V. Громадянська війна в Іспанії та її міжнародні аспекти
Громадянська війна
17 липня 1936 року початок громадянської війни в Іспанії спричинив міжнародну кризу особливого характеру. Відомо, що Іспанія після періоду диктатури (Прімо де Рівери й Беренгера протягом 1923—1931 рр.) у квітні 1931 року стала республікою. На виборах у листопаді 1933 року помірковані здобули більшість, і головним лідером правих був Хіль Роблес. 16 лютого 1936 року на виборах, як у Франції, сформувався «Народний фронт», до якого увійшли всі ліві сили — від лібералів до комуністів. Праві здобули незначну перевагу голосів, а «Народний фронт» — перевагу в парламенті, здобувши 57 місць. Свідомість була перегрітою, і весь півострів охопили дуже сильні заворушення. Багато представників правих сил і військового командування, як генерал Франко, призначили військовий переворот після місяця лютого. Приводом стало вбивство ударною урядовою поліцією депутата-монархіста Кальво Сотело, що сталося 13 липня 1936 року. Невдовзі 17 липня в Іспанському Марокко вибухнув заколот, який 18 липня поширився в Іспанії. Командування заколотників очолив генерал Франко, і 25 липня у Бургосі був сформований заколотницький уряд.
Справа не повинна була обмежуватись лише внутрішньою політикою Іспанії. Великі держави визначились дуже швидко: СРСР підтримував «вірнопідданих» чи прихильників законного уряду, хоча комуністи здобули на виборах лише близько половини всіх голосів. У Франції уряд Леона Блюма, сформований на початку червня, в якому Івон Дельбос став міністром закордонних справ, заявив про свою велику прихильність до республіканців з ідеологічних причин, водночас боючись побачити Францію оточеною з усіх боків диктаторськими країнами. Це правда, що праві сили, боючись комунізму, рішуче схилялись до Франко. Великобританія, уряд якої складався з консерваторів, мала лише стримані симпатії до іспанських республіканців; проте, боючись також встановлення нової диктатури, вона у принципі підтримувала законний уряд. Італія була прихильною до Франко, однак вона не брала участі у підготовці заколоту. 30 липня італійські пілоти були змушені приземлитись у Французькому Марокко, тоді як вони летіли в Іспанію, і з'ясувалось, що вони були завербовані 14 липня, тобто за три дні до початку заколоту. Проте здається, що вони помилились числом. Можливо, це була непевна попередня допомога якщо не Гітлера, то принаймні окремих нацистів: колега Франко генерал Санхунго, котрий невдовзі, 20 липня, загинув унаслідок нещасного випадку, в лютому відвідав Німеччину. Відтак, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами з іншого.
|
|
|
Невтручання
|
|
|
Не без вагання зробивши кілька поставок зброї, уряд Блюма з метою уникнути будь-якого ускладнення й продовження війни запропонував 1 червня «швидко прийняти й негайно провести в життя угоду, спрямовану на невтручання в Іспанію». Великобританія, Бельгія, Польща, СРСР, Німеччина, Італія, Португалія схвалили такий принцип. Тоді Франція запропонувала точніше формулювання про заборону надсилати військову техніку. Республіканський уряд Іспанії висловив протест проти цих заходів, що не враховували його законного характеру. Італія, Німеччина і Португалія не погодились без застережень на цю нову пропозицію. Лиш одна Англія приєдналась до цієї угоди і 19 серпня наклала ембарго на постачання зброї в Іспанію. 26 серпня двадцять сім націй прийняли політику невтручання. Зібрання, запропоноване урядом Блюма, відбулось 9 вересня в Лондоні, де була створена «Міжнародна
