наші душителі відпустили нас. Ось чому німецька політика має для початку дотримуватись формули, що її, як мені здається, Меттерніх застосував у Австрії після 1809 р., а саме хитрувати (гіпаззіегеп) і ухилятися від великих рішень». Цікаво, чи слово «гіпаззіегеп» справді має зневажливе значення французького «хитрувати», чи воно означає скоріше «вдаватися до тонкощів». Правда, безперечно й те, що хибно було б сприймати Штреземана як простого німецького націоналіста, який, ховаючись за гуманною личиною, тільки те й робив, що використовував наївність свого французького партнера. У своїй книжці «Рік за роком», написаній 1935 р., Остін Чемберлен, який довго визначав англійську зовнішню політику після 1923 р., дає більш нюансовану оцінку. Ось що він пише про Бріана: «Мені кажуть, що тепер у Франції спостерігається реакція проти його репутації, що дехто використовує окремі пасажі з паперів Штреземана, аби виставити його жертвою такого собі німецького Мефістофеля, що звабив його красними словами, а сам тим часом готувався до реваншу й скасування договорів. Для мене, хто співпрацював день за днем з двома цими людьми, таке звинувачення абсурдне... Воно так само несправедливе щодо Штреземана, як і щодо Бріана. Не було ні шахрая, ні жертви обману, а був великий німець і був великий француз, які на руїнах червоного від крові минулого намагалися спорудити храм миру». Наперекір «німецьким націоналістам» Гугенберга і «націонал-соціалістам» Гітлера Штреземан використовував виключно мирні методи. Тому Гугенберг і Гітлер безперестану звинувачували його в зраді. Штреземан прагнув відновлення німецької величі, але почасти тому, що в його очах це була перша умова міцного миру. Зауважимо також, що йому доводилося балансувати між заходом і сходом Європи.

Зустріч у Туарі

Через кілька днів після вступу Німеччини до Ліги Націй воля Франції й Німеччини до зближення знайшла своє підтвердження під час відомої зустрічі в Туарі. Схоже, що ідея прямої зустрічі з Бріаном належала Штреземанові. Бріан дав згоду, і, щоб уникнути журналістів, обидва міністри мало не нишком виїхали з Женеви об 11 годині 17 вересня 1926 р. Вони поїхали недалеко за місто, але вже на французьку територію, в Туарі. Після чудового обіду вони розмовляли до пів на шосту вечора. Перекладав керівник прес-служби французького посольства в Берліні Енар, друг Арістіда Бріана. Про зміст їхньої розмови відомо тільки зі звіту, який того ж вечора склав Штреземан, та з нотаток Енара. Бріан запропонував значні поступки: покласти край окупації Рейнської області, повернути Німеччині Саар, скасувати військовий контроль. Натомість він просив у Німеччини фінансових пільг: за планом Дауеса Німеччина сплачувала як репарації проценти по промислових і залізничних облігаціях. Бріан попросив, щоб вона «мобілізувала» деякі з цих облігацій, тобто перевела їхній капітал у Францію. Франція переживала грошову кризу, і уряд Пуанкаре було сформовано в липні саме для того, щоб урятувати франк. Отже, розраховуючи на звичайні фінансові вигоди, Франція йшла на значні політичні поступки. «Бріан висловив спочатку свою думку, що часткові вирішення недоцільні, бо в них завжди приховані нові загрози. Його наміром було повністю вирішити всі нерозв'язані проблеми між Францією й Німеччиною». Штреземан негайно взяв до уваги пропозиції Бріана, прагнучи при цьому зменшити німецькі фінансові поступки. Він наполягав на невідкладному виведенні військ з Рейнської області, але заявив, що в справі фінансових поступок йому доведеться перемагати опір не тільки націоналістів, але й своїх колег по уряду. На його думку, Німеччина могла б мобілізувати облігацій не більш як на півтора мільярда марок золотом. Згідно з прийнятими пропозиціями по репараціях Франція могла б отримати з них лише 52 відсотки, тобто трохи більше 750 мільйонів. Крім того, Німеччина викупила б саарські шахти за 300 мільйонів марок золотом. Отже, Франція одержала б загалом небагато більше одного мільярда марок золотом. Штреземан наполягав також на ліквідації військового контролю, який виявляв незліченні порушення умов Версальського договору німецькою стороною. Бріан відповів на це: «Коли я вперше взявся за проблему скасування військового контролю, наше воєнне відомство передало мені кілограми документів щодо порушень з боку Німеччини. Я кинув їх у куток і зажадав, щоб мені назвали важливі питання, які потребують урегулювання. Я відмовився клопотатись цими дрібницями».

