V. Плебісцит у Саарській області й Римська угода (січень 1935 р.)
Кампанія за плебісцит
Політика примирення, запроваджена П'єром Лавалем щодо Німеччини й Італії, проявилася дуже швидко. Головною неврегульованою проблемою між Францією та Німеччиною була проблема Саару. Гітлер навіть неодноразово заявляв, що це єдина проблема, яку залишилося вирішити обом країнам між собою. У 1930 р. відбулися франко-німецькі переговори з приводу повернення Саарської області Німеччині без плебісциту. Ці переговори не були поновлені, так що громадськість Франції, Саару й Німеччини звикла до думки, що плебісцит відбудеться в намічений термін (січень 1935 р.). Перед 1930 р. все вказувало на те, що мало не всі саарці голосуватимуть за приєднання до Німеччини. Всі політичні партії Саару згуртувалися, щоб створити «Єдиний фронт», на чолі з промисловцем Рехлінгом, який започаткував дуже активну пропагандистську кампанію. Той факт, що економічна криза зачепила Саар менше, ніж решту Німеччини, що шахтарі отримували високу платню від французького управління шахт, — все це аж ніяк не впливало на настрої. Але перемога націонал-соціалізму в Німеччині збентежила багатьох. Населення Саарської області складається на 72 відсотки з католиків. Вони були підпорядковані німецьким єпископам — трірському (Борнсвасер) та шпайєрському. Саарських католиків налякали відомості про нові переслідування в Німеччині. Соціалісти й комуністи були стурбовані тим, що нацисти заборонили ці партії, переслідують їхніх членів і ліквідують профспілки. І навпаки, нацистська партія розвивалася в Саарі з усіма своїми воєнізованими організаціями і навіть своєю власною таємною поліцією. На виборах 13 травня 1932 р. в земельний парламент нацисти одержали 2 місця з 30. Дві провідні саарські газети — «Саарбрюкер цайтунг» і «Саарбрюкер ландесцайтунг» стали на бік Гітлера. Тільки «Фольксштіме» соціаліста Макса Брауна провадила далі боротьбу проти Гітлера, як і «Дойче фрайгайт», створена в липні 1933 р. німецькими біженцями. «Єдиний фронт» розпався, зате в липні 1933 р. під впливом саарської нацистської партії був створений «Дойче фронт», який поглинув кілька маленьких партій і перетяг на свій бік багатьох католиків.
|
|
|
У міжнародному плані проблема мала такий вигляд: було чітко видно, що зовсім незначна меншість населення висловиться за приєднання до Франції. Отже, залишалося двоє можливих вирішень: приєднатися до Німеччини або збереження статус-кво, тобто управління комісією Ліги Націй. Позиції Німеччини й Франції з цього питання різко розходилися. Гітлер розгорнув широчезну пропагандистську кампанію, яку щедро фінансував німецький уряд.
|
|
|
Виступаючи 27 серпня 1933 р., він заявив: «Народ Сару викус сам свою власну долю, і я знаю, що кожен віддасть :вій голос Німеччині. Ми хочемо жити з Францією в цілковитій згоді, але Німеччина ніколи не відмовиться від Саару, а Саар від Німеччини». Всі засоби було пущено в дію: демонстрації, мітинги, організовані подорожі в Німеччину, масові вступи до «Дойче фронт» а також погрози, насильство, наскоки німецької поліції на Саарську територію, перехоплення листів, викрадення людей тощо. Комісія правління вживала заходів безпеки проти такого насильства, і шеф нацистської пропаганди Гебельс скористався з цього, щоб звинуватити адміністрацію в «тероризмі», Гітлер марно вимагав від французького уряду відмовитися від плебісциту (листопад 1933 р.). 27 лютого 1934 р. фон Нойрат подав протест проти присутності в Саарі німецьких біженців-антифашистів.