комісія невтручання». Дуже швидко стало ясно, що тоталітарні держави — Німеччина, Італія, СРСР, попри все, мали намір втручатися, тим більше, що заколот, будучи далеко не швидкоминучим, мав тенденцію поширитись і перетворитись у справжню війну. В усіх країнах, а особливо у Франції, комуністичні партії дуже вороже ставились до невтручання. ЗО вересня республіканці надрукували «Білу книгу», в якій вони перерахували всі випадки, коли Гітлер і Муссоліні надали допомогу їхнім супротивникам. Вважалось, що до кінця 1936 року в Іспанії перебувало за призначенням 20000 німецьких солдатів і пілотів, у лютому 1937 року — 40 000 італійських «добровольців», зведених у 4 дивізії під командуванням італійських кадрових генералів. Однак було ясно, що італійці й німці мали різну мету. Муссоліні справді бажав широкого втручання. Гітлер надто волів продовжувати громадянську війну, що затримувала в Іспанії велику частину італійських військ і заважала Муссоліні здійснювати оборону в Бреннері. 6 і 7 жовтня СРСР висловив свій протест, а 23 жовтня Майський поінформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувались його. Проте радянське рішення було, звичайно, попереднім. 16 жовтня Сталін надіслав генеральному секретареві комуністичної партії Іспанії Хосе Діасу щире привітання. 28 жовтня на полі бою з'явились російські танки. 8 листопада «Інтернаціональна бригада», укомплектована Комінтерном, у якій, проте, не було жодного росіянина, прибула на мадридський фронт. Імовірно, що тоді, окрім усього, дві тисячі власне радянських громадян перебувало в республіканських лавах. З іншого боку, частину запасів іспанського золота було в листопаді 1936 року відправлено в Москву1. 18 листопада Італія і Німеччина визнали де-юре уряд генерала Франко. Франція і Англія, навпаки, намагались зупинити потік добровольців і відмовлялись визнати заколотників як супротивну сторону. Отож, невтручання провалилось наприкінці 1936 року.
|
|
|
|
|
|
VI. Вісь Рим — Берлін
У другій половині 1936 р. зміцнилася в дипломатичному плані позиція Німеччини й послабшала позиція західних держав, тоді як Сполучені Штати й далі дотримувалися суворого нейтралітету2.
Згідно з «Закордонною політикою радянської Росії» Селона Белоффа (т. 11, сторінки 32—33) комуністи протидіяли створенню робітничої армії, в якій вони сподівались керувати. Комуністи також намагались переконати демократичні країни Заходу, представляючи республіканський уряд як демократичний,ане пролетарський.
Австро-німецька угода
Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. австро-німецької угоди. Муссоліні підтримував із канцлером Шушнігом досить добрі стосунки, патронуючи, як і раніше, організацію Штаргемберга «Гаймвер». 17 жовтня 1935 р. Штаргемберг усунув свого заступника Фея, надто прихильного до Німеччини, і зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Але німецький посол фон Папен діяв дуже активно і тоді ж розпочав із директором католицького офіціозу «Райхспост» Фундером переговори щодо укладення угоди про пресу, яка могла б стати політичною австро-німецькою угодою. Навесні 1936 р. з метою заспокоїти Гітлера Муссоліні буцімто особисто порадив Шушнігові пожертвувати Штаргембергом, що й зроблено 13 травня.
Через три тижні по тому Шушніг приїхав до Муссоліні на його заміську віллу в Рокка-делле-Камінате неподалік від Форлі. Він розповів про проект договору між Віднем та Берліном. Муссоліні не зробив жодного зауваження: усвідомлюючи, що він не може захистити Австрії від спроби аншлюсу, він вважав за краще сприяти підписанню договору, який підтвердив би незалежність Австрії. Тож 11 липня було підписано австро-німецьку угоду, за якою:
1) Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії.
2) Німеччина й Австрія зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи одна одної.
3) Австрійська політика щодо Німецького рейху мала враховувати, що Австрія є так звана німецька держава. Малося на увазі, що цим не будуть порушені Римські протоколи, які Австрія підписала 1934 року з Італією та Угорщиною.
Для Німеччини цей договір став великою дипломатичною перемогою. Було амністовано багатьох австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розпочали активну расистську пропаганду. Щодо п'яти австрійських газет, які дозволено продавати в Німеччині, то їхній вплив був нульовий. Австрійська нацистська партія знову могла вільно діяти, а відтак угода 11 липня, укладена, щоб уникнути аншлюсу, була насправді важливим етапом на шляху до нього. До уряду Шушніга увійшли двоє прихильників нацизму — генерал Глайзе Горстенау та Гвідо Шмідт, який отримав портфель міністра закордонних справ.