Бріана турбували лише демонстрації, що їх організовувало патріотичне об'єднання «Сталевий шолом». Штреземан применшував їхнє значення, говорячи, що виникнення «Сталевого шолома» було тільки наслідком дитячого бажання натовпу дивитися на військову форму й прапори.

Поразка політики Туарі

Німецький уряд досить схвально сприйняв пропозиції, висунуті в Туарі, і призначив раду з трьох міністрів для забезпечення їхнього втілення в життя. У Франції ж реакція була жвавіша. Уряд непокоїла можлива мобілізація німецьких облігацій, яка могла бути по-справжньому вигідною тільки тоді, коли знайдуться капіталісти (в тому числі американські), які захочуть їх купити. Крім того, треба було дочекатися роззброєння Німеччини, перше ніж почати виведення військ з Рейнської області. Нарешті, якби Пуанкаре й примирився із залишенням Рейнської області, то тільки для того, щоб урятувати франк. Та ось, у жовтні 1926 р., франк зміцнів. Тому вже 1 листопада стало ясно, що зустріч у Туарі не матиме конкретних результатів. Французький посол у Берліні заявив Штреземанові про настійну необхідність роззброєння. Штреземан запротестував і зажадав буквального виконання зроблених у Туарі пропозицій. Французьку громадськість схвилювали слова, нібито сказані високопоставленим французьким урядовцем Сейду в інтерв'ю берлінській газеті «Локальанцайгер»: «У Туарі Штреземан буцімто заявив, що всі невирішені питання між Францією й Німеччиною вмістяться в коньячному келишку». Дуже чітка опозиція політиці Бріана визначилася на засіданнях Палати депутатів 29 і 30 листопада. В грудні Бріан сам сказав Штреземанові в Женеві, що зараз треба тимчасово відмовитись від накресленої в Туарі лінії. Отже, швидке врятування франка стало на заваді негайному звільненню Рейнської області. Та Німеччина одержала все ж таки свою вигоду. 12 грудня Рада Ліги Націй ухвалила відкликати військову контрольну комісію в Німеччині до 31 січня 1927 р. Контроль цей був недостатній і до того ж не брався урядами до уваги. Та хай там як, а тепер Німеччина діставала змогу майже вільно порушувати військові умови Версальського договору, оскільки на все й про все лишалося тільки розпливчасте право контролю з боку Ліги Націй.

Франко-німецьке зближення набуло конкретної форми лише в одному питанні, а саме — в утворенні в червні 1926 р. «Міжнародної антанти по сталі» (МАС), остаточно затвердженої 30 вересня, через кілька днів після зустрічі в Туарі. Справу цю доручили люксембурзькому промисловцеві Емілеві Майрішеві, підприємство якого — АРБЕД — було поділене між трьома економічними зонами — Бельгією, Францією, Німеччиною. Йому пощастило організувати переговори між французькими й німецькими металургійними компаніями. МАС визначила процент виробництва сталі: Німеччина — 43,18%; Франція — 31,18%; Бельгія — 11,56%; Люксембург — 8,3%; Саар — 5,78%. Бріан не мав відношення до цієї картельної угоди і обмежився просто згодою на неї.