Щодо Франції, то її уряд і громадськість загалом не цікавилися цією проблемою. Виняток становили лише кілька правих
газет («Фігаро», «Аксьйон франсез»), частина лівої преси, що виступала проти нацизму, декотрі великі промисловці, які прагнули зберегти тісні економічні зв'язки з Сааром, і особливо «Французька асоціація Саару», яка стояла за збереження статус-кво. Але за браком кошів вони не могли протистояти гітлерівській пропаганді. Французька адміністрація саарських шахт мала засоби тиску на робітників, але, як зазначають нейтральні спостерігачі, навряд чи вона з них скористалася.
|
|
|
Плебісцит
Рада Ліги Націй в 1934 р. утворила «Комітет трьох» на чолі з італійцем бароном Алоїзі для нагляду за плебісцитом, 2 червня Франція й Німеччина підписали угоду, в якій зобов’язалися не справляти прямої чи непрямої дії на виборців. 31 червня Варту передав Лізі Націй меморандум, в якому йшлося про надання певних гарантій, зокрема щодо викупу шахт, у разі сприятливого для Німеччини голосування. Цей меморандум вивчався протягом літа. Відколи замість Варту на Ке д'Орсе прийшов Лавіль, французька позиція стала набагато пасивнішою. Лаваль нічого не знав про Саар і був упевнений, що плебісцит неминуче завершиться на користь приєднання до Німеччини. Це було, безперечно, бажанням багатьох саарців, але чимало з них питали себе, чи не краще було б продовжити статус-кво, допоки нацистський режим не повалиться. Лаваль пов'язував з цими наслідками свою позицію відмови від активних дій. 6 й 10 листопада 1934 р. він мав розмову з німецьким послом Костером і нібито сказав йому: «Саар не вартий франко-німецької війни». Була укладена угода, яка надала практично цілковиту свободу німецькій пропаганді й клала край французькій. Ліга Націй затвердила цю угоду. З грудня, завдяки баронові Алоїзі, було підписано нову франко-німецьку угоду, на цей раз
|
|
|
фінансову, за якою Німеччина мала сплатити 900 млн. франків за всі французькі кредити і право власності на шахти, залізниці тощо. Плебісцит відбувся 13 січня. Із 528053 його учасників 46613 висловилися за збереження статус-кво, 2124 — за об'єднання з Францією, 477 119 — за повернення до Німеччини. Було виявлено 905 недійсних і 1292 невикористані бюлетені. Отже, 90 відсотків саарців проголосували за нацистську Німеччину. 27 січня 1935 р. Рада Ліги Націй винесла ухвалу про повернення Саарської області Німеччині, яка набирала чинності з 1 березня. З цієї нагоди Гітлер урочисто заявив, що Німеччина не висуватиме більше ніяких територіальних претензій до Франції.
Римські угоди
Політика П'єра Лаваля відносно Італії також була примирлива. Дуче прагнув забезпечити собі підтримку Франції на випадок нової німецької загрози Австрії, тим більше, що він уже вирішив піти на завоювання Ефіопії. А оскільки там будуть надовго затримані значні італійські сили, позиція Гітлера від цього тільки зміцниться. Цим можна пояснити те, що в своїй міланській промові 6 жовтня 1934 р. Муссоліні висловив палку надію на союз із Францією. Таку угоду було укладено під час візиту Лаваля в Рим на початку 1935 р. За Римськими угодами від 7 січня Франція віддавала Італії три території: 114000 квадратних кілометрів пустелі на південь від Лівії, 800 квадратних кілометрів на кордонах Еритреї та стратегічно важливий острівець Думевію в Баб-ель-Мандебській протоці. Італія одержувала частину акцій залізничної компанії Джибуті — Аддіс-Абеба. Натомість Італія погоджувалася поступово скасувати в 1945—1965 рр. привілейований статус італійців у Тунісі, на який Франція дала згоду ще в 1896 р. Франція та Італія домовилися про взаємні консультації «в разі загрози незалежності й цілісності Австрії». Точно невідомо, чи Лаваль надав Муссоліні карт-бланш щодо анексії Ефіопії під час їхньої приватної розмови ввечері 6 січня в палаці Фарнезе. Так, Фланден, голова Ради міністрів Франції з 8 листопада 1935 р., твердить, що нічого подібного не було. Проте, виступаючи в листопаді 1934 р. перед Радою національної оборони, а в 1940 р. на закритому засіданні Сенату, Лаваль заявив, що надав Муссоліні свободу дій за умови, що не буде війни. Можна не сумніватися, що Муссоліні дуже широко витлумачив слова Лаваля .
Взагалі ж, порівняно з Варту, Лаваль проводив лінію на відчутне зближення з обома диктатурами.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 992; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!