Нова політика Бельгії
Іншим німецьким успіхом стало те, що інколи — зрештою, помилково — називають проголошенням нейтралітету Бельгії. 6 березня 1936 р., якраз напередодні реокупації Рейнської області, шляхом обміну листами між Францією та Бельгією було уточнено, що договір від 7 вересня 1920 р. скасовується, а зв'язок між головними штабами обох країн має підтримуватися тільки в рамках Локарнського договору. Однак події 7 березня фактично зруйнували цей договір. 23 липня Франція, Англія й Бельгія зробили спробу відновити співпрацю між державами — учасницями Локарнського договору. Вони запросили Німеччину й Італію на конференцію з метою обговорення проблеми безпеки не тільки в Західній, але й у Східній Європі. Під сильним тиском французького уряду Німеччина й Італія 31 липня дали принципову згоду на п'ятисторонню зустріч, але висунули умовою зняття з порядку денного питання Східної Європи. Німецька преса, а також, можливо, доктор Шахт під час одного з візитів до Парижа підштовхували Францію відмовитися спочатку від угоди з Радами. Французький уряд не піддався, і за таких умов конференція п'яти держав — учасниць Локарнського договору так і не відбулася. Після неквапних роздумів, що тривали протягом усього літа, уряд Бельгії вирішив відмежуватися від Франції й Англії, зректися своїх зобов'язань від 19 березня про гарантування Франції й Англії від агресії з боку Німеччини й проводити надалі незалежну політику. Пропагувалася думка, що Бельгія має звільнитися від будь-яких союзів і сама захищати свою територію. Вже 20 липня її міністр закордонних справ Спаак висловився про «виключно й повністю бельгійську зовнішню політику». А 9 вересня прем'єр-міністр ван Зеланд заявив, що уряд хоче зробити Бельгію незалежнішою і «рахуватися тільки з повністю й виключно бельгійськими міркуваннями». На сесії Асамблеї Ліги Націй у Женеві (21 вересня — 10 жовтня) бельгійські представники сповістили Англію й Францію про їхній намір відмовитися від будь-яких союзів. Французький уряд, який сподівався, що зможе провести свої війська через Бельгію, якщо треба буде надати допомогу комусь із східних союзників, спробував боротися проти такої політики. Та Бельгія вже вирішила твердо. 14 жовтня король Леопольд виступив перед Радою міністрів з промовою, згодом оприлюдненою, і, зокрема, заявив: «Після нової окупації Рейнської області, коли Локарнські угоди були порушені за формою й по суті, ми опинилися майже в такому самому становищі, як і до війни. Наше географічне розміщення змушує нас утримувати такий військовий апарат, який міг би знеохотити будь-кого з наших сусідів піти нашою територією, щоб напасти на іншу державу». Це зовсім не означало відновлення нейтралітету Бельгії, яка одержала цей міжнародний статус ще в 1839 р. і активно відхиляла його з 1914 р. Це була просто політика незалежності, елементи якої були викладені в меморандумі 12 листопада 1936 р. Єдиними міжнародними зобов'язаннями, що їх визнавала Бельгія, були ті, що випливали з пакту Ліги Націй. Отже, це був новий удар по системі безпеки
франції. Англія реагувала на цю подію не так гостро, як Франція, і 27 листопада, під час перебування ван Зеланда в Лондоні, Іден заявив: «Незалежність і цілісність Бельгії становлять для нашої країни життєвий інтерес... Бельгія може розраховувати на нашу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії». Він пообіцяв також надати воєнну допомогу Франції в разі нападу на неї (відповідно до Локарнських угод і декларації від 19 березня 1936 р.). 4 грудня Дельбос зробив аналогічну заяву в Палаті депутатів щодо Бельгії. Цю лінію підтверджено спільною франко-британською заявою 24 квітня 1937 р. Зі свого боку, виступаючи в Рейхстазі 30 січня 1937 р., Гітлер запевнив, що готовий визнати Бельгію й Нідерланди «нейтральними й недоторканними» територіями. Заява Німеччини від 13 жовтня 1937 р. підтвердила її готовність визнавати цілісність і недоторканність бельгійської території.