III. Пакт Бріана — Келлога

Пропозиція Бріана

У 1927—1928 рр. економічна кон'юнктура в світі була задовільна. Віра в колективну безпеку досягла свого апогею. В 1926 р. почала працювати Підготовча комісія з роззброєння, і, хоча її робота виявила суперечності, хоча Франція та Італія відмовилися взяти участь у червні 1927 р. в конференції з морського роззброєння, народи вірили в міцний мир. Набирала виразності, зокрема у Франції та Америці, ідея про включення до системи колективної безпеки двох великих держав, що не були членами Ліги Націй, — США і СРСР. Щодо Бріана, то, не маючи змоги безпосередньо здійснити свою лінію франко-німецького зближення, він став орієнтуватися на розвиток колективної безпеки. Після розмови з професором Колумбійського університету Шотвелом, впливовим членом Фонду Карнегі за міжнародний мир, Бріан направив послання американському народові з нагоди 10-ї річниці вступу США у війну. Він запропонував, щоб їхні дві країни зобов'язалися відмовитися від війни як політичного засобу. В червні він надіслав чіткіші пропозиції американському державному секретареві Келлогові. Його метою було заспокоїти американську громадськість, дуже розгнівану на Францію через питання повернення воєнних боргів. Так звана угода Меллона—Беранже від 29 квітня 1926 р., якою передбачалося повернення боргу Францією за 62 роки (тобто аж до 1988 р.), й досі не була ратифікована, і американців це дратувало. Зазначимо, що 24 вересня 1927 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй одностайно проголосувала за польську пропозицію про заборону будь-якої агресивної війни та про застосування мирних методів для врегулювання суперечок між державами. В лютому 1928 р. на шостій панамериканській конференції в Гавані була прийнята аналогічна пропозиція, що її висунула Мексика.

Відповідь Келлога і переговори

Келлог відповів на французьку ноту 28 грудня 1927 р. Під впливом президента Колумбійського університету Нью-Йорка Меррея Батлера, сенатора Боре — голови сенатської комісії у закордонних справах і пацифіста Левінсона — проповідника оголошення війни «поза законом» він істотно розширив зміст французьких пропозицій. Так, він запропонував укласти пакт про відмову від війни, але замість просто двостороннього документа, яким він убачався Бріанові, цей пакт він хотів поширити на всі держави. Ця пропозиція таїла в собі певні труднощі. Як член Ліги Націй Франція не могла зовсім відмовитися від війни, передбачуваної для застосування санкцій у деяких випадках (французька нота від 21 січня 1928 р.). 26 березня французький уряд висунув чотири умови для підписання такого пакту:

1) пакт набирає чинності тільки в разі його прийняття всіма державами;

2) пакт не виключатиме права на необхідну оборону;

3) держави, що підпишуть пакт, звільняються від своїх зобов'язань щодо порушників пакту;

4) договір не повинен ущемляти попередні зобов'язання, що випливають із членства в Лізі Націй та з Локарнських угод.

Пакт Бріана — Келлога

Після того як ці умови були прийняті Америкою, а також урядами Німеччини, Англії, Італії, Японії, яким Бріан надіслав американські пропозиції в квітні, укладення договору не становило труднощів. 27 серпня 1928 р. п'ятнадцять держав підписали його в Парижі. «Пакт загальної відмови від війни» складався з преамбули й двох основних статей.

Стаття 1. «Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах».

Стаття 2. «Високі договірні сторони визнають, що для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів, які можуть виникнути між ними, незалежно від їхнього характеру чи причин, вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».

На думку Бріана, це була «нова дата в історії людства». До пакту приєдналися майже всі держави (69), в тому числі 9 держав — не членів Ліги Націй: СРСР, США, Туреччина, Мексика тощо. Щодо СРСР, то він спочатку засудив його. Потім заступник народного комісара закордонних справ Литвинов, що заміщав хворого Чичеріна, надіслав 29 грудня 1928 р. урядам сусідніх країн незалежний протокол аналогічного змісту для Східної Європи, до якого він залучав і Румунію, попри російські претензії на Бессарабію. 9 лютого 1929 р. СРСР, Польща, Румунія, Латвія, Естонія, а трохи згодом Туреччина й Литва підписали «протокол Литвинова», або Московську угоду. Після цього СРСР приєднався до загального договору. США ратифікували його 17 січня 1929 р. Лише Аравія, Иємен, Аргентина, Болівія та Бразилія відмовилися взяти у ньому участь.