Внаслідок цих обставин ставали майже нечинними французькі союзи на сході Європи. Німеччина заходилась інтенсивно будувати «лінію Зігфріда». Яким чином, за цих умов, Франція могла б прийти на допомогу Польщі, Чехословаччині, Румунії? Тож у 1936 р. починається поступовий розпад французької системи безпеки. У серпні 1936 р. король Румунії Кароль відібрав портфель міністра закордонних справ у Тітулеску, великого друга Франції. До речі. Румунія, яку весь час непокоїла проблема Бессарабії, з прикрістю сприйняла ратифікацію французько-радянського договору. 25 березня 1937 р. Югославія уклала пакт про ненапад і взаємні консультації з Італією, немовби в сподіванні на прихід до влади Стоядиновича, який став проводити свідомо прогітлерівську політику.
Вісь Рим — Берлін
Найсерйознішим наслідком криз 1935—1936 рр. стало утворення осі Рим — Берлін. Ми бачили, як Муссоліні, більша частина військ якого перебувала в Ефіопії, а потім перемістилася в Іспанію, сприяв австро-німецькому зближенню. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні все чіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною. Перемога на виборах у Франції «Народного фронту» поклала край його спробам налагодити співпрацю з Парижем.
9 червня 1936 р. міністром закордонних справ було призначено тридцятитрьохрічного графа Чіано, зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильником союзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на Цій посаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною. Вже 29 червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччини завоювання Ефіопії, про що й оголошено 25 липня. Схоже на те, що протягом літа Гітлер вагався "між
зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією. Старий Ллойд-Джордж приїздив до Гітлера в Берхтесгаден, де був дуже добре прийнятий. Однак 23 вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йому запрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про «необхідність чимраз тіснішої співпраці між Німеччиною та Італією». Муссоліні пообіцяв передати німецькому урядові підготоване Іденом досьє під назвою «Німецька загроза», що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20 жовтня до Берліна прибув Чіано (а не Муссоліні). 21 жовтня він мав там зустріч з фон Нойратом, і обидва міністри вирішили визнати уряд генерала Франко. 24 жовтня Чіано зробив візит Гітлерові в Берхтесгаден, де й передав йому згаданий англійський документ: «Досьє справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузи він просто-таки вибухнув». Гітлер висловився за створення широкого антибільшовицького фронту. Підписано угоду — т. зв. жовтневий протокол. Гітлер, який 24 серпня підписав декрет про дворічний строк військової служби, заявив Чіано, що буде готовий до війни в 1939 р. 1 листопада Муссоліні виголосив у Мілані, на Соборному майдані, гучну промову, в якій зокрема, заявив: «Результатом берлінських зустрічей стала згода між обома країнами щодо деяких конкретних проблем... Ця угода... ця вертикаль Берлін — Рим — це не переділка, а швидше вісь, навколо якої можуть об'єднатися всі європейські держави, що прагнуть співпраці й миру».
Важливо відзначити, що Муссоліні підкреслював життєве значення Середземного моря для італійської політики. Це був початок лінії, яка згодом переведе в німецьку зону впливу придунайські території, що їх доти італійська дипломатія вважала закріпленими за собою.
Наприкінці 1936 р. Австрія й Угорщина підтримують чудові стосунки з Італією й Німеччиною. 8—12 листопада граф Чіано зустрічався у Відні з угорським і австрійським міністрами закордонних справ, і результатом їхніх переговорів став секретний протокол, яким передбачався доброзичливий нейтралітет між цими трьома країнами на випадок, якщо одній з них доведеться вступити у війну.
Отже, наприкінці 1936 р. політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер інтенсивно проводив переозброєння і, підбадьорений успіхами, замишляв нові удари.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 342; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!