Цей пакт знаменував собою апогей пацифістської хвилі та характерної на той час для дипломатії «пактоманії». Багато людей вірили тоді, що чим більше буде підписано пактів, навіть невинних, тим пильніше ті, хто їх підписав, будуть дотримуватись даного ними слова. Це була, безперечно, небезпечна ілюзія. Громадськість зустріла Паризький пакт з великим ентузіазмом. Проте таємна дипломатія поки що не перестала існувати. Ще ЗО липня 1928 р., тобто зовсім незадовго до підписання пакту Бріана—Келлога, Остін Чемберлен доповів Палаті громад про досягнення компромісу з Францією в питанні про озброєння. Цей компроміс стосувався окремих деталей, але громадськість у Європі й Америці була невдоволена. Ходили чутки про такий договір, який гарантував військову перевагу Франції в Європі, але для цього не було жодної підстави.

IV. Залишення Рейнської області. План Янга

Проблема дострокового виведення військ

Коли Штреземан приїхав до Парижа для підписання пакту Бріана—Келлога, він зустрівся з Пуанкаре й Бріаном і запитав їх про їхнє ставлення до виведення військ з Рейнської області. Вибори у Франції вже минули, отже, уряд почувався вільнішим у прийнятті відповідальних постанов. Виборці значно зміцнили позиції Пуанкаре, який навіть після того, як внаслідок Анжерського конгресу в кінці 1928 р. із гри вийшли радикали, мав на своєму боці істотну більшість у парламенті. Бріан і Пуанкаре в принципі погодилися на дострокове виведення військ, але хотіли отримати що-небудь за це хоча б у плані репарацій. План Дауеса був розрахований на п'ять років, і Пуанкаре бажав, щоб був остаточно визначений німецький борг. Нова позиція Пуанкаре пояснюється проблемою міжсоюзницьких боргів. Французький парламент не хотів ратифікувати угоду Меллона—Беранже від

29 квітня 1926 р., доки не буде остаточно ухвалено документ про репарації Німеччини. Під час своїх зустрічей з французькими керівниками Штреземан наполягав на тому, що після підписання Локарнського договору та пакту Бріана—Келлога окупація більше не є виправданою. Пуанкаре відповів йому, що, на його думку, окупація являє собою не тільки гарантію безпеки, а ще й запоруку виплати репарацій. Будь-який розв'язок проблеми виведення військ може бути здійснений тільки у відповідності до нового плану репарацій. Голова французького кабінету поскаржився також на чутки про аншлюс між Німеччиною й Австрією, які активно поширювалися після свята німецьких співаків у Відні 22 липня 1928 р.

Гаазька конференція

Штреземан не поїхав на сесію Ліги Націй у Женеву. Німеччину на ній представляв новий канцлер — соціал-демократ Мюллер. Він відкрито поставив проблеми роззброєння і виведення військ. Щодо роззброєння Бріан дав йому енергійну відповідь у своїй промові 10 вересня. Однак 16 вересня було вирішено відкрити переговори з двох проблем, що їх Франція хотіла пов'язати між собою: виведення військ і репарації.

На Гаазькій конференції, де Францію представляли Бріан і Лушер, Англію — Сноуден (канцлер державної скарбниці в новому лейбористському уряді Макдональда), Німеччину — Штреземан, 30 серпня 1929 р. було ухвалено, що виведення військ із Рейнської області (2-а й 3-я зони) почнеться у вересні 1929 р. і завершиться не пізніше 30 червня 1920 р. Першими мали бути виведені бельгійські й англійські частини, а останніми — французькі.

План Янга

Що ж до проблеми репарацій, то вона виявилася незмірно складнішою. План Дауеса виконувався задовільно. Німеччина дістала змогу платити завдяки припливові приватних американських капіталів (вкладень, позик). Велика частина платежів здійснювалася натурою. Так, із 3030 мільйонів марок золотом, переказаних Франції згідно з цим планом, 2394 мільйони, або більше 60 відсотків, були виплачені натурою: вугіллям (1039 млн.), хімічною продукцією, азотними добривами, барвниками, фармацевтичними виробами, деревиною, цукром, целюлозою тощо. Решта виплачувалась у марках, а переведення в чужоземну валюту забезпечувалося генеральним агентом з репарацій Паркером Джільбертом під наглядом «комітету з переведення», який він очолював і до складу якого входили американський, британський, французький, італійський і бельгійський представники. Генеральний агент Джільберт вважав таку систему поганою. Він пропонував, щоб Німеччина сама платила в чужоземній валюті, а за це сума її річних виплат була б скорочена. Пуанкаре погодився на таке вирішення. У лютому 1929 р. країни — одержувачі репарацій і Німеччина, яка не була представлена в комітеті, що виробив план Дауеса, утворили комітет фінансових експертів, який працював з 11 лютого по 7 червня 1929 р. Завдяки миротворчим зусиллям голови комітету — американця Янга, який свого часу входив до складу комітету Дауеса, 7 червня 1929 р. експерти одностайно ухвалили свою доповідь.

План Янга передбачав першу серію виплат, розбиту на 36 років, від 1685 до 2429 мільйонів райхсмарок (теоретично еквівалентних золотим маркам). Кожна річна виплата ділилася на дві частини — «невідстрочувану» суму в 660 млн. райхсмарок і «відстрочувану»¹на випадок ускладнень. Німеччина сама повинна була забезпечувати переведення в чужоземній валюті й одержувала повну фінансову самостійність. «Комісія з репарацій» ліквідувалася, а замість неї засновувався Банк міжнародних платежів — чисто фінансовий орган без будь-яких політичних функцій. Поставки натурою мали бути скасовані в десятирічний строк. Після першого етапу виплата репарацій мала тривати до 1988 р. Встановлені щорічні суми виплати значно зменшувалися в порівнянні з планом Дауеса. Автори плану Янга гадали, що Німеччина зможе виплачувати їх упродовж багатьох років. Зазначимо також, що вони не пов'язували питання репарацій з питанням міжсоюзницьких боргів («страхувальна умова»), за винятком хіба що строку виплати — 1988 р. Пуанкаре провів цей план 16 липня в Палаті депутатів, проте йому пощастило також ратифікувати угоду Меллона—Беранже та подібну угоду, укладену в липні 1926 р. з Англією. Голосування завершилося невеликою перевагою голосів на його користь: 20 липня в Палаті депутатів і 26-го — в Сенаті. Одночасно було ратифіковано й план Янга. На Гаазькій конференції англійський представник Філіп Сноуден виступив із різними зауваженнями щодо плану Янга. Оскільки ним Франції надавалася найбільша частина невідстрочуваних виплат, то він — на думку Англії — суперечив тезам, ухваленим у 1920 р. на конференції в Спа, про розподіл боргу для кожної країни. Крім того, Сноуден виступив проти десятирічної сплати репарацій натурою. Він домігся деяких змін, і 31 серпня конференція прийняла план Янга.

Німеччині дозволялося: 1) відкладати на два роки переведення в чужоземну валюту; 2) відкладати виплату до половини суми у випадках надзвичайних труднощів.

Смерть Штреземана

Гаазька конференція стала останнім значним успіхом Штреземана. 9 вересня він іще виступив у Лізі Націй з великою промовою, в якій поставив ряд нових проблем: роззброєння, захист меншин. Розвиваючи висунуту ще на Гаазькій конференції ідею європейської федерації, Бріан 8 вересня в Женеві запропонував створення Європейського союзу з федеральними зв'язками. У своєму виступі 9 вересня Штреземан дуже прихильно поставився до цього плану, заявивши, що не вважає його утопією. Але вже тоді видно було, що він тяжко хворий. З жовтня 1929 р. він помер у Берліні, віддавши праці все своє життя до кінця.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 398; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!